Головна сторінка сайту
Сторінка 1 з 11
Архів - тільки для читання
Бібліотека » Духовність » Для душі - історії, легенди, перекази » СТІНА
СТІНА
Дата: П`ятниця, 28.05.2010, 01:01 | Повідомлення # 1
Посеред двору – стіна. Власне, не посеред двору, а між двома сусідніми домами. Коли й навіщо її було збудовано, мешканці будинків можуть хіба що здогадуватися. І роблять це охоче й майстерно. Кажуть, що це залишок паркану кладовища, що колись було на місці будинків. Або ще: зверху викарбувана дата „1654”, тому цю стіну можна справедливо вважати сучасницею повстання Хмельницького, ба навіть пунктом збору козаків- повстанців. Словом, за все своє життя я встиг почути сотні не менш правдоподібних і захоплюючих версій. Пригадується, що вигадування історії стіни було чи не найулюбленішою нашою дитячою забавою. Найкращі версії оприлюднювалися всім мешканцям будинків, так що бабусі на лавочках завжди мали про що поспілкуватися.
Що ж до мене, то мушу сказати, що взаємини зі стіною якось не склалися. Ніяк не міг до неї звикнути, хоч ходив повз стіну протягом 17 років (доки врешті покинув рідні пенати в пошуку кращої долі). Увесь час вона здавалася мені чимось зайвим. До того ж унеможливлювала вільний прохід від одного дому до другого. Усієї то користі від неї було лише те, що діти залучали її до своїх гульбищ із м’ячем. Та це не так важливо, бо хочу розповісти, за яких обставин я її зненавидів. Отже, я був тоді ще зовсім малим, грався собі в дворі. Раптом звідкись надбіг страшнючий сусідський пес Блек, хазяїна ж поруч я не зауважив (наскільки я в той момент взагалі міг щось зауважити). Як зараз пам’ятаю зле собаче гарчання, білі, як слонова кістка, вишкірені зуби, посоловілі від люті очі... Я почав поволі задкувати, не бачачи, що було позаду. А там виявилася стіна... Тому через кілька хвилин я опинився притиснутим спиною до неї, сам на сам із псом. Якусь мить ми стояли отак, вдивляючись один одному в очі. Мої руки за спиною машинально обмацували стіну в пошуку хоч якогось шляху порятунку. Я на все життя запам’ятав холодність і шершавість поверхні стіни, прочитав пальцями її невблаганну й безсердечну твердість. Якийсь байдужий і тупий сон раптом огорнув мене. Можливо, я бачив насправді, як хтось із дорослих прибіг до мене. Отямився вже дома у своєму ліжку. Довкола стурбовані обличчя рідних, і на моє питання: „де собака?” відповіли, що ніякого пса не було. Далі нічого не пам’ятаю з цієї історії раннього дитинства. Проте саме тоді в моєму серці зародилася страшенна антипатія до стіни. Наші стосунки з нею загострилися, як тільки я підріс настільки, наскільки було необхідно, аби нишком взяти молоток із татової шухляди інструментів і пізнім вечором чимдуж гупнути по сірій бетонній поверхні, вклавши в удар усе бажання позбавитися того більма посеред двору. Ось таку операцію завважила якась бабця з сусіднього дому й наробила достатньо шуму, аби мої домашні про все тієї ж миті дізналися. Ну й почалося тоді! Батьки покарали мене позбавленням права на прогулянки протягом цілого місяця. Та це були лише дрібниці в порівнянні з одностайним осудом мешканців обох будинків. Батьки наказали своїм чадам не знатися з „тим вандалом, руйнівником суспільно-архітектурних цінностей”. Так що я опинився в цілковитій домашній і суспільній блокаді. Проте на цьому мої поривання вкоротити віку тій вікопомній споруді не закінчилися. Якось уночі за допомогою викрутки й молотка я намагався встановити природу стіни, а на практиці ж просто оббити краї цегли, аби потім розібрати стіну, як дитячий конструктор: цеглинка за цеглинкою. Промучився десь із півночі і, вирішивши знайти якийсь радикальніший спосіб, пішов додому додумувати план. Звичайно ж, для мешканців, що побачили вранці сліди паплюження улюблениці, не було проблемою встановити особу винного в тому безчинстві. Щось там мене тягали в міліцію (й не раз), слідчий прочитав мені якусь нотацію, пригрозивши не возитися зі мною наступного разу, на тому й відпустив.
Тоді я змайстрував невеличку бомбу з тих матеріалів, які були під рукою дома і в шкільній хімічній лабораторії (коли вийшов лаборант). Ось я її запалив, навколо почали збиратися люди, багато їх повисовувало голови з вікон... Я обертаюся й дивлюся на них. Зневага й острах у їхніх очах. Проте це мене не спинить... Ніщо взагалі вже не спинить...
Я намацую на своєму поясі кнопку. Клац – і знайома музика розливається по всьому тілу, наповнює груди і я кричу їм усім: “All in all you're just another brick in the wall !” – Врешті-решт ви є тільки одною з цеглинок у стіні! У стіні, яку самі ж для себе збудували, а тепер вовком дивитеся на людину, яка хоче вас від неї звільнити. Так, усіх вас, але передусім самого себе. Мушу запевнити, що все ж існує життя поза стіною.
... Я схильний до моделювання цієї стіни у своїй уяві. Часто уві сні вона ввижається мені в таких чудернацьких формах, що аж ніяк не поступаються за своєю вигадливістю тим примарам з фільму. Проте найбільше турбують мою сонну уяву візії розбивання стіни. Думаю, якби автори звернулися по мою допомогу при створенні кінцевої сцени, то стрічку таки треба було б заборонити. Інакше люди навряд чи змогли б спокійно віддатися сну, і я був би першим, хто побіг би за снодійним... За браком часу мушу закінчувати мій домашній кіносеанс, але то нічого – стіну можу й сам зруйнувати, варто лише її собі намалювати: цегляна чи бетонна, сіра чи коричнева... Вибір виключно за уявою. Звичайно ж, якщо бетонна, то краще її уявити сірою. Проте цегляна також виглядатиме непогано: і розібрати її можна в разі чого. Що ж, побачимо, що з цього вийде.

Наталя Лисак
Можливо, у нашому житті також є стіна?
Стіна непорозуміння, непрощення, неприйняття? Задумайся, навіщо вона тобі потрібна? Зламай її!

Бібліотека » Духовність » Для душі - історії, легенди, перекази » СТІНА
Сторінка 1 з 11
Пошук:

© 2008-2017 Свята Традиція УГКЦ

Яндекс.Метрика