Меню сайту

Друзі сайту
Унійна Традиція УГКЦ
УГКЦ (Скала-Подільська)
В обороні католицької віри
Джублик в Закарпатті
Персональний сайт Павлюк
Молитва
Братство Св. Пія Х (BY)
Братство Св. Пія Х (RU-Mos)
Братство Св. Пія Х (RU-Pet)
Una Voce Russia
Промінь Любові
Голодомор-геноцид 1932-33
Аве Марія
Моя фотоколекція
Бушкрафт
Українська благодійницька мережа
Благодійний Фонд «ТИ – АНГЕЛ»
Допомога онкохворим дітям

Товари та продукція християнської тематики в магазині Алі Експрес

Пошук на сайті

Форма входу
E-mail/Login:
Пароль:

Головна » Traditionalism of UGCC [ Додати матеріал ]


Це був 1968 рік. У Крехові більшовики зруйновали цвинтар. Хрестів зовсім не було, кудись вивезли, могили сплюндровали. Вириті кісточки лежали зверху.
О. ігумен мене викликав і сказав, щоб я відновив цвинтар разом із людьми. Не хочу собі похвали, тільки хто буде читати цю книжку, нехай знають історію відновлення Крехівського цвинтару. Ніхто не захотів ризикувати, аж один найбідніший чоловік, що працював кочегаром у дитячому будинку, Іван Поросюк, та мав найбільше дітей, не злякався за своє життя, хоча тоді було небезпечно. Вночі працював на цвинтарі разом із сином, відновлюючи могили. За цього чоловіка потрібно молитися, бо не було людини в той час такої відважної, як він.
Я під гору завіз цемент, щебінь, ніхто не здогадувався навіть, для чого. О. Дем'ян Богун дав мені зразок на фото, які ті могили мали би бути, лише не знали, де і хто там спочиває. Один гріб тоді коштував 36 рублів.
Іван Поросюк уже майже закінчував роботу, залишилося кілька могил, але хтось повідомив директорові, що працівник на цвинтарі працює. Його викликали, а він говорить:
- Мені ще шість гробів залишилося, то не буду залишати їх. Директор відповів:
- Та вже бери коні та скоренько дороби їх. Так він закінчив...
О. Ігнатій Янтух написав до мене лист-подяку, в якому пригадав, що ніхто не опіковувався нашими добродійками, котрі цілий вік служили при монастирі, а на старість не було кому їх доглянути, окрім мене.

Коли наші монастирі закрили, а монахів розігнали, перебував я в той час у Крехові та працював у дитбудинку. В хаті-читальні ще зі мною мешкали вчитель, сторож та дві жінки - Оленка і Маруня. Вони тримали маленьку господарку: кури, качки, свиней, корову. Я був на роботі, і Оленка працювала. Маруні тоді було 68 років, то вона поралася по господарству, а в неділю йшли наші добродійки разом із людьми на хресну дорогу, бо мені було заборонено.
Маруня померла 1957 року, а Оленка 1989 року в Малехові, поховали цих жінок на Крехівському цвинтарі.
Пригадую, що у с. Дев'ятниках жив монах бр. Панкратій Гураль. Його арештували разом з отцем-магістром Павлом Теодоровичем у Чорткові. Над ними енкавеесівці дуже знущалися. Клали на землю і молотами били по п'ятах бідних монахів. Страшні болі терпіли вони, тільки просили:
- Уже нас ліпше вбийте, тільки не бийте так!!! Монахи - то були, як бандерівці, над якими найбільше знущалися кати.

Я зі Львова до с. Дев'ятників щомісяця їздив сповідати бр. Панкратія Гураля, бо йому було важко ходити після перенесених тортур.
Він переховував мощі Христа Господнього з Бучацького монастиря і мощі св. Йосафата з Дев'ятницької церкви, які передав згодом мені.
Одного разу, то був 1989 рік, в с. Малехові моя сестра Софія покликала мене:
- До Тебе гості йдуть!
Бачу: йде о. Сироїд Доротей без палиці, якось тримається на своїх ногах.
- О. Антонію, як я заглядав за Вами, як за сонцем, - кричить ще здалеку до мене. Відчуваю, що не довго мені залишилось жити на тому світі. Та хочу бути біля Вас у годину моєї кончини, бо тут мені легко.
Побув у мене щось два тижні і помер. Я його поховав на монашому цвинтарі. І бр. Гавриїл зі с. Артасова після смерті також упокоївся біля наших монахів, а я виконував тільки свій обов'язок.

Пригадую, то ще було за Польщі: з нами був клерик Фраміга Мар'ян. Він захворів на сухоти і його тоді звільнили з монастиря, але він монаше життя любив, дальше продовжував студіювати, вивчився і у 1941 році його Митрополит Андрей Шептицький висвятив на світського священика. Він деякий час обслуговував парафію у Львові, та забажав вступити до Василіянського Чину. Коли він зложив обіти, то був присутній о. В. Мендрунь, о. В. Всеволод, о. Софрон Дмитерко та я - о.Антоній.
О. Фраміга Мар'ян помер у Гошеві вже за незалежності України. У Гошеві готувалися до похорону, але львів'яни забрали тіло до Львова, бо він мав дозвіл спочивати після своєї смерті на Личаківському цвинтарі біля Владики Володимира Стернюка.
До мене передзвонили:
- Куди привозити тіло: до "Преображенки" чи до церкви св. Онуфрія?
- Звичайно, до церкви св. Онуфрія, - відповів я.
Пів на десяту ранку мав бути похорон. Ми за ніч знайшли автобус і о 9.00 годині забрали тіло до Крехова, і поховали на монашому цвинтарі та поставили йому надгробний пам'ятник. Таким чином, сповнили його волю.
О. Ігнатій Янтух писав згодом: "Спомин такий потрібно обов'язково записати, бо завжди маємо бути доброчинцями. Лише наш бідний о. Антоній не боявся нікого, а подбав за монахів, сповнивши їхню останню волю перед смертю, коли ми були всі в стороні".
Я не чекав на винагороду, а робив усе з послуху.

Другий послух був 1989 року. За Горбачовської перебудови викликав   мене протоігумен о. В. Мендрунь і запропонував:
- О. Антонію, було би добре, якби Ви змогли згуртувати людей та не боялися щодня відправляти Службу Божу під горою - молебень до Пресвятої Богородиці і Серця Христового - так чесно, як Ви пильнуєте свою роботу.
Я мав повне право відмовитися, бо, по-перше, то було під голим небом і не дозволено ніким, а, по-друге, я не був великим оратором чи співаком, і тут, у Львові, на таку справу можна було вибрати особу здібнішу, яка б змогла організувати народ і дати людям те, чого вони прагнули.
"То, напевно, Божа воля, і її потрібно мені без вагань виконати", - подумав я собі.
- Прошу отця, дуже радо приймаю Ваше прохання. Я вже старий, на свалку приготований, але щоби дати перший поштовх, зобов'язуюся щоденно відправляти Службу Божу.

1 травня 1989 року на майдані біля Кармелітського монастиря під вікнами Львівського обкому Компартії України почалися відправи: Марійські Молебні і Служби Божі. Богослужіння відправлялися просто неба кожного дня вечером о сьомій годині, а в неділю ще й о десятій ранку була співана св. Літургія. Так тривало майже вісім місяців. Мені допомогали: о. Іван Лопачак з м. Комарно та о. Петро Зеленюх.

У будні і в свята, незважаючи на погоду, на "Горі" збиралося все більше і більше людей, з кожним днем стільки приходило народу, що я своїм очам не міг повірити. Коли я повертався до вірних, то зауважував, що народній масі не видно краю.
Там було відкрито для всіх: для віруючого, для невіруючого, для старого і малого, для здорового і каліки. Ніхто не міг знати, чи чоловік прийшов за кимось стежити, чи молитися. З тієї "Гори" линула Божа благодать. Я запитував людей:
-    Чого ви приходите сюди щораз то більше і більше? Тут немає ні доброго місіонера, ані проповідника. Що Вас тягне?
-    Тут так само відправляється Служба Божа, як за часи наших дідів та прадідів. Це нам близьке і до болю рідне, - відповідали вони.
Я ніколи не мав часу на підготовку до проповіді, тому що ходив на роботу, але Бог так давав, що тільки прочитаю перші рядки з Євангелія, як мені вже дано знати: з того слова починай і     будеш відати, про що сьогодні говорити. Люди думали, яке ж то я казання буду говорити, а я й сам не знав. Тут мого нічого не було, бо я все робив із послуху та з любові до Бога.

Іван Шпиць, Василь Дулька, Ярослав Царик, Василь Ковпак, Володимир Валевський під стінами церкви св. Михаїла зробили кам'яний престіл. Жінки вишили фани, які ми там і ховали, а чоловіки подбали про похідні хрести і мікрофон. На празник Пресвятої Євхаристії відбувся хресний похід із хрестом, фанами, дзвіночками, монстранцією. У поході були задіяні священики, монахині, монахи, тисячі вірних.
Уже покійний наш брат Грицюк говорив:
-    Антонію, з "Гори" настане відродження Католицької Церкви!
Одного разу пізно ввечері я йшов сам. Зустрічає мене троє мужчин:
-    Чого ви самі ходите?
-    Я ніколи сам не йду, а йду завжди з Богом.
-    Ви не жартуйте. Вас можуть вбити, а ми Вами дорожимо.
-    Якби вбили, то би скоріше пішов до неба, а тут, на землі, я найпростіший і найменший з-поміж людей і нічого не вартую.
-    Ми за Вас більше знаємо, як ви думаєте. Ви без дозволу правите під вікнами більшовицького уряду і не маєте страху. Всюди панує безбожництво, а Ви, немов та рання весна, в душах людей запалюєте полум'я надії та віри у свободу нашої релігії.
Люди дивувалися, чому я не боявся, а я все робив із послуху, тому страху ніякого не мав.

У 80-их роках священик УКЦ, студит Григорій Будзинський, українські католики Йосиф Тереля і Василь Кобрин заснували Комітет захисту прав віруючих і почали видавати "Хроніку Української Католицької Церкви", в якій публікували матеріали про переслідування УКЦ і всіх віруючих в Україні.
Іван Гель був головою Комітету захисту прав Греко-Католицької Церкви та організатором походів, на яких свідомий український народ засвідчував тоді безбожницькій владі те, що катакомбна Церква вийшла з підпілля. Люди втомилися від ярма і прагнули свободи.
17 вересня і 26 листопада 1989 року понад 300 тисяч українців-католиків вирушили центральними вулицями Львова до катедри св. Юра, де 20 священиків відправили урочистий молебень. Був проведений мітинг із вимогою повернення собору Юра і всіх церков Українській Католицькій Церкві. Після цього почалися повернення "православних" парохій до УКЦ.

Налякані масовими виступами українців-католиків, московські окупанти пішли на створення Української Автокефальної Православної Церкви в Західній Україні, основними кадрами якої стали "батюшки" РПЦ, котрі переважно були тайняками КДБ або за різні злочини перебували на обліку в міліції. Київську митрополію РПЦ перейменовують на Українську Православну Церкву.

Звідки ж взялося слово "православний", коли на початку християнства в Русі-Україні його не існувало?
З історії відомо, що за часи Володимира Великого релігія в усьому світі була єдина - тільки католицька, хоч обряди різні: латинський на заході, а на сході - грецький, вірменський, коптійський і сирійський. Слов'янський обряд, створений Кирилом і Методієм, - поєднання грецького та латинського обрядів, але зі слов'янською церковною мовою. Священики слов'янського обряду і охрестили Володимира 987 року. 988 року було охрещено населення цілої України. Релігія була тоді лише католицька, а обряд вироблявся свій, український, в основу якого покладений східний, а саме грецький, деякі елементи латинського з використанням староукраїнської мови і місцевих звичаїв.

Про те, що Українська Церква була частиною Вселенської Церкви, свідчать часті посольства від князя Володимира до Риму і з Риму, від Папи. Таких посольств зафіксовано у римських джерелах 12. Посли з Риму їхали з мощами святих: Климентія, Віта, Вікентія, Аполінарія, Венедикта, імена яких увійшли в календар Української Церкви.

Отже, св. Володимир ніколи не приймав "православної" віри. Це зафіксовано у всіх літописах аж до Митрополита Кипріяна і в усіх літургічних відправах, а слово "православний" виникло у XIV ст. через неправильний переклад церковно-слов'янських текстів. Коли комісія, створена архімандритом Євтимієм у Тирново, проводила ревізію церковних книг і виправляла тексти, то замість давнього "правовірний" уписала слово "православний", а це слово має зовсім інше значення.

28 жовтня 1989 року відправлялася на "Горі" Служба Божа, хтось підійшов до мене ззаду і повідомив:
-    Завтра зранку, о 7.30, ми займаємо "Преображенку". Я не хотів обертатися і дивитися, хто цей посланець, але подумав, що то вказівка Владики Володимира Стернюка, і після закінчення Служби Божої повідомив усім людям, що завтра маємо зайняти зранку Церкву.

Наступного дня думаю, чи йти, чи не йти, а тут приходять до мене Василь Ковпак і Володимир Валевський, та кажуть:
-    Прошу отця, ходіть. Там усі люди вже зібрані, чекають із хоругвами.
Я приходжу, а народу - тьма-тьмуща. Іван Гель також чекав, коли процесія ввійде до церкви. Так першою була відкрита "Преображенка". О. Ярослав Чухній відправив Службу Божу і відрікся "православія".

Та не довго ми мали змогу відправляти Службу Божу у церкві. На одній св. Літургії, коли були виставлені Найсвятіші Тайни та мала бути суплікація на вервиці, мені не дозволили розпочати Богослужіння, мотивуючи тим, що я не маю дозволу Владики, і я покинув церкву, а люди всі вийшли за мною.

Удень ми відправили Службу Божу під мурами, де не було застеленого престолу, ані свічки, ані мікрофону. О 19.00, коли вже смеркало, ми відмовили вервицю, заспівали "Під твою милість" і зі сльозами на очах мовчки роздумували, що прийшли до своїх, а свої не прийняли. Богослужіння дальше відбувались під відкритим небом, хоча "Преображенка" була відчинена.

Були розмови про те, що я збунтував народ. І він напав на церкву, але у дійсності люди йшли за правдивою вірою, за тим обрядом, що був ще за Австрії, Польщі, тому що ми нічого не змінювали, не запроваджували нічого нового, та не заводили передчасно схизму, а дотримувались споконвічних давніх традицій. "Блажен муж, що не йде на совіт нечистивих" - і Боже провидіння настало.

Від імені 15500 громадян 2 січня 1990 року "двадцятка", до якої входили: В.М. Дулька, М.Й. Довбуш, B.C. Кам'янка, І.О. Бабій. М.І. Палич, Я.І. Царик, A.M. Заремба, М.О. Качковська, Ю.М. Гнатів, P.M. Радик, М.І. Костерева, І.М. Шпить, П.Ф. Лях, М.І. Радцевич, М.В. Пелех, Г.М. Яремій, Б.М. Побережний, М.Т. Мочерат, СІ. Басараб та інші, а також Ганна Мороз - голова "двадцятки" - звернулися до виконкому Шевченківської райради м. Львова із заявою про реєстрацію релігійної общини та проханням надати дозвіл на відкриття монастиря, ЧСВВ св. Онуфрія, церкви св. Онуфрія м. Львова по вул. Б. Хмельницького, 36.
Я відчував у своєму серці дивний поклик:
- Іди, дій і переможеш!
Дійсно, справдився почутий голос: голова Львівської міської ради Богдан Котик прийняв доброзичливо Ганну Мороз та мене і пообіцяв нам допомогти.
Прості віруючі спромоглися на відновлення діяльності Василіянського Чину у місті Львові.
У неділю, 14 січня 1990 року, 5 тисяч віруючих великим хресним походом вирушили до Картинної галереї (музей Івана Франка, який розмістили в Онуфріївському монастирі). Директора музею Бориса Возницького зобов'язали, щоб через десять днів звільнив приміщення. Але всі фондові речі встигли перевезти і за три дні, і вже 17 січня 1990 року церкву св. Онуфрія з церковним майном передали громаді. На Йордан Службу Божу відправляли вже в церкві.

Одного разу під час повернення до Львова Блаженнішого Кардинала Мирослава Івана Любачівського я разом із парафіянами у церкві св. Онуфрія відмовляв вервичку перед чудотворною іконою Крехівської Матері Божої. Молилися за те, аби зміцнів наш обряд, щоб ми дотримались давніх традицій та уникнули так званого модернізму, що руйнує нашу віру. Коли я відмовив троє зерняток десятка вервиці, перед моїми очима засяяло яскраве світло: я поринув у якесь дивне видіння та почув лагідний голос:
-    Дитино, ніяких змін не робіть, заведете зміни - я заберу всі свої ласки.
Коли я отямився, то зауважив, що вірні відмовляли вже шосте зернятко "десятки".

Про голос Матері Божої я розповів Блаженнішому Кардиналові Мирославові Івану Любачівському та тодішньому Архімандритові Отців Василіян Ісидорові Патрилу. Вони мене заспокоїли і дали обіцянку, що не будуть заважати дотримуватись усіх католицьких традицій.

Та, на жаль, приміщення у церкві було затісне на таку кількість народу.
Одного разу приснився мені сон:
-    Сніг, зима... Люди не поміщаються в церкві і змушені стояти на лютому морозі на дворі. Між собою ведуть розмову про те, що вони стільки часу мерзли під горою, і коли здобули вже свою церкву – місця замало.
На те я відповідаю:
-    Я вам церкви не розбудую, всіх не втисну. Я сам
сповідаю на подвір'ї.
У душі мені прикро, що люди мучаться, і тут приходить до мене невимовної вроди Пані. Хто то був, не знаю, лише порухала мене три рази за ремено і промовила:
-    Антонію, вставай! Йди звідси в інше місце! Там буде вільніше.
Але не було мені сказано куди.
По Службі Божій зранку приходить до мене п. Михайло Пелех. Ми якраз збирались іти до голови міської ради п. Б. Котика. Просили надати нам ще якесь приміщення, тому що на таку кількість греко-католицької громади було у церкві св. Онуфрія замало місця. Думали, можливо, нам підійде Домініканський костьол, але він тоді вже числився як релігійно-історична пам'ятка. Пізніше я запропонував:
-    Можливо, костьол Бернардинців, що поблизу Галицького ринку?
-    Міський голова подивився у документи і відповів на це:
-    Маєте щастя, отче! На це приміщення претендують дві православні громади - і жодна католицька.
Беріть!
26 вересня 1990 року міський голова міста Львова скерував листи директорам Львівської картинної галереї і Львівського державного історико-культурного заповідника з пропозицією: "Костьол Бернардинців передати релігійній громаді, ЧСВВ для проведення Богослужень". А тим часом група вірних подала заяву на реєстрацію і 26 жовтня 1990 року виконком зареєстрував релігійну громаду греко-католицького віровизнання під опікою оо. Василіян у центральній частині Галицького району м. Львова.
29 жовтня 1990 року голова виконкому Львівської обласної ради Степан Давимука підписав рішення № 420, в якому було зазначено:
-    "Враховуючи пропозиції Львівського міськвиконкому, передати колишній костьол Бернардинців релігійній громаді греко-католицького віросповідання, ЧСВВ".
Громада взялася за наведення порядку у церкві св. Андрія, бо там було звалище поламаних меблів, скульптур, багато пилу і бруду. Увесь той непотріб вивозили машинами. А завдяки заступництву Яна-Йоана з Дуклі, що є покровителем м. Львова, у церкві збереглися вівтарі, ікони, лави.
Кожну скульптуру святих та ангелів потрібно було дуже обережно вичищати, щоб не зіпсувати їхню історичну цінність і підготувати їх до реставраційних робіт.
На свято Андрія Первозванного ми вже правили першу Службу Божу у храмі св. Андрія. Відразу було створено церковний комітет, до складу якого увійшли: Я.І. Царик, М.Й. Довбуш, В.М. Дулька, М.Д. Мідик, Ф.І. Калитовський, СО. Підлужна, Я.І. Пришляк, Е.М. Росовська, Ф.І. Холявінський. Комітет очолив Михайло Пелех.
У церкві св. Андрія на день було близько 1200-1500 людей. Понад 25 шлюбів припадало на тиждень. Виявляли бажання взяти церковний шлюб пари, які жили не вінчані 25-30 років. Бувало, що приходили батьки з дітьми: батьки вінчалися, а діти приймали хрещення.

Праці було багато, але я щиро тішився, що діждався того часу, що можемо, вільно молитися. Я просив Бога, щоб дожити до того, аби відправити у церкві хоч одну Службу Божу, а Бог мені дозволив відправити св. Літургію багато раз.

Третій послух був 1996 року. Протоігумен о. Теодозій Янків повідомив мене:
-    Я маю Вас перевести до Жовкви. На те я спокійно відповів:
-    То чого Ви мене запитуєте? Ви настоятель, а я монах, якщо Ви скажете, то я зобов'язаний виконувати.
Коли люди почули, що мене мають забирати зі Львова до Жовкви, то зібрали 7 тисяч підписів на мою підтримку. Я, не раз утомлений, віддячував їм за те у своїх молитвах. Хоча деякі недоброзичливці говорили, що ці підписи не дійсні, бо збиралися на ринках, але то була неправда. Люди не боялися вказувати свою домашню адресу, спеціальність, підписуючись на папері.
Я на проповіді, від'їжджаючи зі Львова, сказав:
-    Дорогі мої парафіяни, Ви не даєте мені виконувати Божу волю. Мені Вас жаль, о. Теодозій Янків може бути найгіршим у ваших очах, але він тут, на землі, заступає місце Бога, і я його слухаю.
-    Були розмови між людьми, що я хочу сам їхати звідси, але я, фактично, не хотів, тому що бажання моє: померти у м. Львові. Лише з послуху поїхав разом із чудотворною іконою Страждаючої Матері Божої до Жовкви.

Світлої пам'яті о. Антоній Масюк, ЧСВВ

1948 року українські землі потерпали від більшовицького атеїзму. Католицька Церква змушена була заховуватись у підпіллі. Жовківський монастир ліквідували і перевели до Крехова, бо ми не хотіли підписатися на «православіє». Дали нам два тижні на вивіз і ми фірами перевозили всі книжки, меблі, ікони, портрети, хресні дороги, і, між іншим, чудотворну ікону Страждаючої Матері Божої також зі собою забрали.
На саме Благовіщення у першу неділю місяця в церкві правилася востаннє наша Служба Божа. Нам загрожувало виселення з монастиря. Майже всі церкви в околицях переходили на «православіє». До Жовкви з’їхалося повно фір, люди заповнили весь ринок. Одна частина монахів уже виїхала із Жовкви до Крехова, залишилося нас тільки семеро: о. Модест Дацишин, о. Олексій Дуда, бр. Йосиф Гавришко, бр. Анертіс, бр. Тимочко Януарій, бр. Йосиф Тримблюк і я – Антоній. Нам повідомили, щоб ніякого слова прощання не говорили, а забралися тихо, бо в одинадцятій годині має правити вже православний священик. Коли прийшов час причащати, спожили Св. Тайни, взяли з Кивота пушку, а батюшка вже у вишитім фелоні в честь Благовіщення в захристії стояв і чекав закінчення св.. Літургії. Обидва наші священики поцілували престіл і зайшли до захристії, пізніше старші монахи попрощалися, а тоді пішов уже я, бо був наймолодшим із них за покликанням. Коли вступив на перші східки до престолу, то так церква ціла заревіла, як орган, я думав, що вікна повилітають – почався такий плач страшний. І коли я поцілував престіл, моє серце стиснулось із жалю, а по обличчю потекли сльози. Люди заметушилися, кинулися до престолу: одні хрести забрали, інші – Євангеліє, треті – обруси і свічники. За дві хвилині – голий кивот, в церкві більш нічого немає, виглядає, як кінець світу. Батюшка як побачив, що такий рух народ зробив, то так швидко скинув фелон ніби грім тріснув. Люди нас не пускали. Я, наймолодший, лишився ззаду. Один хлопець зі села Старої Скваряви викидав книжки з шафів і кричав:

-  Люди, забирайте все, то наших отців, ми нічого не залишимо тим ворогам – катам!!!

Я не міг поступитися навіть на крок, дехто з людей цілував у руку, а інші – у рукав, одні габіт хапають, інші – за каптур, а батюшка вчепився зі страху за мого пояса, як за коня з вуздечкою, щоб пройти поміж людьми – втік до келії і закрився на два замки.
Багато наших людей переносили тяжкі тортури і пропадали у засланні та у в'язницях, обороняючи Церкву, відстоюючи католицьку віру, обряд, а більшовики пхали своїх фальшивих священиків, щоб знищити в народі правдиву віру в Бога. У цілій Україні на монастирі постійно робили облави.
Митрополитові Йосифові Сліпому поставили вимогу: розірвати зв'язки з Римом і підпорядкуватися Москві: "возз'єднатися" з Російською Церквою. Від священиків і вірних УКЦ вимагали, щоб вони виступили проти єпископів і перейшли під Московський патріархат.

11 квітня 1945 року після обшуку в церкві св. Юра і митрополичій палаті НКВС арештувало Митрополита Йосифа, Єпископів Микиту Будку і Миколая Чарнецького, а також кількох священиків. Того ж дня в Станіславові арештували Єпископа Григорія Хомишина і його помічника Івана Лятишевського, а 21 вересня 1945 року - Єпископів у Перемишлі: Йосафата Коциловського і його помічника Григорія Лакоту. У  червні 1945 року НКВС арештувало в Берліні апостольського візитатора українців у Німеччині прелата Петра Вергуна. У березні 1946 року сталіністи звинуватили єпископів як "агентів Ватикану" у ворожій діяльності проти НКВС та у співпраці з німецькими фашистами. Митрополита Йосифа Сліпого і його помічника Микиту Будку засудили на 8 років, Єпископа Миколая Чарнецького  - на 5 років, а 80-річного Григорія Хомишина - на 10 років концтаборів, але він помер у київській тюрмі 28 грудня 1945 року.

Пригадую, що у часи підпілля я зайшов до о. Анатолія Байрака і там зустрів преосвященного Владику Миколая Чарнецького, який тоді повернувся вже з тюрми. Від арешту у Львові в квітні 1945 року до звільнення 1956 року Єпископ відбув 600 годин допитів і катувань. Його будили серед ночі, допитували,  немилосердно били та знущалися. Побував у 30-різних в'язницях і таборах примусової праці. Тричі перехворів  гепатитом. Владика сказав тоді мені при зустрічі: «Антонію, сама тюрма не була настільки страшною, настільки страшними були батяри, яких підсаджували у камери до священиків. Але Господь і їх навертав... Якось мене помилково вкинули у камеру, де помирав чоловік, який усе життя був затятим атеїстом, проте в останні хвилини свого життя він розкаявся і ревно промовляв Велику Дев'ятницю до Пресвятого Серця Христового, дорікаючи Богові, що помирає, не прийнявши Св. Тайни. Коли я опинився біля нього, зрозумів, що Господь змилосердився над ним і дав йому ласку навернення. Я ще встиг його висповідати та запричащати. Як тільки закінчив усе, відкрилися двері - і мене забрали з камери".
Прощаючись зі мною, Миколай Чарнецький попросив якнайбільше поширювати набожність до Пресвятого Серця Христового.

Через кілька тижнів після арешту єпископів енкавеесівці утворили ініціативну групу для перетягування українців-католиків до Російської Церкви. Очолювати групу доручили парохові Львівської Преображенської церкви Гавриїлу Костельнику. Йому допомогали священики: з перемишльської дієцезії - Михайло Мельник, а зі станіславовської - Антон Пельвецький. 24 і 25 лютого священиків Мельника і Пельвецького висвятили на Єпископів РПЦ. Костельникові дали титул протопросвітера РПЦ.

8-10 березня "ініціативна група" скликала "Собор" у Львові в соборі св. Юра. У ньому за списком взяло участь 214 священиків і 19 світських осіб. Тут фігурували імена осіб, які вже давно померли. На псевдособорі Костельник проголосив, що віднині вірні УКЦ поривають свої зв'язки з Римом і переходять у лоно Московського Патріарха. Потім учасники вислали вірнопідданчі телеграми до московського патріарха, до Сталіна і до Києва. У кафедральному соборі св. Юра відбулося святкування "нової унії" з Москвою. Пізніше делегація на чолі з Костельником поїхала до Москви. 5 квітня їх приймав Патріарх Олексій.

Хоч цей Львівський "Собор" був неканонічний, бо на ньому не було жодного українського католицького єпископа, проте сталінський уряд проголосив розпуск Української Католицької Церкви і приступив до ліквідації українських католицьких парохій. Понад 2000 священиків, монахів і монахинь були засуджені та перебували ув'язнення у тюрмах та концтаборах. Десять відсотків священиків виїхало за кордон, а частина духовенства перейшла у підпілля.

Пригадую, коли вигнали усіх монахів з монастиря на розстріл, тільки завдячуючи Божій ласці ми чудом залишилися живі. Один чоловік заступився за нас. Він колись жебракував і як приходив до монастиря, то ми завжди давали йому милостиню. Наш настоятель нам часто говорив:
- Бачите цього жебрака - дайте йому півзлотого. Прийде час і він вам допоможе.
І тут сповнилися слова ігумена. Цей чоловік, коли прийшла радянська влада і проголосили лозунг "Вся власть советам. Кто был никем, тот станет всем" пішов на службу до "наших визволителів". Йому і так не було чого втрачати, бо був бідний, а думав, що заживе у достатку. Звичайно, він дуже помилявся, проте Господь через його посередництво спас нас від смерті.

Ми часто сповідалися, бо думали, що вже от-от розтріляють, тоді як сьогодні намагаються скоротити св. Літургію, все рідше і рідше проводять суплікацію, хресні дороги, святі години, нічні адорації, приймають стоячи св. Причастя, відкидають дзвіночки - а ми за це страждали. За нашу правдиву віру і наші традиції віддали життя святі ісповідники, священики, владики, монахи і монахині.

Чим сильніше хлопець любить дівчину, то тим більше часу він хоче провести із нею, боячись розлуки. Тоді хіба ми по-справжньому любимо Бога, якщо важким тягарем для нас є перебування у церкві, молитва на вервиці, дотримання посту, сповідь? Ми забуваємо за Бога у хвилі радості, а нарікаємо на Нього у часі терпінь. А, може, ось в цю хвилину Він несе тебе на своїх руках, допомогає тобі, а ти не помічаєш цього через свою малу віру? Чи любиш Господа такою любов'ю, як Він любить тебе?

Світлої пам'яті о. Антоній Масюк, ЧСВВ

Сьогоднішня розробка є критичним голосом знизу, голосом людей світських, занепокоєних знищенням того, що недавно і на протязі цілих століть вважалося в Церкві святим, непорушним та незмінним. Ми також спробуємо (в дуже скороченому вигляді) дати відповідь на питання, як і чому до цього дійшло і які цього наслідки. Занепокоєння є тим більше, що ці зміни супроводжуються теологічними "аргументами", що не мають нічого або дуже мало спільного з Церковною Традицією та Св.Письмом. Лякає також факт, що ніхто з єпископів не має відваги публічно виступити з приводу оборони правд, які Церква визнає вже 2000 років. Але існують єпископи, священики та теологи, які мають відвагу публічно їх заперечувати!

Нашою головною метою є показати, що релігійна віднова може бути доконана через молитву та покуту і через докладне дотримання Традицій та науки отців Церкви, а не через впровадження "новинок", які не мають ніякого зв'язку з Об'явленням Божим. Одним з грізних проявів літургічного релятивізму в Польщі, який має місце після II Ватиканського Собору, є впровадження церковною масонерією приймання Св.Причастя в стоячій, або сидячій поставі та подавання його світськими людьми. Це стосується також впровадження жінок до служби Вівтаря. В багатьох випадках це є бездумним та безкритичним наслідуванням Заходу, або бездумним наслідуванням прикладу Папи, який хоч і противиться цьому, але є безсильним перед доконаними фактами. Це прокладає шлях до дедалі глибшої деформації структури та суті Найсвятішої Жертви Служби Божої, ударяючи безпосередньо в її святість, повагу та маєстат, а насамперед в розуміння її як відкупницьку жертву Ісуса Христа, яка відпускає наші гріхи. Метою цих зловживань є поступово довестити до свідомості вірних, що Служба Божа є тільки бенкетом та зредукувати священичий стан до ролі, яку виконує протестантський пастор. Коли немає жертви, тоді немає справжньої присутності Господа Ісуса Христа. Не треба тоді ставати на коліна, адорація, тиша та пошана тратять зміст; можна приймати Св.Причастя на руку як звичайну канапку до споживання і до того ж в сидячій та стоячій поставі як, наприклад, стоять в черзі в магазині за спиртним! Звідси випливає бенкетний характер літургічних зустрічей, тобто утримання вільної постави. Місце Бога тоді займе людина. З помилкового трактування Служби Божої взяли початок всі інші помилки та зловживання в Церкві. Власне так відбувалося на Заході, де ця практика насамперед впроваджувалася в спеціальних замкнених групах (в Польщі - віднова в Св.Дусі, а особливо неокатихуменат), які складалися в основному з молоді, готової в добрій вірі сприймати всі "новинки".

Чим є неокатихуменат в кінцевій фазі свого розвитку на Заході і з чиєї ініціативи він повстав, докладно пояснює книга свящ.проф.Порадовського "Неокатихуменат". До цієї ж мети він прямує і в польській Церкві.

Потім за допомогою так сформованої та "свідомої" молоді, майже цілком позбавленої глибинної релігійної суті, відрізаної від шанованої Апостольської Традиції та безпомилковості Церкви, перенесено ці "нові обряди" разом з новим змістом Служби Божої і новою релігійною свідомістю, що спирається на фальшивий екуменізм, на територію цілої парафіяльної спільноти. В багатьох випадках примушування до таких дій, часто в дусі неприхованого несприйняття дальшого продовження Традицій Церкви, супроводжувалося приниженням та образою релігійних переконань тих вірних, які не погодилися на ці "винаходи", бо хотіли залишитися вірними Традиції, яку з діда-прадіда переказували та підтримували Папи, єпископи та священники. Народжується питання: яким є стосовно до цих зловживань офіційне ставлення теперішнього Папи Івана Павла II? Безумовно, повністю негативним та незмінним, як і всіх його попередників. Якщо воно було б іншим, то сам Папа підважив би Св.Письмо та продовження незмінної, нереформованої, понадчасової та безпомилкової Апостольської Традиції, а також догму про безпомилковість в питаннях віри своїх попередників. В цей спосіб Він би підважив власну безпомилковість.

На початку свого понтифікату, 3.04.1980 р Св.Отець Іван Павло II направив до єпископів лист про таємницю і культ Євхаристії, де звернув увагу на зловживання, які закралися до Євхаристійного культу і наказав підготувати інструкцію, яка допомогла б їх усунути. Свята Конгрегація стосовно Св.Причастя і Культу Божого оголосила в Великий Четвер, 3.04.1980 р інструкцію з питань деяких норм Євхаристійного культу і рекомендувала Конференціям Єпископів втілити її в життя.

177 Пленарна Конференція Єпископату Польщі, що проводилася в Варшаві 10-12.12.1980р, маючи на увазі вказівки Апостольської Столиці та стан відновлення Літургії в Польщі, видала нищенаведені вказівки, які є обов'язковими для дієцезіального та монастирського духовенства. Ось текст цього документу, який на сьогоднішній час є обов'язковим для Церкви в Польщі.

Загальні положення: Всі священники повинні ознайомитися з листом Святійшого Отця Івана Павла II про таємницю і культ Євхаристії та Інструкцією Конгрегації стосовно Св.Причастя і Культу Божого від 3.04.1980 р. Ці документи потрібно оголосити в дієцезіальних органах. Вони повинні стати предметом обговорення на конгресах духовенства.

Окремі положення.
Приймання Св.Причастя. Згідно з Постановою Пленарної Конференції Єпископату, в дієцезіях Польщі Св.Причастя приймається навколішки з рук священика, який відправляє Службу Божу. Ці принципи потрібно зберегти в Службі Божій для спеціальних груп. У вийняткових випадках, в яких вклякати важко, наприклад, при великому скупченні вірних, або коли вірні беруть участь в Службі Божій поза церквою на дощі, можна прийняти Св.Причастя стоячи. Не можна вимагати вклякання від людей, обтяжених каліцтвом або хворобою.

о. Боніфацій Гюнтер (Чину Кармелітів Босих)

В світлі вищенаведеної "Інструкції", яка відбиває дух Апостольської Традиції і Св.Письма, єпископ, а тим більше священик, не мають жодного права заставляти вірних приймати Св.Причастя в стоячій поставі. Крім того, вони є зобов'язані, так як було завжди, подавати Св.Причастя людям, які стоять на колінах і в утруднених ситуаціях, наприклад, "при великому зібранні вірних або коли падає дощ". Використаний у вищенаведеній "Інструкції" вираз: "що тоді можна прийняти Св.Причастя стоячи", означає, що і в цьому випадку в найменшій мірі священикам не можна намовляти вірних до цієї постави (стоячи), але тільки її не забороняти, коли вірні з власного вибору таку поставу приймуть. В практиці відомо, що навіть при великому зібранні людей при наявності доброї волі і мінімальної жертовності зі сторони священика легко можна цю проблему розв'язати. Ще не так давно навіть найбільше зібрання вірних могло так себе вести і зорганізуватися, що з вкляканням і пропущенням священика не було жодних проблем.
Також під час дощу вжитий вираз: "що можна прийняти Св.Причастя стоячи", без сумніву означає, що і в цьому випадку священикам не можна забороняти вірним ставати на коліна чи давати зрозуміти, що в цій ситуації потрібно стояти, бо для людей, які мають глибоку віру, болото чи дощ не можуть бути перешкодою в хвалінні Господа на колінах.
Не важко зауважити, що саме вживання слова "можна" вказує в безумовний спосіб, що тут не йде мова про наказ чи нову засаду, але про вийняткову ситуацію, з якої сьогодні, на жаль, так багато єпископів і священиків, з великою шкодою для Св.Церкви вчинило в самовільний спосіб новий обряд.
Вжитий у вищезгаданій "Інструкції" вираз "не можна вимагати вклякання від людей, обтяжених каліцтвом або хворобою" може означати тільки те, що не можна тим, що під впливом ласки Божої мають таке прагнення, забороняти чи утруднювати прийняття Св.Причастя в поставі на колінах. Для деяких вірних хвороба чи каліцтво не завжди становлять перешкоду в ставанні на коліна, хоч може їм багато коштувати. Завжди серед вірних є хворі з глибокою вірою, які хотіли б ще щось Богові пожертвувати. їм важко погодитися з настановами деяких духовних осіб, які не розуміють, що в деяких випадках і перебуваючи в стані терпіння, не погіршуючи свого здоров'я, можна для більшої пошани і хвали Божої впасти на коліна. Свідомо і добровільно взяті на себе хрести і умертвлення з любові до Господа і людей мають величезну вартість і є дуже потрібними сучасній Церкві і світові, що неодноразово підкркслював Іван Павло II. Духовенство повинно підтримувати тих вірних, які, керуючись справжньою любов'ю до Господа і ближнього, хотіли б в спеціальний спосіб брати участь в справі співвідкуплення світу. Воно повинно бути вдячне Господу Богу за таких свідків глибокого переживання Євангелія, які своєю поставою притягають інших до співтерпіння з розп'ятим Ісусом Христом. 177 Постанова Єпископату згідно з Традицією Церкви зобов'язує також вірних до ставання на коліна, коли проказують слова: "Ось Агнець Божий". Ми всі бачимо, як легковажно відноситься до цих слів духовенство, заражене модернізмом. Не має найменшого сумніву, що найбільш гідною для вірних поставою під час того, як свящ. благословить в ім'я Найсвятішої Трійці на закінчення Жертви Служби Божої, є постава на колінах. Всі ми знаємо слова чудової і натхненної пісні: "Впади на коліна, народе пройнятий пошаною. Хвали свого Господа..." Безумовно, треба бути пройнятим шаною, щоб впасти на коліна. Потрібно знати, перед Ким і для чого. Тому Св.Церква в своєму правдивому повчанні по відношенню до Євхаристії пропонує тільки одну поставу: вклякання. Це є повністю зрозуміле! Такої чудової таємниці не можна переживати стоячи! Потрібно схилити голову і впасти на коліна. Постава на колінах є виразом адорації. Тут також пригадуються слова чудової пісні, натхненної Св.Духом: "Впадьмо на коліна, Величаймо Отця Небесного з любов'ю вірних слуг..." Слова цієї пісні є незмінним викликом для кожної людини в кінці XX ст, навіть якщо вона вважається ліберальним європейцем. Бо незмінним є Господь вчора, сьогодні і на віки вічні! (Євр. 13,8). Хто має правдиву покору та віру і знає, Ким є Той, в кого він вірить, то дуже легко під впливом ласки Божої коліна вгинаються самі перед нескінченим Маєстатом і Святістю Господа, так як це завжди чинили святі Старого і Нового Заповіту. А люди слабкої віри, не розуміючи, для чого і коли потрібно ставати на коліна, охоче сприймають всякі полегшення і спрощення, не рахуючись з хвалою Божою. В Св.Письмі сказано, що це прості пастухи, а не архисвященники і вчені, незмірна інтелектуальна пиха яких вчинила їх нездатними в найменшій мірі розпізнати обіцяного Месію, на колінах і обличчям до землі віддали шану Господеві. Тому Ісус Христос сказав: "Прославляю Тебе, Отче, Господи неба і землі, що Ти закрив ті речі перед мудрими і розумними, а відкрив це дітям" (Мт. 11,25). Як знаємо з Апостольської Традиції, навіть звірі ставали на коліна перед Божим Дитятком, щоб показати всім людям, як Господь прагне, щоб віддавати йому належну честь. Це не звіриний інстинкт, а Сила Божа повалила їх на коліна, щоб з того часу вже жодна людина ніколи не оправдувалася, що не знала, яку поставу потрібно прийняти перед своїм Богом. Вже в Старому Заповіті віслюк під пророком Валаамом впав на землю, коли побачив хвалу Господнього Ангела, що об'явився (Числа, 22,27), а тут є щось нескінченно більше! Також три поганські Мудреці і Царі, повні покори і відкритості, керовані надприродним світлом віри, "...коли ввійшли в дім і побачили Дитятко з Матір'ю Його Марією, впали ниць і віддали Йому поклін" (Мт. 2,11). Великою мусіла бути їх покора і простота серця, щоб очима віри (а не розуму) побачити в цьому Дитятку нескінченний Маєстат Божий. Пізніше диявол, коли спокушав Ісуса Христа на пустелі, обіцяв, що віддасть Йому цілий світ, якщо тільки Він впаде перед ним на коліна і віддасть йому поклін (Мт 4,9). Навіть демони добре розуміли, що це значить віддати Господеві належний Йому поклін, хоч самі відмовляли Йому в цьому, прирікаючи себе на вічне прокляття. Виникає питання: якщо біля Вифлеємських ясел худоба вклякала, то як повинен повести себе розумний католик з чистим сумлінням? А тим паче єпископ або священик? Де є сьогоднішні пастирі, які мали б євангельську відвагу, беручи за приклад перших Апостолів, святих і нашого Папу, публічно боронити правдиву честь, належну Господеві в Найсвятішій Тайні Євхаристії?! Чи є можливим, щоб єпископи чи священники не розуміли або не вірили, що вірні і сьогодні, так як і Три Царі, стоять перед тим самим Ісусом, приймаючи Св.Причастя? Тут Господь в своєму Нескінченному Милосерді набагато більше  понижується  перед  грішником,   ніж у Вифлеємських яслах, даючи Себе як Поживу. Але ми, замість того, щоб в покорі впасти на коліна, стоїмо в ряді як солдати на полігоні або як в черзі за кавою чи квитком в кінотеатрі! Немає ніякої різниці! В Євангелії від Св.Луки (Лк 8,47-48) описана прекрасна сцена, яка є глибоко повчаюча і зворушує серця. В ній чудесно оздоровлена жінка, впавши ниць перед Ісусом, почула від Нього такі слова: "Дочко, твоя віра тебе спасла, іди з миром!" Як бачимо, сам Господь об'явив, що потрібна віра, щоб впасти на коліна. Сам Ісус Христос не тільки не засудив цього зовнішнього акту найглибшої пошани, яку вона Йому віддала, впавши ниць перед Ним, але в словах "віра твоя тебе спасла" публічно похвалив цей зовнішній акт вдячності, любові і віри. Горді та невіруючі люди не відчувають такої потреби, а навіть це їх дратує.  Знаємо також з Євангелія, що фарисеї, первосвященики, священики і книжники з погордою відносилися до простого жидівського народу, який привселюдно шанував і адорував Ісуса Христа. Св.Письмо, Традиція Церкви, Папи і всі святі незліченними прикладами повчають нас і ввесь час нагадують, яку поставу ми повинні прийняти не тільки в звичайній молитві перед містичною присутністю Господа Ісуса Христа, але передовсім перед безумовною присутністю Бога. Ось деякі з них. "Горе тому, хто свариться зі своїм Творцем... Бо так каже Господь, Творець Неба, Він є той Бог... Присягаюся Самим Собою, з моїх уст виходить справедливість, те слово, яке не повернеться: переді Мною зігнеться кожне коліно..." (Іс. 45:9,18,23). "І повірив народ той. І почули вони, що згадав Господь Ізраїлевих синів і що побачив біду їх, - і вони схилилися, і поклонилися до землі." (Вих. 4:31). " Як вигляд веселки в хмарах в дощовий день, таким був вигляд сяйва довкола. Це був вигляд подоби Господньої слави! І коли я побачив це, то впав на обличчя і почув голос, що говорив". (Ез 1: 28). "Я встав і пішов на долину, а там була слава Господня, така як слава, яку я побачив над річкою Кевар. І впав я на обличчя своє...". (Ез. 3:23). "І ось слава Бога Ізраїля йшла зі сходу, а голос Його був як шум великої води, а земля засвітилася від слави Його!... І впав я на обличчя своє! (Ез. 43: 2-3). "Прийдіть, поклонімося і припадім, впадім на коліна перед Господом, що нас сотворив". (Пс 95(94),6). "Я живу -каже Господь - переді Мною зігнеться кожне коліно і кожний язик визнає Бога". (Рм.14: 10-11). " ...щоб перед Ісусовим Ім'ям схилилося кожне коліно на небі, землі і під землею, і щоб кожний язик визнав, що Ісус Христос є Господь, на славу Бога Отця". (Флп 2: 10-11). Св.іван в стані захвату бачив на Небі таку сцену: 24 старці припали перед троном Ягнятка і віддали поклін, кажучи: "Достойний Ти, Господи і Боже наш, прийняти славу і честь, і силу!"(Об'яв. 4: 11). Щоб перед Ісусовим Ім'ям вклонялося кожне коліно на небі (ангели), на землі (люди) і під землею (дияволи) (Флп 2,10). Перед так величною Найсвятішою Тайною Євхаристії припадім всі нараз. О, прийди до Нього, всяке створіння, Серцю Ісуса склади подяку і перед Ним зігни коліна свої. А всі Ангели стали довкола трону і старців,:чотирьох звірів, і на обличчя своє впали перед троном, і поклін віддали Богові, кажучи: Амінь (Об'яв.4: 9-11; 5:8,14; 7: 11).
Св.Письмо наводить майже 500 прикладів віддавання пошани Богові поклоном обличчям до землі. Ось деякі місця: Буття, 22:5; 24:26,48,52; Вихід, 3:12; 12:27; Левит, 9:24; Числа, 16:22; 17:10; 20:6; 22:31; Єгошуї (Ісуса Навина), 5:14; 7:6; І кн. Самуїла, 1:19,28; 6:5; 15:31; II кн.Самуїла, 12:20; 15:32; II кн. Хронік, 7:3; 20:18; 29:29; Неємії, 9:6; Товит, 12:16; Юдита, 4:11; 9:1; 13:17; І кн.Макавеїв, 4:40,55; II кн.Макавеїв, 3:15; 10:4,26; Ісаї, 45:14; 49:7,23; Даниїла, 8:17,18; 10:9; Матея, 14:33; 15:25; 17:6; 26:39; Марка, 1:40; 5:22,33; 7:25; 10:17; Луки, 5:12; 8:41,47; 17:16; 22:41; 24:5; Дії апостолів, 9:40; 20:36; 22:7; 26:14; І Коринтян, 14:25; Одкровення, 1:17; 19:4; 22:8.
Дедалі більше католиків, перебуваючи під натиском всеогортаючого теологічно-доктринального релятивізму всередині Церкви, мають сумніви або навіть перестають вірити, що Св.Письмо в цілому має надприродний характер. Чи можна цьому дивуватися, коли біля 500 фрагментів Св.Письма, які кажуть про обов'язок припадання на коліна перед нескінченним Божим Маєстатом, вважаються сьогодні неактуальними? Тому тут породжується питання: чи дійсно польські єпископи самі ще вірять в натхненний характер Св.Письма? Якщо так, то чому, всупереч об'явленим нам словам, вони твердять, що не треба падати на коліна перед Господом? Дякуючи Господеві, на допомогу нам приходять святі, в яких найдосконаліше зреалізувалася воля Божа. Тому невипадково Святійший Отець неустанно закликає всіх вірних до наслідування святих. І тому девізом св.Максиміліана Марії Кольбе, так як і всіх святих, були слова: "Коліна, а не розум або перо, породжують плід в праці, казаннях, книгах". Найбільш відомим він був своєю великою побожністю до Пресвятої Євхаристії. Бувало, що він відвідував Ісуса Христа принаймі 10 разів на день, а деколи і вночі. Цілою своєю поведінкою він давав свідоцтво віри, любові і побожності. Свідок так описує його: "Коли він входив до церкви або каплиці, то підходив до вівтаря, де знаходилася Найсвятіша Тайна Євхаристії, вклякав переважно на підлозі, а не в лавці, на два коліна, віддавав глибокий і довгий поклін, а потім залишався заглиблений в молитві". Ось так він заохочував інших до свідчення пошани і любові до Ісуса Христа, утаенного в Найсвятішій Тайні Євхаристії: "Господь перебуває посеред нас в Найсвятішій Тайні Євхаристії на Вівтарі. Він є для нас всім. Там шукай світла і сили. Коли припадаєш на коліна перед вівтарем, має бути видно, перед Ким припадаєш на коліна". При цьому він досконало знав, що правдива і глибока Євхаристична побожність є можлива тільки і виключно через з'єднання і гарячу побожність до Непорочної. Тому він не вагався сказати: "Одні не знають ще зовсім Твого імені, інші загрузли в моральному болоті і не сміють підняти до Тебе очі, ще іншим здається, що вони не потребують Тебе, щоб досягти мети життя, а ще є такі, яким диявол, котрий сам не хотів визнати Тебе Царицею і тому з ангела перемінився на диявола, не дозволяє перед Тобою зігнути коліна". Інший великий містик, член ордену св.Францішка, о.Піо часто говорив, що він недостойний на колінах відправляти Хресну Дорогу. Св.Отець Іван Павло II 8.12.1982 р в Базиліці Матері Божої, цитуючи слова св.Максиміліана, сказав: "На колінах просити Марію, щоб дала нам пізнати". І так закінчив: "А тепер припадім на коліна перед її образом і повторімо їй з синівським запалом і любов'ю, яка вирізняла св.Максиміліана, слова Ангела: "Богородице Діво, радуйся обрадованная Маріє, Господь з Тобою". Папа десятки разів вказував на святого Максиміліана як на приклад до наслідування для всіх поляків, які називають його патроном сьогоднішніх важких часів.
Дякуючи пресі і телебаченню, ми можемо сьогодні дивитися на десятки фрагментів, які показують, як Святійший Отець падає на коліна перед Хрестом, фігурою Матері Божої, образами різних святих, і т.п. Пам'ятаймо, як він на колінах молився перед гробом священика Попелюшки. Ми бачимо його на колінах перед Матір'ю Божою Фатімською, коли він особисто відмовляє в кожну першу суботу місяця святу Вервицю, щоб винагородити Непорочне Серце Марії за гріхи світу. Можна без кінця продовжувати ці приклади. Святійший Отець на власному прикладі вчить нас, як потрібно приймати Святе Причастя.
Наведені вище приклади демонструють поведінку Святійшого Отця перед містично присутнім Ісусом Христом. Тим більше ми повинні стати на коліна перед безумовно присутнім Господом в Найсвятішій Тайні Євхаристії, а насамперед, коли приймаємо Його в Святому Причасті.
Чудовим відбитком Божого Об'явлення є, безумовно, книга "Містичне місто Бога", авторкою якої є шанована слугиня Божа Марія від Ісуса - настоятелька монастиря ордену св. Франциска в Агреді. Вона мала містичні видіння, які показували життя Пречистої Діви Марії (у французькому виданні цієї книжки вміщена спеціальна похвала і побажання Св. Отця Івана Павла II, щоб всі католики вивчили цей винятково містичний твір і щоб була ця книга в кожній родині). Нище ми цитуємо фрагмент цієї книги, який описує, як Пречиста Діва готувалася до прийняття Святого Причастя: "Ввечері перед прийняттям Святого Причастя Марія в своїй кімнаті лягала хрестом на землю, падала на коліна, промовляючи різні молитви і віддаючи пошану Богові, єдиному у Святій Тройці. Вона благала Господа, щоб не звертав увагу на її марноту ницість і уділив їй ласку взяття участі в Святому Причасті Свого Найсвятішого Сина, утаенного в Найсвятішій Тайні Євхаристії. Потім Марія збуджувала в собі акт глибокої покори. Вона вважала, що є порохом в порівнянні з нескінченою Істотою Бога, по відношенню до Якої сотворені істоти є марними і малими. Оскільки вона вважала себе найнижчою з усіх створінь, то в незрівняній покорі просила ангелів, щоб разом з Нею благали Господа приготувати її до достойного прийняття Святого Причастя. Коли надходила година Святого Причастя, Марія вислуховувала Службу Божу, яку переважно відправляв св. Іван. Перед закінченням Служби Божої, падаючи перед тим три рази на коліна, Марія приймала Святе Причастя.
Ціла розпалена любов'ю, Вона приймала до свого Найсвятішого Серця Сина, утаенного в Найсвятішій Тайні Євхаристії. Після прийняття Святого Причастя Вона поверталася до Свого місця відособлення і проводила там три годии в святому зосереджені. Святий Іван мав щастя часто бачити Марію в такому стані, оточену сяйвом і променіючу як сонце."
"Чудесним було натхнення, з яким Цариця Неба готувалася до прийняття Святого Причастя. Вона приймала Його майже щоденно за винятком тих днів, коли перебувала на самоті. У вечори, напередодні приймання Святого Причастя, Вона вправлялась в різних практиках, лежачи хрестом на землі, падаючи на коліна, промовляючи різні молитви та віддаючи честь Богові в Святій Тройці єдиному."
А ось слова Матері Божої, скеровані до Марії від Ісуса: "Якщо непошанування до Найсвятішої Тайни Євхаристії є тяжким гріхом для всіх дітей Церкви, то на тим більшу кару заслуговують негідні слуги Вівтаря. Те, що вони без пошани відносяться до Найсвятішої Тайни Євхаристії, спричиняє легковажне відношення до Неї інших католиків. Якби люди бачили, що священики наближаються до Святих Тайн з належною пошаною і побожністю, то зрозуміли б, що і вони повинні так поступати."
Іншим чудовим прикладом може бути одна з найбільших містичок - слугиня Божа Ванда Малчевська. Ось що про неї пише священик А. Маєвський в книзі "Видіння, проповідування і нагадування, які стосуються Церкви і Польщі": "Ванда, як і всі святі, палала надзвичайною пошаною до Найсвятішої Тайни Євхаристії, яку вона адорувала неустанно, часто напротязі багатьох годин вдень і вночі. Коли вона була в церкві, а священик йшов зі Святими Тайнами до хворого, то завжди йшла разом з ним, а коли зустрічала його на дорозі, то падала на коліна, навіть якщо на землі було болото. Якщо вона бачила когось, хто не ставав на коліна, то відповідно повчала його. "Чому ти не став на коліна?" -запитала вона одного разу елегантного молодика. Він відповів: "Я боявся забруднитися болотом". "Цим болотом ти боїшся забруднитися, хоч його можна випрати і вичистити, але болотом гріха, що вже не вичиститься, ти не боїшся заплямитися. Коли б ти вірив в Господа Ісуса Христа, утаенного в Найсвятішій Тайні Євхаристії, і любив Його, то ти впав би на коліна перед Ним, а Ісус Христос тобе б поблагословив".
Потрібно підкреслити, що Св.Отець Іван Павло II під час третьої прощі до Польщі в проповіді, проголошеній в Лодзі, кажучи про вийнятково похвальні риси Ванди Мальчевської, вказав на неї як на чудовий приклад наслідування для світських осіб, які прагнуть справжньої віднови Св.Церкви в дусі правдивої Апостольської Традиції. Часто, коли через байдужість і брак пошани до Найсвятіших Тайн Євхаристії, занепадала віра серед духовенства і вірних, сам Господь Ісус Христос приходив з допомогою Св.Церкві, щоб знову оживити віру і розпалити любов до Бога. Одною з таких вибраних душ був безумовно англійський єзуїт свящ. Петро Ян Аернондт, автор книги "Наслідування Найсвятішого Серця Ісусового", яка є справжньою перлиною аскетизму і християнської містики. Нижче ми наводимо один з фрагментів цієї книги, яка є діалогом між Господом Ісусом Христом і свящ.Петром, який говорить про пошану, належну Господеві в Найсвятішій Тайні Євхаристії.
Ісус: "Сину, коли б перед тобою відкрилося Небо і очі твої побачили Мою славу, ця чудова картина наповнила б тебе святим переляком, так що ти впав би на обличчя, прославляючи Мене. Бо перед Моїм троном, який спалахує як блискавка і палаючий смолоскип, ти побачив би тисячі Ангелів, які віддають Мені найвищу честь, а довкола тисячі слуг і служниць. Ти побачив би також незліченну кількість святих перед Моїм троном, які з пошаною падають на обличчя і палають любов'ю. Сину, Я, що в Небі отримую таку данину пошани і слави, є таким самим присутній в Найсвятішій Тайні Євхаристії, оточений небесними духами. Подивися і розваж, як люди повинні вести себе по відношенню до Мене. Якщо навіть ангельські сили дрижать з пошани, то що ж діється з земним порохом? Тут, сину, Я хочу, прагну і вимагаю належної пошани. Але і серед тих, хто відвідує Мене в Євхаристії, скільки є таких, які хоч приходять, але тільки сіють згіршення в святому місці. Багато стоїть переді Мною в моїй святині так, що відвертають людей від побожності і любові до Мене, а звертають увагу на себе. Багато людей мають негідні думки, чинять гріхи навіть в моїй присутності і зухвало насміхаються з Мене. Скільки людей поглядом, рухом або одягом засмучують Ангелів, а Мене зневажають. Багато з них встидалося би ся перед людьми такої зарозумілості і неповаги, яку вони виявляють Мені. Отож, добровільно народжений в стайні, Я так прожив дочасне життя, що не мав де покласти голови. Маючи встановити Найсвятішу Тайну Євхаристії, Я зазначив, як Мене треба шанувати і восхваляти. Цим навчена Церква завжди цінувала оздобу Мого дому, по мірі сил будувала святині, запрошувала природу, щоб її багатства разом з витворами мистецтва прикрашали Моє помешкання. Я подбав, щоб згідно прагнення Мого Серця пошанувати Мене всіляким способом в моїй Божественній Таємниці і таким способом проявити любов до Мене. Якщо ти любиш Мене, сину, якщо маєш віру і в її надприродному світлі бачиш скриту в Євхаристії велич і все, що Мене оточує, то напевно ти завжди будеш віддавати Мені найвищу шану. Щоб восхваляти Мене разом з Ангелами, ти будеш перебувати у внутрішньому і зовнішньому зосередженні і будеш побожно віддавати Мені зовнішньо і внутрішньо честь".
Свящ. Петро Ян Аернондт: "Господи Ісусе, любове і розкоше Ангелів і всіх Святих, насправді тут Ти повинен отримати найвищу пошану і найбільш піднесену любов. Самому Кивотові, помешканню Твоєму, належить святість. Ти Сам є Святий над святими і перебуваєш в святому місці, в якому навіть духи небесні є повні боязні та пошани і спостерігають сяйво святості. А людина смертна, роздумуючи про твій Нескінченний Маєстат і свою величезну негідність, як посміла б стояти перед Тобою? Коли б Ти Сам до Себе мене не запрошував і коли б знана доброта Твого Серця не перемогла мого великого переляку, я напевно відійшов би від Тебе, бо я - грішна людина, яка не смію наблизитися до Тебе, щоб не померти винним в образі Твого Маєстату. Але знана доброта Твого Серця, яка так милосердно мене кличе, і довіра, якою Ти наповнюєш мене з батьківським почуттям -це новий привід до пошани. Якщо я буду зловживати цією ласкою недостатньо шануючи Тебе, я стану тим більше винним, чим більше Ти проявляєш Свою доброту. О Ісусе Христе, Боже мій, Ти все бачиш і все знаєш, тому який великий страх викликає те місце, в якому Ти насправді присутній! Чи я зумію повести себе відповідно до Твоєї присутності в Найсвятішій Тайні Євхаристії, де все, що я бачу, нагадує мені, що потрібно віддавати найбільшу пошану? Вічна лампадка каже мені, що через живу віру маю пам'ятати, де і перед Ким знаходжуся. Замкнений Кивот - місце Твого знаходження - є недоступно святим. Високий вівтар нагадує, з якою покорою . і пошаною я маю поводитися перед Тобою. Оздоби посудин нагадують, якою повинна бути моя чистота як внутрішня, так і зовнішня. Кожна душа тут є пройнята молитвою та любов'ю до Тебе і промовляє, з якою великою побожністю та делікатністю потрібно обходитися з Тобою. О Ісусе, Боже всілякої святості, як досконалу пошану потрібно тут віддавати Тобі. Якщо Даниїл (Дан. 8:17), Товія (Товит, 12:16), Іван (Об'явл. 22:8), найулюбленіший учень Ісуса, якщо інші Святі були так схвильовані виглядом одного Ангела і пройняті такою великою пошаною, що припали до землі, то що відчувають вони стосовно Тебе, Господа всіх Ангелів? Безумовно тут я не повинен відволікатися жодною сторонньою думкою, жодним непотрібним відчуттям. Але скільки б разів я не прийшов сюди, не тільки намагатимусь бути вільним від всякого зла, але й буду якнайневинніше шанувати Тебе. Якого гніву і обурення Твого, якої великої кари Твоєї справедливості я був би достойний, якби в Твоїй присутності мав погані думки або злі почуття, коли б посмів зухвало поводити себе серед духів ангельських і грішити браком пошани, так прикрим для Твого Серця. Однак зовнішня пошана повинна бути не менша, ніж внутрішня, якщо Ти, мій Боже, вимагаєш покірності тіла і душі для Євхаритії, в якій перебуваєш Душею і Тілом. Тому потрібно, щоб скромність моя була відома всім людям, бо Ти, Господи, перебуваєш близько. Тут не може бути жодного непотрібного слова, жодного нескромного руху тіла. Ісусе, життя і насолодо моєї душі, немає нічого на землі, що втішало б мене більше, ніж Найсвятіша Тайна Євхаристії, любов Серця Твого. Однак немає і нічого такого, що б лякало мене. Якщо я з належною пошаною віднесуся до Неї, то знайду все, чого прагну. Якщо, навпаки, поведу себе без пошани і невідповідно, зготую собі страшні наслідки".
Св.Отець Іван Павло II, наслідуючи всіх святих, є відомий своєю побожністю до Святої Євхаристії. "Ще коли він був Краківським Митрополитом, якщо його не було в Курії, досить було перейти кілька вулиць далі, де сестри проводили постійну адорацію. Він годинами стояв там на колінах" (Р/ Н 1/97). Папа власним прикладом показує нам, як ми повинні поводитися перед Найсвятішими Тайнами Євхаристії. Він також прагне донести до нас, що справжнє відновлення Церкви може настати тільки через Євхаристійний культ та розпалювання (а не тільки розмови) безмежної любові і пошани до Матері Божої. Ніхто і ніколи не зможе так любити і пошанувати її, як Вона цього достойна.

о. Боніфацій Гюнтер

Флорентійський собор, 11-а сесія, Булла про єдність із коптами:

 „СОБОР МІЦНО ВІРИТЬ, ІСПОВІДУЄ Й ПРОПОВІДУЄ, ЩО ВСІ, ХТО ПЕРЕБУВАЄ ПОЗА КАТОЛИЦЬКОЮ ЦЕРКВОЮ, НЕ ТІЛЬКИ ПОГАНИ, А Й ЮДЕЇ ЧИ ЄРЕТИКИ Й СХИЗМАТИ, НЕ МОЖУТЬ МАТИ ЧАСТКИ В ВІЧНОМУ ЖИТТІ Й ПІДУТЬ У ВІЧНИЙ ВОГОНЬ, ПРИГОТОВАНИЙ ДИЯВОЛОВІ Й ЙОГО АНГЕЛАМ, ХІБА ЩО ВОНИ ВОЗЗ’ЄДНАЮТЬСЯ З КАТОЛИЦЬКОЮ ЦЕРКВОЮ ПЕРЕД КІНЦЕМ СВОГО ЖИТТЯ; що єдність духовного тіла церкви є настільки важлива, що тільки для тих, хто лишається в ньому, церковні таїнства сприяють спасінню, а пости, діла доброчинности й инші вчинки благочестя й набоженства християнського люду приносять вічні винагороди; і що ніхто не може спастися, хоч би скільки він дав через доброчинність і НАВІТЬ ЯКЩО ВІН ПРОЛИВ СВОЮ КРОВ В ІМ’Я ХРИСТА, хіба що він уперто лишався в лоні й єдности Католицької церкви”. (Джерело)


1-й Ватиканський собор:

 … навчання про віру, що її Бог об’явив, пропонується не як якесь філософське відкриття, придатне до вдосконалення людським розумом, а як божественний дарунок, довірений невісті Христовій на належну охорону й непомильне оприлюднення. Відтак, … це значення священних доґм має завжди зберігатися, як його раз проголосила свята мати церква, і не можна ніколи відмовитися від цього глузду під приводом чи в ім’я якогось глибшого розуміння (Декрети Першого Ватиканського собору. Глава 4 Про віру й розум, пп. 13-14).

Св. Пій Х, Присяга проти модернізму, 1910 р.:

 „Я повністю відкидаю єретичне неправдиве твердження, що [католицькі] доґми розвиваються, еволюціонують і змінюються від одного значення до иншого, відмінного від того, що його Церква раніше дотримувалась. … Я також відкидаю помилку тих, хто каже, що віра, що її додержується Церква, може суперечити історії …”. (Джерело)


Ватиканський собор, Сесія 2, Сповідання віри, 6 січня 1870, п.13:

Я визнаю святу, католицьку, апостольську та Римську церкву, матір та владичицю всіх церков. (Джерело)

Лев ХІІІ, Satis cognitum, 29.06.1896, п. 9:

 „Немає нічого, щодо чого б Церква … виказала більшої ревности й завзяття, ніж коли вона охороняла недоторканість віри. І вона вважала за бунтівників, виганяючи з-поміж числа своїх дітей, усіх, хто тримався поглядів, які відрізнялися відбудь-якого положення з церковного навчання. Звісно, що аріяни, монтаністи,товатіяни, квартодецимани, євтихіяни не відкидали всієї католицької науки: вонивідмовлялися тільки від якоїсь її частини. Але хто не знає, що їх все одно булооголошено єретиками й викинуто з лона Церкви? Рівно ж було засуджено всіх авторів єретичних навчань, які їх дотримувалися в наступні віки. «Не може бути нічого більш небезпечного, ніж ті єретики, які визнають майже всю сукупність навчання, алеза допомогою всього одного слова, як крапля яду, заражають простоту віри, що її навчив наш Господь та яку було передано через апостольську традицію» (Авктор,Tract. de Fide Orthodoxa contra Arianos).

 Церква діяла завжди однаково, що видно з одноманітного навчання Отців, які,зазвичай, вважали за такого, що є поза католицькою спільнотою й чужим Церкві, кожного, хто відступив би в щонайменшому ступені від будь-якого положення науки, що її пропонує Магістерій. Епіфаній, Авґустин, Теодор склали довжелезний перелік єресей їхніх часів. Але, як зазначає св. Авґустин, і инші єресі можуть виникнути, і якщо хоча б якоїсь однієї з них хто-небудь тримався, та особа вже внаслідок самого цього факту є відтятою від католицької єдности. «Жодна особа, якщо вона навіть і не приймає всіх цих єресей, не може тільки внаслідок цього вважати себе за католика чи так називатися. Це тому, що можуть постати нові єресі, які в цій нашій роботі не згадано, відтак, якщо будь-хто додержуєтьсяхоча б однієї такої єресі, не є католиком» (Св. Авґустин, De Haeresibus, п.88). …

 … чи може бути законним для будь-кого відкидати будь-яку з тих правд без того, щоб силою цього факту не впасти в єресь? без того, щоб не від’єднати себе від Церкви? без того, щоб не зректися одним махом усього католицького навчання? БО ТАКОЮ Є ПРИРОДА ВІРИ, ЩО НІЩО НЕ МОЖЕ БУТИ БЕЗГЛУЗДІШИМ, НІЖ ЩОСЬ ПРИЙМАТИ, А РЕШТУ ВІДКИНУТИ. Віра, як навчає Церква, є «та надприродна чеснота, через яку з Божою допомогою й благодаттю ми віримо в те, що Він об’явив як правдиве … на основі маєстату Самого Бога, Об’явителя, Який не може ні ввести в оману, нібути обманутим». … «Бо хто ввесь закон дотримає, а прогрішиться лише в одному –стає в усьому винуватий» (Як. 2:10). Щобільше, це ще дужче стосується хибноїдумки. … той, хто збочує хоча б у чомусь одному від божественно об’явленої правди, цілком і повністю відкидає всю віру, тому що цим робом така особа відмовляється шанувати Бога як понад усе вищу правду й рушійну причину віри”.

 Лев ХІІІ, Sapientiae Christianae, 10.01.1890, п. 22:

 „Відкинути бодай одну з [правд, що її відкрито об’явив Бог,] дорівнюєвідкинути їх усі”.

 Обіжник Святої Палати „Щодо «екуменічного руху»”, 20.12.1949, п. ІІ:

 „… ЄПИСКОПИ … ТАКОЖ МАЮТЬ ПИЛЬНУВАТИ, ЩОБ ПІД ФАЛЬШИВИМ ПРИВОДОМ ТОГО, ЩО,МОВЛЯВ, СЛІД ПРИДІЛЯТИ БІЛЬШЕ УВАГИ ТИМ ПУНКТАМ, ДЕ МИ ПОГОДЖУЄМОСЯ, АНІЖ ТИМ,ЩОДО КОТРИХ МИ РІЗНИМОСЯ, НЕ НАКЛИКАТИ НЕБЕЗПЕЧНУ РЕЛІГІЙНУ БАЙДУЖІСТЬ …”. (Джерело)


Павло IV, Cum Ex Apostolatus Officio, 15 лютого 1559 р., п.1:

 ... Римський понтифік, який є на землі представником Бога й нашого Бога й Господа Ісуса Христа, який володіє повнотою влади над народами й королівствами, який може судити всіх, але якого ніхто в цьому світі не може судити ...

 Трентський уселенський собор (1545-1963):

 „Визнаю св. католицьку й апостольську римську Церкву матір’ю й наставницею всіх церков і присягаю повну покору римському першосвященикові, наступникові бл. Петра, князя апостолів, і намісникові Ісуса Христа (D. 999).

 Павло IV, Cum Ex Apostolatus Officio, 15.02.1559, п. 1:

 „… Римський Понтифік, який є представником Бога та нашого Бога й Господа Ісуса Христа на землі, який володіє повнотою влади над людьми й царствами, який може судити, але якого не може судити ніхто в цьому світі …”.

 Св. Пій V, Regnans in Excelsis, 05.03.1569:

 „Той, Хто панує в вишніх і Кому було дано всю владу в небі й на землі, доручив єдину, святу, Католицьку й Апостольську Церкву, поза якою немає спасіння, одному єдиному на землі, а саме: Петрові, голові Апостолів, і Петровому Наступнику Єпископові Рима, щоб керувати нею в повноті влади. Його лиш Він зробив Князем над усіма людьми й усіма царствами – збирати, нищити, розсіювати, поглинати, саджати й будувати, – щоб він міг провадити вірних, пов’язаних узами любови, в єдності духа й передати їх, незаплямованих і бездоганних, їхньому Спасителеві”.

 Пій ІХ, Amantissimus, 08.04.1862, п. 3:

 „Є й инші, майже незчисленні свідчення, які походять від найнадійніших свідків, що показують ясно, відкрито, з великою вірою, точністю повагою й покорою, що ВСІ, ХТО ХОЧУТЬ НАЛЕЖАТИ ДО ПРАВДИВОЇ ТА ОДНІЄЇ ЄДИНОЇ ЦЕРКВИ ХРИСТА, ПОВИННІ ВИКАЗУВАТИ ШАНУ Й ПІДПОРЯДКОВУВАТИСЯ АПОСТОЛЬСЬКОМУ ОСІДКОВІ Й РИМСЬКОМУ ПОНТИФІКОВІ”.

 Ватиканський уселенський собор, 1869-1870:

 „Римський понтифік є правдивий намісник Христовий, голова всієї церкви та батько й учитель усіх християн; і це йому наш Господь Ісус Христос довірив у благословенному Петрі всю повноту влади провадження, правління й керування всією церквою. …

 [СОБОР] НАВЧАЄ Й ВИЗНАЧАЄ ЯК БОЖЕСТВЕННО ВІДКРИТУ ДОҐМУ, ЩО, КОЛИ РИМСЬКИЙ ПОНТИФІК МОВИТЬ EX CATEDRA, ТОБТО, КОЛИ, ВИКОНУЮЧИ СВІЙ ОБОВ’ЯЗОК ЯК ПАСТИР І ВЧИТЕЛЬ ВСІХ ХРИСТИЯН, НА ПІДСТАВІ ЙОГО ВЕРХОВНОЇ АПОСТОЛЬСЬКОЇ ВЛАДИ ВІН ВИЗНАЧАЄ НАВЧАННЯ ЩОДО ВІРИ ЧИ МОРАЛІ, ЯКОГО МАЄ ДОДЕРЖУВАТИСЯ ВСЯ ЦЕРКВА – ТО ВІН ВОЛОДІЄ, ЧЕРЕЗ БОЖЕСТВЕННУ ДОПОМОГУ, ОБІЦЯНУ ЙОМУ В БЛАГОСЛОВЕННОМУ ПЕТРІ, ТІЄЮ НЕПОМИЛЬНІСТЮ, ЩО ЇЇ БОЖЕСТВЕННИЙ ВІДКУПИТЕЛЬ ЗВОЛИВ НАДАТИ СВОЇЙ ЦЕРКВІ, ЩОБ ВИЗНАЧАТИ НАВЧАННЯ ЩОДО ВІРИ ЧИ МОРАЛІ. … ВІДТАК, ЯКЩО ТІЛЬКИ БУДЬ-ХТО, БОРОНИ БОЖЕ, ПОСМІЄ ВІДКИНУТИ ЦЕ … ВИЗНАЧЕННЯ – НЕХАЙ БУДЕ ПРОКЛЯТИЙ. (Джерело)


Катехизм Трентського собору (ст. ІХ):

 Хто не є членом Церкви

Ось три роди осіб, виключених із лона Церкви: невірні [т.б. апостати], єретики і схизмати та екскомуніковані особи. Невірні є поза Церквою, бо вони ніколи не належали до неї й ніколи не знали Церкви та ніколи не були причасниками будь-якого з її Таїнств. Єретики й схизмати є виключеними з Церкви, тому що вони відділилися від неї й належать до неї тільки так, як дезертири належать до війська, з якого втекли. Тут, однак, не слід заперечувати, що вони все ще підпорядковуються владі Церкви остільки, оскільки їх можуть покликати на її суд, покарати й анатемствувати. Насамкінець, екскомуніковані особи не є членами Церкви, бо їх було відтято церковним вироком від спільноти її дітей, і вони належать не до її причас-тя поти, поки не покаються”.

 Пій ІХ, Singulari quidem, 17 березня 1856 р., п. 4:

 „Є ТІЛЬКИ ОДНА ІСТИННА, СВЯТА, КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА, КОТРОЮ Є АПОСТОЛЬСЬКА РИМСЬКА ЦЕРКВА. Є ТІЛЬКИ ОДИН ОСІДОК, ЗАСНОВАНИЙ У ПЕТРІ СЛОВОМ ГОСПОДА, ПОЗА ЯКИМ МИ НЕ МОЖЕМО ЗНАЙТИ НІ ПРАВДИВОЇ ВІРИ, НІ ВІЧНОГО СПАСІННЯ. ХТО НЕ МАЄ ЦЕРКВУ ЗА МАТІР, НЕ МОЖЕ МАТИ Й БОГА ЗА БАТЬКА, І ХТО КИДАЄ ОСІДОК ПЕТРОВИЙ, НА ЯКОМУ ЦЕРКВУ ВСТАНОВЛЕНО, ФАЛЬШИВО ВІРИТЬ, ЩО ПЕРЕБУВАЄ В ЦЕРКВІ”.

 Пій ХІІ, Humani generis, 12.08.1950, п. 27:

 „… Наша енцикліка [Mystici Corporis Christi, 29.06.1943] … навчає, що Містичне Тіло Христове та Римська Католицька Церква є одне й те ж саме”. (Джерело)


Папа св. Лев Великий (проповідь №129):

 „А що поза Католицькою церквою немає нічого досконалого, нічого незаплямованого …, то ми жодною мірою не є подібними до тих, хто від’єднаний від єдности Тіла Христового; нас не єднає ніяке співпричастя”.

 Папа св. Григорій Великий:

 „… свята Церква вселенська проголошує, що в Бога не можна правдиво вірити, хіба що перебуваючи в ній, та стверджує, що всі, хто є без неї, спасенними не бу-дуть ніколи”.

 Св. Кипріян:

 „Хоч би хто був від’єднаним від Церкви, він поєднаний із блудницею. Він відрізав себе від обіцянок Церкви, і хто покидає Церкву Христову, не може осягнути нагород Христових. … Хто додержується не цієї єдности, додержується не закону Божого, має не віру Отця і Сина, тримається не життя й спасіння” (цит. за: Лев XIII, Satis cognitum, 29.06.1896, п. 5).

 Лев Х, 5-й Лятеранський собор, 8 сесія, 19.12.1513:

 „А що правда не може суперечити правді, ми визначаємо, що кожне твердження, відмінне від просвітленої істини віри, є цілком фальшивим, і ми суворо забороняємо здійснювати протилежні навчання. Ми постановляємо, що всіх тих, хто тримається помилкових тверджень цього штибу, відтак, сіючи єресі, які є повністю засудженими, належить усім можливим способом уникати й карати як відразливих та мерзенних єретиків і невірних, які підривають Католицьку віру”.

 Пій VIII, Traditi humilitati, 24.05.1829, п. 4:

 ... СПОВІДУВАННЯ КАТОЛИЦЬКОЇ ВІРИ Є УНІКАЛЬНО ПРАВДИВИМ, як і голосить апостол: один Господь, одна віра, одне хрещення. Єронім казав це так: хто споживає агнця поза цим домом [Церквою], той загине, як і ті – протягом потопу, що не були в Ноєвому ковчезі. Істинно, жодне инше ім’я не дано людям, крім Христового, через яке вони можуть спастися. Хто вірить, той спасеться; хто не вірить, того буде засуджено”.

 Григорій XVI, Inter Praecipuas, 08.05.1844, п. 2:

 „І справді, вам відомо, що ще з перших віків, званих християнськими, особливою хитрістю єретиків було те, що, не визнаючи Слова Божого та заперечуючи владу Католицької церкви, вони або спотворюють Св. Письмо, або змінюють пояснене значення”.


Григорій Х, 2-й Ліонський (1274) собор; Євген IV, Флорентійський собор:

 „Душі тих, хто покидає це життя в (неспокутуваному) смертному гріхові чи тільки в одному первородному гріху, негайно опускаються прямо в пекло, щоб зазнавати кар різного виду”.

 Павло ІІІ, Трентський собор (Глава ІІІ. Хто виправдовується через Христа):

 „Але хоч Христос помер і за всіх, проте не всі користають із Його смерти, а тільки ті, кому передається заслуга Його страстей”. (Джерело)


Папа Віґілій, 2-й Константинопольський собор, 553 р.:

 „Ми вважаємо тих, котрі не приймають це [навчання щодо католицької віри], чужими Католицькій церкві. Відтак, ми засуджуємо й анатемствуємо поряд зі всіма иншими єретиками тих, що їх засудили й піддали анатемі чотири святі собори й свята Католицька й апостольська Церква …”.

 Папа св. Григорій Великий (590-604):

 „… свята Церква вселенська проголошує, що в Бога не можна правдиво вірити, хіба що перебуваючи в ній, та стверджує, що всі, хто є без неї, спасенними не будуть ніколи”.

 Папа Інокентій ІІІ, 4-й Лятеранський собор, Конституція 1, 1215 р.:

 „Істинно є одна вселенська Церква вірних, поза якою ніхто взагалі спастися не може” (Denz. 430).

 Боніфатій VIII, Unam Sanctam, 18.11.1302:

 „… ми стверджуємо, заявляємо, визначаємо й проголошуємо, що, щоб спастися, кожній людській істоті абсолютно потрібно підпорядковуватися Римському Понтифікові”.

 Флорентійський собор, 6-а сесія:

 „… душі тих, хто покидає це життя в неспокутуваному смертному гріхові чи тільки в одному первородному гріху, опускаються прямо в пекло, щоб зазнавати кар різного виду”.

 Флорентійський собор, 11-а сесія, Булла про єдність із коптами:

 „[Виклавши католицьку науку про Пресвяту Трійцю, далі говориться] … Церква засуджує, відкидає, анатемствує й оголошує таким, що є поза Тілом Христовим, яке є церква, будь-кого, хто має суперечні чи протилежні погляди …

 Собор міцно вірить, визнає й проповідує, що ніхто й ніколи, зачатий від чоловіка й жінки, не був визволеним від влади диявола, хіба вірою в нашого Господа Ісуса Христа, посередника між Богом і людом, Якого було зачато без гріха та Який народився й помер. Він єдиний своєю смертю подолав ворога людського роду, скасувавши наші гріхи, й відімкнув вхід у небесне царство, яке перша людина своїм гріхом замкнула для себе й усіх своїх нащадків.

 … Собор міцно вірить, визнає й навчає, що приписи закону Старого Заповіту, чи Мойсеєвого закону, які поділено на ритуали, святі приношення й таїнства, тому що їх було устійнено, щоб бути знаком чогось у майбутньому, хоча вони й були відповідними священному поклонінню тієї доби, щойно наш Господь Ісус Христос, що Його вони знакували, прийшов – припинили діяти, і розпочалися таїнства Нового Заповіту. Кожний, хто після страстей Христових, покладає свою надію про спасіння на ті приписи закону й підпорядковує себе їм як потрібним до спасіння й так ніби віра в Христа без них не могла б спасти, грішить смертно. Собор не заперечує, що від Христових страстей до проголошення Євангелії їх можна було задержати при умові, що в них не вірили як потрібні до спасіння. Але Собор стверджує, що після проголошення Євангелії їх не можна дотримуватися без утрати вічного спасіння. Тому він засуджує всіх, хто після того часу зберегли обрізання, суботу й инші приписи закону, як такі, що є чужі вірі Христовій і нездатні отримати частку в вічному спасенні, хіба що вони позбавляться якогось часу своїх помилок. Отже, Собор суворо наказує всім, хто пишається іменем християнина, не чинити обрізання ні перед, ані після хрещення, тому що чи покладають вони свою надію в нього, чи ні, цього ніяк не можна додержуватися без утрати вічного спасіння. …

СОБОР МІЦНО ВІРИТЬ, ІСПОВІДУЄ Й ПРОПОВІДУЄ, ЩО ВСІ, ХТО ПЕРЕБУВАЄ ПОЗА КАТОЛИЦЬКОЮ ЦЕРКВОЮ, НЕ ТІЛЬКИ ПОГАНИ, А Й ЮДЕЇ ЧИ ЄРЕТИКИ Й СХИЗМАТИ, НЕ МОЖУТЬ МАТИ ЧАСТКИ В ВІЧНОМУ ЖИТТІ Й ПІДУТЬ У ВІЧНИЙ ВОГОНЬ, ПРИГОТОВАНИЙ ДИЯВОЛОВІ Й ЙОГО АНГЕЛАМ, ХІБА ЩО ВОНИ ВОЗЗ’ЄДНАЮТЬСЯ З КАТОЛИЦЬКОЮ ЦЕРКВОЮ ПЕРЕД КІНЦЕМ СВОГО ЖИТТЯ; що єдність духовного тіла церкви є настільки важлива, що тільки для тих, хто лишається в ньому, церковні таїнства сприяють спасінню, а пости, діла доброчинности й инші вчинки благочестя й набоженства християнського люду приносять вічні винагороди; і що ніхто не може спастися, хоч би скільки він дав через доброчинність і НАВІТЬ ЯКЩО ВІН ПРОЛИВ СВОЮ КРОВ В ІМ’Я ХРИСТА, хіба що він уперто лишався в лоні й єдности Католицької церкви”.

 Флорентійський собор, Булла про єдність із вірменами:

 „Будь-хто, хто хоче спастися, мусить сповідувати католицьку віру [далі пояснюється, що вона являє собою віру в Пресвяту Трійцю й, зокрема, втілення Ісуса Христа]. … Якщо людина не вірить у це міцно й віддано, спасенною бути не може”.

 Флорентійський собор, Exultate Deo, 22.11.1439:

 „Святе хрещення, яке є ключем та ворітьми до духовного життя, обіймає перше місце з-поміж усіх таїнств; ним нас робиться членами Христа та тіла Церкви. А що смерть увійшла в світ через першу людину, то, хіба хто родиться з води й Духа, – як каже Правда, – не може ввійти в Царство Небесне (Ів. 3:5). Матеріяльним складником цього таїнства є справжня природна вода”.

 Трентський собор:

 „Ця істинна Католицька віра, поза якою ніхто не може спастися …”.

 Трентський собор, Сесія 5, Декрет про першородний гріх, п. 3:

 „Якщо будь-хто стверджуватиме, що цей гріх Адамів … знімається чи силами людської природи, чи будь-яким иншим засобом, відмінним від заслуги одного єдиного посередника – Господа нашого Ісуса Христа, який примирив нас із Богом у своїй власній крові та «який став нам мудрістю від Бога й оправданням, і освяченням, і відкупленням» (1 Кор. 1:30); або якщо хто-небудь заперечуватиме, що ця заслуга Ісуса Христа застосовується як до дорослих, так і до немовлят через таїнство хрещення … нехай буде проклятий”.

 Наголосивши на обов’язковості хрещення, Трентський Собор повторює Ісусові слова: „Бо коли хто не родиться з ВОДИ й ДУХА, той НЕ МОЖЕ ввійти в Царство Небесне” (Ів. 3:5) і напоумляє: „Тому що в тих, хто родиться наново, немає нічого, що Бог ненавидить”.

 Трентський собор, Сесія 7, Декрет про Таїнства:

 „Якщо будь-хто скаже, що ці вказані таїнства Нового Закону [хрещення, конфірмація, євхаристія, сповідь, єлеопомазання, священство та подружжя] не відрізняються від таїнств Старого Закону, хіба, мовляв, тільки відправа є різною та зовнішні ритуали – нехай буде проклятий”;

 „Якщо будь-хто скаже, що ці таїнства Нового Закону не є потрібні до спасіння, а є зайвими, та що без них і бажання їх отримати люди можуть здобути від Бога – тільки через одну віру – благодать виправдання (хоч не всі ці таїнства є справді потрібними кожній людині ) – нехай буде проклятий”;

 „Якщо хто-небудь скаже, що хрещення є річчю вибірковою, т.б. не є обов’язковим до спасіння – нехай буде проклятий”.

 Катехизм Трентського собору:

 „… єретики, юдеї та невірні … постійно використовують своїй думки й зусилля, щоб обманом затемнити правдиву віру та розбестити християнське благочестя”.

 У главі на назву „Вороги й ті, хто є поза Церквою” цього ж Трентського катехизму, пишеться (так навчив молитися ще Папа Римський св. Целестин І у 5-му ст.):

 „Ми молимося, щоб невірні пізнали віру; щоб ідолопоклонники могли бути врятованими з помилки своєї безбожности; щоб юдеї, поставши з темені, якою вони є поглинутими, могли дійти світла правди; щоб єретики, вернувшись до повноти розуму, могли бути навченими католицької віри; та щоб схизмати могли об’єднатися узами правдивого милосердя й вернутися до співпричастя з їхньою святою матір’ю, Церквою, від якої вони відділилися”.  

 Лев ХІІ, Ubi Primum, 05.05.1824, п. 14:

 „Найправдивіший Бог, Який є Сам Правда та найкращий, наймудріший Податель і Винагороджувач добрих людей, не може схвалити всі секти, що сповідують хибні науки, котрі ще й нерідко несумісні чи протилежні одна одній, та подати вічні винагороди їхнім членам. … у божественній вірі ми тримаємося одного Господа, однієї віри, одного хрещення [, і] немає жодного иншого імени під небесами, даного людям, за винятком імени Ісуса Христа з Назарету, в якому ми повинні спастися. Ось чому ми сповідуємо, що поза Церквою спасіння немає”.

 Лев ХІІ, 24.05.1824:

 „Ми звертаємося до всіх вас, хто все ще усунутий від правдивої Церкви та дороги до спасіння. У цій всесвітній радості одного бракує: щоб … ви могли щиро погодитися з матір’ю Церквою, поза навчанням якої спасіння нема”.

 Пій VIII, Traditi humilitati, 24.05.1829, п. 4:

 „До цих єресей належить та недостойна вигадка софістів цього віку, які не визнають жодної різниці між відмінними віросповідуваннями та вважають, що брами вічного спасіння відкриті для всіх із будь-якої релігії. … Звісно, це дикунська нечестивість, що однаково хвалить і називає справедливістю й чесністю правду й помилку, чесноту й порок, доброту й ницість. І справді, цю смертельну ідею про відсутність різниці між релігіями відкидає навіть світло здорового глузду. Це є певним, тому що різноманітні релігії навіть не погоджуються одна з одною. Якщо щось є правильним – решта має бути хибним … Проти цих досвідчених софістів слід людей навчати, що СПОВІДУВАННЯ КАТОЛИЦЬКОЇ ВІРИ Є УНІКАЛЬНО ПРАВДИВИМ, як і голосить апостол: один Господь, одна віра, одне хрещення. Єронім казав це так: хто споживає агнця поза цим домом [Церквою], той загине, як і ті – протягом потопу, що не були в Ноєвому ковчезі. Істинно, жодне инше ім’я не дано людям, крім Христового, через яке вони можуть спастися. Хто вірить, той спасеться; хто не вірить, того буде засуджено”.

 Григорій XVI, Summo iugiter studio, 27.05.1832, п. 2:

 „… дехто з цих заблуканих людей намагається переконати себе й инших, що люди спасаються не тільки в католицькій релігії й що навіть єретики можуть осягнути вічного життя… Вам відомо, як же ревно Наші попередники навчали це положення віри, котре [дехто] намагається заперечувати, а саме: потребу в Католицькій Вірі й Єдності до спасіння … Опускаючи инші відповідні вислови, яким майже не-має числа в писаннях Отців, Ми особливо віддаємо належне св. Григорієві Великому, який ясно свідчить те, що є справді навчанням Католицької церкви. Він каже: «Свята вселенська Церква навчає, що неможливо поклонятися Отцеві правдиво, якщо робити це не в ній», та заявляє, що «всі, хто є поза нею, спасенними не будуть». Офіційні акти Церкви голосять ту ж саму доґму. Ось, чому в декреті про віру, що його Інокентій ІІІ оприлюднив на 4-му Лятеранському синоді, написано: «Є тільки одна вселенська Церква вірних, поза котрою не спасеться ніхто». … Ми так турбуємося про цю вагому й добре відому доґму, на яку нападають із таким нахабством і дерзновенням, що не могли стримати Свого пера, щоб не зміцнити цю правду стількома свідченнями”.

 Григорій XVI, Mirari vos, 15.08.1832, п. 13:

 „Розгляньмо тепер инше багате джерело всякого зла, яке уразило Церкву нині: індиферентизм. Цю збочену думку підступом розповсюджують порочні особи, які стверджують, що можливо осягнути вічного спасіння душ, сповідуючи будь-яку релігію, за умови, що збережено моральність. … Маючи напучення апостола, що є тільки «один Господь, одна віра, одне хрещення» (Еф. 4:5), нехай бояться ті, хто вигадує, що безпечна пристань спасіння є відкритою для людей, незалежно від релігії, що вони сповідують. Таким слід подумати над свідченням Самого Христа, що «той, хто не з Христом, той проти Нього» (Лк. 11:13), і що той, хто не збирає з Ним, нещасливо розкидає. Відтак, «безсумнівно, такі особи загинуть, хіба збережуть католицьку віру повністю й недоторкано». Нехай вони почують Єроніма, який, коли Церкву було розірвано на три частини схизмою, розповідає, що щоразу, як хтось намагався переконати його приєднатися до тієї чи иншої групи, він завжди волав: «Хто за Осідок Петрів, той за мене». СХИЗМАТ ФАЛЬШИВО ЛЕСТИТЬ САМ СОБІ, КОЛИ ДОВОДИТЬ, ЩО І ЙОГО ТЕЖ БУЛО ОБМИТО В КУПЕЛІ ОБНОВИ. ОСЬ, ЩО ВІДПОВІВ БИ АВҐУСТИН ТАКІЙ ЛЮДИНІ: «ГІЛКА, ЯКЩО ЇЇ ВІДТЯТИ ВІД СТОВБУРА, МАЄ ТОЙ САМИЙ ВИГЛЯД; ОДНАК ЯКА КОРИСТЬ ІЗ ВИГЛЯДУ, ЯКЩО ВОНА НЕ ЖИВИТЬСЯ ВІД КОРЕНЯ?»”.

 Пій ІХ, Qui pluribus, 09.11.1846, п. 15:

 „Так само збоченою є й приголомшлива теорія, що немає жодного значення, до якої релігії належати – теорія, проти якої повстає навіть глузд. За допомогою цієї теорії ті людці усувають усяку різницю між чеснотою та пороком, істиною й помилкою, славою та безчестям. Вони твердять, що, мовляв, люди можуть осягнути вічного спасіння, чинячи яку завгодно релігію – так ніби будь-коли могла б бути спілка між справедливістю й беззаконням, співпраця між світлом і темрявою чи згода між Христом і Веліялом”.

 Пій ІХ, Nostis et nobiscum, 08.12.1849, п. 10:

 „Зокрема, зроби все можливе, щоб вірні добре знали й мали глибоке переконання про ту правду навчання, що, ЩОБИ ЗДОБУТИ СПАСІННЯ, ТРЕБА СПОВІДУВАТИ КАТОЛИЦЬКУ ВІРУ”.

 Пій ІХ, Singulari quidem, 17 березня 1856 р., п. 4:

 „… так само, як є тільки один Бог, один Христос, один Святий Дух, так само є й лише одна правда, котру божественно відкрито. Є тільки одна божественна віра, котра є початком спасіння для людського роду та осиновою всього виправдання, віра, котрою праведна людина живе й без котрої неможливо догодити Богові й дійти до спільноти Його дітей. Є тільки одна істинна, свята, Католицька церква, котрою є Апостольська Римська Церква. Є тільки один Осідок, заснований у Петрі словом Господа, поза котрим ми не можемо знайти ні правдивої віри, ні вічного спасіння. Хто не має Церкву за матір, не може мати й Бога за батька, і хто кидає Осідок Петрів, на якому Церкву встановлено, фальшиво вірить, що перебуває в Церкві”.

 Пій ІХ, Syllabus errorum, 08.12.1864:

 „Помилка №16: Людина може знайти дорогу до вічного спасіння й осягнути його, сповідуючи будь-яку релігію.

 Помилка №17: Є чималий глузд у тому, щоб сподіватися про вічне спасіння для всіх тих, хто є цілком поза межами правдивої Церкви Христової.

 Ватиканський собор (1869-1870), Доґматична конституція про католицьку віру, канони 1-3:

 „Якщо хто-небудь заперечить, що є один правдивий Бог, Творець і Господь усього видимого й невидимого – нехай буде проклятий;

 Якщо хтось посміє ствердити, що, крім матерії, нічого не існує – нехай буде проклятий.

 Якщо хтось скаже, що Бог і всі речі мають одну й ту ж саму сутність і природу – нехай буде проклятий”.

 Лев ХІІІ, Satis cognitum, 29.06.1896, пп. 5, 8, 15:

 „«Дивись, чого тобі слід остерігатися, уникати та боятись. Стається, що, як і в людському тілі, якийсь член може бути відтято – руку, палець, ногу. Чи слідує душа за ампутованим членом? Коли він був у тілі, він жив; але, відокремлений, він позбавляється свого життя. Так і християнин є католиком поти, поки він живе в тілі; відтятий від нього, він стає єретиком – життя духу не йде за ампутованим членом» (св. Авґустин). …

 Наш Господь Ісус Христос, коли свідчить у Своїй Євангелії, що ті, котрі не з Ним, є Його ворогами, не визначає ніякого конкретного виду єресі, але проголошує, що всі єретики, які є не з Ним і не збирають із Ним – розганяють Його стадо та є Його супротивниками: Хто не зо Мною, той проти Мене; і хто зо Мною не збирає, той розкидає. …

 … слід чітко розуміти, що єпископи позбавляються права й влади керувати, якщо вони навмисно відходять від Петра й його наступників; бо цим відходом вони відділяються від основи, на котрій уся будівля має стояти. Відтак, вони є поза самою цією будівлею; і саме через це вони є відокремленими від стада, чиїм пастирем є Головний Пастир; вони опиняються на вигнанні поза Царством, ключі до якого Христос дав тільки одному Петрові. … Відтак, ніхто, хіба що перебуваючи в причасті з Петром, не може поділяти його влади, тому що безглуздо уявити, щоб той, хто є зовні, міг командувати в Церкві”.

 Св. Пій Х, Lamentabili Sane, 03.07.1907:

 „Помилка №60: Християнське вчення походить із жидівського …”.

 Катехизм св. Пія Х:

 „Поза правдивою Церквою є: мусульмани, язичники, юдеї, єретики, апостати, схизмати та екскомуніковані особи. … Ніхто не може спастися поза вселенською, апостольською й Римською Церквою, так само як ніхто не зміг спастися з потопу зовні Ноєвого Ковчегу, який був прообразом Церкви”.

 Звід церковного права 1917 р., канон 1240, § 1-5:

 „Церковного поховання позбавляються такі особи (хіба що вони розкаються перед смертю): 1) затяті апостати супроти католицької віри чи ті, хто зухвало дав своє ім’я єретичним або масонським сектам, а також иншим спілкам подібного штибу; 2) екскомуніковані чи такі, що перебувають під інтердиктом після засуджувального вироку; 3) ті, що позбавили самих себе життя зі власного розсуду; 4) ті, що померли на дуелі чи внаслідок ран, на ній отриманих; 5) ті, що наказали, щоб їхнє тіло було віддано на кремацію після смерти; 6) инші прилюдні й явні грішники”.

 Пій ХІ, Mortalium animos, 06.01.1928, п. 11:

 „ТІЛЬКИ ОДНА ЄДИНА КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА ДОТРИМУЄТЬСЯ ПРАВДИВОЇ ВІРИ Й ІСТИННОГО БОГОПОКЛОНІННЯ. ЦЕ Є КУПІЛЬ ІСТИНИ, ЦЕ Є ДІМ ВІРИ, ЦЕ Є ХРАМ БОГА; ЯКЩО ХТОСЬ УВІХОДИТЬ НЕ В НЕЇ ЧИ ЯКЩО ХТОСЬ ВІДХОДИТЬ ВІД НЕЇ, ТОЙ ЦУРАЄТЬСЯ НАДІЇ НА ЖИТТЯ Й СПАСІННЯ”.

 Пій ХІІ, Mystici Corporis Christi, 29.06.1943, п. 22:

 „… ТІЛЬКИ ТІ ЧИСЛЯТЬСЯ СЕРЕД ЧЛЕНІВ ЦЕРКВИ, ХТО [1] ОТРИМАВ ХРЕЩАЛЬНУ КУПІЛЬ та [2] СПОВІДУЄ ІСТИННУ ВІРУ, та [3] ХТО НЕ Є АЖ НАСТІЛЬКИ НЕЩАСНИМ, ЩОБ ВІДЛУЧИТИСЯ ВІД ЄДНОСТИ ТІЛА, чи [4] [ХТО НЕ Є ТИМ,] КОГО БУЛО ВИКЛЮЧЕНО З НЬОГО ЗАКОННОЮ ВЛАДОЮ ЗА СКОЄНІ ТЯЖКІ ПРОВИНИ”.

 Св. Фулґенс, „Правило Віри”, 526 р.:

 „Вір щонайміцніше й ніколи й на мить не сумнівайся, що не тільки всі погани, а й усі юдеї й усі єретики та схизмати, які закінчують своє життя поза Католицькою церквою, ось-ось мають опуститися в вічне полум’я, приготоване для диявола й ангелів його”.

 Св. Альфонс Ліґворі:

 „Збагни також ту особливу любов, що її Бог виявив до тебе, покликавши тебе до життя в християнській країні та в лоні Католицької, або правдивої, Церкви. А скільки ж людей народжується серед поган, серед юдеїв, серед магометан – і всі втрачені”.

 Св. Авґустин (розважаючи над доґмою, що поза св. Католицькою церквою немає спасіння ні для кого):

 „Будь-хто, хто є без Церкви, не назветься сином, і будь-хто, хто не хоче мати Церкву за Матір, не матиме й Бога за Отця” (цит. за: Лев XII, Ubi Primam, 05.05.1824, п. 22).

 Митрополит Андрей Шептицький (напучуючи українців, що виїздили на працю до Німеччини):

 „Бо злочином, не тільки гріхом, є відступати від віри батьків, тяжким гріхом проти віри. Не забувайте ніколи, що ваша віра – це віра Вселенської Церкви, це віра католицька. Вона відзначається тим, що визнає Римського Архиєрея зверхником Церкви і намісником Ісуса Христа. Це віра ваших батьків. У тій вірі ви охрещені, в тій вірі виховані”. (Джерело)


Боніфацій VIII, Unam sanctam, 18.11.1302:

 ... поза Католицькою церквою немає ні спасіння, ні відпущення гріхів. (Джерело)


Пій ХІ, Rappresentanti in terra, 31.12.1929, п. 99:

 „… численні святі, яких Церква – і тільки одна вона – породжує …”. (Джерело)


Пій ХІІ, молитва до Пресвятої Богородиці:

 „О, Маріє, Мати милосердя й престоле Премудрости! Просвіти уми, окутані темрявою невігластва й гріха, щоб вони змогли ясно розпізнати Святу, Католицьку, Апостольську, Римську Церкву як одну єдину правдиву Церкву Ісуса Христа, поза котрою ні святости, ні спасіння знайти не можна”. (Джерело)


Св. Франциск Ксавер, говорячи про колишніх поганських діток, яких він навернув у Католицьку віру (бл. 1543 р.):

 „Ці дітлахи … висловлюють полум’яну любов до Божественного закону та надзвичайну ревність за нашу святу релігію й передачу її иншим. Їхня ненависть до ідолослужби чудесна. Вони ворогують із поганами щодо цього. … Діти нападають на ідолів, перевертають їх, кидають додолу, розбивають їх на шматки, плюють на них, топчуться по них, буцають їх ногами та, одно слово, виявляють до них своє обурення всіма можливими способами”.

 Пій ХІІ, Fulgens Radiatur, 21.03.1947, п. 11:

 „… [св. Бенедикт] прибув до фортеці «на назву Кассіно, що стояла на схилі великої гори …; там височів храм, де нерозумні місцеві селяни поклонялися Аполлонові згідно зі звичаєм стародавніх язичників. Довкола нього росли гаї, у яких ще й на той час безумна юрба поган здійснювала свої ідолянські приношення. Діставшись туди, цей чоловік Божий поламав кумира, перекинув жертовник, спалив гаї, а з храму Аполлона зробив каплицю св. Мартина. На місці богохульного вівтаря він збудував каплицю св. Івана. А за допомогою невпинної проповіді він навернув чимало людей із тамтешніх околиць»”.

 Ось, що каже на цю тему Сам Бог:

 „І поруйную ваші висоти, і повитинаю ваші стовпи сонця, і поскладаю трупи ваші на трупах божків ваших, і обридить душа Моя вас! І вчиню міста ваші руїною, і поспустошую ваші святині, і не прийму ваших пахощів любих” (Лев.26:30-31);

 „… проженете всіх мешканців того Краю перед собою, і понищите всі їхні зображення,і всіх литих ідолів їхніх понищите, і всі їхні висоти поруйнуєте” (Числа33:52);

 „Але тільки так будете їм робити: жертівники їхні порозбиваєте, а їхні стовпи поламаєте, святі їхні дерева постинаєте, а бовванів їхніх попалите вогні …” (Повтор: 7:5). (Джерело)


Св. ап. Павло (2 Кор. 6:14-18):

 „Не спрягайтеся з невірними в чуже ярмо! Яка бо спільність праведности з беззаконням? Що спільного між світлом та темрявою? Яка згода між Христом і Веліялом? Яка участь вірного з невірним? Які взаємини між храмом Божим та ідолами? Ми бо храм Бога живого, як сам Бог сказав був: «Я поселюся в них і (посеред них) буду ходити. Буду їхнім Богом, вони ж будуть Моїм народом. Тож вийдіть із-поміж нихі відлучіться – каже Господь. Нечистого не дотикайтесь, і Я вас прийму. Я буду вам Отцем, ви ж будете Мені синами та дочками – каже Господь Уседержитель»”.

 Правила Апостолів:

 „№45. Єпископ або пресвітер, або диякон, який би тільки молився зєретиками, хай буде відлучений. А якщо позволив їм діяти як служителям Церкви,хай буде відкинутий.

 №46. Єпископа або пресвітера, що прийняли хрещення або жертву єретиків, уникати наказуємо. Бо що є спільного між Христом і веліяром; або яка участь вірногоз невірним.

 №65. Коли хто з клиру або мирян у синагогу юдейську або храм єретичний увійде, щоб помолитися, хай буде і від чину священного відкинутий, і виключений від спілкування Церковного. …

 №70. Коли хто, єпископ або пресвітер, або диякон, або взагалі хтось із клиру постить із юдеями або святкує з ними, або приймає дари їхніх свят, наприклад, опрісноки або щось подібне, хай буде відкинутий. Якщо мирянин – хай буде відлучений.

 №71. Коли хто-небудь із християн принесе єлей до поганського святилища чи синагоги юдейської в їхні празники або засвітить свічку – хай буде виключений від спілкування духовного”.

 Ельвірський (помісний) собор, 325 р.:

 „ПОСТАНОВЛЯЄТЬСЯ, ЩО ТІ, ХТО В ДОРОСЛОМУ ВІЦІ ПІСЛЯ ОТРИМАННЯ ХРЕЩЕННЯ ПІДУТЬ ДО ПОГАНСЬКИХ ХРАМІВ, ЩОБ ПОКЛОНЯТИСЯ ІДОЛАМ, ЩО ЯВЛЯЄ СОБОЮ СМЕРТЕЛЬНИЙ ЗЛОЧИН ТА ВЕРШИНУ ПОРОЧНОСТИ, НЕ МОЖУТЬ БУТИ ДОПУЩЕНИМИ ДО ПРИЧАСТЯ НАВІТЬ ПРИ СМЕРТІ”.

 Папа Пій ІХ, Neminem vestrum (02.02.1854, п. 5):

 „Вони [вірменські мехітарські греко-католицькі монахи з м. Венеція] красномовно визнали й вільно прийняли розпорядження й накази, що їх видали чи ще видадуть папи та священні конґреґації, особливо ті постанови, що забороняютьcommunicatio in divinis (спілкування у священних справах) зі схизматами. Вони заявляють ясно й відкрито: «Частина їхнього народу … нещасливо перебуває поза спілкуванням із Римською Католицькою Апостольською Церквою. Зважаючи на це, вони проголошують, що визнають та приймають як своїх братів тих, кого за своїх синів визнає Свята Римська Апостольська Церква. Вони повідомляють про своє осудження помилки схизматських вірменів та визнають, що останні є поза Церквою Ісуса Христа. Вони сповідують, що ніколи не припинять молитися, проповідувати й дбати і словом, і ділом, і письмом, щоб ті, хто розсіявся, вернулися колись до однієї єдиної кошари Ісуса Христа, який є один найвищий пастир і голова та центром якої кошари є папа, наступник Петра, князя апостолів»”.

 Конґреґація Св. Служби, 1864 р. (за Пія ІХ):

 „У жодному разі не можна дозволяти, щоб віряни й духовенство під орудою єретиків молилися про християнську єдність та, що ще гірше, робили це з нечистих, отруєних єрессю спонук”.

 Звід церковного права 1917 р., канони 1258, 2316:

 „Вірним щонайсуворіше забороняється активно сприяти некатолицьким релігійним відправам чи брати в них участь”;

 „Особа, що зі своєї власної волі і свідомо допомагає будь-яким чином ширити єресь чи яка бере участь у богослужбі з єретиками, стягає на себе підозру вєресі”.

 Обіжник Святої Палати „Щодо «екуменічного руху»” від 20.12.1949 (п. І, IV-V):

 „Католицька церква, хоч вона й ніколи не бере участи в з’їздах та инших зібраннях, званих «екуменічні» …”;

 „[Єпископам] належить … [захищати] вірних від небезпек, що легко можуть постати внаслідок діяльности цього [екуменічного] руху”.

 „… на таких зустрічах спільну богослужбу (communicatio in sacris) належить завжди й повністю уникати”, хоча дозволяється спільне промовляння Господньої молитви чи инших деяких молитов, що їх схвалила Католицька церква, на відкритті й завершенні цих зібрань. (Джерело)


Пій VIII, Traditi humilitati, 24.05.1829, п. 4:

 „Св. Єронім пояснював це так: той, хто споживає агнця поза цим домом [Церквою], загине, як пропали ті протягом потопу, котрі не були з Ноєм у ковчегу”.

 Григорій XVI, Commissum divinitus, 17.05.1835, п. 11:

 „… хто осмілюється відступити від єдности Петра, нехай знає, що він більше не має частки в божественному таїнстві … «Хто споживає Агнця поза цим домом, є нечестивим»”.

 Свята Палата, 17 травня 1916 р.:

 „Коли бездуховні схизмати, що перебувають на сконі, … просять або про відпущеннягріхів, або єлеопомазання, то чи можна уділити їм ці таїнства без того, щоб вони зреклися своїх помилок? – Відповідь: Ні, бо вимагається, щоб вони спочатку відкинули свої помилки так добре, як тільки можуть, і виголосили символ віри”(Denz. 2181a).

 Кодекс канонічного права 1917 р., канон 731 §2:

 „Забороняється уділяти Таїнства Церкви єретикам та схизматам, навіть якщо вони попросять про них … хіба перед тим вони, зрікшись своїх помилок, примиряться з Церквою”. (Джерело)


Пій ІХ, Singulari quidem, 17 березня 1856 р., пп. 3-4:

 „Серед багатьох сумних лих, які турбують та уражають як церковні, так і суспільні лави, дві посідають особливе місце й справедливо вважаються причиною решти нещасть. Справді, є відомо про незчисленні й фатальні збитки, що їх заподіює християнському й цивільному суспільству мерзенна помилка нерозрізнення, або індиферентизму. Вона спричинює до того, що ми забуваємо про наші обов’язки перед Богом, у Якому ми живемо й діємо й маємо наше буття. Вона спричинює до того, що ми послаблюємо нашу увагу до святої релігії, а також розхитує майже до руйнації самі підмурки всього закону, всієї справедливости й чесноти. Цей мерзенний вид байдужости має небагато відмінности від диявольської системи нерозрізнення між різними релігіями. Це переконання охоплює людей, які зблудили від правди, які є ворогами істинної віри та забувають про своє власне спасіння та які проповідують протилежні переконання без міцного віронавчання. Вони не розрізнюють між різними віровизнаннями, погоджуються з усіма та твердять, що небеса вічного спасіння є відкритими для прибічників будь-якої релігії. Розмаїття їхніх навчань їх не турбує поти, поки тримаються згоди поборювати те, що єдине є правдою.

 Бачите, дорогі й улюблені сини й вельмишановні брати, скільки ж пильности треба, щоб запобігти ураженню й знищенню вашої пастви хворобою цього жахливого зла. Не припиняйте старанно захищати ваших людей від цих згубних помилок. Насичуйте їх ученням Католицької правди що день, то точніше. Навчайте їх, що так само, як є тільки один Бог, один Христос, один Святий Дух, так само є й лише одна правда, котру божественно відкрито. Є тільки одна божественна віра, котра є початком спасіння для людського роду та основою всього виправдання, віра, котрою праведна людина живе й без котрої неможливо догодити Богові й дійти до спільноти Його дітей. Є тільки одна істинна, свята, Католицька церква, котрою є Апостольська Римська Церква. Є тільки один Осідок, заснований у Петрі словом Господа, поза котрим ми не можемо знайти ні правдивої віри, ні вічного спасіння. Хто не має Церкву за матір, не може мати й Бога за батька, і хто кидає Осідок Петрів, на якому Церкву встановлено, фальшиво вірить, що перебуває в Церкві”.

 Пій ХІ, Mortalium animos, 06.01.1928, пп. 2, 4-5, 7-10:

 „… тому що такі особи стверджують, що людей, повністю позбавлених релігійного чуття, знайти майже неможливо, ті особи, як видається, заснували на цьому переконанні надію, що всі нації, хоч і різняться між собою з деяких релігійних питань, зможуть без особливих клопотів дійти порозуміння як брати, сповідуючи деякі навчання, що виявляють, як такі, спільну основу духовного життя. Із цієї причини ці особи часто влаштовують зібрання, зустрічі й виступи, на яких бувають присутніми чимало слухачів та на яких запрошується до дискусії всіх без розбору – поган і невірників усіх видів, а також християн і навіть тих, хто нещасливо відпав від Христа, чи хто вперто й наполегливо відкидає Його божество й післанництво. Звісно, католики аж ніяк не можуть схвалити такі дії, засновані на тій хибній ідеї, згідно з котрою всі релігії є більш-менш хорошими й вартими похвали, тому що, мовляв, вони всі по-різному виявляють та знаменують той глузд, який є вродженим у кожному з нас та яким нас ведеться до Бога … Ті, хто додержуються такого погляду, не тільки помиляються й є обманутими, а й, перекривлюючи ідею про правдиву релігію, відкидають її та потроху впадають у натуралізм і атеїзм …; із цього ясно витікає, що той, хто підтримує осіб, які тримаються таких теорій і намагаються втілити їх, сам повністю зрікається божественно об’явленої релігії …

 Хіба не є правильним, – як часто повторюється, – ба відповідним обов’язкові, щоб усі, хто прикликає ім’я Христове, утримувалися від спільних докорів та нарешті возз’єдналися во взаємній любові? Хто, мовляв, осмілився б сказати, що любить Христа, якщо така особа не працювала щосили, щоб здійснити Його бажання, Який просив Свого Отця, щоб Його учні були б «одно» (Ів. 17:21). І, мовляв, хіба не той самий Христос воліє, щоб його послідовники відрізнялися й розпізнавалися межи иншими ось цією питоменністю, а саме: любов’ю один до одного …? Усі християни, – додають такі особи далі, – мусять бути «одно», бо тоді вони стануть набагато сильнішими супроти пошесті безбожництва, яке, мов змій, щоденно проникає все далі й далі, готуючись украсти в Євангелії її силу тощо. Це є думки, що їх та їм подібні ті особи, які відомі як пан-християни [нинішні екуменісти], повсюди повторюють та без кінця помножують. … Ці ідеї … навіть полонили й уми багатьох католиків, зваблюючи їх надією здійснити такий союз, який відповідав би бажанню Святої Матері Церкви … Проте насправді під цими знаджувальними словами й лестощами ховається одна з найтяжчих хиб, що цілком і повністю нищить основи католицької віри.

 Відгукуючись, отже, на голос Нашої Апостольської совісти, що закликає вберегти кошару Господню від омани хитрих неправдомовців, Ми звертаємося, улюблені брати, до вашої ревности, щоб допомогла вам УНИКНУТИ ЦЕ ЗЛО …

 … Апостольська Столиця не може за будь-яких умов узяти участі в їхніх зібраннях; так само й для католиків не може бути за жодних обставин дозволено сприяти їхнім заходам чи працювати для них; бо якщо католики так робитимуть, то тим чином допомагатимуть неправдивому християнству, яке є цілком ворожим одній єдиній Церкві Христовій. …

 … Ми знаємо, що [такі дії] є першим кроком до нехтування релігією, або індиферентизму, та до модернізму, як вони це називають. …

 Тому, дорогі брати, і ЯСНО, ЧОМУ ЦЕЙ АПОСТОЛЬСЬКИЙ ОСІДОК НІКОЛИ НЕ ДОЗВОЛЯВ СВОЇМ ПІДЛЕГЛИМ БРАТИ УЧАСТЬ У ЗІБРАННЯХ НЕКАТОЛИКІВ: ЦЕ БО СОЮЗОВІ ХРИСТИЯН МОЖНА СПРИЯТИ ТІЛЬКИ СПРИЯННЯМ ВОРОТТЮ ДО ОДНІЄЇ ЄДИНОЇ ПРАВДИВОЇ ЦЕРКВИ ХРИСТОВОЇ ТИХ, ХТО Є ВІД’ЄДНАНИМИ ВІД НЕЇ, ТОМУ ЩО В МИНУЛОМУ ВОНИ НЕЩАСЛИВО ЇЇ ПОКИНУЛИ”.

 Обіжник Святої Палати „Щодо «екуменічного руху»”, 20.12.1949, п. ІІ:

 „… ЄПИСКОПИ … ТАКОЖ МАЮТЬ ПИЛЬНУВАТИ, ЩОБ ПІД ФАЛЬШИВИМ ПРИВОДОМ ТОГО, ЩО, МОВЛЯВ, СЛІД ПРИДІЛЯТИ БІЛЬШЕ УВАГИ ТИМ ПУНКТАМ, ДЕ МИ ПОГОДЖУЄМОСЯ, АНІЖ ТИМ, ЩОДО КОТРИХ МИ РІЗНИМОСЯ, НЕ НАКЛИКАТИ НЕБЕЗПЕЧНУ РЕЛІГІЙНУ БАЙДУЖІСТЬ …”. (Джерело)


Х. де Торквемада:

 „Якщо б Папа мав намір наказати щось супроти Святого Письма чи доґматіввіри, чи правд таїнств, чи положень природного або божественного закону, тотакому папі коритися не слід – навпаки, на ці команди слід не зважати. … Відтакце є те, про що говорить Папа Інокентій ІІІ (De Consuetudine), що потрібнокоритися Папі в усьому при умові, що він сам не йде всупереч загальним звичаямЦеркви; однак якщо він піде проти загальних звичаїв Церкви, його не можнанаслідувати”.

 Вчитель Церкви св. Роберт Белярмін:

 „Так само, як вважається законним противитися Папі, котрий нападає на тіло,рівно ж законним є противитися тому, хто нападає на душу або хто порушуєсуспільний лад, або, щобільше, хто намагається знищити Церкву. Знаймо: в цьомувипадку законно противитися йому тим, що не виконуватимемо його накази чизапобігатимемо здійсненню його волі…

 Папа, який є явним єретиком, автоматично (по факту) припиняє бути папою йголовою Церкви, рівно ж він автоматично припиняє бути християнином і членомЦеркви. Відтак Церква може його судити й покарати. Це є навчанням стародавніхОтців Церкви, які кажуть, що явний єретик негайно втрачає всю владу. …

 Ця засада є найпевнішою. Нехристиянин не може бути Папою … Причина цього єта, що така особа не може бути головою того, членом чого вона не є. Тому той,хто не є християнином, не є й членом Церкви, а явний єретик не є християнином,як ясно навчають свв. Кипріян, Атанасій, Авґустин, Єремія та ин.; відтак, явнийєретик не може бути Папою”.

 Св. Антоній:

 „У випадку, якщо папа став би єретиком, він із огляду на цей тільки самфакт та без будь-якої иншої ухвали опинився б відділеним від Церкви. Голова,відділена від тіла, не може, поки лишається відділеною, бути головою тогосамого тіла, від котрого її було відтято. Папа, який став би відділеним відЦеркви через єресь, відтак, із огляду тільки на цей факт припинив би бутиголовою Церкви. Він не міг би бути єретиком і лишатися папою, тому що, оскількивін є поза Церквою, він не може володіти ключами до Церкви”.

 Учитель Церкви Св. Альфонс Ліґворі (1787):

 „Якщо б Богові було завгодно допустити, щоб папа впав у закляту й упертуєресь, через цей факт він перестав би бути папою, а апостольський осідок був бипорожнім”.

„Якщо б будь-коли папа як приватна особа впав би в єресь, він негайно випавби з понтифікату”.

 Учитель Церкви Св. Франциск Сальський (XVII ст.):

 „Ми, отже, не кажемо, що папа не може помилитися в своїх приватнихсудженнях, як помилявся Іван ХІІ [955-963], чи взагалі бути єретиком, яким,мабуть, був Гонорій.  Але коли [папа] єявно єретиком, він випадає по факту зі своєї папської гідности й із Церкви”.

 Католицька енциклопедія 1914 р. (т. 11, с. 456):

 „Звісно, вибір єретика, схизмата чи жінки [на папство] був би недійсним інечинним”.

 Кодексу церковного права від 1917 р. (канон 188.4) (переказ):

 Якщо священнослужитель впадає в єресь, він тратить свою владу безбудь-якого додаткового оголошення чи ухвали закону.

 Лев ХІІІ, Satis cognitum, 29.06.1896, пп. 9, 15:

 „Немає нічого, щодо чого б Церква … виказала більшої ревности й завзяття,ніж як коли вона охороняла недоторканість віри. І вона вважала за бунтівників,виганяючи з-поміж числа своїх дітей, усіх, хто тримався поглядів, котрівідрізнялися від будь-якого положення з церковного навчання. Звісно, що аріяни,монтаністи, товатіяни, квартодецимани, євтихіяни не відкидали всієї католицькоїнауки: вони відмовлялися тільки від якоїсь її частини. Але хто не знає, що їхвсе одно було оголошено єретиками й викинуто з лона Церкви? Рівно ж булозасуджено всіх авторів єретичних навчань, які їх дотримувалися в наступні віки.«Не може бути нічого більш небезпечного, ніж ті єретики, які визнають майже всюсукупність навчання, але за допомогою всього одного слова, як крапля яду,заражають простоту віри, що її навчив наш Господь та яку було передано через апостольську  традицію».

Церква діяла завжди однаково, що видно з одноманітного навчання Отців, які,зазвичай, вважали за такого, що є поза католицькою спільнотою й чужим Церкві,кожного, хто відступив би в щонайменшому ступені від будь-якого положеннянауки, що її пропонує Магістерій. Епіфаній, Авґустин, Теодор склали довжелезнийперелік єресей їхніх часів. Але, як зазначає св. Авґустин, і инші єресі можутьвиникнути, і якщо хоча б якоїсь однієї з них хто-небудь тримався, та особа вжевнаслідок самого цього факту є відтятою від католицької єдности. «Жодна особа,якщо вона навіть і не приймає всіх цих єресей, не може тільки внаслідок цьоговважати себе за католика чи так називатися. Це тому, що можуть постати новієресі, які в цій нашій роботі не згадано, відтак, якщо будь-хто додержуєтьсяхоча б однієї такої єресі, не є католиком» (Св. Авґус-тин, De Haeresibus, п.88). …

 … чи може бути законним для будь-кого відкидати будь-яку з тих [католицьких]правд без того, щоб силою цього факту не впасти в єресь? без того, щоб невід’єднати себе від Церкви? без того, щоб не зректися одним махом усього католицькогонавчання? Бо така є природа віри, що ніщо не може бути безглуздішим, ніж щосьприймати, а решту відкинути. Віра, як навчає Церква, є «та надприродна чеснота,через яку з Божою допомогою й благодаттю ми віримо в те, що Він об’явив якправдиве … на основі маєстату Самого Бога, Об’явителя, Який не мо-же ні ввестив оману, ні бути обманутим». … «Бо хто ввесь закон дотримає, а прогрішитьсялише в одному – стає в усьому винуватий» (Як. 2:10). Щобільше, це ще дужчестосується хибної думки. … той, хто збочує хоча б у чомусь одному від божественнооб’явленої правди, цілком і повністю відкидає всю віру, тому що цим робом такаособа відмовляється шанувати Бога як понад усе вищу правду й рушійну причинувіри.

 … Відтак, ніхто, хіба що перебуваючи в причасті з Петром, не може поділятийого влади, тому що БЕЗГЛУЗДО УЯВИТИ, ЩОБ ТОЙ, ХТО Є ЗОВНІ, МІГ КОМАНДУВАТИ ВЦЕРКВІ”.

 Павло IV, Cum Ex Apostolatus Officio, 15 березня 1559:

 „ЯКЩО БУДЬ-КОЛИ ВИЯВИТЬСЯ, ЩО БУДЬ-ЯКИЙ ЄПИСКОП … АБО БУДЬ-ЯКИЙ КАРДИНАЛ …РИМСЬКОЇ ЦЕРКВИ, … АБО НАВІТЬ РИМСЬКИЙ ПОНТИФІК ПЕРЕД СВОЇМ ВИСУВАННЯМ ЧИОБРАННЯМ НА КАРДИНАЛА ЧИ РИМСЬКОГО ПОНТИФІКА ЗБОЧИВ ВІД КАТОЛИЦЬКОЇ ВІРИ ЧИВПАВ У ЯКУСЬ ЄРЕСЬ, ТО: (І) ЦЕ ВИСУВАННЯ ЧИ ОБРАННЯ, НАВІТЬ ЯКЩО ВОНО БУЛОБЕЗДОГАННИМ ЧИ ЗДІЙСНЕНИМ ІЗ ОДНОГОЛОСНОЇ ЗГОДИ ВСІХ КАРДИНАЛІВ, Є НЕДІЙСНИМ,НЕЧИННИМ І НЕ ВАРТИМ НІЧОГО; … (IV) ЖОДНОМУ З ТАКИМ ЧИНОМ ПІДНЕСЕНИХ ЄПИСКОПІВ,ЧИ АРХИЄПИСКОПІВ, ЧИ ПАТРІЯРХІВ, ЧИ ПРЕЛАТІВ, ЧИ ПРИЗНАЧЕНОМУ НА КАРДИНАЛЬСТВОЧИ ОБРАНОМУ ПАПОЮ РИМСЬКИМ НЕ НАДАЄТЬСЯ НІЯКОЇ ВЛАДИ, ТА ВВАЖАЄТЬСЯ, ЩО ТАКАОСОБА НЕ ОТРИМАЛА НІЯКОЇ ВЛАДИ В ДУХОВНІЙ ЧИ ДОЧАСНІЙ ЦАРИНІ; (V) УСІ ДОЄДИНОГО СЛОВА, ВЧИНКИ, ДІЇ ТА ПОСТАНОВИ ТАКИХ ОСІБ, БУДЬ-КОЛИ ЗДІЙСНЕНІ, ЧИБУДЬ-ЩО, ДО ЧОГО ЦЕ МОГЛО СПРИЧИНИТИСЯ, НЕ МАЮТЬ ЖОДНОЇ СИЛИ ТА НЕ НАДАЮТЬЖОДНОЇ ПЕВНОСТИ ТА ЖОДНОГО ПРАВА БУДЬ-КОМУ; (VI) ОСОБИ, ТАКИМ ЧИНОМ ПІДНЕСЕНІЧИ ОБРАНІ, АВТОМАТИЧНО ТА БЕЗ ПОТРЕБИ В БУДЬ-ЯКОМУ ДОДАТКОВОМУ ОГОЛОШЕННІПОЗБАВЛЯЮТЬСЯ СВОЄЇ ГІДНОСТИ, ЧЕСТИ, ТИТУЛУ, ВЛАДИ, ПОСАДИ Й САНУ.

 … НІХТО, ЖОДНА ОСОБА, ОТЖЕ, НЕ МОЖЕ ПОРУШИТИ ЦЕЙ ДОКУМЕНТ, ЩО ЙОГО МИСХВАЛЮЄМО, … ЧИ … СУПЕРЕЧИТИ ЙОМУ. ЯКЩО Ж ХТО-НЕБУДЬ ОСМІЛИТЬСЯ СПРОБУВАТИТАКЕ, ТО НЕХАЙ ЗНАЄ, ЩО НА НЬОГО СПАДЕ ГНІВ УСЕМОГУТНЬОГО БОГА ТА БЛАГОСЛОВЕННИХАПОСТОЛІВ ПЕТРА Й ПАВЛА”. (Джерело)


Григорій XVI, Summo iugiter studio, 27.05.1832, п. 2:

 «Свята вселенська Церква навчає, що неможливо поклонятися Отцеві правдиво, якщо робити це не вній», та заявляє, що «всі, хто є поза нею, спасенними не будуть». …Ось, чому в декреті про віру, що його Інокентій ІІІ оприлюднив на 4-му Лятеранському синоді, написано: «Є тільки одна вселенська Церква вірних, поза котрою не спасеться ніхто». … Ми так турбуємося про цю вагому й добре відому доґму, на яку нападають із таким нахабством і дерзновенням, що не могли стримати Свого пера, щоб не зміцнити цю правду стількома свідченнями. (Джерело)


Пій VIII, Traditi humilitati, 24.05.1829, п. 4:

 ... людей навчати, що СПОВІДУВАННЯ КАТОЛИЦЬКОЇ ВІРИ Є УНІКАЛЬНО ПРАВДИВИМ, як і голосить апостол: один Господь, одна віра, одне хрещення. Єронім казав це так: хто споживає агнця поза цим домом [Церквою], той загине, як і ті – протягом потопу,що не були в Ноєвому ковчезі. Істинно, жодне инше ім’я не дано людям, крім Христового, через яке вони можуть спастися. Хто вірить, той спасеться; хто невірить, того буде засуджено.

 Пій ХІ, Mortalium animos, 06.01.1928, п. 11:

 „ТІЛЬКИ ОДНАЄ ДИНА КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА ДОТРИМУЄТЬСЯ ПРАВДИВОЇ ВІРИ Й ІСТИННОГО БОГОПОКЛОНІННЯ. ЦЕ Є КУПІЛЬ ІСТИНИ, ЦЕ Є ДІМ ВІРИ, ЦЕ Є ХРАМ БОГА; ЯКЩО ХТОСЬ УВІХОДИТЬ НЕ В НЕЇ ЧИ ЯКЩО ХТОСЬ ВІДХОДИТЬ ВІД НЕЇ, ТОЙ ЦУРАЄТЬСЯ НАДІЇ НА ЖИТТЯ Й СПАСІННЯ”. (Джерело)


Боніфацій VIII, Unam sanctam, 18.11.1302:

 … ЯКЩО ГРЕКИ [т.б. схизмати] ЧИ ИНШІ СКАЖУТЬ, ЩО ВОНИ НЕ Є ВВІРЕНИМИ ПЕТРОВІ Й ЙОГО НАСТУПНИКАМ, ТО ВОНИ ПОВИННІ ВИЗНАТИ, ЩО НЕ НАЛЕЖАТЬ ДО ЯГНЯТ ХРИСТОВИХ, оскільки, як повідає наш Господь у Євангелії від Івана [10:16], «буде одне стадо й один пастир». … Таким чином, Ми заявляємо, Ми проголошуємо, Ми визначаємо, що, ЩОБ СПАСТИСЯ – КОЖНІЙ ЛЮДСЬКІЙ ІСТОТІ ЦІЛКОМ І КОНЧЕ ПОТРІБНО ПІДПОРЯДКОВУВАТИСЯ РИМСЬКОМУ ПОНТИФІКОВІ.

 Бенедикт XIV, Allatae sunt, 26.07.1755, п.4-7:

 ... навернення Сходу з помилки схизми до єдности Святої Католицької релігії ... фатальна схизма Фотія ... помилки їхніх шляхів ... Михайло Керуларій, нечестивий відновник схизми ...

 Бенедикт XIV, Ex quo, 01.03.1756, п. 1:

 Відтоді, як Ми стали Папою, Ми ... вживали всіх можливих зусиль, щоби схилити схизматів до відречення від їхніх помилок та приєднатися до Нас у Католицькій єдності…

 Лев ХІІІ, SATIS COGNITUM, 29 червня 1896 р., п.1:

 Із цього має стати чітко ясно, що єпископи позбавляються права та влади правити, якщо вони навмисно відступають від Петра та його наступників; тому що через це відступництво вони відділяються від основи, на якій має стояти вся будівля. Відтак, вони є поза самою будівлею; і саме з огляду на цю ж причину вони відділяються від пастви, провідником якої є Головний Пастир; вони ідуть на заслання з Царства, ключі до якого було дано Христом винятково Петру.

 Пій ХІ, Ecclesiam dei, 12.11.1923, пп.4, 9, 25:

 НАЙБІЛЬШИМ І НАЙСУМНІШИМ ВІДСТУПНИЦТВОМ З УСІХ БУЛО ВІДДІЛЕННЯ ГРЕКІВ ВІД ЄДНОСТИ ВСЕЛЕНСЬКОЇ ЦЕРКВИ. Була надія, що собори в Ліоні [1274] й Флоренції [1431-1439] загоять цю рану; та такі надії виявилися марними. Схизму було відно-влено, і вона триває до сьогодні, заподіюючи велетенської шкоди душам. Цією великою схизмою ще й східних слов’ян разом із иншими народами було збито з дороги й утрачено для віри …

 Молімося, отже, до Неї, найбільш улюбленої Матінки, особливо вживаючи цього титулу, щоб Вона направила шляхи наших братів-схизматів до пасовищ спасіння, до тих луків, де Петро, що завжди живе в його наступниках, Намісник та Вічний пастир, годує й пасе ягнята й вівці з Кошари Христової”.

 Пій VI, Charitas, 13.04.1791, п. 32:

 Насамкінець, якщо одним словом: лишайся з Нами. Бо ніхто не може бути в Церкві Христа без того, щоб бути в єдності з її видимим головою й заснованим на Апостольському Осідку.

 Пій ХІІ, Invicti athletae, п.11:

 Католицька церква, особливо в країнах на Схід, зіткнулася з напрочуд тяжкою кризою через перешкоди схизматів, які докладали всіх можливих зусиль, щоби спровадити вірних геть від єдности Церкви та у свої власні помилки.

 Григорій XVI, Mirari vos, 15.08.1832, п. 13:

 СХИЗМАТ ФАЛЬШИВО ЛЕСТИТЬ САМ СОБІ, КОЛИ ДОВОДИТЬ, ЩО І ЙОГО ТЕЖ БУЛО ОБМИТО В КУПЕЛІ ОБНОВИ. ОСЬ, ЩО ВІДПОВІВ БИ АВҐУСТИН ТАКІЙ ЛЮДИНІ: «ГІЛКА, ЯКЩО ЇЇ ВІДТЯТИ ВІД СТОВБУРА, МАЄ ТОЙ САМИЙ ВИГЛЯД; ОДНАК ЯКА КОРИСТЬ ІЗ ВИГЛЯДУ, ЯКЩО ВОНА НЕ ЖИВИТЬСЯ ВІД КОРЕНЯ?».

 Св.Іґнатій, Лист до філадельфійців:

 „НЕ ДАЙ СЕБЕ ОБМАНУТИ, МІЙ БРАТЕ: ЯКЩО БУДЬ-ХТО ПІДЕ СЛІДОМ ЗА СХИЗМАТОМ – НЕ ВСПАДКУЄ БОЖОГО ЦАРСТВА” (Григорій XVI, SUMMO IUGITER STUDIO, 27 травня 1832, п.2, 5).

 Щодо Філіокве (походження Св.Духа від Сина)

 Бенедикт XIV, Allatae Sunt, 26 липня 1755, п.6:

 ... унією зі східняками підтверджено, що вони приймають доґму про походження Святого Духа від Отця і Сина та додають до Символу віри слово Філіокве („і від Сина”)... (Джерело)


Пій Pius IX, Syllabus Errorum, 8 грудня 1864 р.:

 „37-ма помилка: Може бути створено національні церкви, виведені з-під влади Римського понтифіка й повністю від нього від’єднані”. (Джерело)


1-25 26-50 51-60
Присвячений
Дитятку Ісусу

Відправляємо:


Молитовні прохання
500

Loading...

Підпишіться на оновлення:


Кнопка сайту

Свята Традиція УГКЦ











Даний сайт синхронізовано під браузери Mozilla Firefox та Opera
2008-2017©Ukrainian Catholic-Traditionalist
Усі права застережено. Повне або часткове використання матерiалiв www.traducionalist.info дозволяється за умови посилання (для iнтернет-видань — гiперпосилання) на www.traducionalist.info. Увесь матеріал, представлений на сайті www.traducionalist.info, взятий з відкритих джерел. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних імен та інших відомостей несуть автори публікацій.
Lamoda UA
Яндекс.Метрика