Меню сайту

Категорії розділу
Публіцистика [340]Демонологія, містицизм [81]
Молитви-екзорцизми [15]Рідкісні молитви [18]
Екзорцизм [24]Книги [21]
Молитви [190]Секти, культи, окультизм [180]
Підпілля, історія УГКЦ [63]Християнський софт [5]
Часопис "Пізнай Правду" [22]Життя Святих [116]
Творчість [16]Масонерія і антихрист [236]
Відео Online [36]о. Піо "Щоденник Любові" [5]
Християнський націоналізм [104]Безбожники [35]
Папа Бенедикт ХVI [47]Московська психіатрія (МП) [105]
Культура [17]Життя у чистоті [40]
Роздуми про віру [100]Суспільні проблеми [428]
Пророцтва, об'явлення [51]Повчання, настанови [384]
Образки, ікони [5]Пресвята Богородиця [128]
Християнська містика [27]Українознавство [76]
Наука Церкви [412]Профанації [16]
Екологія [7]Цікаво... [67]
Традиціоналізм [61]Криза Церкви. Модернізм [62]
Повчальні історії, притчі [173]Паломництво [10]
о. Габріель Аморт "Нове визнання екзорциста" [26]Подружжя [121]
Християнська етика [39]Апокрифи [2]

Друзі сайту
Унійна Традиція УГКЦ
УГКЦ (Скала-Подільська)
В обороні католицької віри
Джублик в Закарпатті
Персональний сайт Павлюк
Молитва
Братство Св. Пія Х (BY)
Братство Св. Пія Х (RU-Mos)
Братство Св. Пія Х (RU-Pet)
Una Voce Russia
Промінь Любові
Голодомор-геноцид 1932-33
Аве Марія
Бушкрафт
Українська благодійницька мережа
Благодійний Фонд «ТИ – АНГЕЛ»
Допомога онкохворим дітям

Форма входу
E-mail/Login:
Пароль:

Головна » 2016 » Травень » 22 » Підпілля, історія УГКЦ » «Вибрані не кланяються зраді…»
11:41
«Вибрані не кланяються зраді…»

"Пам'ятайте про наставників ваших, які
звіщали вам слово Боже, і, дивлячись уважно
на кінець їхнього життя, наслідуйте їхню віру"
(Євр.13,7)

Народився о. Андрій Михалі­ха 10 липня 1886 року в с. Острів, Ярославського повіту на території сучасної Польщі в селянській сім'ї Михайла Михаліхи та Юстини з Кен­дзерських. Крім нього, були ще мо­лодші діти - брат Іван і сестра Марія. Згодом сестра вийшла заміж і зміни­ла своє прізвище на Романець.

Переписую з татового власно­ручного записника від 25.07.1958 року в м. Осінник Кемеровської обл. (Західний Сибір, Росія), куди тата після відбуття покарання направили до нас, вивезених дочок. На жаль, мама померла 16.06.1948 року, а тата відправили до нас на спецпосе­лення 15.11.1954 року.

Ось які спогади про ці події є у записнику батька:

"Село Острів Ярославського по­віту (Польща) - це моє родинне село, де я народився 10.07.1886 року, а 18.07 цього року там же у згаданій греко-католицькій Церкві св. слав­ного Великомученика, Побідоносця і Чудотворця Георгія (Юрія), патрона Греко-Католицької Церкви, охрес­тив мене і миропомазав старенький парох о. Андрій Правецький. Він був тоді стареньким, хворим і тому хрес­тив мене і миропомазав у приход­стві. А оскільки відчував свою пе­редчасну смерть, то попросив мого батька про згоду охрестити мене своїм іменем Андрій, замість Петро, як хотів батько на честь свого діда Петра, а також тому, що народився я перед празником Святих Апостолів Петра і Павла.

17 липня у церковнім календа­рі є днем св. Андрія, тому єпископ Критський є для мене патроном пер­шим, а другий мій патрон - св. Ан­дрій Первозванний".

У записнику тато чомусь не запи­сав, але в розмові з нами згадував, що о. Правецький дідусеві Михайлу говорив: "Хотів би, щоб він був свя­щеником". Дідуньо Михайло, знаємо від тата, про слова о. Правецького не розповідав нікому, бо розумів, що вони є бідними людьми і вивчити сина на священика не в змозі. Але, як бачимо, при Божій помочі здійснилися слова-бажання о. Правець­кого: Андрійко став о. Андрієм.

Отець Андрій - парох в с. Шкло

Згодом після праці на парохії в с. Немирів Яворівського району 14 жовтня 1926 року о. Андрій був при­значений парохом у с. Шкло Яворів­ського району.

Якщо ж бути точнішим, то, за словами історика Василя Лаби, отець Михаліха "послідовно служив у парафіях Себечів, Сурохів, Полки­ні, Старий Кропивник та Немирів".

Першочерговим завданням на новій парохії було створення хору. Знаю з розповіді рідних, а згодом і сама це бачила, що тато багато часу приділяв підготовці церковного хору. Молоді хлопці і дівчата, а та­кож старші чоловіки та жінки, один, а навіть і два рази на тиждень зустрі­чались у нас вдома, на плебанії, або в церкві, де батько навчав їх цер­ковного співу. Так тривало декілька років. Але згодом функцію керівника хору перейняв на себе місцевий ди­пломований диригент Василь Варе­ниця. І тато бав дуже задоволений його роботою.

Дуже важливим для успішного функціонування парохії стало те, що в нашому селі жили сестри Служеб­ниці, які здійснювали серйозну ви­ховну роботу з дітьми 3-7 років, а також підтримували порядок у церк­ві. Їхня праця мала велике значення для села, бо ці сестри ставали поміч­ницями для населення в духовному вихованні. Люди часто звертались до них за підтримкою, і нікому вони не відмовляли.

Організовані о. Андрієм та се­страми Служебницями діти декіль­ка разів протягом року виступали з концертами. За зібрані на таких дій­ствах кошти дітям із бідніших сімей купували дещо з одягу, іграшки, а решту "артистів" пригощали соло­дощами. Тим же дітям із бідніших сімей віддавали і увесь наш одяг, з якого ми повиростали.

Звичайно, о. Андрій дуже ціну­вав присутність сестер у селі і завжди віддячував їм усім, чим міг: чи кіньми поле їм зорав, чи ще надавав якусь іншу допомогу. А також ста­вився до сестер як до членів сім'ї: ділив з ними і хліб з парастасів, і паски з Великодніх свят.

Медичного обслуговування у селі в цей час не було. Тепер диву­юсь, як так могли жити люди. Тому першу допомогу люди отримували у свого священика та сестер Служеб­ниць. Пам'ятаю, що на той час із ме­дикаментів були лише йод та вата, з чим в основному й доводилось татові брати на себе обов'язки лікаря. Але, як казали люди, "після єгомосцевих рук скоро рана засихає".

Життя отця Андрія і його сім'ї у селі Шклі легким назвати не можна, бо син отця, а наш братик Василько 1922 р. н. був важкохворим: мав за­палення суглобів. Спочатку хворо­ба то загострювалась, то тимчасово послаблювалась. Але так тривало 5 років, за які недуга прогресувала, і наслідком її став інвалідний візок.

Хочу трохи більше розповісти про Василька, бо, як на свій вік, то була дуже побожна і добра дити­на. У ті часи, як і тепер зрештою, ходили бідні милостиню просити. А мав наш братик назбирані гроші з іменин, уродин від гостей "на со­лодке". Коли ж він почув, що бідні прийшли, то віддав свою скарбнич­ку на книжки для убогих. Та хворо­ба загострилася, і в тяжких болях 13-річний Василько помер у день і годину свого народження: 27 липня 1935 року. Навіть перед смертю не думав лише про себе. Відчував, що вмирати буде, і для того, щоб мама не бачила його кончини, попросив її принести води, а коли та вийшла, то звернувся до улюбленого всіма нами вуйка Миколи, маминого бра­та, з проханням перехрестити його, бо сам не міг, адже руками й ногами майже не володів, а також просив, щоб не плакали за ним, бо він у небі буде щасливим і боліти його вже ні­чого більше не буде. Отак і помер, поки мати воду принесла.

Поховали Василька, за його ж проханням, біля діда Михайла, який незадовго до того також помер від легеневої хвороби.

Та горе не тільки у нас лише було. У селі померла мати двох близ­нюків. Сестричка і братик залишили­ся з бабусею, бо їхній батько помер ще раніше. Хлопчик Біць Петруньо виділявся ремісничими вміннями. Наш тато, коли зауважив ці здібнос­ті, взяв хлопця під свою опіку і запи­сав у Яворівську ремісничу школу на 3-річне навчання. Петруньо швидко влився у нашу сім'ю, в Яворові жив у нашої бабусі Євгенії Двуліт із трьома нашими сестричками: Марією, Оле­ною, Оксаною і двома братиками: Іванком та Миколою. Від нас усіх він був старшим, тому найбільше зна­ходив спільну мову з Іванком, який серед нас там був найстаршим, а від Петруня - на кілька років молодшим. Не забував Петро, звичайно, і свою бабусю з сестричкою. Приїжджаючи на канікули, провідував їх, гостин­цями пригощав.

Петруньо виявився вдячним си­ном. Після закінчення ремісничої школи поставив кам'яні надгробки на могилах дідуся Михайла та бра­тика Василька.

Патріотичне виховання

Важливим для отця Андрія було виховання в дітей не лише рис духовності, релігійності, а й патріотиз­му. Вже змалку тато прищеплював нам любов до свого народу, до Укра­їни. Правда, це зовсім не подобалось польській владі. Тому в 1937 році був заарештований і засуджений на 5 років позбавлення волі наш стар­ший брат Іванко. Покарання він від­бував у Бялистоку. В цьому ж році, ще перед війною, була заарешто­вана наша сестра Марія (в майбут­ньому - дружина політв'язня Линди Остапа) за вшанування могил загиблих Січових Стрільців. Її також за­судили на 3 роки позбавлення волі, а відбувала вона покарання в Пере­мишлі. Але терміни покарання брат із сестрою не відбули до кінця, бо у вересні того ж року Західна Україна була приєднана до УРСР, і всі поль­ські політв'язні-українці були амніс­товані. Марія та Іван щасливо по­вернулися додому.

Був у селі хлопець із бідної сім'ї - Михацько Василь, якого прозивали Дзіньом. Він рано осиротів. І почали ширитись чутки у селі, що він може "зійти на злу дорогу". Коли ці чутки дійшли до нашого тата отця Андрія, він запропонував своєму синові, вже сформованому патріотові Іван­ку, заприятелювати з ним. За дея­кий час юнаки в Перемишлі стали політв'язнями.

Згадує про ці арешти і Василь Лаба у своїй "Історії села Шкло. Від найдавніших часів до 1932 року". Ось як він про це пише: "На початку серпня 1938 року поліція робила об­шук в пароха о. Михаліхи та арештувала його 20-річного сина Івана, який закінчив гімназію. Через кілька днів його випустили. 18 серпня 1938 року поліція знову проводила в селі обшуки. При цьому були арешто­вані Іван Гнилюх та Ілько Гриник, а наступного дня Іван Михаліха та Василь Мехацко. Причиною обшуку була діяльність ОУН. Очевидно, що вона мала свої клітини в селі".

Друга світова війна відразу ж за­брала в нас іншого члена сім'ї - мо­білізували в армію Петруня. Він так і не повернувся додому, пропав без­вісти. Вічна йому пам'ять.

Крім Петруня, наші батьки до 1939 року доглядали, одягали й го­дували ще одного хлопця з бідної сім'ї - Козака Івана (кличка в ньо­го була "Бідний"). Хоча служіння бідним отця Андрія і його дружини, а нашої мами Атаназії, опікою цих хлопців не обмежувалось. У День Святого Миколая найбільш необхідні речі в подарунок отримували й інші: чи то сироти, чи просто потребуючі люди. Це і сім'я Хоміків, і сім'я Стад­ників.

Дружина отця Андрія, а наша мати, мала таку ж потребу служін­ня ближнім, як і її чоловік. У неї був один принцип: жінок-помічниць, кухарок наймала лише з фізични­ми вадами, бо розуміла, що таких ніхто не прийме до себе. Але розраховувалася з ними, як із фізично здоровими. Серед таких жінок була одна мешканка с. Верблян, її звали Маруня. Вона була інвалідом, тому ні води з колодязя, ні видоєного моло­ка зі стайні не могла сама принести. Вона доїла корову, а занести молоко ми вже і самі могли. Була ще така Когут Зося, що також калікою наро­дилася.

Ще за тимчасового пануван­ня німців тато подарував одній єврейській родині у Шклі (прізвища їх уже не пам'ятаю) дійну корову, щоб ті могли прогодувати дітей. Та не довелось їм довго користуватись татовим дарунком, оскільки при­йшли фашисти і забрали всю роди­ну. Правда, той єврей навіть у таку важку для нього хвилину виявився порядною людиною: як побачив, що до нього прямують німці, відв'язав корову, щоб та повернулася до сво­го попереднього господаря.

У 1941-1942 роках на Яворівщи­ні поширювалась епідемія плямис­того тифу. Не обминула ця хвороба і нашу сім'ю. Захворіли тато, мама, сестра Оленка, я і бабця, котра так і не одужала (в 1942 році померла на Різдво). Мати у цей час була настіль­ки хвора, що лежала, втрачаючи час від часу свідомість, протягом місяця. А коли одужала і прийшла до тями, то дуже важко перенесла звістку про смерть бабці, своєї матері.

У час епідемії тифу в Шклі ліку­вали два лікарі-євреї: Ратнер і Гель­берг зі Львова. У період винищення німцями євреїв отець Андрій Ми­халіха переховував Ратнера у себе вдома. Про це знали наші батьки, брат Іванко та старші сестри, а нам, молодшим, які в цей час вчилися в Яворові, цього знати, як вважали батьки, не було потрібно. У нас на плебанії була кімната, в якій ніхто не жив. Була вона складом для старих меблів і речей. Саме в тій кімнаті і проживав у тяжких умовах лікар. Та і його лихо не обминуло. Від брата Іванка він дізнався, що його (Ратне­рева) дружина, побачивши, що в її будинок прямує гестапо, покінчила життя самогубством - вискочила з вікна. Тепер сенсу для перехову­вання лікар не бачив, а тим більше наражати нас на небезпеку. Брат Іванко роздобув для лікаря фіктив­ний документ, і той пішов. Казав, що спробує перейти у Варшаву, де мав добрих знайомих. Іванко супроводжував лікаря до Краковця. Зго­дом тато отримав від Ратнера листа з Варшави, в якому той повідомляв, що в нього все добре.

У той же день, коли брат про­воджав лікаря Ратнера, у нас вдо­ма був гестапівський обшук. Нічого не знайшли, але забрали тата, двох синів (Миколу та Ізидора) і двох односельчан, які в цей час вимітали з комина сажу. Німці не звертали ува­ги ні на те, що перед ними вже не молодий чоловік (отцеві було тоді 57 років), ні на те, що він свяще­ник, а знущалися з нього, змушу­ючи до повного виснаження бігати навколо клумби. Та коли з'явився брат Іванко, то всіх заарештованих у нас в хаті відпустили, залишивши Іванка. І це сталось тільки тому, що старший з гестапо був тимчасово відсутній, а його заступник виявив­ся людянішим. Іванкові ж довелось нелегко. Вночі "людяніший заступ­ник" привіз його, щоб попрощатися, і до 1945 року ми вважали нашого старшого брата без вісті пропавшим. Але у 1945 році, коли німці капіту­лювали, людей було звільнено з ні­мецьких тюрем і концтаборів. Однак Іванко відразу повернутися додому не зміг, бо ще були на цій території війська німців, що переховувались. Як він сам розказував, переховував­ся у стайні однієї німкені, не знаючи, що її чоловік - гестапівець. Одного разу, коли та німкеня принесла їсти свині, брат не стримався і почав їсти при ній з корита, бо був дуже голо­дний. По одежі та жінка зрозуміла, що перед нею "привид людини" із "зони полосатих", тобто з концта­бору, і змилосердилася над знедо­леним в'язнем. Сказала, що прине­се те, що "Богом призначене людині їсти", і одежу свого чоловіка. А потім скерувала його до надійних старих німкень, які допомогли братові щас­ливо повернутися додому.

Але тут одна пошесть відступи­ла, а друга нахлинула: радянська влада старшого сина отця Андрія також сприйняли за ворога. На вантажній машині його разом із ба­гатьма такими ж, як він, повезли до Львова. Це було нове терпіння для сім'ї отця Андрія. На другий день найстарша сестра Марія, що потім стала Линдою, пішла пішки до Льво­ва, щоб довідатись про долю брата Іванка (бо транспорту не було). Але брата не знайшла. Хлопці, що були заарештовані разом з ним, розказа­ли, що в Янівському лісі Іванко і ще один із в'язнів попросили зійти з ма­шини по потребі і не повернулися. А ще до її повернення у нас були пред­ставники НКВД, але ні про Іванка, ні про щось інше конкретне не питали.

Львівський псевдо-собор

Весною 1946 року був склика­ний "Львівський собор", а невдовзі "Собор священиків Яворівського ра­йону" в м. Яворові у присутності ду­ховенства зі Львова, о. Костельника і цивільного державного представ­ництва зі Львова. Отець Костельник виступав, агітуючи за прийняття московського православ'я. Цю агі­тацію наші священики вислухали мовчки. А потім тато, отець Андрій Михаліха, попросив слова. Він звер­нувся до о. Костельника так:

- Якщо б ваші слова почув митрополит Андрей Шептицький, то пе­ревернувся б у гробі!

Після татових слів львівський цивільний представник сказав:

- Ти вже сьогодні можеш іти бити каміння на дорозі!

- У мене є дорослі діти, - від­повів отець Андрій, - і до того не допустять, мене утримають. Отці, прошу вас, звільніть зал і вийдіть за мною. Слава Ісусу Христу!

Та, на превеликий жаль, отець Андрій вийшов сам. У коридорі і на вулиці коло цього приміщення було багато присутніх яворівчан. Вони оплесками зустрічали тата, який так по-геройськи захищав свою Церкву.

Але тогочасна безбожна влада не залишила цього поза увагою - 21 жовтня 1946 року о. Андрія Михалі­ху заарештували, хоча в докумен­ті чомусь написано 25.06.1946 р. Зробили на плебанії ревізію (а були це вже тільки кухня і кімната). Так нас обмежили житловою площею. А жили там тато, мама, доньки Олена, Дарія, Ірина та сини Ізидор і хворий Микола. Після цього забрали отця в Яворів для написання протоколу, а потім "чорним вороном" відправи­ли до Львова у тюрму на Лонцького. Згодом - військовий трибунал (стат­тя 54-3 та 54-10 ч.І ККУРСР) до 10 років ВТТ, конфіскація майна і 5 ро­ків позбавлення прав.

Заслання

Місця позбавлення волі: Львів (Лонцького); Золочів; Підкамінь; Броди; Табір Донбасу - Ясинувата, Сталінська обл., Ольгинський р-н.; Єленівські кар'єри; Ємельчино, Ма­ріїнськ Кемеровської обл.; а тоді - Осінники Кемеровської обл. до нас, трьох його дочок, на спецпоселення (15.11.1954 р.).

Ще до татового арешту у 1945 році представники радянської вла­ди мобілізували в трудармію на­шого брата Миколу (1924 р. н.), не звертаючи уваги на те, що він саме хворів на важку інфекційну хворобу. Через рік, у 1946 році, Микола по­вернувся додому в критичному стані здоров'я і довго лікувався у Яворові та у Львові.

А в травні 1947 року заарешту­вали нашого наймолодшого брата Ізидора (1929 р. н.) з групою то­варишів, учнями 10-го класу, у м. Львові (там він навчався). Судовий вирок - 25 років позбавлення волі і заслання у Воркуту.

Цього ж року, 22 жовтня, вивезли і маму (1892 р. н.) з трьома дочками: Оленою (1917 р. н.), Дарією (1926 р. н.), Іриною (1927 р. н). Мати і без цього мала слабке здоров'я. Через 8 місяців у м. Осінники Кемеровської обл. вона померла.

Брат Микола, що служив у тру­дармії під час вивезення майже всієї його сім'ї, на знак "вдячності" ви­везений не був. Але на другий день після нашого вивезення його з висо­кою температурою виписали зі ста­ціонарного лікування. Можна лише уявити собі самопочуття хворої лю­дини, котра в один день втратила всіх найрідніших! Отак брат Мико­ла опинився на вулиці без даху над головою, ще й до того - хворий та самотній. При Божій помочі він ледь добрався до Моршина, до найстар­шої сестри Марії Линди, котра жила з маленькою донечкою Марічкою і своєю свекрухою Линдою Розалією, а її чоловік Линда Остап, курінний командир-сотник УПА, загинув у 1944 році під час боїв у Карпатах (у "Чорному лісі"). 3 Линдою Остапом загинув і другий зять отця Андрія - Володимир Козак (член штабу ВО), чоловік сестри Оксани. Вона з си­ночком Зиновієм після цього сталого місця проживання не мала, тому що боялась, щоб її, як і родину, не за­арештували.

Життя на засланні

Обставини життя виселених лю­дей були вкрай важкі. Під одним дахом на триповерхових нарах, з однією кухонною плитою (3 метри довжиною) жило 300 осіб різного віку, різного стану здоров'я, тільки доля була однакова "ворогів" наро­ду", більшовицького шовінізму.

Честь і слава парохіянам церкви села Шкло за те, що в такий скрут­ний як матеріально, так і політич­но час не забули свого потерпілого священика отця Андрія. Організаці­єю підтримки татові зайнялися паро­хіяни Кужик Іван та Стень Мар'ян. Зібрані "лепти із важко заробленого хліба" висилали татові на заслання.

Ще наш дідусь, отець Ілярій Дву­літ, перед своєю смертю передбачив такі події. Він казав до мами, якій тоді було 18 років: "Ти, донечко, бу­деш похована далеко від рідної землі". А своєму синові Миколі Двулітові казав таке: "Своїми здібностями ко­ристуватися не зможеш - такі при­йдуть часи". Сталося так насправді.

Серед "болота комунізму" та­кож були порядні люди. І одним із таких виявився начальник табору в Марійську. Перед звільненням на волю начальник викликав до себе тата і просив чесно признатися, за що той сидить такий тривалий тер­мін. Батько відповів відверто: "Нас заарештували тільки за те, що ми не підписали, не змінили своєї віри, залишились вірними Греко-Католицькій Церкві. Але цій атеїс­тичній владі не важливо було, до якої церкви ходитиме людина. Голо­вне - щоб "віру знищити". Говорив це тато начальникові табору "на свій страх і ризик". Але така відпо­відь начальникові сподобалась. На знак вдячності за таку відвертість, а ще, напевно, тому, що сам був того ж переконання, видав всім 12-тьом священикам, що були в його таборі, невживаний одяг. А людина, що ви­давала цей одяг, за словами тата, була або "батюшкою", або монахом.

15 листопада 1954 року тато по­їздом приїхав до нас у м. Осінники. І тут стався вартий уваги випадок. Хоча тато і був у чистому і новому одязі, але то був одяг в'язня. Цим він, старша особа, привернув до себе увагу на багатолюднім вокза­лі. Зацікавленим старшим жіночкам отець Андрій пояснив, за що відбу­вав покарання. А ті відразу ж між собою зібрали якісь гроші і дали та­тові. І хоч тато відмовлявся, казав, що приїхав сюди до дочок, але люди виявилися наполегливими кажучи: "Ви зробили, як годиться священи­кові". Тому й віддали жінки отцеві цю пожертву.

Цікавою була ситуація і з татовим поверненням до нас, своїх дочок. Ми жили далеченько від вокзалу. Ці ж жінки знайшли візника, що вугілля возив, попросили його щоб до до­чок батюшку довезти. Та візник з великою пошаною ставився до духо­венства і тому відмовився везти отця на забруднених вугіллям санках. Він сказав, що поїде до міста, змінить їх на чисті, на яких начальника возить. Спитав адресу дочок. І через певний час, взявши мене з собою, приїхав на чистих санях по тата.

Яка ж то була радість - побачи­ти тата після стількох років розлуки (заарештували його у 1946 р., а в Осінники до нас він приїхав у 1954 року)! Хоча радість та мала і гіркий присмак, адже не було вже з нами нашої мами.

Тато розказував: "Нас, свяще­ників, у тюрмах і таборах більше було потрібно, як на волі, в паро­хіях. Скільки ми молоді врятували від духовної темноти! До цього за­лучали ми політв'язнів, і спільними зусиллями нам вдалося бездуховну, певним чином деградовану молодь, позбавлену також і світського вихо­вання, при Божій допомозі переви­ховати на "народ для Божої хвали".

На новому місці проживання отець Андрій відразу ж взявся під­пільно виконувати священичу служ­бу. Тут він уже мав і помічника, і однодумця - отця Романа Трешнев­ського, колишнього пароха села Немирів Яворівського району. За­судженим він був за тією ж статтею, що й тато. А коли відбув покарання у таборах, його також відправили на спецпоселення до дружини і сина в м. Осінники.

Але не лише нашим поселенцям отці вділяли служіння при духовних потребах. Багато місцевого населен­ня довірливо звертались до них із ду­ховними потребами. І це донеслось до двох місцевих батюшок, що слу­жили у невеликій місцевій церковці. Це були порядні отці. Вони виявили бажання познайомитися з отцем Ан­дрієм Михаліхою. Але один із них ви­явив необережність при знайомстві: одягнув рясу, яку було видно з-під плаща. І комусь із недоброзичливців це виявилось не до вподоби - до­несли відповідним органам. Через тиждень цього батюшку відправили в Київський монастир. Про це по­відомив тата інший батюшка, який через одну зі своїх мирянок передав нам 300 рублів (тоді це була велика грошова сума).

1 лютого 1959 року вранці, поки тато ще спав, представники орга­нів НКВД прийшли зробити ревізію, яка тривала з 9.00 до 18.00. Потім ми зрозуміли, чому так довго все тривало. Вони хотіли з'ясувати, хто приходить до нас. Та, на щастя, на­віть із сусідів ніхто не прийшов. Це вже, звичайно, здалося дивним, бо не минало і дня, щоб тата хтось не відвідав. Батько дуже переживав, бо під ліжком стояла валіза зі всіма свя­щеничими речами. А оскільки вона була загорнена у білу хустину, то ще більше в очі кидалась. Та один із енкаведистів (а було їх двоє) ви­явився вирозумілішим. Коли він по­бачив цей пакунок, то тільки очима дав мені зрозуміти, що знає, що то таке, а для протоколу, який писав старший по званню, він начебто ні­чого не побачив. Отак, "нічого не знайшовши", вони пішли. Тато бо­явся, щоб вони, бува, не знайшли "Історії Греко-Католицької Церкви" - оригінал від Йосипа Сліпого, котру тато мав після переписання переда­ти професорові Чорному з міста Тер­нополя, який також був вивезений. На другий же день порядний енка­ведист прийшов попросити виба­чення за "грубіянство" напарника і попросив "книжку про Бога". Отець Андрій подарував йому маленьку Біблію, яку ми взяли з собою при ви­везенні.

Смерть і похорон

19 червня 1959 року тато про­кинувся дуже рано і сказав, що йому приснився віщий сон: сьогодні о 18.00 він помре. Так і сталось. Бать­кові раптово погіршилось самопо­чуття, як ішов на прогулянку, і поки прибігла його дочка Оленка, він уже помер. Для нас, трьох дочок, двох онуків (Нелі та Володі), зятя Адама (Ірининого чоловіка) і для тих лю­дей, котрі знали отця Андрія Михалі­ху, це було важкою втратою.

Вдома похоронне богослужіння відправив отець Роман Трешнев­ський. А на цвинтар ішли без свя­щеника, хоругов (такі часи були) і з чисельною кількістю людей, які з особливою повагою ставились до свого душпастиря. Поховали тата на цвинтарі "Шурак", як і його дружи­ну, але не біля неї, бо місця там не було.

Спогади Марії, доньки о. Андрія Михаліхи, пароха с. Шкло / http://www.saintjosaphat.org



Схожі матеріали:

Категорія: Підпілля, історія УГКЦ | Переглядів: 370 | Додав: Anatoliі☩UCT☩ | Теги: срср, переслідування УГКЦ, ПІДПІЛЛЯ УГКЦ, історія УГКЦ, НКВД, ПСЕВДОСОБОР 1946 РОКУ, Львівський псевдособор | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Присвячений
Непорочному Серцю Діви Марії

Відправляємо:

Годину прославлення


Молитовні прохання
500

Підпишіться на оновлення:





Пошук на сайті




Даний сайт синхронізовано під браузери Mozilla Firefox та Opera
2008-2017©Ukrainian Catholic-Traditionalist
Усі права застережено. Повне або часткове використання матерiалiв www.traducionalist.info дозволяється за умови посилання (для iнтернет-видань — гiперпосилання) на www.traducionalist.info. Увесь матеріал, представлений на сайті www.traducionalist.info, взятий з відкритих джерел. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних імен та інших відомостей несуть автори публікацій.
Яндекс.Метрика