Меню сайту

Категорії розділу
Публіцистика [341]Демонологія, містицизм [81]
Молитви-екзорцизми [15]Рідкісні молитви [18]
Екзорцизм [24]Книги [21]
Молитви [191]Секти, культи, окультизм [183]
Підпілля, історія УГКЦ [65]Християнський софт [5]
Часопис "Пізнай Правду" [22]Життя Святих [117]
Творчість [16]Масонерія і антихрист [242]
Відео Online [36]о. Піо "Щоденник Любові" [5]
Християнський націоналізм [104]Безбожники [36]
Папа Бенедикт ХVI [49]Московська психіатрія (МП) [105]
Культура [17]Життя у чистоті [40]
Роздуми про віру [106]Суспільні проблеми [449]
Пророцтва, об'явлення [55]Повчання, настанови [389]
Образки, ікони [5]Пресвята Богородиця [128]
Християнська містика [27]Українознавство [76]
Наука Церкви [424]Профанації [18]
Екологія [7]Цікаво... [68]
Традиціоналізм [62]Криза Церкви. Модернізм [66]
Повчальні історії, притчі [173]Паломництво [10]
о. Габріель Аморт "Нове визнання екзорциста" [26]Подружжя [132]
Християнська етика [39]Апокрифи [2]

Друзі сайту
Унійна Традиція УГКЦ
УГКЦ (Скала-Подільська)
В обороні католицької віри
Джублик в Закарпатті
Персональний сайт Павлюк
Молитва
Братство Св. Пія Х (BY)
Братство Св. Пія Х (RU-Mos)
Братство Св. Пія Х (RU-Pet)
Una Voce Russia
Промінь Любові
Голодомор-геноцид 1932-33
Аве Марія
Бушкрафт
Українська благодійницька мережа
Благодійний Фонд «ТИ – АНГЕЛ»
Допомога онкохворим дітям

Форма входу
E-mail/Login:
Пароль:

Головна » 2011 » Вересень » 6 » Українознавство » Українська мова
23:39
Українська мова
Українська мова — індоєвропейська.

У світі налічують від 3 500 до 5 000 мов. Усі вони за спорідненістю поділяються приблизно на 40 сімей. Є китайсь­ко-тибетська мовна сім'я (кількість носіїв цих мов — 1 млрд. 224 млн. осіб), семіто-хамітська (майже 262 млн. осіб), авcтро-незійська (приблизно 240 млн. осіб), дравідська (192 млн. осіб), тюркська (11О млн. осіб), угро-фінська (24 млн. осіб) та інші, менш чисельні. Найчисельнішою є індоєвропейська мовна сім'я: вона налічує понад 150 мов, якими користують­ся 2 млрд. 172 млн. осіб.

Мови індоєвропейської сім'ї об'єднують у 10 груп: індій­ську (760 млн. осіб), романську (576 млн. осіб), германську (425 млн. осіб), іранську (80 млн. осіб), балтійську (5 млн. осіб), кельтську (10 млн. осіб), грецьку (12 млн. осіб), албан­ську (5 млн. осіб), вірменську (5 млн. осіб). До індоєвропей­ських належать і слов'янські мови, якими користуються при­близно 290 млн. осіб.

Слов'янську групу мов поділяють на три підгрупи. До східної підгрупи належать українська, російська (при­близно 170 млн. осіб) і білоруська (понад 10 млн. осіб) мови. Західну підгрупу становлять польська (44 млн. осіб), чеська (12 млн. осіб), словацька (5 млн. осіб), верхньолужиць-ка (не більше 50 тис. осіб) і нижньолужицька (близько 10 тис. осіб), мертва полабська мови. Південну підгрупу ста­новлять сербська (13,5 млн. осіб), дуже близька до неї хор­ватська (7 млн. осіб), болгарська (9 млн. осіб), македонська (2 млн. осіб), словенська (2 млн. осіб) та мертва старосло­в'янська мови.

Нині українською мовою в Україні й поза її межами розмовляють близько 45 млн. осіб. За кількістю тих, хто розмовляє нею, українська мова стоїть на 15—20-му місці у світі.

Загальні закономірності становлення національної мови.

Національна мова з'являється не відразу, не раптово. її становлення триває сотні, а то й тисячі років. Численні покоління формують мову, розвивають її, зба­гачують, удосконалюють, наповнюють власним життєвим дос­відом, пристосовують до свого менталітету, до природного ото­чення, до мінливих умов життя. Мова — продукт тривалого історичного розвитку народу.

У виникненні, формуванні й функціонуванні різних мов є певні закономірності.

За родоплемінного ладу майже кожне плем'я мало свою мову. Мови сусідніх племен були ще досить близькими, але шо далі одне від одного жили племена, тим більше різнилися їхні мови. Ось, наприклад, яку мовну картину спостерігав М. Миклухо-Маклай 1871 р. серед примітивних племен Нової Гвінеї: «Майже в кожному селищі своє наріччя. У селах, відда­лених на чверть години ходи одне від одного, є вже кілька різних слів для позначення тих самих предметів; жителі сіл, розташованих на відстані години ходи одне від одного, роз­мовляють іноді такими різними наріччями, що майже не розуміють одні одних. Якщо мої екскурсії тривали понад один день, мені потрібні були два або навіть три перекладачі, які повинні були перекладати один одному запитання й відповіді»1. Подібні явиша й досі спостерігаються в деяких районах Індії, в Африці.

Племінних мов було багато. Наприклад, у тій же Новій Гвінеї ше й дотепер збереглося близько 620 мов. В Австралії на­прикінці XVII] ст., коли сюди прийшли європейці, на 300 тис. аборигенів було приблизно 600 мов. В Індії на початку XX ст. налічувалося 1,5 тис. мов, нині їх — 845. У Нігерії — понад 100 мов, у Конго — близько 800. У сучасному Дагестані май­же кожен аул має власну мову.

Те саме було колись і на теренах України. Геродот (V ст. до н. є.), наприклад, пише, шо скіфи, відвідуючи країну аргіппеїв (яка, ймовірно, лежала на південних відногах Ураль­ського хребта), користувалися сьома мовами2. Пліній Старший (І ст. н. є.), говорячи про Таврику, тобто про Кримський півострів, стверджує: «У цій землі живе 30 племен, із них 23 у внутрішніх областях». Помпоній Мела (1 ст. н. є.) називає на території України 16 племен. Зрозуміло, далеко не всі. Клавдій Птолемей (11 ст. н. є.) уже більш поінформований про ці землі Він підкреслює: «Заселяють Сарматію дуже численні племена»3, — і називає їх уже більше 60.

Насправді ж, у прадавній Україні, де люди почали селитися щонайменше мільйон років тому, повинно було бути наба­гато більше племен і мов. Якщо зіставити сучасну Україну з іншими країнами, де ше збереглося давнє мовне різноманіття, то можна припускати, шо був такий час, коли на її просторах жило близько тисячі різних племен із різними мовами. Ще й тепер майже кожне село має свої діалектні особливості — то чи це не залишки прадавніх племінних мов?

Племінні мови були досить обмежені у своїх виражаль­них можливостях: синтаксис був бідний, морфологічні засо­би — мало впорядковані, словниковий запас — невеликий, кількасот, від сили тисячу або трохи більше слів. Ці мови були нестійкими, особливо швидко могла змінюватися їхня лексика. Тому, коли виникало об'єднання племен (добровільне чи примусове), мова одного племені, сильнішого, розвиненішого, невдовзі витісняла з об'єднання інші мови й вод­ночас сама збагачувалася за їхній рахунок. її словник помітно збільшувався, з'являлися синоніми, розширювалися синтаксичні й морфологічні засоби. Мова ставала досконалішою й стійкішою вже хоч би тому, шо нею розмовляло більше людей. Така мова могла довший час протистояти натискові іншої мови.

Розглянемо, як відбувався перехід від вузьколокальних до поширених мов.

Коли приблизно три тисячі років тому на лівий берег Тибру, де пізніше виник Рим, прийшло плем'я латинян (близько кількасот осіб), племена, що там жили, говорили зовсім іншими мовами, іноді дуже далекими від латинської (зокрема, написів етруською мовою й досі не вдалося роз­шифрувати). Та з часом ці племена, підкорені латинянами, засвоїли їхню мову й самі стали її носіями та поширювачами. Коли вже в II ст. до н. є. Римська держава завоювала ібе­рійські племена на Піренейському півострові, то через своїх чиновників і військо поширила тут латинську мову, яка схре­стилася з іберійськими, і внаслідок їхньої тривалої взаємодії постали іспанська, галісійська, каталанська, португальська мови. У 1 ст. до н. є. римляни завоювали галлів, накинули їм свою мову — і з виниклої таким чином латино-галльської суміші врешті-решт сформувалася французька мова. Так само на початку II ст. н. є. римляни принесли латинську мову да-кам, і вона, змішавшись тут із місцевою, перетворилася на румунську. Нині романськими мовами, в основу яких лягла латинська мова, розмовляє понад півмільярда людей різного етнічного походження.

Ще один приклад. В Африці, у середній течії Нігеру, плем'я сонгаїв у ХШ—XV ст. н. є. утворило державу, підкоривши собі численні різномовні племена. Панівне становише в цій державі посіли сонгаї: вони були намісниками, чиновниками, з них переважно складалося військо. З часом держава сонгаїв розпалася, але її населення й досі, хоч і входить до різних дер жав, розмовляє накинутою йому колись сонгайською мовою (звичайно, з різними діалектними особливостями).

Подібних прикладів історія знає чимало.

Отже, певна мова опановувала дедалі більший простір не стільки завдяки природному приростові населення, скільки внаслідок насильного або добровільного захоплення в її орбіту носіїв інших мов. Найчастіше це відбувалося внаслідок підкорення одним племенем чи народом інших племен чи народів. Ареал такої мови з бігом століть то розширювався в різні боки, то звужувався; вона зазнавала то сильнішого, то слабкішого впливу як із боку переможених мов, так і з боку мов інших завойовників, розгалужувалася, діставала різні назви. Окремі її відгалуження могли зникати або розростатися до нових мовоснов. Основну ж роль в утвердженні тієї чи іншої мови зав­жди відігравала держава, зокрема її адміністрація та військо. А причиною різких змін у мові, появи в ній цілком нових якостей були її зіткнення з іншими мовами.

Так виникли не лише романські мови (не внаслідок розпаду латинської мови, а внаслідок її взаємодії з іберійськими, кельтськими та іншими мовами), а й германські, іранські, тюркські і т. д. Так постали й мови слов'янські.

Є різні погляди на походження української мови. Більшість авторів1 сходяться на тому, що українська мова почала формуватися не раніше VI—VII ст. н. є. Проте навряд чи з та­ким твердженням можна беззастережно погодитися. Звичай­но, точної дати виникнення мови встановити неможливо, бо фонетичні, лексичні й граматичні особливості, які виокрем­люють певну мову з якогось масиву, накопичуються протягом століть. Та й немає і не може бути відповіді на те, скільки і яких рис потрібно, щоб ту чи іншу говірку вважати вже окремою мовою, а не, скажімо, діалектом. І все-таки поява бодай однієї визначальної риси дає підстави вбачати в цьому явиші передумову і навіть початок формування окремої мови (хоч така мова не обов'язково може сформуватися). Отже, які риси і коли вони почали з'являтися, шо їх можна вважати пер­шими елементами української мови як окремої, самостійної? Якщо йдеться про українську мову, то ці риси повинні відрізняти її насамперед від найближчих до неї мов — російської, білоруської та інших слов'янських.

Передісторія української мови.

Як вважає більшість славістів, епіцентром поширення сло­в'янських мов була Україна. «Те, шо слов'янська прабатьків­щина була між Карпатами, Придніпров'ям (заходячи далеко на лівий берег Дніпра) і Пінськими болотами, на території, де з найдавніших часів панує чисто слов'янська топоніміка, є в наш час загальновизнаним», — стверджує російський мовознавець В. Кипарський. «Найвірогіднішою, на наш погляд, є гіпотеза про середньодніпровську-західнобузьку прабать­ківщину слов'ян»2, — уточнює інший російський мовознавець Ф. Філій. Це дає підстави припускати, шо сучасна ук­раїнська мова, як автохтонна, найбільшою мірою і в найбільш чистому вигляді успадкувала ту мову, яка лягла в основу всіх слов'янських мов. Бо саме з території, де тепер живуть ук­раїнці, йшла слов'янська експансія, а отже, й поширювалася слов'янська мова, яка, стикаючись з мовами інших, несло­в'янських племен, набувала відмінних рис і започатковувала нові слов'янські мови. Звичайно, на мову населення, яке жило на середньодніпровсько-західнобузькій смузі, впливали мови різних зайшлих племен. Але навіть у такому разі тут завжди залишалася значна частина автохтонного населення, яке втримувало в пам'яті й передавало наступним поколінням топоніми (цього не могли зробити чужинці). І це населення зберігало та передавало нащадкам ту мову, яка утвердилася тут у попередні часи.

Навряд чи коли-небудь ми дізнаємося, яке саме плем'я почало поширювати свою мову, яку пізніше назвуть слов'ян­ською, об'єднуючи навколишні споріднені й неспоріднені пле­мена (як це свого часу зробило нечисленне плем'я латинян, що, завойовуючи інші племена, започаткувало романські мови). Можна лише гадати, хто утверджував, поширював сло­в'янську, чи точніше — протоукраїнську мову (незалежно від того, як вона на той час називалася). Це могла бути і якась доскіфська або скіфська спільнота, чи об'єднання антських племен, очолюване князем Божем, якого 375 р. н. є. полонили й стратили готи, чи могутня гунська держава V ст. н. є. (до речі, плем'я гунів на території України було відоме ще давньо­грецькому географові Клавдієві Птолемею — II ст. н. є.). Якусь давню державу на території України згадував арабський літописець X ст. н. є. Аль Масуді: «З-поміж цих народів один за давніх часів мав владу, князь його звався Маджак, а сам народ валінана (волиняни?]. Цьому народові за давніх часів корилися всі інші слов'янські народи, бо влада була його, а всі інші князі його слухалися».

Коли постала відома українська держава Київська Русь, то вона об'єднувала переважно племена чи союзи племен, які вже говорили слов'янською мовою. До того ж ця держава в межах сучасної України проіснувала порівняно недовго: щойно Воло­димир Великий наприкінці X ст. зібрав докупи всі так звані руські землі, як уже в першій половині XII ст., незабаром після смерті Володимира Мономаха, вона розпалася на низку кня­зівств, а 1240 р. була розгромлена татаро-монголами. Після цьо­го аж до недавнього часу не було держави, яка б поширювала й утверджувала українську мову на всій території України.

Україна близько 700 років була розчленована між різними державами, які всіляко викорінювали мову її автохтонного населення й насаджували свою. Закарпатська Русь від початку XI ст. до середини XX ст. входила до складу Угорщини. Гали­чину й частину Волині в другій половині XIV ст. загарбала Польща, яка втримувалася тут аж до 1939 р. На решті україн­ських земель, відтіснивши з них у XIV ст. татаро-монголів, до 1569 р. панувала Литва. Потім ці землі перейшли під владу Польщі, а відтак Росії.

І все-таки на початку XX ст., як констатує М. Грушевський у своїй «Історії України-Руси», українською мовою розмовляло понад 40 млн. осіб на площі близько 850 тис. кв. км2. До речі, тоді ж французькою мовою, що мала статус світової, розмовляло не набагато більше людей: 40 млн. осіб у метро­полії і 4 млн. осіб у колоніях. Але ж французьку мову протягом століть усіляко підтримувала французька держава, тимчасом як українська мова, навпаки, переслідувалася й заборонялася. І відмінності між діалектами української мови, незважаючи на її багатостолітню розчленованість, набагато менші, ніж, скажімо, німецької, італійської чи тієї самої французької мови. Та, зрештою, ці відмінності зумовлені скоріше пізнішими нашаруваннями на більш-менш однорідну мовну основу, ніж її первісним станом.

Отже, на території від Закарпаття до Дону і від Прип'яті

до Причорномор'я українська мова могла поширитися ще до виникнення Київської Русі. Київська держава закріпила й зміцнила її становите, і то, очевидно, лише на початку свого існування — до прийняття християнства, про шо буде сказано далі.


Українська мова в доісторичні часи.

Українська мова, як було вже сказано, належить до індо­європейської мовної сім'ї. Причому, на думку більшості вчених, Україна, зокрема її південь, є й прабатьківщиною індоєвропейської мови. «Різні міркування (прямих свідчень немає) дають змогу припускати, що найдавніша індоєвропейська мова формувалась у степових і лісостепових областях між Волгою й Дунаєм», — підсумовує Ф. Філій висновки багатьох мовознавців.

Так от, коли українську мову зіставляти з найдавнішими індоєвропейськими мовами, зокрема з латинською2, впадає в очі її, так би мовити, «архаїчність», тобто наявність у ній великої кількості прадавніх, індоєвропейських елементів, більше, мабуть, ніж у будь-якій іншій із сучасних мов цієї сім'ї. Це може свідчити тільки про те, шо сучасна українська мова як така почала формуватися ще в доісторичні часи.

Як відомо, найстійкішою є фонетика: мова може зникну­ти, а її фонетичні закономірності, особливості вимовляння звуків і далі проявляються вже в новій мові. У французькій мові фонетика й досі у своїй основі галльська, в англійській — кельтська. Фонетика польської мови різко відрізняється від чеської, українська — від білоруської й російської.

Фонетична система української мови, якість її звуків напрочуд близькі до латинської (і, зауважимо, до іспанської та італійської — її найближчих спадкоємниць). В обох цих мовах майже однакова система голосних, тільки українська не зберегла розрізнення довгих і коротких. Щодо системи приголосних, то в українській мові на якомусь етапі її розвитку з'я­вилися парні м'які, африкати й шиплячі, яких у латинській не було. Проте в латинській мові, як і в українській, була пара приголосних г і г (латинські g і h): genus «рід» (споріднене з нашим жона, жінка) і hostis «чужинець, ворог» (споріднене з нашим гість). Можна говорити про чергування в обох мовах голосного у (латинський и) з приголосним в (латинський v): латинські nauta «моряк» і navis «корабель» (пор. українські учень і звичка); про наявність випадного голосного є: латинське арег і аргі «вепр» (пор. українські вітер і вітру) тощо. Така подібність двох фонетичних систем, незважаючи на часову відстань між ними у дві з половиною—три тисячі років і на всі ті зміни, що відбулися за цей час у них, не може бути про­сто випадковістю. Це, безумовно, вияв якихось давніх спіль­них тривких мовних законів. 1 ця подібність може свідчити лише про те, що українська мова (фонетика) така само давня, як і латинська.

Українська мова затримала чимало прадавніх граматичних значень та граматичних способів. Це виявляється знову ж при зіставленні її з латинською мовою.  Тут слід відзначити, шо збігів між цими двома мовами трапляється тим більше, чим давніша латинська мова береться для зіставлення.

В архаїчній латині (VII—II ст. до н. є.) було вісім відмінків, у тому числі кличний і два місцеві (у класичній, а це вже І ст. до н. є.—1 ст. н. є., їх залишилося тільки шість). В українській мові є всі ці відмінки, за винятком одного місцевого, і зде­більшого їхні значення збереглися. Навіть закінчення в деяких відмінкових формах обох мов ті самі. Наприклад, однако­ве закінчення виступає в називному відмінку однини багатьох іменників жіночого роду: arena і арена, summa і сума; у кличному відмінку іменників чоловічого роду: Brute і Бруте, De-mokrite і Демокріте; у називному відмінку множини іменників чоловічого роду: тип і мури, питегі і номери, іменників серед­нього роду: тагіа і моря, потіпа і імена.

У латинській і українській мовах розрізняють три роди: чоловічий, жіночий і середній. Знаменно, шо українська мова в більшості іменників, успадкованих від індоєвропейської прамови, зберегла навіть той самий рід. Так, до чоловічого роду однаково належать, наприклад, іменники hortus «сад» і город, pulvis і пил, ventus і вітер, ignis і вогонь, mensis і місяць, sucus і сік, somnus і coн, fumus і дим, dolor і біль, nasus і ніс; до жіночо­го роду — іменники пох і ніч, hiems і зима, mens «розум» і па-м 'ять, mors і смерть, res і річ, voluntas і воля, securis і сокира, Іапа і вовна, acies і ость, crux «хрест» і кроква, unda «хвиля» і вода, barba і борода, casa «хатина» і хата, rota «колесо» і рада (спільне значення «коло»); до середнього роду — іменники cor і серце, потеп і ім 'я, aratrum і рало, semen «насіння» і сім 'я, granum і зерно, lac і молоко, vinum і вино тощо. У латинській мові іменник domus жіночого роду, а в українській дім — чоловічого, але, виявляється, і в українській мові він буває жіночого роду: Куди ж я піду, коли в мене немає своєї доми? (1. Нечуй-Левицький). 1 в латинській, і в українській мовах назви річок майже виключно чоловічого роду (в українській мові жіночий рід мають лише назви річок пізнішого походження), назви дерев — здебільшого жіночого роду.

Ще більша тотожність спостерігається в особових закін­ченнях дієслів, особливо при зіставленні українських форм з імовірними формами архаїчної латинської мови (у дужках на­водяться форми класичної латині):

Однина  Множина

1 -а ос. sedeo — сиджу         sedemos (sedemus) — сидимо

2-а ос. sedesi (sedes) — сидиш    sedetes (sedetis) — сидите 3-я ос. sedeti (sedet) — сидить    sedenti (sedent) — сидять

За час приблизно 2,5 тис. років в особових формах дієслів української мови сталися тільки суто фонетичні зміни: у дру­гій і третій особах однини та в третій особі множини відпав кінцевий голосний -і, але м'якість кінцевих приголосних, вик­ликана вимовлянням цього голосного, залишилася (внаслідок цієї м'якості звук s у другій особі однини перейшов у ш); відпали кінцеві s у першій і другій особах множини; у третій особі множини сполучення голосного з носовим en закономірно дало звук а з попереднім пом'якшеним (на письмі буква я), як це сталося, наприклад, у словах mentha — м 'ята, decem — десять.


Українська мова часів Київської Русі.

Коли 988 р. в Україні було прийнято християнство, Во­лодимир Великий, як записано в «Повісті врем'яних літ», «нача поймати у нарочитои чади Д'Ьти и даяти на учениє книжноє». Зрозуміло, що дітей князів, бояр, дружинників, купецтва, свя­щеників навчали в цих школах не мови смердів, а старосло­в'янської (тодішньої болгарської), якою були написані бого­службові книги, привезені з Болгарії. 1 перші вчителі були, очевидно, болгари. Родовиті учні опановували ту мову одні краще, інші — гірше, але вже між собою, щоб відрізнятися від простолюддя, спілкувалися якщо не чистою старослов'янською мовою, то старослов'янсько-українським суржиком (зразок такої мови подав І. Котляревський в образі возного в п'єсі «Наталка Полтавка»).

Для феодального суспільства було звичним явищем, коли верхи говорили однією мовою, а низи — іншою, наприклад, в Англії феодальна знать розмовляла французькою мовою, у

Франції — латинською, у Литві — німецькою, у Росії — фран­цузькою, в Україні (пізніше) — російською або польською, аби не «мужицькою».

На землях, завойованих київськими князями до прийнят­тя християнства, утверджувалася ше українська, або, як її тоді називали, руська, мова з усіма її граматичними й лексичними особливостями. Володимир Великий 983 р. ходив на литов­ське плем'я ятвягів (сучасна Берестейшина) і підкорив їх. На-шадки ятвягів і досі говорять українською мовою, і їхній діа­лект ближчий до наддніпрянської говірки, ніж, скажімо, чер­нігівський. Ще раніше русичами були завойовані інші ли­товські племена на північ від Прип'яті, з яких згодом сфор­мувалася •білоруська народність (а в українській народній па­м'яті вони так і залишилися литвинами — таку назву біло­русів зафіксовано зокрема й у «Словарі української мови» Б. Грінченка). Тож білоруська мова щодо граматики й лекси­ки надзвичайно близька до української. 1 старослов'янізми в ній трапляються дуже рідко, як і в українській. Лише фоне­тика білоруської мови великою мірою зберегла литовсько-лат­війські риси: дзекання, цекання, акання, м'яку вимову. Заво­ювання ж угро-фінських племен, де тепер розташована Росія, відбувалося головним чином після прийняття християнства: Суздаль — близько 1024 p., Ярославль — 1071 p., Рязань — 1095 p., Владимир на Клязьмі — 1108 p., Твер — 1135 p., Москва — 1147 р. Київські посадники, тивуни, дружинники несли сюди мову свого середовища, а не простонародну. Звідси в російській мові — не тільки книжній, а й розмовній, побу­товій — така велика кількість старослов'янізмів, фонетичних, морфологічних і лексичних. Старослов'янізми не привнесені в неї з книг, як це пояснюють деякі мовознавці (бо чому ж тоді українська мова не прийняла їх так щедро?), а становлять її первісну основу, органічні в ній.

З прийняттям християнства старослов'янська (інакше — церковнослов'янська) мова стала літературною мовою Київ­ської Русі. Нею пишуть державні документи, літописи, про­повіді, твори (найдавніші пам'ятки, писані живою, україн­ською мовою, з'являються лише в XVI ст. — записи народних пісень — та на початку XVII ст. — інтермедії Я. Гаватовича, вірші). З часом старослов'янська мова видозмінюється — на­громаджує в собі дедалі більше місцевих рис, і все-таки у своїй основі вона залишається старослов'янською (церковнослов'янською), далекою від народної. Цією мовою написано і «По­вість врем'яних літ», і «Слово о законі і благодаті», і «Руську правду», і «Слово о полку Ігоревім», і багато інших творів давньоукраїнської літератури. Останній в Україні нею писав Г. Сковорода. Тож судити за цими текстами про народну мову часів Київської Русі в усій її повноті — це те саме, що за творами М. Гоголя чи В. Короленка скласти уявлення про українську мову XIX—початку XX ст.

Як зазначав Л. Булаховський, «традиційне письмо, старо­болгарський склад словника, книжноцерковне коло понять та способів висловлювання думки — все це у великій мірі закри­ває від нас живу народну стихію південноруської (тобто ук­раїнської. — /. 70.) мови того часу, даючи їй виступити на поверхню лише більш-менш випадково»1.

Люди, які писали чи переписували книги, не могли по­вністю відгородитися від навколишньої народної мовної сти­хії, і в них мимоволі під її впливом проскакували описки, по­милки. На перших порах, коли вчителі були з Болгарії і гра­мотність була набутком вузького кола людей, це траплялося рідко. Пізніше відхилення від норм старослов'янської мови почастішали. Але це аж ніяк не означало, що саме в цей час шось змінилося в живій, народній мові — мовне явище, яке потрапило на сторінки книги, могло вже до того існувати сто­літтями. Взагалі, мова сама по собі змінюється дуже повільно: понад 160 років минуло від появи Шевченкового «Кобзаря», а шо змінилося за цей час в українській мові, зокрема у фоне­тиці чи граматиці? То чого б мова мала докорінно змінитися за 500 чи навіть 1 000 років? До речі, як стверджують спеціа­лісти, мова «Божественної комедії» А. Данте, хоч цей твір і написаний майже 700 років тому, дуже мало відрізняється від сучасної італійської, як і мова поеми Ш. Руставелі «Витязь у тигровій шкурі», якій приблизно 800 років, мало чим від­різняється від сучасної грузинської.

Про те, шо в Київській Русі простий люд і, безперечно, Володимир Великий та Ярослав Мудрий разом зі своїми боя­рами розмовляли українською мовою, свідчать ті безумовно українські форми слів, слова й вислови, шо то тут, то там про­скакують крізь старослов'яншину в тодішніх текстах.

Дочка Ярослава Мудрого, королева Франції — Анна, 1063 р. підписала латинську грамоту слов'янськими буквами: Ана рьи-на, що відповідає латинському Anna regina (тобто Анна короле­ва). У підписі привертає увагу відсутність букви г, і це наво­дить на думку, шо Анна Ярославна в слові regina вимовляла не звук ґ, а звук, тотожний із сучасним українським г, для яхого в слов'янській азбуці не було позначення.

Одним із найдавніших писаних у Києві текстів, шо зберіг­ся до нашого часу у своєму первісному вигляді, є ізборник Святослава 1073 р.1 І хоч це копія з болгарського оригіналу, український переписувач все-таки примудрився наробити чи­мало помилок (чи не під диктовку він писав?). У кількох сло­вах замість закономірної в старослов'янській мові букви "fe; ужито букву и (українське і): нимая, симя, исцили, видома, пла-мениє (тобто пломеніє), вь в'кри (замість вь віір'к).

У складеному за болгарськими зразками невідомим україн­ським автором Ізборнику Святослава 1076 p., оригінал якого теж зберігся до нашого часу, є чимало українських слів (крім тих, що спільні для української та старослов'янської мов): во~ рогь (вжито один раз, а 21 раз написано врагь), морокь, полонь, полоньники (сучасне полоненики), вітрила, лука («ділянка, по­росла травою»), краса, свита, гьрньць (горнець), вьчинити, сва­ритися, дивися, лишися.

Важливим найдавнішим свідченням про мову Київської Русі є графіті (видряпані написи) на стінах Київської Софії, виявлені С. Висоцьким у 60—70-х pp. XX ст.2 Походять вони з XI—XIV ст. (будівництво собору було завершено 1037 р. за часів Ярослава Мудрого). Ці написи, як правило, дуже ла­конічні і являють собою переважно молитовні звернення до Бога та святих із різних приводів. Зрозуміло, що й лексика, використана в них, обмежена невеликим колом понять. Напи­сані вони старослов'янською мовою: використовується тільки займенник азь, у прикметниках скрізь виступає закінчення -аго {зьлаго, грішного), вживаються форми помози (наказовий спосіб), храбрьій тощо. Але важливо те, що їх писали різні люди, які не завжди досконало володіли старослов'янською мовою й тому мимоволі використовували простонародні слова та форми слів.

Насамперед впадає в очі те, що майже всі чоловічі імена в давальному відмінку мають закінчення -ові, -еві: Ставьрови, Петрови, Дьмитрьви, Лавьлови (XI ст.), Дмитрови, Фролови, Феодорови, Василеви, Павлови, Борисови, Иванови, понови Йва­ну (XII ст.) і т. д. Цікаво відзначити, що автори написів, аби уникнути одноманітності, поряд вживали й форми на -у: по-пови Йвану, або в записі з XI11 ст.: помози... Павлу, Семьнови, Кузови. У звертаннях послідовно вживається кличний від­мінок: святий Фоко, свята Софиє и святьій Онуфриє, Андро-ниче, небоже. Вживаються чоловічі імена на -о: Михалько, Марко (XI ст.), Дмитро (XII ст.), Гаврило. Двічі наводиться ім'я Володимир із повноголоссям -оло- (XI і XII ст.). У ХШ ст. зафіксовано форму імені в давальному відмінку Или (рабу своє­му Или) — автор, безперечно, вимовляв тут подовжений м'я­кий приголосний — Іллі. Звертає увагу форма орудного від­мінка имямь (XII ст.) замість старослов'янської форми именьмь.

Стосовно інших українізмів, що трапляються в написах, то можна назвати ще такі. У XII ст. один з авторів цих написів утворив присвійний прикметник від імені Янька цілком за правилами сучасної української мови: Яньчинь (а записав, зви­чайно, так, як тоді було прийнято). У написах з ХШ ст. трап­ляється сучасна форма дієслова в минулому часі чоловічого роду з суфіксом -в, а не -л: азь моливь. Поряд із помилуй мя (Х1І1 ст.) стоїть також помилуй мене. В XI—XII ст. використо­вували українські слова в цілком сучасному звучанні: хрест, не хотячи, гет (тобто геть), порося, трясця (народна назва хво­роби) тощо.

Багатий і переконливий матеріал про український харак­тер мови Київської Русі дають новгородські берестяні грамо-

ти XI—XV ст., яких виявлено й опубліковано понад 700. Це переважно приватне ділове листування, що стосується різних господарських справ, та інші короткі записи й замітки1.

Новгород заснували десь на початку ЇХ ст. вихідці з Ук­раїни (можливо, з Деревлянської землі), підкоривши собі угро-фінські племена. Деякий час Новгород входив до складу Київ­ської держави, князями в ньому були Володимир Великий, Ярослав Мудрий, Мономаховичі. Навіть після 1136 p., коли Великий Новгород став незалежною республікою, він підтри­мував тісні зв'язки з Києвом, а згодом і з Литовською держа­вою, у якій важливу роль відігравала Русь-Україна й держав­ною мовою була українська (звичайно, тогочасна книжна, не простонародна). Тільки повний розгром Новгородської респуб­ліки Москвою 1478 p., фізичне винищення й депортація нов­городців та заселення міста вихідцями з Московії остаточно обірвали зв'язки Новгорода з Україною і змінили мовну ситу­ацію в ньому та навколо нього.

Новгородські берестяні грамоти писані старослов'янською мовою (оскільки в школах тут, як і в Києві, навчали тільки цієї мови і цією мовою), але крізь неї ще більшою мірою, ніж у графіті Київської Софії, пробиваються суто українські елементи.

Київській Софії, трапляються сплутування голосних и та ьі: синоу «синові» (XII ст.), синови, сир, рибою, нине, ми тоби; пе­рехід є після шиплячих в о: чого, чолов'ккь, жона моя, чоломь; м'який звук ц: отьць «отець», куницю, сороцицю, пшеници; префікс роз-: роздшішіь, розумно.

Щодо відмінкових форм, то зокрема іменники у звертан­нях стоять переважно в кличному відмінку: куме, осподине, Онсифоре, діво; іменники чоловічого роду в давальному від­мінку однини мають закінчення -ові, -еві: кь Стоянови, си­нови, кь Васильви (звук є іноді передається буквою ь), муже-ви; у родовому відмінку однини в іменниках чоловічого роду трапляється закінчення -у там, де мало б бути -а: гороху, пудь меду, горсти лену, воську, шолку, дару, лову. Прикметники в родовому відмінку однини чоловічого роду мають майже ви­ключно закінчення -ого (отже, воно так і вимовлялося): доб­рого, великого, жолтого; рідко старослов'янське закінчення -аго: луцьшаго. Трапляються такі українські форми займен­ників: тоби, мни (форма мні була поширена в Україні ще в XIV—XVII ст.), от нього, к ньому, с тими, на тихь, хто, с кимь, ничимь.

Явно український характер мають багато дієслівних форм: буде война; а ми єго не хьтимо; а грамоту с тобою спишемо', молотимо да сиплемо; язь кь тоби берость написавь; при-шьлить; вьзмить. Дієслова в третій особі множини вживають­ся переважно з кінцевим м'яким -ть: а земля сама ся окупить, рожь продають, челомь бьють.

Імена новгородців звучать здебільшого як сучасні україн­ські (тут завчена книжна старослов'янська мова дає себе зна­ти якнайменше): Олекса, Олексий, Олександр, Онисимь, Оли-сей, Остафий, Олена, Микита, Микьіфор, Михайло, Марко, Ва­силь, Василко, Юрко, Иванко, Пан[ь]ко, Рад[ь]ко, Степанець, Федорець, Данилець, Яковець, Костянтинь, Хрьстина. То тут, то там у берестяних грамотах прохоплюються слова, харак­терні саме для української мови: господиня, господарь, бат-ко, паробокь, наимить, господа «домівка», година, кожухь, сви­та, сорочиця, глекь, соромь, досить, куди, аби, та (сполуч­ник) тощо.

Чимало подібних українізмів трапляється також у Новго­родській кормчій, Новгородському літописі, грамотах. Це не просто діалектні явища, а прояви тієї самої простонародної мови, якою розмовляли не лише в Києві та навколо нього, а й

у Новгороді, зрозуміло, з певними особливостями, зумовлени­ми місцевим мовним субстратом.

Безперечно українським є напис «коваль Людота» (XI ст.) на мечі, знайденому на Полтавщині, як і напис на келихові чернігівського князя Володимира Давидовича, зроблений не пізніше 1151 p.: «А се чара кня[зя] Володимерова ДавиЬовча, кто из нее пь тому на здоровье а хваля Бога свого осподаря великого кня[зя]».

Тим часом такі визначні твори Київської Русі, як «Повість врем'яних літ», «Руська правда», «Слово о законі і благодаті» Іларіона, «Повчання» Володимира Мономаха, «Слово о полку Ігоревім» тощо, не завжди можуть бути цілком достовірними свідченнями про мову часів Київської Русі, оскільки вони дійшли до нас не в оригіналі, а в значно пізніших копіях. А про те, які мовні зміни могли вносити в них переписувачі, можна судити, зіставивши, наприклад, ту саму розповідь із «Повісті врем'яних літ» під роком 6505 (997) за найдавнішим Лаврентіївським списком 1377 р. та другим відомим Іпатсь-ким списком початку XV ст. Між першим і другим списками є такі розбіжності (першими подано слова за Лаврентіївським списком, другими — за Іпатським): из города — из града, гладь — голодь, єдинь — одинь, старець — старець, хотять — хотять, хочете — хощете, и я — и азь, колодязь — кладезь, престоя-ти — перестояти і под. 1 навіть у тому самому списку ті самі слова могли писатися по-різному. Наприклад, у розглядувано­му уривку в Лаврентіївському списку поряд із формою городь, вжитою 8 разів, 5 разів ужито форму градь; поряд із формою гладь стоїть форма голодь, як і в Іпатському списку, де поряд із градь виступає слово горожани, а поряд із голодь вживається гладь тощо. Отже, переписувачі не тільки копіювали оригінал, а й прилагоджували його якоюсь мірою до сучасної їм мовної ситуації. Оригінал же, якщо судити за його граматичним ладом та лексикою, був написаний таки старослов'янською мовою.

Інше враження справляє список «Слова о полку Ігоревім», опублікований 1800 р. Ця поема, як вважають учені, складена в 1185—1187 pp., а її відомий список зроблено, можливо, в XV—XVI ст. під час так званого другого південнослов'янсько­го впливу, коли в текстах посилено виправлялися відхилення від старослов'янської мови. «Слово о полку Ігоревім» теж, пев­но, виправлене. На таку думку наштовхують ті поодинокі, мабуть-таки, недогляди, пропуски «помилок», які тут трапляються. Наприклад, в усьому тексті послідовно вживається старослов'янська форма імені Владимиру але один раз — Во-лодимирь (до речі, і в «Повісті врем'яних літ», і в інших най­давніших пам'ятках виступає майже виключно форма Володи-мирь, Володимерь); дев'ятнадцять разів ужито в родовому відмінку одни­ни прикметників закінчення -аго {старого, великого), а двад­цятий раз проскакує —ого: поганого Кощея; вісім разів пре­фікс раз-, рас- написано через а, а дев'ятий — через о (не під наголосом): ростріляєві (перша особа двоїни); у двох третіх випадків (65 разів) у кінці дієслів третьої особи однини й мно­жини стоїть -ть (кличеть, велить), але в решті (31 раз) — -ть: комони ржуть за Сулою; звенить слава в Києві; труби тру-бять в Новіграді; стоять стязи в Путивлі.

Зовсім не старослов'янські й такі вислови, слова та форми слів: лисици брешуть на щити; другого дни велми рано; діти бісови (треба мати на увазі, що буква *Ь читалася як і); уже бо братіє невеселая година вьстала; уже княже туга умь полони­ла; заступивь королеви путь; подь тии мечи харалужний; заго­родите полю ворота; оксамити; кожухи; стяг; звонячи в пра-діднюю славу; гримають тощо.

Автор «Слова о полку Ігоревім» — якщо не воїн, то люди­на, що оберталася в середовищі воїнів, які стояли ближче до простолюддя, ніж князі, бояри або ченці. Тому в цій високо-майстерній поемі народна мовна стихія мала б відбитися біль­шою мірою, ніж у будь-якому іншому творі тих часів. Так і сталося. 1 ті елементи, що виходять за межі старослов'янщини (цією мовою мусив користуватися, як і всі освічені люди того часу, також автор «Слова о полку Ігоревім»), мають безпереч­ний український характер.

Деякі, хоч і дуже скупі, відомості про мову Київської Русі є в іноземних авторів. Дослідник мови євреїв, які жили в давні часи в Київській Русі, О. Я. Гаркаві наводить, крім інших, такі факти, які стосуються мови часів Київської Русі1.

Єврейський теолог Соломон Іцхакі (1040—1105) у ко­ментарі до П'ятикнижжя вживає слово шнір і пояснює: «Шнір означає сніг мовою ашкеназі (ашкеназі — назва євреїв, що жили в Київській Русі. — /. Ю.) і мовою ханаанською (тоб­то руською. — /. /О.)». Коли вимовити це слово з гаркавим р, то воно звучатиме майже так само, як українське слово сніг. Отже, принаймні в другій половині XI ст. в народі звук, що в старослов'янській мові позначався буквою *Ь (сн'кгь), промовляли як і, а звук, що позначався буквою г, промов­ляли як h, а не як g, тобто так, як і тепер в українському слові сніг.

Інший єврейський теолог Ісаак бен-Моїсей (писав у 1240— 1260 pp.) у коментарі до Талмуду дає таке пояснення: «...дере­ва (або колоди), зв'язані у великій кількості, що в Біблії нази­вається рафсодот..., по-німецькому влос (Floss), а ханаансь­кою мовою піпт». Тут переписувачі, безумовно, переставили місцями другу і третю букви: має бути — пліт. Виходить, шо чергування о з і в українській мові сталося не пізніше середи­ни ХШ ст., а не в XV ст., як це засвідчують найдавніші ук­раїнські пам'ятки.

Найкраще відбили мову дохристиянської Русі українські народні пісні, яких записано, як стверджують вчені, понад 200 тис. (аби створити таку кількість, потрібно було не одне тисячоліття). Відразу слід зазначити, що народ як колектив­ний автор пісень не перекладає, він може лише редагувати їх, доповнювати або скорочувати. Але ось ця щедрівка, яку й те­пер співають із 13 на 14 січня в Доброгостові Львівської об­ласті, не редагувалася:

Чи спиш, чи чуєш,

Господаречку,

У своїм домочку

На Новий рік, на Новий рік ?

Підем орати, підем сіяти

Яру пшеницю

На Новий рік, на Новий рік.

На перший погляд незрозуміло, як це можна сіяти яру пшеницю в січні. Але річ у тім, що на Русі до прийняття хри­стиянства Новий рік зустрічали не в січні, а наприкінці берез­ня, коли й справді можна починати весняну сівбу. Володимир Великий початок року переніс на вересень, і тільки в середні віки цю подію стали відзначати першого січня. А щедрівка залишилася без змін.

Такою ж давньою, дохристиянською є й ця купальська пісня, записана на Івано-Франківщині й відома в інших краях України:

Гей, око Лада, Леле Ладове, Гей, око Ладове, ніч пропадає, Бо око Лада з води виходить, Ладове свято нам приносить. Гей, Ладо! А ти, Перуне, Дай дочекати Ладі Купала.

Усе тут — і особливий ритм, й імена дохристиянських бо­жеств — старовинне, тільки не мова.

Можливо, ще давніші погляди наших предків відбиває вес­нянка, записана на Волині:

Ой ти, соловейку, ти ранній пташку,

Ой чого так рано із вир 'їчка вийшов?

— Не сам же я вийшов, Дажбог мене вислав,

З правої ручейки й ключики видав,

З правої ручейки — літо відмикати,

З лівої ручейки — зиму замикати.

У цій пісні, як і в попередніх, відбилося світобачення на­ших далеких пращурів у всій своїй первозданності: і уявлення про сонце як Ладове око, що поринає у воду й виринає з неї; і переконання, що на зиму пташки ховаються під річку, де був вирій, тобто рай (адже первісний корінь у слові річка — pi < p*fe < рай): туди не треба було відлітати, а просто заходили й звідти виходили; і поділ року на зиму, літо й осінь (без вес­ни). Давність цієї пісні, як і багатьох інших, не лише наведе­них тут, безперечна. А мова їхня — природна, жива, ніби вони нещодавно складені. Передусім народна пісня й допомагала вижити українській мові наперекір усім знегодам, шо випада­ли на її долю.

Показово, шо російська народна творчість подібних пісень не знає. Угро-фінські племена (меря, мурома, мешеря, перм, голядь, югра, весь та ін.), які склали ядро майбутньої Росії, втративши свою мову, втратили й колишню усну творчість. Народні пісні в новій мовній оболонці виникали тут уже в умовах панування християнської ідеології. Прийшли слов'янські колоністи, насамперед дружинники, які принесли сюди старослов'янсько-українську мовну суміш, новою мовою ство­рювали лише билини — імена їхніх персонажів (Ілля, Нікітич, Альоша Попович) уже явно християнські.

Народна українська мова поволі прокладала собі шлях у літературу, долаючи привнесену старослов'янську мову. Риси живої народної української мови досить помітні вже в так зва­них Литовських статутах, зведеннях законів Литовсько-Русь-кої феодальної держави, які виходили у 1529, 1566 і 1588 pp. «Простою мовою» було перекладено Пересопницьку Єванге­лію (1556—1561). Але ця «проста мова» ше не відображала живої розмовної мови українського народу — це була суміш старослов'янізмів, полонізмів, латинських слів та українізмів.

Перший запис пісні українською народною мовою було зроблено понад 430 років тому — 1571 р. («Дунаю, Дунаю, чему смутен течеш?»). В Яворові на Львівщині 1619 р. було опубліковано дві інтермедії як додатки до польської драми про смерть Іоанна Хрестителя. Мова в них — сучасна українська з певними діалектними особливостями, наприклад:

Що тут ти, побратиме, собі поробляєш? Кажи мені — як живеш та і як ся маєш ?

Значну роль у формуванні української літературної мови на живій народній основі відіграв І. Котляревський, автор пер­ших великих художніх творів українською мовою — поеми «Енеща» та п'єси «Наталка Полтавка». Особлива заслуга в ста­новленні й утвердженні української літературної мови на на­родній основі належить творчості Т. Шевченка, який органіч­но поєднав елементи народнорозмовної мови з мовностильо­вими засобами українського фольклору й елементами книж­ної старослов'янської мови.

ukrainskamova.narod.ru



Схожі матеріали:

Категорія: Українознавство | Переглядів: 3839 | Додав: Anatoliі☩UCT☩ | Теги: Україна, українська мова, державна мова, мова, церковно-словянська мова, старословянська мова, Київська Русь | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Присвячений
душам у чистилищі

Відправляємо:



Молитовні прохання
500

Підпишіться на оновлення:





Пошук на сайті




Даний сайт синхронізовано під браузери Mozilla Firefox та Opera
2008-2019©Ukrainian Catholic-Traditionalist
Усі права застережено. Повне або часткове використання матерiалiв www.traducionalist.info дозволяється за умови посилання (для iнтернет-видань — гiперпосилання) на www.traducionalist.info. Увесь матеріал, представлений на сайті www.traducionalist.info, взятий з відкритих джерел. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних імен та інших відомостей несуть автори публікацій.
Яндекс.Метрика