Меню сайту

Категорії розділу
Публіцистика [341]Демонологія, містицизм [81]
Молитви-екзорцизми [15]Рідкісні молитви [18]
Екзорцизм [24]Книги [21]
Молитви [191]Секти, культи, окультизм [183]
Підпілля, історія УГКЦ [65]Християнський софт [5]
Часопис "Пізнай Правду" [22]Життя Святих [117]
Творчість [16]Масонерія і антихрист [243]
Відео Online [36]о. Піо "Щоденник Любові" [5]
Християнський націоналізм [104]Безбожники [36]
Папа Бенедикт ХVI [49]Московська психіатрія (МП) [105]
Культура [17]Життя у чистоті [40]
Роздуми про віру [106]Суспільні проблеми [449]
Пророцтва, об'явлення [55]Повчання, настанови [389]
Образки, ікони [5]Пресвята Богородиця [128]
Християнська містика [27]Українознавство [76]
Наука Церкви [424]Профанації [18]
Екологія [7]Цікаво... [68]
Традиціоналізм [62]Криза Церкви. Модернізм [67]
Повчальні історії, притчі [173]Паломництво [10]
о. Габріель Аморт "Нове визнання екзорциста" [26]Подружжя [132]
Християнська етика [39]Апокрифи [2]

Друзі сайту
Унійна Традиція УГКЦ
УГКЦ (Скала-Подільська)
В обороні католицької віри
Джублик в Закарпатті
Персональний сайт Павлюк
Молитва
Братство Св. Пія Х (BY)
Братство Св. Пія Х (RU-Mos)
Братство Св. Пія Х (RU-Pet)
Una Voce Russia
Промінь Любові
Голодомор-геноцид 1932-33
Аве Марія
Бушкрафт
Українська благодійницька мережа
Благодійний Фонд «ТИ – АНГЕЛ»
Допомога онкохворим дітям

Форма входу
E-mail/Login:
Пароль:

Головна » 2010 » Грудень » 6 » Публіцистика » Сталінські геноциди
22:39
Сталінські геноциди
Ми пов’язуємо модерний світ із зручністю. Швидка їда і їзда, одяг до кольо́ру й до вибо́ру, мас-медія, що потрафляє нашим смакам і забаганкам, і т.д. і т.п. – все те покликане позбавити нас від голоду і холоду, з якими на щоденний спосіб було пов’язане життя якщо не наших батьків, то дідів і прадідів. Що, однак, переочує більшість теоретиків модерності, то це її огидну і велику ціну. У багатьох, якщо не більшості випадків, старі традиційні суспільства "голоду і холоду" були знищенні не стільки технологічними інноваціями, скільки насильством. У тому сенсі Освєнцім є таким самим символом модерності, що й поїзди й Інтернет.

До такого висновку підводила, серед інших, попередня книжка американського історика Нормана Наймарк "Вогні ненависті". У ній він показав, наскільки етнічні чистки були звиклим явищем в ХХ столітті. Не має сумніву, що Голокост був винятковим за своїм характером і масштабом людовбивством. Але він не був, однак, унікальним. Подібні масові вбивства – хоча й у не таких масштабах - зустрічаємо впродовж усього "короткого" ХХ століття, від його початку (геноцид вірменів 1915 р.) аж до його кінця (вбивство боснійських мусульман в Сребренніці 1995 р.).

Головною тезою найновішої книжки Наймарка "Геноциди Сталіна" є твердження, що політика Сталінських репресій 1930-х років теж має бути трактована як геноцид. Ця теза не є аж така новою. В останні роки все більше істориків, політиків й публіцистів погоджуються, що окремі Сталінські репресії – як український голод чи вбивство польських офіцерів у Катині – таки мали характер геноциду. Наймарк йде, однак, далі. Він пропонує не виокремлювати одні репресії від інших, а говорити радше про геноцидальний характер усього Сталінського режиму, який "вбивав систематично, а не епізодично" (с. 3).

Книжка Наймарка не є монографією. Вона є радше одним довгим (160 сторінок з примітками) есе, розбитим на декілька розділів. Не всі ці розділи, а навіть їх потреба, є до кінця переконливими. Скажімо, книжка могла би спокійно обійтися без окремого розділу про Сталіна. Наймарк ствердить, що сталінські геноциди не можна відокремити від особи самого Сталіна. Масові репресії у СРСР були до Сталіна і після нього – однак геноцидального характеру вони досягли лише за його правління. Наймарк пробує знайти зв’язок між фігурою Сталіна та "його" геноцидами. Але замість аналізу читач дістає коротку переоповідь біографії Сталіна, яка залишає головне питання таки без відповіді. Єдине, що вдається Наймарку, то це відкинути аргумент про нібито параноїдальний характер Сталіна. Для параноїків характерне впадання час-до-часу у глибоку депресію. Цей стан, однак, не був помічений за Сталіним (за винятком – додам від себе – короткого періоду на самому початку радянсько-німецької війни літом 1941 р.)

Як на мене, книжка має два головні достоїнства. По-перше, вона виразно і переконливо показує, що міжнародне правове визначення "геноциду" не є нейтральним. Воно носить на собі відбиток політичного компромісу. Тому у наукових дискусіях воно не може бути тим абсолютним мірилом, за яким визначають геноцидальний характер тих чи інших масових репресій. По-друге, Наймарк настоює, що у багатьох випадках жертви репресій не були справжніми ворогами радянського режиму – часто їхні злочини існували лише в уяві Сталіні та його поплічників. Це, однак, не заперечує самого факту, що Сталінські репресії таки були геноцидом.

Щодо першого, то його вартість є особливою з огляду на те, як часто російські політики та їх сателіти вживають Конвенцію ООН про запобігання та покарання злочину геноциду (грудень 1948 р.), щоб заперечити геноцидальний характер тих чи інших радянських злочинів. Наймарк доводить, що ця конвенція стала жертвою політичних маніпуляцій з боку її головних архітектів. Головна маніпуляція полягала у тому, що в остаточному формулюванні на догоду СРСР список жертв геноциду був зведений лише до етнічних і національних груп. Натомість майже усі попередні версії конвенції ООН включали у себе широке означення геноциду – тобто до уваги бралися ще й політичні і соціальні групи.

Це була точку зору, яку відстоював – щоправда, непослідовно – сам автор концепції Рафаел Лемкін. Вперше саме поняття "геноцид" Лемкін запропонував у книжці "Влада Осі в окупованій Європі" (1944). Тоді під його визначення геноциду підпадали лише винищення націй й етнічних груп. Треба, однак, брати до уваги, що книжка появилася у час війни і під грифом американського воєнного департаменту. Відповідно, й автор, й уряд США уникали всього, щоби могло би роздратувати СРСР, головного американського союзника. Після війни Лемкін пробував запровадити ширше означення геноциду, а на початку 1950-х років навіть відніс до нього і радянські злочини. Особливо багато зусиль він доклав під час Нюренберзького процесу. Там, однак, Лемкін наткнувся на сильний спротив радянської сторони.

Наймарк звертає увагу на характерну деталь, яку пропускають більшість істориків: майже уся радянська делегація на Нюрнберзькому процесі складалася з людей, які були безпосередньо причетні до організації й проведення показових Московських процесів 1936-1938 р. Безпосереднім завданням цих людей було робити усе можливе, щоб під час Нюренберґу не разу не випливли згадки про сталінські репресії. Це їм вдалося, але лише частково: адвокати нацистів все таки покликалися на радянські репресії, що послідували за пактом Молотова-Рібентропа. Радянська делегація була обурена тим, що Західні союзники дозволили зламати "джентльменську угоду" не витягати на світ Божий будь-які згадки про злочини самих переможців. Однак їй вдалося в кінці-кінців "переконати" суд, що вина за розстріл 22 тис. польських офіцерів під Катиню у 1940 р. падає на нацистів.

Після Нюренберзького процесу головною ареною боротьби стала новостворена ООН. Радянська сторона настоювала на тому, що включення політичних груп в означення геноциду підірве його "академічний" характер. Цю позицію, окрім комуністичних сателітів, підтримали Аргентина, Бразилія, Домініканська республіка, Південна Африка: уряд кожної з цих країн боявся, що у випадку прийняття розширеного формулювання "геноциду" їх власні розправи з політичною опозицією теж можуть підпасти під це означення. Зі свого боку, радянська сторона запропонувала зарахувати до геноциду усі акти, спрямовані на знищення не лише окремих національних й етнічних груп, але їхньої культури. У такому випадку на уряд США теж падала тінь геноциду з огляду на його політику щодо корінних індійців. У кінці кінців було прийняте вигідне усім вузьке означення "геноциду" – а ціною компромісу було виключення з числа жертв "політичних і соціальних" груп.

Що означає таке виключення, Наймарк показує на прикладі радянських репресій під час колективізації. Головним засобом примусу заганяння селян у колгоспи був терор – а його жертвою стали бл. 10 млн. т.зв. "куркулів". Вони були "так званими", оскільки картина, яку малювала радянська пропаганда, про класову боротьбу на селі між "бідняками" і "середняками", одного боку, і "куркулями", з другого, було плодом уяви, незнання, а чи свідомого нехтування реалій: насправді, перед лицем спільної загрози з боку міських комуністів село демонструвало сильну солідарність усіх селян, дарма багатих чи бідних. Тому "куркулі" були видуманою категорією – або, як називає її Наймарк, "уявним соціальним ворогом" – до якої міг легко зарахований кожний селянин, який не хотів йти до колгоспу.

Уявний характер цієї категорії не врятувало, однак, усіх, хто до неї був занесений, від реальних масових репресій. Масштаби цих репресій не дається оцінити з будь-якою задовільною точністю: між 1929 і 1932 р. бл. 10 млн. "куркулів" були виселені зі своїх домівок; лише в одному 1930 р. 20 тис. з них було розстріляно; на поч. 1932 р. з 500 000 виселених бл. 30% померло і т.д. За своєю масштабністю чи точністю, статистику жертв колективізації не дасться порівняти з добре порахованим числом жертв Голокосту чи вірменського геноциду. До того ж багатьом, якщо не більшості "куркулям" та їхнім сім’ям, вдалося вижити. Це, однак, не заперечує факту, що "ліквідація куркулів як класу" мала характер геноциду. По-перше, звертає увагу Наймарк (с.58-59), її проведення було доручене каральним органам, й Сталін сам наглядав за проведенням операції – особливо за тим, щоб жодний опір не лишився непокараним, і щоб "куркульство" було ліквідовано повністю. По-друге, жертвами репресій були не лише самі куркулі, але й всі – без винятку! – члени їхніх сімей. У тому сенсі, "куркульство", як і "єврейство" було зведене до генетичного рівня: воно було вродженим, і його не можна було позбутися. По-третє, у ході кампанії, у ході репресій їхні жертви були перетворені в абсолютно дегуманізований образ ворога – що є характерною рисою усіх геноцидів ХХ ст.

Якщо можна й мати певні сумніви щодо зарахування "ліквідації куркулів яко класу" до числа геноцидів, то таких значно менше при розгляді українського голоду. Щоправда, у розділі про український голод Наймарк робить чимало застережень – тому весь його текст помережений застереженнями на зразок "should”, "would”, "some" (с.72, 74, 77) . Але він схильний зачисляти український голод до актів геноциду на підставі навіть вузького означення. Логіка Наймарка тут складніша за логіку Ющенка. Але саме тому вона заслуговує на більше уваги: Сталіну не йшлося про те, щоб винищити усіх українців чи казахів – Сталіну йшлося про знищення певних умов щоденного життя землеробів в Україні чи кочівників у Казахстані, які (умови) робили їх саме українцями чи, відповідно, казахами. При чому немає більшого значення наскільки "виправданами" були ці репресії – тобто чи українці були справжніми ворогами Сталіна, а чи їхня ворожість існувала тільки в його уяві. Сталін міг помилятися у своїх оцінках національної свідомості українських селян, чи щодо зв’язку селянських повстань з підпільною діяльністю українських націоналістів та польських агентів в Україні. Що, однак, мало значення: ці "помилки" коштували життя декільком мільйонам людей!

Щобільше, на думку Наймарка, український голод був лише одною, хоча й дуже важливою, частиною ширшої програми розчавити будь який спротив серед національних груп, великих чи малих (с.81). У міру свого наростання сталінський терор ставав усе менше соціальним і все більше національним. Поворотним пунктом став Великий Терор 1937-1938 років (с.86-87): саме у 1937 р відбулася перше тотальне виселення цілої етнічної групи – корейців з Далекого Сходу до Казахстану та Узбекистану – за яким послідували інші. Є різні пояснення "націоналізації" сталінського терору. Частина істориків вважає, що одною з головних причин було прагнення радянського центру до гомогенізації населення й нетерпимості до будь-яких проявів автономії на місцях. В окремих випадках йшлося, однак, про виразне особисте й добре задокументоване упередження а навіть ненависть Сталіна до окремих націй – як от, до прикладу, поляків, чи, пізніше, євреїв. Інші етнічні групи вважалися безнадійно пораженими пережитками минулого, а тому "непридатними" для соціалізму: архівні документи з 1930-х років свідчать, що навіть чеченські партійні боси не дозволяли своїм жінкам займатися будь-якою господарською діяльністю поза межами сім’ї. Вслід за Олександром Некричем Наймарк зараховує до націй, які не викликали довіри Сталіна (mistrusted nations), й українців (с.93). Терор проти окремих національностей Сталін супроводжував свідомим вивищенням росіян : вони слугували як би моделлю взірцевого радянського народу. Сталінська політика ніколи не була однозначною – вона завжди була зіткана з внутрішніх суперечностей. З одного боку, вона прагнула встановити тотальну однорідність й однозгідність, з іншого боку, навіть під час великого терору Кремль не припиняв цілковито політику коренізації. Тому національний вимір сталінських репресій час до часу міг бути слабо вираженим. Однак його не дасться заперечити.

Два останні розділи книжки, присвячені Великому Терору 1937-1938 років та порівнянню злочинів Сталіна і Гітлера, містять найбільш далекосяжні висновки, а тому, припускаю, викличуть найбільше суперечок. Великий Терор дуже тяжко означити як геноцид, бо його жертвою не була якась вибрана окрема етнічна, соціальна чи політична група. Наймарк, однак, вважає, що сам масштаб репресій говорить на користь геноциду, а не просто терору – за тою самою логікою, за якою геноцидом називають злочини Пол Пота. 1937-8 роки не можна відривати ані від попередніх, він наступних хвиль Сталінських репресій: терор почав жити своїм власним життям і розвиватися за своїми власними законами, часто з ініціативи нижчих щаблів каральних органів, що змагалися між собою у виконанні і перевиконанні висланих зверху квот. У цьому сенсі логіка сталінської репресивної системи дуже нагадувала активність нацистських бюрократів, які нарощували масштаби винищення євреїв навіть за відсутності прямих вказівок Гітлера. У кожному випадку, якщо Великий Терор і не був геноцидом, то він – вважає Наймарк вслід за іншими істориками – був радянським варіантом "остаточного вирішення" або "політичним голокостом" (с.109).

Порівняння між Гітлером і Сталіном провокує два взаємовиключні твердження: "Не існувало радянської Треблінки, де людей вбивали зразу після їхнього прибуття" (британський історик Річард Еванс) – та "Якщо хто-небудь Вам скаже, що Колима відрізнялася від Освєнціму, пошліть його під три чорти" (югославський письменник Даніел Кіш). Шукаючи свого місця між цими двома полюсами, Наймарк звертається до іншого провокативного твердження – слів Стефана Куртуа з "Чорної книжки комунізму", що смерть дитини українського куркуля не відрізняється від смерті єврейської дитини у Варшавському ґетто. Наймарк ставить це твердження під сумнів: діти українських куркулів все-таки мали шанс вижити. Він вважає, що це порівняння набирає більше сенсу, коли дітей українських куркулів замінити на дітей-жертв голодомору або Ґулаґу (с. 122).

Зрозуміло, що кожне порівняння кульгає. Наймарк, однак, схильний вірити, що співставлення Сталінського СРСР та Третього Райху дає більше матеріалу для подібності, аніж відмінності (с.126). Найбільша ж схожість полягає у тому, що вони були геноцидальними за своїм власним характером. Вони не могли попросту існувати без систематичного винищення своїх власних (а також чужих) громадян. Терор і насильство були для них головним засобом досягнення "неможливого майбутнього" – великої Утопії, яка визначала саму суть сталінського і нацистського режимів (с.129).

Висновки Наймарка побудовані головно на історичних працях, які появилися в останні десятки років після падіння комунізму та розсекречення радянських архівів. Але як у випадку з більшістю нових наукових інтерпретацій, вони виростають не лише з логіки академічного розвитку. Вони відображають ще й нову політичну кон’юнктуру з появою зовсім свіжих прикладів геноциду – як от в пол-потівській Камбоджі, африканській Руанді чи югославській Сребренніці. Неготовність міжнародної, й у першу чергу західної спільноти моментально реагувати на ці огидні злочини проти людськості виопуклює втрату чутливості до геноциду як такого. Почасти ця чутливість втрачається через те, що досі геноциди трактувалися як певне, хоча й дуже страшне відхилення від "нормального" історичного процесу, – а, отже, вважалося, що шанси на їх повторення вважалися дуже низькими. Тепер же росте відчуття того, що геноциди самі по собі є певною "нормою" – чи, як сказала би Ганна Арендт, "банальним злом".

Книжка Наймарка уже святкується в Україні тими, хто вважає голодомор геноцидом. Недавно повідомлення про її вихід пройшло навіть біжучим рядком на "5 каналі". Зрозуміло, що навіть дуже наукові книжки, але написані на такі теми, неминуче стають інструментом у політичній боротьбі. До того ж у такій країні, як наша Україна: нема пророків у своїй вітчизні, й історичним аргументам, які походять з-за кордону (байдуже зі західного чи східного) у нас вірять більше, аніж працям українських істориків.

Тим, хто, однак, захоче використати книжку Наймарка у політичних цілях, хочу адресувати коротке слово перестороги: вона не є про голодомор чи тільки про голодомор. Вона радше показує, наскільки наш сучасний світ і мир у ньому є крихким та нестабільним. І якщо ми втрачаємо чутливість і розуміння цієї крихкості, ми ризикуємо повторення масового насильства і масових вбивств.

А на щодень, підкреслює Наймарк (с.8) ця невизначеність псує стосунки між Росією та українцями, балтійськими народами, чеченцями, поляками, кримськими татарами – усіма тими націями, котрі до тої чи іншої міри стали жертвами сталінського геноциду. Покращення цих стосунків неможливе без безкомпромісного визнання та засудження Росією сталінських злочинів. Натомість же маємо справу з ситуацією, коли значна, якщо не більша частина російського суспільства продовжує святкувати Сталіна, навіть знаючи про його злочини. Доки так є і так продовжує бути, політичне майбутнє усієї Східної Європи – додам від себе – залишається під великим знаком питання.

Ярослав Грицак Західна аналітична група



Схожі матеріали:

Категорія: Публіцистика | Переглядів: 1320 | Додав: Anatoliі☩UCT☩ | Теги: аналітика, сталін, політика, публіцистика, геноцид | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Присвячений
Дитятку Ісусу

Відправляємо:



Молитовні прохання
500

Підпишіться на оновлення:





Пошук на сайті




Даний сайт синхронізовано під браузери Mozilla Firefox та Opera
2008-2020©Ukrainian Catholic-Traditionalist
Усі права застережено. Повне або часткове використання матерiалiв www.traducionalist.info дозволяється за умови посилання (для iнтернет-видань — гiперпосилання) на www.traducionalist.info. Увесь матеріал, представлений на сайті www.traducionalist.info, взятий з відкритих джерел. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних імен та інших відомостей несуть автори публікацій.
Яндекс.Метрика