Меню сайту

Категорії розділу
Публіцистика [340]Демонологія, містицизм [81]
Молитви-екзорцизми [15]Рідкісні молитви [18]
Екзорцизм [24]Книги [21]
Молитви [191]Секти, культи, окультизм [181]
Підпілля, історія УГКЦ [63]Християнський софт [5]
Часопис "Пізнай Правду" [22]Життя Святих [116]
Творчість [16]Масонерія і антихрист [237]
Відео Online [36]о. Піо "Щоденник Любові" [5]
Християнський націоналізм [104]Безбожники [35]
Папа Бенедикт ХVI [47]Московська психіатрія (МП) [105]
Культура [17]Життя у чистоті [40]
Роздуми про віру [101]Суспільні проблеми [435]
Пророцтва, об'явлення [55]Повчання, настанови [386]
Образки, ікони [5]Пресвята Богородиця [128]
Християнська містика [27]Українознавство [76]
Наука Церкви [413]Профанації [16]
Екологія [7]Цікаво... [68]
Традиціоналізм [61]Криза Церкви. Модернізм [62]
Повчальні історії, притчі [173]Паломництво [10]
о. Габріель Аморт "Нове визнання екзорциста" [26]Подружжя [123]
Християнська етика [39]Апокрифи [2]

Друзі сайту
Унійна Традиція УГКЦ
УГКЦ (Скала-Подільська)
В обороні католицької віри
Джублик в Закарпатті
Персональний сайт Павлюк
Молитва
Братство Св. Пія Х (BY)
Братство Св. Пія Х (RU-Mos)
Братство Св. Пія Х (RU-Pet)
Una Voce Russia
Промінь Любові
Голодомор-геноцид 1932-33
Аве Марія
Бушкрафт
Українська благодійницька мережа
Благодійний Фонд «ТИ – АНГЕЛ»
Допомога онкохворим дітям

Форма входу
E-mail/Login:
Пароль:

Головна » 2016 » Квітень » 10 » Повчання, настанови » Слово на четверту неділю Великого посту
02:35
Слово на четверту неділю Великого посту
Нинішню неділю присвячено пам'яті святого Отця Йоана, що написав «Ліствицю». Зайве й пояснювати, чому так запроваджено в святій Церкві. Святий піст установлено не тільки на те, щоб ми очистилися, але й щоб укріпилися в доброму, — не тільки для того, щоб зробити добрий початок, але й щоб просунутися вперед дорогою досконалости. Отож, щоб ніхто, трохи потрудившись у творенні добра, звершивши кілька подвигів або живучи якийсь час розважливо, не подумав, що вже все зробив чи що пройшов чималий шмат дороги до досконалости, пригадуємо сьогодні святого Йоана Ліствичника, щоб, згадавши про нього, ми змалю­вали в своїй уяві і його святу «Ліствицю» і, нею вимірявши свої труди, точніше могли визначити, скільки ми вже пройшли і скільки нам ще залишилося пройти. Щоб допомогти вам у цьому ділі, найкраще б коротко описати вам святу «Ліствицю» сходжен­ня до богоподібної досконалости. Проте гадаю, що те ж саме можна зробити, описавши життя святого Йоана Ліствичника. Бо ж не тільки своїми писаннями, а й своїм життям він вказує нам ліствицю, якою мусять підійматися всі, що бажають удоско­налюватися в духовному житті. Отож слухайте.

Житіє святого Йоана Ліствичника коротке, однак містить багато, чи — краще сказати — все. Ось як минало його життя: змалечку він полюбив Господа і, незважаючи на принадні можли­вості, котрі відкривали перед ним його природні обдарування та неабияка вченість, покинув світ, подався далеко від своєї батьків­щини — на Синай, щоб через паломництво звільнитися від багатьох перешкод щодо духовного життя і натомість деінде збагнути чого і де треба шукати.

Отак, поклавши добрий початок, він, відколи вступив ув обитель, усією душею довірився досвідченому наставникові й учинив себе таким, ніби його душа не мала ні свого розуму, ані своєї волі. Цим погамувавши в собі самовпевненість і свавілля, він незабаром позбувся чванливости, властивої обдарованим, здобув небесну простоту та став досконалим у трудах та чеснотах послушництва.

Коли ж згодом його наставник відійшов до Господа, святий Йоан, палаючи любов'ю до більшої досконалости, вже зміцнівши в монаших чеснотах — і зовнішніх, і внутрішніх — виходить на подвиг безмовности. Вибравши для цього подвигу відповідне місце — за п'ять гонів од храму Господнього — він сорок років жив там на самоті в суворій стриманості та подвижництві, в безнастанній молитві та богомислії, а найбільше в сльозах, що були йому за хліб удень і вночі.

Тому-то він швидко піднявся на найвищий рівень чистоти та став вмістилищем особливих Божих дарувань: прозорливости, дерзновения в молитві й чудотворення. Згодом, коли треба було вибирати настоятеля, вся братія одностайно настановила Йоана своїм проводирем як новоявленого Мойсея, і він, зійшовши з гори, на котрій споглядав Бога, подав, як богописані скрижалі, свою святу «Ліствицю», де окреслив спосіб досконалого христи­янського життя, котрий він сам досвідчив і котрий Божа благодать відбила в його серці. Так наставляючи цих вибраних иноків, досягнув він межі видимого життя та відійшов у вишній Єрусалим.

Ось і все життя святого. Я не згадував деталей, намагаючись показати тільки ті шаблі, по яких він підіймався до досконалости, нам на науку. Й кожен легко завважить, що з них було три найголовніших: залишити світ з усіма його надіями; трудитися в послушництві за волею наставника; а потім — безмовність, що вчинила його достойним особливих Божих дарувань і богомудрого настоятельства. Ці шаблі спільні для всіх святих, що засіяли на землі християнською досконалістю, в чому можете переконатися самі, уважно прочитавши життя будь-кого з них. Ці ж шаблі треба пройти й усім нам, якщо хочемо не тільки здаватися, а й бути справжніми християнами.

Лишень би ніхто не подумав: це — життя монаха-пустель­ника, а ми, миряни, живемо спільнотою, то ж як візьмемо собі за приклад його життя? Нехай би й хотів хто наслідувати Йоана ,то не зможе, бо ми живемо в зовсім инших умовах. Але ж, браття, не в формі сила. Трьох згаданих щаблів, такими, як їх пройшов святий Йоан і проходять усі немиряни, ми не можемо пройти; однак можемо пройти їх так, як це можливо в світі, живучи з мирянами, в иншій формі, зате в тій самій силі. Назвемо їх спершу їхньою справжньою назвою. Відречення від усього чи залишення світу — зрозуміла для вас назва. Послушництво — це життя в добрих трудах, не за своєю волею, а за вказівкою иншого. Врешті, безмовність — це прагнення безнастанно бути в серці з єдиним Богом; коли хтось цього досягне, тоді виявляє Божі сили або особливі дарування. Погляньмо ж тепер, як це можуть вико­нати і навіть виконують миряни.

Те, що святий Йоан залишає світ і подається в Синайську обитель, для нас із вами означає залишити гріховне й пристрасне життя та звернутися умом і серцем до життя боговгодного; бо світ — це символ пристрасного, гріховного життя, а чернеча обитель — символ життя чеснотливого. Хто відвертається від гріха й намагається свято жити, той робить те саме, що й инший — котрий залишає світ і вступає в обитель. Якщо ви протягом цього посту щиро покаялися й постановили більше не гнівити Бога своїми гріхами, то ви стали наслідувачами святого Йоана, коли він, покинувши світ, подався в Синайську обитель. Нам зали­шається зберегти цей намір та виконати його вимоги, щоб стати його наслідувачами й на другому шаблі сходження до доско­налости.

На другому шаблі, в обителі, святий Йоан трудився в послусі, а старець наставляв свого учня. В чому полягає це послушництво в нашому житті? В тому, що ми виконуємо заповіді, котрі визна­чають спосіб життя кожного з вас, як сім'янина, як члена сус­пільства та як члена Церкви. Роби те, що кажуть заповіді, й будеш справним послушником. Ти слуга — виконуй заповіді слуги, батько чи мати — виконуй заповіді батьківства, ти син — виконуй заповіді синівства, суддя — виконуй заповіді правосуддя, тор­гівець — торгуй, як заповідано. Вимагає чогось суспільний устрій — виконай. І все, що заповідає свята Церква, виконуй від найменшого до найбільшого. Це все і є спасенне послушництво, коли чинять не за своєю волею, а за тим, як призначено. У святого Йоана був наставник. Хто в нас наставник? Пастирі Церкви. Піди, запитай і навчися за кожним разом, і чини за їхньою вказівкою. Вони навчать вас не своєї волі, а євангельських заповідей та постанов святої Божої Церкви. Отож той хто, від­вернувшись від гріха, так житиме, чинячи добро та виконуючи всі Божі заповіді, під наставництвом законних пастирів, той буде наслідувачем святого Йоана на другому шаблі його досконалости.

Як же, врешті, наслідувати його в безмовності? Ось як: подумайте, що таке безмовність? Зовнішньо — це означає відійти від усіх і перебувати на самоті, а внутрішньо — це означає відмовитися від будь-якої мисленної розваги та зосередитися всередині серця, щоб там перебувати постійно перед єдиним, всевидячим Богом. Зовнішня безмовність не в наших руках і в побуті може бути тільки випадковою, а внутрішнє усамітнення в наших руках. Його собі й улаштовуйте, дбаючи про те, щоб якомога частіше входити всередину себе, в свою внутрішню комірчину, й там наодинці стояти перед єдиним Богом. Чи ви вдома, чи в дорозі, чи виконуєте свою роботу, чи в храмі, докладайте зусиль, аби увага не відверталася від серця та не відривайте ока вашого ума від споглядання Бога. Й так станете самітниками або безмовниками. Потреба безмовно перебувати всередині народжується в душі тоді, коли сумлінно виконуєте Божі заповіді. Доки в серці панують пристрасті й гріховні звички, не можна мати внутрішньої безмовности: така їх властивість. Добродіяння та виконання Божих заповідей викорінює з нашого єства пристрасті та гріховні звички. Тоді народжується потяг бути єдиним із Господом. Ось погляньте: ті, що зміцніли в добрих ділах і намірах, часто — або під час молитви вдома чи в храмі, або під час благочестивих роздумів і читання — так глибоко входять всередину й занурюються в таку безмовність, що не завважують, як минає час, і, незважаючи на зовнішній труд, наприклад, під час молитви чи стояння в храмі, не хотіли б припинити його, прагнучи завжди перебувати в цьому блаженному стані. Це почат­ки внутрішньої безмовности, можливої і в родині. Лишається далі жити, трудячись у тому ж добродіянні, всяко дбаючи й молячись, щоб частіше бувати в такому стані, і прагнути, щоб те, що трапляється час від часу, стало безперервним. І стане. Господь не залишить труду любови. Треба лишень усунути з життя все, що може зруйнувати цей благий настрій і гасити блаженну теплоту внутрішньої безмовности.

Ось як кожен із вас може цілком наслідувати святого Йоана. Тільки, браття, біжіть так, щоб осягнути. Сходьте до міри повного зросту повноти Христа. Бачите, який взірець! Проти Нього все наше — ніщо. Нема чого й оглядатися на нашу дрібноту. «За­бувайте те, що позаду, і змагайтеся до того, що попереду, по нагороду високого Божого покликання в Христі Ісусі». Амінь!
 
2 квітня 1861 р.
Ще одне слово на ту саму неділю

Після того, як минулої неділі ми поклонилися чесному й животворящому Хресту, свята Церква нагадує нам про пре­подобного й Богоносного Отця Йоана Ліствичника, щоб заохоти­ти нас на подвиги виправлення себе та поступу в чеснотах. Ви знаєте, то святий Йоан написав корисну для душі книгу під назвою «Ліствиця духовна», котра провадить до неба. В ній описано послідовність чеснот або їх шаблі, проходячи по яких християнин підноситься щораз то вище і входить нарешті в духовне небо, де стає одним духом із Господом. Нагадуючи нам про цю останню межу християнського життя, свята Церква хоче сказати: не бійтеся хреста саморозпинання та не уникайте под­вижницького несення хреста. Дивіться, до чого він приводить, і запалайте натхненням. Є задля чого потрудитися!

Здається, що ця ліствиця має силу влити в кожну душу дух мужнього запалу. Так вона все пояснює: і з чого починається кожна чеснота, і як вона зростає та що стоїть їй на перешкоді, і як ці перешкоди подолати, й тому, здається, так легко вправ­лятися в них, що читачеві хочеться відразу почати подвиг, аби досягнути успіху в чеснотах. Тому не можу не бажати, щоб, хто може, прочитав цю книжку й користувався нею на своє спасення. Я сам переказав би вам її всю, але цього ж не зробиш? Ціла книжка! Перекажу принаймні в загальному її зміст і коротко окреслю нашу путь до Господа як сходження по драбині.

«Ліствиця» у святого Ліствичника має тридцять щаблів за числом років прихованого життя Господа й Спасителя, після яких Він почав творити чуда та навчати. Так, як ліствиця, котру бачив патріярх Яків, — вона одним кінцем опирається на землю, щоб бути доступною для всіх земнородних, а другим кінцем — на небо, вказуючи, куди ми все-таки призначені. По ліствиці Якова підіймалися і спускалися ангели, це означає, що здобувати хрис­тиянські чесноти — ангельська справа, котра звершується за їхньою допомогою. На вершку ліствиці святий Яків бачить Гос­пода: до Нього приводить і ліствиця християнських чеснот, через котрі кожен, піднімаючись від сили до сили, досягає звершености мужа, мірою виповнення віку Христа — досягає такої доско­налосте, до котрої зобов'язує Господь: тож будьте досконалі, як Отець ваш небесний досконалий (Мт. 5, 48), — такого єднання з Богом, за яке молився Господь: щоб усі були одно, як Ти, Отче, в мені, а я в Тобі, щоб і вони були в нас об'єднані (Йо. 17, 21).

Передчуваючи це неймовірне благо, мужньо приступімо, браття, до цієї ліствиці й жваво спонукаймо себе підійматися нею, не лінуючись.

Мужньо приступімо й жваво спонукаймо себе добре почати це сходження. Якщо у кожному ділі добрий початок — це по­ловина діла, то тим більше в духовному житті; добрий початок повністю визначає духовне життя. Дивіться лишень, чого вимагає перший крок? Вимагає покинути землю. Як у житті не можна стати на драбину, не відірвавшись від землі, над котрою дово­диться підійматися, стаючи на перший щабель, так і в духовному житті, перший ступінь сходження до християнської досконалости — це залишення землі — гріха, тобто відмова від грішних діл і пристрасних почуттів та настроїв, котра звершується в покаянні, коли, відкинувши все недобре й оплакавши, вирішують догоджати єдиному Богові. Хто так вирішив, той зробив перший крок, став на перший щабель. Як тому, хто ніби приріс до землі, не можна підніматися по драбині, так і тому, хто ще обтяжений гріхами, нічого й думати про сходження до досконалосте. Ухи­лися спочатку від зла і почнеш чинити добро. Ухилятися від зла, — каже святий Ліствичник, — це початок покаяння; початок покаяння — це початок спасения, а початок спасения — це блага рішучість догоджати Богові (щабель 26, гл. 63).

Як піднімаються драбиною? Працюють руками й ногами, ступають то правою, то лівою ногою та напружують усе тіло. Так і той, хто покаявся та має твердий намір догоджати Богові, відразу ж починає труд, що вимагає напруження тілесних й душевних сил, яке безжалісно втомлює їх. Адже він має відмовитися від поганих речах і спонукати себе до добра, бути уважним до себе та до всього, що йому трапляється, із численних речей вибирати кращі, не випереджувати та не відставати, зважати навіть на найменші гріховні напади, усувати перешкоди, передбачати воро­жі підступи та боротися з ними, не складаючи зброї. Все це й подібне складає боротьбу з пристрастями та приводить до успіхів у добродіянні, яке визначає саме сходження до досконалосте. Адже що таке досконалість, як не викорінення пристрасті й плекання замість неї доброго нахилу. Це і є головна наша праця. Не один щабель треба переступити, поки вона закінчиться. Не викорениш разом усіх пристрастей і не насадиш усіх чеснот. І те, і те робиться поступово. Приглушення кожної пристрасті має свої етапи, так само й утвердження кожного доброго нахилу. Тому й у святого Ліствичника опис цієї праці закінчується на 26-ому щаблі.

Чого він тільки не повчає, проти якої тільки пристрасті не озброюється? Озброюється проти гордости й марнославства, хитро­щів і лукавства, срібролюбія та загребущости, чреволюбства та нерозсудливосте, марнослів'я та лихослів'я, гніву та злопам'ят­носте, брехні та наклепів, ледарства та сонливости, легкодухосте й боягузливосте та иншого. Навчає смирення, незлобивости, мужнос­те, чування та ревности в молитві, нестяжання, розсудливосте, стриманосте, лагідносте, благорозумного мовчання, послуху, па­м'яте про смерть, плачу, м'якосердности тощо. Викорінення будь-якої пристрасті та насадження протилежної чесноти — це особ­ливий ступінь, котрий треба пройти, щоб узятися до наступного. В усьому цьому є свій чин і порядок, для кожного, зрештою, свій, з котрим кожен запізнається на ділі. «Ті, що наважилися з тілом зійти на небо, — каже Ліствичник, — справді потребують приму­шувати самих себе та безнастанно завдавати собі прикрості. Благий намір догоджати Богові змушує працювати. Ця праця полягають у тому, щоб чинити чесноти або постійно вчитися чинити чесноти. Плід цього навчання — звичка до чеснот». Завдяки ж звичці людина утверджується в добрі.

Оце межа трудів у сходженні ліствицею чеснот. Кажуть, що чим вище від землі, тим менше тяжіння до землі, й отже, легше перемагає вагу свого тіла той, хто піднімається вгору. А є така межа, після якої тіла зовсім перестають тяжіти до землі, тобто не мають жодної ваги. Так і в ступенях духовної досконалосте, чим вище ними підійматися, тим менше притягує земне. Або так: чим упевненішим стає хтось у чеснотах, завдяки звичці до них, тим менше долають його гріхи та пристрасті. А є й така висота досконалосте, де пристрасті майже зовсім завмирають і душа насолоджується спокоєм перебування в добрі, діючи вільно, без перешкод, невимушено, ніби природньо, так само як, наприклад, природне дихання та кровообіг. Цього ступеня можна досягнути тоді, коли в душі цілковито вкорениться кожна чеснота та засяє безпристрасність і чистота. Це і є духовне небо — вершок лістви­ці. Хто досягнув цієї межі, тому належать від Господа обіцяні блаженства й вершина блаженств — вселення Бога, котрого Яків бачив на вершку ліствиці: Цілковито безпристрасним, — каже святий Ліствичник, — називається і є той, хто підніс ум вище від всякого створіння, а душу свою поставив перед Господом. Без­пристрасність — це сердечне небо ума, це — небесна палата Небесного Царя. Плід безпристрасносте — повнота любови та цілковите вселення Бога в тих, котрі через безпристрасність стали чисті серцем, про котрих сказано: бо вони побачать Бога (Мт. 5, 8; щабель 29, розд. 2, 3, 14).

Ось куди підносить і чим закінчується священна ліствиця! Ось таку картину хоче намалювати в нашому умі свята Церква, і, звісно ж, не задля цікавости чи пустослів'я, а задля того, щоб спонукати нас сумлінно поглянути на себе й точно визначити, чи далеко ми зайшли, чи високо піднялися від землі, чи видно хоч трішечки кінець сходження? Звісно, що визначити свій щабель за числом може бути тяжко й навіть неможливо; але не тяжко визначити дуже відмінні один від одного щаблі. Хіба ж важко з'ясувати, наприклад, свій перший щабель? Чи є такий, хто не спроможний відповісти, чи він покаявся і чи твердо вирішив догоджати Господеві? А. чи є хтось, хто не може сказати, чи, покаявшись у гріхах, він почав боротьбу з пристрастями, бореться проти них чи піддається їм? То що ж скажемо ми з вами, браття? Чи стали на ліствицю? Чи зробили хоча б цей крок?

Нехай на це відповість совість кожного. Я ж додам, що коли хтось зробив хоч крок — то вже добре. Він уже на ліствиці, вже на добрій дорозі. Хоча ще й багато треба трудитися, поки в ньому виявляться виразні ознаки досконалости, проте початок зроблено. Тільки не давай собі полегші та не лінуйся просуватися вперед, скільки стане сил. Благословенний нехай буде хід твій, а якщо він постійний і неухильний, то, безсумнівно, увінчається успіхом. Хоч це принаймні добре. Але погано, якщо не зроблено навіть першо­го кроку, якщо хтось віддається пристрастям і не думає відмо­витися від них; або й думає, однак з дня на день відкладає; або, шкодуючи за своєю улюбленою пристрастю, хоче замінити її якимось добром, не відмовляючись від неї; або, не маючи сильних пристрастей і порочних діл, живе так, як живеться, не турбуючись про чистоту серця. Всі такі та подібні до них стоять не на добрій дорозі, ще не стали на ліствицю, що провадить до Бога, і їм ще треба зробити цей перший крок. Ось чому посеред посту Церква нагадує нам про «Ліствицю», щоб кожен, зрозумівши її науку і побачивши, що досі ще блукає поза нею, мав час отямитися й покаятися. Ось і поспішайте зробити це всі, кому ще потрібно це зробити. А потім помножте ревність, виправляючи себе та утверд­жуючи в собі добрі звички. Инші не стоять, а весь час ідуть. Навіщо ж нам відставати?

Та й усі ми, браття, біжімо так, щоб осягнути, забуваючи те, що позаду, і змагаючи до того, що попереду. Хто зупинився, той уже не йде. Хто не йде далі, той неминуче відстає, або навіть більше відсувається назад. Нема для нас ні хвилини без діла, й нема діла, котре не було б угодне чи не вгодне Богові. Це тому, що ми особистості й до всього додаємо свій намір, за яким діла обертаються або на славу Божу, або на догоду нашому егоїзмові, водночас пришвидшуючи наш хід чи заважаючи йому. Хто уваж­ний до себе та до оточення, не може зупинитися, а з кожним кроком просувається вперед у досконалості, з усього збирає з Господом і з усього багатіє. Тож уважайте пильно, як маєте поводитися, — не як немудрі, а як мудрі, використовуючи час, бо дні лихі (Еф. 5, 15-16).
 
29 березня 1865 р.
Ще одне слово на ту саму неділю

Яких тільки засобів не використовує Божа Церква, аби пос­тійно пильним та бадьорим тримати наш помисел, докладаючи труду у вгодженні Богові та ревній турботі про спасення душі, зокрема в ці дні, коли постимо! Минулої неділі вона пропонувала нам вшанувати Господній хрест і поклонитися йому, щоб сказати нам: не бійтеся хреста самозречення й саморозпинання, весь тягар хреста Господь поніс сам, а вам дістаються тільки плоди його, котрі потішають. Сьогодні вона пропонує нам згадати про ліствицю, яка підносить на небо, подає взірець, як підіймався нею святий Йоан, котрий її уклав, і описує саме блаженство в єван­гельському читанні про блаженства. Нині вона каже до кожного з нас: не шкодуй зусиль, подивися, який блаженний кінець чекає трудівників, і запалай натхненням; поспішай, наздоганяй, біжи, щоб осягнути. Вона робить те саме, що роблять розпорядники змагань і ті, що їх влаштовують. Як вони виставляють на огляд нагороди тому, хто випередить инших, щоб кожен бачив, чи є для чого трудитися, так само робить і вона — вказує на всебічне блаженство й повторює кожному: чи хочеш такого блаженства? Трудися. Без праці, до того ж посиленої, нічого не одержимо.

Цю науку й передаю вам нині. Як слухняні сини Церкви, ви, звісно ж, приймете її. Проте додам: прийміть її охоче, прийміть не тільки, щоб її знати, а й щоб виконати. Вважаю за потрібне додати це, бо одержати блаженство всі готові, а трудитися задля нього — багато хто впирається; багато хто дозволяє собі полегші, й усе ж таки сподівається одержати добру частку разом з иншими. Справді, Господь многомилостивий і готовий кожного обда­ровувати блаженствами. Але ми самі не можемо змінювати доріг, котрі вказав Господь, і, щоб осягнути блаженство, на свій розсуд вибирати умови, котрі все-таки не в наших руках.

Ось погляньте, як апостол Павло надихає на подвиги і себе, й инших та застерігає від полегш. Хіба не знаєте, — каже він, — що ті, які біжать на перегонах, біжать усі?(\ Кор. 9, 24). З якими зусиллями на змаганнях всі напружуються, щоб випередити инших? І задля чого? Щоб одержати тлінний вінець. Чи ж не з більшим запалом годиться бігти нам, щоб одержати нетлінний вінець? Дивіться ж, — додає, — біжіть, біжіть так, щоб її [нагороду] осягнути.

То ж як треба бігти, щоб осягнути? Треба від усього стриму­ватися. Кожен змагун, — тобто той, хто біжить, як на перегонах, стримується від усього, каже тут же святий апостол. Від усього стримуватися, чи мати всебічну стриманість, — думаю, зрозуміло, що означає. Означає постити, чувати, всамітнюватися, натруджу­вати тіло й умертвлювати плоть, або, як казали наші отці-подвижники, жити суворим і нелегким життям. Хочеш бігти так, щоб одержати нетлінний вінець, провадь життя суворе й нелегке. Щоб ніхто не надумав звільнити себе від цього, апостол пише, що він біжить так само. І я, каже, так само біжу, і я так само подвизаюся. Як саме? Умертвляю своє тіло й поневолюю його. Апостол — вміс­тилище благодати, вмертвлює та поневолює своє тіло. То кому ж це не буде потрібно? І не думайте, що він робить це через надли­шок ревности. Ні. Без цього, каже, не можна, небезпечно; щоб, проповідуючи иншим, я сам, бува, не став непридатним. Апостол — будівничий Божого Царства, що скеровує всіх до спасения, боїться виявитися непридатним, якщо не вмертвлятиме та не поневолю­ватиме своє тіло. Хто після цього сподівається бути придатним, якщо не вмертвлюватиме та не поневолюватиме своє тіло?

Я зумисне зупинився на цьому уривкові з Апостола, аби витлумачити, що в нас є недуга майже спільна для всіх — жаль і потурання плоті, котрі зовсім не личать тим, що шукають і очікують Божого Царства. Хочеш Царства — не шкодуй плоті. Ой! Як же не до шмиґи нам таке суворе й строге життя, що вмертвлює плоть. Як ми тільки не викручуємося, щоб від нього звільнитися. Ось зараз піст, а хто ж постить як слід? Один зовсім його нехтує; другий так його проводить, що плоть не зазнає від нього жодної суворосте. Чого тільки не скажуть вони, щоб виправдатися! Про тих, котрі не дбають про спасения, й говорити нічого; вони живуть задля плоті. Але й ревнителі благочестя схиляються до того, щоб живити й плекати свою плоть. Я, каже, роздумуватиму про божественне, ходитиму до церкви, читатиму корисні для душі книжки, подаватиму милостиню і ще що инше готовий робити; а тіло слід заспокоїти та задовільнити — дати вдосталь їсти й спати, не трудити його та усунути всякі невигоди. А що ще кажуть? Кажуть, що вмертвляти плоть — це тілесне діяння, а ми духовні, тож надприродне Небесне Царство осягатимемо духовними ділами.

На всі такі розумування скажу одне: наскільки ж духовним був апостол Павло? Хто ж зрівняється з ним, хто так ясно по­бачить те, як нам треба чинити? А бачте, що написав? Вказав на вінець нетлінний. І всім, котрі захочуть його здобути, повелів умертвлювати й поневолювати тіло. Нічого иншого не додав і жодного иншого засобу не навів. Тут — умертвлення тіла, а там — вінець нетлінний. Хочеш останнього — візьмися до першого. А всякі розумування відкинь. Якщо б хтось і почав мені набридати: поясни те чи те, чого не розумію, — я сказав би: чого ж тут розуміти? Зрозуміло, що означає нетлінний вінець? Звісно, зро­зуміло. Зрозуміло, що означає вмертвлення й поневолення плоті? Мабуть, і це зрозуміло. Отож іди, вмертвлюй і поневолюй плоть, й одержиш нетлінний вінець. А коли чинитимеш инакше, не тільки не одержиш вінця, а виявишся непридатним, чого й побоюється святий апостол щодо себе й щодо нас. Про непри­датного знаєте, що сказано. «Непридатного раба вкиньте в пітьму кромішню, там буде плач і скрегіт зубів». Отак невтішно закін­чується спокій для плоті!

Додам ще й те, що нас-бо не покликано без потреби розу­мувати й сперечатися; а навіщо ж покликано? Покликано про­повідувати слово. Проповідуй слово, — заповідає апостол Павло Тимотеєві (2 Тим. 4, 2), а в його особі й усім нам. Яке слово? Ось я підсумую це слово відповідно до того, про що наша бесіда.

Ті ж, що є Ісус-Христові, розп'яли тіло з його пристрастями та пожадливостями (Гал, 5, 24). Чуєте! Хто ж, отже, не розпинає плоть, той — не Христовий, не християнин. Тому ходіть не за тілом, а за духом (Рим. 8, 4). Не дбайте про тіло задля похотей (13, 14). Ми боржники не тілу, щоб за тілом жити (8, 12). Бо коли живете за тілом, то помрете. Якже ви духом умертвляєте тілесні вчинки, будете жити (13). Бо ті, що живуть за тілом, думають про тілесне (5), тілесні не можуть подобатись Богові (8), бо прагнення тіла (веде) до смерти (6), тому що прагнення тіла вороже Богові (7). Нехай знищиться оце гріховне тіло (6, 6), щоб не панував гріх у смертнім вашім тілі (12). Віддайте тіла ваші як жертву живу, святу, приємну Богові (12, 1), / умертвлюйте ваші земні члени (Кол. З, 5). Бо инший закон є в моїх членах, який воює проти закону мого ума і підневолює мене законові гріха, що в моїх членах (Рим. 7, 23).

Цим обмежуся. Чи бачите, як воно? Ось саме так не щадити плоть проповідує та заповідає усе Божественне Писання. Отож нема чого розумувати, нема чого вигадувати всякі викрути, щоб жалітити плоть. Хто хоче годувати та зігрівати свою плоть, того не Писання виховує, тому чужий його дух, чужі й обітниці.

Ось тут і завважте, як по-материнському подбала про нас свята Церква, встановивши святі пости. Все наше життя мусить минати в умертвленні та поневоленні плоті. Коли ж ні — потра­пиш одразу до непридатних, а потім зазнаєш і їх гіркої долі. Щоб хтось і справді не зазнав такої долі, забувшись чи захопившись якимись справами, свята Церква нагадує нам про вмертвлення плоті щотижня у середу та п'ятницю, а кожної пори року — тривалими постами, зокрема цим Великим постом, святою Чотиридесятницею, щоб, коли настане піст, ми, всупереч своїм бажан­ням, узялися вмертвляти та поневолювати плоть і стали на шлях, що провадить до нетлінного вінця. Отож, якщо ми иншого часу дозволяємо собі полегшення, то хоч трохи потрудімо свою плоть постом. Якщо ж иншого часу ви дасте плоті всякі розкоші й у піст всякі полегші, то чи не до вас стосуватиметься докір апостола: багато ж є, — каже він, — тих, що про них я часто говорив вам та й тепер з плачем говорю, які поводяться як вороги Христового хреста, їхній кінець — погибель, їхній бог — черево, їхня слава — у їхній ганьбі, вони думають тільки про земні речі (Фил. З, 18-19).

Ось уже минула половина посту. Блаженні труди тих, що досі вмертвляли свою плоть; нехай певність того, що цей шлях неми­нучий, надихає їх трудитися далі. Та й ті, що позбавили себе такого блага, ще мають час стати його учасниками. Шлях відкри­тий, наприкінці його видніється світлий вінець. Бадьоро розпо­чніть подвиг. Запалавши ревністю, ви ще встигнете випередити тих, що так далеко перед вами. Що втрачали протягом довгото часу, те можете здобути, натхненно докладаючи зусиль, і, таким чином, не очікуючи замріяно, а безсумнівно й дійсно ввійдете до сонму тих, котрі, як каже апостол, так біжать, що напевно до­сягнуть очікуваного. Амінь.

14 березня 1865 р.


Схожі матеріали:

Категорія: Повчання, настанови | Переглядів: 1649 | Додав: Anatoliі☩UCT☩ | Теги: Теофан Затворник, настанови, піст, про покаяння, великий піст, повчання | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Присвячений
душам у чистилищі

Відправляємо:



Молитовні прохання
500

Підпишіться на оновлення:





Пошук на сайті




Даний сайт синхронізовано під браузери Mozilla Firefox та Opera
2008-2017©Ukrainian Catholic-Traditionalist
Усі права застережено. Повне або часткове використання матерiалiв www.traducionalist.info дозволяється за умови посилання (для iнтернет-видань — гiперпосилання) на www.traducionalist.info. Увесь матеріал, представлений на сайті www.traducionalist.info, взятий з відкритих джерел. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних імен та інших відомостей несуть автори публікацій.
Яндекс.Метрика