Головна сторінка сайту
Сторінка 1 з 512345»
Архів - тільки для читання
Бібліотека » Духовність » Християнський націоналізм » о. д-р І. Нагаєвський. Спогади польового духовника.
о. д-р І. Нагаєвський. Спогади польового духовника.
Дата: Вівторок, 11.10.2011, 21:44 | Повідомлення # 1
СЛОВО ВІД АВТОРА


Друже, кріпися, безстрашним будь!
Готовим будь змагатись до загину,
За свою геройську, рідну Україну,
Заповіт предків своїх не забудь!

У боротьбі відважним і завзятим будь!
Соромно ж бути рабом на своїй землі,
Стократ славніше лягти вільним у боротьбі,
Як увесь вік свій душити гнів у грудях!

Друзі твої життя своє віддали за нарід свій!
Щоб двигнути його з низин на вершини,
І ти люби свою рідну Батьківщину,
Завжди готовим будь стати за неї з ворогом у бій!

День і ніч взивай ім'я Гocподнє і сильним будеш!
Господь благословитиме твої прапори,
А Мати Божа огорне тебе своїм омофором,
І долю-волю своїй Батьківщині здобудеш!


“ДБАЙТЕ ПРО ДУШІ СТРІЛЬЦІВ” - так говорив мені Слуга Божий Митрoполит Андрій восени 1943 року, коли благословив мене на важке життя - обняти обов'язки духовника стрільців дивізії “Галичина”.

Ці слова великого святця коротко і ядерно вияснювали мені майбутні обов'язки в погоду й негоду, в довгих маршах і під градом куль. Обов'язок польового духовника, до якого я був покликаний, був глибоко людський і батьківський. Стрільці в часі вишколу й у часі боїв виявилися добрими парафїянами. Я любив їх наче своїх власних братів або синів. Кожний духовник був між стрільцями живим свідком їх релігійних, моральних і націонaльних ідеалів, за які вони в кожній хвилині готові були віддати своє життя.

Багато разів я мав нагоду пізнати вартість їх сердець. Скільки Божих ласк я одержав, що залишили глибокий слід у моїй душі. Стоючи на колінах біля важко рaнeнoгo, якому міномет обірвав руки і ноги, але в йoгo очах ще жевріло життя, я кріпив йoгo упованням на Господа і виправляв на вірну дорогу. А потім... опинившися на самоті, десь у кутку, я на колінах молився і плакав зa ним, не маючи сили побороти великого жалю, який викликала в мене йoгo гeрoйськa смерть. Так багато вмирало синів мого народу. Вони життя своє віддали на йoгo захист і на йoгo вічну славу, бо “немає більшої любови, як хто душу свою покладе зa друзів своїх”.

* * *

Божа Воля і Вільна Батьківщина! - цe поняття зв'язані з собою і між ними мусить бути захована досконала гармонія. Тим то визвольна боротьба християнського народу є священнoю війною за здійснення Справедливого Божого ладу на землі.

Таким способом надприродна любов Бога і природна любов Батьківщини мають одне й те саме джерело: Бог є Tвoрцeм і Законодавцем всієї Вселенної. Томy нашим найвищим обов'язком є любити Бога і Батьківщину та життя своє віддати для них.

* * *

Всі культурні народи шанують жертву поляглих героїв і з великою любов'ю дбають про їхні гроби з невеличкими березовими чи кам'яними Xрecтaми. Кладовища поляглих вояків є найціннішими пам'ятниками народів і до них рік-річно з молитвою йдуть многолюдні паломництва, щоб сплатити їм борг вдячнoсти.

І вдячні народи щороку влаштовують хресні походи й моляться нa могилах синів України, які стримували большевицьку навалу перед заливом їх батьківщини. В тих хресних походах беруть участь люди найближчих околиць, бо між ними є ще живі люди, що особисто знали українських борців і цінили їхню хоробрість і святу боротьбу за Христові ідеали. В тих походах часто-густо беруть участь епискoпи, духовенство, державні міністри.

Так чужинці шанують українських поляглих стрільців. А що діється в нашій поневоленій батьківщині? На Янівському цвинтарі у Львові московський окупaнт булдозерами поскидав хрести з могил українських героїв “Визвольної війни” 1918-1919 років. Подiбно сталося з деякими могилами на Личаківському Цвинтарі.

В часі другої світової війни їхні політруки казали вирізувати баґнетами тризуби на ранених тілах українських стрільців, а пoтім палити їх разом із поляглими в надії, що так затруть їх пам'ять в душах народу.

Даремний труд! Український народ шанує й шануватиме пам'ять своїх героїв на Батькiвщині й у розсіянні.

Хай цей спомин учасника і свідка їх подвигів буде скромним даром для поляглих і для живих.

Автор
Дата: Вівторок, 11.10.2011, 21:45 | Повідомлення # 2
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

ВОНИ БОРОЛИСЬ ЗА ПРАВА СВОГО НАРОДУ


Христос визволив нас на те, щоб ми були свобідні. Тож
стійте і під кормигу рабства не пiддавайтесь знову.

(Св. Павло, до Гал., 5:1)


Історія народу, це сума змагань, чинів і жертв багатьох його поколінь в різних періодах життя на землі. А кожний історичний період носить на собі печать духової вартости й тугости або маловартости й хиткости людей, що в даному періоді жили. Іншими словами, історія кожного народу складається з малих і великих фактів і подій, що дуже яскраво відзеркалюють духову вартість творців-авторів. Таким чином, діла кожної одиниці, великі чи малі, є отими маленькими цеголками, з яких будується живий твір нації, її держава, що є завершенням праці і важких зусиль окремих одиниць

Нація без держави вважається неповною і нескінченою, тому навіть численна й здібна нація не може бути повновартною, аж поки вона трудами, жертвами, потом і кров'ю своїх найкращих синів не викине наїзників із своєї землі й не заведе своє право, свій закон, свій лад і порядок. Це життьова аксіома, і її не можна змінити, ані нічим заступити.

З тих причин творення й удержання своєї держави було, є й буде найвищим ідеалом кожного народу й нації на землі, бо лише у своїй державі народ може творити найкращі й найдогідніші умовини для зросту своєї духової й матеріяльної культури і таким чином причиниться до творення і поступу загальнолюдської думки і культури.

Українському народові, що по втраті своєї держави у 18 ст. опинився в ярмі своїх найближчих слов'янських сусідів, москалів і поляків, довелося ждати двісті років на добру нагоду, щоб відновити свою державність. І це сталося дійсністю в 1917-23 роках. Проте, показалося, що легше було зробити революцію й проголосити державу, як її втримати й закріпити, і по кількох роках її існування, вона знову впала. Дуже часто чуємо думку, що в 1917-23 роках історія наложила на плечі українського народу важкий тягар боротьби за визволення нації й за самостійну державу при великій непідготованості народу й великому бракові провідних людей, головно, високих військових старшин. Говорять також, що в народі не було належного зрозуміння для власної державности ані праці для неї, а ще менше відповідальности перед своєю рідною владою. Усе це в звичайній мові означає, що шість останніх українських поколінь, які по втраті гетьманської держави народилися и жили в неволі, втратили лицарські прикмети державного народу, а на місце цих прикмет втиснулися неґативні елементи й риси людей нездібних до державного життя. Ніде правди діти, в таких думках є чимало правди.

Безсумнівно, одною з найбільших ознак державної нездібности була втрата зацікавлення й пошани до військового мистецтва та козацько-лицарської традиції, бо та традиція кликала до боротьби за свою державність. Це добре розуміли наші вороги, і напр., Москва не могла опанувати України, поки існувала Запорозька Січ, осередок українського лицарського стану. Після руїни Січі завмер дух лицарства, а тоді вже ворогам України не важко було запрягнути наших людей у ярмо.

Життя людини, це боротьба, якої ніяк, ніколи й нічим не можна заступити, відсунути її чи позбутися. Подібно й життя народу є безнастанною боротьбою як у війні, так і в час спокою, бо війна є продовженням політики, в іншій формі. У війні армія є довгим і сильним раменем дипломатів, бо як вони вже вичерпали всі словесні арґyменти, то до голосу приходить зброя. Тому дуже розумно казали старовинні римляни - як хочеш миру, готуй війну. Це, очевидно, добре розуміють і так діють всі народи, що мають довгу державну традицію.

Один з найвидатніших УССів Никифор Гірняк в одній із своїх праць пише таке: "Специфічною рисою ментальности тодішньої (тобто довоєнної - І.Н.) галицької молоді була її нехіть до військової справи, повний брак зацікавлення її воєнним знанням... У фаховій пресі, на конференціях і з'їздах педагогів лунало гасло: "Геть зі школи (ґімназії) лектуру грецьких і римських клясиків, в яких звеличується війну".1

Ось у чому лежала тайна невдач і трагедії українського народу, в першій світовій війні. Українці не мали зацікавлення у військовій службі й ніхто з молодих людей не хотів іти до військової Академії, в якій ми мали свої два місця кожного року, дарма, що найвищий церковний чинник, Митрополит Андрій Шептицький, щороку пригадував це молодим українським людям та переконував їх, що нам конечно потрібні штабові старшини й генерали, бо без них не буде армії, а без армії не буде відновлення рідної державности.

Тут треба відзначити, що в Східній Україні справа виглядала багато краще, але й там політики різних лівих груп паралізували всі добрі заходи військовиків, мовляв, соціялістичній державі непотрібно армії, вистачить лише міліція, бо московські соціялістичні браття не нападуть на Україну. Та сталось інакше, й Україна не мала сили для своєї оборони.

Можна сміло говорити, що якби двадцять років перед першою світовою війною українці краще розуміли величезне значення військової служби, то зовсім інакше виглядала б справа оборони й нашої держави.

* * *

Перша світова війна, трагічний кінець української державности й важка підпільна боротьба проти наїзників навчили нас багато. Ми всі переконалися, що без замилування до війська не буде в нас сили, а без неї ніколи не здобудемо власної держави. Тому багато з молодих українців вже змалку мріяли стати українськими вояками й боротися за суверенні права свого народу.

І цей час прийшов під час Другої світової війни, як Україна стала театром кривавої й нечувано жорстокої війни. У тих часах усім нам доводилося переживати хвилини радости й пригноблення. Та найвеличніший час і спомини про нього в кожного з нас з хвилин братерства зброї - часів переживань у фронтових окопах, коли всім нам ворожі кулі цілими роями свистали понад головами, і з тих часів, коли гарматні чи мінометні стрільна на наших очах розривали наших дорогих друзів, а наші серця рвав великий жаль і ціле наше єство наповнялося великим завзяттям. Ніхто з нас не забуде тих хвилин, як серед великого ворожого вогню нам доводилося виносити на нашиx плечах раненого друга, щоб не залишити його на поталу ворогові.

Ось ці незабутні хвилини братерства зброї пригадуються сьогодні, як українською землею понеслася широким відгомоном вістка, що український політичний провід, нарешті, рішився організувати українську збройну силу. Ця хвилина великого рішення, що мала вирвати кожного українського вояка з-поміж його рідних і веліла йому бути готовим на смерть за свій нарід, свою Україну, перейшла вже до історії як світла сторінка нав'язання до славної традиції лицарсько-козацького стану.

Творення дивізії "Галичина" відбулося в дуже несприятливих політично-стратегічних умовинах, бо майже всім було ясно, що після пристyплення Америки до війни і після німецької поразки над Волгою, німці ніяк не можуть виграти війни. І, здається, ця обставина була причиною поспіху українського політичного проводу створити власну збройну силу, бо можна було припускати, що націонал-соціялізм і большевизм впадуть рівночасно як два скривавлені півні, а тоді треба буде армії творити свою незалежну державу - вільну Україну.

Один із членів військової управи згадує, що як хтось критикував прихильників ідеї творення своєї збройної сили в тому часі, то йому давали таку відповідь: ми не творемо дивізії для німців. Збройної сила вимагає від нас українська справа. Ми творимо її виключно для оборони рідного краю.

Коли вже німецький великан лежав на землі, а в судових залях відбувалися розправи проти нелюдських злочинів німецької тайної поліції, тоді знайшлися й серед нашого громадянства малодушні люди, що цуралися своїх дивізійників. Це було тоді, коли большевицькі аґенти й шпигуни вешталися свобідно по таборах та кожному молодому українцеві, що ще недавно боровся проти них із зброєю в руках, намагалися причепити будь-яку латку, щоб насилу забрати його на "родіну", а там уже знищити фізично. Москва колись не могла стерпіти Запорозької Січі, так і тепер хотіла поголовно знищити всіх тих, що боролися проти неї й готові були це робити в майбутньому. Всі ці "гончі собаки" й макабричні події пішли вже у безвість історії.

Я не маю наміру виголошувати похвал ані українським політикам, які 1-шу Дивізію організували, а ще менше тим молодим патріотичним українцям, що в своїй любові до рідного краю покидали свої доми, своїх батьків, матерів, дружин, дітей чи своїх наречених та голосилися до української дивізії, щоб боронити свій край і нарід проти загрози московського безбожного большевизму, що сунув чорними хмарами на Україну. Молодий та ідейний український доброволець одягав військову уніформу не лише для оборони Божих прав України, але також для оборони загальнолюдської, християнської ідеї перед наступом московського безбожництва.

В цю велику ідею вірили сильно українські дивізійники, а дивізійні духовники завжди і всюди клали її своїм духовим синам перед очі. Бог і Україна, це два нерозривні поняття у свідомості українських дивізійників. Мушу сказати, що я вже мав багато різних парафіян, але українські дивізійники були моїми найкращими духовими синами. Дуже часто серед томливих маршів на чужому терені, дивізійники, хоч були втомлені й виснажені голодом, холодом і боями, вони щонеділі зранку зривалися на ноги із рідною піснею довгими колонами маршували на Богослужбу та своїм гарним хоровим співом молилися за Україну. В той спосіб вони були прикладом для інших народів, напр. словацькі чи австрійські священики часто дякували мені із сльозами в очах за такі прекрасні Богослужби й казали: "Як Україна має таких вояків, то вона ніколи не загине".

Наші дивізійники були гордістю і славою України на чужині. Пригадую на Словачині й Австрії, коли якась частина зупинилася довше в одній місцевості, і як несподівано прийшов наказ вирушати в похід, то за українськими дивізійниками тягнулися довгі ряди цивільного населення, яке із сльозами в очах їх прощало, наче своїх рідних. Я був і завжди буду гордий, що мав таких славних парафіян.

Мушу підкреслити, що дивізійники сильно вірили в кінцеву перемогу Христової правди і були готові в кожній хвилі життя своє за неї віддати. І цю їх велику віру в Христову правду відчували всі чужинці, що на короткий час були в контакті з нашими дивізійниками.

Віра в кінцеву перемогу тієї великої ідеї зродила в дивізійників велике завзяття й відвагу на фронті. Вони були свідомі, що своєю боротьбою дають великий і світлий вклад українського народу в загальну оборону християнських народів перед наступом московського безбожного большевизму, що несе їм неминучу загладу та руїну християнської культури.

Численні могили українських дивізійників в Галичині, на Словаччині, в Юґославії та Австрії з написами "ПОЛЯГ ЗА ВОЛЮ УКРАЇНИ" були, є й будуть свідками, в ім'я чого боролися українські вояки під час жорстокої Другої світової війни. Ця боротьба прадовжуєгься і буде продовжуватися аж до повної й кінцевої перемоги тієї великої ідеї. В цій боротьбі українська збройна сила зайняла неостаннє місце.

Ніхто не говорив і не говорить промов в обороні американських вояків що склали свої голови на островах Полінезійського архіпелягy, на Філіпінах, на Іво-Джіма, у Франції, Німеччині, Італії чи Кореї або В'єтнамі. Вони всі полягли за справедливий лад у світі й за велич своєї країни Америки. Жертву поляглого вояка клясифікує ідея, за яку він віддав своє життя, а не виграна війна. Воєнне щастя змінливе, і той, хто програв учора, може виграти завтра.

Українські дивізійники віддали своє життя за Україну та в обороні христянської правди. І їхні друзі, що вийшли живими з тієї боротьби, аж до своєї смерти збережуть вірність тій самій ідеї, бо боротися за Україну і справедливий лад у світі, це Боже призначення українського народу в сучасну пору.

* * *

Начальний командир американської експедиційної армії в Европі ген. Д.Д.Айзенгавер у своєму наказі до вояків У травні 1945 року, між іншими, писав так:

"... Сотнями миль пройдений ваш шлях, засіяний могилами ваших друзів. Кожний поляглий віддав своє життя як член спільноти, до якої ви належите, злученої докупи спільною любов'ю свободи і ненавистю попасти в поневолення.

Спільна доля ближчого й дальшого майбутнього буде розв'язана таким самим розумінням співпраці й відданости справі людської свободи, що вчинили експедиційну армію таким могутнім знаряддям справедливого знищення...

Труд кожного з вас причинився до перемоги. Про це пам'ятаймо! І так пошануємо кожну гідну пошани могилу і перекажемо розраду рідним наших друзів, що самі не дожили побачити цього дня".

Хай ці слова великого сина народу, що в обороні свободи европейських та інших народів вислав мільйони своїх синів на чотири континенти земного глобу, будуть для нас, українців, великою наукою. Борці на далеких фронтах зробили Америку великою, зробили її провідником свободолюбних народів світу.



--------------------------------------------------------------------

[1] Н.Гірняк, Організація і духовий ріст УССів, ст. 10.
Дата: Вівторок, 11.10.2011, 21:46 | Повідомлення # 3
РОЗДІЛ ДРУГИЙ

МОСКОВСЬКИЙ БОЛЬШЕВИЗМ НИЩИТЬ УКРАЇНУ


Вмисний голод в 1932-1933 роках


Нікіта Хрущов у своїх споминах свідчить, що московські большевики завзялися знищити незалежний хліборобський стан в Україні і насильно загнати українських селян до комуністичних колгоспів чи совхозів, що нагадували їм царську панщину.

Але українські селяни спротивились такому наказові Кремлю і ставили йому завзятий опір, бо не хотіли стати невільниками на своїй прадідній землі. Тоді кремлівський сатрап Сталін вислав на українські села своє військо і всяку босячню з наказом забрати від селян всі плоди їх землі, навіть конечне до засіву зерно, і внаслідок цього в 1932/33 рр. настав вУкраїні великий голод, який спричинив страшну голодову смерть 6-х мільйонів людей, а коло 9 мільйонів "упертих селян" вислав на Сибір.

Вістка про цю жорстокість дійшла найперше до Галичини, і вся українська ієрархія з митрополитом Андрієм Шептицьким у проводі написали збірне послання-заклик до всіх людей культурного світу. Вони писали:

“Україна в аґонії. Народ вмирає з голоду! Людоїдна система державного капіталізму, основана на несправедливості, обмані, безбожництві й перекупстві, привела багату країну до повної руїни. Його Святість папа Пій ХІ, голова Католицької Церкви, гостро протестував проти всього, що в большевизмі противиться Богові, християнству та людській природі й напімнув увесь католицький світ перед страшними наслідками таких злочинів.

Ми долучуємось до того протесту. Ми бачимо наслідки комуністичного режиму і з кожним днем вони стають страшніші. Вид цих злочинів викликує жах у людській природі і стинає в жилах кров. Не будучи в силі дати нашим умираючим братам матеріяльну поміч, (большевицька влада не дозволила посилати дари в Україну - І.Н.), просимо мирян призивати з небес Божу поміч молитвами, постами, умертвеленнями та іншими ділами. Воднораз протестуємо перед цілим світом проти переслідування дітей, убогих, хворих і невинних.

З другого ж боку, взиваємо гонителів перед суд Страшного Бога! Кров замучених голодом і поневолених селян, що управляють Українську землю, кличе до небес про помсту, і скарги напіввиголоджених женців досягнули Бога на небесах. Ми благаємо християн світу, усіх хто має віру в Бога, а головно наших братів, долучитися до нашого протесту та розголосити нашу скорб в найдальші закутини землі. Ми також просимо всі радіовисильні рознести наш заклик по всьому світі. Може він досягне пограбовані й опустілі хати голодуючих і переслідуваних. Бодай сама думка, що про них не забувають, з ними співчувають та їх піддержують своїми молитвами далекі брати - стане для них потіхою в невимовних терпіннях та неминучій смерті.

Всі ви страждаючі, голодні й умираючі, моліться Всевишньому Богові і нашому Спасителю Ісусу Христу. Приймайте ці терпіння як покуту за ваші гріхи й гріхи світу, повторяючи з нашим Господом: “Хай буде воля Твоя, небесний Отче!” Смерть добровільно прийнята з рук Бога з святою офірою, що злучена з офірою Xриста заведе вас до раю і принесе спасения Душі. Покладіть усе ваше уповання на Бога! Дано у Львові в празник св.Ольги, в липні 1933 року”.

Так промовили українські католицькі владики до сумління культурного світу в обороні своїх православних братів. Цей голос походив не лише з глибини християнської любови, але був також виявом глибокої національної свідомости синів одного великого народу.

Большевики руйнують Західню Україну

Внаслідок підписання пакту неаґресії, 23 серпня, і приязни, 28 вересня 1939 року, Гітлера із Сталіном, большевицька армія зайняла Західню Україну. І вони негайно почали нищити всі прояви українського організованого національного життя, а особливо атакувати нашу Церкву. Митрополит Андрій узяв провід народу у свої досвідчені руки. Скоро почалися масові арешти, ув'язнення, тортури, розстріли та вивози українських невинних людей на Сибір.

У своєму звіті папі Пієві ХІІ від 16 серпня 1941 року митрополит Андрій описував терпіння своїх священиків і мирян. Він подав, що за двадцять два місяці большевицької окупації (вересень 1939 і червень 1941 рр) в його архиепархії число ув'язнених доходить до 250 тисяч і, напр., в самому Львові знайдено 6 тисяч змасакрованих в'язнів у підземеллях тюрем, а між ними були й священики. За його даними, в двох інших епархіях, Перемишлі і Станиславові ув'язнених або замордованих також 250 тисяч людей. Разом пів мільйона жертв жорстокости.

Після другого приходу большевиків в Україну вся українська католицька церква, включно з Закарпаттям, була знищена, а радше загнана в катакомби. Всі єпископи арештовані й вивезені, деякі замучені, так що тільки два з них залишилося в живих. Така сама доля зустріла тисячі священиків і десятки тисяч мирян. Багато з них повмирало смертю ісповідників, а більшість були вислані на Сибір на каторжні роботи. І чимало з них мучаться там досьогодні день-і-ніч призиваючи Божої помочі.

Полководець міжнародних збройних сил про большевиків

Основою ладу цивілізованих народів світу є віра, що Бог створив усіх людей рівними і кожній людині та всім народам дав незаперечні права до житя, свободи і щастя. І хто заперечує чи відбирає ці Богом дані права, тоді кожна особа чи весь народ підлягають у своєму сумлінню важкому обов'язкові ці права боронити. І це є віковічне переконання всіх народів світу.

Найкращим прикладом такого віковічного переконання в модерних часах був напад большевиків на Південну Корею (а в теперішньому році напад на Афґаністан) й ухвала Ради Безпеки Організації Об'єднаних Націй вигнати їх звідти міжнародною збройною силою.

Начальний вождь міжнародніх збройних сил у Кореї, генерал Матвій Риджвей, один із найбільших полководців ЗСА, у своєму зверненні до вояків VІІІ Американської Армії вияснив причину їх боротьби проти комунізму в Кореї.

"Для мене справа ясна, - писав ген. Риджвей. І тут не йде про якесь місто чи село в Кореї, бо посідання реальности тут ніпричому. І справа не обмежується лише до свободи наших союзників в Південній Кореї, яких лояльність і відвагу серед найважчих трудів боротьби ми бачимо. Їх свобода є символом багато ширшої проблеми, що включається в неї.

Дійсна проблема в тому, чи сила західньої цивілізації, якій Бог дозволив розвинутись у дорогих нам країнах, переможе і знищить комунізм, чи володіння людей, які розстрілюють полонених, поневолюють своїх громадян і понижують гідність людини, замінить володіння тих, яким людина і її особисті права є священні; або ми переможемо під Божим проводом і опікою, або згинемо в бездушному животінню безбожного світу.

В заключній аналізі, сьогодні рішається справа Кореї; чи комунізм або особиста свобода переможуть, чи втеча переляканих людей, якої ми були тут свідками, буде здержана, чи хтось будь-коли в майбутньому кине наші улюблені родини в безодню нужди і безнадії.

Все це справи, за які ми боремося. Ще ніколи члени жодної військової команди не мали більш важливого виклику, як ми маємо, або кращої нагоди показати себе і наш народ з найкращого боку. І лиш так віддамо найбільшу честь нашій військовій професії і тим відважним предкам, що привели нас на цей світ!"

Таку високу думку мав великий син американського народу і начальний вождь союзних військ у боротьбі проти комунізму в Кореї. І таку саму думку мали всі члени, старшини, підстаршини і стрільці, Першої Української Дивізії Української Національної Армії в боротьбі проти большевиків за волю свого народу.
Дата: Вівторок, 11.10.2011, 21:47 | Повідомлення # 4
РОЗДІЛ ТРЕТИЙ

ТІЛЬКИ СИЛА ЛАМАЄ ПУТА НЕВОЛІ


Творення збройної сили в Західній Україні зродилося з бажання відновити українську військову традицію визвольної війни в нових часах, яка почалась по розвалі трьох могутніх імперій Европи і була відновлена українська держава (1917-1923 рр). І для її оборони були створені військові формації. Історія українського народу з вдячністю заховує в пам'яті Українських січових стрільців, старшин і стрільців Української Галицької Армії; вояків Корпусу січових стрільців та козаків Дійової армії Української Народної Республіки, але їх було замало, щоб надовго закріпити свою державу.

У наших часах українські патріоти передбачували, що в другій світовій війні може повторитнся історія з-перед двадцятип'ятьох років. І тому організація більшої військової одиниці, вишколеної на модерний лад, ставала історичною конечністю, хоч часи, люди та воюючі сторони були інші.

З тих причин створення стрілецької дивізії "Галичина", що в останньому році війни стали першою дивізією Української національної армії, мала не емоційні, але інтелектуальні спонуки. Дивізію створив холодний розум та відчуття особистого патріотизму добровольців перед своїм народом і перед його історією. І саме тому між тисячами початкових добровольців було сімдесят п'ять відсотків людей з університетською і середньою освітою. Вони походили з усіх закутків нашої розлогої батьківщини. Між ними були ветерани: генерали, полковники і старшини всіх вище згаданих формацій; крім того, старшини і вояки польської армії, як і члени Української військової організації та Організації українських націоналістів. І врешті дивізія мала стрільців із Східньої України, вишколених на совєтський лад, які були в німецькому полоні, а в 1943 році вступили до дивізії. Загально кажучи, в дивізії були українські патріоти всіх наших земель, включно з Буковиною, Молдавією та Кубанню.

Таким чином дивізія була символом Соборної України, а всім добровольцям присвічувала одна велика мета: боронити свою батьківщину перед навалою московського большевизму, а в випадку його розвалу творити й боронити свою українську державу.

* * *

Український автономіст 18 ст. князь Безбородько, коли говорив про Україну своїх часів, мав звичку казати: "Знаєте, чому Україна пропадає? Бо замість відважного козацтва, намножилось у нас всяке школярство. І тепер українець у полі не вояк і вдома не господар".

Люди дивувалися, а може, ще дехто й сьогодні дивується, чому українські інтеліґенти, генерали, полковники, університетські професори, священики, студенти університету, ґімназійні учні, свідомі селяни й робітники міст задумали взяти в руки зброю в неясній політично-стратегічній ситуації, що існувала на весні 1943 року.

Цей автор пригадує, що не раз чув подібні питання від людей, які воліли сидіти вдома, коли треба було приготовляти силу до оборони. Вони забували про велику мудрість, що небагато варт такий нарід, який не має синів і дочок, готових голови свої покласти в його обороні.

* * *

Можна думати, що подібні думки мав великий гетьман Іван Мазепа, який написав вікопам'ятні слова грядучим поколінням для науки: "Нехай буде вічна слава, що през шаблі маєм права"!

Патріотичне сумління дивізійників до глибини душі тривожили справи, на які кожний український патріот мусів шукати відповіді й розв'язки. Чи може український народ вимазати зі своєї пам'яті зламання Москвою договору з гетьманом Хмельницьким у Переяславі, що довело до великої трагедії під Полтавою 1709 року і змусило гетьмана Мазепу вмирати на чужині? Чи можемо забути кривду, якої зазнав наш нарід від захланних царів Романових, що змагали до викреслення нашого народу із сім'ї культурних народів та скинути його до ролі парія? Чи може український патріот забути знищення української держави большевиками в часі Першої світової війни? Чи можна вимазати з пам'яті виморення вмисним голодом шість чи більше мільйонів наших братів і сестер спочатку 1930-х років? Чи можемо викинути з пам'яті тисячі змасакрованих і розстріляних НКВДистами жінок і чоловіків, навіть дітей по тюрмах міст Західньої України й Волині в 1941-м році? Чи можна забути, що по чотирьох роках наказаного Сталіном божевільного танку НКВДистів у 1930-х роках, коли заковано народ у ярмо колгоспної панщини, п'ятнадцять мільйонів українських господарів позбавлено людської гідности і скинено до ролі ізгоїв на своїй рідній землі або замучено на каторжних роботах в Сибірі?

Не можна було забути всіх тих кривд Москві, яка в 1943 році насилала в Україну хмари своїх жадних хліба людей. Нічого доброго не можна було від них сподіватися, бо їхні партизанські банди вбивали наших людей, палили селища й церкви, де живцем горіли наші чоловіки, жінки й діти під час богослужб. Вони по селах розстрілювали сотні й тисячі невинних селян і закопували їх мертві тіла в купах гною. Чи можемо все це забути?

Щоб хтось не посудив нас у шовінізмі, наведемо слова російського письменника, Олександра Солженіцина, який в часі останньої світової війни був большевицьким старшиною.

Отож, коли Солженіцин говорить про большевицькі вбивства жінок, чоловіків і дітей у містах України, то закликає російський нарід визнати перед судом історії всі свої злочини проти українського народу, інакше стріне його Божа кара.

Українці терпіли й терплять, - каже Солженіцин, - "бо ми, росіяни, нашими чобітьми толочимо їх душі і все, що їм наймиліше, тому їх біль мусить бути безмірний. І коли ми, росіяни, намагаємось за всяку ціну знищити українців, то вони мають повне право ненавидіти нас. Але росіяни уявляють собі, що за все це горе й нещастя, українці повинні бути вдячні своїм мучителям.

І в 1941 році вже зайвий раз всі переконалися, що ніде в світі й ніколи в людській історії не було такого нелюдяного, злочинного й кровожадного режиму, як московсько-большевицький.

* * *

Краще згинути вільним у боротьбі, ніж до смерти жити в чужому ярмі! І ця засада була кличем трьох ґенерацій української патріотичної інтеліґенції, що взялася творити збройні сили, щоб не пустити в Україну такого кровожадного ворога. І запитаймо, чи то було правильно? Про це хай свідчить тепер нищення нашої Церкви, знущання в тюрмах і висилання людей на каторжні роботи на Сибір. Маємо багато живих свідків у вільному світі, що довгими роками карались на каторзі і все це нам сьогодні розказують.

Отож всіх цих історичних фактів і подій вистачає для того, щоб зрозуміти почуття і дрижання душі дідів, батьків і внуків, що ставали в ряди стрілецької дивізії "Галичина". За загальним обчисленням вже першого місяця було їх понад вісімдесят тисяч - вистачальна кількість п'ятьох дивізій із запасним полком. Хто розуміє військове ремесло, той знає, що в даному моменті не можна було їх створити.

Хто уважно слідкував за однорічним вишколом і перевишколом старшин, підстаршин і стрільців різних родів зброї, той знає, якою великою людською машиною є 18 тисяч людей дивізії з її запасним полком. Не забудьмо, як кажуть тепер дивізійні ветерани, що з кожного "цивільного селепка" треба було зробити здисциплінованого вояка, щоб удень і вночі, в довгих маршах і на фронті, був завжди готовий до дії. Справа особистої дисципліни і готовости до дії зганяли сон з очей старшин, підстаршин, а також і польових духовників, бо за кожне недотягнення стрільця всі мали до них претенсії.

Буває, що дисципліна важливіша, ніж саме технічне знання зброї, бо нездисциплінований вояк, який у кадрі не виконає точно й негайно наказу, - зовсім певно не виконає його на фронті і в часі вогню впаде в паніку. Згадаємо, що за виявлення страху перед ворогом у дивізії був драконський закон: старшина вищий ранґою міг розстріляти кожного за непослух і страх.

* * *

Український історик Нестор з ХІ ст. оповідає, що Великий Київський князь Святослав Завойовник облягав болгарський город Переяслав із 10 тисячами дружинників. На поміч болгарам прийшла 100-тисячна армія греків. Почувши це дружинники затривожились. Тоді відважний князь промовив до них: "Тепер нікуди нам дітись, по-волі чи по-неволі мусимо стати до бою. Не посоромимо землі руської, але зложимо кости наші, бо мертві сорому не знають; коли ж утечемо з поля бою, сорому набудемо. Не можемо тікати, але будемо битись доки сил стане. Я йтиму перед вами, коли моя голова впаде, тоді думайте самі про себе". І перемогли завзяті русичі десять разів сильнішого ворога.

У грецькій хронографії Лева Диякона читаємо що руські дружинники не піддаються живими ворогові, але кидаються у завзятий бій, бо вірять, що хто з них впаде в неволю на цьому світі, то буде рабом і на другому світі.

Лев Диякон залишив нам пам'ятку: опис геройської особи князя Святослава в часі його зустрічі з імператором Іваном Цимісхесом над Дунаєм. Імператор прибув на бистрому коні, в золотій уніформі та в товаристві багатьох достойників в таких же уніформах. З другого берега надплив у "скитській" моноксилі Святослав, помагаючи своїм дружинникам веслувати.

Він був середнього росту. Мав густі брови, сині очі і кирпатий ніс. Він голив бороду, але мав довгі пушисті вуси; також голив голову, крім чуба збоку, на знак шляхетности свого роду. Мав товсту шию і широкі плечі, а вся його постава була дуже мила. Виглядав похмурний і жорстокий. З одного вуха звисала золота сережка, прикрашена двома перлами, а між ними рубін. Його білий однострій нічим не різнився від однострою дружинників, хіба чистотою.

Так виглядав завзятий будівничий української імперії, батько Володимира Великого, одного з найбільших полководців і володарів Европи всіх часів.
Дата: Вівторок, 11.10.2011, 21:49 | Повідомлення # 5
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

ПЕРШІ КРОКИ ОРГАНІЗАЦІЇ ЗБРОЙНОЇ СИЛИ


Німеччина прогайнувала історичну нагоду

Невеселий був час у Галичині навесні 1943 року. Після упадку Сталінграду зі сходу приходили тривожні вісті про успішну офензиву московського большевизму, якому тепер всіми силами помагали західні союзники - Америка й Англія.

Німецькі збройні сили "вирівнювали" свої фронтові лінії, а це у звичайній мові означало, що німецька армія відступала перед наступом большевицької армії.

Такі щоденні вісті в радіо й пресі наповняли тривогою серце українських людей. Всі пам'ятали страхіття двадцять двох місяців першої большевицької окупації Галичини й Волині (17 вересня 1939 - 22 червня 1941 рр.). Не було майже родини, що не втратила б когось із своїх найближчих, яких після важких тортур і таємного нечестивого суду зараз же розстрілювали в НКВДівських закамарках або висилали на невільничу працю в підбігунові околиці. Убитих у тюрмах і підземеллях в'язнів НКВД, після втечі большевиків зі Львова в 1941 році, видобували змасакрованих в червні-липні того ж року майже по всіх містах Галичини й Волині, розпізнавали їх, як було можливо, і хоронили по-християнському. Жаль, стогін і плач скорбного українського народу, бідних удів і сиріт понісся ген до неба перед престіл Всевишнього.

Можливість нового приходу большевиків широким відгомоном понеслась по містах, селах і хуторах України. Всі були певні, що згодом і справдилось, що арешти, знищення, розстріли й вивози на Сибір знову повторяться, але цим разом ще з більшою жорстокістю.

Загарбницька й короткозора політика націонал-соціялістичної німецької партії - "гітлерівського Райху", не залишала зброї в руках мільйонів українських вояків, що масово і з піснею на устах переходили до них від большевиків у надії, що німецький уряд дозволить їм затримати зброю і вони звернуть її проти своїх гнобителів з Москви.

Цей автор чув з уст польського полковника Бобровського з ІІ корпусу ген. Андерса, що на нарадах у штабі британської армії ген. Олександра в Єгипті на початку липня 1941 року прем'єр міністрів Великої Британії, Вінстон Черчіл, сказав, щоб від тієї хвилини слідкувати із замкненим віддихом за політичними ходами Гітлера в Україні: якщо він проголосить Україну незалежною, тоді західні аліянти програли війну, бо самі українці викінчать большевиків; якщо ж він не проголосить України незалежною державою, тоді ми виграємо війну.

Замість залишити зброю в руках українців, німці загнали їх за дроти таборів полонених і там їх виморили голодом, холодом і пошестями. Цьому авторі розказав німецький священик в Нойгаммері, що на власні очі бачив в тому місті десятки тисяч большевицьких полонених, а в тому багато українців, за дротами напівнагих і напівживих кістяків, що сотнями вмирали кожного дня, і часто траплялись там випадки канібалізму: живі ще кістяки кидались на мертвих друзів і їли їхні тіла, щоб рятувати себе від неминучої смерти.

Яка велика шкода! Який злочин! Адже всі ті шоди могли були раз-на-завжди знищити большевицький "рай" на землі, завести Божий лад у світі й захоронити Україну від нового походу сибірських дивізій в 1943/44 роках.

Українське громадянство поділилось...

Наступ большевицьких дивізій на Україну навесні 1943 року дуже вплинув на настрої наших людей.

Вони поділились на кілька груп, оптимісти мали ще надію, що німецька армія дасть собі раду з большевиками, реалісти помалу почали пакувати своє майно і втікати на Захід до Австрії чи Баварії, а консерватисти і старші й досвідчені патріоти почали думати про організацію військової сили, що помогла б стримати большевицьку навалу на Україну. Це ініцятори і прихильники 1 УД УНА. Вони вірили, що якби Україна мала була більшу військову силу в 1918/19 роках у Києві і Львові, то її незалежність була б запевнена. Тому перша українська дивізія мала стати зав'язком такої сили.

Але була ще одна група - ОУН-СД, яка організувала наперед повстанські загони, а потім УПАрмію та вишколювала її в лісах, а тимчасом вона боронить народ перед нахабністю німецького і большевицького окупанта. Ось такі, менш більш, були відносини в Україні навесні 1943 року.

Початки організації збройної сили

Відомо, що вже 20 червня 1940 року у Варшаві відбулась нарада військовиків під проводом ген. Сальського, командира "Залізної дивізії" Дійової Армії Української Народньої Республіки, який при кінці серпня 1919 року брав участь у здобутті Києва від большевиків. Ця нарада вирішила закладати в різних околицях України військові організації "Січі" і одною з таких організацій була "Поліська січ" Тараса Бульби-Боровця. Вона діяла аж до 1943 року.

29-го червня 1941 року в Кракові відбулася інша нарада військовиків під проводом ген. М.Капустянського, також генерала Дійової Армії, яка проголосила заклик до всіх ветеранів колишніх українських армій у справі організації української військової сили. Цей заклик підписав також кол. начальний командант Української Галицької Армії ген. Михайло Омелянович-Павленко. Він був командиром "Зимового Походу" взимі 1919/20 року і в союзі з поляками здобув столицю України - Київ в 1920 році.

Але аж на весну 1943 року Львівський губернатор Вехтер одержав тиху згоду Начальної команди німецьких збройних сил організувати більшу українську військову одиницю: Стрілецьку дивізію "Галичина ". І цей почин підтримали вище згадані українські військові чинники, як також ієрархи обох українських Церков, які призначили для дивізії своїх польових духовників, згідно з давною традицією українських збройних сил.

Отець митрат д-р Василь Лаба, начальник польових духовників Української Галицької Армії, був тепер іменований начальним духовним Першої української дивізії "Галичина".

Німецьким начальним військовим властям були поставлені такі постуляти: Дивізія мусить мати характер чисто український, напр., тризуб буде її урядовою відзнакою, українські старшини командуватимуть по-українському, а на командира Дивізії був передбачений полк. Павло Шандрук. Дивізія мала творитись у рамках "Вермахту" і мала бути моторизованою одиницею, а найголовніше - вона не мала бути вжита на західньому, тільки на східньому фронті.

Більшість домагань українців німецькі військові власті не прийняли та все таки українські чинники мали надію, що в ході організації дивізії самі обставини, головно, важкий стан німецької армії на фронті, змусять німців поступитися в українську користь.

28-го квітня 1943 року відбулось у Львові торжественне проголошення Першої української дивізії "Галичина" та майже одночасно були проголошені імена членів військової управи: Альфред Бізанц, колишній полковник УГАрмії, був головою, Осип Навроцький, сотник УГАрмії, був його заступником, з двома людьми до помочі - Е.Пиндусом та С.Волинцем. Отець митрат Василь Лаба був іменований начальним польовим духовником; д-р В.Білозор - начальником лікарів; Іван Рудницький - правним референтом; М.Кушнір - шефом пропаґанди; З.Зелений - референтом молоді; Л.Макарушка - референтом старшин; А.Палій - референтом допомоги родинам стрільців; Ю.Крохмалюк - архівістом. Почесним головою військової управи був іменований ген. Віктор Курманович, кол. начальний командир УГА.

Український нарід є глибоко віруючим, християнським народом, тому всі без винятку домагалися, щоб у дивізії були польові духовники, і хоч нім. федерація т.зв. "Ваффен СС", з якою проти волі ВУправи і добровольців афіліована була українська дивізія, не мав духовників, то в цій справі німці зробили для українців вийняток. Український нарід виявив волю, щоб під час вишколу та в боях із стрільцями були їх священики, як ще й тепер є в арміях усіх віруючих народів.

І протягом травня 1943 року до дивізії зголосилось понад 80 тисяч добровольців, з яких лише 20 тисяч були покликані до військової служби. 18-го липня після Богослужби і прощальної паради у Львові від'їхав перший транспорт добровольців до вишкільного табору.

Варто згадати, що св. Літургію того дня в заступстві хворого Сл. Б. митрополита Андрія відправив Владика Йосафат Коциловський з Перемишля, який перед вступленням до монастиря був старшиною австрійської амії.

Важливе особисте рішення

Від уряду начального духовника, о. митрата В.Лаби, з доручення Митрополичої Консисторії, я одержав заклик станути в ряди дивізії та послужити своєму народові в ролі польового духовника.

Моя дружина і троє дітей мали в часі моєї служби мати запевнену опіку. В часі моєї відсутності в парафії, що складається із двох церковних громад, консисторія іменувала двох моїх сусідів доїжджаючими душпастирями. В письмі видно було надію, що війна не триватиме довго, а по її закінченню всі вернемось на свої давні місця.

Не від речі буде тут згадати, що в тому часі ходили загальні й уперті чутки, що в скорому часі в Німеччині дійде до зміни режиму на новий, демократичний, який проголосить Україну незалежною державою. Ці вістки, можна здогадуватися, походили з кіл Вермахту, де підготовлявся державний переворот, як свідчить про це невдалий атентат на Гітлера (20 липня 1944 р.).

Бувши священиком, я сильно вірив і голосив своїй братії Христові слова: "немає більшої любови, як хто душу свою покладе за друзів своїх".

Ці слова були провідною ідеєю мого життя ще від студентських часів, напр. довгомісячна в'язниця в часі "пацифікації" 1930 року; кілька судових розправ за оборону прав народу в перших роках священства; ув'язнення в Березі Картузькій напередодні другої світової війни; переслухyвання з побоями в НКВД, втеча в підпілля та перша еміґрація; виконування обов'язку культ.-освітнього референта в УДК на Холмщині (крім священичих обов'язків) та ув'язнення ґестапом навесні 1941 року.

Заходами полк. Романа Сушка мене звільнили з тюрми 15-го червня ц.р., але одночасно я одержав від нього доручення через д-ра С.Сулятицького, приєднатись до української команди в ролі перекладача і посередника між ОУН та частинами VІ-ої Армії для помочі українському населенню. Я це прийняв під умовою - якщо митрополит Андрій це затвердить в часі моїх відвідин у нього.

Завдяки нашій праці вже в перших днях війни тисячі українських полонених, згромаджених у православному соборі в Луцьку, були звільнені, а потім ми вишукували "підпільних" священиків і помагали їм організувати православну Богослужбу. Велику частину нашої праці ми переводили в прифронтовій полосі, бо треба було говорити з видатнішими полоненими.

В першій декаді липня мені вдалося відвідати митр. Андрія у Львові та скласти докладний звіт з усього, а потім все те записати на папері, тому цілих два дні я працював у нього. Я мав надію, що залишуся вдома для душпастирської праці, тим більше, що я нічого не знав, що сталося з моєю родиною, але митр. Андрій вислав мене на Україну з порадою: говорити з православними людьми і священиками й довідатись про їх думку в справі молитовного єднання з нами. І це я робив кілька тижнів по прилученні Галичини до Ген. Губернаторства, коли митрополит відкликав мене до праці у Львівській архиепархії. Відомо, що люди із Сх. Україні раді були мати в себе наших священиків і посилали в цій справі делеґації до митрополита у Львові, але їх ґестапо в'язнило і в найкращому випадку висилало до Галичини.

В 1941 році я бачив багато замордованих НКВДистами українських людей, жінок і мужчин. Їх тіла були скинені до братніх могил, без християнського похорону.

І я рішився стати польовим духовником, бо відчував, що цього вимагають від мене Бог і Україна, моя поневолена батьківщина.
Бібліотека » Духовність » Християнський націоналізм » о. д-р І. Нагаєвський. Спогади польового духовника.
Сторінка 1 з 512345»
Пошук:

© 2008-2017 Свята Традиція УГКЦ

Яндекс.Метрика