Головна сторінка сайту
Сторінка 1 з 11
Архів - тільки для читання
Бібліотека » Духовність » Для душі - історії, легенди, перекази » Нарада душі з розумом
Нарада душі з розумом
Дата: Понеділок, 17.05.2010, 21:32 | Повідомлення # 1
Душа.
- Побиваюся нестерпно, ніде не знаходжу розради.
Не знаходжу розради та втіхи ні поза собою, ні в собі.
Не можу дивитися на світ,
сповнений безперервної спокуси, обману, душогубства.
Необережне споглядання світу,
деякі необережні погляди на його спокуси,
невідання отруйності вражень від нього,
дитяча, незріла довірливість до нього
притягнули до мене його стріли,
сповнили мене смертельних виразок.
Навіщо мені дивитися на світ?
Навіщо цікавитися ним, докладно вивчати його, або прив'язуватися до нього,
якщо я лише короткочасна паломниця в світі.
Неминуче я покину його, і не знаю, коли покину.
Щодня, щогодини я повинна бути готовою до заклику у вічність.
Яким би тривалим не було моє паломництво по пустелі світу,
воно незначне перед невимірною вічністю,
перед якою рівними є і години, і дні, і роки, і сторіччя.
Сам світ зі всім величезним стовпотворінням своїм мине:
земля з ділами, що на ній, розпадеться (2 Пет. 3, 10).
Згорять ці діла - плоди падіння й відкинення людей.
Рани, нанесені мені світом,
зробили світ огидним для мене, але не охоронили від нових ран.
Не хочу бути посеред світу!
Не хочу підкорятися йому!
Не хочу брати ніякої участі в служінні йому!
Не хочу навіть бачити його!
Але він всюди переслідує мене: насильно вторгається,
в казковій красі постає перед поглядом,
розслаблює, вражає, вбиває, губить мене.
Я сама, постійно носячи і містячи в собі джерело самообману й неправди,
ввергнутих в мене гріхом, продовжую спокушуватися світом:
ненавидячи його, мимоволі тягнуся до нього
і з жадібністю п'ю його отруту,
глибоко вганяю в себе стріли, випущені ним в мене.
Звертаю засмучений і допитливий погляд від світу до себе самої.
В собі не знаходжу нічого втішного.
В мені киплять незліченні гріховні пристрасті!
Я безперестанку осквернююся різноманітними гріхами:
то мучать мене гнів і злопам'ятність;
то відчуваю, що горю полум'ям перелюбства.
Бентежиться кров,
загоряється уява від якоїсь дії, далекої мені, ворожої,
й бачу принадні образи,
які стоять переді мною й манять до мріяння про гріх,
до насолодження згубною спокусою.
Не маю сил втікати від спокусливих образів:
мимовільно, насильно приковуються до них мої хворобливі очі.
Та втікати нікуди!
Втікала я в пустелю:
в пустелю прийшли зі мною картини гріха,
чи випередили мене в ній - не знаю;
в пустелі постали переді мною з особливою, вбивчою живістю.
Не існують ці образи:
і образи, й існування їхнє, й краса - брехня та спокуса;
але разом вони живі, й ніщо, ні сам час, ані ветха старість, не може умертвити їх.
Змиває їх з уяви сльоза покаяння:
сльози покаяння немає в мене.
Згладжує їх в уяві смиренна молитва, з'єднана з плачем серця:
такої молитви немає в мене.
Серце моє позбавлене розчулення, позбавлене спасительного плачу:
воно в мені незворушне, як уламок холодного каменю.
Незважаючи на мою жахливу гріховність,
я рідко бачу свою гріховність.
Незважаючи на те, що в мені добро змішане зі злом,
і зробилося злом,
як робиться отрутою прекрасна їжа,
змішана з отрутою,
я забуваю про скрутне становище добра,
даного мені при сотворенні,
пошкодженого, перекрученого при падінні.
Я починаю бачити в собі моє добро цілісним, безгрішним та милуватися ним:
моє марнославство відносить мене з плодоносної й багатої ниви покаяння в далеку країну!
В країну кам'янисту й безплідну, в країну терню й бур'яну,
в країну брехні, самообману, погибелі.
Я покидаю виконання заповідей Христових,
і починаю виконувати навіювання мого серця,
слідувати його відчуванням, його волі;
я зухвало називаю відчуття занепалого єства добрими,
його діяння чеснотою,
- а це добро й цю чесноту гідними нагород земних та
небесних, людських і Божих.
Коли я намагалася виконувати заповіді Христові,
не слухаючи волі серця й насилуючи його,
я визнавала себе боржником перед Богом і людьми,
рабою невірною й непотрібною!
Вслід за самообманом з'являються в мені печаль,
зневіра та якийсь страшний морок.
Печаль позбавляє мене моральної діяльності,
зневіра відбирає силу боротися з гріхом,
а морок - наслідок печалі та зневіри
- густий морок приховує від мене Бога,
Його безпристрасний і грізний суд,
обіцяні нагороди за християнську чесноту,
обіцяні кари за відкидання християнства і його святих уставів.
Я починаю грішити безстрашно,
при мовчанні совісти, що мовби вбита чи спить у цей час.
Рідко, дуже рідко
випадає хвилина розчулення, світла й надії.
Тоді відчуваю себе іншою.
Але світла хвилина - коротка.
Небо моє буває ясним не часто.
Як чорні хмари, знову налітають на мене
пристрасті, й знову скидають у морок, у сум'яття, у нерозуміння, у загибель.

Розуме мій!
Ти - керівник душі.
Настанови мене!
Введи в мене блаженний спокій!
Навчи мене, як мені зачинити вхід в себе враженням від світу,
як мені приборкати й вгамувати пристрасті,
які виникають в мені самій.
Світ і пристрасті виснажили,
пошматували мене.

Розум.
- Невтішною буде моя відповідь.
І я разом з тобою, душо, вражений гріхом.
То, про що говорила ти, мені добре відомо.
Як я допоможу тобі,
коли мені самому нанесені смертельні удари,
коли я позбавлений сили діяти самовладно?
В безперервній діяльності моїй,
яка дарована мені Творцем і є моєю властивістю
[Калліста Катафігіота, Доброт., ч. 4, гл. 3],
я безперервно підпорядковуюся
сторонньому впливові.
Вплив цей - вплив гріха, яким я зіпсутий та розстроєний.
Цей вплив безперестанку відволікає мене від Бога, від вічності,
вабить до спокуси суєтним і минущим світом,
до спокуси собою, до спокуси тобою, душо,
до спокуси гріхом,
до спокуси впалими ангелами.
Мій суттєвий недолік полягає в розсіянні, що безперервно насилує мене.
Вражений розсіянням, я витаю, подорожуючи по всесвіті без потреби
та без користі, подібно до інших відпалих духів.
Я бажав би зупинитися - та не можу:
розсіяння розкрадає, відносить мене.
Обкрадений розсіянням,
я не можу подивитися, як належить, ні на тебе, душо, ні на самого себе.
Від розсіяння я не можу слухати, як належить, Слово Боже:
ззовні виглядаю уважним, але в той час, коли пробую слухати,
мимоволі ухиляюся у різні сторони, переношуся дуже далеко,
до предметів цілком сторонніх,
розглядання яких не тільки не потрібне мені,
але й надзвичайно шкідливе.
Від убивчого розсіяння не можу принести Богові сильної,
справжньої молитви й утвердитися в страсі Божому,
яким би знищилося моє розсіяння, і помисли мої стали би слухняними мені,
яким передалися б тобі, душо, сердечне сокрушення та розчулення.
Від мого розсіяння ти перебуваєш у жорстокості;
при твоїй жорстокості та нечулості я розсіююся ще більше.
Розсіяння - причина моєї слабкості в боротьбі з гріховними помислами.
Від розсіяння я відчуваю затемнення і тяжкість:
коли стане переді мною помисел гріховний,
я не раптом і не швидко впізнаю його, якщо він прикритий оправданням.
Якщо ж він і явний, то я, озброюючись проти нього,
не виявляю до нього рішучої й непохитної ненависті,
вступаю в бесіду зі своїм убивцею,
насолоджуюся смертоносною отрутою, яку він лукаво вкладає в мене.
Зрідка буваю я переможцем, часто переможеним.
Через розсіяння моє обіймає мене безпам'ятність:
я забуваю Бога,
я забуваю вічність,
я забуваю про мінливість і обманливість світу,
тягнуся до нього, забираю, душо, тебе з собою.
Я забуваю гріхи свої.
Я забуваю падіння своє, я забуваю скрутне становище своє:
в затемненні та самообмані моєму починаю знаходити в собі й у тобі чесноти.
Я починаю шукати, вимагати визнання цих чеснот від брехливого світу,
готового на хвилину погодитися, щоб потім зліше насміятися.
Чеснот немає в нас:
достоїнство людини цілком осквернене падінням,
і вона правильно буде думати про себе, якщо,
як радить один великий подвижник,
буде вважати себе мерзотою
[Брат просив преподобного Сисоя Великого
сказати йому слово на користь.
Старець відповів йому, що монах повинен бути нижчим від ідолів.
На запитання ж брата, що означає бути нижчим від ідолів, старець сказав:
Писання каже про ідолів,
що вони уста мають і не говорять,
очі мають і не бачать,
вуха мають і не чують:
таким повинен бути й монах.
І як ідоли є мерзотою, так і монах хай думає про себе, що він - мерзота.
Патерик Скитський, буква С.].
Ким, як не мерзотою, є немічна, найменша істота,
покликана Всемогутнім Творцем всього видимого й невидимого до буття з нічого,
що озброїлася проти Творця свого?
Ким, як не мерзотою, є істота, яка не має нічого власного,
що одержала все від Бога, і повстала проти Бога?
Ким, як не мерзотою, є істота, яка не засоромилася раю,
дозволила собі серед райського блаженства охоче вислухати страшний наклеп і хулу на Бога
та довела негайну готовність вірити в наклеп і хулу діяльним переступом заповіді Божої?
Чим, як не мерзотою, є розум
- вмістилище й безперестанний батько недобрих і злісних помислів,
помислів, завжди ворожих Богові?
Чим, як не мерзотою є душа, в якій безупинно обертаються буйні й дивовижні пристрасті,
подібні до отруйних змій, василисків та скорпіонів у глибокому рові?
Чим, як не мерзотою є тіло, в беззаконнях зачате, в гріхах народжене,
знаряддя гріха протягом короткого земного життя,
джерело смертоносного смороду після закінчення земного життя?
Ми, душо, становимо одну духовну істоту:
я помишляю, ти відчуваєш.
Але ми не тільки пошкоджені гріхом,
ми розсічені ним немов би на дві окремі істоти,
які діють майже завжди протилежно одна до одної.
Ми роз'єднані, протипоставлені один супроти одного,
ми відділені від Бога!
Гріхом, який живе в нас,
ми протипоставлені Самому Всесвятому й Досконалому Богові!

Душа .
- Сумна твоя відповідь, але вона справедлива.
Певною розрадою є те, що наш важкий стан перебуває у взаємному співвідношенні,
і ми можемо поділяти нашу скорботу,
можемо допомагати один одному.
Дай же пораду,
як вийти нам із спільного нашого розладу?
Я помітила, що завжди мої почуття відповідають твоїм помислам.
Серце не може довго боротися з думкою:
воно завжди кориться їй, а коли й противиться,
то противиться тільки короткий час.
Розуме мій!
Будь путівником до спільного нашого спасіння.

Розум .
- Я згоден з тим, що серце недовго противиться думці.
Але воно, зробившись покірним на хвилину,
знову повстає проти найправильнішої, проти найбільш богоугодної думки,
повстає з такою силою й жорстокістю,
що майже завжди звалює та полонить мене.
Зваливши мене, воно починає плодити в мені найбезглуздіші помисли,
що є вираженням і виявленням потаємних пристрастей.
Що сказати мені і про думки мої?
Через мої розлад та ушкодження гріхом,
мої думки надзвичайно непостійні.
Зранку, наприклад, виникли в мені відомі думки про наше духовне життя,
про невидимий важкий подвиг, про земне наше становище,
про взаємини, обставини, про наше участь у вічності;
ці думки здавалися ґрунтовними.
Раптом до полудня, або й раніше,
вони відходять самі собою від якої-небудь несподіваної зустрічі,
замінюються іншими, які, в свою чергу, визнаються гідними уваги.
До вечора з'являються нові думки з новими виправданнями.
Вночі отримую сум'яття від інших помислів,
які протягом дня ховалися десь, мовби в засідці,
щоб раптово піднятися переді мною в час нічної тиші,
збурити мене мальовничим та вбивчим живописом гріха.
Марно, отримуючи науку Словом Божим,
я визнаю правильними тільки ті думки,
на які ти, душо, відповідаєш станом глибокого спокою, смирення, любові до ближніх;
марно я переконаний, що всі думки, не тільки ті, які виробляють в тобі муку і розлад,
але й з'єднані з найменшим збентеженням,
з найменшою жорстокістю твоєю,
далекі від істини, наскрізь брехливі, оманні, згубні,
якою б маскою праведності вони не були прикриті.
Марне це знання!
Марна ця правдива ознака,
яка рішучо відокремлює в світі духів добро від зла!
Через незбагненну недугу, яка живе в мені й осягається лише досвідом,
я не можу відірватися від нищівних помислів, що породжуються в мені гріхом.
Не можу їх ані придушити, ані викинути,
коли вони почнуть вирувати в мені, як хробаки;
не можу ні відігнати їх, ні відштовхнути від себе,
коли вони нападуть на мене ззовні, як розбійники, як люті, хижі звірі.
Вони тримають мене в полоні,
я на них важко працюю, вони гнітять, мучать,
повсякчас готові пошматувати, вразити вічною смертю.
Муку, яка вони виробляють,
я мимоволі передаю тобі, душо,
передаю її й тілові нашому,
яке від того хворобливе та немічне, вражене незліченними виразками,
пронизане і стрілами, і мечами гріховними.
Отруєна вічною смертю, ти, душо,
уболіваєш нестерпно, шукаєш розради,
ніде не знаходиш її.
Даремно ти думаєш знайти цю відраду в мені:
я вбитий разом з тобою;
разом із тобою я похований у тісному й похмурому
гробі небачення та незнання Бога.
Ставлення наше до живого Бога,
як до неіснуючого й мертвого,
є певним свідченням нашого власного умертвіння.

Душа .
- Мій провіднику!
Око моє!
Вища духовна сило моя!
Розуме мій!
Ти приводиш мене до безнадії.
Якщо б ти, будучи світлом моїм, визнаєш себе темрявою,
то чого очікувати мені від інших сил моїх,
які в мене - спільні з безсловесними тваринами?
Чого очікувати мені від волі моєї або сили бажання,
від ревності або природнього гніву,
які тоді тільки можуть діяти інакше, ніж діють у худобі,
звірах і демонах, коли вони перебувають під твоїм керівництвом.
Ти сказав мені, що, при всій немочі твоїй,
при всьому затемненні твоєму, при усієї мертвості твоїй,
Слово Боже ще діє на тебе,
доставило тобі хоча б ознаку відрізняти добро від зла,
в чому полягає найбільша трудність.
І я стала причасницею цього пізнання!
Вже й я, коли почну відчувати збентеження та розлад,
разом з тим відчуваю неправильність мого стану,
відчуваю до такого стану і недовіру, і ненависть,
намагаюся скинути з себе стан,
який для мене неприродній та ворожий.
Навпаки, коли ти затримаєшся, хоча б на короткий час,
немов би в рідних обіймах, в помислах,
почерпнутих із Слова Божого
- яку я відчуваю розраду!
Яке з глибини моєї, з найглибших сердечних скарбів,
підноситься славослів'я Богові!
Яке мене обіймає благоговіння перед величчю Бога,
що в цей час відкривається мені!
Якою я видаюся сама собі нікчемною пилинкою
посеред величезної та різноманітної світобудови!
Яка благодатна тиша,
ніби принесена подихом райського вітру,
починає віяти в мені й прохолоджувати мене, втомлену спекою і засухою!
Яка солодка та цілюща сльоза,
зродившись у серці, сходить в голову,
і випливає на розгарячену щоку зі смиренного й лагідного ока,
що дивиться на всіх і все так мирно,
з такою любов'ю!
Тоді я відчуваю зцілення мого єства!
Тоді зникає внутрішня боротьба!
Тоді сили мої, розсічені й роздроблені гріхом,
з'єднуються воєдино.
Ставши єдиними з тобою та з іншими моїми силами,
залучивши до цієї єдності й тіло,
я відчуваю милість Творця до Його упалого творіння,
пізнаю діяльно значення й силу Відкупителя,
який зцілює мене своєю всесильною і животворящою заповіддю.
Я сповідаю Його!
Я бачу дію поклоняємого Всесвятого
Духа, що від Отця виходить і Сином посилається!
Я бачу дію Бога-Духа,
який уводиться Богом-Словом,
і являє Божество Своє творчою Своею силою,
через посередництво якої посудина розбита стає такою,
що немовби ніколи не піддавалася розбиттю,
в первісній цілісності та красі.
Розуме мій!
Звернися до Слова Божого,
з якого ми вже запозичали незліченні блага,
але втратили через наше недбальство,
нашу холодність до дарів Божих.
Безцінні, духовні дари ми проміняли на оманну примару дарів,
під видом яких гріх і світ пропонували нам отруту свою.
Розуме мій!
Звернися до Слова Божого!
Пошукай там відради для мене:
зараз сум мій нестерпний, і я боюся,
щоб я не впала
в остаточну погибель - в розпач.

Розум .
- Слово Боже, душо,
найбільш задовільно вирішує наше нерозуміння.
Але багато людей,
почувши Слово Духа
і витлумачивши його собі плотським своїм розумінням,
сказали про животворяще Боже Слово:
Жорстока ця мова! Хто може її слухати? (Йо. 6, 60)
Почуй, душо, сказане Господом:
Хто своє життя зберігає,
той його погубить;
а хто своє життя погубить задля мене, той його знайде (Мт. 10, 39).
Хто життя своє любить, той погубить його;
хто ж зненавидить своє життя на цьому світі,
той збереже його, щоб жити вічно. (Йо. 12, 25).

Душа .
- Я готова вмерти, якщо велить Бог.
Але як вмерти мені, безсмертній?
Не знаю того знаряддя,
яке було би здатним позбавити мене життя.

Розум .
- Не думай, душо,
що заповідь Христова велить вмерти тобі одній,
що я вилучений з вироку.
Ні!
Чашу смерті я повинен розділити з тобою
і першим випити її,
як головний винуватець нашого спільного падіння,
відкинення, нещастя, дочасної і вічної смерті.
Смерть і знищення, яких від нас вимагає Бог,
полягають не в знищенні існування нашого:
вони полягають у знищенні самолюбства,
яке стало немовби нашим життям.
Самолюбство
- це перекручена любов впалої людини до самої себе.
Самолюбство обоготворяє свій впалий, так званий розум,
намагається у всьому і повсякчас задовільняти своїй впалій,
хибно спрямованій волі.
Самолюбство виражається у ставленні до ближніх
або через ненависть,
або через догоджання людям,
тобто догоджання пристрастям людським,
а до предметів світу, якими він завжди зловживає,
- через пожадання.
Наскільки святою Любов'ю є зв'язок досконалости(Кол. 3, 14),
і складається з повноти всіх чеснот,
настільки самолюбство є тією гріховною пристрастю,
яка складається з повноти всіх інших різноманітних гріховних пристрастей.
Для знищення в нас самолюбства
я повинен відкинути всю свою мудрість,
хоч би я був дуже багатий мудрістю,
за людським переданням та за первнями світу (Кол. 2, 8).
Я повинен зануритися в убогість духа й,
оголений цією убогістю, омитий плачем,
згладжений, зм'якшений лагідністю, чистотою та милістю,
прийняти мудрість,
яку благоволить начертати на мені
десниця мого Спасителя.
Ця десниця - Євангеліє.
А ти, душо, повинна зректися своєї волі,
як би важко не було це для серця,
навіть якби почування і бажання твого серця
здавалися тобі найбільш праведними і найбільш витонченими.
Замість своєї волі
ти повинна виконувати волю Христа Бога і Спасителя нашого,
як би це не було неприємним і жорстоким для самолюбного серця.
Ось - смерть,
якої від нас вимагає Бог,
щоб ми добровільною смертю знищили смерть,
яка живе в нас насильницько,
та отримали в дар воскресіння і життя,
що витікає від Господа Ісуса.

Душа .
- Зважуюсь на самовідречення:
від самих слів, сказаних тобою про самовідречення,
я вже почала відчувати розраду і надію.
Залишмо життя, що породжує безнадію,
і приймімо смерть - завдаток спасіння.
Веди мене, мій розуме,
за повеліннями Божим,
а сам неухильно перебувай в тому Слові,
яке звістило про себе:
Хто перебуває в мені, а я в ньому,
- той плід приносить щедро.
Без мене ж ви нічого чинити не можете (Йо. 15, 5).
Амінь.

http://a-z7.mylivepage.com/

Бібліотека » Духовність » Для душі - історії, легенди, перекази » Нарада душі з розумом
Сторінка 1 з 11
Пошук:

© 2008-2017 Свята Традиція УГКЦ

Яндекс.Метрика