rtb
Довідник корисної інформації



Меню сайту

Категорії розділу
ЛІКАРСЬКІ РОСЛИНИ [56]ГРИБИ [5]
ВИЖИВАННЯ [68]СУСПІЛЬСТВО [200]
ЛІКУВАННЯ [99]ПРИВІТАННЯ [3]
КУЛЬТУРА [30]ПРОГРАМИ [6]
КУЛІНАРНІ РЕЦЕПТИ [71]ЦІКАВА ЛІТЕРАТУРА [13]

Друзі сайту
Унійна Традиція УГКЦ
УГКЦ (Скала-Подільська)
В обороні католицької віри
Джублик в Закарпатті
Персональний сайт Павлюк
Молитва
Братство Св. Пія Х (BY)
Братство Св. Пія Х (RU-Mos)
Братство Св. Пія Х (RU-Pet)
Una Voce Russia
Промінь Любові
Голодомор-геноцид 1932-33
Аве Марія
Бушкрафт
Українська благодійницька мережа
Благодійний Фонд «ТИ – АНГЕЛ»
Допомога онкохворим дітям

Форма входу
E-mail/Login:
Пароль:

Головна » Довідник » СУСПІЛЬСТВО

7 гріхів, які ми робимо з любові до дитини
28.07.2016, 21:28
Я люблю свою доньку. Їй нічого не бракує.
Кожну вільну хвилину ми проводимо разом.
Щодня я задаюся питанням: чи я хороша мама?
Тому що можна робити помилки з любові.
Гріх перший: надмірна опіка

Люди, які в житті стикалися з труднощами, часто вирішують, що їхні діти матимуть життя, усипане трояндами. Вони прагнуть усунути всі труднощі і проблеми з дороги своїх чад. Ті, хто виріс у бідних сім'ях, де треба було займатися братами і сестрами, прибирати та готувати, працювати на канікулах, щоби дозволити собі поїхати на кілька днів з друзями на природу — коли стають дорослими, пам'ятають про ці жертви і хочуть, щоб їхні діти такого не переживали.

Але чому б і ні? Давайте запитаємо себе, чому нас це навчило? Який досвід ми отримали? Може виявитися, що ми навчилися цінувати гроші, або вперше відчули гордість за себе, тому що самі чогось досягли. Чи насправді ми хочемо позбавити цього своїх дітей? Життя ставить перед нами виклики — приймаючи їх, ми перевіряємо, чого насправді варті. Ми перевіряємо, хто ми, які наші сильні сторони, а чого не можемо і над чим треба працювати. Надмірна опіка позбавляє дітей ініціативи та мотивації. Бо чому маю щось робити, якщо і так отримаю від батьків все, що забажаю? Це як котитися з гірки.



Гріх другий: захист від помилок

Кожен із нас має на своєму рахунку принаймні кілька таких помилок, від яких хотів би вберегти свою дитину. Так, часто ми щось забороняємо через страх, що дитина переживе поразку. На жаль, це хибний шлях. Добра порада «вчитися на помилках інших», часто є тільки мрією. Насправді, ми не можемо цього зробити, або можемо лише частково. Бо, як я можу зрозуміти всю природу чиєїсь помилки: контекст, обставини, мотивацію, а потім глибоко це пережити і перенести на своє життя? Це дійсно важко. Не неможливо, але важко. Тим паче, для дитини. Так що ж, як бути, щоби наші діти робили якнайменше помилок?

Є два шляхи, які взаємодоповнюються. Перший — це дозволити на помилку. Другий — розмовляти про наслідки. Дозволити на помилку — означає вибрати момент, коли помилка не буде дитині дорого коштувати і дозволити їй цю помилку зробити. Використаю метафору. Якщо ніколи не дозволяти дитині впасти з поні, то коли вона сяде верхи на великого коня, падіння буде дуже болючим. Тобто, нехай ваша дитина робить помилки в безпечному середовищі, перш ніж почне їх робити там, де не буде достатньої підтримки, де вона змушена буде покладатися тільки на себе. А тоді поговоримо про наслідки помилки, про те, що сталося, хто постраждав, що можна було зробити по-іншому. Таким чином ми допоможемо дитині опанувати поразку, пропрацювати її та зробити висновки. Другий спосіб, тобто, розмовляти про наслідки і навчити дитину передбачати, як на мене, не менш важливий. Якщо не хочете, щоби ваша дитина вживала наркотики, дайте їй подивитися фільм про те, що наркотики роблять з людиною, і поведіть діалог. Важливо розмовляти, а не моралізувати. Послухайте, що думає дитина, що відчуває. Запитайте: «Що станеться, якщо…?», «А як можна зробити інакше?», «Що в цій ситуації є доброго?» Кожне питання відкриває перспективу і будує порозуміння.



Гріх третій: вивищення понад небеса

Від коли батьки розуміють, що хвалити дитину важливо, спостерігаємо різні підходи. Деякі з них — хоча випливають з добрих намірів — у кінцевому рахунку, шкідливі для дитини. Остаточно слово «хвалити» хочу замінити словом «цінувати». «Хвалити» асоціюється у мене з дресурою, тобто, коли хвалять за хорошу, бажану поведінку. Як собака, яка отримує кістку в якості нагороди за виконаний трюк. В той час, як цінування, є знаком визнання досягнень. Дитина отримала в школі хорошу оцінку, а я кажу, що пишаюся нею, що бачила, скільки вона працювала, і захоплююся її завзятістю. Це дуже глибокий комплімент, а подальший діалог з дитиною показує їй, що ми дійсно нею цікавимося.

Але можна було би сказати: «Чудово! Ну, то повертайся на урок!» — і це вже поверхова, стандартна відповідь, а не справжній інтерес до успіху, тому що ми не присвячуємо свого часу, щоб оцінити перемогу дитини. Чимось іншим є перебільшення похвали. Коли підносимо дитину понад небеса, засипаємо компліментами та надмірно хвалимо її перед іншими: «Катруся така здібна, найрозумніша дитина в школі, отримує тільки найвищі оцінки!» І що доброго ми тоді робимо? По-перше, ми будуємо нереальний образ дитини — тому що ніхто не може бути в усьому і завжди найкращим. Таким чином ми виховуємо нарциса. Але ще гірший наслідок — це те, що коли дитина чує про себе такі найвищого ступеню похвали, вона не розуміє, що може зробити помилку, що може впасти. Адже, підведе батьків. Таким чином, формує в собі жахливий страх невдачі та тиск досягнень, щоби порадувати батьків. В усьому, і в похвалі також, потрібно мати міру.



Гріх четвертий: приховування

Приховування має багато вимірів і завжди в корені має страх бути справжнім. Візьміть, для початку, приховування від дитини чогось, щоби не брала. У себе вдома я завжди знала, де лежать гроші. Батьки іноді перераховував їх при мені. Для мене це не було табу. Завдяки цьому у мене ніколи не було спокуси вкрасти гроші. Я знала, де вони лежать, але коли було потрібно, запитувала батьків, чи можу взяти. Якщо в наших сім’ях не буде заборонених тем, то кожну ситуацію можливо буде щиро пропрацювали. Більшість заборон тільки збільшує спокусу їх порушити. Як, наприклад, з пошуками захованих перед Різдвом подарунків

Інший тип приховування — казати дитині, що все добре, коли це не так. Дитина спостерігає і бачить, наприклад, що вдома нервова атмосфера. Коли вона запитує й отримує відповідь, що все в порядку, то ще більше переживає, тому що підсвідомо знає, що якщо їй не хочуть відповісти, це означає, що справа серйозна. Крім того, почувається знехтуваною та покинутою. Я не розумію, чому, наприклад, не можна сказати дитині, що у нас фінансові проблеми, і ми повинні затягнути паски? Сідаємо за стіл і кожен говорить, від чого він може відмовитися і на чому будемо тепер заощаджувати. Також можна розмовляти з дитиною про хворобу або смерть. Чому вона не повинна знати, що бабуся погано себе почуває, що вона хвора, і що ми хочемо відвідати її та додати їй сили? Це ми, дорослі, боїмося хвороби і смерті і передаємо ці страхи дітям. Ми захищаємо їх, приховуючи правду про життя: що люди хворіють і вмирають, іноді занадто швидко.



Гріх п’ятий: заперечення емоцій

«Не плач. Мама поцілує і перестане боліти», — можна часто побачити таку реакцію батьків, коли дитина розбила коліно. Сама ловила себе на цьому неодноразово. На перший погляд — це тепла, красива сцена, коли дитина переживає біль в обіймах мами чи тата. Але чи насправді переживає? Отож, ні, тому що ми не дозволяємо їй пережити біль, лише маскуємо та заперечуємо його існування.

Таким чином, ми даємо їй повідомлення, що її емоції помилкові, що біль не існує. А цей біль насправді реальний, і дитина не бреше, а так відчуває. Найкраще було би, визнати правоту дитини та сказати, що нам дуже шкода, сказати, що не знаємо, як швидко, але біль пройде — тому що так зазвичай буває. Найгірше — кричати: «Не скигли, це ж зовсім не боляче!», — бо крім заперечення емоцій, додатково принижуємо дитину. Правильна реакція на біль іншої людини це співпереживання, а не добрі поради, заперечення або висміювання.



Гріх шостий: самопожертва

Не знаю, звідки у нас, батьків, такий великий порив принести себе в жертву для «добра» дитини. Нам здається, що якщо ми знехтуємо нашими потребами і одночасно відповімо на всі потреби дитини — вона буде щаслива. Ніщо не може бути далі від істини. Можна занедбати себе і за рахунок своїх власних потреб задовольнити потреби інших людей, але кінець кінцем, ці кілька місяців або років занедбання дадуть про себе знати.

Відомий польський терапевт Войцех Ейхельбергер в своїй книжці «Як виростити щасливих дітей» так відповідає на питання в заголовку: «Для того, щоб виростити щасливих дітей, потрібно самому бути щасливим». Я вбачаю в цьому велику простоту і, в той же час, мудрість. Той, хто в житті буде нехтувати собою, відмовляти собі в щасті, самореалізації, гідності — не спроможний одночасно передати ті ж цінності дитині. Не спроможний, тому що діти є прекрасними спостерігачами, і вони бачать, що слова батьків не узгоджуються з їхньою поведінкою. Отримувати радість від життя, бачити добро, тішитися успіхами — все це потрібно показати дитині, а не просто сказати.



Гріх сьомий: планування майбутнього дитини

Батьки часто говорять, що «підштовхують» дітей в якомусь напрямку, допомагаючи їм зробити «правильний» вибір. Це має бути виявленням їхньої «турботи» про дитину. Часто, однак, це прояв страху, потреби контролю, а також вигода для батьків. Моя дитина буде лікарем, адвокатом, архітектором… Батьки мріють про світле майбутнє свого чада, що воно буде успішним, знайде ідеального партнера та народить їм онуків. Але при цьому ми часто не звертаємо уваги на потреби дитини, вважаючи, що ми краще знаємо, тому що знаємо життя. Чому планування майбутнього дитини може бути ознакою страху або потребою контролю? Адже, ми не знаємо, що принесе майбутнє, тому хочемо його трохи приручити. Саме тому ми будуємо плани і очікуємо, що дитина в них впишеться. Проте, ми повинні знати, що це будуть наші плани, а не нашої дитини. Що це буде не її вибір, а наш. І що таким чином ми відповідаємо не на для її потреби, а на свої власні. А це, скорше, страх за майбутнє.

Іноді це також вигідно батькам, є потребою продовження традиції, наприклад: батько — стоматолог, тому дитина повинна продовжити сімейний бізнес. Ми вважаємо, що це полегшить їй життя. Але чи ми не віднімаємо її вільну волю? І , чи часом, не робимо свою дитину нещасною, коли вибираємо їй професію, дружину або місце проживання? Кажуть, що дорога в пекло вимощена благими намірами. Я вірю, що ми всі хочемо для своєї дитини найкращого. Проте, варто іноді стати на мить збоку і запитати себе чи когось близького: чи я, часом, не хочу «занадто добре»? І чи насправді те, що я роблю, в майбутньому дасть добрі плоди?
Анна Вільчинська, Deon / CREDO


Схожі матеріали:
Додав: Anatoliі☩UCT☩ | | Теги: сім'я, виховання дітей, Подружжя, суспільство
Переглядів: 283 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Присвячений
Непорочному Серцю Діви Марії

Відправляємо:

Годину прославлення


Молитовні прохання
500

Підпишіться на оновлення:





Пошук на сайті




© 2008-2017 Свята Традиція УГКЦ
Яндекс.Метрика