Головна сторінка сайту
Сторінка 3 з 5«12345»
Архів - тільки для читання
Бібліотека » Духовність » Християнський націоналізм » о. д-р І. Нагаєвський. Спогади польового духовника.
о. д-р І. Нагаєвський. Спогади польового духовника.
Дата: Вівторок, 11.10.2011, 21:56 | Повідомлення # 11
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

ПОСІВ СМЕРТИ ПІД БРОДАМИ


Як дійшло до бою під Бродами

В червні-липні 1944 року большевицький т. зв. Перший український фронт розбив німців у трикутнику Броди-Рава Руська-Львів. Наступ тривав 13-20 липня (шість днів). Ген. танкових з'єднань П.С.Рибалко і кавалерійських частин ген. В.К.Баранов замкнули в кільце німецький фронт і знищили його - було 30 тисяч полонених і 17 тисяч убитих.

Львів облягли ген. Рибалко та ген. Лелюшенко і зайняли його без бою 27 липня. Сфорсували ріку Сян і зайняли Перемишль та Ярослав. На початку серпня Перший український фронт перейшов Вислу і створив Сандомирський пляцдрам. Стільки большевицька історія України про бій за Львів, але про 1 УДивізію ані слова.7

Бій під Бродами був безнадійною битвою німецької зброї та одною з найбільших її поразок під кінець другої світової війни. Це передбачували німецькі генерали у своїх звітах до Головної кватири Вермахту і подавали свої пропозиції щодо евентуальної зміни стратегічного пляну, але їх не прийняла до відома вища влада.

До Німецької групи армій "Північної України" належала Четверта танкова армія, а на її правому крилі був ХІІ армійський корпус під командою ген.майора А.Гавфе. І на цьому відтинку большевики почали збирати свої сили, здогадно, для наступу на Львів. І це вирішило долю 1 УДивізії "Галичина". Вона протягом п'ятнадцяти місяців одержала найкращий людський матеріял і першорядний вишкіл, бо, напр., вже в січні 1944 року були звільнені з неї 40 старшин і 400 стрільців як фізично нездібні до військової служби.

Дивізія виїхала з Нойгаммеру в 96-х ешелонах, як спершу пляновано, в район під Богородчанами, але, як розказує м. Гайке, їх прямували до залізнодорожної станції Ожидів біля Красного і там розвантажили для відбиття плянованого большевицького наступу на згаданий трикутник з метою зайняти Львів.

Як подають достовірні старшини, в Дивізії було 18 тисяч вояків і п'ятдесят українських старшин, а решта німецькі старшини т. зв. "рамового персоналу". Большевики оточили ХІІІ корпус та українську Дивізію, яку стиснули між Білим Каменем-Сасовом-Підгірянами-Опаками і Колповом.8

Большевики наступали з Радехова на Бузьк, із Станиславчика, Бродів, Підкаміня, Залозець та з Золочева на Красне-Бузьк і так ХІІІ Корпус і Дивізія були оточені і замкнені в районі Бузька, тому оперативні дії були поза межами Дивізії.

В тому часі большевики впровадили в дію велике число реактивних мінометів, т. зв. "катюш", які деморалізували непривичних до неї вояків, головно, як не було досить часу кожному воякові викопати собі яму-рів, де можна було заховатися перед її стрільнами, що нищили все в поземому напрямі, а не говорити вже про голосіння-виття летючих мін з довгими хвостами диму позад себе.

ХІІІ Кавалерійський корпус одержав наказ прорватись з оточення, а 1 УДивізія з однією німецькою мали стримувати натиск ворога.9 Десь у тому часі ген. Фріц Фрайтаґ впав у нервовий розстрій і покинув командування Дивізією, мовляв, він не може її контролювати, бо вже тоді не було жодних засобів зв' язку.

Дивізію перейняв вермахтівський ген. Ліндеманн, але ХІІІ Корпус і Дивізія розбиті на частини і кожна з них намагалася прорватись на власну руку. Сильний натиск на частини 29-го полку проходив у ночі 17/18 липня і полк був розбитий між 6-8 год. ранку 18-го липня. На другий день, 18-го липня, частини полку опинились у Хватові, де здержували большевицький наступ від району Ясенева.

"Ми перейшли, - розповідає Орест С., - і Рена я довів. Мало не плакав з радости. Скільки пропало, не скажу. На всякий випадок багато. Молоденький Юрко Плешкевич заледве почав 17-й рік життя. Його я любив як брата. Він вів себе в часі бою так холоднокровно й хоробро, що я подивляв його. І він пропав. Пам'ять про нього в мене не згине ніколи.

Тоді згинув старший уже віком стрілець нашої сотні, убитий большевиками в боротьбі на кулаки, лопатки і баґнети... Частина пішла в село. Там обстрілювали нас з "катюш" коло три-чотири години. В перервах прилітали літаки.

Я стрінув полкового священика і лишився з ним. Мої друзі пішли дальше. Перед вечером ми мали досить того пекла. Пішли, а за селом стрінули п'ятьох підстаршин, лікарів, і пішли разом. Раптом за яких двадцять п'ять метрів від нас упала ґраната і важко поранила священика. Лікарі, крім одного, втекли. Священик хотів вернутись до села, до тамошнього пароха. Лікар заломився. Я також, ми почали перед раненим священиком сповідатися у голос. Він нас благословив... Я думав - невже це смерть".10

Важливий для історії прориву є спомин підстаршини 13-ї сотні пішних гармат 31-го полку Ярослава Филипова. Особливо остання фаза прориву з Почап до Княжого, а звідти до залізно-дорожнього насипу Красне-Золочів. За насипом було чисте поле, опановане большевиками з довкільних горбків, тому вони безупинно сипали вогнем на втікаючих стрільців. Поле було вкрите трупами й важко раненими і попри них треба було перебігти до узгір'я з ліском, щоб вирватися з кітла.11

Вийнятки з вищеподаних особистих споминів, написаних щиро, зображують трагічні хвилини старшин і стрільців невеличких груп полків розбитих большевицькими повзами й "катюшами".

Усе ж серед тих трагічних хвилин були також й світлі хвилини. Десятник В.Сірський із штабової сотні 29-го полку каже, що в кожну вільну хвилину підстаршини тієї сотні вишколювали членів УПА в Ясеневі. Тоді дійшло до двостороннього договорення, на основі якого всі хлопці цього району з яким-небудь військовим вишколом мали перейти до УПА, а невишколені поповнити ряди Дивізії. Одного лише дня у штабі 29-го полку зареєстрували сто двадцять добровольців, яких відсилали на вишкіл в район Красного.

Оповідаючи про свою сотню він пише, що німецький сотенний Вайс покинув свою сотню в окопах Олеська а в ній залишилось було в живих лище сім стрільців. І на диво - Вайс був нагороджений залізним хрестом за свою "хoробрість".12

Полковник П.Силенко, звітуючи генералові по виході з кітла, ствердив, що ще до замкнення Дивізії в кітлі при українських частинах не залишився ані один німецький старшина. Із стрільцями залишились тільки українські старшини і чимало з них упало в боях, а важко ранені дострілювали себе, щоб не впасти живим в руки большевиків.

Загально кажучи, від 16-го липня в Дивізії вже не існувало воєнне законодавство, напр., у селі Кутах залишено большевикам дивізійну лікарню з 400 раненими стрільцями, а німецькі танки забирали тільки німецьких ранених, - українців не брали.13

Це без сумніву свідчить, що німецький "рамовий персонал" Дивізії, включно з її командиром, не доросли до своїх завдань і не мали фронтового досвіду, тому втратили віру і впали в паніку.

Сотник артилерії М.Длябога подає у своїх споминах хронологічний хід боїв на своєму відтинку з 16-го липня, в районі на південь від Ясенева, звідки вермахтівські частини відступили вночі, а 17-го липня коло 10:30 год. рано він велів обстрілювати большевицьку піхоту, яку командир 29-го полку, пполк. Дерн, помилково мав за Вермахт. Бої під Хватовом і Олеськом 20-го і 21-го липня йшли на Білий Камінь і Почапи, де зосередились розбиті частини Дивізії. І там він зустрінув сот. Д.Палієва, від якого довідався, що ген. Фрайтаґ пропонував йому спільний марш до прориву, але Паліїв відкинув пропозицію, бо в Дивізії вже ніхто не видавав тоді наказів і кожний діяв на власну руку.

20-го липня пополудні в одному ліску почали збиратися частини Дивізії, і разом з ними знайшовся там її штаб. Сюди прибув теж ген. майор Лянґе, заступник убитого командира ХІІІ корпусу, із своїм штабом, і він запорядив оперативну нараду. Від Дивізії був ген. Фрайтаґ, майор Гайке, полк. Баєрсдорф, сот. Паліїв, полк. Силенко і полк. Долинський. В часі наради сот. Паліїв заявив що єдиний шлях до пробою, це район УПА. Всі частини в часі прориву були підпорядковані командирові ХІІІ Корпусу.14

Згаданий сотник Длябога подає, що Паліїв зібрав 300-400 стрільців і думав з ними прориватися. Були з ним поручник Левицький, Кузьмінський, Качмар і Тихоліс. Сот. Длябога і пор. Зарицький розлучились 22-го липня в Княжому. Ранок 22-го липня перемінився в Содому й Гомору від вогню проривників і большевиків.15

З того часу ніхто вже не може нічого певного сказати про долю сот. Д.Палієва. Іван Кедрин у споминах подає, що Паліїв згинув серед неясних обставин - ніхто не був при його загині - хоч було з ним стільки старшин і стрільців, - і тому поширилась версія, що його присудив до смерти й наказав розстріляти ген. Фрайтаґ, якому він мав би закидати запроторення Дивізії в котел, де згинуло коло 8 тисяч українських молодих людей, за яких Паліїв, як політичний дорадник генерала і представник ВУправи при ньому почувався відповідальним.16

І якщо це сталося, то тільки 21/22 липня перед, і під час або після прориву з кітла. Як у випадку дивізійного духовника, о. д-ра В.Стецюка, якого генерал Фрайтаґ присудив до смерти і наказав розстріляти за "невиконання наказу" в часі такого безкомандного бою, тому можна припускати, що по згаданій нараді, це саме дало генералові силу засудити і розстріляти сот. Палієва. Ген. Фрайтаґ, як відомо, за свою "хоробрість" під Бродами одержав ліцарського хреста з мечем (ношений спереду ковніра), який, звичайно, давали разом із залізним хрестом на грудях. То було найвище німецьке військове відзначення.

Беручи до уваги факт, що ген. Фрайтаґ і майор Гайке, шеф його штабу, були разом і обидва вийшли з кітла живі, можна думати, що Гайке мусів докладно знати про обставини смерти о. В.Стецюка і мабуть сот. Палієва, але з яких причин не згадав про те у своїх споминах про Дивізію, а особливо про трагедію під Бродами, невідомо.

Після прориву в Княжому одна група стрільців подалась до Ляцького, а звідти через Гологори, а друга трохи на південь в районі Жашкова, і дальше на захід Підкамінь, Ходорів, Стрий, Дрогобич, Самбір, Турку, Ужок, Ужгород до Середнього, де було збірне місце, на якому протягом одного місяця зібралось було 1500 людей.

З усіх тисяч стрільців Дивізії до Нойгаммеру вернулось понад дві тисячі. Решта впала в бою, злучилися з УПАрмією, деякі впали в большевицький полон, а ще інші могли поховатися по селах.

Таким чином протягом кількох днів була знищена Дивізія "Галичина", кинена німецькою начальною командою без застанови на відтинок фронту, якого німці не мали сили ані технічних засобів оборонити, як рапортували генерали до головної кватири Вермахту.



--------------------------------------------------------------------

[7] Історія Української РСР, ІІ, ст. 511-512 і схема ст. 513.

[8] Гайке, схема 5.

[9] Гайке, схема 6.

[10] "Вісті", лютий-березень 1952, ст. 4-5.

[11] Р. Крохмалюк, ст. 100-107.

[12] "Вісті" ч. 7-8 1953, ст. 8-10.

[13] "Броди", ст. 135.

[14] Крохмалюк, ст. 98, нота, називає його Ліндерманном.

[15] "Броди", ст. 110-126.

[16] І. Кедрин, цит. праця, ст. 203.
Дата: Вівторок, 11.10.2011, 21:57 | Повідомлення # 12
РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

ВАНДЕРН І ПОВОРОТ ДО НОЙГАММЕРУ


Останній раз в рідній Україні

Запасовишкільні полки, звичайно, не зв'язані з якимись фронтовими одиницями, але український вишкільний полк у Вандер-Ґроскіршбавмі над Одрою вийнятково був зв'язаний з Дивізією в Нойгаммері. Він існував там від квітня 1944 року, а по виїзді Дивізії на фронт було вже там понад 7 тисяч добровольців. Одні з них утікали перед большевиками, а інші приходили із збомбардованих німецьких фабрик. То був зовсім інший елемент, ніж той, що поїхав на фронт.

* * *

Отож по виїзді Дивізії на фронт, я провів майже тиждень ізольованого життя в бараці, коли прийшла вістка зі Львова про моє нове призначення - їхати до запасновишкільного полку у Вандерн-Ґроскіршбавмі над Одрою. Звідти вже від квітня приходили проханя прислати їм польового духовника. Ці листи йшли до Начального капеляна та митрополита Андрія.

Нерозгадані Божі пляни й дороги, хоч нам нераз здається, що сама людська доля заскакує нас своїми несподіваними ходами. Так було і зі мною. Одного ранку, саме після св. Літургії мені доручили формальний наказ негайно їхати до Вандерну. І ще того самого дня я поїхав туди залізницею зі своїм наплечником і валізкою-каплицею, а під вечір зголосився в командира полку.

Він був уже повідомлений про мій приїзд і сказав, що вже віддавна жде на мене. При тому він гарно висловився про українських добровольців і старшин, які дуже нетерпливо ждуть на свого духовника, так що командира дивувала їх релігійність. Він зараз же представив мене кільком старшинам, що були під рукою, й обіцяв видати наказ, що я щонеділі служитиму св. Літургію, а щоденно відвідуватиму стрільців по сотнях з викладами.

Він просив мене, щоб у всяких труднощах я особисто звертався просто до нього, бо це буде найкоротша дорога поладнати їх і так піднести мораль добровольців, які останніми днями були дуже пригноблені.

Відвідуючи добровольців, я завважив, що кожного дня прибувають нові групи, так що в магазинах табору не було досить одностроїв, тому чимало рекрутів відбували вправи й ходили на муштру у своїх цивільних убраннях. Такі "пестрі" жили переважно в великих будинках, якби стодолах у Ґроскіршбавмі. Вже в часі перших відвідин стрільці нарікали на "дуже вбогу" їжу, занадто довгі муштри й нічні вправи, яких цілі вони не могли збагнути. Я їм все вияснив і просив бути терпеливими, бо все це скоро зміниться, а добрий вишкіл буде їм дуже потрібний.

Натомість стрільців дуже цікавило основне пізнання різних родів легкої зброї і радувало те, що вони вже вміють розбирати і складати важкі скоростріли із зав'язаними очима. А вже найбільше любили вправи в гострому стрілянню до мети і в терені. Моє перше загальне враження в новому таборі було позитивне.

* * *

Варто згадати, що коли у "Вольфшанці" в Прусії 20-го липня був атентат на Гітлера то в таборі було запоряджене гостре поготівля. Але через нерішучість деяких генералів Вермахту столична поліція і партійні парамілітарні частини скоро зліквідували справу путчу по невдалому атентаті. Ніхто не рухав нашого запасововишкільного полку.

І добре сталося, бо знаючи ідеологічну настанову наших старшин і добровольців у Вандерні, як і в усій Дивізії взагалі, можна було передбачати на чию сторону перехиляться їх симпатії, якби у Берліні почалися були вуличні бої. Нам було відомо, що генерали Вермахту ставилися позитивно до українських самостійних змагань і тому в часі путчу українці стали б були по стороні приятелів України.

В розмовах з інтеліґентними добровольцями у Вандерні, яких було майже половина, можна було відчути переконання, що якби Німеччина ще в тому часі, тобто два роки перед своєю капітуляцією, могла була зліквідувати в себе ненависний гітлерівський режим і проголосити незалежність України та помогти творити українську національну армію, то була ще можливість викинути большевиків з України.

Вишколені частини УПАрмії, підсилені здисциплівованими частинами Дивізії, спенетрували б було всю Україну. У відповідь на заклик уряду самостійної України багато частин з большевицької армії були б перейшли на нашу сторну, як було в 1941 році.

На жаль, домагання західніх союзників до німців "безумовно капітулювати" втримало гітлерівський режим ще майже два роки і справа незалежности України вийшла вже під кінець війни, але тоді вже було запізно.

* * *

Десь у часі трагедії Дивізії під Бродами прийшов наказ, щоб перевести добровольців з Вандерну до Нойгаммеру на дальший вишкіл. І, як загально подають, було їх там понад 8 тисячи, і кожного дня прибували нові, так що вже не було для них місця, а в примітивних обставинах не можна було й думати про правильний вишкіл і вдержати конечну дисципліну. В Нойгаммері примістили їх в тимчасових бараках у Цайсав, де перед тим був польовий запасовий полк.

Уже в часі переїзду до стрільців доходили різні, часом макабричні вістки про Дивізїю під Бродами та дальший наступ большевиків на захід, а большевицькі танкові колони прямували на Ярослав, Ряшів і Перемишль, щоб відтяти німцям головну залізнодорожну маґістралю на Краків.

Зорієнтувавшись у ситуації, я просив командира полку, який знав, що моя родина живе біля Сянока й опинилась у безпосередній небезпеці впасти большевикам в руки, щоб дав мені на кілька днів відпустку поїхати до Сянока, а як буде можливо то й до Львова. Він призначив для моєї родини двокімнатне мешкання, де жили колись родини старшин, і тепер деякі були порожні.

За кільканадцять годин я добився до Сянока і подав дружині вістку, щоб скоро готовилась з дітьми в дорогу і ждала на мене на станції в Сяноці другого дня перед полуднем.

Я поїхав до Львова відвідати святоюрського святця митрополита Андрія і просив його благословення на час довгої розлуки і про його святі молитви за нас та запевнити його про наші молитви за нього.

Прибувши до св. Юра, я наперед зайшов, до о. митрата В.Лаби, але він уже виїхав був на захід. Натомість був ще вдома о. кан. Р.Лободич з горою пакунків у кімнаті, які складав і сортував його господар і вірний приятель. Вони ждали на вантажне авто, яке мало вивезти їх з міста. Позатим ніхто із святоюрських достойників не збирався виїздити з міста.

Слуга Божий митрополит Андрій прийняв мене і в час короткої розмови весь час клопотався про душі хлопців. Його серце було сповнене журби про долю стрільців під Бродами, бо мав уже вістки про їх оточення, з якого мало хто вирвався. І це було тоді новиною, бо ще ніхто не знав про розміри катастрофи.

Я розказав митр. Андрієві про духово-моральний стан стрільців перед їх від'їздом на фронт; про окремі сповіді перед виїздом на фронт і про уділення всім загального звільнення від гріхів, злученого з повним відпустом і молитвою за свят. Отця папу Пія ХІІ. Врешті, згадав про свої особисті переживання, про конфлікт з ген. Фрайтаґом та можливість відіслання мене до табору в Дахаві і перенесення до Вандерну та про поворот до Нойгаммеру, де тепер знову назбиралося коло 8 тисяч добровольців - утікачів з України і робітників з фабрик. Митрополит Андрій мав уже вістки про розвал німецького фронту і спокійно, з відданням себе на Божу волю, ждав приходу большевиків. В часі нашої розмови було чути вибух гарматніх стрілен з півдня і з півночі міста. Відомо, що Львів був зайнятий большевиками 27 липня без більшого бою.

* * *

Я передчував, що минуть довгі роки, і я не зможy побачити Україну, тому в часі їзди до Сянока я пильно приглядався людям, селам і нивам, щоб назавжди заховати їх у своїй пам'яті.

Родину щасливо перевіз до Нойгаммеру. В таборі йшла інтенсивна вишкільна праця, бо кожного дня приходили нові добровольці.

Пригадую собі поїздку до Кракова й Катовиць, куди мене вислав командир з чотою стрільців, щоб привезти зголошених добровольців. Я одержав наказ, що маємо забрати їх з приміщення Українського Центрального Комітету. Пригадую собі досить велику залю в будинку УЦК, де мій заступник, старший десятник, закватирувався з чотою стрільців, які по-братньому ділилися з утікачами, дружинами й нареченими дивізійників своїми скромними пайками, що їх одержали з військової інтендантури. Всі були задоволені із зустрічі й незабаром почали співати нових дивізійних і партизанських пісень.

Найбільше вибивалась своїм гарним і сильним сопраном молода дівчина із сплетеним в коси волоссям та синіми очима. То була учителька, Леся Руда, пізніше письменниця Леся Лисак-Тивонюк. До неї і її поважної мами ставилися всі стрільці з великою пошаною. Були також інші жінки, але не пригадую їх імен. Було там кілька дружин дивізійників, які шукали нагоди податися дальше на Захід, бо большевики вже перейшли Вислу і маршували на Сандомірщину. Їх армія ждала на правому березі Висли напроти Варшави, де вибухло повстання проти німців.

Користаючи з кількох годин вільного часу, бо добровольці дуже повільно з'їздились, я подався до Української церкви св. Норберта, де парохом був о. д-р Павло Хрущ. Він уже був виїхав до Відня, але на своєму місці залишив бельґійського громадянина, о. Маврикія Ван де Малє, монаха-редемпториста, який з о. Зиновієм Коваликом, ЧНІ давали місії в моїх двох парафіях - Берлині й Білявцях біля Бродів.

Отець Маврикій спокійно очікував большевиків із своєю щораз меншою громадою парафіян, які втікали на захід, бо кожного дня сподівалися наступу большевиків.

Дивним випадком я зустрінувся в Кракові з д-ром Володимиром Муровичем, дивізійним оборонцем, що вирвався з-під Бродів і принагідним військовим автом заїхав до Кракова. Він оповідав мені про страхіття боїв у замкненому кільці біля Княжого і Почапів.

Вернувшись до будинку УЦК, я довідався про одну неприємну справу. Коли в залі був великий гамір і спів, як оповідав мені старший десятник, раптом з'явився невеличкий, худенький і лисий чоловік і почав сварити нас, мовляв, робите тут велике замішання, занечищуєте наш дім... це ж українська важлива установа! Ви знаєте, хто я? Я проф. Кубійович, що був одним із творців дивізії, а ви тепер робите нам клопіт...

Хтось із стрільців кинув у його сторону кілька саркастичних завваг, мовляв, ви нам це створили, а тепер тут нема що робити, забераємо вас у рекрути... понюхайте трохи порохового диму на фронті...

Проф. Кубійович врешті зрозумів, що немає тут чого ображуватись ані сперечатись з вояками у воєнному часі і відійшов.

А щодо професорів і вояків, то я був свідком у Відні такого випадку: ішов хідником молоденький вояк, а напроти нього надійшов старенький професор університету, і він перший зняв капелюха перед вояком. Зацікавлений я запитав професора, чому він так зробив і почув його відповідь: вояка шаную високо, бо він у кожній хвилині готовий вмирати за батьківщину і за мене.

Ми, як я вже згадував, нарід невійськовий, і в нас такого звичаю не було. Випадок у Кракові закінчився досить прозаїчно: стрілець мусів одну годину нести наплечник з піском, а старший десятник весь час пильнував його. Я тільки шкодував, що не міг перепросити проф. Кубійовича особисто.

По збірці стрільців ми забрали всіх рекрутів і помаршували до залізнодорожної станції, а звідти поїздом поїхали до Катовиць, забравши з собою також усіх скитальців.

В Катовицях ми просиділи один день і ніч в якомусь приміщенні, де були поверхові ліжка. Коло кімнати жінок усю ніч стояла варта. Добровольці з катовицьких фабрик, де німці робили новий танк "Пантеру", нам казали що поляки "підносять" вже голови, і були випадки побиття українців, а це змусило їх голоситися до Дивізії.

Добувши трохи харчів з військової станиці, ми поділилися ними із скитальцями і подались з рекрутами до Нойгаммеру, а вони всі до Австрії на працю, бо в Німеччині ніхто не міг сидіти без праці.

Бідні, опущені на чужині, українські жінки й дівчата дивізійників, і симпатики українських вояків. Одна з них дуже клопоталась про долю свого чоловіка і брата, які були під Бродами.

* * *

З початком вересня 1944 року в Нойгаммері з'явився сам ген. Фріц Фрайтаґ удекорований лицарським хрестом з мечами і залізним хрестом за свою "хоробрість" під Бродами в наслідок доброї опінії про Дивізію, а ще більше про її величезні втрати в людях.

Він одержав нове завдання: із залишків з-під Бродів та частиною вже вишколених добровольців створили нову Дивізю. Майор Гайке оповідає, що Фрайтаґ спочатку відмовлявся від цього посту командира у Дивізії, і тому поставив домагання, щоб у ній була бодай одна тисячка німецьких старшин і підстаршин "рамового персоналу", і цього він добився.

Сот. Л.Макарушка зайняв місце сот. Д.Палієва як дорадник генерала в українських справах.

Одного разу покликав мене ген. Фрайтаґ, що було доброю нагодою поґратулювати йому за "добре заслужені" хрести в часі бою під Бродами. Він узяв це за добру монету, хоч мусів знати, що вістка про смертний засуд мого наслідника, о. д-ра В.Стецюка, вже дійшла була до мене, тому ґратуляція була радше кпинами й осудом його жорстокости, але, залюблений у собі, він не відчув іронії в моєму голосі.

- Що ж, Гер Капелян - сказав він - будемо виставляти нову дивізію, бо чув я, що маємо досить нових добровольців... Вона буде краща за першу. Чи будете нам помагати?

- Пане генерале, по переживаннях у Вандерні я не люблю працювати із штабовими "щурами"... я чуюся краще між стрільцями... між ними веселіше і я хочу з ними залишитися.

- Побачимо... сказав він наче собі під носом.

І справді, я був приділений до 29-го полку, українського 1-го. І так я позбувся нагоди бачити "жаб'ячий погляд" хапчивих очей тепер уже майора Цоґлявера і брати участь у штабових обідах.
Дата: Вівторок, 11.10.2011, 21:58 | Повідомлення # 13
РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

ДИВІЗIЯ НА СЛОВАЧЧИНІ


Українці і словаки знайомляться

В половині жовтня прийшов наказ, щоб Дивізія готувалась до переїзду на Словаччину продовжувати дальший вишкіл, а водночас поборювати партизанів у запіллі фронту в Карпатах. Безпосередньою причиною цього було повстання війська проти німців, що вибухло в св. Мартині, і повстанці злучились з партизанами.

Проти них, перш усього, була сформована бойова група під командою полк. Вільднера, словацького громадянина, зложена з частини різних полків, які виїхали були на Словаччину в другій половині вересня. Вона виконала своє завдання в районах Банської Бистриці і вернулась додому. Згодом була вислана друга група під командою сот. Віттенмаєра, що оперувала з успіхом у Татрах в районі містечка Ружомберку.

І аж 15-го жовтня 1944 року вся Дивізія виїхала на Словаччину в силі 11,500 мужви, і вона замінила Дивізію "Татра", яку посунули в північно-східні райони Словаччини.

Дивізія була розміщена в таких місцевостях: штаб у місті Жиліна; 29-й полк у Кусуцькім Новім Місті; 30-й полк у Великій Битчі; 31-й полк У св. Мартині; 14-й гарматній полк у Битчиці; Курінь фюзелірів у Райцу; курінь саперів у Врутках; протитанковий курінь у св. Мартині; зв'язок у Жиліні; постачання й табори на передмістях Жиліни; польовий запасовий курінь у Бєлій; вишкільно-запасовий полк у Чадцах; l-й курінь у Чєрній, 2-й курінь у Турзовці і 3-й курінь в Ощадніці. Увесь стан Дивізії був: 22 тисячі чоловік.

Для здержання партизанів полки й курені розмістилися на широкому терені сотнями, чотами і роями в поодиноких місцевостях.

Командир 29-го полку полк. Дерн і його ад'ютант сот. Дітце та штаб, розмістилися у шкільному будинку Кісуцького Нового Міста, а стрільці були розміщені в державних і громадських будинках, подібно старшини й підстаршини. Муштра й інші військові вправи відбувалися рідше на площах, а частіше в лісах, днями й ночами, при чому було стосоване гостре стріляня всякими родами легкої зброї, що було найкращою підготовою стрільців до фронтової служби.

Я жив на приходстві пароха о. д-ра Палдана та служив св. Літургію в місцевій римо-католицький церкві. Скоро при штабові сотні, до якої підбирали хлопців з добрими голосами, був зорганізований хор, яким дириґyвав молодий хорунжий Михайлів. Щонеділі хор співав св. Літургію, на яку приходили не лише стрільці, маршуючи сотнями, але й багато словаків, які добре розуміли церковно-слов'янську мову св. Кирила й Методія. І це було спонукою до братання обидвох слов'янських народів, бо українці розуміли і скоро почали говорити по-словацькому, а словаки по-українському.

Словаки радо приймали стрільців у своїх домах, гостили їх "слівовічкою", а потім відбувалися спільні забави з танцями. Наш командир, полк. Дерн, не любив цього братання, бо боявся, що напідпитку хтонебудь із стрільців стане говорити про військові справи, а партизани мали своїх людей між цивільними людьми. На прохання командира я в своїх розмовах з вояками поодиноких сотень, чот і роїв, остерігав їх, що і на Словаччині "стіни мають вуха" і тут повно большевицьких шпигунів.

На Словаччині вояки одержували трохи кращий харч, якісно й кількісно, бо Дивізію вважали фронтовою одиницею, а крім того, дивізійники одержували половину своєї платні словацькими коронами, а половину німецькими марками. На Словаччині був тоді свобідний ринок і все можна було купити без карток і дешево, але за словацькі корони.

Ми чули, що німецькі з'єднання на Словаччині одержували всю платню коронами і питалися, чому в нас інакше. Нам відповідали урядовці інтендатури, що ген. Фрайтаґ не хоче погодитись на повну виплату коронами, бо з того вийде шкода Райхові. Було підоздріння, що друга половина корон іде в кишеню німців "рамового персоналу", які часто посилали своїм родинам пакунки. Але не можна було довідатись усієї правди, бо рахунковими старшинами були німці.

* * *

Спочатку листопада я одержав від дружини листа, але вже з Відня, бо по виїзді Дивізії з Нойгаммеру, вона мусіла звільнити помешкання. З Відня приїхав туди її брат Кирило Цепенда, студент консерваторії у Відні і дириґент хору св. Варвари, Віденської Січі, а згодом свого власного хору "Трембіта" (тепер у ЗСА), і забрав мою родину до Відня. В січні 1945 року він знайшов їм одну маленьку кімнатку в гірському селі Кібі, біля Семмерінґy, близько славного тунелю тієї ж назви, і в тій кімнатці всі четверо спали на одному великому ліжку. Господиня дому відпустила цю кімнату під умовою, що крім звичайного щомісячного ренту, дружина додатково даватиме їй означену кількість цигарок, бо була налоговим курцем. Цей дорогоцінний тоді товар можна було купити дешевше на Словаччині й передавати до Відня, а звідти до Кібу або просто польовою поштою на адресу дружини.

І, таким чином родина мала дах над головою, а п-і Гехенберґер курила свої цигарки. Харчові картки приділив їй місцевий уряд, а вся моя платня йшла поштою на адресу дружини. Я вдоволявся військовим харчем і "фронтовим додатком", який одержував в полку.

Харчі приносив мені кожного дня вояк, що виконував чинність дяка, із стрілецької кухні штабової сотні. То був бурсацький харч. На Словаччині можна було щось докупити в крамницях, але треба було грошей. Самотні мали їх більше, а жонаті старшини віддавали всі гроші родині.

Вже в тому часі дружина й діти розмовляли по-німецькому, але в хаті завжди говорили рідною мовою. Дочка ходила до німецької школи, але вона й обидва сини вдома вчилися читати й писати по-українському. Діти розуміли, чому їм треба знати українську мову - вона в'язатиме їх з рідним народом, як Бог дозволить колись вернутися в рідну Ухраїну. Вони вивчили напам'ять слова поета: "Мово рідна, слово рідне, хто вас забуває, той у грудях не серденько, але камінь має". І це вони пам'ятають досі. І не лише вони, але й їх діти знають українську мову, рідну історію, співають українських пісень, знають українські танки і все інше, що повинен знати щирий український патріот.

ген. Фрайтаґ продовжує гострий режим

Для характеристики життя Дивізії на Словаччині хай послужить один епізод, що мав місце в Жиліні. Перед приходом Дивізії на Словаччину німецькі власті виселили деяких словацьких громадян з їх мешкань, які позамикали і запечатали. Можливо, що через їх зв'язок з партизанами. Без дозволу ґестапо не можна було тих помешкань відчиняти.

Але з приїздом Дивізії до Жиліни не було досить мешкань для старшин, тому тут і там старшини відважились відкрити такі мешкання без порозуміння й дозволу генерала і ґестапо, яке вони ненавиділи через їх розстріли і вішання закладників.17

Отож три українські старшини штабу Дивізії: д-р Володимир Мурович, адвокат дивізійного суду, о. Михайло Левенець, дивізійний духовник, і ще один якого імени не пригадую, зняли з одного помешкання ґестапівські печати і влаштували собі там кватиру. В помешканні були спаковані речі власників.

Несподівано з'явилась у помешканні жандармерія, яка в новій Дивізії мала свою сотню: половина німців і половина українців. Вона перевела обшук, забрала спаковані речі і всіх трьох мешканців арештувала. В часі переслухань обидва старшини взяли на себе вину, й о. Левенець був звільнений. Скоро відбувся польовий суд і обидва старшини були присуджені до розстрілу.

Але, адвокат Мурович, як сам потім розказував знайомим у Відні, по зміні вечірньої варти в дивізійній тюрмі постукав до дверей і сказав вартовому, що він "уже скінчив розмову з в'язнем" і хоче вийти. Не знаючи про його присуд смерти, вартовий пустив його, і ще того самого вечора Мурович утік з міста та протягом кількох днів, дістав у словаків документи й поїхав до Відня. Там жив кілька днів у К.Цепенди при Міллерштрассе, а потім поїхав до Мюнхену.

Його друга, що залишився в жилінській тюрмі, ген. Фрайтаґ не помилував і його розстріляли. Чи не можна було покарати старшин якоюсь адміністративною карою, тим більше, що жодні речі не пропали?

Трохи пізніше в тій самій Жиліні наглий польовий суд знову присудив до смерти вісім дивізійників, посуджуваних в намірі дезерції до УПА. Вони боронились тим, що в часі патролювання однієї місцевости вони були схоплені партизанами, від яких вирвались і верталися додому тобто до Дивізії, але наглий суд не прийняв їх арґументу, й вони були присуджені до смерти.

Полк. Дерн з 29-го полку вислав делеґацію на їх розстріл, до якої й мене призначили. Пам'ятаю тільки ім'я одного засудженого, гарного, високого і чорнявого підстаршину, бувшого студента медицини, а тепер, мабуть, члена санітарної сотні, Корбутяка. Він умирав дуже відважно зі словами: "Хай живе Україна!" Подібно й інші.

Тут варто пригадати, що під Бродами і в Карпатах УПА помагала дивізійникам і, як деякі старшини писали у своїх споминах, що сам ген. Фрайтаґ під Бродами посилав їх до УПА для нав'язання співпраці з нею. А тепер велів стріляти вартісних людей за підозріння у співпраці з УПА.

Без сумніву, цей масовий присуд і ростріл національно свідомого елементу зробив гнітюче враження на всі частини Дивізії. Ми всі дивувалися, що д-р Вехтер і полк. Бізанц, які сиділи переважно у Відні, не пробували вплинути на Фрайтаґа або старатися перед найвищими військовими властями викинути його з Дивізії. Не можна допустити, що ВУправа у Відні не знала про цей масовий морд молодих українців.

Траплялися також випадки присудів і розстрілів стрільців за менші порушення приписів дисципліни.

Козацька кара рятує від розстрілу

Як я вже згадував, польовий духовник дуже важко переживав розстріл його стрільця, парафіянина, бо мусів з ним сидіти всю ніч, сповідав його, ішов з ним на місце смерти й був при ньому до останнього віддиху його життя, а потім три дні не міг ні спати, ні з ким говорити.

Пригадую, як одному воякові трапилась така доля в Кисуцькім Новім Місті. Свіжий рекрут, що приїхав із збомбардованої в Німеччині фабрики із Чадців дістався до нашого полку. Відчуваючи голод, бо військовий харч був йому невистарчальний, він застрілив курку і підкріпив нею своє немічне тіло. Але... через дві години був засуджений і розстріляний.

На другу неділю під час св. Літургії у словацькій церкві я в своїй проповіді просив братів-словаків, якби подібне трапилось, хай наперед дадуть знати своєму парохові, де я жив, і там одержать гроші за свою шкоду.

І коли знову таке трапилось, мені дали знати, а я велів винного стрільця привести до мене.

- Чи ти знаєш за що дивізійники воюють? - запитав я його.

- Так розумію... за волю України, - відповів стрілець.

- Чи ти хочеш, щоб і тебе розстріляли, як твого колеґy минулого тижня? Чи ти розумієш, що як когось із стрільців німці розстріляють за будь-яку дрібну справу, то за кожним з них я плачу три дні і три ночі, якби за своїм рідним сином?

І мені здавалося, що він цього добре не зрозумів, тож він і не зчувся як за давнім козацьким воєнним звичаєм протягом двох-трьох хвилин він лежав на кріслі долівлиць і дістав від свого отця духовного десять палиць по тому місці, звідки ноги виростають.

По такій "козацькій операції" в моєму полку вже не було випадку, щоб стрілець нарушив воєнний кодекс Дивізії. Словак одержав за свою курку кілька корон, а стрілець досьогодні живий і здоровий і зі своєю дружиною й численною родиною молиться щодня за свого духовника, який врятував йому життя. Принаймні, він сам говорив мені про те, коли я відвідував одне місто в Канаді, де він живе з родиною.

Щобільше, цей гарно збудований мужчина дуже діяльний у своїй парафії, а крім того, він є великим і завзятим патріярхальником і членом багатьох громадських організацій. Яка шкода була б, якби його були розстріляли німці!

Зустріч з партизанами

Я згадував, що курені, сотні, чоти й рої 29-го полку, як і інших полків, були розміщені по містечках, селах і присілках для здержання партизанського руху зі сходу на захід і навпаки.

29-й полк мав свої частини в кількох більших місцевостях, напр. Нєслуша, Оходніца, на правому боці ріки Кисуци, здовж якої пробігав залізнодорожний шлях з подвійними рейками, і Зборов, а трохи дальше на південь - Стара Бистріца, на лівому боці ріки. Також у менших місцевостях були рої, які день і ніч гляділи за рухом партизанів.

Одного дня прийшла до полку вістка, що в невеличкій місцевині біля Оходніци вночі несподівано з'явився великий загін партизанів, який прорвався із заходу на схід. Під час зустрічі, оскільки пригадую, було вбитих 6-8 стрільців, хоч партизан лягло більше, але решта прорвалась горами на схід, де в грудні наступали большевицькі з'єднання, що продістались аж під Банску Штявницу, куди їздив 29-й полк під командою полк. Дерна та успішно залатав большевицький пролом. Звідти привезли до полку захоплені від ворога коні. Одного з них, високого, карого коня, що був при штабі, я уживав у роз'їздах до віддалених частин.

І коли прийшла вістка про вбитих стрільців, я вибрався на їх похорон, а полковник для більшої безпеки додав мені до товариства одного німецького вістуна-писаря зі штабу, якому дав другого партизанського коня. Під час і після похорону стрільці були сумні, а деякі навіть плакали, бо це перший раз вони втратили своїх друзів. Я залишився з ними ще один день, вони всі сповідались і під час св. Літургії прийняли св. Причастя. І того ж дня ми з вістуном вернулись додому. Я їхав високим насипом, понад потічком, за яким були залізнодорожні рейки, з Кісуцкого Нового Міста до Чадців, а далі на Моравію. Між ровом і рейками росли дерева, наче верби в Україні.

Кінь ішов вільною ходою, а моїй голові роїлись думки про долю України, бідні села, про нужденне життя наших родин на чужині, а потім моя душа звернулась до Бога з запитанням, коли і чим усе це закінчиться... Серед таких думок я побачив, що мій кінь стриже вухами і зупинився, звернувши голову в праву сторону. Пильно слухаючи, я почув притишений звук людської мови і пересування кам'яного шутру на рейках. Мені прийшла думка, чи це хтось не зриває рейки або підкладає під них міну... Але в тому часі нікому не вільно було працювати пізньою порою, та ще в партизанському районі.

- Хто там? - крикнув я по-словацьки. Що ви робите в цю пору на рейках?

У відповідь під вербою щось заворушилось і я побачив знайомий жовтавий блиск кількох світел та почув сухий тріскот большевицьких фінок, а за ними струю теплого повітря. Партизани стріляли до мене і я вмить зіскочив і побіг в недалекі кущі й притаївся, очікуючи погоні. В ту ж мить побачив білявий вогонь і майже рівночасно великий гук, - то були вибухи ручних ґранат і ще кілька серій фінок, але партизани не бачили мене в кущах.

Що сталося з конем? - подумав я. Він стояв на насипі, а за хвилину повалився на насип і почав стогнати. При світлі кишеневої лямпки я оглянув його і побачив на правому боці живота сім плям крови. Це зробили кулі фінки, призначені для мене. Я мусів скоротити муки коня вистрілом у голову. Після того я пішов оглянути рейки, що вели до Чадців, і побачив що під ними були підложені два ладунки 14-центиметрового міномету. Я витягнув їх з-під рейок, наперед їх знешкідливив.



--------------------------------------------------------------------

[17] Див. спомини о. Б. Левицького.

о. д-р І. Нагаєвський. Спогади польового духовника.
Дата: Вівторок, 11.10.2011, 21:58 | Повідомлення # 14
РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

П'ЯТСОТКІЛОМЕТРОВИЙ МАРШ ДО ЮҐОСЛАВІЇ


Залишаємо приязних словаків

В жовтні 1944 року большевицький ІV Український фронт під командою ген. І.Ю.Петрова повів наступ у Карпатах і 23-го жовтня зайняв Хуст, 26-го Мукачів, а 27-го Ужгород. У грудні большевики посилили свій наступ на словацько-мадярському кордоні і фронт посунувся вглиб Словаччини.

Штаб німецької 1-ої армії, яка ставила опір большевикам, почав частинно переноситися на терен зайнятий УДивізією. Перед нею постала подвійна альтернатива - іти ще не зовсім підготованою на фронт або бути перенесеною в інший район, де ще не було такого безпосереднього натиску. Була вибрана друга можливість, тому вже по Новому році всі знали, що Дивізія переходить до Юґославії для підсилення оборони проти тітовських партизанів.

31-го січня 1945 року Дивізія рушила в дорогу двома маршовими групами. Перша група: 29-й полк; вишкільний запасовий полк; 30-й полк; дивізіон зв'язку; частина протитанкового дивізіону; 14-й гарматній полк; постачання і штаб Дивізії. Всі маршували чи їхали через Жилізну, Нове Місто над Вагом, Нойштадт, Малі Карпати, Кльостер Нойбурґ (де перейшли Дунай) і попри Відень до Вінер Нойштадт, Семмерінґ, Кріґлях, Ґрац в околиці Марібору. Цією групою керував ген. Фрайтаґ. Друга: 31-й полк; курінь фюзелірів; курінь саперів; частина протитанкового дивізіону; польовий запасний курінь. Ця група була керована командиром 31-го полку й мала трошки змінений маршрут.

Побут Дивізії на Словаччині між словацьким народом, недалеко етнографічних границь України (Пряшівщина, Карпацька Україна, Лемківщина) і боротьба проти московських большевиків, яких словаки досі ще не мали нагоди пізнати, - зблизила духово обидва народи. Ми краще пізнали словаків, а вони нас. І, без сумніву, словаки й чехи з усіх слов'янських народів у минулому виявили нам свою прихильність і симпатії в боротьбі за нашу незалежність.

Українці свідомі вояки відплачувались словакам таким самим зрозумінням справи їх повстання проти німців ще до приходу нашої Дивізії на Словаччину, тому намагання большевицьких партизанів підчинити собі словацьких вояків в районах УДивізії не мало успіху. Українці не брали словацьких вояків у полон, але веліли їм одягнути цивільне вбрання і вертатися до своїх родин. Я кілька разів був свідком такого звільненя словаків. І треба бачити їх радісні і вдячні обличчя, бо вони, замість їхати до таборів праці, ішли до своїх жінок і дітей. І словацькі люди були вдячні українським воякам за таку братню поведінку.

Пригадую собі, що кілька днів перед нашим виїздом в місті показався один відділ власівців на конях (РОА), які вже своїм зовнішнім виглядом і поведінкою з людьми так перелякли словаків, що до мене прибігла старенька Галванкова, в якої наші старшини часом купували м'ясні вироби, й питала, чи то вже большевики прийшли. Я заспокоїв її, що це, щоправда, москалі, але союзники. Большевики поступатимуть десять разів гірше. Пождіть-побачите і тоді зрозумієте, чому ми, українці, не любимо московських большевиків.

В дні нашого вимаршу з Кисуцького Нового Міста у словацькій церкві я відслужив св. Літургію, під час якої співав наш хор. Цю св. Літургію ми служили в наміренні словацького народу за їх щиру гостинність до нас. У моїй проповіді я просив їх прощення за всі вольнії і невольнії недотягнення наших стрільців і запевнив їх у повсякчасній вдячності українського народу за їх любов і братнє ставлення до українських вояків що, як і самі словаки, борються за свою незалежність.

"З Богом, Добрі Браття Словаки! Хай Вам Мати Божа помагає і завжди має Вас у своїй опіці!" - поблагословив їх хрестом.

Діти, дівчата, жінки й мужчини прослезились і великою громадою йшли за нами кілька кілометрів з плачем, якби за своїми рідними. І неодин український стрілець, якого родина залишилась під большевиками, також щиро прослезився.

Лава за лавою, сотня за сотнею хлопці маршували по скрипучому снігy, а мороз був сильний, немов іскрами сипав. Я рішився маршувати на чолі свого полку з 1-ю сотнею і зі своєю невідступною черешневою палицею, найперше вітаючись із сотенним, старшинами й підстаршинами. Тут і там треба було сказати якесь слово-два, якийсь жарт і так помалу залишився позаду. Червоне сонце на небосхилі пригадувало усім, що небаром надійде вечір, шайка "айнтопфу", як кухарі зварили, і короткий відпочинок.

За німецькою військовою традицією, в часі маршу чи бою всі старшини, з генералом включно і стрільці їдять такий самий харч і мають однаковий приділ усього. Я переконався, що стояти біля однієї кухні в ряді із стрільцями, ждати в черзі та їсти той сам харч з такої самої шайки дуже зближує одних з другими.

На словацькій і частинно на австрійській землі ми відпочивали вночі, а перейшовши Семерінґ, ми мусіли маршувати вночі, а відпочивати в день, бо швидкі приземні літаки т. зв. "спітфаєри", немилосердно сипали бортовим вогнем по всьому, що тільки рухалось.

Пригадую собі, як трохи пізніше появились маси мадярських утікачів, переважно цивільні люди, жінки з маленькими дітьми, корови, вівці ітд. І одного дня надлетів "спітфаєр" і так немилосердно стріляв до них, що в одній загороді перемішав тіла коров з людськими, а найбільше жінок і дітей, дарма, що їх легко було пізнати, бо на головах мали всякої барви хустини. Плач тих, що їх хоронили й досьогодні мені причувається.

Серед гір і сніговіїв

Вирушаючи пішки в дорогу, ніхто з нас не мав уявлення, який страшний труд жде нас, поки ми на морозі і серед страшних сніговіїв перейдемо п'ятсот кілометрів до місця нашого нового, але також тимчасового призначення в Маріборі над Дравою.

Особливо важко переходити засніжені гористі околиці т. зв. Малих Карпат, Віденський ліс і Семмерінґський просмик. То були бічні, маловживані дороги, вкриті півметровою або й грубшою верствою снігу, якої людська нога чи рука ще не рушила. Ми перші мусіли це робити.

У цьому сніговії колеса важконаладованих возів стрягли вище осей і змучені коні не могли іх витягнути нагору. Тоді стрільці з обох боків серед сніговії пхали їх підгору, але поки випхали воза до півгори інші стрільці приходили їх зміняти.

Не треба й казати, що в такому терені й серед такої негоди найтрудніше було посуватись гарматам, бо й треба було везти з собою запас амуніції. Вони позичали одні одним запряги коней і, витягнувши одну гармату нагору, вертались назад щоб тягнути другу гармату. Були випадки, що ослаблені коні гинули з виснаження і недостатнього футражу. Старшини ж і стрільці були втомлені докраю.

До кожної місцевости, де передбачений був нічний спочинок полку чи куреня їхала наперед команда, що підшукувала кватири для людей і коней, так що після їх прибуття коло півночі, вони могли відпочити кілька годин і вранці були готовими до дальшого проходу. Після 14-годинного маршу на морозі і серед частих сніговіїв, я приходив на кватиру, звичайно, до священиків і після короткого привітання, від утоми вже не мав сили ані їсти, ані говорити. Я зараз же глибоко засипав. Коли ж мій подорожній будильник не міг мене збудити, то будив мене дижурний підстаршина або дяк.

Після маршу через Малі Карпати, Віденський ліс і Семмерінґський просмик я відчував таку втому, що ввечері вже не міг скинути чобіт ані вбрання і твердо засипав, а добрий господар з любови до Бога і ближнього робив мені цю прислугу. Я навіть не пам'ятав, як і коли він убирав мене у свою чисту піжаму.

Від бувалих і досвідчених подорожників я нераз чув, що можна спати стоячи і не хотів цьому вірити, але під час нашого походу я кілька разів переконався, що не лише можна спати стоячки, але навіть у марші з відкритими очима. Біда всього навчить.

Без достатнього харчу, при зміні метаболічного процесу, з утоми, поту, задовго ношеного білля, спання в чоботах та вбранні, уже по двох тижнях такого маратонського походу у вояків появились воші.

В одному містечку, звідки вивезли були священика до Дахав, квартирна команда призначила мені місце в одного лікаря, якого син був на східньому фронті і мабуть загинув під Сталінградом. І коли коло півночі я прийшов до його дому на квартиру і заледве привітавшсь словами "Ґріс Ґотт" (Слава Ісусу Христу!) сів на софу і вмить заснув. Лікар при помочі своєї дружини скинув з мене чоботи й одяг, і своїм досвідченим оком завважив нужденний стан гіґієни мого тіла. Вони обоє дали мені якийсь лік і збудивши зі сну, велів лізти у ванну (перший раз від початку нашого маршу), вбрали мене в чисту піжаму, а потім почистили мій однострій і випрали всю мою білизну з наплечника.

Раненько лікар оглянув кількох вояків і ствердив понад усякий сумнів що вояцтво почала "обсідати язва". Маючи в руках таке ствердження в порозумінню з деякими старшинами, які весь час ішли пішки із стрільцями, ми подали командирові вістку про небезпеку загальної язви і просили про запорядження довшого відпочинку, під час якого можна буде знищити її хемікаліями, солідним відчищенням одягу, білля, а щонайважніше, поправою якости і кількости харчу для вояцтва, бо в часі походу він був дуже вбогий і скупий. Аж після дуже важкого переходу Семмерінґського просмику був запоряджений 8-денний відпочинок. 29-й полк одержав кватири в містечку Кріґлях, недалеко мадярської границі серед гірських і лісистих околиць.

Штаб полку розмістився в порожній палаті якогось землевласника, австрійського патріота, що після "аншлюсу Австрії" виїхав до Райху, або до Швайцарії. Дехто з місцевих людей подавав іншу вістку про його зникнення. Мешкальний дім і всі господарські будинки були вдержані в найбільшому порядку.

Відпочинок і Богослужба в Кріґляху

Вже першого дня відпочинку було запорядження всім воякам купатися й відчищуватись, а кому треба було нових черевиків чи одягу й білизни, той міг одержати дещо з магазину.

Я пішов відвідати місцевого священика, дуже ввічливу людину, добре поінформовану про український нарід і його релігійно-церковні справи, бо ще пам'ятав часи, коли ми були частиною цісарської Австрії, за якою він тужив, бо церковне життя теперішньої Австрії тиснули таки свої, доморослі нацисти.

Я просив дозволу відслужити в його церкві св. Літургію для нашого полку на якій можуть бути присутні також його парафіяни.

Під час маршу до Кріґляху я випадково натрапив на одного стрільця нашого полку, який був моїм недалеким земляком із Поділля і мав дяківський курс, бо вдома був дяком. Тепер він просив мене прийняти його за дяка. Полк. Дерн дав згоду, і Степан Калита з гарним теноровим голосом став моїм дяком. Він дуже прив'язався до мене і зробив мені велику особисту прислугу, про що я розкажу на іншому місці.

Старовинна церква в Кріґляху не могла вмістити всіх стрільців і цивільних німців. Хор співав так молитовно, що німці дуже пильно слухали музику, хоч не розуміли слів. У своїй проповіді в обох мовах я вияснив, особливо німцям, що українці боряться за самостійність України проти московського комунізму. Нам було б веселіше бути на рідній землі, але безбожний режим нищить нашу віру в Бога, руйнує наші церкви і поневолює нарід, тому ми боремося тепер проти них в Австрії.

Це не перший раз українці борються в Австрії. Ви всі напевно знаєте історію свого краю, особливо 1683 року, коли турецький султан Мохаммед IV і Кара Мустафа із 300-тисячною армією і яничарами облягали Відень. Австрійський цісар Леопольд мав лише 30 тисяч війська під командою Карля Льотаринґського. Щонайгірше, мадярський граф Текелі перейшов над річкою Рааб до турків, бо мадяри, як знєте, походять з турецького роду.

Тим часом у Відні замкнувся граф Штаремберґ з усіми мешканцями. І 12 липня турки облягли Відень, а душею оборони був єпископ Леопольд Кольонич з Вінер Нойштадт. В часі оборони в місті настав голод та епідемія, а також не стало амуніції. Тому український лицар Кульчицький, що був колись у турецькому полоні й навчився турецької мови, перебрався за турка і вночі перейшов турецький табір та подав цісареві вістку, що Відень довго не втримається, всі моляться в церкві св. Стефана і благають скорої помочі.

Скоро прибула поміч з Баварії й Саксонії. Із Польщі прибув король Іван Собєський, а з ним 14,700 козаків під командою кошового Е.Гоголя і понад 9 тисяч українських лицарів, між якими були також мої предки гербу Сас, напр. начальним капеляном українських козаків і лицарів був Львівський єпископ Йосиф Шумлянський, гербу Сас.

12-го вересня 1683 року на Йозефсберґу відбулася св. Літургія, після якої християни заатакували турків у Дорнбаху, а українські козаки від сторони Віденського лісу погнали турків аж на Мадярщину. Папа Іннокентій ХІ на вістку про перемогу над турками відслужив за українських козаків св. Літургію в Римі. У Відні до сьогодні пам'ятають про поміч українських козаків, бо так була врятована Австрія, а разом з нею християнська цивілізація у світі.

Подібннй бій жде нас, українців 20-го ст. Моліться, щоб він закінчився перемогою християнства над безбожниками. І якби хтось з цих українських молодих вояків, яких бачите у нашій церкві, зложив свою голову в обороні вашої країни, моліться за них, аж поки вдячний український нарід не забере їх кості й не поховає в рідній Україні. Слава Ісусу Христу! Ґріс Ґотт!"

* * *

Наступного дня приїхала до мене моя дружина з Кібу, що на північному боці Семерінґського тунелю, одного з найдовших у світі. Ми відвідали місцевого священика, а він завіз нас до одного із своїх заможніших парафіян, власника великого господарства, де нас щиро гостили.

В часі розмови я просив отця й господаря, що якби я не вернувся живий з війни або живий попав у большевицький полон, а це означало б мою смерть або досмертну каторгу на Сибірі, хай вони заопікуються моєю дружиною і дітьми, аж наша родина з Канади або Америки заберуть їх до себе. Їх адреси маємо. Обидва обіцяли це вчинити і тим скинули великий камінь, що лежав мені на серці.

Закінчення відпустки немилим епізодом

Ще поки ми виїхали з Кріґляху, знову трапилась неприємна й сумна подія. Під час походу один наш рекрут узяв з-під словацької хати недалеко Братислави старий ровер. Словак цей зараз же зголосив сотенному, а той віддав його польовій жандармерії, яка списала протокол з власником і винним. Ровер був відданий власникові, а винного прив'язали ланцюхом до воза, і так він зайшов аж до Кріґляху, де його замкнули в громадську тюрму. Уже в часі маршу відбувся над ним польовий суд, що засудив його на смерть. Розстріл мав бути виконаний під час постою в Кріґляху. Ген. Фрайтаґ відмовився помилувати його.

Його розстріляли під лісом з лівого боку міста, як глядіти на південь у сторону Ґрацу. Процедура була така сама, як уже згадано. Австрійський священик і люди, довідались про причину такої жорстокої кари, говорили: "І за це розстріляли молодого юнака? Чейже від нього відібрали ровер?" Австрійські люди не могли розуміти пруської справедливости. Райх відбирав усе від населення України й інших окупованих країн і все задармо, організовано із розмислом грабувати, а тут стріляють хлопчину, якого можна було покарати дисциплінарно. Хтось колись мусить заплатити за таку кривду, що кличе про помсту до неба.

* * *

Ми знову в поході через Брук над Муром, Ґрац і Ляйбніц в околиці Марібору над могутньою Дравою. Марш від Кріґляху на південь ми продовжували ночами, бо "спітфаєри" не пропустили б нагоди, щоб не розбити маршуючі колони.

Пам'ятаю як одного дня наша частина їхала поїздом, що зупинився серед поля, а може мав ушкоджену льокомотиву. Стрільці випались з вагонів, проти виразного наказу, і почали бігти в поле, замість впасти на землі і спокійно лежати. У висліді було тоді 14 стрільців убитих і я поховав їх на найближчому німецькому цвинтарі - назви місцевости вже не пригадую.

Вертаючи з похорону, я почув гуркіт моторів самітнього американського літака, якого обстрілювала з по близьких горбків зенітна артилерія. Нагло в повітрю дався чути великий шум; я припав до землі, але в тій хвилині почув страшний гук і втратив притомність.

Пізніше я помітив людей "ляндштурму", які пояснили мені, що недалеко вибухла бомба, й вони відгребали мене, засипаного землею, близько вибитого нею кратеру. Якийсь час боліли мені плечі й ноги. Чимало з нас, вояків чи цивільних, бували в подібній ситуації в часі війни і всі відчували дію й поміч якоїсь вищої сили, добачаючи в цьому Божу руку.

Тут приходить мені на думку випадок в часі пересідки на вузловій залізнодорожній станції під Берліном, де в білий день захопив людей масовий наліт ворожих літаків. Ідучи за голосом сирени, подорожні зійшли до схоронищ-пивниць і скоро почули шум літаків та розриви бомб, що потрясали стінами. Один старшина відійшов від галасливого гурту молодих людей, бо хотів спокійно відмовляти свої молитви. Він докінчував їх в рамках дверей, що вели на сходи, біля вартового.

По кількох хвилинах "схоронищем" стряс могутній вибух, світла згасли... було чути ґаз... Наш подорожній прийшов до себе в якомусь будинку на горі в хвилині, як сестра милосердя давала йому якісь ліки.

- Що сталося? - питав у сестри. - Багато побитих витягають ще з-під каміння, а важкоранених везуть до лікарні. Ви і вартовий мали щастя... з ваших документів бачимо, що ви українець... ось ваш "розенкранц" (вервиця), яку ви держали в правій руцї...

Був це сліпий випадок, чи поміч Матері Божої, питав себе не раз наш подорожній.
Дата: Вівторок, 11.10.2011, 21:59 | Повідомлення # 15
РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

ПОБУТ ДИВІЗІЇ В СЛОВІНІЇ


Перші завдання

В кінці лютого 1945 року Дивізія розмістилась на території словінського народу, члена великої сім'ї слов'янських народів. Вона колись належала до Австроугорської монархії, а пізніше була включена до "Третього Райху".

Розміщення частин було таке: 29-й полк в найдальше висунених південно-східніх районах від Марібору над Дравою, а команда в Сл. Коніцер; 30-й полк в Словеньґрадку, а команда в Велєн'є; 31-й полк у трьох місцевостях на північ від Драви, а команда у Ст. Льоренц; курінь фюзілірів в районі Слов. Бистриці; 14-й гарматній полк: І і ІV дивізіон В Слов. Бистриці, ІІ при 30-полку, а ІІІ при 31-полку; протитанковий дивізіон у Слов. Бистриці; курінь зв'язку в Руше; курінь саперів у Радлє і Мута над Дравою; постачання в Ляйбніцу; обози у Слівніцу; польовий запасний курінь у трьох місцях на схід від 31-го полку; вишкільний запасний полк у Дойч Ляндсберґ, на захід від Ляйбніцу. Врешті штаб Дивізії сидів у Сальніцах.18

В зайнятих Дивізією районах діяли подвійні партизани: четніки під проводом серба ген. Драги Михайловича, і комуністи під проводом хорвата Йосифа Броза-Тіта.

Перші нагодами співпрацювали з німцями, а тітівці мали у своїх загонах багато большевиків, аґентів КҐБ і політруків. Вони одержували постачання трохи від большевиків, а трохи від Англії. Достава англійців відбувалась літаками.

Дивізія зразу була впроваджена в дію на тітовському терені, а одночасно готовилась до бою на фронті. Скоро в районі 29-го полку дорога Марібор-Цельє, що лучила Марібор і Любляну прочищена й вільна для комунікації. Партизани в силі 30 до 40 тисяч мужви відступили в гори.

Генерал Рознер з Любляни, відповідальний за бої в тому районі відразу високо оцінив Дивізю за її успіхи і плянував зробити її осередком сили для ліквідації тітовців, напр., раз прийшов його наказ, щоб Дивізія форсовним маршем пройшла сто кілометрів і вийшла на гори, високі на 2 тисячі метрів, але партизани втекли звідти, а дивізійники не знайшовши їх вернулись на долини.

В часі згаданого маршу в гори я якийсь час перебував із штабом полку у гірській місцевості Верхній Ґрад і мав кватиру в невеличкому готелі, якого власником була старенька самітна жінка. Ми договорились, щоб вона говорила до мене по-словінському, а я до неї по-українському, хіба на випадок труднощів пояснятимемо по-німецькому. Я завважив, що мій дяк Степан Калита говорив з нею без німецьких пояснень. Вона знала, що всі слов'яни у давніх часах вийшли з Карпат, де тепер живуть українці, отже всі вони мали до нас сантимент.

Довір'я бабуні таке велике до українського священика, що чергового вечора я побачив на кухні гарну молоду жінку, що мала по-мужеськи острижене волосся. Бабуня представила мені свою внучку, велику словінську патріотку, якій удалося втекти з рук ґестапа в Любляні, а її чоловіка вивезли до Авшвіцу, і досі ніхто не знав, що з ним сталося. Бабуня вже кілька місяців переховувала її в маленькій кімнатці на другому поверсі, заслонюючи двері великою шафою. Вона була, мабуть учителькою і боролась за незалежність словінського народу, тому добре розуміла змагання українського народу за свою незалежну державу.

Мене дивувала її повна поінформованість у справах Сходу Европи, а в українській справі зокрема. Їх земля була тепер включена до Райху, і німці вважали їх німецькими громадянами, і це її найбільше боліло. Назагал, словінці й хорвати були проти большевиків.

Рятую трьох стрільців від присуду смерти

В тій самій місцевості три наші стрільці опинилися під загрозою розстрілу. Я одержав від полкового ад'ютанта, сот. Дітце, письмове повідомлення, що із штабу Дивізії є наказ негайно відбути польовий суд над трьома стрільцями нашого полку (мабуть, з 3-го куреня, але не пригадую з котрої сотні) обвинувачених за грабіж однієї німецької чи словінської родини. Добре памятаю, що один з трьох обвинувачених був стрілець Бучко зпід Львова, інших не пам'ятаю.

Сот. Дітце, весела й добра людина, любив водку і не був упереджений до українців, був призначений предсідником суду, а я і стрілець Козяр з Тернопільщини були призначені вотантами. Обвинувачем був один німецький старшина, мабуть, Кляйн. Він перш усього прочитав урядове донесення німецького "ортскоманданта" з Цельє про злочин підсудних - він обвинив їх у грабежі одної німецької родини того міста. На його думку, правдивість обвинувачення несумнівна, бо письмо потверджене підписом високого німецького старшини і державною печаткою. Це й було причиною, що жандарми Дивізії негайно взяли їх під арешт. Був наказ засудити їх на кару смерти й негайно розстріляти. Це територія Райху.

Після того я зробив таку заввагу: тут іде про життя трьох молодих людей, які досі не допустилися жодного злочину, і я маю переконання, що тепер вони його не зробили.

Я зробив конкретну пропозицію: хай предсідник суду запитає їх, чи вони признаються до вини за грабіж, яку їм закидують. Вони заперечили і вповні підтримали свої зізнання в часі переслухань жандармерією.

Під час голосування суду стрілець Козяр солідаризувався зі мною, а без наших голосів не могло бути присуду. Обвинувач ще раз представив свою справу і настирливо домагався присуду смерти, але й тепер ми обидва голосували - "Ні"!

Після цього я зробив предсідникові суду іншу пропозицію: хай командир полку дасть судові дозвіл поїхати з ув'язненими й жандармерією до хати, де вони нібито мали допуститися грабежу і переслухати свідків, матір і дочку, яких імена подав ортскомандант у своєму донесенні. Після короткої телефонічної розмови командир Дивізії дозволив полковникові вислати нас на місце "злочину". Я одержав завдання переслухати свідків.

Ми негайно поїхали до Цельє, де я зайшов наперед до ортскоманданта просити його дозволу, щоб його секретарка, яка разом із своєю матір'ю зробила на стрільців донос про грабіж дому, могла ще посвідчити на виїзній сесії польового суду, інакше справа буде відложена аж до кінця війни. Останню заввагу я сказав без жодного уповажнення від вищої влади. Після деякого вагання й розмови із секретаркою, він погодився, і ми всі поїхали до дому її матері.

Увійшовши до хати, я поздоровив маму: "Ґріс Ґотт!" і помалу почав накривати стіл білим обрусом, яким накривав престіл при служенні св. Літургії; на ньому поклав хрест з двома свічками а в середині євангеліє. Заковані в'язні сиділи на лаві, а начальник польової жандармерії полку сів з машинкою до писання при окремому столику, щоб докладно списувати зізнання свідків. Донька ждала в іншій кімнаті.

На початку я пояснив мамі (по образах Матері Божої на стінах кімнати я пізнав, що вона католичка), що від її зізнання під присягою на хрест і на євангеліє залежатиме життя або смерть трьох українських юнаків. Вона повторила за мною формулу присяги.

1-ше питання: коли обвинувачені прийшли до Вашої хати?

Відповідь: Коло 7-ї год. рано й казали, що будуть тут увесь день, а ввечорі поїдуть дальше.

2-те питання: Що вони робили ввесь день? Відповідь: Спали.

3-те питання: Що і коли вони у вас пограбували?

Відповідь: Прийшовши вранці до хати, вони казали, що голодні. Побачивши в шафі шість яєць, просили мене продати їх. Коли ж я сказала, що сама їх потребую, вони не питаючи більше, поклали на стіл шість марок і зварили собі яйця а потім полягали спати. Моя донька зголосила це ортскомандантові, а він зробив донесення до командира Дивізії, яке ми обидві підписали. Згодом приїхала дивізійна жандармерія і закувала їх в кайдани, забрала з собою.

Подібно зізнавала її донька, секретарка ортскоманданта. Я додав ще вияснення, що по максимальній ціні одне яйце варте шість феніків, а вони дали за кожне яйце по одній марці і ніякої кривди не зробили.

- Чи ви тепер перед Богом і св. Євангелієм ще будете твердити, що вони Вас пограбували і заслужили на кару смерти?

- Ні, ми не думали, що за це їх може ждати розстріл, тому тепер відкликуємо своє попереднє зізнання. Обидві підписали протокол, разом зі мною і жандармом.

Одержавши новий протокол, полк. Дерн прочитав його і телефоном подав до відома командирові Дивізії, і казав негайно звільнити всіх трьох ув'язнених. Так щасливо скінчилася справа трьох стрільців, яких життя висіло на волоску. Стр. Бучко під час однієї кризи на фронті зробив своєму полкові й Дивізії велику прислугу, про що буде мова далі.

Розстріл стрільця Кульбаби

Справа 17-літнього стрільця Кульбаби з Борщович з-під Львова скінчилася трагічно. Він, маршуючи вночі, дуже зголоднів і без дозволу свого наставника з'їв свою "залізну порцію", яку одержували всі старшини, підстаршини і стрільці в часі походу чи боїв на фронті. То була невеличка торбинка якого пів фунта, в якій були частини - паланички цвібаку, вітаміни, трошки цукру тощо. Цю торбинку можна було відкрити тільки в небезпеці голодової смерти, але тільки протягом трьох днів. Він зломив цей воєнний звичай і закон.

На цьому приловив його підстаршина й повідомив жандарма, який повідомив вищі власті, а стрілець Кульбаба був арештований і прив'язаний шнуром до воза. Але голод так докучив йому в часі походу, що він узяв з воза ще пів фунта марґарини і з'їв, але й цим разом його приловили на "злочині". За це польовий суд засудив його на смерть і під час короткого відпочинку куреня мене покликали з полку приготовити його на смерть.

Ми обидва пішли до недалекої словінської церкви-каплиці, де він щиро висповідався і прийняв св. Маспосвяття. Вертаючись до зібраної сотні, він говорив якби до себе: "А я думав, що як піду до Дивізії, то поможу своїм батькам, бо вони дуже бідували... І ось що сталося тепер... мушу вмирати... Я так xотів їсти і не думав, що за ті паланички будуть мене стріляти..."

- Чи ти маєш яке бажання? - запитав я його.

- Я так хочу їсти.

Йому принесено хліб і кобасу. Він трохи з'їв, а решту віддав. Йдучи з ним до зловіщого стовпа під горбком, ми обидва говорили "Богородице Діво". І на дивно всім, він не дозволив зв'язати собі рук, ані зав'язати очей. Я говорив з ним молитву аж до останньої хвилини, коли впали стріли, а його зломане тіло похилилося вниз і впало на землю. Я глянув в його очі й відчув, що в вих є ще життя. Глибоко зворушений я закликав лікаря, д-ра Сліпого з Микулинець, і він ствердив у ньому ще іскру життя, тому дижурний старшина дав йому "кулю ласки", щоб не мучився.

Своїм хрестом я замкнув йому очі, відслужив панахиду і запечатав гріб, та поставив на ньому хрест з написом і повісив на ньому його шолом. На другий день сказали стрільці, що словінці викопали його тіло з гробу і поховали на своєму цвинтарі і на гробі поклали квіти. Вони відчули недолю голодного стрільця Кульбаби.

Він умер відважно, як правдивий вояк, що вийшов з-під батьківської опіки. Хай йому буде пером словінська земля. В моїй довгій душпастирській службі я слухав тисячі сповідей, але після його сповіді я всією душею відчув, що Христос Господь зараз по його смерті взяв його до себе.

Йдемо за стрільцями "Волинського Леґіону"

Згадаю ще про прибyття до Дивізії "Волинського Леґіону" десь у половині березня 1945 року. Одного разу я одержав доручення від полк. Дерна взяти з собою чоту стрільців із штабової сотні, бо підемо в партизанський район св. Ленарта і Втомірец на схід від Марібору. Там маю відшукати полк. Дяченка і перебрати для нашого полку стоп'ятдесят колишніх українських партизанів "Волинського Леґіону". Яке було моє здивування, коли я зайшов на квартиру полк. Дяченка, довідався, що його "козаки", яких ми мали забрати з собою, вночі втекли в гори.

Полковник оповідав, що хтось з Дивізії поїхав їх уговорювати, але з погрозою, що у випадку впертости, частини Дивізії оточать їх і переб'ють. Полковник Дяченко був високого росту, старший і серйозний козак і дуже подобався мені. Подобалися мені також його два расові коні, що спокійно стояли на подвір'ю, запряжені до "натачанки" нібито отамана Махна. Він, видно, був готовий їхати уговорювати своїх козаків.

Це був район четніків ген. Михайловича, з яким дивізійники мали неписане перемир'я: ми не зачіпали їх, а вони нас. І, нпр., залишившись ночувати в одному селі їх району, ми зовсім не виставляли варти, тільки сказали людям ми українці. Вночі був там більший відділ четніків, але вони нас не зачіпали.

Траплялися випадки, що четніки запрошували наших молодих старшин і стрільців, особливо сотенного із Заліщик, на вечерниці і щиро їх гостили. І, якби ген. Михайлович відновив був конституційну монархію в Юґославії, я певний, що багато наших стрільців були б додали трохи свіжої крови до тамошніх українців у Боснії.

Трохи згодом ми одержали стоп'ятдесят козаків-партизан до штабової сотні 29-го полку. В часі моїх розмов з ними вони рвалися до бою й питали що їм робити у штабовій сотні? Коли ж я напівжартома відповів, що вони виконуватимуть почесну службу - охоронятимуть полковника і його штаб, то у відповідь один старший козак скочив на ноги, скинув шапку і з усієї сили кинув нею до землі з криком: "Значить, з козаків хочуть нас зробити пістунами полковника! От тобі дивізія!..

- Заспокійтесь, друже - кажу йому, від смерти не втечеш, ось большевики наступають з Мадярщини і скоро будуть тут, і тоді матимете багато нагоди показати своє завзяття.

Козаки "Волинського Леґіону" були відважними вояками і кожного разу коли мені доводилось відвідувати якусь частину в партизанському районі тітовців, я брав "натачанку", двох добре озброєних козаків і їхав з ними хоч би в пекло. Ніхто в Дивізії не знав краще від них партизанської тактики боротьби. З ними і вмирати було б весело.

Одного разу полк. Дерн, побачивши мене в "натачанці" з двома козаками, сказав жартом: "Отче капеляне, боюся, що ви разом з ними підете в партизани".

- До тітовців? Будьте спокійні, а до четніків не підемо, бо вже завтра видали б нас у ваші руки.

Маю найкращі спомини про козаків. Це були національно свідомі, ідейні борці за волю України, я завжди виховував своїх стрільців у такому дусі.

Вони дуже жалували й нарікали, що німці застрілили одного з їх старшин, Романа Кивелюка-Ворону, який з 250 козаками думав пробитись через німецько-большевицький фронт і дістатися до УПА в Україну.

Перед самою капітуляцією неодин з нас думав так само.19

Зброя в руках ідейного вояка робить з нього людину, здібну до найбільш геройських учинків. В часі мого душпастирства в Дивізії я зрозумів стародавню правду - краще згинути вільним у боротьбі, ніж довго жити рабом у ярмі.



--------------------------------------------------------------------

[18] Гайке, ст. 153 і далі.

[19] Див. Спомини з Дивізії, о. Б.Левицького.
Бібліотека » Духовність » Християнський націоналізм » о. д-р І. Нагаєвський. Спогади польового духовника.
Сторінка 3 з 5«12345»
Пошук:

© 2008-2017 Свята Традиція УГКЦ

Яндекс.Метрика