Меню сайту

Категорії розділу
Публіцистика [341]Демонологія, містицизм [81]
Молитви-екзорцизми [15]Рідкісні молитви [18]
Екзорцизм [24]Книги [21]
Молитви [191]Секти, культи, окультизм [183]
Підпілля, історія УГКЦ [65]Християнський софт [5]
Часопис "Пізнай Правду" [22]Життя Святих [117]
Творчість [16]Масонерія і антихрист [242]
Відео Online [36]о. Піо "Щоденник Любові" [5]
Християнський націоналізм [104]Безбожники [36]
Папа Бенедикт ХVI [49]Московська психіатрія (МП) [105]
Культура [17]Життя у чистоті [40]
Роздуми про віру [106]Суспільні проблеми [448]
Пророцтва, об'явлення [55]Повчання, настанови [388]
Образки, ікони [5]Пресвята Богородиця [128]
Християнська містика [27]Українознавство [76]
Наука Церкви [424]Профанації [18]
Екологія [7]Цікаво... [68]
Традиціоналізм [62]Криза Церкви. Модернізм [65]
Повчальні історії, притчі [173]Паломництво [10]
о. Габріель Аморт "Нове визнання екзорциста" [26]Подружжя [129]
Християнська етика [39]Апокрифи [2]

Друзі сайту
Унійна Традиція УГКЦ
УГКЦ (Скала-Подільська)
В обороні католицької віри
Джублик в Закарпатті
Персональний сайт Павлюк
Молитва
Братство Св. Пія Х (BY)
Братство Св. Пія Х (RU-Mos)
Братство Св. Пія Х (RU-Pet)
Una Voce Russia
Промінь Любові
Голодомор-геноцид 1932-33
Аве Марія
Бушкрафт
Українська благодійницька мережа
Благодійний Фонд «ТИ – АНГЕЛ»
Допомога онкохворим дітям

Форма входу
E-mail/Login:
Пароль:

Головна » 2010 » Липень » 28 » Публіцистика » Терновий вінець УГКЦ ч.1
13:57
Терновий вінець УГКЦ ч.1

Священик о. Стефан Качала ввійшов в історію як найвидатнішій політичний і громадський діяч, посол до галицького сейму і віденського парламенту, письменник, талановитий проповідник, публіцист і меценат. Він був одним із найбільших фундаторів "Просвіти”, заснованої в 1868 р., а в Тернополі фундував велику бурсу для шкільної молоді. Цей заклад мав назву "Руська Бурса ім. о. Стефана Качали”. Через неї перейшли сотні найталановитіших учнів.

Можна дуже багато писати про роль греко-католицького духовенства в розвитку українського письменства, але це велика дослідницька праця, яка вимагає особливого підходу і часу. Моїм бажанням є показати, що греко-католицькі священики відіграли чи не найважливішу роль у житті Галичини і всього українського народу. Назву тільки їхні прізвища і імена, не застановляючись окремо над їхніми здобутками: о. Микола Устіянович, о. Антін Могильницький, о. Тимотей Бордуляк, о. Лепкий, о. Олександр Малицький, о. Василь Ільницький, о. Данило Танячкевич, о. Михайло Чайковський і багато інших священиків, які ревно і самовіддано працювали над духовним і національним відродженням української нації.

Непересічними парламентарями і громадськими діячами були: о. Іван Озаркевич, о. Йосиф Заячківський, о. Григорій Гинилевич, о. Кирило Гаморак, о. Тома Полянський, о. Омелян Коссак, о. Йосиф Лозинський, о. Стефан Онишкевич, о. Йосиф Фоли, о. Северин Метелля, о. Омелян Погорецький, о. пралат Леонтій Куницький, о. крилошанин Роман Лободич, о. Михайло Ганушевський.

Священики жили серед людей, особливо по селах, мали свої плебанії і щодня зустрічалися з людськими проблемами, злиднями і недолею. Визначну роль у господарському житті відродженої Галичини віді-грали священики: о. Тит Войнаровський – добрий економіст, досвідчений знавець парцеляції дідичівських земель й засновник українського парцеляційного товариства "Земля” у Львові в 1908 р.; о. Дем’ян Лопатинський – досвідчений довголітній директор Видавничої Спілки "Діло”, о. Євген Дуткевич – перший голова Надзірної Ради "Народної Торгівлі” в 1883 р.,  о. Василь Ільницький – перший голова Комітету будови українського театру у Львові 1892 р. Заснування 23 березня 1899 р. товариства "Сільський Господар” в Олеську довершили о. Тома Дуткевич, о. Теофіл Гутковський, о. Юліан Дуткевич, о. Григорій Купчинський і кілька господарів з того району. З часом це товариство переросло в потужну господарську організацію. Священики допомагали населенню давати собі раду в найтяжчих хвилинах життя. В тих часах греко-католицький священик був для вірних усім: духовним батьком, опікуном, порадником, вчителем, госпо­дарем, лікарем.

Активними діячами громадського і політичного життя були також: о. Олександр Стефанович, о. Теодор Савойка, на західних окраїнах Галичини – о. Іван Чапельський, о. Іван Ваньо, о. Корнилій Мандичевський (посол до сейму 1891 р.), о. Омелян Константинович, парох Сянока, о. Євстахій Цу­рковський, о. Володимир Винярський, о. Іван Іванчук, о. В. Матковський, о. В. Русин та багато-багато інших. Ці священики були не тільки духовними провідниками, але також старалися просвічувати народ у політичних, національних, гро­мадських справах, закладати в серцях українського насе­лення національну свідомість і рівність. Ми нічим не є гірші за інші народи Європи і світу. Ми маємо велику історичну, національну, культурну, духовну спадщину, її тільки треба піднести на відповідний рівень, вивчити, жити нею, навчити своїх дітей і онуків. Греко-католицькі священики послідовно, деколи наражаючи себе на немилість офіційної державної влади, панівної "польської еліти” (як духовної, так і світської), визнавали свою приналежність до української нації, не цуралися простого, неграмотного, не раз затурканого до краю сільського населення, не стидалися своєї культури і мови, звичаїв і традицій і в такий спосіб своїм особистим прикладом тягли за собою з прірви, з темряви українське населення. Ми повинні про них пам’ятати і наслідувати їхні вчинки у нашому житті.

На особливу увагу заслуговує Замойський Синод 1720 р., який влив нове життя в Уніатську Церкву. Отці собору усвідомлювали: щоб розбудити народ з духовної сплячки, необхідна віднова Духа, потрібно працювати над піднесенням духовності народу. Ініціатором і організатором Замойського Синоду був митрополит Лев Кішка. Папський Нунцій того часу Єронім Грімальді і митрополит Лев Кішка писали до Папи Климентія XI про необхідність скликання Синоду, і того самого року Апостольська Столиця дала дозвіл на його проведення. Час був неспокійний: воєнні дії, різного роду політичні інтриги не давали можливостей для скликання Синоду. Але напевне була особлива дія Божого Провидіння, бо митрополит і духовенство мали ще п’ять років, щоб добре подумати, опрацювати, ретельно підготувати і зібрати увесь матеріал для успішної діяльності Синоду.

Багато істориків, літургістів і нині є противниками Замойського синоду: мовляв, він залишив негативний слід у житті Уніатської Церкви, златинізував наш обряд, відірвав нас від "нашого” кореня, ми стали більш відмінними від православних тощо. На мій погляд, такі закиди не мають жодного підґрунтя. Цей Собор скликала і провела за благословенням Апостольської Столиці ієрархія Греко-Католицької Церкви. Собор не був спонтанним: до нього готувалися митрополит і духовенство 5 років – це немалий час. Добре були вивчені і проаналізовані усі негативи в Уніатській Церкві. Ієрархія нашої Церкви того часу не бажала бути формальними католиками – визнавати тільки авторитет Римського Архієрея, і на тому кінець. Більшість ієрархії в нинішній УГКЦ воліє бути лише формальними католиками: згадувати на Святій Літургії Папу Римського, а поза тим бути більшими православними, як сама Руська Православна Церква.

Наші предки прагнули жити Католицькою вірою, увібрати в себе ті духовні надбання, ті скарби і перлини, які посідала і надбала Вселенська Церква за той час, коли українці і білоруси перебували в темряві схизми. Це не була жодна латинізація – це були духовні вимоги часу, щоб на відповідний духовний рівень піднести Уніатську Церкву. Завдяки цьому Собору і муче­ницькій смерті Святого Йосафата, завдяки багатьом іншим мученикам і сповідникам ідеї Святої Унії ми збереглися як Церква, як народ, як нація. Невідомо, що було б з нами (страшно навіть подумати!), якщо б не було Унії і Замойського Синоду, до чого б привело тільки формальне визнання Римського Архієрея Головою Церкви. В такому випадку сама ідея Унії довго б не втрималася. Вірні не бачили б жодної різниці, жодного поступу в духовному житті. Вони б говорили: яка різниця – там згадують Папу, а там Патріарха. Хіба сьогодні більшість греко-католиків так не говорить: яка різниця, до якої церкви ходити – один Бог… Тому Замойський Синод хотів показати цю різницю в Святій Вірі, в богослужінні, в дисципліні.

Світлої пам’яті митрополит Лев Кішка й інші учасники Синоду мали глибоке усвідомлення: щоб Уніатська Церква встояла серед тодішнього буревію, вона мусить показати свою святість і духовну ідею, за яку можна віддати своє життя, і їм це вдалося зробити. Замойський Синод влив у життя нашої Церкви те, чого Вона найбільше потребувала, він відживив духовне життя народу, роздмухав маленький тліючий вогник у велике жертвенне вогнище. Маємо неустанно молитися за спокій душ усіх членів того Синоду, бо ми часто недооцінюємо – можливо, через незнання наше або фальшиву інформацію і перекручені історичні факти – всієї цієї праці, яку здійснили отці Замойського Синоду.

Синод був призначений на 26 серпня 1720 р. у м. Львові. Але влітку того ж року у Львові виникла пошесть, тому Синод перенесли до містечка Замостя в Люблінській окрузі. Учасниками Синоду були: Митрополит Лев Кішка, Апостольський нунцій Єронім Грімальді, Архієпископ Полоцький Флоріан Гребницький (1720-1762); Єпископ Луцько-Острозь­кий Йосиф Виговський (1716-1730); Єпископ Львівсько-Галицький Атанасій Шептицький (1715-1746); Єпископ Холмсько-Белзький Йосиф Левицький (1711-1730); Єпископ Перемишльський Єронім Устрицький (1715-1746); Єпископ, номінат Пінсько-Турівський, висвячений у Замості, Теофіл Годебський (1720-1730); Архієпископ Лаврентій Друцький-Соколинський (1718-1727), протоархімандрит Василіанського Чину Завадський, сім Архімандритів, вікарій Супрасльської архімандрії, та 129 священиків світського і монашого клиру, крилошани капітул, професори духовних семінарій, декани, ігумени головних монастирів та інші церковні мужі. Були також представники Львівського Ставропігійного братства і миряни.

Синод розгортав свою роботу в секціях, а три урочисті засідання відбувалися в церкві Покрови Божої Матері. Перше урочисте засідання відбулося 26 серпня 1720 року, друге – 1 вересня, а третє, заключне, – 17 вересня того ж року.

Замойський Синод розглянув усі важливіші справи церковно-релігійного життя Уніатської Церкви на початку XVIII століття. Серед найважливіших питань були Правди святої Віри, уділювання Святих Тайн і приписи церковної карності. Рішення Синоду поділяються на 19 розділів відповідно до предмета, який трактують. Через 10 років виповнюється трьохсота річниця від часу проведення Замойського Синоду, який був і залишається юридичним та адміністративним кодексом усієї УГКЦ, своєрідною конституцією, оскільки має офіційну апробату Апостольської Столиці в Римі. Папа Венедикт XIII 1724 року підтвердив Замойський Синод, який цим актом набув сили папського закону для нашої Церкви і обряду вірних, де б вони не проживали. Унія почала вводити порядок і дисципліну в духовне життя. Вже було замало загальних фраз, яким жила до цього часу Православна Церква на Україні: ти козак, православний, перехреститися вмієш – все добре… Уніатська Церква зобов’язувала своїх вірних знати свою католицьку релігію, вивчати катехизм і жити так, як велять Заповіді Божі і Церковні. Звичайно, не можна було відразу одним розпорядженням чи декретом змінити духовного життя, на це потрібний був час, багато жертвенної праці священиків, єпископів не однієї генерації.

Уніатські священики в Галичині жили між польським і жидівським населенням. Одні й другі нерідко зверхньо ставилися до українців. Мусимо щиро і відверто визнати, що в деяких питаннях вони мали рацію. Рівень духовенства в Православній Церкві був надзвичайно низьким. Деякі українські священики за своїм духовним і культурним рівнем не набагато перевищували селян, і тому поляки і євреї кепкували з нас. В часи унії розпочалося відновлення нашого народу і духовенства. За ту працю взялися уніатські владики.

Для прикладу візьмемо духовне життя Перемиської дієцезії. Від часу, коли єпископ Інокентій Винницький (1679-1700) прийняв церковне з’єднання, він старався дбати про утвердження віри католицької в усій своїй єпархії. Для цього треба було відновити, піднести духовність українського населення. Щоб це зробити, має бути відповідним рівень самих священнослужителів і монаших спільнот. Необхідно було скликати єпархіальні синоди для вирішення і окреслення дій у сфері духовної віднови.

Такий єпархіальний Синод відбувся в Перемишлі 27 квітня 1693 р. Ось окремі рішення цього Синоду, який вирішив: вибрали і поставили для обнови монашого життя протоігумена над усіма монастирями, а саме о. Мартиніяна Винницького, а для успішної управи світського духовенства вибрали і поставили о. Івана Ревкевича, для обох тих урядів приділили відповідні обов’язки. Кожного року мала відбуватися візитація парафій, якщо сам єпископ не може зробити візитації, то це входить в обов’язок генерального намісника. Для удержання належної карності духовенства собор установив по намісництвах духовних наставників (інстригаторів), завданням яких було дивитися за священиками, щоб вони своєю поведінкою не давали згіршення для вірних, а якщо були якісь порушення, то домагалися сплатити кару за переступ.

У Православній Церкві була занедбана сповідь священиків, вони приступали до сповіді раз на рік, а можливо, й того не було. Щоб відновити духовне життя, Собор зобов’язав кожного священика раз на місяць приступати до Тайни Покаяння в отців-деканів. Також священики мали заохочувати своїх вірних приступати до Святої Сповіді принаймні чотири рази до року. Священики мали не занедбувати духовну опіку над хворими. З цих окремих постанов Єпархіального Собору бачимо, як єпископи і священики розпочали духовне відновлення Перемиської єпархії.

Звичайно, віднова духовного життя не завершилася лише одним Собором у Перемишлі 1693 р. Після Замойського Синоду (1720), в якому брав участь Перемиський єпископ Єронім Устрицький (управляв єпархією 1715-1746 рр.), в Перемишлі відбувся єпархіальний Синод (1740). Він мав втілити в життя рішення Замойського Синоду, особливо навести лад і дисципліну в Уніатській Церкві на зразок Католицької Церкви.

Подальші Єпархіальні збори відбувалися у Валяві, де був єпископський двір. Такі зібрання відбувалися під проводом Єпископаординарія, в них брали участь декани і представники духовенства. На загальному зборі 14 травня 1764 р. за єпископа Атанасія Шептицького було зосереджено увагу на таких важливих питаннях:

1. Щоб кожний парох або відпоручений у власній церкві мав катихизацію з зібраними на богослужінню людьми й дітьми, по відмовленню молитов по Службі Божій напімнувши батьків, щоб приводили своїх дітей на катехизм і самі навчали їх правд святої віри, а тих, які їх не знають, не можна допускати до Тайни подружжя.

2. Кожного пароха, що залишив би в неділю катехизм, за кожний раз має покарати о. декан карою на три гривни на будову Перемиської катедри, а тих, що зовсім занедбують, чекають тяжчі кари по донесенні.

Одним із важливих питань того часу було шкільництво. Тому єпархіальне зібрання наказує деканам, щоб заохочували при церквах, принаймні при багатших парафіях, шкілки, де б навчали дітей рідної мови. З вищеподаних інструкцій бачимо, скільки треба було докласти праці єпископам і священикам, аби піднести духовність українського народу в Галичині. Напевне були різні священики: хтось дбав, був старанний, сумлінний у своїх душпастирських обов’язках, а хтось опускав і занедбував – на таких накладали кару.

Через рік, 9 травня 1765 р., на Загальних Зборах у Валяві знову звертається увага на життя священиків і їх родини: "Щоб сини священиків не пішли в підданство і випереджували до священичого стану підданих, Всечесні отці-декани мають напімнути парохів і припильнувати, щоб вивчили добре своїх синів найперше руського і віддавали до шкіл на дальші науки, бо інакше неуків не тільки видалиться від священичого стану, але також невідклично покарається донесених священиків за зле виховання своїх дітей значними гривнами на користь Перемиської катедри, відповідно до їх майна”. Українська інтелігенція на цей час переважно походила зі священичих родин. Тому єпископ в такий, можливо, приказовий і строгий спосіб, напоминає священиків, як вони мають виховувати своїх дітей і яке важливе місце займає наука в житті дитини.

Особливої уваги заслуговують загальні Єпархіальні Зібрання у Валяві які відбулися 26 травня 1780 р. На них ішлося про проблему духовного виховання дітей:

"В багатьох місцях священики не тримають бакаларів і тому опускають не тільки утрені й інші богослужіння в святочні дні, але теж ледве відправляють читану Службу Божу. Тому поручаємо й приказуємо, щоб в кожному селі був дяк, здібний не до інших послуг і робіт, а тільки до церковної послуги, щоб в школі, збудованій при церкві по давньому зарядженню, міг би навчати руського не тільки дітей священиків, але також і прибувших та вчити особливо дітей, що готуються до сповіді й Пасхального Причастія, молитов, десять Божих Заповідей і Церковних, а також перших Правд Святої Віри”.

 Перечитуючи постанови і рішення Синодів нашої Церкви в минулому, бачимо, що і в сьогоденні в нас, українців, є дуже одна велика проблема в духовному житті, а саме – наука катехизму для дітей і молоді. Як триста років тому, так і сьогодні. Не розуміли люди і по сьогодні не розуміють і не приділяють уваги духовному вихованню молодого покоління. Священик мусить постійно, з року в рік, декілька разів на рік повторювати, сварити, просити, благати батьків, щоб їхні діти йшли на урок релігії, який провадиться при церкві. Духовність нації занепадає на очах. Це велика проблема нашого народу, і маю великі сумніви, чи вдасться колись її подолати…

Збори також звертають увагу на те, як священики голосять Слово Боже в церквах і подають такі критичні зауваги:

"Заказується строго Всечеснішим отцям-парохам говорити в часі богослужіння замість духовної науки приватні свої справи, знімати крики, гамори й сварки з причини належних їм повинностей, віддаляти від Святих Тайн, особливо від сповіді й Святого Причастя, жадати за сповідь, а вдовольнятися тим, якщо хто по сповіді способом милостині схоче добровільно щось жертвувати”. Ця практика залишилася ще понині в Православних Церквах, коли вірні йдуть до Святої Сповіді, а біля священика стоїть таца, на яку після сповіді вірні кидають гроші. Проти такого звичаю довго боролася Уніатська Церква.

Ще одне надужиття, яке мало місце того часу і на яке звертали увагу Збори у Валяві: "Всякі вимагання за похорони, вінчання й інші парафіяльні належності давно вже заказані і тепер заказуються під карою подвійного звороту й іншими духовними карами”. Ці надужиття принесли багато кривди і шкоди нашому народу й Церкві. З ними боролися багато єпископів. З них часто користали інші церкви і секти. Звичайно, що це були не раз поодинокі випадки, але, на превеликий жаль, вони мали місце в нашому народі. Наприклад, священик не хотів когось похоронити, бо родина не могла дати відповідної винагороди, була бідна і не мала грошей. Тоді, якщо в селі був польський ксьондз, ішли до нього, він хоронив, а вони після того брали метрику з церкви, переносили до костела і переходили на польське. Подібно було з хрещенням і подружжям.

Наведу випадок із власної практики. Прийшов на похорон до однієї родини і на хресті читаю ім’я померлого, як до нього зверталися на щодень. Після похорону запитав дружину, чому так. Вона мені розповіла таку історію. Мама була бідна, принесла дитину на хрещення. Священик запитав її про винагороду, проте вона не могла дати суми, якої він зажадав. Тоді священик сказав, що охрестить дитину, але дасть ім’я, яке зазначене в день його народження, і так записав у метриці. Ім’я таке не вживалося в слов’янських народів, і було важке до вимови. Мама і вся родина зверталися до дитини по імені святого, який є звичний в наших регіонах. Бувши дитиною, цей хлопець дізнався від матері про історію свого хрещення і страшно незлюбив священиків. Цю образу в своєму серці носив усе життя, але врешті все ж простив, примирився з Господом Богом, висповідався і відійшов у вічність із чистим сумлінням. Ще раз наголошую, що це були поодинокі випадки, але вони дуже швидко розходилися між народом і формували негативну думку про священиків.

Слід також дати деякі пояснення, щоб нинішнє покоління глибше усвідомило і не мало негативного уявлення про священиків того часу: їхнє життя не було легким. Українське духовенство було атаковане з різних сторін. Римо-католики поляки не вельми схавалювали розвій Греко-Католицької Церкви, жиди, які тримали корчми, вели свою лінію супроти духовенства і народу, крім того, гнітила панщина, де люди були невільниками.

Убогість духовенства не сприяла його поступові в науці і удосконалені. Читаємо у звіті декана Івана Шпаківського і декана Миколи Вітошинського (початок ХІХ ст.): "Парохи є убогі, декотрі не можуть навіть постаратися богословських книжок для більшої досконалості, а сільське господарство ведуть з найбільшими труднощами і не мають часу вдосконалити себе в науках”. Звіт декана Біцького деканату о. Прислопського: "Душпастирі живуть на дуже неурожайній землі, позбавлені всякого приличного способу життя, бо конгруа в тих часах великої дорожнечі ніяк не вистарчає на удержання родини й служби, а багатьом, що перебувають на парафіях 6 або 7 літ, окружний уряд не спорядив навіть інвентар. При нужденній господарці позбавлені підданих і робітників, здані на працю своїх рук в поті чола, виконують вони численні обов’язки свого покликання, сплачуючи різні річні податки. Найгірше те, що діти й жінки, що по їх смерті лишаються самі, змушенні жебранням удержувати зі стидом своє життя. Вони зрівняні з найбільше безвартісною верствою людей, бо й лише невеличке майно забирає в часті коморник титулом своєї належності, а в часті йде на приписану маніпуляцію. З цього виходить ця конечність, що парох в тих гідних співчуття і повних дорожнечі обставинах змушений закопувати в землю хоча б і найкращі свої здібності та часто-густо в журбі за засобами до життя не має можливості сповнити як слід парафіяльні обов’язки, бо виконує роботи, які належать до рільників, що не відповідають його станові”.

Священики самі через несприятливі умови деколи не могли зарадити собі. Не мали можливостей виконати обов’язків свого стану. Убогість, дорожнеча, нестатки, що з ними мусили боротися священики, щоб утримати себе і свою родину, зупиняли не тільки якусь ініціативу, якийсь ширший розмах у праці над народом, але не дозволяли навіть на власне самовдосконалення шляхом самоосвіти через читання богословської літератури. Але Господь не покидав наш народ, і навіть у тих найтрудніших часах приходили дні просвітлення. 

о. Василь Ковпак, СБССЙ

www.saintjosaphat.org




Схожі матеріали:

Категорія: Публіцистика | Переглядів: 1962 | Додав: Anatoliі☩UCT☩ | Теги: УГКЦ, історія УГКЦ | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Присвячений
Полум'ю Любові
Непорочного Серця
Діви Марії

Відправляємо:

Молитовні прохання
500

Підпишіться на оновлення:





Пошук на сайті


Даний сайт синхронізовано під браузери Mozilla Firefox та Opera
2008-2019©Ukrainian Catholic-Traditionalist
Усі права застережено. Повне або часткове використання матерiалiв www.traducionalist.info дозволяється за умови посилання (для iнтернет-видань — гiперпосилання) на www.traducionalist.info. Увесь матеріал, представлений на сайті www.traducionalist.info, взятий з відкритих джерел. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних імен та інших відомостей несуть автори публікацій.
Яндекс.Метрика