Головна сторінка сайту
Сторінка 1 з 11
Архів - тільки для читання
Бібліотека » Духовність » Для душі - історії, легенди, перекази » Бруно Ферреро (40 казок у пустелі, Короткі історії для душі)
Бруно Ферреро
Дата: Неділя, 09.05.2010, 23:28 | Повідомлення # 1
ВСТУП
ЩОБ СКОРОТИТИ ДОРОГУ
В одній англійській казці оповідається про молодця Жака, який був щасливим тому, що вмів добре виконувати накази свого батька. Але Жак, наївний простак, ніколи не зміг би виконати будь-що, якби на поміч йому не приходила його молода дружина. Ось уривок з цієї казки:
“Одного дня батько сказав Жакові, що вони повинні йти будувати незвичайний замок. Такий, що ще ніколи ніде не існував. Бо так звелів цар, який хотів цим казковим замком перевершити всіх інших царів.
Коли вони йшли до того місця, де мали буду¬вати замок, Мудрець Ґоббон звернувся до сина:
— Чи не міг би ти скоротити трохи дорогу? Жак, поглянувши вперед, побачив перед собою дуже довгу дорогу і відповів:
— Батьку, але я не знаю, як її скоротити.
— Коли так, то ти мені не потрібний. Буде краще, якщо повернешся додому, — твердо сказав батько.
I бідний Жак повернувся додому. Побачила його дружина і питає:
— Що сталося? Чому ти повернувся?
Він оповів їй про те, що сталося. — Який же ти телепень! — скрикнула жінка. —Якби ти розповів йому якусь казку, то скоротив би дорогу! Тепер слухай оцю, що я тобі оповім, потім наздожени батька і почни йому розповідати. Йому буде приємно слухати тебе, а поки ти закінчиш, ви дійдете до місця.
Жак наздогнав свого батька. Мудрець Ґоббон мовчки слухав, і дорога стала коротшою. Дружина Жака мала рацію”.
Дуже часто дні виглядають довгими дорогами, і навіть крутими сходженнями вгору... Короткі казки цієї книжечки намагатимуться “зробити цю дорогу трохи коротшою”. А якщо послужать й на щось інше — тим краще.
ЯК ЧИТАТИ ЦЮ КНИЖЕЧКУ
У цій книжечці подані короткі казки та деякі думки — малесенькі зернятка мудрості. Отже:
1. Не ковтайте їх за одним махом.
2. Достатньо одного зернятка на день.
3. Дайте йому “відстоятися” у свідомості.
Кожна казка — це скарбничка: відкрийте її, уважно шукайте заховане зернятко і старайтеся, щоб воно проросло в чорноземі вашої душі.
Хто почує хоча б одну казку — вже стає інакшим.
Дата: Неділя, 09.05.2010, 23:28 | Повідомлення # 2
ПАВУКОВІ ДІТИ
Приїхавши в гори на відпочинок, мати чотирилітнього Марка почала вбивати павуків, що по всіх кутках розплели своє павутиння.
Марко спостерігав якийсь час за нею, а потім каже:
— Мамо, малих павуків не вбивай! Мати питає його:
— Чому? Хіба ти не бачиш, які вони огидні?
— Але для своїх мамів вони такі гарні!
“Бог — це батько, що любить так, як мама”, — сказала на уроці катехизму одна дівчинка.
Може, не знаходиш у собі багато рис, які б тобі подобалися, але для Бога ти — найгарніше створіння у світі: немає нікого подібного до тебе.

ПУСТЕЛЯ ПЛАЧЕ
У Північній Африці якийсь місіонер побачив, що один бедуїн лягав на землю, прихиляв вухо додолу і щось слухав.
Здивований місіонер запитав його:
— Що ти робиш?
Бедуїн підвівся і відповів:
Слухаю... як пустеля плаче. Плаче, тому що хотіла би бути садом, парком...
Як хочеш,
щоб я говорила про Нього?
Нічого не можу сказати словами.
Маю жити Ним —
от і все.
Я хотіла б гукати Його,
хотіла б шпурляти Його
всім у лице...
Байдужість, презирство,
гнів, які відчуваю,
коли їду в автобусі,
я хотіла б знищити назавжди. Але знаю, що Він існує
в обличчях чоловіків і жінок,
котрі живуть
простим життям
і знають, що усміхом і блиском очей
можна засвітити зірку
в серці дитини,
убогого,
престарілого.
Ці всі зірки,
розкидані по світі,
колись
обіймуть Всесвіт.
I у вогні любові й радості
засвітиться Боже обличчя
задля доброти декого.
Їм я довіряю,
і хочу наслідувати їх.
Вірю в них.
Вірю, що зацвіте пустеля.
(Анна, 18 років)
Якщо таким є обличчя Бога, то я — поганка.

ДУРНА ЧЕРЕПАХА
Якось в одній далекій долині почалася повінь. Дощ падав так сильно і безперервно, що невдовзі часі всі поля і ниви були залиті водою. З кожним днем вода підносилася все вище і вище.
Раптом почувся чийсь плач. Плакала найповільніша і найдурніша черепаха.
— Чому ти плачеш? — заґеґала гуска, що пролітала над нею.
— Утоплюся! — заридала черепаха. — Тобі легко, ти маєш крила, можеш літати... А мої ноги такі короткі, що потрібно аж два місяці, щоб дійти до гір...
— Ну, ну... — заспокоювала гуска. — Ось покличу свою сестру, і ми занесемо тебе на гору.
Коли прилетіли гуси, вода вже доходила черепасі до шиї. Вони опустилися, тримаючи в дзьобах вербову галузку. Черепаха схопилась за неї ротом і гуси піднесли її догори.
Вони полетіли понад водою до гір, де вже зібралися всі інші черепахи, які були трохи мудріші і вирушили в дорогу, коли виявили, що вода починає прибувати. Черепахи були дуже щасливі, коли побачили, як гуси рятують їх немудру товаришку, і почали голосно вигукувати, щоб прославити двох гусок й віддячитися їм:
— Слава! Слава! Нумо заспіваймо спасителькам “Слава”!
Але, коли гуски ще були над водою, найповільніша і немудра черепаха з радості також закричала:
— Слава-а-а!
I ... плюх у воду.
Дуже важливо вміти контролювати свій язик. Нерозумна черепаха заплатила за це власним життям...
“А те, що з уст виходить, те походить із серця і воно, власне, осквернює людину…”
(Мт. 15, 18).

ЛЮБОВНИЙ ЛИСТ
Одна княжна на свої уродини отримала від нареченого важку, округлої форми посилку. Дуже заінтригована, що там таке, вона швидко відкрила її і знайшла... гарматний снаряд.
Розчарована князівна кинула його на землю.
При падінні зовнішня оболонка снаряда розламалася, а в ній виявився менший снаряд зі срібла. Князівна взяла його в руки і, оглядаючи, випадково сильно натиснула пальцями. Срібна оболонка прорвалася, а всередині виявилась золота коробка.
Цю коробку князівна відкрила дуже легко. Все¬редині, на червоному оксамиті, лежала обручка, оздоблена прекрасними діамантами, що творили слова: “ЛЮБЛЮ ТЕБЕ”.
Багато людей думають: “Біблія не притягає мене. В ній — багато суворих і незрозумілих сторінок”. Але хто намагається розірвати першу “оболонку” уважністю та молитвою, той кожного разу відкриває нові дивовижні цінності. А передусім йому відкривається ясність Божого слова, що міститься у Біблії: БОГ ЛЮБИТЬ ТЕБЕ.

НІЧНИЙ МЕТЕЛИК I ЗІРКА
Один нічний метелик з романтичною душею закохався в зірку. Він розповів про це мамі, а вона порадила йому закохатися в лампу.
Зірки не для того, щоб за ними літати, — пояснила йому. — А лампи... Навколо них ти можеш спокійно собі пурхати.
— У такому разі можеш чогось досягнути, —сказав батько. — Літаючи ж за зірками — нічого...
Але метелик не послухався батьків. Щовечора, коли заходило сонце і на небі з’являлася перша зірка, він пускався летом до неї, а щоранку, коли вона зникала, повертався додому знесилений марною спробою.
Одного дня батько покликав його до себе і сказав:
— Вже два місяці, хлопче, як ти не обпалив собі жодного з крилець... і боюся, що ніколи не обпалиш. Всі твої брати вже не раз обпалили собі то одне, то друге крильце, літаючи навколо ламп. Ну ж бо! Лети! Обпалися хоч раз... і то добре! Такий метелик, як ти — і без жодного знаку на крильцях!
Метелик покинув батьківську хату, але не полетів кружляти ні навколо ліхтарів, ні навколо ламп. Він вперто продовжував свої спроби долетіти до зірки, що була дуже далеко від нього... А метелик думав, що вона заплуталася у верховітті дерев.
I так вечір за вечором... і відчував при цьому велику приємність та радість... і прожив довгі роки. У той час, як його батьки, брати і сестри вже давно повмирали, обпалившись до ламп.
Зірка надії — вирізняючий знак. Щодня ти мав би благати віри, щоб прагнути неможливого.
Хто хоче співпрацювати з Христом, отже, перемінювати світ, не буде пристосовуватися до суспільних порядків, і навіть законів, встановлених державою. Він буде неслухняним, коли інші будуть слухняними, виконуватиме наказ, коли для інших той наказ буде здаватися безглуздим.
Світ буде для нього в’язницею, коли інші говоритимуть про волю, і раєм, коли інші розпачатимуть, почуваючись рабами.
Виконувати неможливе — це реально для тих, що слухаються голосу свого Творця.
Якщо на небі твого життя є зірка, не трать часу, обпалюючи свої крила до якоїсь тьмяної лампи.

КОЛО РАДОСТІ
Одного дня селянин, який жив неподалік від обителі, підійшов до монастирської брами й енергійно застукав у неї своєю мозолистою рукою. Коли воротар відчинив, чоловік, усміхаючись, показав йому великий кетяг соковитого винограду:
— Брате-воротарю, — сказав селянин, — знаєте, кому хочу подарувати цей чудовий виноград?
— Може, настоятелеві або комусь із старших отців монастиря?
— Ні! Вам!
— Мені?! — монах з радості аж почервонів. —Хочете дати його саме мені?
— Авжеж! Тому що ви зі мною поводилися як приятель і завжди допомагали мені, хочу, щоб ви поласували цим виноградом.
Монах-воротар поклав виноград на тарілку і поставив її на стіл. Він довго-довго дивився на нього. Який гарний і смачний виноград!
Та ось у нього майнула думка: “Чому не занести цей кетяг настоятелеві, щоб і його втішити?”
Він узяв тарілку з виноградом і поніс до настоятеля.
Настоятель і справді щиро зрадів. Але пригадав собі, що в монастирі живе старий та хворий
монах, і подумав: “Занесу йому цей виноград. Нехай він хоч трохи потішиться”.
I кетяг винограду потрапив до келії хворого монаха. Але надовго він там не затримався. Хворий подумав, що виноград, напевно, сподобається кухареві, який цілий день працює, і передав виноград йому.
Але кухар послав його монахові-паламареві, а той поніс його наймолодшому монахові, котрий вирішив подарувати його іншому монахові.
I так від монаха до монаха той виноград знову повернувся до воротаря.
Отак замкнулося коло. Коло радості.
Не чекай, щоб хтось інший починав, ти перший маєш почати коло радості. Часто достатньо дуже маленької іскри, щоб вибухнула велика кількість динаміту. Досить іскорки доброти, щедрості і світ почне змінюватися.
Любов — це єдиний скарб, що помножується, це єдиний дар, що росте тоді, коли його роздають.
Любов... Даруй її, розсівай її, випорожнюй свій гаманець, свої кишені... а завтра будеш мати більше, ніж сьогодні.
Слова Ісуса Христа: “І як бажаєте, щоб вам чинили люди, чиніть їм і ви так само”
(Лк. 6, 31).

ДБА ГОРОБЧИКИ
Два горобчики спокійно сиділи собі на дереві. Один з них — на вершечку, а другий — нижче.
Через якийсь час горобчик, що сидів на вершечку, щоб якось почати розмову, сказав:
Яке гарне це зелене листя!
Горобчик, що сидів нижче, зрозумів ці слова як виклик і роздратовано відповів:
— Чи ти сліпий? Хіба не бачиш, що воно сіро-біле?
То ти сліпий! Листя — зелене!
Горобчик здолу, певний, що правда на його боці, в’їдливо зацвірінькав:
— Закладаюсь пір’ям мого хвоста, що листя — сіро-біле. Ти нічого не розумієш! Ти — дурний!
Горобчик, що сидів на вершечку, розсердився і зі всієї сили кинувся на свого ворога, щоб відповісти. Але перш ніж почати двобій, вони обидва поглянули вгору.
Горобчик, що злетів з вершечка, здивовано скрикнув:
— Дивись, дивись! Листя справді сіро-біле! А потім додав:
— А ходи зі мною на вершечок.
Вони полетіли на вершечок і разом скрикнули:
— Дивись, дивись! Листя — справді зелене!
Не осуджуй нікого, якщо ти не йшов хоч годину в його чоботях.

НЕСПОДІВАНКА У ПУСТЕЛІ
Якийсь чоловік заблукав у пустелі й вже два дні бродив, ледве ступаючи по розпеченому піску. Останні сили залишали його. Несподівано він побачив перед собою продавця краваток. Продавець нічого не мав, крім краваток, і хотів продати йому одну.
Але той чоловік, пересохлим від спраги язиком, ледве прошепотів, що продавець дурний: чи ж продається краватку тому, хто вмирає зі спраги і голоду? Продавець похитав головою і пішов собі далі.
Під вечір, коли спраглий і голодний подорожній із зусиллям підніс голову, то отетерів: він зайшов на подвір’я розкішного ресторану. Величава будівля посеред пустелі! Це додало йому сили дійти до дверей. Чоловік упав на землю і застогнав:
— Пити... будь ласка, пити...
— Перепрошую, пане, — відповів чемно швейцар, — сюди не можна входити без краватки.
На світі є люди, які переходять через пустелю цього світу з неймовірною спрагою всіляких вигод, втіх, насолод. Вони вважають дурними тих, що проповідують Євангеліє, науку, здавалося б, таку безглузду в їхній пустелі.
Але коли схочуть увійти до “Божого ресторану”, тоді почують: “Вибачте, пане, сюди неможливо увійти без переміненого серця”.

УСІ СИЛИ
Батько спостерігав за сином, який хотів переставити важкий столик. Хлопчина натужувався, сопів, але не міг посунути столика навіть на міліметр.
— Чи ти використав усі можливості? — спитав батько.
— Так... — прошепотів синочок.
— Ні! — сказав батько. — Ти не попросив мене допомогти тобі.
Молитися — це застосовувати “всі” наші сили.

ДИВИСЬ, КУДИ ЙДЕШ!
Колись давно в Японії користувалися паперовими ліхтарями зі свічками всередині. Однієї ночі якийсь чоловік дав ліхтар сліпому, щоб той міг безпечно дійти додому.
— Мені він не потрібен, — сказав сліпий. —Темрява чи світло не мають для мене жодного значення.
— Знаю, — відповів той чоловік. — Але якщо ти не матимеш його, то хтось може наштовхнутися на тебе. Отож, бери.
Сліпий узяв ліхтар і пішов собі. Але не встиг зробити й кількох кроків, як хтось сильно штовхнув його.
— Дивись, куди йдеш! — крикнув сліпий до незнайомця. — Хіба не бачиш мого ліхтаря?
— Твоя свічка, брате, погасла, — відповів той.
Хто не знає зухвалих осіб, що з гордістю йдуть по світу і не розуміють, що вони — сліпці, які несуть свою погаслу лампу.
А багато з них хоче, щоб їх величали: “пане докторе”, “пане професоре”, “пане начальнику”, “пане директоре”.

Дата: Неділя, 09.05.2010, 23:29 | Повідомлення # 3
РОЗРАДА
Одна дівчинка повернулася від сусідки, у котрої щойно померла восьмирічна донька.
— Чому ти ходила до пані Олі? — питає батько.
— Щоб її розрадити, — відповіла дівчинка.
— А як ти, така мала, могла її розрадити?
— Я обняла її, вона взяла мене на коліна, і я... плакала з нею.
Якщо хтось поруч тебе страждає, плач разом з ним. Якщо хтось радіє, радій разом з ним. Любов — дивиться й бачить, чує і вислуховує.
Любити — це брати участь усім своїм єством у радості чи горі ближнього. Той, хто любить, відкриває в собі безмежні можливості розради і співчуття, Ми — ангели тільки з одним крилом. Отже, ми можемо літати тільки тоді, коли когось обіймаємо.

УСМІХ НА СВІТАНКУ
Якийсь час Рауль Фоллєро перебував у шпиталі для прокажених на одному з островів Тихого океану. Там панували відчай, огида, жах, лють. Всюди повно калік — живих мерців.
Втім, був серед цих понищених людських тіл і спустошених душ один прокажений досить похилого віку, який мав надзвичайно ясні й усміхнені очі. Він терпів тілесний біль, як і його нещасні товариші, але виявляв свою любов до життя, поборюючи відчай і ніжно поводячись з іншими.
Зацікавлений цим правдивим чудом життя у такому пеклі, Фоллєро хотів зрозуміти, що могло давати таку наснагу до життя знищеному проказою старцеві.
Він непомітно спостерігав за ним і відкрив, що кожного дня перед світанком старець ішов до залізної сітки, що огороджувала шпиталь, завжди сідав на тому самому місці і чекав. Ні, не на велич і красу світанку на океані, ані на сонце.
Чекав, аж поки з другого боку огорожі не з’являлася жінка, така ж старенька, як і він, з обличчям, покритим тоненькими зморшками, з очима, що світилися добротою.
Жінка нічого не говорила, тільки мовчазно і стримано усміхалася. Але від того усміху прокажений яснів на лиці і також відповідав усміхом.
Мовчазна розмова тривала тільки кільканадцять секунд, і старий знову плентався до свого місця в шпиталі.
I так щодня. Немов щоденне причастя. Прокажений, накормлений і підкріплений тим усміхом, міг жити ним і зносити нові муки, аж до нової зустрічі.
Коли Фоллєро спитав старого, хто та жінка, він відповів:
— Моя дружина. Перш ніж я прийшов сюди, вона таємно лікувала мене, як могла. Один чаклун дав їй якусь мазь, і вона щодня намащувала мені лице... крім маленької частини, щоб могти там мене поцілувати... Але все даремно... Тоді привела мене сюди, але не покинула... I коли я щодня бачу її, то знаю, що ще живу. Мені ще хочеться жити тільки для неї.
Напевно, хтось сьогодні вранці усміхнувся до тебе, хоч ти і не зауважив цього. Напевно, нині хтось чекає на твій усміх.
Якщо увійдеш у храм і прислухаєшся до тиші, то почуєш, що Бог — перший приймає тебе з усміхом.

НАД ПРІРВОЮ
Буддійський монах спокійно повертався до свого монастиря в горах. Аж раптом його перестрів же голодний ведмідь. Побачивши поживу, звір понісся на ченця. Переляканий, він кинувся тікати, та несподівано опинився над прірвою. Отже, постав перед вибором: або кинутись у прірву, або потрапити в пащу ведмедя.
Монах кинувся у прірву, але встиг схопитися рукою за корінь і повис у повітрі. Він трохи оговтався зі страху і почав оцінювати своє становище. Поглянув униз, і побачив тигра, що з відкритою пащею чекав, коли жертва упаде.
Подивився угору — там ведмідь своєю лапою силкувався досягнути його. Глянув на корінь, чи витримає? I оторопів... Його підгризали дві мишки. Монах ледь не зомлів. Коли ж він оговтався, то побачив недалеко від кореня кущик духмяних суниць, що рум’яніли на сонці, поширюючи аромат. Вони немов запрошували, щоб їх зірвати!
Монах простягнув руку, зірвав дві, підніс до уст і сказав:
— Які гарні, які солодкі, які запашні!
Немає такого безнадійного становища, в якому людина не знайшла би причини для радості. Знайти її — це результат сили духу і гумору.
Одного понеділка якогось розбійника вели на страту. Раптом він вигукнув: “Ну, цей тиждень для мене починається дуже добре!”

КОЛИ БОГ ТВОРИВ МАМУ
Одного разу добрий Бог вирішив створити... маму. Шість днів та ночей Він роздумував і експериментував. Та ось з’явився ангел і каже:
— Ти стільки часу тратиш на неї!
— Так... Але чи ти читав вимоги замовлення? Вона повинна складатися зі 180 рухомих частин, які можна було б при потребі замінити, її поцілунок має лікувати все — від зламаної ноги до розчарування в коханні, також вона мусить мати шість пар рук.
Ангел похитав головою і недовірливо спитав:
— Шість пар рук?
— Не в руках проблема, — відповів Бог, — а в трьох парах очей, що вона повинна мати.
— Аж стільки! — скрикнув ангел. Бог ствердно кивнув. Потім додав:
— Одну пару, щоб бачити через зачинені двері, коли питає: “Що ви там робите, діти?”, навіть якщо вона вже знає, що вони роблять. Іншу пару — на потилиці, щоб бачити те, Ідо не мала би бачити, але що має знати. Ще Іншу пару, щоб таємно сказати синові, який попав у халепу: “Розумію, сину, і люблю тебе”.
— Господи, — сказав ангел, — вже пізно, йди відпочивати.
— Не можу, — відповів Господь. — Вже майже закінчую.
Ангел поволі обійшов навколо моделі матері.
— Надто ніжна, — сказав, зітхаючи.
— Але витривала! — відповів Господь із запалом. — Ти не можеш уявити собі того, що може зробити чи перетерпіти мати.
— Вміє думати? — спитав ангел.
— Не тільки думати, а вміє також дуже добре користуватися своїм розумом і пристосовуватися до обставин.
Тоді ангел схилився над моделлю і доторкнувся пальцем до її обличчя.
— Тут щось стікає, — сказав здивовано.
— Так, це — сльоза, — відповів зі смутком Бог.
— А для чого вона? — спитав ангел.
— Щоб висловити радість, смуток, розчарування, біль.
— Господи, Ти — справді геній! — вигукнув захоплено ангел.
Тихим меланхолійним голосом Бог прошепотів:
— Правду кажучи, це не Я створив... ту сльозу...
(Ерма Бомбек)
Бог не створив сліз. То чому їх творимо ми?

ПРАВДИВИЙ СЛІПЕЦЬ
Стародавня перська казка розповідає про чоловіка, що жив однією думкою, котра його ніколи не покидала, — мати золото, якнайбільше золота.
Це прагнення з’їдало йому мозок, з’їдало і серце. В нього не було жодної іншої думки, жодного іншого бажання. Тільки золото і золото.
Коли той чоловік ішов містом, він нічого не бачив, крім крамниць золотарів. Він був так засліплений золотом, що не бачив багатьох гарних речей... Навіть срібла. Не бачив людей, дітей, квітів, блакитного неба.
Одного дня терпець йому урвався, і він, вбігши до ювелірної крамниці, почав хапати все, що було зроблене з золота...
Звичайно, коли він виходив, на нього вже чекала поліція з наручниками.
Його спитали:
— Як ти міг думати, що втечеш? Та ж у крам¬ниці було повно людей!
— Повно людей? — здивовано перепитав чоловік. — Я не бачив там нікого. Я бачив тільки золото.
“Мають очі й не бачать”, — каже Біблія про тих, які байдужі до Христової науки. Це можна
сказати і про багатьох наших сучасників. Вони засліплені блиском речей, тих речей, які щоденно пропагують і рекламують.
Якось один професор поставив на досить великому білому аркуші малу чорну крапку і показав учням.
— Що ви бачите? — спитав він.
— Чорну крапку! — відповіли всі разом.
— Так, ви всі бачите маленьку чорну крапку, — сказав професор. — Але ніхто не зауважив великого білого аркуша.
У Талмуді, книзі, в якій зібрана мудрість єврейських учителів, є такі слова: “У світі, що має настати, кожний із нас буде змушений відповісти за всі ті гарні речі, які Бог створив для нас і які ми не хотіли бачити”.
Життя — це серія хвилин: правдивий успіх приходить лише тоді, коли ми живемо усіма тими хвилинами сповна.
Не ризикуй, ідучи за маленькою чорною крапкою, пройти повз великий білий аркуш.

ЛІНЗИ ПІД ПОВІКАМИ
Одного літнього дня змія зустріла в лісі свого приятеля тхора:
— Як поживаєш? — спитав її тхір. — Вже віддавна не бачив тебе.
— Начебто добре, — відповіла та. — Але майже не бачу. Мушу вставити собі під повіки лінзи.
Придбавши лінзи, змія знову зустріла тхора.
— Як тепер живеться? — спитав її тхір.
— Тепер не тільки добре бачу, — відповіла змія, — а навіть моє родинне життя покращилося.
— Як же лінзи могли покращити твоє родинне життя? — запитав здивований тхір.
— Дуже просто, — відповіла змія. — Я виявила, що жила з гумовим шлангом, яким поливають город.
Остання хвороба, яку відкрили, зветься “синдром невидимої людини”. Поруч з нами живе якась особа. Ми помічаємо її фізичну присутність, але вдаємо, що не бачимо її. Так, наче не хочемо бачити.
Один письменник розповідає: подружжя виховало четверо дітей, допомогло всім одружитися і, коли залишилися самі, чоловік, приглядаючись до дружини, несподівано запитав:
— Ти — хто?

МАСКИ
Одного дня на пляжі зустрілися Краса і Гидота.
— Скупаймося в морі, — запропонувала Гидота Красі.
Роздягнулися й попливли морем.
Через якийсь час Гидота вийшла з води і, не знайшовши свого вбрання, взяла одяг Краси і пішла собі своєю дорогою.
I Краса вийшла з води і, не знайшовши свого одягу, взяла вбрання Гидоти.
Та й вона пішла своєю дорогою.
(К. Жібран)
Ще й сьогодні чоловіки і жінки замінюють Красу Гидотою.
Але є й такі, що бачили справжнє обличчя Краси і пізнають її, незважаючи на одяг. Є й такі, що пізнають обличчя Гидоти, і навіть вбрання не ховає її перед їхніми очима.

СКАЖІТЬ ЦЕ РАНІШЕ
Він — високий, плечистий, сильний. Голос у нього гучний, поводиться впевнено. Вона — жінка ніжна, тендітна. Побралися.
Він постачав їй усе, вона дбала про дім, виховувала дітей. Діти виросли, одружилися і пішли від них. Так буває завжди.
Але діти вже не потребували їхньої допомоги, жінка перестала усміхатися, почала худнути, зблідла... Вона не могла їсти, не могла ходити. Чоловік сильно занепокоївся і завіз її до лікарні. її оглядало багато лікарів, але ніхто не знаходив жодної хвороби.
Останній спеціаліст відвів чоловіка убік й обережно сказав:
— Я думаю, що ваша дружина не хоче більше жити.
Чоловік не сказав ані слова. Пішов, сів біля ліжка дружини, взяв її знекровлену руку і впевненим голосом сказав:
— Ти не помреш!
— Чому? — тихо спитала вона.
— Тому що я потребую тебе! — відповів чоловік.
— А чому ти не сказав мені цього раніше? — запитала жінка, і її очі заблистіли.
Від тієї хвилі хвора почала видужувати. Вона нову стала жвавою і веселою. А лікарі і далі визначають її хворобу і питають, які ліки принесли таке швидке зцілення.
Не чекай до завтра, щоб сказати комусь, що ти його любиш. Скажи йому це зараз. Не думай: “Моя мама, мій син, моя дружина вже знають про це”. Чи тобі би надокучило чути такі слова: “Я тебе люблю”?
Стисни руку тієї особи, яку любиш, і скажи, хоч очима: “Ти мені потрібний! Люблю тебе!”
Любов — це життя. Є земля живих і земля мертвих. їх відрізняє любов.

СПРАВА ДРОЗДА
Мені було десять років, коли я побачив, як дрозд жадібно дзьобав ягоди бузини. Через якийсь час він здійнявся, полетів на мур нашого сусіда і почав ретельно чистити собі дзьоб об камінь.
Маленьке зернятко бузини, майже невидиме, впало йому з дзьоба і закотилося під мур.
Через десять років, випадково, я знову звернув увагу на той мур. Із землі, з-під муру, там, де колись сидів дрозд, ріс великий кущ бузини. I я уявляв собі, як росло те зернятко, що випало із дзьоба дрозда десять років тому.
Мені хотілось повісити на тій бузині дошку з написом: “Це — справа малого дрозда”.
Один молодий муляр ремонтував дім. Відірвавши шмат тиньку, він побачив, що замість однієї цеглини там була замурована груба книга. Це бу¬ла Біблія. Не знати чому і як вона потрапила туди.
Хлопець не дуже цікавився релігійними справами, але під час обіду почав читати ту книгу.
Потім читав увечері вдома. I так мало-помалу відкрив слова, якими Бог звертався до нього. I його життя змінилося.
Через два роки той муляр одержав роботу в
Аравії. Там він жив разом з іншими робітниками у готелі. Одного вечора товариш побачив, як він читав Біблію.
— Що читаєш? — спитав його.
— Біблію.
— Що? Біблію? Які дурниці! Тільки подумай: кільканадцять років тому я замурував таку ж книжку в одному з будинків у Мілані. Мені цікаво, чи якийсь чорт зумів ії звідти витягти!
Муляр здивовано подивився на свого товариша і запитав його:
— А якби я показав тобі ту Біблію?
— Я би впізнав її, бо залишив на ній свій знак, — відповів той.
Молодий муляр подав Біблію товаришеві.
— Пізнаєш свій знак?
Той взяв книгу в руки, поглянув і стривожився. Це була Біблія, яку він замурував, кажучи до товаришів: “Хочу побачити, чи вона вибереться звідси”.
Молодий муляр усміхнувся і сказав:
- Бачиш, вона повернулася до тебе!

ЦАРСЬКИЙ БЛАЗЕНЬ
У царя був блазень, який щодня розвеселяв його жартами і сміховинками.
Одного дня цар поручив блазневі свій скипетр:
— Тримай його доти, доки не знайдеш дурнішого від себе. Тоді можеш подарувати йому цей скипетр.
Через кілька років цар важко захворів. Відчуваючи, що невдовзі помре, покликав блазня, котрого таки любив, і сказав йому:
— Пускаюся в далеку дорогу...
— Коли повернеш? Може, через місяць? — спитав блазень.
— Ні, — відповів цар. — Вже ніколи.
— А як ти приготувався до цього походу? — питав далі блазень.
— Ніяк! — сумно відповів цар.
— Ти відходиш навіки, — задумливо прошепотів блазень, — і зовсім не приготувався. На, бери свій скипетр — я знайшов дурнішого за себе.
Багато є таких, що не приготовляється в “далеку дорогу”. Тому та хвилина приходить з болючою тривогою. “Чувайте, отже, не знаєте бо ні дня, ні години” (Мт. 25, 13).
А ти приготовляєшся?

Дата: Неділя, 09.05.2010, 23:30 | Повідомлення # 4
САРАНА В ЮIШЦІ
Якось молодий монах пішов порадитися зі старшим монахом.
— Отче, — спитав монах, — що ви робите, коли до нас у скит прилітає сарана і всюди лізе, навіть до їжі?
Старий монах, що жив у скиті вже понад сорок років, відповів:
— Перший раз, коли одна комаха впала мені в юшку, я вилив усе на землю. Потім викидав сарану, а їв юшку. Пізніше я їв усе разом — сарану і юшку. Тепер же, якщо якась сарана намагається вилізти з юшки, я заштовхую її назад.
З часом ми звикаємо до всього і миримося на¬віть з тим, що спочатку було неприємним. Дехто приписує вартість навіть своїм хибам.

ДІВЧИНКА І ВОВК
Одного дня пополудні великий вовк чекав у темному лісі на дівчинку, що мала проходити з кошичком харчів для бабусі. Маленька дівчинка із кошичком харчів і справді надійшла.
— Несеш цей кошичок для бабусі? — спитав вовк.
Дівчинка відповіла, що так. Тоді вовк спитав, де живе та бабуся, і коли дівчинка сказала йому де, він зник у лісі.
Відчинивши двері бабусиної хати, дівчинка побачила, що в ліжку лежить хтось, одягнений як жінка. Вона відразу зрозуміла, що то не її бабуся, а вовк, який перебрався на жінку.
Тоді дівчинка витягнула з кошичка пістолет і вбила вовка.
Не завжди справи йдуть так, як ми собі плануємо. I не дуже варто вірити прислів’ям.
“Щоб навчитися плавати, треба кинутись у воду” — каже прислів’я. Може, дехто і навчився, але багато втопилося.
Краще завжди бути реалістом.

ПІВЕНЬ I ДІАМАНТ
Голодний півень шукав поживу. Попорпав під дровами, у соломі, в листі, навколо цегли... Раптом застиг: перед ним лежав камінчик, що якось дивно виблискував.
Зацікавлений, півень став уважно до нього приглядатися. Потім зрозумів: це був незвичайний ка¬мінчик. Його форма, його поблискування говорили про це.
— Люди називають тебе діамантом, — невдоволено пробурмотів голодний півень, — але, цінний ти, чи ні, для мене не вартуєш і зернятка пшениці..
I запорпав діамант назад у землю.
Ті, що дбають тільки про “клювання”, проходять повз дуже великі цінності, не помічаючи їх.
Щоб відкрити щось справді цінне, треба хотіти його відкрити. “Не давайте священне собакам, ані не кидайте перел ваших перед свиньми, щоб не потоптали їх ногами й, обернувшись, вас не роздерли”
(Мт. 7, 6).

МЕРТВИЙ ЧИ ЖИВИЙ
Онук великого вченого прийшов до свого дідуся. За плечима у руці хлопчина стискав пташку, яку зловив у саду.
Хитро поглядаючи на дідуся, він спитав:
— Горобчик, якого я маю, живий чи мертвий?
— Мертвий! — сказав учений. Хлопчина розтулив долоню і, сміючись, підкинув пташку в повітря, і вона собі полетіла.
— Дідусю, ти помилився! — радісно вигукнув хлопець.
Якби дідусь відповів: “Живий”, то хлопець, аби перемога була за ним, задушив би горобчика.
Тоді мудрець, усміхаючись, промовив:
— Бачиш, відповідь була у твоїй руці..
Смерть чи вічне життя — в наших руках. Вибір, навіть найменший, який ти сьогодні зробиш, визначить твоє вічне призначення.
У якійсь країні простий народ молиться так: “Тиранам хай Бог пошле воші, самотнім — спів, дітям — метеликів, жінкам — видіння, чоловікам —диких свиней. А всім нам — орла, щоб на своїх крилах заніс нас до Нього”.

ПАМ’ЯТАТИ ПРОПОВІДЬ
У неділю, прийшовши з церкви, жінка готувала обід. її чоловік вирішив покпити з неї і спитав:
— Чи ти могла б переповісти те, що сказав нині отець на проповіді?
— Я вже не пам’ятаю, — зізналася жінка.
— Чому ж тоді ходиш до церкви слухати проповіді, котрих не пам’ятаєш?
— Дивись, дорогенький, вода миє картоплю, але не лишається в мисці, а таки моя картопля є добре вимита.
Не обов’язково запам’ятовувати всі проповіді. Важливо дозволити, щоб Боже Слово “вимило” нас.

ПЕРЛА

Устриця пожалілася сусідці:
— Відчуваю великий біль у моєму єстві. Сусідка відповіла з гордим вдоволенням:
— Хвала хай буде небесам і морю! Я не відчуваю жодного болю. Я — здорова всередині й зовні! Добре мені!
Рак почув розмову двох устриць і звернувся до тієї, що була здорова всередині й зовні і не відчувала жодного болю:
— Так, тобі добре й ти здорова, але біль, що твоя сусідка відчуває всередині, — це перлина неймовірної краси.
Найбільша ласка — та, яку має перша устриця. Коли до неї потрапляє піщинка піску, вона ранить її. Устриця не плаче, не кричить, не впадає в розпач. День у день вона перемінює своє терпіння у перлину — шедевр природи.

БОГ У КРИНИЦІ
Валка циганів затрималася біля криниці якогось хутора. П’ятилітній хлопчина вийшов із хати й з цікавістю дивився на циган.
Один циган особливо причарував його: огрядний, він зачерпнув відро води з криниці і пив, розставивши широко ноги. Цівка води стікала йому по короткій густій бороді, а він сильними руками тримав велике відро при устах, ніби це був глечик.
Напившись, циган розв’язав строкатий полотняний пояс і витер своє лице. Потім нахилився і почав пильно дивитися в криницю. Хлопець підійшов до криниці, схопився за цямрину і собі заглянув туди, цікавий, що ж там таке.
Велетень поглянув на хлопчика, усміхнувся до нього, схопив своїми сильними руками і підніс його догори.
— Знаєш, хто там є? — спитав циган. Хлопець заперечливо похитав головою.
— Там є Бог, — сказав циган. — Дивись! — і нахилив малого над криницею.
В криниці, у спокійній воді, як у дзеркалі, хлопчик бачив тільки своє обличчя.
— Та ж це я! — вигукнув хлопець.
— Еге ж, — радісно усміхнувся циган, опускаючи хлопця на землю. — Тепер знаєш, де є Бог!
Я не спроможний винаходити нові речі,
наприклад, літаки,
що літають на срібних крилах.
Але нині, коли сходило сонце,
у мене майнула думка —
ні, не майнула, а вп’ялася —
думка прегарна, чудесна,
і найпотертіші
частини мого одягу
раптом стали гарні,
почали виблискували світлом,
що спадало з неба.
Ось та думка чудесна: у моїй руці
заховано секретний проект;
а моя рука — велика,
величезна завдяки йому:
сам Бог присутній у моїй руці,
знає мій секрет, знає проект того,
що Він хоче зробити для світу
через мою руку.

ЯЙЦЕ
Бідна жінка знайшла одне яйце. Дуже зрадівши, вона покликала свого чоловіка і дітей та сказала:
— Наші турботи і бідування скінчилися! Дивіться! Я знайшла оце яйце. Ми його не їстимемо, а занесемо до сусіда, щоб його квочка висиділа нам курчатко, яке стане куркою. Очевидно, і курку не будемо їсти, а розведемо багато курей, щоб мати багато яєць. Але не будемо їсти ні курей, ні яєць, а продамо їх і купимо телицю. Телиця виросте, народить телят і так будемо мати велике стадо. Продамо це стадо і купимо собі поле, потім продамо... купимо.., продамо... і купимо...
Захоплено показуючи руками, які великі поля можна було б купити, вона ненароком випустила яйце, і воно розбилося.
Наші постанови часто є подібні до балачок цієї жінки: “Зроблю... Налагоджу... Буду...” Минають дні й роки, а ми не робимо нічого.

ДВІ ХУСТИНКИ
Одна дівчинка, приходячи до дитячого садка, завжди приносила в сумочці дві хустинки. Вихователька запитала її чому.
— Бо так сказала мені моя мама, — відповіла дівчинка.
— А для чого вони тобі? — питає далі вихователька.
— Одна для носа...
— А друга?
— А друга... друга... — і дівчинка опустила очі.
— А друга? — наполягала вихователька.
— Щоб витирати очі моїх товаришів і товаришок, коли вони плачуть.
Чи ти також носиш дві хустинки?

РОЗКЛАД ПОЇЗДІВ
Я знав чоловіка, що тримав у пам’яті розклад прибуття і відправлення поїздів на одній дуже великій станції. Тільки тому, що залізниця подобалася йому, він увесь час проходжувався по тій станції.. З великим захопленням дивився на вагони, на потужні локомотиви і на всіх тих, хто обслуговував ті поїзди.
Він знав кожний поїзд, знав, звідки той прибував, куди прямував. Знав кількість поїздів, вагонів, знав, скільки коштували квитки до різних міст, навіть за кордон.
Не ходив він ні в кафе, ні у кіно. Не мав він ні велосипеда, ні радіо, ні телевізора. Не читав ні часописів, ні книжок. I якби одержав якогось листа, то і того не прочитав би. Для цього всього він не мав часу. I тільки коли в травні та у вересні змінювали розклад поїздів, то протягом двох тижнів його не було видно на станції.
Тоді сидів удома і вивчав усе напам’ять, читав новий розклад, порівнював з попереднім і був здивований, якщо не було багато змін.
Бувало, що дехто питав його, коли виїжджає якийсь поїзд. Яким веселим він ставав! I хотів тоді знати мету подорожі. Він називав не тільки годину, але й номер поїзда, і перон, і кількість вагонів, і можливі сполучення, бо не розумів, що це все людей не цікавило.
Коли хтось полишав його на півслові, то він гнівався і кричав услід: “Ви не маєте жодного поняття про залізниці!”
Особисто він жодного разу ніяким поїздом нікуди не їздив. Це було би безглуздо, казав він, тому що вже заздалегідь знав, о котрій годині прибув би туди.
(Петер Біхсель)
Багато людей (серед яких є і славні вчені) знають про Біблію все, навіть пояснення незначних речень, навіть значення незрозумілих слів, і навіть те, що священний автор справді хотів сказати, хоч усе виглядає навпаки.
Але вони особисто не живуть тим, що знають з Біблії.

Дата: Неділя, 09.05.2010, 23:30 | Повідомлення # 5
ЛИСТОК-ЛІДЕР
Росло одне деревце, з великими надіями.
Мало воно чотири листки. Чотири гарні лист¬ки, що виблискували росою на сонці..
Ті чотири листки були приятелями і часто балакали між собою.
Одного дня найбільший і найгарніший листок (а був він лідером у групі) заявив, що не хоче мати нічого спільного з водою.
Інші листки були такі слабодухі, що пристали на рішення свого товариша.
Вони створили щось на зразок парасолі: коли була гарна погода, парасоля закривалася, коли падав дощ — відкривалася.
На жаль, бідне деревце без води почало в’янути і засохло.
Листки пообпадали, і вітер поніс їх куди хотів.
Коли всі думають однаково, — ніхто не думає ні багато, ні глибоко. Є люди, що “вартують” багато, навіть якщо кажуть тільки дурниці. Є люди “великі” тільки тому, що люди “малі” не беруться суперечити їм або не є такі відважні, щоб твердо відстоювати свої думки.
Така забава дуже небезпечна!
Ісус каже: “Кожний, отже, хто визнає Мене перед людьми, того і Я визнаю перед Моїм Отцем Небесним. А хто ж Мене зречеться перед людьми, того й Я зречусь перед Отцем Моїм Небесним”
(Мт. 10, 32-33).

ЛАМПА ШАХТАРЯ
Один чоловік щодня сходив у надра землі видобувати сіль. Брав зі собою джаґан і лампу.
Одного вечора, коли він піднімався на поверхню через звивистий і незручний тунель, лампа впала й розбилася.
У першу хвилину шахтар був дуже вдоволений: “Нарешті! Ця лампа вже мені набридла. Треба було завжди носити її зі собою, зважати, де ставити, думати про неї під час праці... Тепер —однією турботою менше... Тепер почуваюся вільніший! А цю дорогу знаю вже кілька років і не можу заблудитися.,.”
Але дорога невдовзі зрадила його. В темноті — легко помилитися. Шахтар зробив кілька кроків і вдарився об стіну. Здивувався: як міг так скоро заблукати? Спрбував повернутися назад, але зайшов в озерце.
“Воно не дуже глибоке, — подумав він. — Але якщо піду дальше у темряві, то, напевне, втоплюся”. Отож нагнувся і почав рачкувати, та поранив собі руки і коліна. Сльози стали йому в очах, коли подумав, що пройшов тільки кілька кроків...
I безмежна туга за лампою огорнула його серце. Чекав, упокорений, щоб хтось зійшов шукати його та вивів на світло, хоч би і з маленьким огарком.
“Слово Твоє — світильник перед ногами в ме¬не, світло на моїй стежці”
(Пс. 119, 105).
“Слова Твої, відкрившись, просвітлюють, дають розум простим”
(Пс. 119, 130).
“Я — світло світу. Хто йде за Мною, не блукатиме у темряві, а матиме світло життя”
(Йо. 8, 12).

ЛЮБОВНА ПОЕЗІЯ
Одну з найгарніших поезій останніх часів написала одна американська дівчина. Заголовок вірша: “Але ти цього не зробив”.
Пам’ятаєш той день, коли я взяла твій новий автомобіль і побила його?
Я думала, що ти мене вб’єш, але ти цього не зробив.
Пам’ятаєш день, коли я потягнула тебе на пляж якраз перед зливою?
Я думала, що ти докорятимеш мені, але ти цього не зробив.
Пам’ятаєш день, коли я кокетувала з усіма, щоб викликати в тебе ревнощі, і так сталося?
Я думала, що ти покинеш мене, але ти не зробив цього.
Пам’ятаєш день, коли я обляпала салон твого автомобіля сметанним кремом?
Я думала, що ти наб’єш мене, але ти цього не зробив.
Пам’ятаєш день, коли я забула сказати тобі, що ми підемо на бенкет, і ти прийшов у джинсах?
Я думала, що ти покинеш мене, але ти цього не зробив.
Так, є дуже багато речей, яких ти не зробив!
Ти був терпеливий зі мною, ти любив мене й оберігав.
Було стільки речей, за котрі я просила б твого прощення, коли б ти повернувся з В’єтнаму.
Але ти не повернувся.
Золоте правило:
Всі ми живемо тільки один раз.
Отож, все добро, яке можемо вчинити, або чулість, з якою можемо ставитися до будь-якої особи, виявляймо зараз.
Не відкладаймо на пізніше, не занедбуймо, тому що живемо лише один раз.

ЦІКАВІ МЕТЕЛИКИ
Навколо нічної ватри кружляло кілька цікавих метеликів. Всі вони були трохи філософами і, літаючи навколо полум’я, що їх зігрівало й освітлювало, питали одне в одного:
— Що таке вогонь?
— Це річ, що освітлює, — казав один.
— Це річ, що гріє, — казав другий. Але ці відповіді їх не задовольняли. Врешті один метелик кинувся стрімголов у полум’я. На мить він сам став полум’ям.
— Тепер він знає, що таке вогонь, — сказали інші метелики.
Один молодий китаєць вирішив навчитися гончарному ремеслу. Отож пішов до найкращого на цілий Китай гончаря і попросився до нього в учні..
Першого дня учитель дав йому в руки уламок вази і сказав:
— Тримай сильно в руках.
Цілий день хлопець навіть не поворухнувся, тримаючи цей уламок.
На другий день гордо прийшов до свого учителя, переконаний, що навчиться чогось іншого. Але той дав йому в руки інший уламок вази і сказав:
— Тримай добре!
I цілий день він знову стояв, тримаючи той уламок.
Так тривало щодня протягом цілого року.
Одного ранку молодий китаєць прийшов, як завжди, очікуючи наступного уламка. Але учитель дав йому камінь.
Побачивши, що це — камінь, хлопець вигукнув:
— Та це ж не ваза! Майстер усміхнувся і сказав:
— Тепер знаєш, що таке ваза!

ЦИСТЕРНА З ТРІЩИНАМИ
Дві цистерни стояли на відстані кількох десятків метрів одна від одної. Вони переглядалися і деколи розмовляли між собою.
Але цистерни були дуже різні.
Одна — добротна, зроблена з міцного каменю, так, що навіть крапля води не витікала з неї.
У другій були щілини, як довгі вузькі рани, через котрі стікали струмочки води.
Перша, горда зі своєї досконалості, високо підносила свої гладкі боки. Тільки комаха чи пташка мали відвагу прилітати до неї.
Друга — поросла квітучими кущами, в’юнками й ожинами, що пили воду, яка витікала з її щілин. Комахи постійно кружляли коло неї, а пташки сплітали свої гнізда в її кущах.
Хоч не була вона досконалою, але почувалася дуже щасливою.
Потрібно вірити в досконалість і мати відвагу бути недосконалим.
Ми живемо в такому світі, в якому досконалість плутають із намаганням бути “вищими”, “першими”, “в центрі”, “бути кимось”...
А єдиною досконалістю є любов. Тільки так можемо зрозуміти слова Ісуса Христа: “Тож будьте досконалі, як Отець ваш Небесний досконалий” (Мт. 5, 48), котрі Він сказав по блаженствах: блаженні вбогі духом, ті, що плачуть, голодні, спраглі справедливості, чисті серцем, миротворці, переслідувані за справедливість.
Хто живе з розпростертими обіймами, звичайно, не зробить кар’єри, але може обняти багато людей.

ОКО ЛІСОРУБА
Один лісоруб ніяк не міг знайти свою найкращу сокиру. Перекинувши все у своєму господарстві, він уже почав думати, що хтось її вкрав.
З такою думкою став біля вікна і почав дивитися на вулицю. Раптом він побачив, що якийсь чоловік переходить дорогу. Приглянувся і впізнав сина свого сусіда.
“Йде, як злодій сокир... — подумав лісоруб. — I очі в нього, як у злодія сокир... Навіть волосся, як у злодія.,.”
Через кілька днів лісоруб знайшов свою сокиру і пригадав, що колись сам поклав її на це місце.
Ставши біля вікна, весело дивився на дорогу. Якраз тоді знову проходив той самий сусідський хлопець.
“Він іде зовсім не як злодій сокир, — подумав лісоруб. — I очі в нього ясні, як у чесної людини... I волосся.,.”
Є дуже багато різних ярликів, з якими ми живемо. Вони пришиті, приклеєні, намальовані на штанах, сорочках, шапках, черевиках, і навіть на чолі.
Ми сприймаємо світ як театральне дійство і кожному відводимо якусь роль: той має бути гарний, та — дурна, той — лихий, той — зрадник...
А що є вирішальним при визначенні, — хто має бути катом, хто жертвою? Переважно колір його краватки.
Ісус сказав: “Не судіте, щоб вас не судили; бо яким судом судите, таким і вас будуть судити, і якою мірою міряєте, такою і вам відмірять. Чого ти дивишся на скалку в оці брата твого? Колоди ж у власнім оці ти не добачаєш?”
(Мт. 7, 1-3).

СКИБКА ХЛІБА
Якось один чоловік, що вже двадцять років не ходив до церкви, приступив до священика. По хвилині вагання, майже з плачем, почав розповідати: “Мої руки забруднені кров’ю. Сталося це тоді, коли ми відступали на російському фронті.. Щодня хтось із нас помирав від ран або голоду. Нам дали наказ не входити до хат без рушниці і бути готовими стріляти при найменших рухах місцевих жителів...
У хаті, куди я увійшов, був тільки один старий і дівчина-підліток. “Хліба, дайте хліба!” — жадібно попросив я. Дівчина нахилилася... Я думав, що вона хотіла взяти якусь зброю, бомбу... Я вистрелив... Вона впала...
Коли я підійшов, то побачив, що вона тримала в руці скибку хліба. Я убив чотирнадцятилітню дівчину, яка хотіла дати мені хліба...
Повернувшись додому, я почав пити, щоб забути все це... Але не можу... Чи простить мені Бог?”
Хто ходить із зарядженим крісом, той вистрелить. Якщо єдиним знаряддям, яке ти маєш, є молоток, і ти носиш його зі собою, то інші люди будуть для тебе цвяхами: цілий день будеш бити по них.

ГАРТУВАННЯ
Один місіонер у Новій Гвінеї зауважив, що новоохрещений вождь племені канака завжди, по закінченні літургії, підходив до престолу і довго стояв перед ним з відкритими грудьми. Якогось дня місіонер спитав вождя, що той робить.
Усміхнувшись, вождь відповів:
— Гартую свою душу на сонці.
Учитель питає своїх учнів:
— З чого починається молитва? Один учень відповідає:
— З потреби. Другий:
— З радості. Коли я радісний, моя душа вилітає з тісної шкаралупи моїх страхів і турбот та підноситься високо, до Бога.
Третій сказав:
— З мовчанки. Коли все у мені замовкає, тоді говорить Бог.
Учитель натомість каже:
- Всі ви відповіли правильно. Але забули про головне: молитва починається в самім Бозі. Це Він починає їі, а не ми.

Бібліотека » Духовність » Для душі - історії, легенди, перекази » Бруно Ферреро (40 казок у пустелі, Короткі історії для душі)
Сторінка 1 з 11
Пошук:

© 2008-2017 Свята Традиція УГКЦ

Яндекс.Метрика