Меню сайту

Категорії розділу
Публіцистика [340]Демонологія, містицизм [81]
Молитви-екзорцизми [15]Рідкісні молитви [18]
Екзорцизм [24]Книги [21]
Молитви [191]Секти, культи, окультизм [181]
Підпілля, історія УГКЦ [63]Християнський софт [5]
Часопис "Пізнай Правду" [22]Життя Святих [116]
Творчість [16]Масонерія і антихрист [237]
Відео Online [36]о. Піо "Щоденник Любові" [5]
Християнський націоналізм [104]Безбожники [35]
Папа Бенедикт ХVI [47]Московська психіатрія (МП) [105]
Культура [17]Життя у чистоті [40]
Роздуми про віру [101]Суспільні проблеми [435]
Пророцтва, об'явлення [55]Повчання, настанови [386]
Образки, ікони [5]Пресвята Богородиця [128]
Християнська містика [27]Українознавство [76]
Наука Церкви [413]Профанації [16]
Екологія [7]Цікаво... [68]
Традиціоналізм [61]Криза Церкви. Модернізм [62]
Повчальні історії, притчі [173]Паломництво [10]
о. Габріель Аморт "Нове визнання екзорциста" [26]Подружжя [123]
Християнська етика [39]Апокрифи [2]

Друзі сайту
Унійна Традиція УГКЦ
УГКЦ (Скала-Подільська)
В обороні католицької віри
Джублик в Закарпатті
Персональний сайт Павлюк
Молитва
Братство Св. Пія Х (BY)
Братство Св. Пія Х (RU-Mos)
Братство Св. Пія Х (RU-Pet)
Una Voce Russia
Промінь Любові
Голодомор-геноцид 1932-33
Аве Марія
Бушкрафт
Українська благодійницька мережа
Благодійний Фонд «ТИ – АНГЕЛ»
Допомога онкохворим дітям

Форма входу
E-mail/Login:
Пароль:

Головна » 2016 » Квітень » 17 » Повчання, настанови » Слово на п’яту неділю Великого посту
10:00
Слово на п’яту неділю Великого посту
Чому ж Господь відмовив у проханні святим апостолам Якову, Йоану та їхній матері? Вони ж просили благого — місця в Царстві Христа Спасителя: Скажи, щоб оці два сини мої сіли в Твоєму Царстві — один праворуч, другий ліворуч Тебе (Мт. 20, 21). Хіба за це не можна молитися? Адже й заповідь є: шукайте перше Царство Боже; й усіх нас свята Церква вчить молитися: не відійми від нас, Господи, Небесне Твоє Царство. Чому ж Господь їм відмовив? Вони ж опісля таки одержали Царство й прославилися? Річ у тім, що вони самі привласнювали собі Царство, й не просто Царство, а найпочесніше місце в ньому. Але не можна привласнювати не тільки певний ступінь слави в Царстві, а й саме Царство, бо цей дар залежить тільки від волі Небесного Отця, котрої нам не можна знати, навіть якщо точно виконаємо всі умови. Не моє це давати, — каже Господь, — лише — кому мій Отець приготував. Оце ж нам наука із сьогоднішнього Євангелія: не присвоювати собі Царства, а, всіма силами трудячись задля його одержання, саме одержання передати Божій волі, очікувати його, як милости нашого Небесного Отця; трудитися й очікувати, без домагань, кажучи собі: ми нік­чемні слуги, хоч би і зробили все, що звелено.

Про це треба нагадувати, бо ми трохи потрудимося й почи­наємо вихвалятися, бундючитися та ставити себе поруч зі святими та великими, й хоча говоримо про себе смиренно, в серці ж відчуваємо инше, й тим себе занапащуємо через нерозум і необач­ність. Своє нам треба звершувати зі страхом і трепетом спа-сення, а не зухвало вимагати, щоб Бог подарував нам його. Втікайте ж від цієї згубної немочі, а те, на чому можна оперти таке право й таку певність, розумійте зовсім инакше — як сми­рення, а не самовивищення.

Що спонукало Заведеєвих синів і їхню матір звернутися до Господа з таким проханням? По-перше, те, що вони належали до вірних, котрим було даровано великі обітниці; по-друге, те, що доки Господь перебував на землі, вони багато Йому послужили, бо ж мати їхня служила Йому своїм майном разом з иншими; по-третє, те, що вони вже одержали від Господа ознаки особливої прихильности та близькости. Таке трапляється і з нами. Але це все спонукає нас не вимагати, а впокорюватися та більше праг­нути здобути Царство.

І в нас дехто присвоює Царство тільки тому, що він — християнин, а до християн сказано: Хто вірує в Сина — живе життям вічним (Йо. З, 36). Так воно і є. Християнам належить Боже Царство. Його й улаштовано тільки для християн. Однак треба бути справжнім християнином, щоб взяти собі те, що обіцяно християнам. А чи кожен з нас істинний християнин, цього ми не можемо визначити самі. Це в майбутньому визначить сам Господь, коли скаже до одного: «Добрий слуго», — а до иншого: «Слуго лінивий і лукавий». Отож те, що ми — християни, спонукає нас не до вимог, а до смирення, страху та більшої ревности, щоб стати справжніми християнами. І в нас дехто присвоює Царство, бо чимось служить Господеві. Попостить, походить до церкви, помолиться вдома, подасть милостиню, влаштує притулок, ще щось зробить ради Господа — і вже вважає себе святим, і присвоює небесні обителі. Ці всі труди похвальні та необхідні в ділі спасения. Проте Господь не задовольняється тільки ними, а ще й каже: «Дай мені, сину, твоє серце». Окрім діл благочестя і трудів добродіяння, треба присвятити Господеві ще всі почуття серця. А чи присвячені вони чи ні, про це може точно знати тільки всевидюче Боже око, а від нас це закриває наше самолюбство. Отож наш труд має навчити нас не зухвало присвоювати гідність близьких до Бога, а спонукати до страху або обережної думки: чи тією дорогою ми йдемо, чи не даремно трудимося? Щоб від них підійматися до ревности — пильно наглядати за порухами серця і намагатися виправляти їх та спрямовувати до Господа, щоб не любити нічого, крім Нього, і якщо схиляємося до чогось, то схиляймося до цього тільки задля Господа. І в нас дехто присвоює Царство, бо инколи зазнає особливого Божого благовоління або Божої близькости, яким є особливе заглиблення в молитву, особливе просвітлення думок, теплота серця, відчуття духовної сили, зовнішня Божа опіка в житті. Все це буває і, справді, є ознакою особливого Божого благовоління й милости; але це не повинно дати нам привід думати: ось ми вже осягнули, а щораз більше розпалитися рев­ністю, як апостол, котрий, навіть одержавши дар, казав: Змагаю далі, чи не здобуду (Фил. З, 12), тобто, прагну все сильніше й сильніше — чи не досягну? Коли батько гладить дитину по голові або дає їй цукерки за те, що вона починає розрізняти літери, то чи це означає, що батько вважає дитину досконалою? І чи добре зробила б дитина, якби, уявивши, що вже вміє до ладу читати, перестала б вчити абетку? Так само і з нами. Знаки особливого Божого благовоління подаються не на те, щоб засвідчити цілко­виту досконалість того, хто їх одержує, а на те, щоб спонукати його ще більше клопотатися початим, з певністю, що недаремно біжить. Але чи добереться до кінця, чи щось одержить, — це воля Домовладики всіх.

Отож, нема причин на те, щоб присвоювати Царство. А що ж робити, — спитають деякі. Так може охолонути всяке .бажання. Задля чого ж трудитися? Трудись, очікуючи, що одержиш, не присвоюй прав. Правильна та дорога, по котрій ідемо, й прова­дить вона просто до Небесного Царства. Поклопочися про те, щоб вірно пройти цією дорогою, не збочуючи, й, безсумнівно, дійдеш до воріт Царства, проте не присвоюй його заздалегідь. Ось погляньте, як чинили святі Божі: один святий прославився вели­кими чеснотами, але, помираючи, плакав. Братія питала в нього: «Невже й ти боїшся, отче?». А він відповідав: «Все своє життя я намагався йти істинним шляхом, але не знаю, що призначив мені милостивий Владика». Иншого святого сатана будь-що намагався спокусити, аби той присвоював спасения. Коли подвижник поми­рав, сатана казав йому: «Ти мене переміг» (а це те саме, що спастися й увійти в Царство Боже). Святий відповідав: «Ти брехун, ти брешеш, що я переміг тебе. Ще не пора так говорити». Коли святий проходив через митарства, сатана знову казав йому: «Ти мене переміг». «Відступися, лукава облудо, — відповідав святий. — Ще не пора так говорити». Коли святий увіходив у ворота Царства, сатана здалеку кричав: «Ти мене переміг!». Святий відповідав: «Тепер вірю, що ти переможений. Однак це не я переміг тебе, а Господь мій Ісус Христос переміг тебе в мені недостойному».

Ось як треба уникати присвоювати Царство, трудячись, щоб його одержати. Але зовсім не для того, щоб розхолоджуватися або не сподіватися, що одержиш його, а для того, щоб, зі страхом і трепетом здобуваючи своє спасения, щораз більше палати ревністю, аби його одержати. Трудися, не шкодуючи сили й життя: але й не милуйся тим, що вже зроблено, й не мрій про те, що треба одержати за зроблене, а зверни увагу на те, що тобі ще варто зробити, й бійся проґавити щось із того, що ти повинен зробити. Трудись і, не сумніваючись, очікуй, нічого не присвоюючи.

А впадати у відчай не годиться. Погляньте на Марію Єгипетську: їй присвячено сьогоднішню неділю. Коли вона навер­нулася від гріховного життя до Господа, за які тільки труди не взялася. Проте до самої смерти говорила: грішниця я негідна, недостойна жодних Божих милостей. І це навіть тоді, коли, будучи прозорливою, вгадала ім'я Зосими. А инакше й не можна. Хто істинно трудиться, той ясно бачить, що без Божої допомоги нічого не вдієш. Якщо ця наука повторюватиметься ціле життя, то в серці запанує переконання, що від нас походить саме зло, а все добро — від Господа. А тепер що нам залишається? Лишається одне — волати: «Боже, милостивий будь до нас грішних». Але без тіні розпачу чи навіть зневіри. Господь, коли запропонував синам Заведеєвим умову: чи можете пити чашу, — й вони пообіцяли: можемо, — тобто прийняли умову, не сказав їм: не одержите, — сказав лише, що не моє це давати, лише кому Мій Отець приго­тував. Тобто пийте чашу, зносьте всі труднощі, що трапляться, коли йтимете за мною, а щоб одержати за це Царство та ступінь слави в Царстві — віддайте на волю Мого Небесного Отця. А це те саме, що — трудись, очікуючи, не присвоюючи. Отак і ви, браття, біжіть, щоб осягнути! Амінь.
 
9 квітня 1861 р.
Ще одне слово на ту саму неділю

Взірець покаяння святої Марії Єгипетської такий значущий і повчальний, що свята Церква хоче саме його закарбувати в нашому серці. Тому, окрім дня пам'яти подвижниці, їй присвячується нинішня неділя, тобто, п'ята неділя Великого посту, а ще канон на її честь називається «стояння Марії Єгипетської» і поєднується з великим покаянним каноном. Це, здається, достатня спонука для того, щоб подивитися, як вона навернулася, і на цьому повчитися. Послухаймо ж цієї науки.

Не переповідатиму цілого життя преподобної. Згадаю, як на неї вперше подіяла Божа благодать і розбудила із гріховного сну. І згадаю не для того, щоб запропонувати вам наслідувати її, — бо як можна наслідувати те, що походить не від нас, — а для того, щоб показати, як кожен може і повинен налаштовуватися на те, щоб сподобитися такої самої благодати.

Навернення Марії Єгипетської — незвичайне. Ви бачите, що вона вся потопає в гріхах і не думає відвернутися від них. Але приходить благодать і своєю дивовижною дією будить Марію з гріховного сну. Прокинувшись, вона усвідомлює свій-згубний стан і вирішує змінитися на краще. З нею було так, наче з кимось, хто загруз у болоті; підійшов инший і міцною рукою витягнув того першого з глибини й поставив на тверду землю. Таким самим було навернення святого апостола Павла та багатьох инших.

Однак те, що стається завдяки надзвичайній Божій дії, не може бути спільним для всіх. І якщо б хтось, покликаючись на ці взірці, відмовився зі свого боку клопотатися про своє навернення і не змушував себе до цього, ніби кажучи благодаті: прийди, візьми — і піду, такий був би несправедливий і сам би себе занапастив, віддаючись своєму падінню. Ось яка загальна дорога для всіх: шукайте і знайдете, стукайте і вам відчинять. Хоча й у цьому випадку благодать, котра навертає, теж вражає і зворушує, але до цього людина готується власною працею, ніби вимолює, вимагає від Господа. Господь бачить тяжкі зусилля і дає за ними. А в першому випадку Він не чекає цих зусиль, а діє відразу, зусилля ж будуть опісля. Так чинить Господь із своїми особли­вими вибранцями. А нам треба йти загальною дорогою і змушу­вати себе до навернення, коли є час сприятливий і коли про­живаємо дні спасения.

Що ж треба нам робити зі собою, щоб заслужити на благодать навернення, чим себе обтяжувати, до чого змушувати, щоб пока­зати всевидючому Господеві, що бажаємо, шукаємо й прагнемо Його спасенного впливу на нас?

Коротко поясню вам це. Уявімо собі, що людині лишень спало на думку: а чи й справді не взятися за себе, чи не пере-. мінити своє життя? Звичайна думка: але людина не схиляється до неї, не хоче її послухати. Тільки розум вимагає. Та скільки б розум цього не вимагав, діла не буде, поки не прокинеться ревність — енергія приспаної совісти. Тепер душу, котру, як небесна гостя, навідала думка про спасения, спонукаймо розбу­дити ревність.

Отож, прийшла думка виправитися: чи її навіяла совість, чи приніс ангел-хоронитель, не відганяй її, а відразу ж візьмися за неї і почни робити на собі, скажемо так, операції, завдяки котрим ця думка змогла б опанувати всі сили нашого єства. Чини проти­лежно до того, як діє в нас гріх, протилежно до того, як людина затримується в гріху. Гріх обплутує душу численними тенетами або ховається від неї під численними покривалами, бо він сам по собі огидний і з першого погляду міг би відштовхнути від себе кожного. Ці покривала такі: найглибше і найближче до серця покривало складається із спокутування самого себе, зашкарублости та безтурботности; над ним, ближче до поверхні душі, лежить неуважність і клопітливість; потім іде верхнє покривало — пану­вання плоті та зовнішній порядок зовнішнього життяі просякнутий гріхами та пристрастями. Гріх живе в серці, звідти опановує всю душу, проникає в тіло та в усі наші справи й стосунки, чи в поведінку.

Тож починай знімати одне за одним ці покривала, щоб поскидати їх із духа, котрий вони обплутали, як знімають землю, шар за шаром, щоб знайти прихований там скарб.

Почни із зовнішнього покривала.

1.  На якийсь час припини звичні справи та стосунки, зокрема ті, від котрих живиться головна пристрасть. Очі, вухо, язик — це найширші протоки для гріховної їжі. Перегороди їх усамітненням.

2.  Потім візьмися до тіла: відмов йому не тільки в приємностях, а й скороти задоволення та необхідну потребу в сні та їжі. Ушляхетниш плоть — душа стане вільнішою, рухливішою, легшою, краще сприйматиме добрі враження. Це і творить розсудливий піст.

3.   Через усамітнення та піст душі легше звернутися до себе. Проте, входячи в себе, вона знаходить там страшенне сум'яття, котре постає через клопітливість і розпорошеність думок. Турботи то про одне, то про инше, то про ще инше вирують у серці й не дають душі взятися за себе, не дають їй зупинитися, а тільки підганяють далі й далі. Тому й треба їх вгамувати, вигнати з душі та серця хоча б на цей час. Поки це не зроблено, не вдасться більше нічого з собою зробити, або все зроблене не принесе плоду. Турбота стискає і з'їдає серце. Але навіть якщо цього нема, пусті думки бродять у голові одна за одною і здіймають завірюху. Коли таке діється, в душі не посієш нічого міцного та сталого. Тому й треба зібрати розпорошені чада свої — помисли — в одно, як пастух збирає овець або як опукле скло збирає сонячні промені й повертає їх на себе. Це стається завдяки уважности чи тве­резости.

4.  Припустімо, що турботи врешті вгамувалися, думки втихо­мирилися, ум зосередився в собі й установився на одному. Три чи чотири покривала вже знято, зараз ти стоїш біля свого серця. Перед тобою твоя внутрішня людина, що поринула в сон безтурботности, зашкарублосте та засліплення. Приступи тепер бадьоро й, не лінуючись, потрудися. Почнеться найголовніша справа — пробудження зі сну.

Передовсім поквапся зняти з очей ума покривала, котрі його засліплюють. Чому людина не боїться за себе й не клопочеться? Бо не бачить, у якій вона небезпеці. Якби бачила, не могла би бути спокійною, як не може спокійно сидіти вдома той, хто бачить, що дім палає. А грішник не завважує небезпеки, бо, через якусь облуду, бачить себе в достатньо доброму світлі. Закра­даються оманливі уявлення, обплутують ум і закривають людину від самої себе. Таких уявлень чи слабо помітних помислів дуже багато. Хтось, наприклад, каже: «Я — християнин» — і спокійний, як юдеї, що говорили: «Ми — діти Авраамові»; й привласнює привілеї та обітниці християнства без християнства або присвоює імені, місцю чи одягові те, що може триматися тільки на силі та внутрішній гідності. Иншому спадає на думку показна зовніш­ність або впадає в очі досконалість тіла — сила та врода, й душевні обдарування — розумові та естетичні, й засліплюють його тим сильніше, чим яскравіше він вирізняється з-поміж оточення. Ще иншого засліплюють якісь поважні справи, чи навіть діяльні досконалості, як от: розсудливість і обережність, особливо, якщо за це його поважають не тільки прості люди. А ще инший, врешті, потішає себе тим, що не тільки він такий: і цей — такий самий, і той, і навіть отой; та обманює себе тим, що гріховні звичаї помножилися, ніби гріх стає менше грішним, коли є багато грішників. Такі думки засліплюють. Тому, ввійшовши в себе та зосередившись, починай позбуватися цих підпор засліплення, руйнувати безпідставні сподівання або намагання виправдо­вуватися, проти якого молився пророк Давид. Виводь кожну таку думку на середину й побивай її здоровим християнським глуздом. Переконай себе, що твоє християнство ні до чого, якщо ти — недобрий, що твої досконалості радше осудять тебе, аніж виправ­дають, якщо не служать Божій славі, що не допоможе тобі ні повага инших, ні їх гріховність. Отак розмірковуючи, поступово об'єднуватимуться твої думки, й ти ставатимеш одним цілим перед поглядом ума й совісти, котрі голосно висловляться проти тебе, — особливо, якщо порівняєш себе такого, який ти є, з таким, який ти маєш бути, — дійдеш висновку, що ти ні на що не здатний. Якщо через це почнеш побоюватися за себе — то добрий знак. Це провісник втечі гріха, як заворушення у бойових лавах звістує, що все військо незабаром тікатиме.

Так водночас із баченням себе прокидається розуміння себе. Тому, не відкладаючи роздумів, котрі проганяють засліплення, слідом за першим порухом гріховного відчуття побивай себе ще більше та зворушуй своє серце, уявляючи щось, що може відвер­нути від гріха.

Виразно уяви собі, що таке гріх у тобі самому. Він — болячка, найгірша з усіх болячок: він відриває від Бога, розладнує душу й тіло, віддає на муки совісти за життя, в смерті й по смерті накликає лихо, замикає рай, вкидає в пекло. Може, від цих думок серце таки відвернеться від такого чудовиська.

Постав гріх поряд із дияволом і подивися, якого потворного приятеля та деспота ти придбаєш через гріх. Диявол сперечається з Богом. Він немов каже Йому — Всещедрому: «Ти все їм даєш, а вони відступають від Твоєї волі. Я ж нічого не даю, зате чиню так, що вони невтомно служать тільки мені». Він — облесник. Тепер, доводячи до гріха, обіцяє за нього якесь задоволення, а там, глузуючи, показуватиме на прогрішення, щоб викрити нас, якщо не покаємося. Він аж тремтить від зловтіхи, коли хтось потрапить йому в лапи. Згадай про все це, може, таки відчуєш неприязнь до цього ненависника та до його діла в нас — до гріха.

Повернися, врешті, до Бога й розміркуй, що таке гріх перед Ним — всевідучим, всюдисущим, усеблагим і всещедрим, нашим Промислителем та Відкупителем. Викривши свою злочинну бай­дужість до Нього, неповагу й невдячність, може, таки збудиш у собі спасенний жаль і тугу за Богом.

Коли ми отак втискатимемо в своє серце одне за одним відчуття сокрушення, відразу й ненависть до гріха, страх і жах перед гріхоначальником або жаль і тугу за Господом — воно поволеньки зігріється і зворушиться. Як електричний струм дещо збуджує тіло й напружує його або як прохолодне чисте повітря пожвавлює й збадьорює, так і ці відчуття збудять приспану енергію чинних сил, спонукають людину, врешті, встати й трудитися для свого спасения у своєму небезпечному стані. Оце перші порухи дбайливосте за спасения душі. Коли це станеться, знову не забудь подіяти на себе й проганяй сон безтурботности. Змушуй себе напружити свої сили й одразу ж, не зволікаючи, взятися до діла. Зволікатимеш — буде гірше: більше звикнеш до гріха, гріх у тобі стане ширший, більше заплутаються гріховні обставини та зв'язки. Гріх тебе, врешті, так обтяжить, що й не встанеш; зайдеш за межу, з-за котрої, може, вже й не вернешся. Поквапся ж бо!

Згадай при цьому твою останню годину. Скажи сам до себе: «Ось смерть: один, другий помирають біля тебе, ось-ось прийде й моя черга». Удар смерти готовий, він — як меч над головою і вражає зненацька. Потім суд: твої потаємні вчинки виявляться перед ангелами та всіма святими. Там будеш наодинці зі своїми ділами. Ними або осудишся, або виправдаєшся — або в рай, або в пекло. Гляди ж, у рай не заходять з гріхами, а пекло запечатане печаткою Божого відкинення. Там мука без утіхи й кінця. Чи не пора скинути цей тягар, котрий готує нам таку біду?!

Щоб такі думки діяли певніше, об'єднай їх усі в якийсь один образ і носи його в умі, щоб увесь час тебе розворушував. Уяви собі, — каже святитель Тихін, — над тобою меч Божої правди, під тобою — пекло, готове пожерти тебе, попереду смерть, позаду безодня гріхів, праворуч і ліворуч многота лютих ворогів. Коли так впорядкуєш думки, то постійно чутимеш всередині себе голос, що будить: чи можна тобі бути безтурботному?

Такі та подібні міркування знімуть, нарешті, й останнє по­кривало гріха, котре складається з безтурботности, зашкарублосте й засліплення. Тепер грішник відкритий для себе самого, він не байдужий до свого небезпечного стану й часто поривається встати й піти; але це ще не все, що треба зробити. Тут, мабуть, бракує головного — благодатного пробудження. Грішник трудився, шу­кав, однак це тільки намагання привернути до себе благодать, а не те, чого шукаємо. Ми шукаємо та стукаємо, а дарувати нам це — воля того, хто своєю владою роздає, кому хоче і як хоче. Отож, якщо з любов'ю використаєш названі засоби, очікуй відвідин Бога, які, хоч завжди готові, настають не тоді, коли ти задумуєш. Для цього став себе в ті обставини, в яких звичайно діє благодать, немов іди їй назустріч. Відвідуй Божі храми й бери участь у всіх священнодіях, читай чи слухай Боже слово, бесідуй із богобоязними людьми, почни якесь благодіяння чи працю, а найбільше молися. Молися в храмі й удома, настирливістю зму­шуючи Щедродателя дарувати тобі, як хліб насущний, благодатну допомогу на спасения. Отак трудися, докладай зусиль, шукай і знайдеш. Отак стукай, і тобі відчинять. Господь Спаситель поба­чить цей труд на спасения і зішле свою спасенну благодать, яка прийде, розірве всі пута гріха й дасть душі волю йти Божою дорогою, чи то в пустелі, в самотності, чи в спільнотному житті. Тобто, прийде те, що Марії Єгипетській було дано задарма.

Що треба далі робити, навчить сама відвідувачка душ, як навчила Марію Єгипетську, і як вчить кожного, хто її сподобиться і їй підкориться.

Зважаючи на все, що нам треба вчинити зі собою, аби здобути благодать, котра спонукає до навернення, самі бачите, що най­сприятливіший час для цього — святі пости, зокрема свята Чотиридесятниця. Це і є скорочена програма належного говіння. Тому взірець Марії Єгипетської пропонується нам зараз, під час посту, щоб нам про це нагадати та змусити замислитись — чи ми говіли й чи говіли як слід. Хто говів як слід, повинен почуватися міцним, жвавим, готовим докладати зусиль до діла спасения. Говіння і є для того, щоб або здобути благодать, або повернути загублену, або підсилити її вогонь, котрий уже почав гаснути, а не тільки для того, щоб походити до церкви та попостити. Пот­рібен і зовнішній порядок, але головне — змінити внутрішній настрій. Якщо хтось цього сподобився, нехай благодарить Госпо­да; не сподобився — ще є час. Візьмися до спасенної праці над собою — й одержиш. Господь близько. Наблизься і ти до Нього й, безсумнівно, Господь, який любить єднатися, з'єднається із твоєю душею, створеною за Його образом і подобою, котру Він шукає і котра шукає Його. Амінь.
 
5 квітня 1865 р.
Ще одне слово на ту саму неділю

Скільки вже неділь ми співаємо: «Покаянія отверзи ми двери, Жизнодавче!» І щоразу Господь, відповідаючи нам, потішає і надихає на покаяння — або в євангельських читаннях, або в споминах, пов'язаних з неділею. Діло покаяння схоже на те, як Владика дому сидить у внутрішній світлиці, а якісь особи, ба­жаючи ввійти до Нього, покликають знадвору: «Відчини нам, відчини нам двері!» А Домовладика із середини відповідає одному: «Заходь, двері відчинені», — другому: «Заходь, двері не замкнені, а причинені, відчини й заходь», — третьому: «Ключ з того боку, знайди його, вклади ключ у замок, поверни ключ, відчини і заходь!» Різні особи, різні відповіді й по-різному треба потру­дитися, щоб увійти. Зате всі, відчинивши двері, сміливо заходять усередину, наближаються до Домовладики, падають Йому до ніг, удостоюються Його милостивих обіймів і стають поруч, аби натішитися Його всеблагою близькістю. Чи ви розумієте цю притчу?

Домовладика — це Господь, що приймає розкаяних грішників і знову наближує їх до себе. А хто ж ті перші, що для них двері були відчинені? Це ті, котрі після сповіді та святого причастя збереглися чистими від усякого гріха, не осквернили свох думок й почуттів жодною нечистотою і не згасили вогню ревности. А хто такі ті другі, що для них двері були причинені? Це ті, що деколи послаблювали ревність боговгодження, деколи бували безтурботні та недбалі, й хоча стереглися смертних гріхів, але не завжди зберігали чистими перед Богом свої думки й почуття. Хто ж такі треті, для котрих двері замкнуті й ключ загублений, так, що його ще треба знайти. Це ті, що впали в смертні гріхи, що служать пристрастям і гріховним звичкам, а через це закам'яніли, стали байдужими та засліпленими.

Куди ж належимо ми. Куди зарахуємо себе? До перших? Чи знайдеться хтось такий? До других? І цих не гурт. Хіба що до третіх. Перші — блаженні. Не погано й другим. Але не впадаймо у відчай і ми, обтяжені гріхами та обплутані пристрастями. Господь готовий і нас прийняти, й нас кличе, і нас прийме та впустить до себе. Навіть якщо двері замкнені, а ключ загубле­ний: пошукаємо і знайдемо; відчинимо двері та зайдемо до Гос­пода. Запорука успіху — свята Марія Єгипетська, котру згадуємо нині. Двері були для неї неприступні й непрохідні. А Господь сподобив її спам'ятатися й увійти. Ходімо слідом за нею і все осягнемо.

Що ж це сталося з нею, що непрохідні двері раптом стали прохідними? Адже ж вона нічого особливого й не робила. Стала собі збоку, і ні пари з уст. А за хвилину пішла — й двері, що були непрохідні, виявилися прохідні. Виходить, що вона за цю хвилину й ключа знайшла, й двері відчинила, й усі перешкоди здолала. На оцю саму хвилину треба нам пильніше глянути та зрозуміти її силу. Що ж таке за цю хвилину відбулося?

Самі бачите, що зовні тут нічого не відбувалося, все сталося через внутрішню зміну думок і почуттів. Вгледіла я, — каже, — всю безодню гріха, і жах огорнув мене, коли я відчула Божий гнів, готовий побити мене за мої гріхи. Остогидла мені моя пристрасть, котра занапащала мене, я відвернулася від неї серцем і зненавиділа її. Дала я Господеві обітницю, що не повертатимусь до моїх давніх мерзот, а служитиму Йому єдиному по всі дні життя мого, взявши за поручительку Пречисту Владичицю, що Його породила. Ось що сталося! Придивіться, і знайдете тут і ключ, і відімкнені двері, й побачите, як вони відчиняються.

Що ж це за ключ від дверей покаяння? Це болісні покаянні відчуття: відчуття грішности та вини, відчуття Божого гніву за гріхи, відчуття сокрушения та розкаяння з усіх гріхів.

Що означає повернути ключ, відмикаючи замкнені двері? Це означає, що нам остогид гріх, що ми його зненавиділи, серце відвернули від нього, а звернули до Бога та боговгодних діл.

Що означає відчинити двері покаяння? Це означає твердий і непохитний намір не повертатися до попередніх негідних діл і дати щиру обітницю служити віднині єдиному Господеві по всі дні життя свого. Отож — усвідомити гріхи, сокрушитися й скорбіти за них, відвернутися від них і звернутися до Господа, обіця­ючи не потурати пристрастям і гріхам — ось двері й відчинені.

Отже, якщо вже все зробили, то відразу й увійдемо? Ні, щоб увійти треба ще одержати дозвіл. А його купуємо, коли спові­даємося зі своїх гріхів, а духовний отець дає його нам, коли нас розрішає. Залишається тільки ввійти, наблизитися до Домо­владики, сподобитися Його обіймів і стояння близько Нього. Це звершується через святе причастя.

Отож свята Марія Єгипетська показала нам, що це за ключ від замкнених дверей покаяння, як його знайти, як його повер­нути, щоб відімкнути, як відчинити двері та, нарешті, ввійти. Тож ідіть цією дорогою всі, кому потрібно. А кому цього не потрібно? Ходімо ж усі! Ніхто хай не відмовляється, ніхто нехай не відстає від инших, ніхто нехай не впадає у відчай. Усіх кличе Домо­владика, всіх чекає. Ходімо ж, спонукаючи та підбадьорюючи один одного. Скажімо тому, хто стоїть: «Ти чого стоїш, хіба ти хочеш залишитися поза Його блаженним пристановищем, що впираєшся і кроку не ступиш? Хіба ти не волаєш разом із Церк­вою, чи покликаєш тільки язиком, а не серцем: "Покаянія отвер­зи ми двери, Жизнодавче"? Чого ж ти стоїш? Берись до діла. Все в твоїх руках. Трохи потрудися, і все знайдеш, усе здобудеш. Ось і ключ: дізнайся, як його повернути, як відчинити двері та як одержати перепустку. Заглянь лишень у двері, відчинені для инших: Отець розкриває обійми й готовий прийняти тебе. Невже ти зволікатимеш, ловлячи ґав та даремно гаючи короткий і дорогий час?

Так, браття, дорогого часу вже дуже мало. Дорогий час посту й покаяння. А його залишилося трошки більше тижня. Проґавив — хтозна, чи ще дочекаєшся? Кажу це до тих, хто ще не примирився з Господом і бачить, що їх обтяжують численні гріхи. Остерігаю вас, щоб ніхто, відкладаючи говіння з тижня на тиждень, у цей піст не відклав його зовсім, бо ж буде цілий рік знемагати під тягарем гріхів і Божого гніву за гріхи. Гаразд іще, якщо доживемо до прийдешнього сприятливого часу. Ані то на той світ підемо не помилувані; а там, звісно, й без нас відчинять нам двері, однак не покаяння, та заштовхають у них і замкнуть назавжди. А за ними нас чекатиме не Отець, готовий обійняти,! а вогонь невгасимий, черв'як невсипущий і духи злоби — ненависники наші.

Згадуючи про це, браття, відчинімо двері покаяння, як вказує нам Марія Єгипетська, її молитвами нехай умудрить нас Господь у такому потрібному нам ділі. Амінь.
 
21 березня 1865 р.
Ще одне слово на ту саму неділю
 
Нині прославляється свята Марія Єгипетська, серед великих грішниць — велика праведниця. Тож радуйтеся, грішники! Для вас відчинені не тільки двері покаяння, а й світлиця слави. Подивіться, якою була Марія і якою стала, й забажайте мужньо пройти її дорогою. Господь кличе нині й нас усіх, і хто не відгукнувся на Його милостивий поклик? Майже всі вже говіли, висповідалися й причастилися святих таїнств, тобто послухалися поклику й устали. Ходімо ж тепер такою дорогою, як пішла Марія, коли встала, щоб осягнути те, що врешті вона осягнула.

Свята Марія, покаявшись, усе покинула й, перейшовши Йор­дан, вела в пустелі суворе життя, очистилася від пристрастей і спаслася. Оце взірець. Готуйтеся наслідувати.

Мабуть, ніхто з нас не давав обіту чинити саме так, але якщо дивитися не на зовнішні дії, а на їхній дух і силу, то всі повинні саме так поводитися.

Подавшись у пустелю, свята Марія відірвалася від усіх світських принад і так зупинила всі спокуси, повязані з ними. Після цього гріх міг нападати на неї тільки через плоть. Однак і для плоті в пустелі не було спокою. Її виснажив піст, лежання на землі, спека та холод. Оце ті два могутні засоби, завдяки яким вона вистояла в боротьбі й перемогла гріх: подавшись від світу та виснаживши плоть.

Виснаження плоті — це зрозумілий і доступний спосіб. Мен­ше їж, більше працюй, менше відпочивай і спи, замість м'якого вибери тверде, замість розгнузданости — стриманість, замість плотських утіх — невигоди, і цим виснажиш і знесилиш свою плоть, та зітреш пристрасті, котрі живуть у ній. Але ж як податися від світу нам, що живемо в ньому?

Можна податися від світу тілом, тобто піти в пустелю. Проте можна податися від світу, не виходячи з нього, — податися своїм життям. Перше не всім підходить і не всім під силу; а друге — обов'язкове для всіх і всі повинні його виконати. Саме до цього запрошував нас святий Андрей у своєму каноні, коли радив податися в пустелю, чинячи благозаконня. Отож, відкинь світські звичаї і все чини, й виконуй так, як велить благий євангельський закон, і житимеш у світі, як у пустелі. Між тобою і світом це благозаконня стане стіною, з-за якої світу не буде видно. Хоч він і буде перед твоїми очима, та не для тебе. У світі все відбу­ватиметься по-своєму, а в тебе буде свій уклад і свої порядки. Він піде до театру, а ти — до церкви; він танцюватиме, а ти битимеш поклони; він гулятиме, а ти будеш удома, на самоті; він просторі­куватиме й реготатиме, а ти мовчатимеш і славитимеш Бога; він утішатиметься, а ти трудитимешся; він читатиме пусті романи, а ти — Боже слово й писання Отців; він буде на балах, а ти на бесіді з однодумцями або духовним отцем; він у корисливих розрахунках, а ти в самопожертві; він в пристрасних маревах, а ти в богомислії. Отак установи собі в усьому правила й запровадь звичаї, протилежні до звичаїв світу, й будеш у світі, однак поза світом, як у пустелі. Ні тебе не буде видно в світі, ні світу в тобі. Ти будеш пустельником у світі, наслідуватимеш святу Марію, не йдучи в пустелю.

Якщо при цьому ще й триматимеш своє тіло в пості, трудах, чуваннях і взагалі не даватимеш йому спокою, то осягнеш обидва способи, якими свята Марія перемогла свої пристрасті та спаслася.

Якщо коротко: уникай спокою плоті й запровадь звичаї протилежні до звичаїв світу, або відгородися благозаконням. Переможеш пристрасті — спасешся.

Бо, за наукою святого Ісаака, ось що матимеш, коли осягнеш ці два способи: покірність відчуттів, тверезість ума, лагідність помислів, світлі порухи думки, турботливість у справах, високі й витончені уявлення ума, сльози без міри, пам'ять про смерть, чисте ціломудріє — далеке від усякої мрійливосте, що спокутує думку, таїнственні поняття, котрі ум осягає завдяки Божим словам, страх, що відтинає лінощі й недбальство та гасить всяке пожадання, а наприкінці — свобода істинної людини, душевна радість і воскресения із Христом у Царстві. Ось і спасения.

Коли ж хтось занедбає ці два способи, то нехай знає, що не тільки собі нашкодить у всьому, а й похитне саму основу чеснот. Вони — якщо втримати їх у собі й перебути в них — є початком божественного діяння в душі, дверима й дорогою до Христа; коли ж хтось відступить і віддалиться від них, то прийде до проти­лежних пороків: догоджання плоті й тілесного блукання, тобто житиме за звичаями світу, що відчиняють у душі вхід для всіх гріхів і пристрастей.

Бо попусти лишень світським звичаям, котрі є нічим иншим, як тілесним блуканням, — побачиш, що з цього вийде. Недоречні й несподівані зборища (я продовжую словами святого Ісаака), котрі наближають до падінь, бунт гострих відчуттів, збуджених побаченим, швидке збудження, котре опановує тіло, нестримні помисли, що поривають до падіння, охолодження любови до Божих діл і цілковита відмова від правил свого нового життя, відновлення забутих лихих діл і пізнання нових, яких раніше не знав. І пристрасті, що за Божою благодаттю вже вмерли в душі і були знищені забуттям, знову заворушаться і змушуватимуть душу чинити їх. Ось що відкриється в тобі, коли вперше собі попустиш, тобто тіло блукатиме за світськими звичаями і не зноситиме терпляче скорботного перебування в новому порядку життя. А що станеться, коли догоджати плоті та череву, того й не злічити! Через них тяжка голова, великий тягар у тілі та слабкість у м'язах, відмова від молитовного правила, ліньки бити поклони, поть­марення і холодність серця, зачерствіння ума й помислів, густий туман затягує всю душу, нудьга й прикрість коло всякого Божого діла, а читаючи, не відчуваєш, які солодкі Божі слова, думки бродять по всій землі, гидкі примари наповнюють душу й розпа­люють пожадання, а звідси нові спокусливі помисли, з'єднуючись із якими, душа впадає в пристрасті безчестя, спочатку в собі, а потім і зовні — на ділі.

Оце ж і є гіркі плоди блукання за світськими звичаями та заспокоєння плоті. Ворог знає, що той, хто піддасться їм, стане його здобиччю. Тому він усіляко намагається або розладнати заведені нові порядки доброго життя, або спонукати в чомусь попустити плоті. Поступися чимось одним, впадеш і в инше, а при одному й иншому все одно впадеш у гріх, і колишні пристрасті повернуться. Поступися плоті, а вона змусить тебе поступитися світським звичаям. Або поступися світським звичаям, а вони призведуть до того, що поступишся плоті. Один ворог пере­даватиме тебе иншому й сам не відчепиться; і потім, за кожним разом, вони вдвох доведуть тебе до падіння. Знаючи цю біду, твердо стій у тому, що почав. Життєлюбність обстоюватиме плоть, чоловіковгодництво — світ. Протистав їм істинне життя, пригні­чуючи плоть, і спілкування зі справжніми християнами, відкидаю­чи світські звичаї. Почне плоть скиглити, а душа побиватися — наберися терпцю. Підбадьорюй себе, роздумуючи, що все одно по­переду смерть. Якщо потуратимеш плоті й світові, помреш, упавши в гріх, а це — смерть справжня і вічна. Плоть і світ теж лякають смертю тих, які перечать їхнім вимогам, але ця смерть примарна, несправжня, ворог вигадує її, щоб налякати нас. Краще засудімо себе на ту смерть, що на спасения, тоді уникнемо вічної смерти.

Це, звісна річ, важко, тому й шлях цей називається вузьким і скорботним, тільки до нього Бог додав утішну обітницю, що він провадить до життя. Проте, за словами святого Ісаака, тільки безумні малому і близькому спокоєві надають перевагу перед далеким Царством, не знаючи, що краще помучитися в подвизі, аніж спочивати на ложі земного царства й бути засудженому за лінощі. Мудрі бажають умерти, аби тільки їх не звинуватили, що якесь із своїх діл виконали нерозсудливо. Не сумуй, коли йдеться про те, що принесе тобі життя, і не полінуйся вмерти за це.

Такими роздумами та вітцівськими настановами зміцнюйте свій намір витримати в нових добрих порядках життя, на проти­вагу до світських звичаїв, і не догоджати пожаданням плоті. Цим ви уникните плазування перед гріхом і незабаром увійдете в свободу Божих дітей, коли, зміцнювані Його силою, вже без перешкод, без зусиль, без особливих жертв почнете жити Божими заповідями, як сини в домі свого батька. Амінь.
 
13 березня 1866 р.
Теофан Затворник

Схожі матеріали:

Категорія: Повчання, настанови | Переглядів: 1671 | Додав: Anatoliі☩UCT☩ | Теги: піст, настанови, Теофан Затворник, про покаяння, повчання, великий піст | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Присвячений
душам у чистилищі

Відправляємо:



Молитовні прохання
500

Підпишіться на оновлення:





Пошук на сайті




Даний сайт синхронізовано під браузери Mozilla Firefox та Opera
2008-2017©Ukrainian Catholic-Traditionalist
Усі права застережено. Повне або часткове використання матерiалiв www.traducionalist.info дозволяється за умови посилання (для iнтернет-видань — гiперпосилання) на www.traducionalist.info. Увесь матеріал, представлений на сайті www.traducionalist.info, взятий з відкритих джерел. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних імен та інших відомостей несуть автори публікацій.
Яндекс.Метрика