Меню сайту

Категорії розділу
Публіцистика [341]Демонологія, містицизм [81]
Молитви-екзорцизми [15]Рідкісні молитви [18]
Екзорцизм [24]Книги [21]
Молитви [191]Секти, культи, окультизм [183]
Підпілля, історія УГКЦ [65]Християнський софт [5]
Часопис "Пізнай Правду" [22]Життя Святих [117]
Творчість [16]Масонерія і антихрист [242]
Відео Online [36]о. Піо "Щоденник Любові" [5]
Християнський націоналізм [104]Безбожники [36]
Папа Бенедикт ХVI [49]Московська психіатрія (МП) [105]
Культура [17]Життя у чистоті [40]
Роздуми про віру [106]Суспільні проблеми [449]
Пророцтва, об'явлення [55]Повчання, настанови [389]
Образки, ікони [5]Пресвята Богородиця [128]
Християнська містика [27]Українознавство [76]
Наука Церкви [424]Профанації [18]
Екологія [7]Цікаво... [68]
Традиціоналізм [62]Криза Церкви. Модернізм [66]
Повчальні історії, притчі [173]Паломництво [10]
о. Габріель Аморт "Нове визнання екзорциста" [26]Подружжя [132]
Християнська етика [39]Апокрифи [2]

Друзі сайту
Унійна Традиція УГКЦ
УГКЦ (Скала-Подільська)
В обороні католицької віри
Джублик в Закарпатті
Персональний сайт Павлюк
Молитва
Братство Св. Пія Х (BY)
Братство Св. Пія Х (RU-Mos)
Братство Св. Пія Х (RU-Pet)
Una Voce Russia
Промінь Любові
Голодомор-геноцид 1932-33
Аве Марія
Бушкрафт
Українська благодійницька мережа
Благодійний Фонд «ТИ – АНГЕЛ»
Допомога онкохворим дітям

Форма входу
E-mail/Login:
Пароль:

Головна » 2010 » Листопад » 21 » Суспільні проблеми » У „БЕЗВЕРХІЙ ХАТІ” (Аналіз результатів місцевих виборів 2010)
19:59
У „БЕЗВЕРХІЙ ХАТІ” (Аналіз результатів місцевих виборів 2010)
Недавні місцеві вибори в Україні 2010 року стали черговою імітацією державотворчого і демократичного процесу. Але це не дивно. Відбувалися вони (і це давнє спостереження націоналістичних політологів, зокрема Василя Іванишина, тепер поділяє величезна кількість політичних аналітиків, публіцистів і просто свідомих громадян) в специфічних умовах України як неоколонії, що нагадує класичний шевченківський образ бездержавності – „безверхої хати”. Уже після парламентських виборів 2006 року для мислячих людей стало очевидним, що в межах виконавчої, законодавчої та судової гілок влади остаточно утвердилася переважно неукраїнська за кадровим складом (якщо, наприклад, пригадати характеристику уряду Ю.Тимошенко Борисом Олійником) та антиукраїнська за суттю система влади, розподілена між проросійськими (Партія регіонів, КПУ, соціалісти та ін.) та прозахідними („помаранчеві” та інші націонал-демократи) „п’ятими колонами”, на чолі яких явно або приховано стояли і стоять представники олігархічного капіталу. Українську ідею, ідею націоналістичну, ідею національного державотворення (і цим особливо хвалилися ліберали в оточенні В.Ющенка після перемоги у 2004 році) було цілком усунуто з політичного мислення і майже цілком – з політичного мовлення на владному Олімпі.

Перемога В.Януковича на президентських виборах у 2010 році надала більшої переваги проросійським силам, дозволила їм сконцентрувати у своїх руках великий адмінресурс, дозволила поставити під контроль всі силові структури і суди (включно із Верховним та Конституційним), тому нічого дивного, що неоколоніальна влада набула цілком виразних московських рис. Тож місцеві вибори для правлячої Партії регіонів мали подвійну мету: 1) усунути від влади на місцях своїх прозахідних конкурентів (передусім рештки „помаранчевих” команд із „Батьківщини”, „Нашої України”, „Народної самооборони” та ін.) і 2) вибудувати вертикаль нової „регіональної” влади: Президент – більшість у Верховній Раді – більшість у місцевих органах влади. Поза традиційними східними і південними регіонами, ПР утвердилася у Центрі та Півночі України. Тож промосковський варіант розбудови „України без українців” набуває розвитку. Цікаво, що таке холуйське, антидержавне здавання кремлівським вождям національних інтересів (продовження оренди Чорноморському флоту Росії, продаж стратегічних галузей економіки, русифікація української освіти та науки, боротьба з українським націоналізмом, фальшування національної історії, ідеї впровадження російської як другої регіональної та державної мови та ін.) неодноразово викликали обурення навіть у такого не зовсім україноцентричного політика, як екс-президент Леонід Кучма. Закономірними й численними, хоча, на жаль, досі належним чином не організованими, були й протести української громади.

Таким чином, місцеві вибори стали лише черговим етапом здійснення антиукраїнської програми. (Але чого обурюватися: це ж план побудови „України для людей”, а не для якихось там українців.) Цей етап був підготовлений на різних рівнях. На законодавчому йому посприяв прийнятий поспіхом закон про вибори, який сам В.Янукович назвав недосконалим і запропонував змінити. Правда, уже після проведення виборів. Єдиний позитив – повернення змішаної системи виборів – нівелювався потужним адміністративним тиском регіоналів і браком по-справжньому альтернативних політсил та осіб, за які можна було б голосувати.

Організаційний рівень виборів показав, окрім уже згадуваних проявів адмінресурсу влади, банальний підкуп бідних і залякування та переслідування (аж до арештів) непокірних, утворення партій-клонів і зняття з виборів реальних конкурентів (наприклад, „Батьківщини” у низці областей), неконтрольоване додруковування тиражу бюлетенів, дивне формування ТВК, укрупнення дільниць (звідси – тиснява), довжелезні партійні списки, фальшування підрахунку голосів тощо. До речі, про масові фальсифікації говорили не лише спостерігачі чи представники опозиційних партій, про це згадували навіть регіонали, звідси – численні випадки перерахунку голосів чи переголосування. Про унікальні можливості для фальшування свідчить і те, що й досі (через понад тиждень після голосування) точно невідомо скільки людей взяло участь у виборах, що дані екзитполів суттєво відрізняються від остаточних результатів, а також те, що підсумки ЦВК обіцяє оголосити аж через три тижні після виборів. Видно, когось не дуже задовольняють здобуті результати. У підсумку, враховуючи катастрофічну низьку явку виборців (за оцінками експертів, явно нижче 50 %), можна говорити, що вибори як демократичний механізм реально не відбулися.

На рівні агітації і пропаганди кампанія була звично сіра, тупа і примітивна. Оскільки чіткої ідеології учасники виборів не мали (пропонували дику суміш популізму, ліберальних, соціал-демократичних та фальшиво-патріотичних гасел), тож переважно множили порожні соціально-економічні обіцянки й орієнтували людей на ту чи іншу особу, а не ідею. Політична школярщина знову домінувала. Технологічний рівень знову демонстрував звичну війну плакатів, телероликів, політ-шоу, компроматів та ін. Оригінально і коротко виступив завжди „самотній” опозиціонер А.Яценюк: мовляв, усе погано, але „ми йдемо будувати українську державу”. Правда, відколи у „Фронту змін” взялася програма побудови „української держави” – велика таємниця. Та тут головне сказати красиво…

Переможцем виборів стала передусім Москва, вигравши чергову битву у Заходу за вплив в українській неоколоніальній адміністрації. На рівні політичних об’єднань свої локальні перемоги здобули: 1) антиукраїнська Партія регіонів, 2) безідейно-космополітичний „Фронт змін”, 3) ВО „Свобода” і 4) українські реваншисти (КПУ). Правда, перемоги ці часткові. ПР загалом по Україні, за підрахунками аналітиків, втратила понад 3 мільйони голосів порівняно із президентськими виборами 2010 року. „Фронтовики” Яценюка ніде не здобули переконливої більшості, хоча й посутньо збільшили свою присутність у різних областях Заходу, Півночі й Центру. Комуноїдні сили виграли у тому сенсі, що до них поступово починає переходити частина розчарованого електорату регіоналів на Півдні (окрім Криму) і Сході.

Перемогу ВО „Свобода” у Галичині можна вважати моментом звільнення галичан від „ліберально-демократичного іга”: упродовж 1990-х і 2000-х рр. лідери різних демократичних середовищ лякали галичан що в разі їхнього націоналістичного вибору Західну Україну не зрозуміє Наддніпрянщина, і тому 90 % галичан систематично і слухняно віддавили голоси тільки за ліберально-демократичні партії типу „Руху”, „Нашої України” чи „Батьківщини”. Від цього регулярно програвали українська національна ідея і справа: в українській політиці ніяк не формувалася міцна, наступальна, націоналістична сила, всі надії покладалися на „дипломатичний” компроміс із антиукраїнськими середовищами. Тому перемога „Свободи” дуже важлива, але викликає деякі питання. Бо очевидно, якщо б ця партія стала на позиції класичного українського націоналізму, запропонувала справді націоналістичну програму, повела мову про боротьбу за національну державу, то ця перемога була б значно більшою і більш доленоснішою для українського руху. Однак ставки були інші – на патріотичну риторику й особу лідера (О.Тягнибока). Чи зможе така неоднозначна сила стати реальним захистом національних інтересів на місцях, чи піде сумними шляхами УНА-УНСО, КУНу та ін., побачимо. Лідерам „Свободи” варто пам’ятати: голосуючи за їхню організацію, люди голосували таки за український націоналізм, з ним ототожнюючи партію О.Тягнибока. Чи виправдаються їхні надії?

Від поразки своєї партії „Єдиний центр” (перемога лише на Закарпатті) виграв хіба що її лідер – запеклий опозиціонер, борець за ідеали Майдану і лютий демократ Віктор Балога став міністром МНС в уряді М.Азарова (повторивши шлях іншого непримиренного ющенківця і непідкупного революціонера, лідера „Пори” Владислава Каськіва).

Переможеними на виборах виявились: 1) усі ліберально- космополітичні помаранчеві сили (найбільш відчутно й ганебно програли вчорашні владні фаворити – „Батьківщина” (більшість лише у Волинській області), „Наша Україна”, „Народна самооборона”), 2) націонал-демократи (НРУ, УРП-„Собор”, УНП, партія „За Україну”), 3) низка партій влади, яких регіонали поступово відтискають від владного корита („Сильна Україна”, „Народна партія” В.Литвина, комуністи в Криму).

Загалом же внаслідок бездумності політичного проводу так званих „опозиційних сил” опинилася у програші українська справа – справа національного визволення, відродження й державотворення українського народу. Хоча справжні масштаби і параметри цього програшу можна буде оцінювати лише за кілька місяців, однак наслідки очевидні: в Україні продовжує зміцнюватися неоколоніальна промосковська влада, неодноразово окреслена різними аналітиками як „режим внутрішньої окупації”. Наступна її мета озвучена: перемога на парламентський виборах.

Радикально змінити ситуацію ще можна. Але лише тоді, коли буде продовжено українську національно-визвольну боротьбу, припинену недолугими лідерами націонал-демократів на початку 1990-х. Йдеться про надактуальне та єдинорятівне завдання: реалізацію української національної ідеї – створення української національної держави із всеохопною системою національного народовладдя, „яка б запевнила українській нації гарантований розвиток, усім громадянам України – всебічну свободу, справедливість, добробут” (Василь Іванишин).

Кожна із державницьких чи національно-патріотичних організацій в Україні, яка візьметься за програму реалізації національної ідеї в процесі державотворення, – врятується сама і врятує Україну. Однак, як видається, більше перспектив може мати нова політична сила (чи сили – політичні, громадські) націоналістичного типу, яка контролюватиметься національно свідомою громадою та національним орденом, на кшталт того, яким довгі десятиліття української історії була Організація українських націоналістів (ОУН). (Шкода, що численні сучасні ОУН-и цієї функції виконувати неспроможні.) Могутній електоральний та кадровий потенціал такої націоцентричної сили, позбавленої промосковських чи прозахідних ілюзій, очевидний. Про це опосередковано свідчить масове розчарування людей у сьогоднішніх різнокольорових політиканах, далеких від української ідеї. За попередніми підрахунками різних джерел, у виборах взяли участь лише 30-50 % виборців. Крім того, від 7 до 14% проголосували проти всіх. А це разом становить абсолютну більшість дорослого населення сучасної України, що вирвались за межі „виборів без вибору”. В подальшому цей протестний потенціал може збільшуватись.

Щоб наступні вибори не стали черговими виборами без вибору, черговим втраченим шансом, черговими перемогами антиукраїнських чи космополітичних сил, слід, очевидно, обрати шлях активної, якісної, революційної зміни ситуації в країні загалом та в окремих регіонах зокрема. А здійснити ці зміни на користь народу без осмисленого вибору національної ідеї просто неможливо. Неможливо, бо, як твердив відомий іспанський філософ та письменник Мігель де Унамуно, відродити націю означає „перетворити стадо виборців та податкодавців” у „народ, що складається з «я»”. І це „я” мусить бути національне. Лише на цьому революційному шляху є шанси здобути і розбудувати українську державу. А значить зажити гідним життям.

Петро ІВАНИШИН,
Науково-ідеологічний центр Дмитра Донцова
www.banderivets.org.ua


Схожі матеріали:

Категорія: Суспільні проблеми | Переглядів: 1436 | Додав: Anatoliі☩UCT☩ | Теги: Україна, результат місцевих виборів, національна ідея, політика, аналіз результатів, вибори 2010 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Присвячений
Непорочному Зачаттю
Пречистої Діви Марії

Відправляємо:



Молитовні прохання
500

Підпишіться на оновлення:





Пошук на сайті




Даний сайт синхронізовано під браузери Mozilla Firefox та Opera
2008-2019©Ukrainian Catholic-Traditionalist
Усі права застережено. Повне або часткове використання матерiалiв www.traducionalist.info дозволяється за умови посилання (для iнтернет-видань — гiперпосилання) на www.traducionalist.info. Увесь матеріал, представлений на сайті www.traducionalist.info, взятий з відкритих джерел. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних імен та інших відомостей несуть автори публікацій.
Яндекс.Метрика