Головна сторінка сайту
Сторінка 2 з 2«12
Архів - тільки для читання
Бібліотека » Духовність » Для душі - історії, легенди, перекази » Бруно Ферреро (Троянда також важлива: Короткі історії для душі)
Бруно Ферреро
Дата: Неділя, 09.05.2010, 23:10 | Повідомлення # 6
СМЕРТЬ ПАРАФІЇ
На міських мурах і в парафіяльному часописі з’явився дивний
некролог: “З великим сумом звіщаємо про смерть парафії святої
Анастасії. Похорон відбудеться в неділю об 11-ій годині дня”.
У неділю церква святої Анастасії була переповнена: ніколи в
ній не збиралося стільки людей, як у цей день. Посеред церкви
стояли мари, а у них лежала труна з темного дерева. Парох сказав
коротеньку проповідь: “Не думаю, що наша парафія може
повернутися до життя, але оскільки ми майже всі зібралися тут,
хочу востаннє спробувати. Я би хотів, щоб ви всі пройшли повз
труну, аби попрощатися з покійною. Пройдете по черзі, один за
одним, і, глянувши на неї, вийдете через ризницю. Потім, хто
захоче, може повернутися на Службу Божу через центральний вхід”.
Отець парох відкрив труну. Всі питали себе: “Хто там буде?
Хто насправді помер?”
Черга рушила. Один за одним парафіяни дивилися в труну і
виходили з церкви – мовчазні, збентежені, засоромлені. Кожен,
хто хотів побачити труп парафії святої Анастасії і заглядав у
труну, бачив у дзеркалі, що лежало на дні, своє відображення.

Якщо порохом припала твоя церква, то порохом припала і твоя
душа.

* * *
МАЛИМИ КРОКАМИ
Молодий студент, який прагнув працювати для добра людства,
одного дня пішов до св. Франциска Салезія і спитав його:
– Що маю робити для забезпечення миру у світі?
Святий Франциск, посміхаючись, відповів йому:
– Не гримай так сильно дверима.

Малі суперечки завжди викликають великі свари і незгоди.
Багато розлучень починається від панчіх, забутих під ліжком. Але
й велика любов виростає з малого.

* * *
НЕ ПРОДАЄМО...
Одна пара зайшла до магазину дитячих іграшок. Вони довго
оглядали їх на полицях, підвішених до стелі, розкиданих по
столах, по підлозі. Бачили ляльок, що плакали і сміялися,
електронні іграшки, маленькі печі, що пекли торти і піци...
Однак не могли вирішити, що купити. До них підійшла ввічлива
продавщиця.
– Розумієте, – почала пояснювати жінка, – ми маємо маленьку
дівчинку, але цілий день нас не буває вдома.
– Дівчинку, що мало усміхається, – продовжував чоловік.
– Ми хотіли б купити їй щось, що б її ощасливило, – говорила
далі жінка, – навіть, коли нас нема... Щось, що б її забавило,
розрадило, коли вона сама.
– Вибачте, – посміхнулася продавщиця, – ми не продаємо
батьків.

Народити дитину – це укласти з нею такий великий контракт,
що більшого людський розум не може вигадати. Всі діти приходять
до нас з карткою запрошення і кажуть: “Ти мене закликав, і я
прийшов. Що ти даш мені?”. Тут починається виховне завдання у
всій його широті й глибині.
Один п’ятнадцятилітній хлопець це бачить так:

Хотів я молока,
а одержав соску.
Хотів я батьків,
а одержав забавку.
Хотів я говорити,
а одержав телевізор.
Хотів я навчитися,
а одержав свідоцтво.
Хотів я думати,
а одержав знання.
Хотів я мати власний погляд,
а одержав ідею.
Хотів я бути вільний,
а одержав дисципліну.
Хотів я любові,
а одержав мораль.
Хотів я професію,
а одержав місце.
Хотів я щастя,
а одержав гроші.
Хотів я волю,
а одержав автомобіль.
Хотів я місця в житті,
а одержав кар’єру.
Хотів я надію,
а одержав страх.
Хотів я змінювати,
а одержав нерозуміння.
Хотів я жити...

* * *
ТРИ ЖАБКИ
Якось три цікаві жабки вирішили познайомитися зі світом.
Недалеко від їхнього ставка розташувався великий хутір. І вони
почали своє відкриття світу від току. Але дві курки побачили їх
і, щасливі, що мають нову поживу, кинулися на них з гострими
дзьобами.
Але три жабки були моторні і відважні. Якраз тоді селянин
поставив біля дверей відро з молоком. Два великих стрибки і три
жабки були вже в молоці. Спершу відчуття новизни викликало в них
радість і бадьорість. Потім почали журитися: їм треба
якнайшвидше вибратися звідти! Розлючений господар – страшніший
від курки.
Одна спроба, друга, третя... але стінки відра були надто
слизькі.
Перша жабка була фаталістка: вона підстрибувала кілька
хвилин, а потім сказала:
– Ми звідси ніколи не вийдемо. Нам – кінець.
Перестала плавати й стрибати, і втопилася.
Друга жабка була вчена, мудра, мала велику теоретичну
підготовку з плавання, плигання, знання фізичних законів. Скоро
виконала всі обчислення, знайшла відповідну формулу й стрибнула.
Але не помітила ручки і сильно вдарилася головою. Втративши
свідомість, вона впала на дно відра та й втопилася.
Третя жабка ані на хвилину не переставала плавати,
напружуючи усі свої сили. Від її енергійних рухів молоко збилося
в масло, слизьке, але тверде, і вона зуміла вискочити з відра.

Африканське прислів’я каже:
“Щоранку в Африці пробуджується один лев.
Він знає, що має бігти швидше від газелі,
щоб зловити її або вмерти з голоду.
Щоранку в Африці пробуджується одна газель.
Вона знає, що має бігти швидше від лева
або вмерти.
Щоранку, коли ти пробуджуєшся,
не питайся, чи ти лев, чи газель, але біжи, біжи”.
Ніколи не трать надії, що би не трапилось. І працюй.

* * *
УТІКАЧ
Юнак, втікаючи від жорстокого ворога, потрапив до одного
села. Селяни його чемно прийняли і вказали надійну криївку.
Наступного дня прийшли воїни, що гналися за ним. Вривалися до
хат, обшукували горища і пивниці, а потім зібрали всіх людей і
начальник воїнів сказав:
– Спалимо ціле село і повбиваємо всіх чоловіків, якщо завтра
не видасте втікача.
Сільський війт з болем у серці роздумував: видати того юнака
чи прирікти на смерть своїх людей. Ввечері він узяв Біблію і
почав читати, сподіваючись знайти в ній відповідь. І аж на
світанку вичитав такі слова: “Краще, щоб помер один чоловік, ніж
мав би загинути увесь народ”. Закрив Біблію, покликав воїнів і
вказав їм криївку того юнака.
Коли воїни забрали втікача і повели його убивати, в селі
почалося велике свято, тому що війт врятував їх життя. Але сам
війт не брав участі в тому святі. Пригнічений своїм вчинком, він
залишився вдома. Вночі уві сні йому явився ангел і спитав:
– Що ти зробив?
– Я видав утікача його ворогам, – відповів війт.
– А знаєш, що ти видав Месію? – запитав далі ангел.
– Як я міг це знати? – відповів дуже засмучено війт.
– Якби ти, замість читати Біблію, відвідав того юнака і
подивився йому в очі, то впізнав би його.

Небо ледь сіріє. До міста їде автобус, наповнений
робітниками і студентами. Вони сидять один біля одного в зимовій
одежі, дрімаючи під монотонне гудіння мотора. Ніхто не говорить.
Щодня бачаться, але воліють заховатися за свої газети або
дрімати.
Нараз чути голос:
– Увага! Увага!
Шелест газет, голови піднімаються.
– До вас звертається водій.
Мовчанка. Всі дивляться в бік водія. Його голос звучить
авторитетно.
– Всі, всі відкладіть газети.
Газети поволі опускаються.
– Тепер погляньте на своїх сусідів.
Усі слухаються голосу. Дехто посміхається.
– Тепер повторіть за мною: “Добрий день, сусіде!”
Голоси спочатку слабі, невпевнені, потім жваві. Багато подає
один одному руку, дехто навіть обнімається. Всі в автобусі
починають розмовляти між собою.
Добрий день, сусіде!

Дата: Неділя, 09.05.2010, 23:10 | Повідомлення # 7
ЧИСТЕ СУМЛІННЯ
Колись давно в старезному густому ліс жила ексцентрична
родина хижих м’ясоїдних дерев, які з часом, а передусім через
постійні ремствування, які добрий Вітер приносив їм з усіх
сторін, зрозуміли своє дивацтво.
Чутливі на критику, ці дерева поволі почали відчувати огиду
до м’яса, потім перестали його їсти, і врешті стали відчувати
таку нудоту, що не хотіли й дивитися на нього.
Вони вирішили стати вегетаріанцями.
З того дня почали поїдати один одного і живуть собі
спокійно, бо всі навколо задоволені їхнім способом життя.

“Горе вам, книжники й фарисеї, лицеміри, що очищаєте зверху
чашу й миску, а всередині вони повні здирства та
нездержливості... Горе вам, книжники і фарисеї, лицеміри, що
схожі на гроби побілені, які зверху гарними здаються, а
всередині повні кісток мертвих і всякої нечисти. Отак і ви:
назовні здаєтесь людям справедливі, а всередині ви сповнені
лицемірства й беззаконня”
(Мт. 23, 25-28).

Хто хоче за всяку ціну зберегти своє лице, той убиває з
правдою всяку можливість внутрішнього примирення зі собою.

* * *
ДИКИЙ КІНЬ І ПРИРУЧЕНИЙ
Якось дикий кінь зустрів прирученого коня і почав ганьбити
його за рабство. Але той твердив, що він – вільний, як вітер.
– А тоді, – сказав дикий кінь, – скажи мені, для чого
служить те знаряддя, що маєш між зубами.
– Це – уздечка, – відповів приручений кінь. – Один з
найкращих засобів, що дає силу.
– Так, але що означають ті паски, які прив’язані до неї?
– Вони не дають їй випасти мені з уст, коли я надто лінивий.
– А що скажеш про сідло? – питав далі дикий кінь.
– Часто полегшує мої муки, – відповів приручений кінь. –
Коли сили зовсім покидають мене, я сідаю в нього і їду верхи.

Нема нікого гіршого від раба, який цілує свої кайдани, і від
людини, яка вибачає собі недобрі звички, в’язнем яких вона є.
Ніхто не є вільним, якщо не є паном самого себе.

* * *
АСТРОНОМ
Одного разу приятель вказав мені на сліпця, що, як звичайно,
сидів під церквою.
– Дивись, – це наймудріша людина нашого краю, – сказав мені
приятель. Я підійшов до сліпця, щоб привітатися з ним.
Поговоривши трохи, я спитав його:
– Вибачте за моє питання, але відколи ви сліпі?
– Від народження, – відповів він.
– А яку дорогу ви собі вибрали в житті?
– Я – астроном.
Поклав руку на свої груди і сказав:
– Стежу, досліджую всі ці сонця і місяць, і зорі. (Жібран)

Жінка, хвора на рак, вирішила присвятити свої останні дні
тому, щоб пізнати себе.
У своєму щоденнику вона написала: “Я почала застановлятися
над своїми думками, над предметами, що вибираю, книжками, що
читаю, людьми, яких люблю, і побачила, що вони – відблиск мене і
свідчать про мене. Таким чином я пізнала дивну особу – саму
себе. Те, що найкраще я усвідомила, довідавшись, що маю покинути
все це, – є факт, що єдина річ, якою я справді володіла, була
справді я; те, ким я є. Вмираю від раку, але я ніколи не була
такою живою і так сповненою щастям”.

* * *
ДВА МАНДРІВНИКИ
Двоє мандрівників піднімалися звивистою стежкою вгору,
холодний вітер дув їм просто у лице. Ось-ось мала початися
снігова буря. Між скелями вже було чути свист страшного вихору.
Йти було все важче і важче. Вони знали. Що якщо вчасно не
дійдуть до притулку, то загинуть у сніговій заметілі.
Мандрівники вже зовсім вибилися з сил, а густий холодний
сніг заліплював їм очі. Нараз почули сильний стогін із прірви.
Якийсь бідолаха упав туди і благав про допомогу.
Один сказав:
– Це доля! Той чоловік – засуджений на смерть. Поспішаймо,
бо скінчимо так, як він.
І прискорив крок, нахиляючись вперед. Другий, натомість,
пожалів бідолаху і спустився вниз. Знайшов його, завдав собі на
плечі й продовжив далі свою мандрівку вже з важкою ношею.
Темніло. Стежку було ледь видно. Мандрівник, який допомагав
пораненому, уже геть знесилів. Несподівано він побачив світло в
колибі. Це додало йому сили. Та раптом ногою зачепив за щось
тверде, що лежало поперек стежки. Нахилився і сповнився жахом:
під снігом лежав уже закостенілий його товариш по подорожі. А
милосердний мандрівник уникнув смерті тільки тому. Що докладав
усіх сил, аби врятувати того бідолаху, який упав у прірву.

Дівчина була в поганому настрої. Все було проти неї, все її
дратувало. Багато вимагають в школі, вдома, надто багато... Та
ще й мама вже в котрий раз читає їй нотації...
Дочка насупилася ще більше. Потім, дивлячись мамі просто в
очі, голосно сказала:
– Мамо, мені вже обридли твої повчання. Чому, натомість, не
обіймеш мене сильно-сильно? Жодна порада не поможе мені більше
від твоєї ласки.
Мати дуже здивувалась. Очі дочки благали обіймів. Непевним
голосом і майже з плачем сказала:
– Хочеш... ти хочеш, щоб я тебе обняла? Знаєш, я також хочу,
щоб ти мене обняла...
І вони обнялись, зі сльозами радості в очах.
Кожний з нас потребує потіхи і розради, конкретного вияву
любові. Але ми часто є надто стримані, надто боязкі, щоб виявити
наші правдиві почуття. І ховаємо їх за холодною й суворою
маскою, зі страху, щоб інші не побачили нашої “слабкості”.
Але тільки тепло серця може врятувати нас від великого
холоду нашої епохи.

Дата: Неділя, 09.05.2010, 23:11 | Повідомлення # 8
ТИ Ж ЗНАВ!
В одному індіанському племені юнаків випробували на зрілість
самотністю. Цим вони мали довести самі собі та спільноті, що
готові бути справжніми воїнами.
В час випробування один з цих юнаків опинився посеред гарної
квітучої долини. Оглядаючи гори, які оточували цю долину, юнак
побачив одну стрімку вершину, вкриту сліпучо-білим снігом.
“Поміряюся з тією вершиною”, – подумав він. Він одягнув сорочку
зі шкіри зубра, на плече накинув плащ і почав спинатися на гору.
Вибравшись на вершину, юнак побачив під собою цілий світ:
прекрасні краєвиди, безмежний простір. Його серце наповнилося
гордістю.
Раптом він почув біля своїх ніг дивне шелестіння. Подивився
і побачив змію. Хотів відскочити, але змія заговорила:
– Вмираю... Тут надто зимно для мене, і немає поживи...
Візьми мене під свою сорочку і знеси в долину.
– Ні, – відповів юнак. – Знаю вашу породу. Ти – гримуча
змія. Якщо візьму тебе, ти вкусиш мене – і я помру.
– Ні! Навіть не думай так! – відповіла змія. – З тобою не
буду так поводитися. Якщо мені допоможеш, не вчиню тобі жодного
зла.
Юнак і далі відмовлявся, але змія вміла добре переконувати.
Врешті-решт він взяв її під сорочку і поніс зі собою. Коли вони
вже спустилися в долину, юнак делікатно поклав її на землю.
Несподівано змія скрутилася, кинулася на хлопця і вкусила його в
ногу.
– Ти ж мені обіцяла! – закричав він.
– Ти ж знав, що ризикуєш, коли брав мене зі собою, – сказала
змія й поповзла собі геть.

Ця історія присвячена всім, хто піддається таким спокусам,
як наркотики, алкоголь тощо.
“Ти ж знав, що ризикуєш, коли брав мене зі собою”.
Одна приповідка каже: “Є каяття, та нема вороття”.
А друга: “Що посієш, те й пожнеш”.

* * *
В’ЯЗЕНЬ І МУРАШКА
Один чоловік був засуджений на двадцять років ув’язнення.
Його проблемою було як убити час. Через кілька місяців він
зауважив, що під облупленою в куті штукатуркою мурашки зробили
собі гніздо. Одна з тих мурашок видалася йому кмітливішою, і
чоловік вирішив її дресирувати.
Скільки терпеливості треба було! Але через п’ять років
мурашка вже виконувала його команди: танцювала на натягненому
волоску і робила подвійний стрибок. Ще п’ять років, і дивна
мурашка-довгожителька співала найкращі народні пісні. Через
наступні п’ять років вона вже досконало говорила чотирма
іноземними мовами.
Коли мурашка вивчала п’яту, чоловіка звільнили з в’язниці.
Він узяв її з собою на волю, сподіваючись заробити багато
грошей, виступаючи з нею на телебаченні.
Вийшовши з в’язниці, він пішов до бару і, випивши доброї
кави, хотів похвалитись своєю розумною мурашкою. Поклав її на
прилавок і покликав бармена.
– Дивіться на цю мурашку! – сказав чоловік.
Продавець схопив шматку і убив її, кажучи:
– Вибачте, будь ласка...

Багато батьків і вихователів присвячують ціле своє життя,
щоб вивести дітей в люди. Але часто вистачає однієї миті, щоб
усе пішло шкереберть, тому що приходить якийсь нещасний
“бармен”...

Краще тренувати слонів, ніж мурашок.

* * *
ПЕЧЕРА
Один бедуїн, утікаючи від запеклих ворогів, опинився в
цілком дикій пустелі, оточеній голими скелями.
Біг він, біг, аж доки не перестав чути стукоту кінських
копит.
Тільки тоді він зупинився і роздивився кругом себе: вузька
моторошна долина, над котрою звисали гранітні скелі і стрімкі
нарости темного базальту. Його увагу привернула ледь помітна
стежка, що вела в майже непрохідну ущелину.
Він пішов тією стежкою і зупинився перед входом у велику
темну печеру. Нерішучим і обережним кроком зайшов усередину.
– Прошу! Ходи сюди, брате! – заохочував його доброзичливий
голос. У сутінках араб побачив пустельника, що молився.
– Ти тут живеш? – спитав його.
– Так.
– Як ти можеш жити і цій печері сам, убогий, далеко від
людей?
Пустельник посміхнувся і відповів:
– Я не убогий. Маю великі скарби.
– Де? – спитав з цікавістю араб.
– Дивись сюди, – пустельник вказав на маленьку щілину в
стіні печери. – Що там бачиш?
– Нічого, – відповів араб.
– Справді нічого? – наполягав пустельник.
– Тільки трошки неба...
– Трошки неба... Чи не здається тобі, що то величезний,
безмежний скарб? – спитав пустельник.

Я читав про одного нацистського в’язня. У листах до родини
він писав, що дуже задоволений, бо його перевели з темної камери
dn іншої, де є маленьке віконце, через котре можна бачити синє
небо і кілька зірок уночі. Для нього це був величезний скарб.
Ми маємо над собою цілий небозвід, а дивимося в маленький
телевізор!

* * *
КІНЬ ОЛЕКСАНДРА ВЕЛИКОГО
Коли Олександрові Великому виповнилось 20 років, король
подарував йому коня, якого ніхто не міг приборкати. Буцефал був
красень, але дуже дикий. Олександр хотів підкорити його за всяку
ціну.
– Стільки коней у моєму царстві! Вибери собі іншого, сину, –
говорив йому король Филип.
Але Олександр хотів приручити саме Буцефала. Три місяці він
намагався це зробити, пускаючи в хід пестощі, лагідні слова, але
не зміг навіть на мить утриматися в нього на спині.
Ті, що вже пробували приборкати його, казали Олександрові:
– Слухай, Олександре, облиш, хай іде собі по лісах, поки не
поламав тобі кості.
Олександр хоті-таки досягнути своєї мети. Якось,
спостерігаючи за своїм диким приятелем, він побачив, що той
низько схилив голову і тримав її майже між двома передніми
ногами.
На безхмарному липневому небі яскраво світило сонце.
Олександр пригадав собі, що Буцефал робив так завжди, коли
ясно світило сонце, і ніколи зранку, під вечір чи у похмурі дні.
І в його голові майнула думка: “Мабуть, він боїться сонця”.
Олександр швидко підбіг до коня, схопив його голову обома
руками і силоміць підняв її вгору. Очі тварини вперше подивилися
на сонце. Олександр зауважив, що вони вже не виблискують дико, а
стають спокійними, податливими. Здавалося, що майже усміхаються.
Коли Олександр відпустив його голову, кінь уже сам тримав її
високо, спокійно і гордо. Олександр скрикнув від радості, обняв
його і, скочивши на нього, пустився галопом по македонській
рівнині.
Буцефал переміг свій страх – він уже не боявся сонця. Після
цього йому і люди не страшні.

“А був у синагозі чоловік, що мав нечистого духа, і він
закричав голосом сильним: “Лиши, що нам і Тобі, Ісусе
Назарянине? Прийшов Ти погубити нас?”
(Лк. 4, 33-34)

Це крик релігії переможеної, релігії чортів, атеїстів. Бог –
Світло – викликає у них страх.
Скільки людей боїться Бога! Є люди, які з неохотою
приступають до Нього; які розмовляють з Ним поспіхом, не
дивлячись Йому у вічі; які, при першій-ліпшій нагоді, радо
віддаляються від Нього, бо з Ним їм невигідно.
Скільки є таких, що віддаляються від Бога, який є досконалою
Любов’ю...

* * *
КИЦЯ
Якось киця дуже закохалася в одного юнака. Так закохалася,
що попросила чарівницю перетворити її в дуже гарну жінку, здатну
здобути його серце.
Чарівниця задовільнила її бажання. Невдовзі вже готувалися
до весілля.
Весілля було гарне: співи, танці, жарти... Запрошені гості
ще ніколи не їли таких смачних страв.
Все йшло дуже добре. Аж раптом молода побачила мишу, що
бігла через кімнату, і миттю кинулася за нею.

Наше суспільство сприяє обману: ми вже звикли вірити
рекламі. Кажемо: “Мені приємно тебе бачити!” “Зустрічаймося
частіше!” “Хоч дзвонімо...” “Яке гарне вбрання”, – людям, яких
не дуже любимо, яких воліли б не зустрічати, які жахливо
вдягнені.
У нас є маски на різні випадки життя. Одна – для приятелів,
друга – для начальника, третя – для чоловіка чи жінки, четверта
– для сусідів, п’ята – для Бога... Але приходить час, коли всі
комедії закінчуються.
“Остерігайтеся фарисейської закваски, тобто лицемірства.
Нічого бо нема захованого, що б не відкрилося, і скритого, що б
не виявилось. Ось чому те, що ви потемки сказали, почується при
світлі; і те, що на вухо ви говорили десь по сховках,
оголоситься на крівлях” (Лк. 12, 1-3)

* * *
ТРОХИ СРІБЛА
– Учителю, що ви думаєте про гроші? – спитав один юнак свого
учителя рабина.
– Дивись у вікно, – сказав учитель. – Що бачиш?
– Бачу жінку з дитиною, двоє коней, що тягнуть віз, і
чоловіка, який іде на базар.
– Добре. Тепер дивись у дзеркало. Що бачиш?
– Що ж хочете, щоб я бачив?! Зрозуміло – себе!
– Тепер поміркуй: вікно – зі скла, і дзеркало також зі скла.
Вистачає тонесенького шару срібла на склі й людина бачить тільки
себе.

Навколо нас є багато таких осіб, які свої вікна замінили на
дзеркала. Вони думають, що дивляться “назовні”, а бачать і
споглядають самих себе.
Не дозволь, щоб вікно твого серця стало дзеркалом.

* * *
ОБМІН
П’ятирічна дівчинка не давала спокою батькові, наполегливо
випитуючи, що він купить їй, коли поїде до міста. Нарешті батько
втратив терпіння і з докором сказав:
– Купи мені це, купи мені те! Ти думаєш тільки про те, що
мають тобі дати твої батьки. А ти, що ти даєш нам?
– Любов, – відповіла дівчинка.
Батько не знав, що далі казати.

Один мільярдер перед смертю тремтячим голосом промовив до
своїх спадкоємців:
– Дорогі діти, тепер лишаю...
– Скільки кожному? – спитали всі разом.
Насправді багатою людиною є та, діти якої біжать до неї,
коли вона не має нічого.
А чого чекаєш ти?

* * *
МАРЕВО
Один чоловік заблукав у пустелі. В нього закінчилася їжа і
вода, він важко ступав по розпеченому піску.
Нараз побачив перед собою пальми і почув плескіт води.
Розчарований, він подумав: “Це марево. Моя уява показує мені
глибокі бажання моєї підсвідомості... Насправді нема нічого...”
Втративши всяку надію, безсило опустився на землю і помер.
Трохи пізніше його побачили два бедуїни.
– Ти щось розумієш? – спитав один. – Так близько до оазису,
два кроки до води і до фініків, що падають просто в рот! Хіба це
можливо?
– Це – сучасна людина, – відповів другий.

Гай-гай, світ переповнений різними таємницями, а людина
закриває їх своєю рукою. (Ваал Шем)
Прихильники цієї технократичної епохи готові приймати за
дійсне лиш те, що підлягає раціональній класифікації. Радо
вірять, що завдяки своїй науці вони стоять на твердому ґрунті, а
тим часом провалюються в прірву відчаю, тривоги.
Таємниці Бога неможливо зрозуміти, але треба в них вірити.

Бібліотека » Духовність » Для душі - історії, легенди, перекази » Бруно Ферреро (Троянда також важлива: Короткі історії для душі)
Сторінка 2 з 2«12
Пошук:

© 2008-2017 Свята Традиція УГКЦ

Яндекс.Метрика