Головна сторінка сайту
Сторінка 2 з 5«12345»
Архів - тільки для читання
Бібліотека » Духовність » Християнський націоналізм » о. д-р І. Нагаєвський. Спогади польового духовника.
о. д-р І. Нагаєвський. Спогади польового духовника.
Дата: Вівторок, 11.10.2011, 21:51 | Повідомлення # 6
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

ПОЛЬОВІ ДУХОВНИКИ НА ВИШКОЛІ


Заклик їхати до Львова

В неділю, 18 липня 1943 року, на площі під цитаделею у Львові колишній духовник Української Галицької Армії, а тепер генеральний вікарій митрополичої консисторії у справах духовної опіки над військом, о. митрат д-р Василь Лаба відслужив св. Літургію в наміренні першої групи добровольців, що від'їздила до вишкільного табору.

З уваги на те, що майже всі покликані ним до дивізії священики з усіх трьох епархій в неділю були зайняті у своїх парафіях, вони мали з'явитись у Львові кілька днів пізніше. Сьогодні вже не пригадую дня виїзду до Львова. Знаю тільки, що супровожала мене моя дружина, як і дружини інших жонатих священиків. Пригадую також, що всіх кандидатів на польових духовників було одинадцять і всі виїздили до вишкільного табору.

Ще перед виїздом я мав нагоду відвідувати о. митрата В.Лабу, а особливо зворушливими були мої відвідини Сл. Б. митрополита Андрія, якого ми всі так дуже любили. Він високо цінив готовість своїх священиків на якусь особливу жертву Христові, в якій вони були готові віддати своє життя за Бога і за кращу долю своєї батьківщини. Це він особливо підкреслював, пригадуючи нам Христові слова, що "хто покине свого батька, свою матір, брата, сестру, жінку або дітей заради Христа і його Євангелії, той осягне вічну нагороду.

Поїздом до Зенгайму

Примістившись у поїзді, ми виїхали зі Львова в північно-західньому напрямі через Перемишль, Сянік, Краків, Вроцлав (Бресляу) і прибули на станцію Герліцер-бангоф у Берліні.

Перед і під час війни ми багато чули про Берлін і тепер мали нагоду побачити бодай кілька головних вулиць і сивих масивних будинків, що робили його майже непривітним.

Всівши до іншого скоробіжного поїзду, що їхав у південнозахідньому напрямі, ми заїхали до невеличкого містечка Зенгайму в Альзації, що до війни належала до Франції, а тепер була прилучена до Німеччини. З того містечка у ясний, погідний день можна було дуже добре бачити темносині контури Альп.

В таборі були тисячі добровольців і старшин, що приїздили туди з різних країн Европи, щоб перейти доповняльний, модерний військовий вишкіл. Мабуть, найбільше було там молодих французів, які, як дехто з них говорив нам по-німецькому, студіювали модерну стратегію та орудування модерною зброєю, бо то був найкращий спосіб підготови до визволення їх батьківщини з-під німецької окупації.

Вишкіл "Особливої групи"

В супровідному письмі до команданта табору, яке дала нам канцелярія львівського губернатора Вехтера, було сказано, що ми всі є українські католицькі священики й кандидати на польових духовників в українській дивізії "Галичина". Після закінчення вишколу вона має бути вжита тільки на східнъому фронті, тому в часі вишколу треба на це звертати найбільшу увагу, хоч інструктори дуже скоро переконались, що кожний з нас прекрасно знав психологію большевицьких солдатів і способи їх стратегії. Це й було причиною, що нас називали "Особливою групою".

Нас розмістили в одному бараці по-двох в одній кімнаті. Одержавши військові однострої, як і строї до спортових вправ та всі інші потрібні речі, включно з протиґазовою маскою, ми були приділені до однієї більшої, різнонаціоналъної групи, яка недавно почала свій вишкіл.

До вишколу належали муштра, основні ґімнастичні вправи, напр., довгий біг, перескакування через різні перешкоди, повзання попід колючі дроти, вилаз на високі паркани тощо. До теоретичного навчання належало читання мап, організація всіх родів армії, військових одиниць, до дивізії включно, воєнна тактична стратегія, теоретичне пізнання і практичне застосування різних родів зброї, особливо большевицької.

Подавали нам відомості про організацію Червоної Армії, її зброю, тактику, напр., в наступі вперед іде піхота, а танки за нею, і якби хтось хотів утікати, то його танкісти, звичайно партійні люди, стріляють. Вісті про большевиків подавав нам старшина східнього фронту. Він казав, що як ворожа гарматня куля чи міна пошкодить у бою большевицький танк і поранить танкістів, то вночі нишком підходять механіки й направляють танк, але напівумерлих ранених танкістів залишають ворогові на поталу. Цей автор мав нагоду говорити з одним танкістом, якого вилікували німці, і він добровільно зголосився до них на службу.

Читання мап та орієнтація в терені були важливою справою, натомість ідеологічно-політичного курсу ми не переходили. Німці вважали нас відпорними на свою й большевицьку пропаґанду. Всі писання й говорення німців про "Нову Европу" не мали на нас жодного впливу й були якби киданням гороху об стіну.

Командант табору обвинувачує Пія ХІІ

У нашій групі було кілька старших у віці отців, але ніхто з них не нарікав на муштру і всякі вправи, яких, до речі, молоді французи не могли так докладно й точно виконувати, як наші старші отці, дарма, що наш вишкіл проходив прискореним темпом. При кількох нагодах командант казав нам, що зі Львова надійшло домагання, щоб до трьох місяців закінчити наш вишкіл, бо на нас уже ждуть стрільці в різних таборах.

Одного ранку спочатку вересня ми завважили якийсь незвичайний рух у таборі - група за групою маршували до великої залі, тому й ми рішили піти туди, хоч нас не кликали. Заля виповнилась стрільцями, а командант на сцені нарікав і гострими словами осуджував папу Пія ХІІ за те, що нібито з його спонукою королівський уряд Італії у проводі з маршалом Бадоліо зірвав з німцями і перейшов на сторону Америки й Англії, при чому був арештований "дуче" Беніто Муссоліні, особистий приятель голови Німеччини.

Одночасно союзні армії висадились з північної Африки на Сицилію й почали свою занадто повільну інвазію на Італію.

Згадаю також, що в часі нашого вишколу ми йшли в неділі до недалекого містечка Тану і брали участь у богослужбах в католицькій церкві. Спочатку cвященик і миряни дивились на нас непривітно, але побачивши спосіб нашого знаку св. хреста і що в церкві ми не ставали на коліна, зацікавились нами. Коли ж довідалися, що ми українські католицькі священики і приготовляємось стати польовими духовниками української дивізії для боротьби з безбожними большевиками, запрошували нас до себе й гостили добрим вином, якого жодний німець не міг у місті купити.

Французи любили слухати українських пісень, які ми співали під проводом о. С.Сапруна, музики, дириґента, кол. голови Інституту народної творчости у Львові. При кожній нагоді ми вияснювали французам і німцям змагання українського народу до осягнення своєї самостійности.

Приділення функцій духовникам

По закінченню вишколу в першій половині жовтня 1943 року ми вернулися додому. За давньою традицією европейських країн кожний з нас одержав коротку відпустку на відвідини своєї родини чи місця свого душпастирства.

Деякі з отців, напр. С.Сапрун, І.Галібей, В.Лещишин та Е.Кордуба були звільнені зі служби з приводу недуги чи старости; останній по лікуванню вернувся знову до Дивізії; о. С.Сапрун виконував згодом функцію душпастиря протилетунських з'єднань юнаків.

Три отці - Д.Ковалюк, І.Голойда та О.Карпінський (всі вже відійшли), були призначені до вишкільних таборів у південній Франції; о. В.Дурбак був духовником "Групи Баєрсдорфа", що поборювала большевицьких партизан на Холмщині, де як відомо, українці мали зв'язки з польською "Армією крайовою".

Отець д-р О.Кладочний і о. М.Левенець прибули на своє місце до Нойгаммеру. Перший був духовником 30-го полку, а другий 29-го полку. Отець Кордуба був духовником 14-го гарматнього полку.

Цей автор був призначений дивізійним духовником, що заступав Начального духовника, о. митрата В.Лабу, який жив у Львові й дуже рідко показувався у вишкільному таборі, але відвідував вишкільні табори у Франції.

Всі польові духовники після вишколу одержали ранґy хорунжих, за вийнятком о. Лаби, що одержав ранґy майора і цього автора, що одержав ранґy поручника і в заступстві о. Лаби виконував уряд духовника для вишкільного табору в Гайделяґрі і Нойгаммері аж до виїзду Дивізії на фронт.

До повороту українських старшин з перевишколу в Лешанах, як згадано, майор Е.Побігущий був командантом усього вишкільного табору в Гайделяґрі. По їх повороті, 20-го жовтня, стрільців поділили на три полки з українськими командирами - 29-й полк - майор Е.Побігущий; 30-й полк - сот. (полк.) Б.Барвінський; 31-й полк - майор С.Котиль; Кyрінь піонерів - полк. Рембалович (німці признали йому ранґy сотника); Курінь Фізелірів - сот. К.Бристот; Зв'язок - сотник (полк.) Сосідко.

Але полк. Фріц Фрайтаґ, резервовий старшина без фронтового досвіду був призначений командиром Дивізії, і він звільнив українських командирів з їх становищ, а на їх місце назначив німців, напр. 29-й полк - пполк. Дерн; 30-й полк - пполк. Форстрoйтер; 31-й полк - пполк. Гермс; 14-й гарматній полк - полк. Баєрсдорф; Курінь піонерів - майор Ренберґер; а Зв'язок - сот. Нутцінґер.

Не треба й казати, що така зміна старшин пригнобила не лише українських старшин і добровольців, але ще більше членів Військової Управи і все українське громадянство, яке знало взаємну умову українців з німцями, що була основою постання Дивізії.

Коли говоримо про національний характер Дивізії, треба сказати, що німецький т.зв. рамовий персонал був подвійного характеру - численніший був гірший, бо рекрутувався з поліційних старшин, без вищого військового знання, зарозумілий на свою німецькість, тому тримався здалека від українських старшин і стрільців. Перед призначенням до Дивізії вища військова команда майже кожному з них підвищила ранґy і вони зайняли вигідні позиції, але не були респектовані стрілецтвом так, як українські старшини.

Другий тип німецьких старшин був з Вeрмахту, і ті старшини, головно з Австрії, розуміли українців і тримали з ними контакт, але їх було не багато.

Генерал і вищі німецькі старшини-командири підтримували німців, вони більше вірили німецьким підстаршинам, ніж українським старшинам. Очевидно такий стан псував співжиття, а вслід за тим псував дисципліну.

З хвилиною від усунення українських досвідчених старшин мораль добровольців упала, так, що почалася дезерція. Правда, були тут ще й інші причини, але ця, мабуть, була найважливіша.

Починаючи від генерала, німці не розуміли душі молодого українського покоління, що виросло в боротьбі з ворожими окупантами, інакше Фрайтаґ ніколи не став би був командиром Дивізії. Ця помилка німецького вищого командування спричинила його психічне заломання, що привело його до самогубства вже після капітуляції.
Дата: Вівторок, 11.10.2011, 21:52 | Повідомлення # 7
РОЗДІЛ ШОСТИЙ

ДУШПАСТИРЮВАННЯ НА ВИШКОЛІ В ГАЙДЕЛЯҐРІ


Моє призначення на духовника в Гайделяґрі

По кількаденній відпустці я одержав урядовий наказ від Начального духовника Дивізії прибути негайно до Львова в цілі нового доручення: їхати до вишкілъного табору в Гайделяґрі та починати там правильну душпастирську працю для всіх добровольців, які переходили свій початковий вишкіл у тому таборі.

До того часу о. Лаба час до часу сам відправляв там недільні Богослуження, але треба було сталого духовника і мене назначили на той пост. Подорозі до Дивізії я вступив до св. Юра у Львові й одержав від Начального духовника комплет священичого облачення, чашу з усіми додатками, обруси, пляшку літургічного вина та всі потрібні літургічні книги.

В розмові я просив о. В.Лабу, колишнього начального духовника Української Галицької Армії, чи він має якісь писані або друковані на машинці інструкції з конечними вказівками для початкуючих польових духовників, які можна б помножити на циклостилі для вжитку нас усіх.

- На жаль, не маю нічого і сьогодні прикро мені, що я не подбав про таку книжку для користування нового покоління духовників. Зрештою, в часах української держави чи в час польської окупації були інші обставини і вимоги, які сьогодні зовсім змінилися. Може вже хтось з вас на основі власної практики щось колись напише, - сказав він якби жартом.

- Ви - казав мені о. Лаба, - маєте призначення бути моїм заступником в Дивізії не лише на основі кваліфікацій з військового вишколу, але більше на основі минулої душпастирської практики і важких проб життя. Добре пригадую собі ваш кількамісячний арешт в час "пацифікації", ще як студент другого року Богословської Академії; потім ви видержали знущання в Березі Картузькій, як також шикани НКВД. Навіть ув'язнення ґестапом напередодні німецько-большевицької війни 1941 року вам дуже не зашкодить (все таки, як згодом побачимо, командир Дивізії зарахував мені це як "проступок" проти Райху).

- Таким чином, говорив о. В.Лаба, маєте потрібну психічно-бойову заправу і працюючи на самостійних душпастирствах Ви набули вже пастирське "благоразуміє" і маю надію, що українські старшини і стрільці співпрацюватимуть з Вами. Щодо німців, які є вже і ще більше їх прибуде до Дивізії, навряд, чи знайдете повну співпрацю з ними. Між ними не буде католиків, а як і будуть, то аґностики або атеїсти. Це тепер дуже модне в Німеччині. З ними матимете правдивого хреста. Ви діятиме в імені митрополита Андрія і нашої Церкви. Пригадую Вам Христові слова, сказані учням при висилці на апостольську працю: "Будьте лагідні, як голуби, а хитрі, як змії". І це моя перша інструкція для Вас, а решту дасть вам "пастирське благорозуміє". Щасливої дороги! Це було все, що дав мені Начальний духовник Дивізії.

По цій розмові я мусів ще вступити до Сл. Б. Митр. Андрія і просили його благословення для стрільців і моєї праці. На голос дзвінка при входових дверях палати вийшов знайомий мені монах-студит, і ми привіталися. Він зараз же пішов нагору до кімнати Митрополита Андрія і за якийсь час запросив до приватної бібліотеки, де митрополит сидів у своєму кріслі.

Він знав мене ще з часу богословських студій, особливо після мого повороту з України 1941 року я був у нього гостем, як також з відвідин перед виїздом на вишкіл.

- Слава Ісусу Христу! - я привітав його, Ваша Ексцеленція, призначили мене душпастирем добровольців у Гайделяґрі, і я прошу благословення для моєї молодої пастви і для мене.

- Я знаю про Ваше призначення і радий, що робите велику особисту жертву. Хай Бог благословить вас на важку працю і труди. Дбайте про наших добрих юнаків, бо вони надія народу. Ваше призначення дуже важке і відповідальне і маєте дбати про душі ідейних людей і хоронити їх перед впливом аґностиків. Я уділяю вам всі повновласті і привілеї, які даються духовним, що виконують обов'язки в небезпеці смерти. Не знаємо, що зарядить Боже Провидіння. Про свою працю подавайте мені свої звіти на письмі, а як буде можливо, приходьте сюди особисто, як тільки зможете. Хай Бог благословить вас на важну і відповідальну працю. Ми всі тут будемо молитися за вас усіх.

Я поцілував його праву, безвладну руку, він поклав свою ліву руку мені на голову. Дуже серйозний погляд з його синіх очей з-поза окулярів провадив мене аж до дверей бібліотеки.

Я хотів ще вступити до архиєпископа Йосифа Сліпого, який жив у сусідньому будинку, але його не було вдома. Не дивно, бо на його плечах лежали справи розлогої митрополії, Богословської Академії, Семінарії тощо.

У вишкільному таборі в Гайделяґрі

Табір у Гайделяґрі, як і в Зенгаймі був подібний до вулика бджіл - десятки стрілецьких груп, більших і менших, відбували основну муштру, чути було галасливі крики німецьких і подекуди вже своїх інструкторів, переплітувані час-до-часу вульґарними висловами, а часто карами за недбале виконання наказу. Звичайно карою було "падання" на землі і "вставання" на наказ: "Впадь!" ("Гінлєґен" і "авф"). Впасти і встати двадцять або й більше разів, ще до того в болоті, дуже докучлива кара, бо за кілька хвилин вичерпає всі сили, навіть молодої людини. Тому й найбільший "оферма" по кількох таких карах добре вважає, щоб докладно виконати кожний наказ підстаршини-інструктора. Була ще кара ходження або бігання з повним піску наплечником упродовж години або й довше.

Я відразу завважив, що найзвичайнішою причиною кар була німецька мова, яку не всі хлопці розуміли, а німецькі інструктори одержали наказ скінчити основий вишкіл майже вдвоє коротшому часі, як буває в мирних часах. Не треба забувати, що з тих рекрутів за нецілий рік мали бути підстаршини, а по кількох місяцях ще більш інтенсивного вишколу "юнкри" тобто старшини пруської дисципліни; тому інструктори витискали з молодої, слабо відживлюваної людини, максимум фізичних і умових спроможностей.

Мені призначили окрему кімнату в бараці посередині табору. Але, на даху мого бараку була споруджена алярмова сирена, що своїм ревом щодня будила мене зі сну й дуже нагадувала мені сирену в Березі Картузькій, тому дразнила нерви. Я ніколи не міг позбутися підозріння, що хтось з німецьких кватермайстрів хоче докучити українському священикові і навмисне призначив мені цю кімнату. Згодом я привик і до сирени.

Українські добровольці жили в різних бараках, між німецькими та іншонаціональними рекрутами. Не всі наші стрільці мали вже військові уніформи, а деяким ще не дали й рушниць, потрібних до вправ.

В перших кількох місяцях, як згадано, командантом усіх трьох полків був майор Е.Побігущий, але вишкільними інструкторами і старшинами були переважно німці, тому був помітний взаємний антаґонізм, який можна було відчути в розмовах з німцями та стрільцями. Треба також пам'ятати, що це була осінь 1943 року, коли вже й на галицькому терені були сильні впливи УПА. Тодішні настрої в Гайделяґрі дуже добре описав д-р Паньківський, один з організаторів Дивізії, коли сказав, що атмосфера у вишколі була важка і незвичні труди початкового вишколу видавались нестерпними. Але найприкріші були взаємни між німцями і нашими добровольцями. Німецький інструктор та український новобранець не творили такої спільноти, яка мусіла б бути між цими двома військовими групами. Німецький вишкільний персонал був панівний, звиклий до привілеїв, пройнятий духом нацизму і зневажливого ставлення до інших народів та втомлений довгою війною.

А наші добровольці, до яких приділили без вийнятку молодих юнаків і колишніх старшин, а разом з ними людей, які прийшли до Дивізії як професіонали, напр., лікарі, ветеринарі, а згодом і священики, були не підготовані; а крім того, багато між ними було таких, що все краще знають, тобто з критичним наставленням до всього, тільки не на себе самих, нетолерантні, важкий матеріял на вояка...

Очевидно, нелегка була справа вишколювати такий сирий, з критичною настановою елемент. Німецькі інструктори держалися стародавньої військової мудрости - що більше поту в школі, то менше крови в полі.

Цю важливу військову засаду, що призвичаює вояків до безоглядного послуху й дисципліни, не розуміли вповні українські добровольці, які у великій більшості мали середню або навіть високу освіту. Згодом, коли нові українські підстаршини покінчили школу і перебрали вишкіл рекрутів у свої руки, вони навіть ще більше тиснули навобранців, як німці.

Можна сказати, що українці були тямущі вояки. У вишколі вчили їх послуху та повсякчасної чуйности, і майже кожний з них відбув якусь докучливу кару, а найбільше: "гінлєґен" і "авф"! Отож раз трапилось, що німецький штабовий старшина забарився у знайомих у місті і вночі вертався додому. Надворі лив дощ, тому він спішив до своєї кватири. Він забув, що йтиме попри один барак, де вночі завжди був на стійці вартовий стрілець. Сподіваючись, що стрілець не здержить його, він почув голосний наказ: "Стій, бо стріляю!" Старшина зупинився і почув від стрільця: "Пароля!" (Кличка) - а її щодня змінювано в команді, і кожний дбайливий старшина чи стрілець міг її легко одержати. Згаданий старшина забув це зробити і почав вияснювати вартовому хто він і що його треба скоро впустити до табору, бо він змерз.

У відповідь вартовий зарепетував замок рушниці, спрямував їі до грудей старшини і крикнув "Гінлєґен!" - і поклав його в болото, де він пролежав аж до зміни варти. Дижурний підстаршина забрав його напівзамерзлого до вартівні, де ствердив його ідентичність і звільнив.

На другий день ген. Фрайтаґ при обіді весело оповідав про цей випадок і дуже хвалив українського вартового, мовляв, "з тих українців таки будуть колись добрі вояки". Я знаю, що на фронті німецькі старшини лякались українських стрільців більше, ніж ворожого вогню.

Від сильної дисципліни, почуття обов'язку і повсякчасної чуйности вояка дуже часто залежить виграна або програна битва. Хто з нас не пригадує одного епізоду з битви гетьмана Хмельницького з польським королем Яном Казимиром під Берестечком? Просто, не можемо вийти з дива, як химерний і зрадливий кримський хан, Іслям Ґерей, після одержання легкої рани втікав з поля битви і міг взяти гетьмана з собою та завезти його аж під Білу Церкву, саме тоді, коли його присутність на полі бою була необхідна для відбиття наступу польської армії. Відсутність "Батька Богдана", що звичайно сидів на своєму сивому коні на якомусь горбку захитала ряди козаків так, що навіть хоробрий Іван Богун не міг його заступити. Можна сказати, що невирішна битва під Берестечком була початком упадку козацької сили, що закінчилась угодою з москалями в Переяславі і повільним закріпощенням України Москвою. Чи було б це сталося, якби охоронна сотня гетьмана була придержала зрадливого хана і гетьман без помочі татар дав би собі раду з поляками.

В 1941 році я мав нагоду бути свідком дисципліни вояків. Одного разу я присів до кабіни шофера одного вантажника, що їхав до Луцька. Я завважив, що він весь час їхав скорістю сорока кілометрів на годину і запитав його, чому він не їде трохи скорше, адже жодного руху немає і ніхто його не бачить. На таку заввагу я одержав його відповідь, що він мусить їхати так, як кажуть йому придорожні вермахтівські знаки. Мусіла бути важлива причина цього, інакше їх там не було б, - відповів спокійно шофер. Я відчував велику пошану до дисципліни того шофера. То була тайна німецьких успіхів на східньому фронті в 1941 році і, врешті, розв'язка загадки, чому німці добились до Москви в грудні 1941 року, а відступали звідти до Берліну аж до весни 1945 року, дарма, що кількалітній відступ нищив цю дисципліну.

Недисциплінований вартовий зв'язку, що засне при телефонному апараті, і не передасть вістки з фронту до вищої команди, спричинить прорив фронту ворогом і доведе дивізію до катастрофи, коли не буде під рукою потрібної резерви, як було в тижнях перед капітуляцією.

Богослужби і виклади в таборі в Гайделяґрі

В цьому таборі Богослуження відбувалися на великій площі серед соснового лісу. Посередині було приготоване підвищення з дощок, а на ньому стояв звичайний стіл, застелений обрусами, і все інше за приписами українського обряду, і при ньому польовий духовник відправляв св. Літургію. Тисячі добровольців з піснею на устах маршували сотнями на призначене місце й уставлялись у формі букви "П", так що престіл стояв посередині.

Перед кожною важливою частиною св. Літургії сурмач грав мелодію і по закликах старшин стрільці ставали на "Струнко". Після співання св. Євангелії я щонеділі виголошував проповідь, призначену для молодих добровольців, щоб зміцнити їх у вірі й заохотити до практикування христянських честот. Мої прохання до ВУправи дістати мікрофон і голосники не мали успіху. Це й було причиною, що після кожної св. Літургії я був мокрий і захриплий. Богослуження відбувалися в погоду й негоду, увесь час під голим небом і навіть у тріскучий мороз ми ніколи не занедбали їх. Пригадую, як однієї неділі був дуже сильний мороз і віяв північно-східній вітер так, що в часі св. Причастя мої губи примерзли до чаші, і я відриваючи її поплямив кров'ю рушничок та обрус. Згодом дехто із старшин жартував, мовляв, наш духовник перебув уже першу "пробу крови".

Тієї осени великою подією табору був шлюб дивізійного дентиста д-ра Никорака. Його гарна, білява дружина викликувала подив усіх старшин і стрільців. При обряді вінчання був зі мною також о. С.Сапрун, який приїхав був у відвідини до табору. Пам'ятаю також, що був у Гайделяґрі один похорон стрільця, що згинув під час стріляння гострими кулями - не пригадую його імени.

Тієї осени прибув до табору український православний священик митрофорний о. протоєрей Олександер Новицький (згодом владика в ЗСА). Але через малу скількість православних добровольців у тому часі, він не відправляв Богослуження і скоро відїхав до Варшави.

Як згадано, крім душпастирських обов'язків у моїй великій і пестрій парафії, я в різних годинах і в різній порі щодня, крім неділі і більших свят, мав виклади на релігійні, історичні, національні й культурні теми. По кожному викладі були запити й відповіді. Я довідувався від стрільців, що їм лежало на серці, напр., грізний стан східнього фронту і доцільність організації війська в тому часі, журба про долю рідних, нарікання на німецький персонал тощо.

Я мав враження, що між добровольцями є УПівці, які впливають на хлопців покидати Дивізію й тікати в ліс, бо незабаром прийдуть большевики і треба буде боронити перед ними свої села й міста. Коли ж треба гинути, то краще на своїй рідній землі в обороні рідного народу і не йти Бог знає куди.

Інші відповідали їм: "Що ви зробите большевикам у лісі без важкої зброї, без уміння орудувати нею, без постачання амуніції й інших речей для вдержання війська. Правда, партизанську війну можна вести, але що партизани можуть зробити після закінчення війни, яку виграють большевики. Як довго можна втриматися в лісах?" У висліді перемогла думка, що треба залишитись у Дивізії і навчитися від німців якнайбільше воєнного ремесла бо, правду сказавши, досі вони виявилися її найбільшими майстрами.

Військове життя впливає на зріст громадських чеснот

"Чи народився і з'явився вже під сонцем такий чоловік, щоб міг приборкати й уярмити нашу силу? Ми звикли володіти над іншими землями, а не щоб хтось інший володів над нашою. І цього будемо певні поки існує меч і боротьба!"

"Племена антів звикли до свободи і в жадний спосіб не дозволяють себе ані підкорити ані уярмити, головно в своїй власній землі вони дуже хоробрі й витривалі".

Такі похвальні слова записали старовині грецькі історики и державні мужі про наших предків стародавньої України, які клали перші основи для славної колись на весь світ русько-української імперії в Київській та Галицько-волинській добі, що існувала до кінця 14 ст., а в 17 і 18-му століттях продовжувалася Гетьманською державою.

Минулися князі із своїми дружинниками... не стало гетьманів із завзятими козаками... Над Україною перелетів ангел смерти... Нарід опинився в неволі і став невільником на прадідній землі...

Але відвічний дух нації не вмер! В часі першої світової війни доля дала нам добру нагоду відновити свою державність, але наші батьки ще не були духово готові використати рідкісну історичну нагоду, - тому не могли її закріпити на довгі часи.

Друга світова війна вже не дала нашому народові такої нагоди. Західні союзники до останньої хвилини помагали московському большевизмові, найбільшому ворогові нашої самостійности, всіми своїми силами і засобами.

Кожної хвилини маємо бути готові до такого історичного моменту. Ми перш за все мусимо розвивати любов до нашої батьківщини. Це почування і Богу миле спасенне. З другого боку, не вільно нам уважати земну батьківщину якимсь "божком" та посвячувати йому навіть своє сумління, свою віру і свою душу. Ми недавно були свідками такої любови державних мужів, що виключили із своєї любови Бога і його Церкву та довели свій нарід до великої руїни, бо видавали закони, незгідні з Божими заповідями.

Це ми бачили в Німеччині і це бачимо сьогодні в Совєтському Союзі, який котиться до свого упадку, і на це ми мусимо бути готові.

Та буває інша катеґорія людей, які уявляють собі, що любов батьківщини полягає на всяких галасливих демонстраціях, на писанні великомовних статтей у газетах, якими вони нападають на своїх партійних противників. Це не згідне з вірою і Божими заповідями, це розбиває нас і послаблює нашу силу. Такі партії й партійки оточують себе "китайським муром" і марнують Богом дані таланти на взаємне поборювання. І таке поступовання зводить внівець всякий добрий почин щиро відданих рідній справі людей.

І в цьому випадку кол. дивізійники, навчилися на фронті великої правди: як не станемо проти ворога всі рам'я в рам'я, ніколи не зможемо відкинути його наступ, ані вигнати його з нашої землі.

В цьому допоможе нам правдива любов батьківщини, сперта на вірі й любові Бога; вона перетриває всякі бурі і згасить партійні сварні і крамоли, що атомізують наше громадянство.

Така любов батьківщини зродить у кожного з нас взаємне довір'я, любов і готовість до жертви, а за тим єдність і дисципліну. Всі ці прикмети притаманні державним народам.

Ми пригадуємо собі, що до Дивізії приходили іноди різних політичних орієнтацій і партій. Спершу була між ними незгода і сварка, але помалу все це заникало, бо стрільці переконувалися, що в боротьбі мусить бути взаємна любов і братерство зброї, єдність, послух і дисципліна. І ці чесноти залишаться в дивізійників на все життя, бо набуті в боротьбі за батьківщину громадські чесноти підсвідомо впливають на життя вояка, ветерана.

Древні і новітні чужинці про чесноти українського війська

Маємо записки арабського поета Нізамі з Х ст., що В своїй поемі "Іскандер наме" славить воєнні чесноти руських дружинників князя Святослава Завойовника під час його походу на Бараю над Каспієм. Нізамі хвалить їх благородність, сильний характер, дисциплінованість та вірність присязі. Він називає княжих дружинників відважними, мужними, звиклими до недостач і готовими в жорстоких боях боронити могутности своєї країни.

Подібно писав арабський письменник Ібн Міставейг з того самого часу - що цей нарід могутній і мужний. Ніхто з них не втікає, поки не вб'є ворога або сам не буде ним убитий.

Араби відчули силу давньо-української зброї, їх вояцької майстерности, військової організації і величезної відваги. І на таких вояцьких чеснотах росла й могутніла Київська Русь-Україна.

По упадку княжої держави після татарсько-монгольського наїзду під кінець ХІV ст. створилася польсько-мадярсько-литовська коаліція, яка намагалася такий стан втримати.

Але козаки створили Гетманську державу і відновили лицарську традицію, що з малими перервами вдержалась до половини ХVІІІ ст. Найбільший занепад тієї традиції бачимо в ХІХ ст., коли "понад Україною" перелетів ангел смерти. Але вже в першій чверті ХХ ст. український нарід відновив свою державність; найперше в Наддніпрянській, а зараз же і в Галицькій Україні. Проте, заражена бацилем соціялізму, молода ґенерація не створила своєї сильної армії, тому в січні 1918 року не було кому боронити Києва перед бандами Муравйова.

Натомість Галичина (Західня Україна) встигла змобілізувати 85 тисячну армію (УГА), яка злучившись з Дійовою армію що мала 14 тисяч козаків, 30 серпня 1919 року зайняла Київ. Але оточена з усіх сторін чотирьома ворогами - большевиками, денікінцями, поляками й румунами і бльокована західніми союзниками на Чорному Морі, не могла закріпити своєї держави.

Французький генерал Павло Проспер Анрі, який у 1919 році був військовим посланцем до Варшави і мав добру нагоду довідатись правду про Українську Галицьку Армію, так пише про її бійців: "Український вояк мусів мати глибоку патріотичну віру і разом з нею військові чесноти, щоб витримати всі недостачі, перенести стільки терпіння і так довго ставити опір усім цим ударам долі. Твердою і стійкою мусить бути душа цього народу, який завжди змагає до своєї волі і жде першої нагоди, щоб її відзискати.

"Нарід, який виявляє такі докази спротиву і патріотизму, нарід, який виявляє такі прекрасні героїчні чини, не може згинути в неволі. І ярмо, яке мусить тепер переносити, хочби незнати яке важке воно було, ніколи не задавить його. Ні гармати, ні стріли, ні переслідування ані вигнання невсилі знищити такої живучости".

Без війська жоден нарід не здобуде волі, а якби і здобув на якийсь час то невсилі буде закріпити ії на довгі сторіччя. Це аксіома довгого існування могутніх державних народів.

Такі і їм подібні справи були темою моїх гутірок з добровольцями.
Дата: Вівторок, 11.10.2011, 21:53 | Повідомлення # 8
РОЗДІЛ СЬОМИЙ

ЇДЕМО ДО ЛЬВОВА ЗА ДОБРОВОЛЬЦЯМИ


Перша зустріч з командиром Дивізії

Одного дня до дверей моєї кімнати застукав дижурний підстаршина з наказом, що командир Дивізії хоче мене бачити. Це перший раз я мав нагоду зустрінутись із полк. Ф. Фрайтаґом.

Він мав мій життєпис в персональних актах Дивізії і він знав, що володію німецькою мовою, тому й не кликав перекладача. Коли я ввійшов і привітав його на військовий лад, він просив мене сісти біля свого стола й почав говорити своїм південнонімецьким діялектом. Перш усього він сказав мені, що я належу до штабу Дивізії, що був тоді в початковій стадії і просив мене, як впливову на українських добровольців людину співпрацювати з ним в тій справі. При цьому він запевнив мене про свою готовість прийняти мене колинебудь і послухати моїх порад та суґестій, коли справа йтиме про добро Дивізії.

Я запевнив його, що моїм завданням є працювати для добра стрільців, а тим самим для добра Дивізії, бо й на це призначили мене сюди. Водночас я просив його, щоб і він питав мене про мою думку, якби вийшла будь-яка трудність.

Командир був більш як середнього росту з масивним тілом і великою головою, яка міцно сиділа на такій же шиї. Зразу я думав, що він саксонець. Його темнаве волосся "з кутами мудрости" було гладко зачесане взад. В його заленоватих очах можна було бачити іскри енерґії, а ще більше жорстокости. Його мова була різка й шорстка, і він нічим не нагадував мені аристократичних старшин Вермахту, яких я мав нагоду пізнати вже в 1941 році. Загально бравши, полк. Фрайтаґ не зробив на мене доброго враження.

Мою опінію про нього потвердив не тільки шеф його штабу майор Гайке, але й український військовик і діяч, д-р К.Паньківський з ВУправи. Він пише, що, пізнавши Фрайтаґа, він ствердив, що його вибір на командира Дивізії не був найкращий. Відвідуючи Нойгаммер у квітні 1944 року, він був з ним майже дві доби і пізнав, що він був холодний непривітний, а як вояк - нуля. Він був колись вищим старшиною поліції і на швидку руку пройшов курс дивізійних командирів. Видно було в ньому відсутність військового виступу (манер військового старшини). Його постава не свідчила про старшину ознайомленого з вояками, а не говорити вже про фронт. До того приєднувалась його цілковита недостача політичного вироблення й обізнання з проблемами сходу Европи, а це мусіло бути прикметою командира української дивізії.

Полк. Фрайтаґ в розмові зі мною завжди називав мене "Гер Капелян" і заявив мені, що я належатиму до VІ Відділу при штабі Дивізії. Я зараз же вияснив йому, що цей відділ займається пропаґандою, а моїм завданням є душпастирська праця, у якій я буду керуватись директивами моєї вищої духовної влади. Дотепер я одержав інструкції від неї і буду виконувати свою працю самостійно, маючи зв'язок з командиром Дивізії безпосередньо, але згодом на цьому тлі були непорозуміння з ген. Фрайтаґом.

Я просив також, щоб усім польовим духовникам Дивізії було дозволено носити хрести, як мають німецькі польові духовники Вермахту. На це я одержав відповідь, що справу він сам не може вирішити, але мусить звернутись до вищих властей. Як відомо, ми одержали відповідь у травні чергового року і замість хрестів веліли нам носити ті самі відзнаки, які мали інші старшини, відповідно до ранґи.

Подорож до Львова по транспорт добровольців

Під кінець розмови полк. Фрайтаґ подав мені писаний наказ: я призначений командантом конвойної чоти, з якою маю поїхати до Львова. По дальші директиви маю зголоситися в полк. А.Бізанца або д-ра Шульце в уряді губернатора Вехтера. Від них я одержу дальші вказівки і все потрібне для своєї чоти і чотирьохсот рекрутів, які протягом двох днів уже повинні бути в Гайделяґрі. На цьому ми розійшлися.

На другий день рано ми прибули до Львова, де ждав на нас полк. Бізанц, голова ВУправи. Він говорив доброю українською мовою, а своїм зовнішнім виглядом пригадував мені українського війта збірної громади. Він, як і д-р Шульце, зробили на мене корисне враження. Про Бізанца я читав у споминах кол. старшин УГАрмії і знав про його військову службу й посвяту в будові ЗУНРеспубліки. Отож мило мені було пізнати українського патріота німецького роду і громадянина української держави.

В дійстності транспортами добровольців займався д-р Шульце, начальник т.зв. Доповняльного уряду при губернаторі Вехтері. Від нього залежало полагоджування всіх зв'язаних з транспортами рекрутів справ, напр., приділ харчів своєчасно, перебування у Львові й транспорт до Гайделяґру.

Вагони-ешелони добровольців ждали вже на головному двірці, і до них спрямовані були свіжоприбулі з повітів рекрути і час-до-часу приїздив хтось із ВУправи, але на їх обличчах можна було бачити якесь заклопотання, бо заповіджений наплив добровольців з повітів не був задовільний. Саме тому ми мусіли ждати на них, і ми спізнилися.

Прибулі рекрути розказували про сильну аґітацію націоналістів-упівців між молоддю, щоб не їхати до Дивізії, а йти до лісу на вишкіл. Цей повільний доплив добровольців був причиною, що ми аж четвертого дня одержали наказ від'їздити зі Львова і тільки з двісті рекрутами, замість заповіджених чотирьохсот. Припізнення від'їзду в останній хвилині спричинив урядовець рyхy, що скерував поїзд на рейки в напрямі Стрия, а нам був призначений напрям на Городок, Перемишль, Сянік до Дембіци. Я вияснив справу начальникові станції, і наш поїзд рушив у дорогу, так що четвертого дня ми доїхали до Гайделяґру.

Любов ближнього і військовий закон

Ще перед прибутям до табору наші рекрути, в порозумінню з підстаршинами і стрільцями, прийшли до мене з певною пропозицією. Вони хотіли кілька хлібів, трохи м'ясних консервів та масла, які вони заощадили в часі транспорту через споживання всяких домашніх присмаків - ковбас, шинок, тортів тощо, віддати нашим старшинам-ветеранам в Гайделяґрі, які нещодавно повернулись з перевишколу в Лєшанах, Богемія. Розваживши все докладно, я дав згоду. Всіх старшин було б. 93, а між ними полк. Б.Барвінський. полк. Сосідко, полк. Палієнко, полк. Гончаренко (цей командував битвою під Крутами 1918 року); полк. Рембалович (учасник Зимового походу ген. Тютюника в Україну, був ранений під Базаром, але щасливим випадком вернувся живий на Волинь); сот. Макаревич, полк. Євтимович і деякі молодші старшини з Леґіону "Соловій"; як також полк. Силенко, полк. Долинський, от. Васілієв ітд.

Всі вони билися за українську державність і мали своє заслужене місце в історії визвольних змагань. Дар молодих добровольців для їх кухні вони прийняли як доказ любови молодих стрільців, і для всіх влаштували військову гостину, бо рекрути привезли з собою кілька пляшок "контінґентової сивухи".

На жаль, цю радість старшого і молодшого покоління вояків України "хтось" зіпсував, бо дивізійний суддя, майор Ціґлер, узяв "дар любови" як промах проти воєнних законів і повідомив про те командира. Хто доніс? На другий день мене повідомили добровольці, що якийсь осібняк, Василь Л-к з Чорткова, настирливо розпитував їх про дар старшинам.

Щодо цього осібняка можу сказати, що під час судової розправи проти членів ОУН (тз. розправа проти "Думного-Чорненького") в 1931 році, між якими я також сидів на "лаві обжалованих" як 14-й і останній у ряді. Отож, коли одного дня суддя запорядив опорожнення залі з уваги на "делікатний матеріял" розправи, - згаданий осібняк сидів між таємними аґентами на бальконі, отже мусів бути донощиком. А тепер він з'явився в Дивізії й продовжував свою роботу, але в користь німців.

Ще того самого дня я пішов до майора Ціґлера і вияснив йому справу "дару любови старшинам". Спочатку він настоював, що рештки харчів треба було віддати дивізійній інтендантурі, підкреслюючи обставину, що вони були видані чотирьомстам рекрутів, а приїхало тільки двісті. На те одержав від мене вияснення, що на транспорт рекрутів харч для них було призначено на два дні, а ми їхали з половиною рекрутів чотири дні.

Для "заспокоєння" його сумління я просив до телефону д-ра Шульце при уряді губернатора, який провадив реєстри рекрутів і приділював їм харчі, і в моїй приявності він вияснив майорові справу "дару любови" і дуже хвалив за те добровольців, бо харчі належали їм.

При цій нагоді я зголосив протест, що до Дивізії приймають кол. аґентів польської таємної поліції. З того часу я не бачив у Дивізії згаданого осібняка. Не виключено, що й інші старшини протестували також.

Моя праця і ставлення до неї деяких німців

Варто згадати, що до мене мав деякі претенсії сот. Цоґлявер, шеф VІ Відділу. Він був зарозумілою людиною (за фахом столяр в Баварії), але вишколений партійною пропаґандою. Колись він був католиком, а тепер став атеїстом. Він кілька разів допитувався мене, чи я читав працю А.Розенберґа п.з. "Міт ХХ сторіччя". Я потакнув із заввагою, що це компіляція думок старих німецьких філософів, які я студіював ще в ґімназійних часах і в Богословській академії, але вони не мали на мене такого впливу як на Розенберґа чи Цоґлявера, бо я рішився стати священиком.

А щодо його домагань підчинити мене своїм наказам, вважаю це смішним і неприродним, щоб атеїст велів священикові, що він має говорити і чого навчати віруючих людей. Хай він пильнує своїх дарів у магазині VІ Відділу і попросить генерала призначити йому кілька перекладачів його рефератів та власних оголошень з німецької на українську мову. І так воно згодом сталося. Він помножував це на циклостилі.

Коли ж він мав якусь вартісну річ, то навіть о. В.Лаба, під час своїх рідких відвідин в Нойгаммері помагав перекладати, бо він знав добре обидві мови. Я ввесь час був зайнятий відвідуванням сотень і переводженням свого вишколу та полагоджуванням всяких зажалень добровольців проти інструкторів чи сотенних. Остання справа була найбільш невдячна, бо робила мені ворогів, але стрільці були віддані мені в опіку, і я не звертав на те, що про мене говоритимуть німці чи українці.

Як згадано, кожний польовий духовник мусів пробиватись своїми власними здібностями і силами. Ніхто з нас не одержав жадних підручників ані інструкції. Кожний з нас діяв згідно із своїм сумлінням, знанням, прикметами свого характеру, вдачею й темпераментом. Здається, що найкраще робили ті, що, не знаючи добре німецької мови, завжди відповідади своїм начальникам: "Я воль!" (Так!), - на німецький лад. Але така тактика стрільцям мало помагала.

Ніде правди діти, українці не є військовою нацією. Австрія брала наших рекрутів на гарматне м'ясо і за їх відвагу дала їм почесну назву "тирольців сходу" але ніхто з інтеліґентних українців не думав іти до старшинської школи генерального штабу, а призначені для нас два місця щороку заповняли поляки. Тому й не дивно, що восени 1918 року сотник, замість генерала, став на чолі нашої армії у Львові, але скоро переконався, що то було понад його сили. Вийнятком була Східня Україна, що дала нам ген. М.Омеляновича-Павленка та полк. Мишковського, які рушили справу з місця, хоч то було вже запізно...

В час вишколу я присвячyвав багато уваги викладам для стрільців, але коли нам додали справу допомогти стрілецьким родинам то це забирало багато часу кожному духовникові. Чимало часу забирало теж відвідувати хворих і ранених під час вправ і в'язнів у тюрмі, які потрапили туди за більші або менші прогріхи проти дисципліни.

До важкого, але приємного зайняття духовників можна зарахувати відвідини сотень з короткими викладами на інтересні і систематично уложені теми. При тому я ставив своїм слухачам перед очі геройські чини княжих дружинників, козаків і наших батьків, творців нової української держави. Але при тому я згадував неґативні риси наших предків, як напр., п'янство, бунтарство, захланність на земні добра, бо ця остання хиба позбавила наш нарід його провідної верстви, яка заради лакімства нещасного переходила до наших ворогів. А бунтарство спричинювало внутрішні крамоли і війни і через них Україна знову впадала в чужу неволю.

Я говорив стрільцям, що якби так усі українці об'єднались у братній любові, ми могли б розвалити большевицьку тюрму народів протягом одного місяця, і на це я подавав багато доказів із старої й нової історії України та інших народів. Все це стрільців цікавило, і в дискусіях вони домагались докладних вияснень.

Шкода, що велика частина моїх записок з приготованими викладами, як і з недільними проповідями, пропала десь у Семерінґy та в часі відвороту в 1945 році. Якби були збереглися, це був би цікавий збірник "з першої руки", що став би у пригоді нашим нащадкам, як мають інші, державні й недержавні народи.

Різдво Христове із стрільцями

Різдво Христове, 7-го січня 1944 року в Гайделяґрі принесло нам усім багато радости. Майже кожний стрілець одержав дарунок під ялинку, що його приготовили наші жінки з Української жіночої комісії при ВУправі. Вони не забули також стрільців по інших вишкільних таборах. В кожному дарунку був лист, написаний рукою дівчини чи жінки до стрільців, і це підняло їх на дусі.

Дивлячись на довгі ряди усміхнених юнаків, що сотня за сотнею маршували на св. Літургію, щоб привітати Христа-Дитятко стародавніми колядками, радістю наповнялось моє серце. Вже в тому часі я мав 7 тисяч парафіян, найкращих з усіх, яких я мав у 12-ох "цивільних" парафіях моєї священичої служби по той і цей бік океану. Вийняток роблять хіба три надзвичайні парафії в трьох таборах "біженців": у Римі, Трані-Барлетті та Баньолі в південній Італії. В останній було чимало моїх друзів "із днів слави". Чимало приїздили з Ріміні, і я вінчав їх з українськими дівчатами, щоб їхали у світ жонаті з квітами української землі й виховували нове українське покоління на чужині. Їхні діти, народжені й виховані на чужині, помалу перебирають у свої руки нашу працю і наші змагання за волю України.
Дата: Вівторок, 11.10.2011, 21:54 | Повідомлення # 9
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

З ГAЙДЕЛЯҐРУ ДО НОЙГАММЕРУ


Збільшення німецького персоналу

В Гайделяґрі переходили рекрутський вишкіл сотні, з яких вибирали кандидатів на старшин і підстаршин різних родів зброї. Їx висилали на вишкіл до сорок різних місцевостей.

У Лєшанах біля Праги перешколювали кол. старшин-ветеранів, і вони вернулись до Гайделяґру в жовтні 1943 року. Було між ними 11 сотників, 53 поручники і 29 хорунжих, хоч у давніших арміях вони мали вищі військові ступені.

Коли вони вернулись до Гайделяґру був короткий період існування Дивізї з українськими старшинами, напр., командиром 29-го полку був майор Побігущий; 30-го полку - сот. Б.Барвінський, (колись полковник); 31-го полку - майор С.Котиль; куреня саперів сот. І.Рембалович (колись полковник); кyреня физелірів - сот. Брістотт; зв'язок - сот. Сосідко (колись полк.).

Полк. Фріц Фрайтаґ по кількох днях змінив українських командирів німецькими, напр., 29-го полку пполк. Дерн; 30-го полку пполк. Форстройтер; 31-го полку пполк. Гермс; гарматнього полку пполк. Баєрсдорф; Запасного куреня майор Кляйноф; куреня саперів майор Рейнберґер; куреня зв'язку сот. Нутцінґер.

Українці були цим невдоволені, тому посипались скарги до ВУправи, щоб забрати Ф.Фрайтаґа й інших німців, але це не помогло. Видно Фрайтаґ діяв за інструкціями згори. І з того часу він ще більше напихав до Дивізії німецького "раменперсоналу".

Праця духовників у новому місці

В січні й лютому 1944 року Дивізія в такому стані переїхала в 30-х залізничих ешелонах до Нойгаммеру (над Одрою). Тепер вона була розміщена в гарних мурованих, різної величини будинках, де були окремі кватири для старшин, а стрільці жили в великих залях з "поверховими" ліжками. Всі полки, курені й сотні мали призначені місця.

Від приїзду до Нойгаммеру всі штабові старшини мусіли ходити на обід разом з командиром Дивізії, якого по короткому генеральському курсі на Шлеську піднесли до ранґи генерала. З українців був там сот. Д.Паліїв як зв'язковий генерала з ВУправою, я, що сповняв обов'язки дивізійного духовника, в заступстві о. митрата В.Лаби, начального духовника Дивізії. І так було аж до виїзду Дивізії на фронт.

Одержавши свою місію від Митр. Андрія - дбати про духовий стан стрілецтва, я мав ще кілька разів серйозні розмови з сот. Цоґлявером, начальником VІ Відділу, який хотів підчинити собі всіх духовників.

Ми всі виконували свої священичі обов'язки, як найкраще, для добра стрільців, а при тому ми доповнювали їх знання релігійних правд, поглиблювали знання українознавчих предметів, передавали правильне розуміння сучасних політичних течій і явищ у світі та їх відношення до українського народу. Коротко кажучи, це була програма курсу, зв. народним університетом. При тому ми подавали історію переможних або проганих битв у давній та новітній історії України й порівнювали їх з подібними подіями світової історії. В особливий спосіб я заохочував стрільців набути конечні вояцькі прикмети, що їх мали вояки державних народів, бо без цих прикмет-чеснот ніколи не здобудемо волі.

Звичайно по таких коротких лекціях була довга й жива дискусія. При тому деякі стрільці підносили жалі проти німецьких інструкторів і старшин, мовляв, вони ненавидять нас за щонебудь, і що найгірше, на пошті пропадають наші листи з дому і від дівчат.

Я чув, що в наслідок таких скарг стрільців на пошті зроблено несподівано обшук і знайдено мішки з давньою поштою стрільців, як також недопалені рештки нових листів. Німецький підстаршина був суджений і покараний. Дехто навіть говорив, що його розстріляли за крадіж грошей і тютюну, які стрільці одержували з дому.

Коли я мав потвердження свідків на письмі, я говорив з дотичними командирами. А коли це не помагало, я згідно з бажанням генерала, говорив з ним про надужиття, щоб усунути причини нарікань і піднести мораль стрільців. Чи він говорив їм про це, не знаю, але знаю, що мої інтервенції "понад головами" старшин "рамового персоналу" не були їм приємні.

Одного разу згадував мені сот. Паліїв, що він чув про їх нарікання на мене, натякаючи, що й сам генерал нерадо слухає таких нарікань на німецьких старшин, бо "вони вміють тримати військову дисципліну".

На те я відповів йому, що я був вихований у дисципліні о. ректора Йосифа Сліпого протягом п'яти років, але тут іде не про дисципліну, а про шикани над нашими стрільцями. Тих хлопців не можна залишати без опіки і спокійно приглядатися на ті шикани.

Не треба забувати, що генерал і німецькі старшини одержали квіт українського народу і мали їх виховувати на добрих і чесних вояків, а не ламати їх душі і збільшувати в них комплекс меншевартости.

Я вийшов з цього народу і довгі роки працював серед нього як студент і священик, тому добре розумію їх душі.

- Може б Ви, пане сотнику, - казав я Палієву, - пішли нераз між стрільців і поговорили з ними, тоді самі побачите, чи я маю рацію. Українські стрільці ще не розуміють "пруської дисципліни". Їм треба наперед добре вияснити, чому щось треба робити так, а не інакше, і так здобути в них довір'я. І я певний, що вони без надуми підуть на смерть з таким командиром, до якого мають повне довір'я. Така метода трохи довша, але її вислід успішніший.

Я розумів важку позицію сот. Палієва, тому не сподівався від нього великої помочі в тій справі. А втім, він був більше політик, ніж вояк.

Розстріл українського добровольця

На тлі взаємного антаґонізму трапився в одній сотні трагічний випадок, що загально пригнобив усіх стрільців Дивізії, головно тих старшин і стрільців, що перебували в Нойгаммері.

Щовечора на голос гудка стрільці мали бути готові до спання і стояти біля своїх ліжок. До кожної кімнати входив т. зв. "UVD", тобто дижурний підстаршина або стрілець з шоломом на голові і з ремінцем під бородою. То був знак, що він виконує важливу військову службу в імені командира, і він тоді вважався нетикальним. Про все це знали всі стрільці.

Одного разу в часі перегляду однієї кімнати, стрілець Бурлак, мабуть, з Гадинковець на Чортківщині, задумав пожартувати собі із свого приятеля, що того вечора виконував службу "UVD" - він накрив його голову коцом і розсмішив інших стрільців, що мали спокійно стояти на "струнко". В цьому моменті до кімнати вбіг німецький підстаршина і довідавшись, що сталося, зголосив сотенному, а цей подав дальше вгору... Бурлака арештували і після поспішного переслухання генерал запорядив наглий воєний суд.

На другий день суд засудив Бурлака на кару смерти через розстріл. Суд був зложений з німецького предсідника і двох вотантів, звичайно старшини й одного стрільця. До важности присуду треба було двох голосів. Присуд затвердив ген. Фрайтаґ і призначив розстріл на другий день о год. 7-й рано при співучасті представників усіх частин Дивізії, що мали приглядатись розстрілові. Мене повідомили вже по присуді і я перш усього розвідав між стрільцями як то фактично було, тимбільше, що обидва стрільці були близькими друзями і це, що трапилося було радше жартом, ніж злобою. Але моя інтервенція не помогла. Генерал хотів повчити стрільців, що "UVD" нетикальний, а винний мусить бути розстріляний. На його думку, жодна адміністративна кара не навчить стрільців дисципліни. І він не поступився.

Я просидів у тюремній камері усю ніч із засудженим. Присуд смерти і свідомість, що завтра він мусить умерти, зворушила його до самих глибин. Його огорнув великий жаль за своїм життям і страх перед смертю, так що він не міг говорити. Тіло цього 18-літнього, атлетичної будови юнака, майже всю ніч підкидалась на ліжку й увесь час він голосно плакав. Аж над ранком почали трясти ним, наче передсмертні дрижаки. Аж десь біля 6-ї години рано мені вдалося його успокоїти. Я сів біля нього, підніс його гарну голову і дритиснув її до своїх грудей та поцілував його в чоло. Він обняв мене руками за шию наче син свого батька... Я не міг здержати своїх сліз.

І до сьогодні чую у своїх вухах його тихий голос: "А я хотів боротися за Україну... і мені колеґи такі жарти робили, але цей німець недавно прийшов до нас і через нього я маю згинути марно... Отче духовний, напишіть всю правду моїм батькам і просіть, щоб поздоровили від мене Марусю..."

Засуджений затих, а згодом щиро висповідався і побожно прийняв св. Причастя та підкріпив сили свого тіла св. Маслосвяттям.

Перед сьомою рано прийшли до келії жандарми і ми з засудженим вийшли з тюрми на вулицю, за нами маршували стрільці з рушницями на плечах, на чолі яких ішов старшина. Ми дійшли до невеликої площі для парад, де кількома рядами наче приковані до землі стояли представники полків і окремих дивізійних одиниць.

Засуджений багато разів відмовляв зі мною "Богородице Діво" й кожного разу ми додавали коротке прохання: "Ісусе, Маріє і Йосифе, будьте при мені в останній хвилині мого життя!"

Врешті ми зупинилися під муром будинку без вікон, перед яким був закопаний дерев'яний стовп два метри високий. Це було місце його смерти. Він з блідим обличчям стояв спокійно і не дозволив прив'язувати своїх рук до стовпа, ані зав'язувати очей, як велів звичай. До останньої хвилини я мав надію, що генерал помилує його, але почувши команду старшини приготовити рушниці і зловіщий скрегіт замків, я в останній хвилині відіишов від нього два-три кроки, і в тому моменті він підніс угору свою праву руку і крикнув: "Слава Україні!", але стріли рушниць заглушили його голос.

Його голова похилилася вниз і тіло наче зсунулось на землю. Лікар ствердив, що він не живе.

Я замкнув йому очі своїм хрестом. Його тіло, зложене в домовині, друзі віднесли до приготованої ями, де я відслужив похоронний обряд і запечатав гріб чужою, непривітною землею. На гробі був поставлений хрест.

Кожний душпастир часто є свідком смерти людей, старих і молодих. В часі походу 1941 року я часто мав нагоду бачити вбитих ворожою кулею людей, давав їм св. Маслосвяття, не знаючи, чи він католик, православний чи протестант, але жодний випадок не зробив на мене такого страшного враження, як смерть стрільця Бурлака.

Я фізично відчував, що в моєму серці "щось" обірвалось, наче якась невидима струна і це враження залишилось у мене на довгі роки, бо й досі товчеться моє серце, коли, замкнувши очі, бачу у своїй уяві мертве тіло молоденького друга з Чортківщини, що відійшов від нас через жорстокість генерала, якої не могли злагіднити мої благання.

Майор Гайке, шеф штабу Дивізії у своїх споминах свідчить, що ген. Фрайтаґ дуже суворо карав стрільців за найменші провини проти дисцицліни й порядку, і про те переконались на власній шкірі українці і німці.

Його короткозора, безглузда особиста політика, каже майор Гайке, ускладнювала взаємини між німцями й українцями. Фрайтаґ не міг погодитись з фактом, що він є командиром чужонаціональної дивізії, в якій німецькі старшини повинні бути лише вийнятками. Більшість старшин і підстаршин (німців) не відповідали вимогам Дивізії і не надавались до командування фронтовими частинами. Їх треба було відіслати до поліції.

Трагічне видовище розстрілу не було потрібне і я був переконаний, що інша, більш розсудлива кара мала б більш позитивний вплив на дисципліну стрільців, ніж те криваве видовище.

Після того трагічного випадку я кілька днів не міг з ніким говорити, ані заснути, ані їсти. Моє й так невелике довір'я до мудрости Фрайтаґа зникло майже зовсім, так, що з того часу я перестав звертатись до нього в будь-якій справі. Може й це було причиною, що на наступний польовий суд над двома стрільцями за дводенне спізнення з відпустки з дому, клясифікували як дезерцію, я був призначений оборонцем підсудних. Мені вдалося зібрати достовірні факти і свідків та відкинути твердження обвинувателя і суд більшостю голосів звільнив їх від розстрілу.

Проф. Б. Кудрик - примірний християнин

Дивізійні звітодавці й автори споминів згадують про відвідини "Веселого Львова", тобто групи артистів, співаків і танцюристів, які сольовими або збірними продукціями розвеселювали стрільців у Нойгаммері.

Мої обов'язки не завжди дозволяли мені відвідувати театральні продукції, тому й не знаю добре імен артистів.

Натомість вбилась у пам'ять одна дуже достойна особа: композитор Борис Кудрик, який нужди-ради виконував функцію піяніста-акомпаніятора.

Я добре знав його ще з Богословської Академії у Львові, де він викладав гармонію, контрапункт та дириґентуру. І вже там я полюбив цю невелику тілом, але велику духом людину. В час кожних відвідин у Нойгаммері він служив мені до св. Літургії і причащався, а потім я гостив його у своїй кімнаті. Мій дяк вже знав, що Кудрик щодня буде в нас гостем, тому старався про більше харчів для нього, що приїздив звеселити українських стрільців на чужині.

Про нього можна сказати, що то була людина глибокої віри і хрустального характеру. На моє прохання він уложив був для Дивізії св. Літургію й Панахиду. На жаль, під час відвороту в травні 1945 року мій наплечник і клунок розбило на возі большевицьке гарматне стрільно й усе пропало.

Б.Кудрика схопили большевики у Відні і запроторили на Сибір. Там він згинув серед снігів, і я часто згадую його у своїх молитвах.
Дата: Вівторок, 11.10.2011, 21:55 | Повідомлення # 10
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ

ПРОТЕСТУЮ ПРОТИ АРЕШТІВ.
ОСТАННЯ СВ. ЛІТУРГІЯ. Я БЕЗ ПРИЗНАЧЕННЯ.


Восени 1943 року ОУНб своїм тайним наказом посилала до Дивізії своїх членів і симпатиків, на вишкіл, як казав М.Лебідь, щоб у відповідному часі перебрати в свої руки вартісний елемент Дивізії. Зроблю заввагу, що всі члени Дивізії, за дуже малими винятками, були вартісним елементом, хоч він має на думці тільки членів ОУНб.

Під кінець 1943 і на початку 1944 рр. УПА поширила свою діяльність в Галичині під назвою "Українська Національна Самооборона" і почала виступати проти німців та проти большевицьких партизан. Я з власного досвіду знаю, що в тому часі в Галичині діяли наче два уряди: cвій, український та чужий, німецький. Обидва вони стягали з людей континґенти, брали харчі, а що найголовніше, німці брали підводи вдень, а наші партизани брали ті самі підводи вночі, щоб перевозити зброю та своїх людей, не раз до місць віддалених кількадесять кілометрів. Люди опинилися так би мовити, між молотом і ковадлом, бо представники одного й другого уряду вимагали абсолютного послуху.

Справа погіршилась, як 10 жовтня 1943 року ген.-ґуб. Франк проголосив вийнятковий стан з наглими судами поліційної безпеки включно. І в наслідок цього від осени 1943 р. до червня 1944 року німці повісили або розстріляли, щонайменше, 1,541 українців, як загально подає статистика. Справа дещо змінилася в лютому 1944 року, коли большевицький наступ осягнув лінію Ковель - Підгайці - Галич - Станиславів - Косів і Броди. В тому часі польські партизани почали свою діяльність в Галичині і на Холмщині. І це змусило німців шукати зближення з українськими партизанами і постачати їм зброю.

Вістки про всі ці події на рідних землях доходили до вишкільного табору в Нойгаммері і були щоденною темою розмов добровольців. Про це я знав з розмов із старшинами, підстаршинами і стрільцями. Що гірше, вже в квітні 1944 року з табору в Нойгаммері майже щодня почали зникати підстаршини і стрільці різних родів легкої зброї.

Для боротьби з цим неприємним явищем ген. Фрайтаґ спровадив з Берліну ґестапо під проводом сот. Вінса. Майже всі вони розуміли українську, московську, польську мови. Вінс завжди крутився по таборі й поволі дивізійна тюрма почала наповнятись стрільцями. В часі відвідин я довідувався, що чимало з них посуджував згаданий Вінс в співпраці при висиланні з Дивізії найкращого елементу у підпілля, що там потрібний для вишколу рекрутів у таборах УПА, які вже тоді існували на Волині й Карпатах.

* * *

Відвідуючи тюрму, я одного дня зустрінув там пор. Бараненка, командира 6-ої сотні 30-го полку, походженням з Великої України, що бувши в німецькому полоні, зголосився до Дивізії. Дехто з авторів каже, що він був ув'язнений ґестапом за свою ненависть до німців. Пор. Бараненко був здібний старшина та популярний між стрілецтвом.

Разом з ним був ув'язнений старший десятник Ясінський з тієї самої сотні. Я мав з ними розмови, з яких я довідався, що їх обидвох посуджували за співпрацю з УПА, бо конкретним закидом проти них було те, що в їх сотні писали "урляубшайни" (дозволи на відпустки й дарову подорож залізницею підстаршинам і стрільцям Дивізії), з якими вони якийсь час зовсім леґально їхали додому, але вже не верталися до Нойгаммеру. Декого з таких відпусників схопило ґестапо й поволі почало заповнювати тюрму.

Формуляр відпускних посвідок і урядова печатка були автентичні, казало ґестапо, але підписи були підроблені. Обидва ув'язнені не признались до вини. Вони залишились в тюрмі, коли Дивізія відходила на фронт; з ними було 40-50 в'язнів. Я вже не міг їх відвідувати і не знаю, що з ними сталося по моїм виїзді до Вандерну.

Їх відвідував також у тюрмі дивізійний адвокат, д-р В. Мурович, що боронив їх перед закидами. Я зацікавив їх справою сот. Палієва, але видно, він до справ тюремників не хотів мішатися, бо ніщо не міг вдіяти.

Кілька тижнів перед від'їздом Дивізії на фронт, генерал Фрайтаґ почав писати свої "послання" до стрільців, в яких сильно накидався на УПА. Він уже мав їх український текст, тому я був переконаний, що їх писав або сам Паліїв або хтось з ВУправи у Львові. Мені ж будо відомо з довірочних розмов, як також із сповідей, що всі ті заходи мали протилежний ефект.

Мене просили старшини передставити генералові справу, перш усього, щоб позбувся ґестапа з Дивізії, бо його всі не любили й ненавиділи і тому його праця нищила мораль стрільців уже тепер, а ще більше шкодитиме на фронті.

Я вияснив генералові, що маю дуже серйозний сумнів, чи в таких обставинах Дивізія сповнить покладані на неї нашим народом надії. Кажучи ясно, я був думки, що багато стрільців покинуть Дивізію і перейдуть до УПА. І я підкреслив, що це є не лише моя думка, але й багатьох українських старшин.

І тут, на диво, генерал Фрайтаґ хотів знати імена тих старшин, що так думали. Одначе, я заявив йому, що цього не можу зробити, бо всі ці речі я знаю із сповіді, а виявити щонебудь із сповіді мені не вільно, навіть під загорозою мук і кари смерти.

Він кинув на мене свій довгий, недовірливий погляд і сказав: "Мені кажуть, що ви, Гер Фельдкурат, у своїх викладах і зустрічах із стрільцями, як також у своїх проповідях в неділі, завжди і вперто говорите про Україну, але забуваєте сказати, що без "Фюрера і Райху" українці цього ніколи не осягнуть.

- Пане генерале, - відповів я йому, - я завжди вияснюю хлопцям, що мусимо, найперше, вірити в Бога і заховати його заповіді, інакше українські вояки, яких в австрійських часах називали тирольцями сходу, не стали б добрими вояками. Релігійний українець є найкращий вояк, бо до нього не може причепитися большевицька безбожна пропаґанда. А в дивізії ґестапо не має що робити, воно нагадує стрільцям їх розстріляних або повішених батьків, братів або синів, а навіть матерей і сестер. Вам, гадаю, добре відоме публічне вішання чи розстріли в містах, напр., Дрогобичі, Станиславові, Коломиї, Чорткові ітд. Мусите негайно запорядити випущення всіх стрільців з нашої дивізійної в'язниці...

В очах Фрайтаґа засвітився нещирий і лукавий вогник, але він нічого не відповів. Кілька днів після цієї розмови Паліїв ніби випадково остеріг мене, що генерал виставляє проти мене закиди, а найбільше те, що в 1941 році я був арештований у Грубешеві за промови проти німців.

- Це правда! Але й те правда, що закиди були фальшиві, і я був звільнений 15 червня 1941 року. Пригадайте це при найближчій нагоді генералові. В Дивізії ваші справи як фахового політика зовсім інші; Ви мусите лявірувати й політикувати, а часом навіть передавати від ВУправи "шпек і шнапс", як кажуть деякі штабові німці...

Я - священик, польовий духовник, дію на основі св. Євангелії, мені не вільно від неї відступати, бо це я присягав і від цього ніколи не відступаю. Багато речей Ви не знаєте, про які я довідуюся від старшин і стрільців довірочно чи у сповідях.

* * *

Від половини квітня аж до виїзду Дивізії на фронт під кінець червня я служив св. Літургію в неділі на великій площі, куди довгими колонами, з шоломами на головах маршували стрільці з полків і самостійних одиниць Дивізії. Таким чином на площі збиралось звичайно коло 8-10 тисяч вояків, які заховувалися тихо, спокійно і урочисто. Цього ніколи не забуду.

Я відправляв св. Літургію при престолі під голим небом, як і в Гайделяґрі, а перед важливими її частинами сурмач сурмив трубкою УСС-ів "Позір", тобто "Струнко" і дивізійний хор співав ті частини, а стрільці стояли "Стрyнко!" - до кінця пісні.

Щонеділі після св. Євангелії я говорив коротку, шість до сім хвилин, проповідь, завжди з пам'яті і по-українському. Такий був наказ від начального духовника і від митр. Андрія. (Деякі з отих моїх проповідей, але трохи довші й достосовані до світських людей, друкувались цілий рік у газеті "Шлях" у Філядельфії).

Мабуть, тиждень перед виїздом Дивізії на фронт до мого бюра знову прийшов сот. Паліїв і заявив мені, що ген. Фрайтаґ бажає, щоб на моє місце прийшов о. Володимир Стецюк, який недавно прибув з Галичини і у таборі Цайсав відбув свій вишкіл та піднесений до ранґ старшини, і генерал бажає, щоб він служив св. Літургію перед виїздом на фронт.

Я вияснив сотникові, що о. Стецюк може сослужити при св. Літургії з іншими духовниками, бо головним служителем буде начальний духовник, о. митрат В.Лаба, з яким я вже порозумівся, і він також виголосить "Боже Слово". Я ще раз вияснив Палієву, що чисто душпастирські справи в Дивізії належать до мене, і я вже їх вирішив. Він повинен був це пояснити генералові, який у нас церковний порядок.

З цього я здогадувався, що мені треба сподіватися неприємностей. Після св. Літургії і гарної проповіді о. Лаби, я благословив стрільців своїм хрестом, давши їм загальне розгрішення, бо не всі могли приступити до приватної сповіді у своїх духовників.

* * *

Невеличкий, залізний хрест з розп'ятим Господом на ньому я одержав в дарунку від великого святця, золотоустого і ревного місіонера о. Зиновія Ковалика, ЧНІ, підчас його місії в моїй парафії в Білявцях 1938 року, коли він хрестив мого сина, Зиновія Володимира, разом з о. рилошанином Володимиром Жолкевичем (тепер у Канаді).

Відомо, що о. Ковалик був арештований большевиками в 1941 році і перебував у Бриґідках у Львові. По втечі большевиків перед німцями в 1941 році люди з міста знайшли його скривавлене тіло, прибите руками й ногами до стіни, наче Розп'ятого Господа. Коло 6 тисяч змасакрованих і постріляних у потилицю в'язнів большевики скидали в пивницях одних на других і залили вапном.

Цього хреста я весь час мав при собі, бо вірив, що він мені помагає. І ще сьогодні маю його при собі. Його цілували живі, ранені і вмираючі стрільці, католики, православні і протестанти, що йшли на Божий суд, і ним я замикав їм очі.

І в годині очікування на зустріч з моєю смертю, про яку ніколи не перестаю думати, бажаю держати цього хреста в моїх руках. А потім хай він буде зложений в місці, разом із пам'ятками Дивізії, як символ моєї синівської любови до Господа Бога, його Пресвятої Матері і Матері - України, яку я все своє життя любив і завжди був готовий вмерти за неї.

Хай цей хрест пригадує нашим нащадкам про жертву і смерть численних молодих українських юнаків за визволення їх Батьківщини України з большевицької неволі в 1941-1945 роках.

* * *

Хочу тут згадати слова ген. П.Шандрука з його англомовних споминів,2 що навесні 1945 року в одному готелі в Празі, Чехія, він стрінув о. Лабу, якого особа й ерудиція зробили на ньому велике враження. Отож, о. В.Лаба, інформував його про життя і працю польових духовників, які виконували свої обов'язки на фронтовій лінії. Вони завжди обороняють стрільців, своїх парафіян, перед усякими напастями німців і через те німецькі командири в Дивізії гляділи на них, як на "політично підозрілих", а навіть мали їх за ворогів Німеччини.

Маю основи думати, що він мав на думці також і мене, бо завдяки його інтервенції перед митр. Андрієм і німецькими властями я не попав до Дахав, і чому я не поїхав на фронт із вихованими мною стрільцями в мої рідні сторони. З моїх трьох парафій навесні 1944 року дві були по німецькому, а одна по большевицькому боці фронту. В часі боїв під Бродами я міг би був не в одному помогти, бо прекрасно знав усі села, ліси і стежки кудою виходили наші стрільці зі свого оточення.

* * *

Упродовж дев'ятьох місяців я був духовником українських вояків, яких навчав божого закону, любови свого рідного народу і своїх ближніх. Я вчив їх як позбутись поганих прикмет набутих в довгій неволі народу та подавав способи, як набути чесноти синів державного народу, а найбільше відданости свому народові й посвяти аж до геройської смерти.

Перед виїздом на фронт, на що я майже цілий рік день і ніч трудився і нетерпеливо ждав, до мене прийшов жандарм і сказав мені не віддалюватись із моєї кімнати аж до дальшого запорядження. Один німецький старшина навіть закпив собі, що "поїду на довші вакації до Дахав", і я ждав, але не зовсім ізольований, бо мав нагоду подати вістку до Львова, мене відвідували деякі українські старшини, що вертали до Дивізії; один німецький лікар і сестри з місцевої лікарні ітд.

А тим часом сот. Паліїв, який легковажив небезпеку положення, запропонував на моє місце о. В.Стецюка, який ще не закінчив був свого вишколу. Пост дивізійного духовника, до якого він не був якслід підготований, закінчився трагічно: в часі боїв недалеко Бродів ген. Фрайтаґ, попавши в паніку, особисто присудив його до смерти і казав німецькому старшині розстріляти його.

Це мало місце під селом Теребежом біля Золочева в дні 19-го липня 1944 року.3 По повороті решток розбитої і змасакрованої большевиками Дивізії до Нойгаммеру я розпитував про долю о. В.Стецюка, але ніхто із старшин, серед загального замішання не знав докладних обставин його смерти. Один німецький старшина сказав мені, що він не сповнив наказу генерала щодо транспорту ранених серед великого вогню большевицьких танків, катюш і літаків, які чергувалися по собі, він ще не привик і, просто, не мав середників до виконання наказу і це було причиною його смерти. Німецький воєнний закон давав право старшині вищому ранґою присудити на смерть "станте педе" старшину нижчого ранґою "за непослух або виявлення страху перед ворогом".

Остаточно, большевицькі з'єднання оточили і здушили Дивізію на просторі стодвадцять квадратних миль. Щойно вніч з 21/22 липня, вириваючись з кільця в районі місцевостей: Почапи - Білий Камінь - Княже, Дивізія понесла найбільші втрати. З кільця вирвалось к. дві тисячі стрільців і двадцять українських старшин.4 Це було коротке зреасумування долі Дивізії в бою під Бродами.

Тепер пригляньмось цій трагічній події дещо докладніше. Шеф штабу Дивізії, майор Гайке, розказує, що Дивізія одержала завдання розбудувати другу, оборонну лінію, двадцять кілометрів довжиною.5 І цей наказ був сумлінно виконаний. Одначе, через ворожі дії Дивізію пересунено: від Станиславчика поза Ясенів. І там українські сапери збудували нову другу лінію.

Большевики подають, що їх армія напроти трикутника Броди-Львів-Рава Руська мала до диспозиції 1800 танків і безліч літаків. Натомість німці мали п'ятдесят танків та ані одного літака.

Дня 15 липня большевицькі з'єднання почали наступ з двох боків: від Радехова на Львів і на відтинку німецького ХІІІ Кавалерійського Корпусу в районі на південь від Підкаміня, де прорвали його праве крило. Для "залатання" прориву був кинений 30-й полк УДивізії, якому назустріч безладно відступав Вермахт, заблоковуючи при тому дороги на фронт.

І, заки 30-ий український полк міг розпочати свою дію, його сильно заатакували большевицькі танки і літаки і він був розбитий. Відтепер його сотенні почали стримувати большевиків самостійно, стараючись "заткати" прогалину.

В такій ситуації 29-ий і 31-ий полки рушили на північний схід від села Сасова і в тому часі штаб 31-го полка загинув, а розбитий 30-ий полк пішов у резерву для реорганізації. Тепер Дивізія одержала завдання обсадити долини Сасова і Ясенева,6 а з Бузька відступив на захід Польовий запасовий полк перед напором большевиків з Радехова.



--------------------------------------------------------------------

[2] Pavlo Shandruk, Arms of Valor, ст. 262.

[3] Крохмалюк, цит. праця, ст. 250-251.

[4] Д-р Гриць Лучаковський, пор. 1 УД, розвідчий старшина при штабі Дивізії, Вісті, VІ, 1951, ст. 12-13.

[5] Гайке, схема від 14-го липня.

[6] Гайке, схема 4.
Бібліотека » Духовність » Християнський націоналізм » о. д-р І. Нагаєвський. Спогади польового духовника.
Сторінка 2 з 5«12345»
Пошук:

© 2008-2017 Свята Традиція УГКЦ

Яндекс.Метрика