Головна сторінка сайту
Сторінка 4 з 5«12345»
Архів - тільки для читання
Бібліотека » Духовність » Християнський націоналізм » о. д-р І. Нагаєвський. Спогади польового духовника.
о. д-р І. Нагаєвський. Спогади польового духовника.
Дата: Вівторок, 11.10.2011, 22:00 | Повідомлення # 16
РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ

ЗАГРОЗА РОЗЗБРОЄННЯ ДИВІЗІЇ. МАРШ НА ФРОНТ.

Український Національний Комітет

Восени 1944 року большевики, підтримувані всіми силами і засобами західніх аліянтів, щораз більше втискалися зі сходу на німецькі території. Одночасно західні союзники тиснули німців із заходу і півдня, бомбардуючи безперервно і безмилосердно німецькі фабричні споруди, залізниці, міста, села, при чому гинули сотні тисяч цивільного населення, а між ними й українці.

В такій ситуації німецькі верхи почали розмови з большевиками під проводом ген. Власова у справі організування РОА (Русская Освободительная Армия) з колишніх полонених, які досі воювали на східньому фронті проти большевиків, меншими або більшими з'єднаннями, але під німецьким прапором і командою.

Відомо, що тверезіші німці були противні екстермінаційній політиці ІІІ Райху супроти народів Східньої Европи, напр. мін. Розенберґ, адмірал Редер, ген. Бравхіч, ген. Райхенав, ген. Роммель, д-р Вехтер, д-р Арльт, д-р Кох та інші. І тепер, під самий кінець війни, хотіли спробувати, чи не вдасться ще їм договоритися з українцями. До цього вони задумали притягнути людей екзильного уряду УНР, під проводом през. Лівицького, гетьмана Скоропадського і націоналістів: Андрія Мельника та Степана Бандеру. Двох останніх німці випустили з конц. табору в Оранієнбурзі.

З боку українців найбільш активним виявився полк. п. Шандрук, якого покликав до праці през. Лівицький. У висліді довгих і багатьох розмов полк. Шандрук став головою Українського національного комітету, а одночасно піднесений до ранґи генерала, був іменований начальним командиром Української національної армії, якої основною частиною мала стати Дивізія "Галичина". Згодом гетъман Скоропадський і полк. А.Мельник відтягнулись від тих розмов, бо гетьман хотів стати головою УНКомітету, а полк. Мельник, передбачуючи програну Німеччини, не хотів глибше анґажуватися.

Тільки Степан Бандера, як каже ген. Шандрук, підтримав його змагання аж до кінця війни. Наказом Головного Отамана армії УНР, ч. 8, від 15 березня 1945 року генерал-лейтенант ген. штабу Павло Шандрук з тим днем був іменований командиром УНАрмії. Підписав: А.Лівицький, Отаман.20

Дивізія "Галичина" була перейменована на Першу Українську Дивізію Української Національної Армії (1 УД УНА), так що 29-й полк став першим українським полком, 30-й другим, а 31-й третім, інші мали йти за ними. Дивізія мала синьо-жовтий прапор, а стрільцям було дозволено носити на шапці й вилогах тризуб.

Щонайважніше, вояки мали складати нову присягу, яка звучала: "Присягаю Всемогутньому Богові на оце святе Євангеліє і його Животворящий Хрест, що не жаліючи здоров'я і життя, боронитиму із зброєю в руках, завжди і всюди під Українським Національним Прапором, свій народ і рідну Україну. У свідомості великої відповідальности, як вояк Української Національної Армії прирікаю виконувати беззастережно накази моїх начальників, а службові доручення держатиму в таємниці. Так мені, Господи, допоможи і його Пресвята Мати. Амінь".

Якби це було сталося в 1941 році, большевики ніколи не були б вернулись у вільну українську державу.

Вістка про роззброєння Дивізії

Але, навесні 1945 року большевицькі війська прорвалися по обох боках Болотяного озера, через дезертирство двох мадярських дивізій до большевиків.

Тим часом у половині березня українська Дивізія взяла участь у великій кампанії в партизанському районі Погор'є, де оточила великі сили партизантів. І саме в тому моменті прийшов наказ від німецької команди, щоб українська Дивізія передала свою зброю, яку, до речі, собі здобула від словацько-большевицьких партизанів на Словаччині, і відставила до Нюрнберґy.

Начальна команда армії, перебуваючи в бункрі під Райхсканцелярією в Берліні, мабуть, не була свідома, що большевицькі танкові одиниці були віддалені лише на 12 годин дороги від Дивізії, яка в силі 22 тисячі вояків була в боротьбі проти партизанів. Тому відбирати від неї зброю в такому гарячому часі означало видати ії на масакру большевикам... може ще більшу як під Бродами.

Цим разом ген. Фрайтаґ добре розумів положення Дивізії й почав робити заходи за скасування необдуманого наказу, а якби він був невідкличний, то просив доставити 38 залізничих ешелонів для перевезення Дивізії з фронтової зони, бо фронт з кожним днем наближався до границі Австрії. Мимо того, від групи армії "Південь" прибула до Дивізії спеціяльна військова команда для переведення її роззброєння. І почала свою працю.

Старшинам дивізії залишили пістолі для особистої оборони або, у крайній небезпеці для самогубства, бо кожний з них знав, що його ждуть тортури і розстріл у большевицькому полоні. Вся інша зброя мала бути видана німцям.

Варто згадати, що майже ніхто з українських старшин не був докладно й вірно поінформований про дійсну причину роззброєння Дивізії, а тією причиною було недовір'я в головній кватирі в Берліні. Нам говорили, і я сам готов був повірити в те, що з хвилиною установлення Українського національного комітету, як зав'язку майбутнього уряду України, на Чехах має творитися УНАрмія, а наша Дивізія мала бути осередком тієї армії, і що вона одержить нову зброю на Чехах.

Без сумніву, хтось мусів знати правднву ціль роззброєння, але не мав відваги нам це сказати.

Якби я знав був правдиву причину роззброєння Дивізії, тоді без довгої надуми і без огляду на консеквенції виступив би проти цього і впливав би на старшин і стрільців полку не віддавати зброї, хоч би треба було пробиватися через большевицький, досить "тоненький" тоді фронт у Карпати, або перейти Альпами в Італію і віддатися в полон англійцям ще перед капітуляцією.

Про конкретні заходи в тій справі згадує у своїх споминах польовий духовник 31-го полку, о. Б.Левицький. До мене, як і до кожного духовника, старшини і стрільці мали повне довір'я, і я певний що ніхто з них не випустив би був зброї з рук в тому моменті. Бельґійський кардинал і патріот в одній із своїх славних промов у часі першої світової війни каже, що всяка війна, без огляду на свою жорстокість, а маємо на думці справедливу війну, має в собі багато суворої кари, саме через те, що війна родить великий запал вояків і всього народу, який дає або готовий дати своє життя в обороні й на захист справ, що їх не можна зважити, ані змірити, а які завжди треба обороняти: свободу, честь, мир, і справедливість.

Смерть вояка 1 УДивізії не була йому страшною. Геройська смерть в обороні свого народу, це наймиліша Богові жертва. Ми всі вірили, що поляглі за волю свого народу, своєї рідної країни будуть прийняті до вічного щастя і в нагороду одержать окремий вінець слави, бо Христос казав, що "немає більшої любови, як хто душу свою положить за друзів своїх".

Польові духовники знали, що кожний відданий нашій опіці стрілець завжди готовий віддати своє життя за свій нарід. Отож вони були б пішли пробоєм на рідну землю, без огляду на труди і жертви.

Мабуть, передбачаючи, що вище сказане може стати дійсністю, під кінець березня до Дивізії приїхали ґуб. Вехтер і полк. Бізанц, хоч дехто думає, що вони могли не знати про наказ роззброєння. В це важко повірити, бо Вехтер був членом управління над іншо-національними військовими з'єднаннями. І він аж з фронту почав робити старання "на вершинах" про скасування наказу роззброєння, а тим часом Дивізія поволі підсувалася на північний схід ближче до німецької ІІ і VІ армії, в яких районах большевики прорвали фронт. І врешті Дивізія була вислана в район Штраден-Ґляйхенберґ-Фельдбах, щоб "заткати" діру, якою большевики хотіли просунутцся до Ґрацу, де перебувало 80 тисяч українськцх утікачів. Остання вістка була подана всім стрільцям перед тим, як вони вступали до бою.

І цим разом, як і під Бродами, Дивізія йшла на фронт, зустрічаючи безвладно відступаючі маси німецьких і мадярських утікачів, з яких багато їхало в люксусових фаєтонах. І надиво в тому часі Дивізія, не бувши формально підпорядкована жадній армійській групі, не одержала приділу харчів, амуніції ані пального. Щоправда, були спроби реквізиції в цивільного населення, але цьому спротивилися німецькі військові й поліційні команди, так що дивізійна інтендантура мусіла купувати харчові засоби від мадярських утікачів. Аж 30-го березня Дивізія була формально приділена до ІІ армії, що підчинила її своєму І кавалерійському корпусові.

Дивізія на фронті

В розгарі оборонних приготувань міста Марібору над Дравою надійшов празник Воскресення Христового, 1-го квітня за новим стилем. Тієї неділі я служив св. Літургію в римо-католицькому костелі Марібору, близенько від мосту над Драбою. І цим разом церква була переповнена вояками і цивільним населенням, співав дуже молитовно наш хор.

Під час співання "Вірую" раптом ми почули сильний гуркіт моторів великої ескадри літаків, а за тим почали густо розриватися бомби націлені на знищення моста й усіх оборонних споруд. Всі вікна церкви потріскали й була небезпека, що бомба може завалити церкву, тому я повернувшись до людей, дав їм знак, щоб негайно виходили з церкви.

Св. Літургію я докінчив сам, навіть без дяка, але поза малим ушкодженням, церква стояла ціла. Міст, крім кількох дір від бомб також зберігся цілий. Це був наш останній день перед поспішним маршем на фронт.

Наступ 30-го і 29-го полків почався ще того самого дня, 1-го квітня, і в короткому часі були зайняті гори і село Штраден 30-м полкрм, а 29-й полк заатакував Ґляйхенберґ - село і замок. Але наступ большевицьких з'єднань розбив 30-й полк, а 29-й затримав тільки замок Ґляйхенберґ, який тримав аж до кінця війни.

Під час першого зудару Дивізії з большевиками ген. Фрайтаґ впав у паніку і хотів зректися команди над нею, але командир і кавалер корпусу не прийняв резиґнації. Незабаром ситуація поправилась і фронт устабілізувався.21

Я весь час ішов із своїм полком, але за весь час боїв аж до капітуляції я не бачив на фронті ані ген. Фрайтаґа ані нікого іншого зі штабу Дивізії. Наш курінь фюзелірів був у складі з 23-ю нім. Дивізією і за свою хробрість одержав похвалу від командира. Обидва згадані наші полки мали великі втрати в людях, так що якийсь час мали тільки по два курені, але згодом одержали із запасового полку доповнення до попереднього стану. Пригадую, що большевики в часі перших боїв стріляли з катюш, і це здеморалізувало непривичних до бою вояків; крім того, старшини не запорядили стрільцям копати індивідуальні сховки.

Під час боїв полк. Дерн з 29-го полку, ранений під Бродами, і полк. Панір з 31-го полку відійшли до лікарні в Филькермаркті. На їх місце прийшли полк. Вільднер до 29-го полку і полк. Віттенмаєр до 31-го полку. По усталенні фронту Дивізія одержала відтинок фронту: Ґляйхенберґ - замок, що був готовою оборонною точкою, належав 29-му полкові, звідти в напрямі Фельдбаху 31-й полк, а на ліво від нього зреорганізований 30-й полк. З лівого боку 30-го полку була Дивізія "Вікінґ", а з правого боку 29-го полку була Дивізія "Райхсфюрер". Одну битву за Ґляйхенберґ описав з великим знанням справи майор Гайке у своїх споминах.22

Духовником 30-го полку був о. М.Ратушинський (Англія), який боронив Фельдбах. Він прийшов до Дивізії трохи пізніше. Ми перший раз зустрілись у Вишкільному таборі в Цайсав бідя Нойгаммеру в часі, коли верталися туди розбитки Дивізії з-під Бродів. Його сусідом з правого боку фронту, а моїм сусідом з лівого боку, був о. Богдан Левицький (ЗСА), з яким ми дуже часто зустрічалися під час похоронів поляглих стрільців. О. Е.Кордуба (помер в Англії) не приходив на фронт, бо був позаду із 14-м гарматнім полком. На фронті я не бачив о. М.Левенця з Дивізії (тепер у Франції). Одного вечора оповідали мені старшини, що якийсь священик прийшов близько фронту з якимсь старшиною, заложили гучномовець і говорили до большевиків, які відповідаючи на їх звернення, стріляли з мінометів майже до півночі, при чому вбили кілька стрільців. Старшини просили мене дати знати до штабу Дивізії, що такі кількахвилинні промови заворушили весь фронт і ми втратили кілька добрих людей, а без тих промов можна було обійтися. Згодом їх вже не було.

В резерві Дивізії були курені саперів і фюзелірів, які перейшли дуже гострий вишкіл, щоб могти виконувати свою працю під градом куль і не податись під натиском ворога аж до останнього живого стрільця. Після стабілізації фронту Дивізія була підчинена VІ-й армії під командою ген. Балька, і вона стала правим крилом тієї армії, одержавши додатково оборону міста Фельдбаху через яке проходила важлива залізнича маґістраля.

В часі останніх боїв неставало гарматніх набоїв, так що на одну гармату видавали лише 10-15 набоїв.

Як уже згадано, ми з о. Левицьким зустрічалися біля стрілецького кладовища при дорозі до села Маєрдорфу. Там з лівого боку польової каплички постав досить великий український цвинтар. На кожному гробі ми клали хреста, а на таблиці писали ім'я поляглого "за волю України, дня... Р. Б. 1945", а на хресті клали його шолом.

Запам'яталася мені одна довга перестрілка з усіх родів легкої і частинно важкої зброї на лівому боці замку Ґляйхенберґ, і тоді впало 8 наших вояків, між ними й десятник Стасенко з Києва, дуже відважний і завзятий вояк, як і його сотенний Володимир Козак. Стасенка і сот. Козака я знав добре з їх "герців" із залогою большевицьких окопів таки в білий день, і стрільці говорили, що "кулі їх не чіпляються". Але одного дня під час такого герцю куля пробила його чоло і сотенний, не зважаючи на вогонь, приніс його мертве тіло на своїх руках із сльозами в очах.

Я поховав усіх вісьмох на кладовищі в Ґназі в одній спільній могилі під час сильного гарматнього вогню. Стасенкове тіло я сам завинув у цельту, взяв його на руки й положив у спільну могилу. Імена всіх були написані на великому хресті.

Замок Ґляйхенберґ

Важкі були бої за замок Ґляйхенберґ, що був висунений майже на кілометер в большевицьку фронтову лінію. До нього був єдиний доступ високо висипаною дорогою, обсадженою з обох сторін високим живоплотом. Я відвідував хлопців у замку - першу частину дороги треба було зігнутись до коліна, а другу - повзати на руках і ногах, бо большевицькі "снайпери" не допускали нікого живого до замку, ані з нього не випускали. Хто йшов мусів бути приготований що зайде на лоно Авраама. Неодного знайшла там несподівана куля. Замок високий, з великих брил ґраніту, яких ані 14-центиметрові міномети не могли пробити, хіба надщерблювали його грубі стіни або вибивали вікна, яких було дуже мало.

Там стрільці виставляли варту, а самі перебували в пивниці, де були бочки з вином, але під сильною контролею старшин. Горішні мешкальні кімнати замку були влаштовані в клясичному стилю, але частинно з модерним устаткуванням. Шиби вікон були повибивані большевицькими кулями. Мені найбільше подобалась бібліотека із старими першодруками, енциклопедіями і новішими різномовними виданнями. Книги лежали порозкидані по долівці, і я складав їх на полиці та просив хлопців шанувати ці скарби - надбання численних поколінь знатної родини, які робили австрійців культурним народом. Колись і в Україні були такі княжі замки, що дбали про рідну культуру. Коли ж їх наші ненависні сусіди, особливо татари, а потім москалі, поруйнували й забрали наші книги, скарби духа, ми втратили самостійність і стали рабами на своїй землі. Такі і подібні розмови ми вели з вояками у старовинному австрійському замку.

Не знаю, що сталося з книгами піся нашого відступу, але можу догадуватися, що большевики знищили все, а перш за все церковні речі і книги, бо вони були витвором західньої культури яку большевики ненавиділи.

Під час бомбардовання Ґназу все населення кудись зникло, крім кількох ляндштурманів, що ходили вулицями. Я пішов на приходство, але знайомий священик також подався на захід. Я побачив що двері пивниці були відкриті й увійшов у середину та побачив руїну: хтось випустив з бочок вино й повикидав старі метрикальні книги. Я покликав "ляндштурманів", вияснив їм величезну шкоду для громади і велів негайно ті книги позбирати й висушити.

Чота стрільців перебігла до ворога

По лівому боці замку Ґляйхенберґ проходив фронт серединою горбка, серед якого була галява, і на ній наші стрільці викопали окопи на віддалі біля двадцять метрів від лісу. Із східнього боку галяви в таких самих окопах сиділи большевики. Маючи між собою політруків вони цілими днями говорили до стрільців українською мовою, мовляв, браття українці, за що б'єтесь? За ґерманську марґарину? За чорний хліб? Ходіть до нас, у нас повно масла і білого хліба! Ходіть зараз, заки ще фронт стоїть, бо як ґерман програє, буде запізно: всіх вас розстріляємо! Україна є вже самостійною державою!

І так хвилина за хвилиною, година за годиною і день за днем стрільці були виставлені на таку пропаґанду, бувши в окопах тижнями без зміни й без достатнього харчу, бо, як згадано, спочатку Дивізія боролася наче самостійно, не одержуючи харчів від жадної армійської групи. Отож, пропаґанда політруків декого баламутила, головно молодих хлопців із східніх областей України, що прийшли до Дивізії із бомбардованих фабрик. А тепер без належного вишколу в кадрі вони були вислані на фронт і не навчилися думати вояцькими катеґоріями.

Отож однієї ночі на фронтовім відтинку куреня майора Блянкенгорна, відважного й любленого стрільцями командира, сталася грізна подія: чота згаданих стрільців утекла до большевиків. Вночі задзвонив телефон із польового курінного бункера до полкової канцелярії. Я спав тоді, як і кожної ночі в полковій канцелярії на лавці, і дижурний стрілець збудив мене і покликав до телефону. Курінний просив мене прибути негайно до його бункра в дуже важливій справі. Я за кільканадцять хвилин був уже у згаданому бункрі-землянці. Був там також хор. Любомир Ортинський, старшина для особливих доручень та ад'ютант.

- Що ж трапилося! - питаю. - Командир поінформовав мене коротко, що чота стрільців з його куреня (третій новостворений) перебігла до большевиків, забравши з собою два важкі кулемети, а два пошкодили, вийнявши з них замки. Після цього почалась стрілянина, а політруки кликали стрільців і підстаршин на ім'я, взиваючи негайно перебігти на їх сторону. І дезертири кликали своїх колеґ перейти до них.

Між рештою стрільців сотні постала паніка: вони вийшли з окопів і поховались у лісі за деревами. До кожного, хто підходив до них, кричали: "Стій! Бо стріляю!" Навіть своїх хорунжих не допускали до себе.

- Отче капеляне - каже командир, - це вже ваша справа. Спробуйте привести їх до дисципліни, бо не виключена можливість, що большевики схочуть прорвати там фронт, а резерви близько немає.

Я добре знав положення загроженого відтинку, бо їдучи туди одного дня конем, який стягнув на себе увагу большевиків "дехтяря" і він сипнув на мене серію, а надобавок кінь зачепив ногою польовий телефонічний дріт, так що ми обидва заледве вирвались з того "видного" большевикам місця.

Добігши до землянки хорунжих, я довідався від них ще докладніше про витворену ситуацію. Я пішов просто до порожніх окопів і голосно почав питатися, де ділися стрільці чи повтікали? Чи не стид їм тікати з окопів у часі бою? "Це зробили спантеличені й несвідомі національно стрільці, які не знають за що б'ються, але національно свідомі хлопці повинні негайно вернутись до окопів!"

Останнє речення я крикнув з усіх сил, так що й большевики мусіли його почути, бо почали сипати серії з фінок, яких дум-дум кулі синіми вогниками розривались об гиляки дерев.

Підступаю до одного стрільця за деревом, а то був ніхто інший а Бучко, якого я поміг врятувати від смерти. При його помочі стрільці знову зайшли в окопи. За час інша сотня позичила два кулемети і стрільці сипнули з них кілька серій, мовляв, хай тільки хтось спробує наступати на нас. Ми готові!

На світанку прийшла з резерви зміна, здається, курінь фюзелірів, а третій курінь відійшов на спочинок. Так скінчився той небезпечний епізод, що нагнав багато ляку командирові Дивізії. Майор Гайке, шеф штабу Дивізії, згадує про те, кажучи, що за весь час перебування Дивізії у Стирії вона мала 98 дезертирів. Це добрий рекорд на 22 тисячі стрільців у таких важких і безнадійних боях на фронті проти вчетверо сильнішого ворога, що мав до диспозиції всякі технічні засоби, яких не мала Дивізія.



--------------------------------------------------------------------

[20] Шандрук, ст. 237.

[21] Гайке, схема 14.

[22] Гайке, ст. 191-195.
Дата: Вівторок, 11.10.2011, 22:01 | Повідомлення # 17
РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

ГЕН. ПАВЛО ШАНДРУК. ПЕРША УКРАЇНСЬКА ДИВІЗІЯ УНА.


Капітуляція Німеччини

Під кінець квітня 1945 року до Дивізії прибув ген. Павло Шандрук, як Начальний командир Української національної армії. Він найперше відвідав вишкільно-запасовий полк у Филькермаркті на північ від ріки Драви, де командиром був німецький полковник Маркс. Полк мав 3 тисячі стрільців на вишколі. Маркс повівся дуже шорстко з ген. Шандруком, але згодом успокоїли його губ. д-р Вехтер, д-р Арльт і врешті сам ген. Фрайтаґ переконав його, що ген. Шандрук перебирає Дивізію з волі Берліну.

При тому вийшло наверх, що Маркс самовільно зняв усіх старших віком українських старшин з вишкільної праці і створив з них резервову сотню, а їх місце заповнив німцями. Він зробив на Шандрука враження "нацистичного садиста", тому ген. Шандрук рішився зняти його з командира полку, як прийде перша відповідна нагода.

Ген. Шандрук, полк. Крат, д-р Вехтер і д-р Арльт відвідали 19-го квітня штаб ген. Фрайтаґа, і він дав ген. Шандрукові докладний звіт зі стану Дивізії. В часі тих відвідин ген. Шандрук заявив ген. Фрайтаґові, що відтепер Дивізія "Галичина" називається: Перша Українська Дивізія Української Національної Армії, якої він сам є командиром. Д-р Арльт і д-р Вехтер потвердили це в імені центрального уряду в Берліні.

При тій нагоді Ген. Шандрук довідався, що персональний стан Дивізії складається в 90 відсотках з української інтеліґенції та дехто з східніх українців з таборів праці й полонених. При тому вся інтендатура була виключно в руках німців, а санітарні стосунки зовсім невистачальні. Я вже згадував про те, а тепер ще додам що на устабілізованому фронті не було ані однієї купальні для вжитку стрільців. Ген. Шандрук довідався також що польові суди присуджували стрільців до смерти і розстрілювали їх за дисциплінарні недотягнення, замість передати ті справи відповідному командирові до полагодження.

Ген. Шандрук відвідував також фронтові частини. Гроби поляглих, віддалені на одну милю (1,600 метрів) від фронту. Він запорядив 25-го квітня, щоб усі стрільці зложили нову присягу, якої зміст я вже подав в одному з попередніх розділів. Цю присягу він запорядив найперше в 30-му полку, що перебував тоді в резерві, а інші полки і самостійні частини вислали туди своїх представників. Під час відвідин 29-го полку (1-го українського) я у приявності ген. Шандрука заприсягнув штабову сотню, бо всі інші були в окопах на фронті. Ген. Шандрук зробив на мене корисне враження, але він прийшов до нас уже запізно. Тоді вже всім було ясно, що Німеччині приходить кінець, і треба було думати як відірвати Дивізію від большевиків, бо її лівий і правий сусіди були змоторизовані. І в цій справі обіцяв допомогти ген. Бальк.

Майор Гайке оповідає, що на нараді всіх начальників штабів і вищих ад'ютантів 2-го або З-го травня ген. Бальк пропонував навіть розбити цілий фронт на групи і зробити рейд на тили большевиків під командою найхоробріших старшин, включаючи українців. Після цього ген. Фрайтаґ дав наказ, щоб відставити назад всі непотрібні матеріяли в одне місце, щоб Дивізія була справніша до скорого маршу.

Сот. Макарушка і д-р Арльт подались 5-го травня до першої англійської частини и просили командира, щоб у порозумінню із своїми вищими властями назначив вишкільно-запасний полк у Филькермаркті місцем збору Першої yкраїнської дивізії, бо ніхто з українців не піде живим у большевицький полон. Англійці дали свою згоду, але внаслідок наступу тітовських з єднань на Филькермаркт, який вони вважали своїм, запасний полк був розбитий на кілька частин, які були спрямовані на північ. Висланник Дивізії подав усім частинам вістку, щоб замість до Филькермаркту, маршували на Твімберґ до Радшадту.

Була ще одна нарада начальників штабів усіх дивізій і вони допускали можливіть, щоб відірватись від большевиків уже 7-го травня. Українська Дивізія не була змоторизована, тому мала б зробити це скоріше,23 ідучи маршрутом "Пак" з Ґрацу через Фольксберґ до Филькермаркту, але, як згадано, частини Дивізії були спрямовані на північний захід. На щастя, українські сапери збудували міст на річці Мурі, і це дало змогу Дивізії перейти річку нижче Ґрацу та приспішити її відворот. Завдяки цьому багато українських стрільців були врятовані від большевицького полону і смерти. І за це всі вояки й старшини заховають вдячність українським саперам.

"Вирівнювання" фронту на відтинку лівого сусіда Дивізії, який мав відірватись від ворога 8 травня в 11 год., почалося 7-го травня о год. 11-й вечора. Правий сусід Дивізії, змоторизований ІV кавалерійський корпус мав ждати до вечора. Восьмого травня о год. 2-й по півночі з Української Дивізії все відійшло, а залишились тільки бойові частини і мала резерва, полковник Вільднер і я був близько нього. Того ж дня о год. 6-й рано команда ІV кав. корпусу ждала до вечора, а Дивізія мала відступати. Але так не сталося бо не було наказу.

Ген. Шандрук стверджує і ми всі пам'ятаємо, що ще 8-го травня о год. 8-й вечора ген. Фрайтаґ не одержав наказу відірвати Дивізію від большевиків тому аж 9-го травня о год. 3-й рано сам ген. Шандрук дав наказ ген. Фрайтаґові стягнути Дивізію з фронту, погрожуючи, що він сам перебере команду і дасть такий наказ. І аж о год. 5-й рано Дивізія відірвалась від большевиків - обидва сусіди Дивізії почали відворот, дарма, що Дивізія маршувала пішки, а вони були змоторизовані. Дехто радив розбити Дивізію на частини, як це сталося з усіми частинами під час відвороту. В районі 30-го полку (2-го українського) була деяка трудність з відірванням від фронту під Фельдбахом, але все пішло щасливо. Большевицькі літаки обстрілювали весь час Дивізію з бортової зброї та бомбами аж до 10-11 травня.

Ніхто з учасників відвороту не забуде тих днів. Частини всяких формацій і дивізій помішалисъ разом. Наші частини були спрямовані з Фольксберґ на північ до Твімберґ - Юденбурґ - Мурав - Тамсвеґ - Мавтендорф до Радштат. В Юденбурзі ген. Шандрук іменовав ген. Крата командиром Дивізії, щоб ішов з нею до її кінцевого призначення.

Команда Дивізії розмістилась на ринку в Тамсвеґу, ввечері перейшла до Ст. Андре, і там ген. Фрайтаґ пропонував німецьким та українським старшинам іти з ним в Альпи і там продовжувати війну, але вони відкинули його пляни, бо не вірили в його військовий глузд. Незабаром після того осамітнений Фрайтаґ впав у розпач і застрілився. Своїм самогубством він дав ще один і остатній доказ невідповідальности за підчинених собі людей. Він був честилюбний, неприємний і дрібничковий бюрократ, тому на командира Дивізії не надавався. Таку опінію про нього видав майор Гайке, шеф його штабу.

Англійці призначили великий майдан (поле) для збору частин Дивізії і 25-го травня перевезли до міста Шпіталю, а звідти через Італію до Беллярії біля Ріміні в Італії. Менша частина дивізійників затишилась у західній Німеччині. Німці вийшли з Дивізії самі, а деяких вилучили з неї англійці.

Ген. Шандрук ізольований від стрільців

Д-р О. Вехтер, безсумнівно, приятель українського народу, подався в Італію в цивільному костюмі і там помер на туберкульозу в одному монастирі в Римі 1948 року. Ген. Шандрук каже у своїх споминах, що англійці два дні не давали дивізійникам харчів, бо не мали їх ані за полонених ані інтернованих, тому просили американську владу означити їх статус.

Сам ген. Шандрук одержав пропуск до штабу американської Дивізії в Зальцбурзі, але його затримали там п'ять днів "як голову УНКомітету" і дали пропуск до Авфкірхену в Баварії, де він знайшов великий збір наших скитальців. Д-р Арльт пішов на фізичну працю в одного німецького господаря.

Михайло Добрянський дав ген. Шандрукові цивільний костюм, і так він дістався до Ваймару, де проживав тоді през. УНР Микола Лівицький. Згодом, як НКВД шукало за ним, Шандрук, діставши від інж. Палія 10 тисяч марок, до яких додали ще по 10 тисяч Л.І.Макарушка і В.Мудрий, і з тими грішми він рішився їхати до Італії в товаристві о. М.Левенця та артистки-співачки Лаврівської. І 26-го червня вони подались автом до Італії. Але англійська команда в Кляґенфурті веліла їм іти до табору переміщених осіб в Альтенгофі, як "бездільно мандруючих людей на тилах корпусу" і скоро дала їм пропуск назад до Мюнхену. Ген. Шандрук одержав вістку від ген. Крата з Італії, що завдяки старанням папи Пія ХІІ дивізійники були склясифіковані "як конфіновані". Большевицьким аґентам НКВД можна було їх відвідувати і намовляти їхати "на родіну", як і в кожному таборі. З листів з Ріміні ген. Шандрук знав, що в таборі життя було нормальне. Всі українські конфіновані вояки в Італії й Німеччині були звільнені в 1946/47 роках.



--------------------------------------------------------------------

[23] див. Гайке, ст. 200.
Дата: Вівторок, 11.10.2011, 22:02 | Повідомлення # 18
РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ

ВІДВОРОТ З ФРОНТУ І ПЕРЕХІД У БОЛЬШЕВИЦЬКЕ ЗАПІЛЛЯ


Картина відвороту

9-го травня 1945 року 5-ї години рано фронтові частини 1-го українського полку і я з ними, поклавши наплечник з особистими речами і невеличку валізку з церковними речами на віз, поспішною ходою рушили з вояками в напрямі річки Мур. Пригадую, що я маршував разом з полк. Вільднером, він добре говорив по-словацькому, тому міг порозумітись з кожним стрільцем свого полку і трактував їх по-батьківськи, за те вони його шанували й любили. І я не пригадую, щоб у часі його командування полком трапився будь-який суд чи розстріл; і на цьому не потерпіла дисципліна, навпаки, вона держалась до самого кінця.

Увечері 8-го травня большевики пробували вигнати наш полк з окопів, але зустрінуваши кулеметний і мінометний вогонь, знали, що ми ще на місцях. Щойно чергового ранку заклекотали їхні "максими" і "дехтярі" і, як не було відповіді рушили обережно за нами, намагаючись досягнути нас ґранатами, яких набої час-до-часу рвалися над нами, але не завжди трапляли в ціль. Їм відповідали наші гармати.

На щастя, большевики не ввели в дію танків, хоч і проти них наш полк був добре приготований. Натомість появилися їх літаки, що обстрілювали наші маршуючі колони з бортових кулеметів і скидали бомби, які утруднювали нам марш і спізнювали відрив від них. Ми мали враження, що така сильна погоня була тільки за нашою Дивізією, бо сусідні німецькі мали більше спокою. Така сильна погоня й оборона від неї продовжалась до річки Мур й поза нею аж до 10-го травня, так що голодні й виснажені скорим маршем стрільці й старшини були змучені докраю.

В цьому людському муравиську і величезному безголов'ї мало хто думав про хліб, хто йшов близько кухні чи воза міг дещо з'їсти на ходу. Серед того муравлища мені не вдалося знайти воза, на який я поклав свої речі, де в наплечнику була моя "залізна порція". Треба було маршувати в голоді.

Аж коло півночі 11-го травня ми йшли під гору, підходили до місцевости Твімберґ. Всі дороги були забиті людьми; на всіх полях, куди лиш око мало засягнути, світла танків, вантажних авт і мотоциклів - море світел, страшний гуркіт і шум моторів; в повітрю чути порох, важко було віддихати.

І на диво в оцій пестрій гущі людей, серед ночі поволі посувалась під гору польова кухня, що її ледве тягнули два втомлені коні. І, хай буде дяка Господеві, обидва вояки на кухні говорили між собою українською мовою.

- Чи не Божа це поміч, подумав я собі, і запитав їх:

- Хлопці, чи не маєте щось з'їсти? Вони пізнали мій голос, знайшли під сидженням шайку та запросили мене до кухні, в якій мали ще трохи теплого "айнтопфу". Вони подали мені повну шайку, ложку і хліб. Також і мій невідступний друг Степан Калита також одержав те саме, бо стрільці привикли бачити нас разом.

Іду на большевицькі тили шукати за рідними

Бог має свої дороги, якими помагає людям у їх безнадійному положенні. У цьому він послуговується й іншими людьми... Їдучи на військовій кухні, я почув голос втомленого німецького вояка, що просив кухарів хоч шайку зупи. І в цьому моменті я пізнав голос знайомого підстаршини-поштаря із штабової сотні і сказав йому кілька слів заохоти, що вже скоро буде вдома із своєю родиною.

З'ївши зупу, він подякував кухарям і направився йти в дальшу дорогу, але зупинився на хвилину і витягнув з кишені поштову картку. Даючи її мені, він сказав:

- Отче капеляне, це для вас. Перед відходом зі штабу я одержав наказ спалити всю пошту, якої вже не міг доручити частинам, щоб не впала в руки большевиків, але на одній картці я побачив ваше ім'я і взяв її в кишеню в надії, що зустріну вас по дорозі й передам особисто. Ось вона.

Я подякував і витягнувши з кишені маленьку електричну лямпку, я пізнав письмо моєї дружини. Карточка була написана з якоїсь нової місцевости "Рахав". Було на ній моє ім'я і число польової пошти. Була писана в поспіху, бо не було навіть дати.

Її зміст був такий: "Коли горів Ґльоґніц, ми втекли з Кібу до Кріґляху, а звідти перевезли нас до Рахав. Сидимо в школі і молимось за тебе щодня. Здоровимо й цілуємо. Ольга і діти".

Ця вістка вдарила мене, як грім з ясного неба. Я зразу уявив собі трагічне положення. - Господи поможи мені відшукати мою родину під Кінець війни! - молився я в думці.

Я особисто питав членів "Уряду допомогти родинам" у штабі Дивізії, де урядував о. М.Левенець з іншими людьми, чи мають з Відня вістку, що моя родина виїхала з Кібу ще до прориву большевиків в районі Болотяного озера і зайняття міста Вінер Нойштадту. Мені відповіли, що всіх вивезли на захід. Таке запевнення я одержав два рази. А тепер виявляється що хтось зробив помилку або просто недогляд.

Оглядаючи докладно картку, особливо поштову печатку, я не міг відчитати назви пошти, бо урядовець також з поспіху прибив тільки кінець місцевости "фельд".

Вістку про долю моєї родини в останніх днях війни, передану мені опівночі 11-го травня 1945 року в незвичайний спосіб, я прийняв з повним відданням на Божу волю. Але зараз же прийшли на думку слова християнської мудрости: Бога взивай і рук прикладай! Відмовивши коротку молитву до Матері Божої, я негайно зробив постанову: мені не вільно тратити ані хвилини часу, але зараз же податись на большевицьке запілля і шукати їх там. Першому старшині, якого я побачив (мені здається, що то був сот. Романченко), я сказав, що мушу йти на большевицьке запілля шукати свою родину і хай це перекаже ген. Шандрукові в першій зустрічі з ним, або кому іншому.

В моїй уяві я бачив як НКВД везе в Московію - дітей везуть до школи сталінських яничарів, а дружина, що досі витерпіла стільки нужди й горя, їде до казахстанського колгоспу доїти корови...

Керований якоюсь внутрішньою силою, я подався в тому напрямі, куди поволі посувались танки типу "пантера" (малі й дуже швидкі).

Під час затримки колони я приступив до авта, в якому сидів майор-командир дивізіону із своїм ад'ютантом і шофером. Я поздоровив його і представився та просив помочі. Він глянув на мене з приязню. Я питав його, чи він знає південно-східню Австрію, і довідався, що він походить із Зальцбурґу і не раз ходив цими горами як пластун. Тоді я витягнув поштову картку і запитав його:

- Куди могли повезти мою родину з Кріґляху до Рахав... Де є Рахав?

Майор сказав, що він багато доброго чув про українську Дивізію, запросив мене сісти до його авта і вийняв мапу південної Австрії. У світлі лямпки почав шукати за місцевістю із закінченням слова... "фельд" і скоро знайшов у горах Каринтії містечко "Кнітельфельд" а кілька кілометрів від нього "Рахав", гірське село на південний схід від нього.

Майор їхав на Юденбурґ, тому й запропонував нам із Степаном, який ніяк не хотів пустити мене самого, мовляв, у товаристві і смерть мила, - сісти до його авта, й він підвезе нас на гору, а звідти підемо горами й лісами до Рахав. Він звернув також увагу, що ми не маємо харчів і казав шоферові дати нам два хліби, кілька м'ясних консерв і трохи тютюну, за що я йому сердечно подякував.

По довгому марші я був такий втомлений, що заснув в авті, і майор збудив мене аж на горі, де ще було повно снігу і ще раз показав нам напрям і назви місцевостей, куди треба нам іти до Рахав.

Хто мандрував Каринтійськими Альпами, той знає як важко йти тими лісистими горами, порізаними великими горбами, долинами і маленькими потічками. Бувало, що ми знечев'я западались аж до пояса и вище у величезне муравлиння, а великі жовті муравлі залазили в чоботи і немилосердно гризли, так що треба було скидати чоботи і сподні та витрушувати сотні мурашок.

Першого дня під вечір ми натрапили на велику поляну й завважили під лісом господарські будинки, куди господар заганяв наніч корови. Підійшовши до хати, ми постукали, і господар просив нас увійти.

- Ґріс Ґотт! - поздоровили ми його й одержали від нього таку саму відповідь. Я зразу пізнав, що в хаті не були нам раді, бо, як оповідав господар, сюди вже кілька разів приходили большевицькі солдати з колишніми австрійськими полоненими, які навчились у полоні говорити руссіш і все шукають за своїми робітниками, особливо українцями. Все таки він нас гарно приняв, погостив й переночував.

На другу ніч ми були вже обережні, бо не хотіли потрапити большевикам у руки. Ми ділилися хлібом і консервою десь у лісі під деревом, а воду пили із зимних гірських потоків.

Аж третього дня під вечір, ми перейшли гірський потічок, а напроти нас на другому боці дороги, побачили більший будинок, наче школу. У дверях будинку я побачив жінку, що дивилася на вулицю. Підійшовши ближче, я пізнав свою дружину. Побачивши нас, вона зблідла і привітала нас такими дивними словами:

- А я що тут з вами зроблю? В селі повно большевиків...

Ми скоро ввійшли до кляси, яка служила їм за спальню, щоб не показуватися сусідам. По короткій розмові, ми з дружиною подалися стежкою попід ліс до хати, де жив о. д-р Фріц, катехит з Кніттельфельду, який утік сюди в часі воєнних дій та служив св. Літургію в цій малій місцевості, на які щодня ходила моя дружина з дітьми. Він був радий зустрінути мене, але зараз же подав, що я негайно мушу позбутись свого військового однострою і приніс мені свою цивільну блюзку з закороткими для мене рукавами, бо він був малого росту, - а його "пумпи" я пустив поверх своїх чобіт; решту цивільного костюму довершив його зелений тирольський капелюх з "пір'ям", що сів на чубку моєї голови. І так завдяки о. Фріцові я став цивільною людиною.

Про перебрання Степана подбав лісничий Завер, що пильнував маленького млина на річці. Моя дружина заприязнилася з тією родиною і помагала їм шити речі для дітей, а тепер Степан одержав цивільне вбрання від них і примістився в їх свояка в горах аж до часу, коли ми дізнаємось де є демаркаційна лінія між англійцями й большевиками. Якби не о. Фріц і п. Завер, ми голодували б, бо большевики викупили або забрали все з крамниць так, що й на картки не можна було нічого купити. По кількох тижнях ми довідалися, куди проходить демаркаційна лінія, і я зі Степаном пішли горами до Вайскірхен, а четвертого дня рушила моя родина з п. Завером. Так ми вийшли з-під большевицької окупації.

Подякувавши Божій Матері за її дотеперішню поміч, ми просили дальшої опіки, бо усвідомлювали, що починаємо нове, важке життя на чужині.
Дата: Вівторок, 11.10.2011, 22:03 | Повідомлення # 19
РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ

ДОЛЯ МОЇХ РІДНИХ В ОСТАННІХ ДНЯХ ВІЙНИ


(Розповідь Ольги Нагаєвської)

Уже на попередніх сторінках цих споминів була згадка про переїзди нашої родини з одного місця на друге, а восени 1944 року ми примістились у селі Кіб недалеко тунелю Семмерінґ.

Зима 1945 року добре нам надокучила. Поки ще не було снігy, то я з дітьми могла ходити до лісу та збирати сухі гиляки на маленький візок і ними трохи огрівати хату, але коли сніги впали ніде не можна було дістати топлива, навіть за великі гроші. Доводилось спати в нетопленій хаті. Це найбільше відбилось на малих дітях, що не могли позбутися простуди, а це, як лікар казав, грозило їм недугою легенів, якщо такий стан тривав би довше. Що ж було діяти? Оставалася гаряча молитва до Божої Матері. Ми наче фізично відчували її присутність у нашій бідній кімнаті. Увечері, полягавши всі на одне ліжко, щоб бодай трохи сховатись від холоду, розказували їй нашу біду та просили помочі, а головно, щоб Вона якнайскорше повернула нам нашого тата.

Ось так серед таких буднів і злиднів ми і не зчулися, як помалу почала підходити до нас благословенна весна. Та разом з весною сум налягав на душу, а непевне майбутнє проганяло й ту крихітку радости з нашої маленької кімнатки. Кожного дня понад нашими головами пролітали ескадри ворожих літаків. Чи несуть вони з собою лише знищення й руїну, чи маленьку іскорку надії, що незадовго скінчиться наше лихоліття і ми зможемо вернутися в рідний край? Якже надіятись на поворот додому, коли зі сходу напирали червоні орди та з кождим днем зближалися до нас. Господи, чи не буде вже для нас рятунку? Чи по кількох важких роках скитання доведеться нам попасти в царство сатани, від якого ми втікали в світ за очі?

Зближалися латинські Великодні свята. Сполучення зі світом майже припинилось. Рідко можна було побачити листоношу в селі. Вночі було видко довкола вогненні заграви, що їх спричинювали розриви запальних бомб, скидувані з літаків. Сильні детонації потрясали і нашою маленькою кімнаткою. Кривава війна підходила щораз ближче до нас, це ми бачили по великих транспортах важко ранених, яких кожного дня привозили до лікарні недалеко за селом. Там уже місця для них не було, тому розділювали їх по приватних домах, або невилікуваних відсилали транспортами знову на фронт, що вже мусів бути дуже близько, бо в ночі можна було чути глухий гук гарматніх стрілів. Вийшовши на гору, що була за селом, можна було бачити вогненні заграви в північно-східньому напрямі. Десь там горіли людські селища та гинули люди, наче мухи. Всі наші думки були скеровані в ту сторону, бо десь там мусів бути наш батько, від якого вже більше як місяць не було чутки. Не було ані одної коротенької вісточки, чи живе, здоровий... чи, може..., не доведи Господи, доведеться остатися самою з маленькими сиротами серед чужих людей.

В ті страшні ночі сон був рідким гостем у нашій невеличкій кімнаті. Поклавши дітей спати я цілими годинами навколішках просила Матінку Божу, щоб держала нас у своїй опіці та дозволила нам усім пережити ці страшні часи і скоро злучитися разом...

До нашої хати став заглядати щораз частіше голод. Ніде нічого не можна було купити. В цій гірській околиці не було заможних селян, щоб ростили будь-які споживчі продукти. Їх спроваджували завжди залізничим шляхом з дальших околиць. Тепер, коли в наслідок бомбардовання всі залізничі шляхи майже завжди були порозривані, в усіх склепах не можна було нічого купити та й поїхати кудись дальше на південь було неможливо. Це мені вдавалося робити ще кілька тижнів перед тим, коли я їздила на південь до містечка Кріґлях й міняла деякі свої речі за хліб, картоплі, муку тощо. Поїздка до цього містечка стала мені в дуже великій пригоді, бо я там познайомилася з добрими католиками, що навіть пропонували мені перенестися в їх сторони, де можна було легше прохарчуватись та одержати роботу в сільському господарстві, з якої можна було мати велику поміч в удержанні дітей. Місцевий парох, якого я зустрінула в тім домі з моїм чоловіком також дуже прихильно поставився до нас та просив звернутися до нього за поміччю, якби зайшла конечна потреба. Та досі я ніколи з його помочі не користала, бо сама бачила, що він також живе у великій біді. Від нього гітлерівський уряд відбирав усе, так що він сам мусів жити з людської милостині.

Надійшла латинська Велика П'ятниця, що залишила в моїй пам'яті страшний спомин-примару. У вечері того дня ворожі літаки налетіли на наше сусіднє містечко, віддалене від нас шість кілометрів. Воно було положене в невеличкій гірській кітловині, яку з нашого села можна було бачити, як на долоні. Того вечора, коли вже стемнилося, ескадра ворожих літаків освітила ракетами ціле містечко, і від них зробилося ясно, наче в білий день, а потім протягом чверть години скидала фосфорово-запальні бомби на залізничий шлях, товарну станцію та інші об'єкти, що мали стратегічне значення. При цьому, як ми згодом довідалися, понищили багато мешкальних домів та вбили людей. Потрясення повітря що його спричинили вибухи бомб, повибивало майже всі вікна в нашому селі, що були звернені в сторону містечка. Між людьми настала нечувана досі паніка. Ширилися страшні вісті, мовляв, большевики вже недалеко нас і завтра вже будуть тут.

Господи, що ж тут робити? Що ж тут почати, куди тікати...? Я майже відрухово стала вибирати найпотребніші речі та в'язати в маленькі клунки, щоб дещо взяти з собою. Але чим і куди я поїду? По такому страшному бомбардованні напевно ціла залізнича лінія знищена й уже жодний поїзд не буде їхати. Великий страх огорнув ціле моє єство, що з нами буде... що з нами буде...? Сльози, оці непрохані сльози, не переставали спливати з моїх очей. Всі діти, хоч маленькі, зрозуміли, що наближається щось страшне. На їх лицях було видно смертну блідість. Всі вони не відступали від мене того вечора ані на хвилину. Десь біля півночі ми трохи успокоїлися й пішли спати, нероздягнені, щоб на всякий випадок бути готовими втікати в ліс перед большевицькими ордами, про які ми чули страшні речі від багатьох утікачів з Мадярщини. Всі червоноармійці, як оповідали втікачі, приходили до села п'яні і грабували цивільне населення, насилуючи при тому жінок, дочок на очах родичів чи матерей на очах дітей.

Тієї ночі я не могла спати. Коли почало на світ благословятись, я вже була на ногаx. Вийшовши на двір, я побачила, що ціле містечко було в димах, які курилися з попелищ пожару спричиненого бомбами. Вибухи гарматніх стрілен вже були дуже близькі. Час від часу здавалося, що чути навіть сухі серії кулеметів, які з вітром доносилися з південно-східньої сторони. Не раз я вже чула такі стріли в попередніх роках, тому зрозуміла, що фронт мусить бути дуже близько.

Від сторони військової лікарні бачила валку вантажних автомашин, що забирали ранених та найконечніше приладдя і ліки. Підстyпаю до одного старшини із плачем прошу, щоб забрав мене з дітьми, але він сам бідний, здається й не чує моїх слів. Він принаглює вояків, щоб скоро забирали важко ранених, бо вже мусять від'їздити. Врешті заявив мені, що йому не можна жодного цивільного брати, це військовий транспорт, яким їдуть важко ранені й медсестри. Нараз приходить думка: треба побігти на залізничну станцію довідатися від знайомого начальника, чи не поїде ще сьогодні поїзд у південну сторону. Щосили біжу на станцію й питаю начальника. Він не знає нічого певного, бо в містечку перерваний міст. Тепер направляють його, бо хочуть вивезти з містечка цілий транспорт евакуованих, що пересиділи у вагонах вчорашнє бомбардовання. Багато з них є тепер важко ранених, яких конечно треба відвезти десь дальше на південь. Від нього я довідалась, що большевики є вже дев'ять кілометрів від нас і посуваються скоро в нашу сторону.

Що ж тут робити, що ж діяти...? Біжу додому й раджуся господині, а вона? Вона нікуди не їде. По її обличчі бачу, що вона наче рада, що все вже скінчиться. Біжу до своєї краянки, що працювала в лісничого. Їх хата замкнена. Сусіди кажуть, що всі вони виїхали кудись у ночі. Як я заздрила тій дівчині, що мала можливість виїхати з кимсь. Якийсь чоловік каже мені, що він саме був на станції і чув від начальника, що незабаром від'їде поїзд з евакуованими. Щосили біжу знову на станцію. Біжу під гору, дух забився в моїх грудях. Ще я не добігла до станції, як чую пахкання льокомотиви. Начальник кричить до мене здалека: "скоро, скоро, бо саме поїзд під'їздить до станції". З усіх сил біжу додому та думкою молюся, щоб хоч усі діти були вдома. Прибігаю додому. Господи, слава Тобі, всі діти ждуть на мене коло хати. Вже здалека кричу до них: "Скоро беріть пакунки на візок".

Та показується, що тих пакунків забагато. Вибираємо лише два: одну валізку та дещо харчів на дорогу.

Мене огортає розпач, щось тиснеться до горла і сильно давить, вибухаю страшним плачем. Господиня радить мені їхати вперед самій до моїх знайомих, запитати їх, чи приймуть мене, а завтра вернутись ще раз та забрати з собою дітей. Така думка видавалась мені спасенною. Прошу дітей бути чемними, поки я приїду. Але діти вибухають плачем: "Мамусю, не лишай нас, ми боїмося большевиків". Цей плач дітей протверезив мене до решти і я постановила не лишати їх, але хай і без нічого, забрати їх з собою, бо хто знає чи завтра можна буде ще раз сюди вернутися.

З маленьким візочком їдемо скоро через город до станції підгору. Діти помагають. Поїзд вже готовиться від'їздити. Ще сто кроків... ще двадцять... і, доле моя, найважливіший пакунок (з харчами) паде з візочка і котиться на долину... біжу за ним і зловивши його в половині дороги останками сил добігаю до поїзду. Милосердний начальник дає мені наперід приготовлені квитки, плачу йому і вскакуємо всі до поїзду.

В поїзді плач. Старші, жінки, діти, такі самі як і ми, їдуть у світ за очі. Куди, до кого? Ніхто з них не може сказати. Свист машини... один, другий і ми рушаємо. Зараз на скруті великий міст, а з моста просто у величезний тунель. По кількахвилинній їзді тунелем скриплять гальми і поїзд помалу пристає. Що сталося? Наче у відповідь чуємо страшні детонації, що глухим грохотом котяться тунелем. Це знову налет літаків. Як довго ми ждали в тунелі, не знаю. Мені здавалося, що цілу вічність. Врешті виїздимо з тунелю. Сонце вже добре схилилося до заходу. Кілька кілометрів за тунелем поїзд знову зупинився коло якоїсь місцевости. Одержуємо наказ сидіти тихо і не вибігати з поїзду. Це налет юґословянських приземних літаків, що обстрілювали колони війська, які йшли в різні сторони. Кілька кулеметних серій посипалося і на поїзд. Чути брязкіт побитих шиб і сильний крик жінок в котромусь з передніх вагонів. Літаки небаром відлетіли і ми знову рушаємо дальше на південь.

Біля дев'ятої години вечора поїзд заїхав на станцію до містечка Кріґлях, де жили мої знайомі. На дворі проймаючий холод. Політає весняний сніжок з дощем, що просякає і найтепліше вбрання. Надворі страшна темнота. Ніде не видно світла. На вулицях не видно нікого, немов усі люди вимерли. Що діяти, куди йти...? До знайомих, які мешкають у горах, треба йти пішки кілька кілометрів. Пробуємо йти до міста. Та тут виходить новий клопіт. Не можемо дати собі ради з пакунками.

Дітям руки закачаніли і вони не можуть мені нічого помогти. Збираю пакунки на велику хустку та закидаю на плечі, решту беру в руки. Лишається важка валізка. Коло неї кладу одну дитину, а сама йду сто-двісті кроків вперед. Там лишаю другу дитину з пакуночками, а сама вертаюсь по валізку. Показується, що буде неможливо дійти до знайомих, тому постановляю вступити до священика і просити, щоб прийняв нас на цю ніч до хати. Врешті ми добилися до приходства. Зі страхом простягаю руку до дзвінка, але нема відповіді. Дзвоню ще раз. Ця хвилина видається мені вічністю. Врешті чую, що хтось йде до дверей. Це слуга, що дивиться на мене. Чого вам треба?

Я до отця пароха. Чи він вдома? Скажіть будь ласка, отцеві парохові, що я прошу його переночувати мене з малими дітьми.

Священик, почувши нашу розмову, вийшов з кімнати й запросив до середини. Побачивши перемерзлих дітей, велів нам дати теплої страви, бо ми того дня ще нічого не їли. Він про ніщо нас не питав, бо вже все знав. Від нього ми довідалися, що в тунелю ми пересиділи великий налет літаків, в часі якого міст, що ми ним переїхали до тунелю, зовсім завалився. Це він знає від одного урядовця на залізничній станції. Чи не ласка Божа, що цей поїзд устиг ще переїхати й забрати нас з собою. Нас примістили в теплій кімнаті. Цього тепла ми вже не мали від часу нашого виїзду з дому.

Я в душі дякувала Богу за вислухання молитов. Я дякувала за тепле серце слуги Христового, що нас прийняв милосердно до своєї хати. Мені здавалося, що це другий Христос зійшов з неба та заопікувався нами в цю темну, холодну й непривітну ніч серед чужих людей.

Я дізналася, що в селі Кіб, через годину по налеті літаків, які завалили міст, там були вже червоноармійці. Мої речі, що залишилися, впали жертвою їх хапчивости, як про це я аж по році довідалася.

Наступного дня був латинський Великдень. Вже раненько церква стала наповнятися вірними. Встала і я з дітьми, щоб піти до церкви та подякувати Воскреслому Христові за моє чудесне врятування. Прийнявши св. Причастя я чулася скріплена на дусі та рішена прийняти всі удари долі, які мали зустрінути мене в недалекій майбутності.

Довідавшись, що фронт є у віддалі п'ятнадцяти кілометрів від Кріґлях, я рішилася перейти від священика до знайомих, бо знала, що з приходом большевиків він міг би мати неприємності через те, що прийняв до себе втікачів з України. Подякувавши сердечно за його щиру гостинність, я перейшла з дітьми до знайомих, які прийняли мене щиро, і за це я досьогодні їм вдячна. Тут я прожила майже два тижні, очікуючи якогось розв'язання справи. Фізична праця у господарстві давала мені можливість забути про мою важку долю.

В цьому часі вулицями місточка цілими днями переходили валки бездомних, таких самих, як я. Всі вони були змучені й до краю виснажені, а найбільше гідні милосердя були маленькі діти, що мусіли скитатися разом з батьками. Найбільше втікачів ішло з Мадярщини. Між ними видно було цивільних і військових. Всі вони простували на південний захід, щоб лише далі від большевиків.

Одного дня мій господар приніс з містечка вістку, що на станції реєструються всі евакуовані, яких мають відвезти далеко від фронту на захід, в гористі околиці Каринтійських Альп. Почувши це, я скоренько пішла до станції Червоного Хреста зареєструватись. Ще того самого дня увечері мене післанцем повідомили, що вночі відходить транспорт. Я знову сиділа з дітьми в поїзді, що досить скоро гнався в західньому напрямі. Десь над раном поїзд зупинився на станції Кнітельфельд, а звідти вантажними автами повезли нас до Рахав, що розложилося у вузькому ярі Каринтійських Альп, яких вершки блистіли до сонця снігом. Усіх нас примістили у шкільному будинку. У великій кімнаті розстелили на долівці багато соломи і примістили кільканадцять родин з дітьми, що ніколи перед тим не бачились й не знались. В цій школі довелося нам пережити багато важких хвилин. Великою потіхою для мене були св. Служба Божа, яку кожного дня відправляв о. д-р Фріц, німецький катехит з Кнітельфельд, що перебував там в часі воєнних дій. Кожного дня я кріпилася св. Причастям, яке жертвувала в наміренні щасливої злуки з моїм чоловіком, по якому всякий слід загинув. І в школі ми кожного рана й вечора з дітьми молилися щоб Господь привів його щасливо до нас. На дні душі я мала певність, що Господь усім рядить якнайкраще. Ця сильна віра й надія на поміч Божу зовсім успокоювала мене, хоч ескадри літаків кожного дня пролітали над нашими головами, хоч гарматні детонації вже й тут було чути, а вістки про похід большевиків в наші сторони стали прибирати знову макабричні розміри, я в серці відчувала дивний спокій. Вже й плакати перестала, зложила нашу долю в Божі руки. По капітуляції я довідалася, що ми дісталися під большевиків. Але й тоді я не тратила надії. Моїй радості не було кінця, коли одного пополудня я здалека побачила знайому, до краю втомлену постать, що продиралась крізь гущавину лісу в нашому напрямі, разом з іншим мужчиною. Не зором, але серцем я відчула, що це Бог присилає до нас в дуже критичній хвилині нашого тата.

Так, це був він, що вже кілька днів продирався до нас лісами й дебрами, виминаючи большевицькі колони й застави, кермуючись мапою. Наші гарячі молитви були вислухані. Ми знову всі разом. Мою радість щоправда, притемнила обставина, що до села прибув на постій большевицький відділ, який мав із собою колишніх німецьких полонених, які в полоні навчилися розмовляти по-російському. Вони цілими днями ходили по хуторах, шукаючи за людьми із Сов. Союзу, а перш за все за українцями, якими найбільше цікавилися.

Ми з чоловіком старалися уникати всякої зустрічі з ними кожного разу, коли вони підходили до школи, ми тікали до лісу, що притикав до шкільного городу. Наші діти, звичайно, говорили тоді між собою по-німецькому, щоб відвернути від себе всяке підозріння большевиків.

Пригадую, як одного разу я малощо не впала в божевілля. В селі большевики стали ходити по хатах і вишукувати українців. Ми з чоловіком утікли до лісу, наказавши дітям вийти за село та бавитися там коло хати лісничого, з яким ми дружили. Нараз чуємо шум автомашини, що їхала в напрямі лісничівки. Моє серце в грудях перестало битись. Мені прийшло на думку, що большевики, довідались хто ми, хочуть забрати наших дітей, щоб у той спосіб змусити нас віддатися в їх руки. Нагло чую крик дитини: "Мамусю, мамусю". В уяві я бачила як моїх дітей забирають з собою большевики. Щосили я почала бігти вдолину, перекотившись кілька разів по камінях. Не помогли розважні слова чоловіка, що треба виждати. Прибігши надолину, я побачила дітей, що бавилися спокійно. Вони кликали нас, щоб повідомити про від'їзд большевицької автомашини кудись у гори. Серед такого страху й напрyження, що тривав вдень і вночі ми пережили під большевиками ще довгі три тижні. І знову в цих хвилинах знайшлася добра душа, що нам помогла, головно харчами, інакше ми всі повмирали б з голоду. Це добрий о. д-р Фріц рятував своїми скромними запасами. Прийшов день, коли ми осталися лише з трьома кукурудзяними паляницями. Купити не було де, бо червоноармійці забрали всі харчі із склепів. Та ми пережили і це лихоліття при Божій помочі і милосердних людей. Ми вичікували хвилини, щоб довідатись як далеко просунуться большевицькі війська, бо інакше не можна було робити жодних плянів переходу на захід.

По усталенні демаркаційної лінії ми всі вибралися в англійську окупаційну зону. Добрий лісничий перепровадив у ночі мого чоловіка і його товариша з війни, тому що вони не мали документів і попавши в руки большевиків, були б розстріляні. Я переживала ще одну ніч страшної непевности і страху за долю чоловіка, але рано стрінула коло брами лісничого, який, щоб не зрадити себе, дав мені знак головою, що все в порядку. Зібравши всі наші клуночки, ми розділили їх поміж себе, і вирушили в дорогу. Цей добрий лісничий, не спавши цілу ніч, вибрався разом з нами і під вечір ми вже були у Вайскірхені, де на нас чекав мій чоловік. Від тієї хвилини почався наш довгий важкий скитальський шлях, що по кількох роках завів нас на вільну землю Вашінґтона.
Дата: Вівторок, 11.10.2011, 22:03 | Повідомлення # 20
РОЗДІЛ ДЕВЯТНАДЦЯТИЙ

ТАБОРАМИ УНРРА В ІТАЛІЮ


Удіне - переходимо до міжнароднього табору

Злучившись з родиною у Вайскірхен, я наперед вступив до місцевого австрійського пароха, щоб дістати інформації і запитати його, чи не можна б десь влаштуватись на якусь працю принаймні тимчасово. Я показав йому свою священичу "кенкарту" ("Дінставс-вайс"), видану німецькими властями 31-го березня 1943 року, як також письмо від кардинала Інніцера з Відня, на основі якого я мав право давати у Великому пості генеральне розгрішення для австрійських католиків у тих церквах, де не було священиків. Парох Вайскірхен заявив мені, що він такий бідний і позбавлений усякого впливу, що нічим не може мені помогги і нікого не знає, де ми могли б влаштуватися на фізичну працю.

Ми щоправда, мали ще харчові картки та німецькі марки й могли тут дещо купити, але цього не вистачило б навіть на один тиждень. Кілька днів ми шукали праці, трохи помагали при громадженню сіна, тому могли ночувати в стодолі на сіні.

Аж одного дня я випадково довідався від німців, що у Вайскірхен є якийсь табір, до якого звозять утікачів з теренів Ген.-губернаторства, які не хочуть вертатись до большевиків.

Ще того самого дня ми зареєструвалися в англійської влади, тобто перейшли наш перший "скрінінґ" і одержали посвідки, на основі яких ми могли одержати харчі. Цей перший табір УНРРА містився у звичайній стодолі, де ми розмістилися на соломі. Англійці давали нам американські харчі - хліб, риж, а зупу й какао приготовляли самі біженці. Більшість людей говорили по-польському і, як наші діти говорили своєю мовою то поляки дивилися на нас скоса. Але на щастя, по кількох днях таборова влада заповіла нам, що поїдемо військовими вантажними автами до Кляґенфурту, а звідти разом з іншими біженцями до Італії.

І вже на другий день індійські шофери повезли нас до Кляґенфурту, до нашої валки долучились ще інші вантажні авта, так що ми скоро рушили Альпами до Італії. Першою зупинкою в цій гарній, але знищеній війною країні, було більше підгірське місто Удіне.

Ми зупинилися на великому майдані, оточенім цілим комплексом різної величини будинків. Мабуть, були там колись військові казарми, а тепер табір "переміщених осіб".

Табір в Удіне був під опікою військового персоналу ІІ Корпусу ген. В.Андерса, в якому було дуже багато українців, що на Сибірі зголосились до польських з'єднань; про це буде на іншому місці докладніше.

Тут почався перший правдивий "скрінінґ", при чому найбільше випитували людей, чи вони були поляками, русинами ітд. Хто казав, що він українець, то ним згодом цікавилася "двійка" (військова дефензива), переводила формальне слідство, шукаючи в минулому будь-якої протипольської діяльности. В Удіне я чув від людей, що там арештували й кудись вивезли молодих українських хлопців, підозріваючи іх, що в часі німецької окупації належали до поліції чи міліції. В т. зв. "Ген.-губернаторстві, тобто у Польщі, польська молодь вже від 1939 року служила цілими масами в різного роду поліції, а згодом німці висилали їх також до Галичини, але "двійка" нікого з поляків за те не арештувала.

Польський персонал табору дивився на українців "кривим оком", навіть на дітей, що під час забави говорили рідною мовою, бо іншої не знали. Траплялися випадки побиття не лише старших людей, але й дітей. Це витворило важку атмосферу, так що ми по надумі вирішили вийти з того табору.

Але як і куди, я не знав. В Італії ніхто не хотів нічого продати за німецькі марки, ані замінити їх на італійські ліри, а продавати ми не мали що бо вирвались без нічого. Щоправда, я мав ще одну особисту річ - чоботи, що зовсім не пасували до моїх "пумпів" і були заважкі для італійської погоди, а крім того звертали увагу людей, тому я продав іх одному італійцеві за 10 тисяч лір і за ті гроші купив родині 10 кілограмів черешень, а для себе зробив дерев'яні сандали з ремінцями.

Я рішив відвідати місцевого священика в надії, що через нього вдасться мені установити якісь зв'язки з українцями в Італії або тими що жили в Римі. Він говорив італійською мовою, яку я тільки почав вивчати з маленького військового самоучка і ми не могли порозумітись. Аж прийшла мені думка, говорити по латині. І скоро я довідався від нього, що він нічого не знає про українців, але сказав мені, що в Удіне є інший міжнародний табір і може там є якісь українці. За його вказівками я знайшов той міжнародний табір і, знайшовши там кілька своїх земляків, тому й рішився перейти туди.

У міжнародному таборі УНРРА в Удіне треба було знову перейти "скрінінґ" вже третій. Він відбувся перед вікном кімнати, поза яким сиділа більш як середнього віку бльондинка, із сильно підмальованим лицем. Підійшовши до неї, ми просили зареєструвати нас до табору.

- Хто ви такі і звідки прибули? - запитала секретарка.

- Ми українці і приїхали сюди військовими автами з Австрії, - відповідаємо.

- Значить, ви українці, каже по-московському секретарка УНРРА. У наших квестіонарях такої нації "нєт". Є поляки і русскі.

- Ми українці не-совєтські громадяни, але кол. громадяни Польщі.

- То ідіть собі до польського табору Андерса, вже гнівно сказала московська секретарка міжнародної Організації на американській добродійній фінансовій допомозі.

- Цей табір міжнародний, сказав я їй, і ви, пані, не плетіть нам казок, що в світі нема українців. Вже сам факт, що ми стоїмо тут перед вашим вікном і кажемо вам, що ми українці, - означає, що ми є. Чи ви не чули, що в Сан-Франциско Україна стала членом-основником Організації Об'єднаних Націй? Як ви відмовляєтесь нас зареєструвати, то ми підемо із зажаленням до команданта табору й вияснимо йому, хто ми...

Здається, що ця погроза вплинула на американську чи французьку московку і вона виповнила досить довгі формулярі, перевіривши наші особисті документи, які хто мав, і ми стали правними мешканцями міжнародного табору УНРРА в Удіне в Італії. Тут покищо ми могли без жодних шикан говорити нашою рідною мовою і не бути напастовані жодними "двуйками". По кількох днях нам знову веліли збирати свої речі і сідати на вантажні авта і їхати на південь.

Коротка зупинка в Местре-Венеції

Місцевість Местре була нашою другою зупинкою в Італії. Местре було передмістям славного міста Венеції, і тут вже можна було відчути холодний подих моря. Мене завжди цікавила Венеція, колишня столиця окремої північно-італійської держави, що була банкиром тогочасного світу. На жаль, нам не вільно було покидати табору, і ми не могли подивитись тоді на це місто, збудоване на воді.

В Местре часово примістили нас у якомусь городі-парку й тіні дерев хоронили нас перед жаром італійськьго сонця, але ночі були холодні, і ми не мали чим накриватися, а діти тієі ночі геть перестудилися. В Местре ми перший раз в Італії побачили нових людей, деякі з них були італійці, а деякі з Юґославії. Вони мали однострої жовто-зеленавої барви, і кожний з них мав зав'язану на шиї червону хустину. Не було сумніву, що то були комуністичні партизани, з тих що вбили "дуче" Муссоліні і його секретарку, повісивши їх коміть головою в одному виставовому вікні в Мілані, а їх світлину показували нам у Местре.

Їх провідники в большевицьких військових уніформах їздили американськими джіпами, при чому їх помічники виймали з валізок нові італійські тисячолірові банкноти і роздавали людям. Вони були схожі на політруків. Це нам, українцям, не подобалося, хоч у тому часі ніхто з нас ще не знав, що большевики приготовили на півдні Італії "табір смерти" в місті Таранто, куди за домовленням в Ялті, англійці й американці своїм коштом мали їм доставляти утікачів, що були вивезені до Німеччини на роботу, або втікали з большевицького раю у вільний світ.

По одноденній зупинці в Местре гучномовці проголосили, щоб українці і русскі люди з Австрії готовилися до дальшої дороги. Ми всіли на вантажні, машини, але цим разом до кожної з них всіли один або два партизани. Ми їхали через славні стародавні італійські міста - Падву, Ровіго, Феррару, Болонію, Імолю, Фраєнцу та зупинились у Форлі.

Там примістили нас у стародавніx військових казармах, оточених високими мурами, в яких були дві брами. В будинках не було вікон (шиб) ані дверей, як також жодного внутрішнього устатковання, ані навіть, води. Лятрини були викопані недалеко казарм, так, що під час їжі серед подвір'я завжди смерділо карболем, а, вже найбільше докучали втомленим людям хмари влізливих італійських мyx, від яких майже неможливо було відігнатися. Люди проїхавши великий шмат дороги серед пороху й отруйного диму моторів, куняли попід стінами казарм на брудних, голих каміняx.

Довший побут у Форлі. Вириваємось з рук НКВД.

У Форлі харч був під зарядом італійців і значно погіршився. Кухня варила юшку на подвір'ю, але вона мала запах стухлої фасолі, а в "кексах" лазили живі хробаки. Ці харчі, як люди оповідали, привезли туди із старих, розбитих бомбами магазинів, яких аліянтське військо вже не могло ужити. Після двох днів добровільної і мовчазної голодівки дали нам трохи ліпші харчі, але ночами докучав холод. Ми примістились у кутку між дверима і вікном, а радше отворами в стінах; дітям підстелили хустку, а моєю блюзою накрили іх і так з одного боку дружина, а з другого я, хоронили їх перед холодом.

Ми завважили, що у Форлі день і ніч крутилися між людьми "партизани" і говорили вже по-московському, явно намовляючи людей їхати до совєтського табору в Таранто, а вже звідти українські кораблі завезуть нас до Одеси й вернемось щасливо до своїх родин. Чутка про ті намовлення скоро поширилася між людьми. Забрані насильно на роботу до Німеччини, не всі розуміли значення тих чуток, але свідомі національно люди добре знали що їх жде в Одесі або ще й перед Одесою.

Дійшло до того, що "партизани" обсадили брами в мурах, а в таборі з'явилось кілька політруків чи НКВДистів і почали мітинґ, заохочуючи людей вертатись на "родіну", а при тому знову роздавали нові тисячолірові банкноти. Біля нас згуртувалось кілька родин і самотніх, що не хотіли вертатись під большевиків, бо ніхто не вірив у їх брехливу пропаґанду.

Ми почали плянувати втечу з табору, навіть якби треба було втікати голіруч, щоб не викликати підозріння комісарів, з якими співпрацювала італійська поліція. Що нам робити? Куди втікати? Без знання мови, без грошей і без належного зрозуміння нашого положення італійцями, а ще гірше без жодної вістки про українців в Італії. Все це не дозволяло нам пускатися в дорогу, бо поліція доставила б нас назад до табору. Це й було причиною, що чимало наших людей рішишились їхати до Таранто. Але горстка надіялась проти надії.

З Форлі до Пренестіно

Наче у відповідь на наші молитви я побачив одного дня якогось чоловіка орієнтальної раси, що ходив по таборі, розмовляв з деякими людьми і давав їм якісь квитки. Підійшовши до нього, я запитав по-німецькому, чи він мене розуміє, а він відповів, що так, був колись професором турецької мови в Німеччині, а тепер збирає своїх земляків, бо в Неаполі жде на них турецький корабель. Цієї ночі від'їздять до Неаполю.

- Щасливі люди... Маєте свою вільну батьківщину, а ми, українці, не хочемо вертатись до большевиків, у ярмо або на смерть з рук НКВД, а в найкращому випадку на двадцять п'ять років каторжної праці на Сибіру. Чи не бачите їх, як крутяться по подвір'ю? Вони не бажають мати свідомих українців у вільному світі.

У приязній розмові він згадав про турецько-козацький союз у ХVІІ ст. про прийняття козаків гетьмана Мазепи на турецьку територію, а вже про визнання самостійної України державами почвірного союзу в Бересті 9-го лютого 1918-го року, а між союзниками була й Туреччина. І так у розмові з добре ознайомленим в українських справах чужинцем я відпочав душею. Він несподівано запропонував відступити нам одне вантажне авто і 30 квитків щоб бодай найбільш загрожені українці могли виїхати з Форлі до Риму, а там Папа, може, подасть нам якусь поміч.

Нишком ми повідомили коло дванадцять дивізійників і загрожених людей із Східньої України, щоб готувались без великого галасу до виїзду. І коли вантажне авто підїхало задом до наших дверей, ми вмить завантажились і поїхали на залізно-дорожну станцію. Всівши до поїзду, що їхав попри Рим до Неаполю, ми дякували Богу за поміч. Але й у вагонах ми ще чули голоси НКВДистів, що стукали до стін вагонів і голосно питалися чи є тут "русскіє люді?" Ми здогадувалися, що хтось сказав їм про групу людей, яка втекла з табору, але ніхто з нас не відзивався.

Усю ніч мчав наш поїзд долинами, горами, тунелями й мостами, навкіс Апенінами, так що після 9-ої год. ранку зупинився довше на підримській станції Пренестіно.

Там ми висіли, а наші турецькі сусіди, спасибі їм, поїхали на південь до Неаполю. Вони показали нам більше серця, ніж московські аґенти, що наче щурі розлізалися по всіх закутках Европи шукати "русскіх людєй" для тюрми народів на муки і смерть, лякаючись, що вони говоритимуть світові про большевицький "рай без Бога". Ані Рузвелт ані Черчіл не могли в Ялті збагнути таємних плянів кровожадіного Сталіна і були певні, що доставляючи насильно "русскіх людєй", роблять їм і світові велику прислугу. Але масові самогубства в Австрії й скакання людей у Середземне море з большевицьких кораблів викликали протести папи Пія ХІІ і відкрили їм очі, а большевики припинили насильне висилання людей на тортури і смерть.

З Пренестіно до Вічного міста Риму

Увійшовши в серeдину розлогої станції Пренестіно, ми з обережности розмістились на лавках попід стінами та остерегли дітей заховуватись чемно і говорити по-тихенько, щоб не звертати на себе забагато уваги чужинців. Крім інших людей, були з нами Антін і Анастазія Горбів з Дніпропетровська (Запоріжжя) з їх п'ятьма дрібними дітьми (тепер в ЗСА).

Пождавши кілька добрих хвилин, я з одним старшим еміґрантом з Юґославії підійшов до віконця касира і намагався вияснити йому, хто ми і чого хочемо, а при тому немилосердно калічив італійську милозвучну мову. Треба сказати, що всі італійці, маючи завжди до діла з чужими туристами, дуже терпеливі і раді чимнебудь помогти людям. По нашому виясненню, що ми хочемо дістатися до міжнародного табору УНРРА в Римі, він скоро сказав: " Капіско, капіско! Вої сієте профуґі україні"! (Розумію, розумію. Ви є українські біженці), і обернувшись до телефону, почав скоро й голосно говорити: "Пронто! Прото! тобто: (Гало, гало!), а решту розмови ми вже не розуміли.

Він сказав нам сідати і ждати. Не минула й година, як перед станцію заїхав американський військовий вантажник фірми "Дадж", але для певности, хто приїхав, Антін Горб пішов довідатись і скоро вернувшись сказав: "Це большевики, водій авта має червону зірку на шапці". Ніхто з нас не сумівався, бо Антін Горб найбільш з нас усіх знав большевиків.

За хвилину ввійшов до ждальні большевик і почав кричати: "Українци єсть? Українци єсть?" але ніхто з нас не відзивався й по якомусь часі вони відїхали.

Після того ми знову підійшли до віконця касира і ще раз почали виясняти, що ми українці, але з Польщі. Вчувши слова "Польонія", він сказав: "Адессо капіско! Вої сієте Україні ді Польонія. Алльора, Поляккі!" ("Тепер розумію! Ви українці з Польщі; отже поляки!"). Ми не пробували навіть пояснювати бо знали, що не поможе, тому ждали хто по нас приїде цим разом.

Трохи довше, як за годину, приїхало американське вантажне авто, трохи менше від большевицького. І тепер я сам пішов подивитись хто до нас приїхав. Водій і дівчина в уніформі "Червоного хреста", але на шапці великий польський орел. Я підійшов до дверей, а дівчина запитала мене по-польськи:

- Чи є тут поляки з малими дітьми? - і витягнула торбу з шоколядою й цукерками.

- Ні! Тут нема поляків, але самі українці, бувші польські громадяни з Галичини, - відповів я по-українськи. Ми з трудом вирвались від большевиків і хочемо просити папу допомогти нам, а малі діти від учора ще нічого теплого не їли... Я український католицький священик...

- А! то пан українські ксьондз, що кричав з амвони в церкві: "Бій, ржній поляка"! Ми вас добре знаємо, бо я сама з Теребовлі, - злостилась польська дівчина, і... поволі сховала всі дари.

- Ви, пані, погано поінформовані про українських священиків. Було зовсім інакше! Ми по всіх церквах читали пастирські листи митр. Шептицького, де він осуджував усіх, хто помагав при вбивствах... А тепер ви скажіть, чи табір до якого хочете нас взяти, польський чи міжнародний, бо якщо польський, то ми з вами не поїдемо! Ми підемо пішки до Ватикану і будемо просити в папи помочі.

- Ні, я з міжнародного табору УНРРА, - сказала і сховала всі дарунки до торби.

- То чому політикуєте, замість бути сестрою Червоного міжнародного хреста? Ви тепер такі самі, як ми, бо всіх нас годує Америка!

На цьому закінчилась моя розмова з польською дівчиною з українського княжого міста Теребовлі, чотири кілометри від моєї першої парафії-адміністрації в Залав'ю в 1935 році. Ми всі всіли до авта, що завезло нас до табору УНРРА в Чіне Чітта, тобто осередку італійської кінематографічної індустрії, у південно-західній частині міста Риму. Колись то був італійський "Голлівуд", а тепер не було там ані фотоапаратів. В усіх величезних галях було повно скитальців з різних країн світу.

Не всі були щасливі дістатися до одної з таких галь, де можна було б сховатися перед червневою спекою чистого, синього, італійського неба. На всіх подвір'ях і сумежних полях були розложені військові шатра, й у них жило по дві-три або й більше родин, залежно від шатра і числа членів родини.

* * *

В таборі Чіне Чітта нас голодних повели до нового "скрінінґy" в одній з тих великих галь. І хоч ми вже були зареєстровані в Удіне, то тут почали все "від початку", так що минуло добрих дві-три години заки наша невеличка група скінчила всі формальності.

Після цього відділили чоловіків від жінок і дітей і запорядили всім іти до відвошивлення - всім наказали скидати одяг й білизну, яку також вислали до "відповідних" печей, а наші тіла докладно и щедро оприскували білим порошком. І коли думали, що вже "знищено" всю "єгипетську язву" в наших одягах, ми не могли їх пізнати. Мій одяг і сорочка так зморщилися, що виглядали наче натягана гармонія, а мій тирольський капелюх з пір'ям пропав; він і так не був мені потрібний у вічному місті Римі.

По такій операції нас приділили до шатра. На моє прохання до нашого шатра приділили родину Антона Горба з Дніпропетровська, і нас усіх було тринадцять осіб в одному шатрі. Аж коло 6-ої год. вечора ми пішли на вечерю - білий хліб, консервове м'ясо й какао, які видалися нам "небесною поживою" по цілій добі посту.

В нашому шатрі, ми відразу завели християнський звичай: перед і після їжі ми ставали на коліна і відмовляли "Отче наш" і "Богородице Діво", як також вранішні й вечірні молитви, дякуючи Господеві і свободолюбному народові Америки, за тимчасовий захист і просили дальшої опіки.

При вході до табору на високому стовпі-вежі були чотири гучномовці, з яких від ранку до вечора ми чули американську джезову музику і часом монотонні співи, до чого поволі привикли наші вуха. З тієї вежі проголошували також всякі запорядження таборових властей.
Бібліотека » Духовність » Християнський націоналізм » о. д-р І. Нагаєвський. Спогади польового духовника.
Сторінка 4 з 5«12345»
Пошук:

© 2008-2017 Свята Традиція УГКЦ

Яндекс.Метрика