Головна сторінка сайту
Сторінка 1 з 41234»
Архів - тільки для читання
Бібліотека » Церква » Святі і Блаженні » Святий Альфонс Ліґорі
Святий Альфонс Ліґорі
Дата: П`ятниця, 07.05.2010, 19:05 | Повідомлення # 1
І
Дитячі літа.
1696–1712.

У 1226 році місто Неаполь було свідком приходу на світ найбільшого ученого христіянських часів, святого Томи Аквінського. 27 вересня 1696 року цей город вславився народженнєм иншого Учителя Церкви, святого Альфонса Марії Ліґорія, сина Дон Йосифа Ліґорія і Донни Анни Кавалієрі.
Альфонс прийшов на світ, не в княжій палаті Ліґоріїв, а на хуторі Маріянелля, що його родичі посідали недалеко воріт Неаполя. Два дні пізнійше, на свято св. Михаїла, його охрестили в сусідній церкві, що була посвячена Марії "Владичиці Дів".
Оден праведний, божий муж, що мав колись також бути проголошений святим, о. Франц Єронімо Чина оо. Єзуїтів, загостив случайно до Маріянеллі. Той невтомимий апостол переходив дільниці Неаполя і ніс своє слово потіхи морякам і каторжникам закованим на ґалєрах. Таким чином він навязав зносини з Дон Йосифом Ліґорієм, що сповняв кілька державних урядів, між иншими уряд капітана королівських ґалєр. Щасливі родичі просили того праведника, щоби поблагословив їх дитя. Святий монах вдивлявся в нього якийсь час, потім взяв його на руки, поблагословив і сказав до родичів: "Той син ваш не вмре, заки не досягне девятьдесять літ. Він стане єпископом і довершить великих діл для Ісуса Христа".
Дон Йосиф Ліґорі належав до найвизначнійших членів неапільської шляхти. Він чесно сповняв свої завдання; приятель праці й раб обовязку, він жадав і від собі підчинених строгої карности. Знаний був із своєі рішучости; часом був нагальний, прудкий; але ніхто не міг його не поважати, бо його хоробрість, строгість обичаїв та щира побожність з’єднували йому загальну пошану.
Донна Анна Кавалієрі, мати Альфонса була зовсім відмінного успособлення; лагідна й терпелива, противниця світових утіх, вона любила молитву й розважання серед своїх обовязків христіянки та матери родини. Була це гідна сестра Преосв. Якова Омеляна Кавалієрі, єпископа Трої, що вмер як святий. Годі було її деинде бачити як в церкві, серед убогих або в кружку своїх дітий та челяди. Їй то припала та почесна задача: засадити пізнаннє й любов Бога в душах своїх діточок.
Альфонс говорив пізнійше: "Як є в мені щось доброго, то я завдячую це своїй матері".
Донна Анна почувалася щасливою, бачучи як її молоденький Альфонс зростає в мудрости й побожности. Він любив совокуплятись в присутности Бога й молитись; його улюбленою розривкою було будувати малі престолики, побожно їх прикрашувати й наслідувати обряди святих відправ. Коли він доріс до віку, що в ньому діти приступають до св. тайни покаяння й причастя, мати завела його до свого свояка й заразом духовного провідника, о. Томи Паґано, настоятеля Ораторіянів. Той добрий монах приготовив дитину до приняття св. причастя та провадив його мудро через дитячий і молодечий вік.
Скоро Альфонс доріс до девятого року життя, його приняли в брацтво молодих шляхтичів, яке вели оо. Ораторіяни в дусі христіянських чеснот. Хлопчина проявив незабаром велику склонність до молитви-розважання. Він піднимався до Бога у своїх небесних розмишленнях та проливав рясні слези, розважаючи злобу гріха й страсти Спасителя.
Одного дня молоді члени брацтва пішли на прохід до сусіднього хутора, щоби там трохи забавитись-розірватись. Альфонс не брав зпершу в тій забаві жадної участи тай випрошувався від ньої, бо – казав – не знає тої їхньої гри. Але як товариші наставали на нього, він вкінці згодився і пристав до молодих грачів. Коли так бавились, йому вдалось виграти кілька разів по черзі. Це розярило його товаришів: "Ти нас ошукав!" крикнув оден з них злісно і посипались инші обидливі слова.
– "Як-то! – відповів Альфонс, за тих кілька нужденних сотиків, ви не боїтесь ображати Бога!" Він кинув на землю ті гроші, що був виграв, лишив своїх товаришів і зник в гущавині гаю. Коли вже день хилився до заходу й треба було думати про поворот домів, завважили, що Альфонса між ними не було. Кинулись кликати й шукати його. Вкінці найшли хлопчину як клячав під якимсь старим лавровим деревом, перед іконою Пречистої, що він заєдно зі собою носив і причепив був до того дерева. Затоплений в святім совокупленню він і не запримітив, що надійшли товариші. По хвилі отворив очі, немов вертаючи до себе по довгім захопленню. Як побачив товаришів засоромився і змішався. А ті, дивуючись та подивляючи його, уважали від тепер свого товариша любимцем Богородиці, що прямує дорогою до святости.

Дата: П`ятниця, 07.05.2010, 19:06 | Повідомлення # 2
II.
Шіснайцятьлітній доктор.
1713–1723.

Дон Йосиф Ліґорі не чувся з радости ізза красних прикмет, що проявляв його синок. Зовсім слушно надіявся він, що при поважнім, добрім вихованню Альфонс стане славою своєї родини. Чиж не мав він всего, що потрібне, щоби колись заясніти серед світа? Живий і проникливий ум, розум надзвичайно розвинений в так молодому віці, память метку й сильну, волю рішучу, серце приступне для всіх благородних почувань.
Батько св. Томи Аквінського, щоби догодити цісареви Фридрихови II, віддав був свого сина на неапільський університет; життєписці того святого кажуть, що йому треба було надзвичайної чесноти, щоби там зберегти ангельську чистоту свого серця. Дон Йосиф не хотів замикати свого сина Альфонса в такій школі. Він дав йому за вихователя й учителя одного визначного священика, що звався Домінік Буоначчіо. Крім него ще й инші учителі, вибрані між найліпшими в столиці учили Альфонса штук і наук. В Неаполі добре вихований шляхтич мусів бути музиком,, артистом. Альфонс, зі своєю правдиво неапільською вдачею робив чудесні поступи в музиці, рисунках і поезії, що й не осталось без хісна в його пізнійшому званню. Хоч образованнє в штуках ніде, а перед усім під небом Неаполя не розположує ще ума до стислих властивих наук, то однак Альфонс і в цих вибивався на чільне місце. Лиш штука танців тай змагання шаблею в двобою, була йому незнаною.
Він був ще майже дитиною коли взявся до науки фільософії й права. Від пятьдесять літ наука Декарта була міродайною на неапільськім університеті. Альфонс познакомився отже з тою фільософією. Пізнійше, як став богословом, пізнав на скрізь фільософію святого Томи і від тоді заєдно йшов вже слідом за тим великим Учителем Церкви.
Що-ж до науки права, то треба було доброї голови та ще й надзвичайної пильности, щоби протиснутись крізь непроходимий ліс неапольських законів. В Неаполі часто змінялась влада, а кожда з них, уступаючи, лишала по собі закони й звичаї. Неапільці, що залюбки процесувались, ще більше намножили тих прав свого краю, так, що годі було в них визнатись. Під проводом двох досвідчених професорів Альфонс перейшов кодекси, виклади й пояснення, часто такіж обширні-довгі, як замотані й неупорядковані. До науки права світського він долучив навіть студії права церковного, канонічного. Серед цеї гіркої праці, одинокою його розривкою, на яку йому позволяв Дон Йосиф, була година гри або розмови з дібраними приятелями; між тими його другами найліпшим для него був Балтазар Чіто, молодець, рівнож дуже образований, що пізнійше мав стати високим державним урядником. Лучилось, що одного вечера, молодий правник протягнув свою товариську розмову поза означену годину. Вертає до батьківського дому, йде до кімнати, де звичайно учився, дивиться: на столі нема його правничих книжок, а лиш лежать якісь карти. Питає себе що воно може значити, аж тут батько вступає спішно до світлиці тай каже: "Ті карти то має бути твоя наука? То є ті учені, що через них ти забуваєш про час?!" Альфонс прийняв мовчки й без нарікання цю увагу тай пізнійше не треба було вже ніколи її повтаряти.
Він віддавався дальше своїм правничим наукам з завзятою пильністю, так, що вже в шіснайцятім році життя чувся на силах зголоситись до іспиту, щоби осягнути степень доктора.
Тимчасом устава правничого виділу не допускала до тої проби жадного студента перед його двайцятим роком життя. Але молодий Альфонс Ліґорі здобув собі вже чималу славу в столичнім городі своїм таланом тай знаннєм. Тому, хоч і бракувало молодому ученому ще чотири роки до потрібного віку, йому позволили вже 21 січня 1713 ставитись до іспиту перед великими неапільськими правниками. Іспит удався знаменито: Альфонсови вручили докторську шапку, на палець вложили перстень "мудрости" тай приоділи його в судейську ризу, так широку, що в її фалдах він майже цілий сховався.
Шіснайцятьлітний доктор уважав званнє адвоката, званнєм оборонця права й справедливости. Тож совісно сповняв свої початкові уряди, брав пильно участь в засіданнях суду, прислухувався нарадам судових радників, користаючи із вказівок славного предсідника Каравіти.
В девятнайцятім році свого життя, в 1715 Дон Альфонс розпочав з великим успіхом свою адвокатську діяльність. Заки приняв якусь справу, вперед добре приглянувся їй чи буде справедлива; якщо так, тоді боронив її своєю вимовою ясною, переконуючою; кожда з його оборон вінчалась побідою.
Рідко коли чоловік мав стільки даних як цей молодий адвокат, щоби подобатись світови тай щоби самому найти уподобанне в світі. Своїми здібностями-таланом він викликував подив у всіх адвокатів Неаполя, своїми чудовими дарованнями та своєю принадною появою очаровував сальони вельмож. Світ бажав здобути його для себе. Але Бог став цему на перешкоді, вимірюючи нагло на Альфонса свій важкий удар.

Дата: П`ятниця, 07.05.2010, 19:07 | Повідомлення # 3
III.
"Світе, знаю тебе!"
1623.

Щоби успішнійше захищати свою чесноту, Альфонс, коли мав вісімнайцять літ, перейшов з брацтва молодих шляхтичів до товариства докторів, яке рівнож провадили оо. Ораторіяни. Члени цего побожного товариства не лиш віддавались вправам побожности, але також сповняли діла милосердя: і так кождий з них мав відвідувати якийсь шпиталь, щоби там доглядати хорих. Альфонс находив свою розкіш в цих ділах христіянської любови. Зворушаючий був це вид, – коли хто бачив того славного адвоката, як він помагав доглядачам хорих, як стелив ліжка недужим, як подавав їм поживу чи ліки, як потішав їх любими словами.
Чимало душ навернулось на вид тих святих примірів, що їх давав цей благородний муж. Так-то й оден музулманин, що служив у Альфонса, заявив своє бажаннє статись христіянином. Спитали його, що спонукало його до цего; а вій відповів: "Не маю иншої понуки як примір мого пана. Реліґія, що видає такі чесноти, напевно є правдива." Щоби приготовитись до хресту, він пішов до оо. Ораторіянів. Але ледви переступив поріг їхнього монастиря, захорів. Одного вечера просив зі слезами й благав, щоби його охрестили. Даремно намагались його успокоїти кажучи, що його хороба не є така ще тяжка. Він просив, кликав дальше: "Я бачив Богородицю й святого Йосифа. Вони казали мені якнайскорше охреститись, бо ждуть на мене в небі". Отці випитали його про правди віри: показалось, що він їх знає як слід. Не думаючи навіть про близький кінець його життя, охрестили оглашенного. Пів години пізнійше, бідний Африканець, з небесною усмішкою на устах, міняв цю землю за небо.
Але Альфонса, батько хотів звязати з цею землею, а саме щасливим подружжем. Дочка князя Презіччіо між иншими своїми добрими прикметами мала ще й ту, що була одинокою спадкоємницею великого маєтку. Але здавалось їй, тай не без причини, що Дон Йосифови, який старався зєднати її для свого сина, не так дуже ходить о неї, як радше о її добра тай шляхотські герби. Тому зірвала всякі переговори; два роки пізнійше приоділась в монашу рясу Кармелітанки, а в двайцятьтретім році життя вмерла свято як монахиня.
Світ усміхався дальше до молодого адвоката тай він сам почав незамітно усміхатись до світа.
Лови-польовання, відвідини добірного товариства, тої приманчивої, (як звуть його) "русалки-чарівниці", похвали за похвалами, желання при нагоді успіхів, ознаки пошани й любови, усе це розположувало його душу до занехання первісної ревности. Вправді ніколи, навіть у цій добі свого життя не допустився він жадної добровільної, хочби найменшої провини. Але його побожність не мала вже тих поривів що колись; духовна охлялість огортала його з кождим днем більше й більше.
На щастє лучилось, що оден з Альфонсових товаришів-адвокатів, Франц Капечелятро, намовив його, щоби разом з ним відбув духовні реколєкційні вправи в монастирі Лазаристів. 20 марта 1722, у цей справді благословенний день, Альфонс пішов на уєдиненнє, де Бог хотів промовити йому до серця. Вийшов відти глибоко переконаний про суєту світа і перенятий відразою до гріха й жахом перед вічними муками пекла.
Слідуючого року відбув нові духовні вправи, в яких віддався Богови невідклично: рішився тоді зречися свого права первородства, жити в безженнім стані та продовжати свою адвокатську діяльність аж до нового прояву Божої волі. Дон Йосиф заміряв зовсім що иншого. Вертаючи до своєї давнійшої мрії, оженити свого сина, він найшов для него "добру партію". Альфонс, щоб не дразнити свого вітця, дав себе завести до палати князя Презенцано; цей вельможа почувався дуже щасливим на думку, що той молодий шляхтич, о таких небувалих прикметах, стане колись його зятем. Але дочка князя запримітила, що Дон Альфонс відноситься до неї з обоятністю, вправді чемною але витревалою. Одного вечера, коли вже втратила надію перемогти колись ту його байдужність, вийшла з сальону та щей вимовила з огірченнєм: "Пан адвокат так видається мені, немовби був трохи люнатик". Як з одної так з другої сторони родичів прикро вразило це зірваннє зносин. Але неможливо було тому перешкодити.
Тимчасом Альфонс мав вкритись новою славою в Неаполі. Великий князь Тосканський мав спір з князем Орсіні, що до одної посілости, яка вартувала кілька міліонів. Оба суперники, як годилось так високим достойникам, вибрали собі найвизначнійших адвокатів. Альфонс піднявся боронити справи князя Орсіні. Він старанно переглянув всі потрібні грамоти й набрав переконання, що жадання його клієнта були зовсім слушні. Скоро прийшов день розправи, Альфонс виступив певний себе і як звичайно зачав свою краснорічиву бесіду, дивуючи своєю вимовою зібраних слухачів, що численно зійшлись були в судовій салі. Його товариші додавали ще йому відваги знаками признання. Коли він так розвинув свої докази й заключення, адвокат великого князя сказав йому лиш от-ті слова: "Ваша оборона ні нащо; ви проминули мовчанкою одну грамоту, що зовсім підкопує ваше твердженнє". – "Яку грамоту?" – спитав Альфонс. Противник вишукав між паперами одно письмо й подав йому. Альфонс прочитав спішно і поблід.
Щонайменше яких двайцять разів він вже мав ту грамоту перед своїми очима. Якже пояснити це, що він зовсім не запримітив того одного застереження, яке запевнювало побіду великому тоскансько му князеви? "Я помилився" – заявив він – "це письмо дає вам слушність".
Страшне було розчарованнє, глибоке завстидженнє. То був блуд, звичайна ошибка. Предсідник і инші судді не щадили молодому адвокатови слів потіхи й доказів своєї пошани й прихильности. Він не хотів нічого того слухати; "Світе", сказав він в голос "знаю тебе! Суде, не побачиш мене більше в себе!" І він покинув салю.
Альфонс, перший раз програв справу, але Бог тим чином виграв справу о много важнійшу.
Дата: П`ятниця, 07.05.2010, 19:08 | Повідомлення # 4
IV.
"Покинь світ та віддай себе цілого мені".
1723–1726.

По великім, внутрішнім ударі, під яким крушились і валились земські надії, Альфонс поволи приходив до себе.
Що пічне він тепер зі собою? Через кілька місяців буде виключно віддаватись вправам побожности й ділам милосердя. Його батько продумував якби то назад привести сина до адвокатської праці. Але з болем серця спостеріг, що та надія не здійсниться вже ніколи. Для бувшого адвоката зближалась година, що в ній сам Господь мав заговорити до нього, година Божого звання.
Альфонс часто відвідував шпиталь невилічимих. Одного дня, коли він там вступив як звичайно, нагло окружило його якесь дивне, загадочне світло; йому здавалось при тім, що цілий дім дрожить тай ось-ось завалиться. Зараз потім молодий шляхтич почув отсі слова, висказані виразно якимсь внутрішним голосом: "Покинь світ та віддай мені себе цілого"!
Помимо цього він заховав досить холоднокровности, щоби доглядати хорих. Як скінчив вже своє діло милосердя, в хвилі, як виходив з лічниці, знов то ясне світло являєсь, знов дім трясеться а той сам голос ще сильнійше повтаряє: "Покинь світ і віддай мені себе цілого"!
Зворушений до глибини душі, зі слезами в очах, Альфонс удався до одної сусідної церкви, що була посвячена Матери Божій. Там в третє огорнуло його небесне світло, так що на хвилю він забув про все, що дієсь з ним і довкруги него. Там таки сейчас Альфонс обіцяв Богови вступити в духовний стан, а як завдаток виповнення тої обітниці, відіпняв свою шляхотську шаблю й поклав її на престіл Пречистої.
Першою його гадкою було вступити до оо. Ораторіянів. Але о. Паґано і його дорадники не хотіли приняти Альфонса без виразного дозволу Дон Йосифа. А цей, на таке не згодивсяб був ніколи. Він безнастанно наставав на свого сина, щоби покинув вже раз своє дивацьке й нехосенне життє та щоб назад вернув до адвокатського звання. Щоб покласти цему кінець, Альфонс рішився ясно висказатись перед своїм вітцем: "Я з'обовязався посвятитись невідклично Богови. Прошу вас не гризіться цим, але поблагословіть мене". Ця заява немов громом поразила Дон Йосифа. Він бачив, що пропали всі його найкращі надії. Протягом цілих кількох тижнів він намагався ставити опір цьому його рішенню всякими способами: дорікав йому, благав, плакав, удавався до впливових осіб, що навіть належали до духовенства, щоби й вони відраджували синови духовний стан. Не помогло. Альфонс на все це лиш одну мав відповідь: "Я мушу слухати Бога"!
Вкінці умучений боротьбою, Дон Йосиф сам представив свого сина кардиналови Пінятеллі, архіепископови Неаполя, просячи, щоби приняв його між кандидатів духовного стану. "Якто, спитав кардинал, "то ваш син бажає стати священиком"? – "На жаль" – відповів загрижений батько, "він конче, конче хоче ним бути; дав-би Бог, щоб так не сталось"! І Дон Йосиф залявся гіркими слезами. Серце його ще довго оставалось зранене. Йому навіть прикро було дивитись на сина, коли той вбрав на себе духову одіж, 20 вересня 1723 р., в двайцятьсемім році життя.
Альфонс віддавався науці богословія в батьківськім домі. Св. Тома, що до него він мав особливше почитаннє, був його учителем в богословію догматичнім і моральнім. Щодо богословія аскетичного, він черпав те, що найважнійше із творів та примірів святих, головнож святої Тереси, його улюбленої покровительки.
23 грудня 1724 Альфонс одержав перші свячення. Не ждав аж до цеї хвилі, щоби показатись ревним учеником Розпятого. Світська шляхта немов виреклась його. Хтоби це повірив? Він стався посміховищем адвокатів, вельмож, князів, тих, що недавно ще так дуже його вихваляли.
Альфонс посвятився на услуги убогих, не тому, що шляхта його випиралась і відкидала, але тому, що ревність тай покора вели його до безталанних. Він вступив тоді до побожного товариства священиків "Розширення віри", що гуртувало ревних членів духовенства, які бажали давати місії між народом.
Великі години в його життю мали незабаром ударити. Він одержав піддіяконат 22 вересня 1725 р., діяконом став 6 квітня 1726 р, а священиком 21 грудня тогож таки року, маючи трийцять літ життя.
Альфонс був найстарший між своїми братьми: два молодші стались священиками ще перед ним: Венедикт, вступив до Чина Бенедиктинів, став магістром новиків і вмер ще молодим але богатим в заслуги; Каєтан був побожним світським священиком, що проживав і помер в Неаполі.
З трох сестер Альфонса, дві приоділи чернечу рясу в неапільськім монастирі св. Єроніма. Лиш наймолодша Тересина вступила в стан супружий. Вона віддалась за Дон Домініка Пресенцано, старшого брата тої княжни, що її батько тай Дон Йосиф хотіли звінчати з Дон Альфонсом.
В мужеській лінії родина Ліґоріїв продовжалась ще лиш в нащадках Дон Геркуля; тай ті мали згодом вигаснути. Та чиж не видала вже ця родина свого найкращого плоду?
Дата: П`ятниця, 07.05.2010, 19:08 | Повідомлення # 5
V.
Святий огонь.
1726–1730.

Від хвилі, як Альфонс став священиком, заєдно прямував до совершенства свого стану. Чимало часу посвячував духовним вправам та розважанню. Вже тоді умертвлявся й обходився зі собою з подиву гідною строгістю. Господь Бог докинув йому ще й від себе хрести внутрішних душевних мук. Альфонс спинався отже на ту святу гору совершенства, дорогою найприкрійшою з усіх, а саме дорогою щоденного терпіння. Придержуючись тої стрімкої стежки, як каже найповажнійший його життєписець, о. Берт: "він присвоїв собі цего духа самозаперечення й дитячої простодушности, що є питомими чертами його святости".
Мимо тої внутрішньої тяжкої боротьби наш святий священик дуже пильно занимався своїми науками та трудився ревно навертаннєм грішників. Натхнений любовю Бога й душ він проповідав і ученим і простим необразованим і шляхті-вельможам і бідакам, після того як йому казали настоятелі "Розширення віри".Убогі однак і опущені мали все першенство у його стараннях. До тих, що були під його духовним проводом, належав між иншими молодий Леонард Христано. То був звичайненький собі перекупень, що торгував яриною; але з лиця його, з його надземського усміху пробивалась чистота, невинність серця.
Проповіди Альфонса навертали многих. Нардон, давнійший жовнір, якого прогнали були з війська та якому грозила кара смерти за його розбої й безправства, провадив дальше своє безбожне життє. Одного дня, зворушений словом Альфонса, приступив до нього, впав до його ніг та з правдивим розкаяннєм серця перед ним висповідався. Від цеї хвилі він так щира навернувся до Бога, що став взірцевим христіянином та ще й цінним помічником Альфонса в ділі навертання грішників.
Не меншою несподіванкою був поворот до Бога одного вільнодумного учителя, що звався Бабарез. Як він навернувся, став знаменитим виховником молодіжи: часто збирав своїх учеників в годинах, свобідних від науки в школі, щоби їх заправляти до побожности й христіянських чеснот.
Незадовго заговорили про Альфонса по цілім Неаполі зарібники та инша мійська біднота; а висказувались про нього з великою пошаною й признаннєм. Альфонс збирав їх гуртками що вечера в якімсь домі, де вони без труду могли зійтися і там заводив з ними товариську розмову про вічні правди, про обовязки христіянина, тощо.
Ладзарони (так звались ці неапільські нуждарі) збігались зі всіх сторін з великим одушевленнєм на ті побожні бесіди. Инші ревні священики ділились з Альфонсом цею вдячною працею. Гуртки побожних слухачів множились чим раз більше. Під проводом парохіяльного духовенства вони згромаджувались по ріжних каплицях. Відси й пішла назва того брацтва "Каплиць", що в нім ті люди гуртувались. В 1800 р, начисляли вже 65 дружин того брацтва; трийцять літ пізнійше вже цілу сотку. Ще за життя св. Альфонса то брацтво гуртувало в собі трийцять тисяч членів. Ті їх сходини це була немов вічно треваюча місія: народ сходився кождого вечера до своєї каплиці, відмовляв вервицю й щоденні молитви, потім слідувала духовна наука; кождої неділі рано через пів години було розважаннє, потім Служба Божа з загальним причастєм, благодареннє й благословенство Найсв. Тайнами; по полудни посіщеннє Ісуса Христа і Преч. Діви Марії, потім прохід в околиці міста, а вечером сходини в каплиці як кождого дня.
Дон Йосиф все ще не міг переболіти того заводу, що син йому заподіяв. Всеж таки годі було йому не подивляти ревности й чеснот того молодого священика після Божого серця. Одного дня він з цікавости пішов послухати як то син буде говорити. Вертаючи з королівської палати, він переходив попри церков св. Духа де саме Альфонс проповідав тоді місію. Вступив і собі й побачив величезну товпу народу, що зі зворушеннєм, мовчки, прямо з запертим віддихом слухала проповідника. А цей з великим запалом проповідав про любов Г. Бога. Дон Йосиф також зворушився, а видячи яке вражіннє проповідь зробила на нарід, не міг повздержати сліз, що тиснулись йому до очий. Коли Альфонс вернув домів, батько вибіг йому на зустріч, обняв його та притиснув до свого серця: "Ах сину мій" – кликав він плачучи – сину, як щиро я тобі дякую! "Ти перед хвилею розкрив переді мною Божу велич і красу, через тебе я пізнав який Г. Бог добрий! Ах, мій Альфонсе, тисячкратно будь благословенний за те, що ти вибрав той стан, так милий Господу Богу."
Від того дня добрий батько відносився завсіди з великою пошаною до сина, якого слушно уважав святим.
Та зближалась хвиля, що в ній майже прийшлось йому оплакувати втрату такого сина. Вже в часі рукоположення на священика, Альфонс тяжко був занедужав; він навіть вже одержав був послідні св. Дари. Труди й строгість життя молодого місіонаря втрутили його наново в небеспечний стан вичерпання. В літі 1730 р. настоятелі вислали Альфонса з пятьма товаришами для поратовання здоровля в гірську околицю, що звалась "Пресв. Марія гір", недалеко від Скалі. На тих горах жили, розкинені далеко оден від другого, хлібороби й пастухи, що рідко коли бачили в себе священика; але їх душа рвалась до Г. Бога, відчувала голод Його святого слова. Скоро вони дізнались, що якісь місіонарі загостили до них, поприбігали зі своїх полонин, надіючись, що ті апостоли говорити їм будуть якісь науки. А поучувати їх треба було як малих дітий, зачинаючи від катехізму. Місіонарі познакомили їх передусім з найосновнійшими правдами віри, а потім Дон Альфонс дав їм коротку місію. Коли ті верховинці облегчили свою совість в добрій сповіди та покріпили свою душу святим причастєм, розбіглись по инших дальших селах і присілках, щоби розповісти їх жителям своє щастє. А ті й собі поприходили до Божих мужів і таким чином та їх поїздка в гори, замісць бути відпочинком, замінилась в безпереривну, але дуже хосенну працю.
Дон Альфонс, апостол ладзаронів нуждарів, яких ходив збирати по вулицях і мійських площах Неаполя, пізнав тепер з болем серця, що ті бідні мужики ще більше були позбавлені релігійної помочи. Чиж не конечно було післати апостолів на ті гірські полонини, на ті узгіря і долини, на береги моря, щоби йшли шукати тих Божих дітий, які так мало знали про свого Вітця? Колись, як св. Йоан Мата побачив нужду одного невільника-христіянина, то той вид дав йому почин до засновання "Чина викуплення рабів". Альфонс бачив тепер ті душі, що ждали на освободженнє з діявольської неволі; але в своїй покорі і не думав про це, щоби він саме мав дати почин до такого підприняття.
Сам Г. Бог хотів обявити йому, що кличе його на велике діло, основання нового Чина.

Бібліотека » Церква » Святі і Блаженні » Святий Альфонс Ліґорі
Сторінка 1 з 41234»
Пошук:

© 2008-2017 Свята Традиція УГКЦ

Яндекс.Метрика