Меню сайту

Категорії розділу
Публіцистика [341]Демонологія, містицизм [81]
Молитви-екзорцизми [15]Рідкісні молитви [18]
Екзорцизм [24]Книги [21]
Молитви [191]Секти, культи, окультизм [183]
Підпілля, історія УГКЦ [65]Християнський софт [5]
Часопис "Пізнай Правду" [22]Життя Святих [117]
Творчість [16]Масонерія і антихрист [242]
Відео Online [36]о. Піо "Щоденник Любові" [5]
Християнський націоналізм [104]Безбожники [36]
Папа Бенедикт ХVI [49]Московська психіатрія (МП) [105]
Культура [17]Життя у чистоті [40]
Роздуми про віру [106]Суспільні проблеми [449]
Пророцтва, об'явлення [55]Повчання, настанови [389]
Образки, ікони [5]Пресвята Богородиця [128]
Християнська містика [27]Українознавство [76]
Наука Церкви [424]Профанації [18]
Екологія [7]Цікаво... [68]
Традиціоналізм [62]Криза Церкви. Модернізм [66]
Повчальні історії, притчі [173]Паломництво [10]
о. Габріель Аморт "Нове визнання екзорциста" [26]Подружжя [132]
Християнська етика [39]Апокрифи [2]

Друзі сайту
Унійна Традиція УГКЦ
УГКЦ (Скала-Подільська)
В обороні католицької віри
Джублик в Закарпатті
Персональний сайт Павлюк
Молитва
Братство Св. Пія Х (BY)
Братство Св. Пія Х (RU-Mos)
Братство Св. Пія Х (RU-Pet)
Una Voce Russia
Промінь Любові
Голодомор-геноцид 1932-33
Аве Марія
Бушкрафт
Українська благодійницька мережа
Благодійний Фонд «ТИ – АНГЕЛ»
Допомога онкохворим дітям

Форма входу
E-mail/Login:
Пароль:

Головна » 2015 » Січень » 6 » Московська психіатрія (МП) » Російська Православна Церква і греко-католики на Західній Україні
08:15
Російська Православна Церква і греко-католики на Західній Україні

У сфері церковно-державних відносин в Росії минулі зима і весна пройшли неспокійно. Скандал, що почався з протестів Московської патріархії проти передбачуваного візиту Папи Римського до Росії, швидко переріс у масштабну антикатолицьку кампанію, яка вплинула не тільки на відносини між цими Церквами, а й на міждержавні відносини Росії з Ватиканом, США та Польщею. На початку літа 2002 року православно-католицьке протистояння, як виглядає, було далеким від закінчення, хоча загострення пристрастей дещо зменшилось.

Папа Римський Іоанн Павло II є одним із символів сучасного європеїзму. Він давно вже став людиною, що уособлює нове розуміння західної гуманістичної традиції. Він виявився співзвучний щодо епохи, яка почалась після Голокосту і ГУЛАГу. Епохи, в якій головними цінностями для європейців стали співчуття і толерантність.

Відвідини Іоанном Павлом II Росії російська політична та культурна еліта сприймає як знак прилучення до Європи. Болісно сприймається також та обставина, що Росія відстає від колишніх радянських республік (Азербайджану, Вірменії, Казахстану, Молдови та України), які Папа вже відвідав.

Консенсус, що склався навколо передбачуваних відвідин понтифіком Росії, зустрів опір з неочікуваного боку. Московська патріархія, яка зазвичай підтримувала всі державні ініціативи, почала висловлювати енергійні протести проти візиту. На її думку, візит неможливий з двох причин: неврегульованість відносин між Церквами на Західній Україні і прозелітична діяльність (тобто навернення православних до своєї віри) католиків у Росії[1].

У цій статті ми розглянемо перший з двох аргументів Московської патріархії.

До історії питання

Як всім відомо зі шкільної програми, після розпаду Київської Русі на території нинішніх трьох областей Західної України – Івано-Франківської, Львівської та Тернопільської – утворилось Галицьке (згодом Галицько-Волинське) князівство. Це була велика і сильна держава, однак, на відміну від північних і східних руських земель, незалежність свою вона захистити не змогла і тому в XIV столітті увійшла до складу Великого князівства Литовського і Польщі (потім, відповідно, Речі Посполитої). Поляки ісповідували католицтво, і під їх впливом (і тиском) всі православні архієреї, що перебували під протекторатом Речі Посполитої, оголосили про визнання влади Папи Римського. Це рішення було закріплено Брестською унією 1596 року. Православні зберігали свої традиції церковного богослужіння (т. зв. східний обряд, або греко-католицтво), але главою Церкви вважався Папа Римський. Протягом майже двохсот років уніатство було панівною релігією на території правобережної України і всієї сучасної Білорусії. До кінця XVIII століття Польща була поділена між Російською та Австрійською імперіями і Пруссією. Білорусія дісталась Росії повністю, а от Україна – ні. Густонаселені землі колишнього Галицького князівства, на той час просто Галичини, у 1772 році відійшли до Австрії. У 1808 році під протекторатом австрійської корони було відновлено Галицьку митрополію, спадкоємицею якої і є Українська Греко-Католицька Церква (УГКЦ) в її сьогоднішньому вигляді.

Перебування у складі Австрійської (згодом Австро-Угорської) імперії відокремило галичан від інших українців і сформувало особливу галицьку ментальність. На відміну від решти українців, яких у XVIII-ХІХ столітті змусили повернутися до православ'я московського зразка, галичани зберегли греко-католицтво. Більше того, греко-католицьке духовенство стало виразником інтересів безграмотного і дискримінованого австрійською владою і польськими панами руського (так тоді називали нинішніх українців) населення. Згуртована, освічена, енергійна і впливова священича корпорація УГКЦ разюче відрізнялася від млявих і залежних від влади батюшок Російської Православної Церкви, які окормляли свою паству по той бік кордону. Ситуація не змінилася теж і у 1920-1930-тих роках, коли після закінчення Першої світової війни Галичина повернулася до складу відродженої Польщі. Навпаки, дискримінація етнічних меншин у молодій державі посприяла зростанню націоналізму українців. Чималу роль у цьому відіграли і священики, які брали активну участь в організації руху самостійників і розробці його ідеології.

При радянській владі

Окупація радянськими військами Західної України в 1939 році і, особливо, закріплення там радянської влади наприкінці та після війни призвели до масових репресій щодо УГКЦ. Десятки священиків і тисячі віруючих були арештовані і потрапили до ГУЛАГу. Влада підтримала ініціативу однієї з невеликих груп всередині Церкви, яка прагнула «оправославити» УГКЦ. На організованому владою шоу під назвою «Львівський собор» 1946 року було прийнято рішення про припинення діяльності УГКЦ та про приєднання парафій Церкви до Московської патріархії.

Перехоплення церковного управління в Російській Православній Церкві, що сталось з подачі влади обновленським рухом на початку 1920-х років, зараз вважається членами РПЦ найтяжчим злочином. Однак до групи, яка приєднала УГКЦ до РПЦ (т. зв. «група о. Гавриїла Костельника»), відношення зовсім інше – нині їх визнають мало не святими.

Рішення собору, на якому не було жодного єпископа УГКЦ, приводили в життя співробітники НКВС, потім - МГБ. Частина священиків, що відкрито не підкорилась рішенням самозванців, пішла по етапу в Сибір, інші були змушені перейти на підпільне становище, треті визнали надісланих зі Східної України і «перевірених» владою архиєреїв, однак службу відправляли як і раніше. У середині 1950-х років партизанський рух на Західній Україні було придушено і, здавалось, запанували мир і спокій. Навіть хрущовські переслідування Церкви позначилися на цьому краю менше, ніж на сусідніх регіонах, де закриття церков на межі 1950-1960-х років було масовим.

Тим часом це було радше перемир’ям, яке, до того ж, було чисто зовнішнім. Закінчивши семінарію, молоді священики поверталися до рідних місцин (чужинців тут не приймали взагалі) і проходили тримісячне стажування у досвідчених батюшок. Після цього вони здійснювали службу по-галицьки, сповнюючи звичні парафіянам обряди, які істотно відрізнялись від прийнятих у РПЦ. Церковна влада закривали на це очі. Але конформістами були далебі не всі. Поряд з ними існували теж і криптокатолики (тобто священики, які вважали себе членами УГКЦ), підпільні греко-католицькі єпископи, священики і монастирі. У деяких селах храми були закриті, але вони не були розорені (порівняно з тим, що творилося в Центральній Росії). Їх просто замикали на ключ і підтримували в ідеальному стані (деякі з них одержували статус музеїв). У будь-який момент їх можна було відкрити, і підпільний священик, що приїхав до села, міг звершити богослужіння вночі.

Згідно даних Інституту історії Церкви (Львів), у середині 1980-х років на Західній Україні (три області Галичини та Закарпатська область) діяло близько 800 священиків УГКЦ. Деяких із них час-від-часу ув’язнювали, але від цього ситуація кардинально не змінювалася. Населення Західної України назагал ставилося до радянської влади зовсім не так, як «брати-українці» по той берег Дніпра. Ті самі передові механізатори і доярки, які поважно сиділи на партійних зборах і з гордістю носили ордени, добре знали, хто з односельців має ключі від закритого храму, ходили на таємні служби, хрестили дітей у «правильних» священиків і справно платили десятину церковному старості.

Зменшення контролю держави в релігійній сфері наприкінці 1980-х років призвело до виходу УГКЦ з підпілля. Релігійне відродження простувало поруч із національним визволенням. Рух за самостійність України був дуже тісно пов'язаний з УГКЦ. Активісти руху були одночасно членами Церкви, сиділи з її духовенством у тих самих таборах. Тому питання про легалізацію УГКЦ було частиною великого політичного питання про владу – і в Україні в цілому, і на Західній Україні зокрема. Якраз це й пояснює активну участь членів політичних угруповань у процесі «переділу» церковної власності на Західній Україні, що почався восени 1989 року.

17 вересня 1989 року, в день 50-річчя введення радянських військ на територію Західної України, у Львові відбулась 100-тисячна демонстрація на підтримку вимог легалізації УГКЦ[2]. Через місяць аналогічна демонстрація пройшла в Івано-Франківську, але в ній взяли участь, за деякими оцінками, вже 300 тисяч осіб. 29 жовтня 1989 у Львові греко-католики захопили перший храм – Преображенську церква, а до кінця року таких стало близько 370. Після того як навесні 1990 року «Рух», провідна опозиційна партія, переміг на місцевих виборах на Західній Україні, греко-католики за підтримки нової влади отримали вже сотні храмів.

Привід до війни

Саме процес переділу церковної власності, що стався на Галичині в 1989-1992 роках, і дає нині Московської патріархії привід говорити «про ситуацію на Західній Україні», «утиск» там православних.

Ці досить загальні формулювання приховують, зокрема, здивування і образу всієї ієрархії РПЦ через єдину вагому поразку, завдану їй за останні тридцять років.

Кажучи про ці події, багато церковних осіб вживають формулу «розгром єпархій». Достатньо сказати, що якщо в 1990 році на Галичині налічувалося близько трьох тисяч парафій Московської патріархії (20 відсотків від тодішньої загальної кількості парафій РПЦ)[3], то зараз їх менше 200. І то половина з них припадає на Кременецький і Шумський райони Тернопільської області, які історично належать не до Галичини, а до Волині. В Івано-Франківській області у підпорядкуванні Московської патріархії залишилося 15 парафій, у Львівській – від 40 до 50, у галицькій частині Тернопільщини – близько 20. У всіх трьох єпархіях РПЦ втратила будівлі єпархіальних управлінь та кафедральних соборів.

При загальному дефіциті в РПЦ освіченого духовенства, до УГКЦ та інших конфесій перейшли практично всі священики, які отримали освіту в богословських закладах Московської патріархії і служили на Галичині. РПЦ позбулася невичерпного джерела кваліфікованих священичих кадрів, яким була для неї Західна Україна від кінця 1950-х років[4]. До того ж Галичина була одним з небагатьох регіонів, які зберігали високий рівень релігійної культури, що приносило великі пожертви на церкву. Для РПЦ, яка переживала перманентну фінансову кризу, це було досить важливим.

За правом пам'яті

Однак на що і на кого в цій ситуації ображається Московська патріархія? Для неї не були секретом ні існування УГКЦ, ні ступінь «добровільності», який проявили греко-католицькі парафії, коли їх наприкінці 1940-х років приєднали до РПЦ. За сорок років свого перебування на Західній Україні РПЦ не побудувала жодного храму – користувалася чужим майном, не замислюючись, що в нього можуть виявитися господарі. Тільки в 1989 році українські єпархії МП прийняли від республіканської влади понад 600 раніше закритих храмів, багато з яких колись належали УГКЦ[5].

По суті, на Західній Україні відбулась реституція, яку РПЦ сьогодні так наполегливо вимагає здійснити в Росії. Увесь процес легалізації УГКЦ проходив під наполегливі заклики РПЦ до влади покарати «націоналістів». Члени УГКЦ, які зберігали протягом чотирьох десятиліть дорадянську єпархіальну і парафіяльну структуру, у свою чергу не розуміли, що роблять у їхніх храмах «московські» священики і чому реабілітація священиків і мирян не супроводжується поверненням їм майна.

УГКЦ, в якій до Другої світової війни було 2630 парафій[6], на сьогодні налічує близько 3300[7]. При цьому нечисленні православні храми, що існували в регіоні перед радянською окупацією, повністю залишилися в розпорядженні православних. Ані на прекрасну Свято-Георгіївську церкву у Львові, побудовану в 1916 році для російських військовополонених, а нині єпархіальну резиденцію Московської патріархії, ні на розкішну єпархіальну резиденцію в Ужгороді, зведену перед війною чеським урядом для єпархіального архиєрея, замахів з боку парафіян і клиру УГКЦ не було.

У 1998 році на моє запитання: «Чи претендує УГКЦ на храми, побудовані православними?» єпископ Івано-Франківський і Коломийський УПЦ МП Микола (Грох) відповів: «А тут православних храмів у 1939 році й не було. Перший храм, який ми побудували в цій області, був освячений тільки при владиці Феодосії (правлячий архієрей у Івано-Франківській єпархії в 1990-1992 роках. - М. М.). За час мого правління був побудований один собор у м. Коломиї і декілька храмів»[8]. Під той час єпископа Миколая греко-католики теж виселяли з будівлі єпархіального управління, що стало приводом для кількох обурливих статей в московській православній пресі.

На думку істориків і публіцистів, які підтримують Московську патріархію, пасивність православних парафіян у Галичині пояснюється тим, що вони залякані бойовиками УНА-УНСО і місцевою міліцією[9]. Але ж чи РПЦ, яка пережила на собі грубий і адміністративний тиск радянської влади, не знає, що це неможливо? Віруючі будуть влаштовувати служби вдома, переховуватимуть священиків у льохах, але не відступляться. Та чи є в сучасній Галичині чи Закарпатті подібні приклади? Чи від тисяч парафій залишилося щось на кшталт катакомбної РПЦ?

Інші православні

Основний фактор, який ніяк не хоче брати до уваги Московська патріархія, – це навіть не антиросійська, а антимосковським позиція переважної більшості жителів Західної України. Населення краю готове слухати російську музику, їздити до Росії на заробітки або приймати російських туристів, але категорично проти участі в політичних і релігійних ініціативах, пов'язаних з Москвою. Російську Православну Церкву в цьому регіоні сприймають як посібника недавніх окупантів.

Православні люди на Галичині, безумовно, існують. Насильницьке православ'я 1950-1980-х, переселення православних українців із Польщі наприкінці 1940-х, міграція з інших регіонів країни, ідейні антизахідні (і антипапські) течії в самій УКГЦ сприяли утворенню в регіоні більше тисячі православних громад, які існують й посьогодні. При легалізації УГКЦ не менше 40 відсотків віруючих на Галичині зберегли своє православне віросповідання. Однак ці православні зовсім не бажають ототожнювати себе з Московською патріархією. Більше того, саме вони активно протидіють зміцненню її впливу в цьому регіоні.

У тому ж 1989 році, коли вийшла з підпілля УГКЦ, стало очевидним те, чого насправді хотіла «група Г. Костельника» у 40-і роки. Один з її останніх активістів, протоієрей Димитрій Ярема, що дожив до часів відносної свободи, оголосив про вихід його громади з підпорядкування Московської патріархії. На момент свого демаршу він був настоятелем Петропавлівського храму у Львові і вважався одним з найбільш шанованих священиків єпархії. Частина парафіян його численної громади була об'єднана в братство, тісно пов'язане з націоналістичними політичними організаціями. Все це не дозволило єпархії швидко придушити осередок опору, а до кінця року вже десятки православних парафій по всій Галичині, і насамперед у Львівській області, заявили про свою незалежність від Московської патріархії. Вийшовши з РПЦ, о. Димитрій почав шукати Церкву, яка могла б прийняти його громаду в свої ряди. На його прохання, відіслане до низки Православних Церков, відгукнулася тільки одна –карликова Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ), яка існувала в еміграції[10]. Цей уламок створеної під контролем німецьких окупаційних властей для етнічних українців незалежної (від Москви) Православної Церкви повільно помирав у еміграції, і тому неочікуваний демарш о. Димитрія і його послідовників з духовенства був якраз доречним. До 1991 році громади УАПЦ, яка стрімко набирала вагу, налічували вже сотні парафій по всьому західноукраїнському регіоні, на їхній бік також перейшов заштатний єпископ Московської патріархії.

Однак очевидна маргінальність УАПЦ і невизначеність щодо її канонічного статусу (тобто законністю існування з точки зору вселенського Православ'я) відлякувала багатьох батюшок і парафіян, які, ненавидячи Москву, боялися йти у «вільне плавання». Ще наприкінці 1991 року для Московської патріархії в цьому регіоні не все було втрачено. Незважаючи на відхід сотень парафій до УГКЦ, кількість православних громад на Галичині зростала. З одного боку, це було пов'язано з падінням радянської влади, яка стримувала активність парафіян. З іншого – розпад (особливо в сільській місцевості) раніш єдиних парафій на греко-католицьку і православну складові, що, у свою чергу, було викликано протиріччями між різними групами сільського населення.

Київський патріархат

Отож, наприкінці 1991 року позиції Московської патріархії в Галичині ще можна було зберегти, обмежившись стриманими діями і зігравши на небажанні православних західних українців «гуляти в одному саду» (як витончено висловлюються в Церкві) з сусідами греко-католиками. Московська патріархія у 1990 році надала колишньому Українському екзархатові достатню автономію для вирішення своїх власних справ, що в принципі відповідало настроям тієї частини населення, яка неприязно ставилася до Москви.

Однак удар стався з несподіваного боку. Незмінний намісник Московської патріархії в Україні митрополит Філарет (Денисенко) оголосив про утворення самостійної Української Православної Церкви на чолі з Київським патріархом (УПЦ КП).

Митрополит Філарет був фігурою іншого масштабу, ніж маловідомий поза межами Львівської області протоієрей Димитрій Ярема. Більше двадцяти років він керував Українським екзархатом, сприяв виборові більшості єпископів УПЦ, висвятив безліч священиків. Про його роль у загальноцерковних справах свідчить той факт, що після смерті патріарха Пимена він був місцеблюстителем Патріаршого Престолу, одним із трьох кандидатів при виборах Патріарха у 1990 році і програв з незначним відривом від переможця. Регулярно представляючи РПЦ на міжнародній арені, він також надбав значні зв'язки закордоном.

Українській політичній еліті, яка щойно стала біля керма тепер повністю самостійної держави, була близькою його ідея про утворення незалежної Церкви в незалежній країні. Невіруючі державні чиновники вважали, що православна громадськість підкориться рішенням, прийнятим «у верхах», а греко-католики, що створюють непотрібні проблеми як всередині країни, так і на міжнародній арені, теж з радістю увіллються до «єдиної Церкви».

Однак все вийшло по-іншому. Більшість клиру і парафіян УПЦ МП відмовилися визнавати повну її самостійність від Московської патріархії. Нове церковне керівництво, обране на Харківському соборі 1992 року, взяло до своїх рук кермо влади УПЦ МП практично по всій території України. Окрім Галичини.

«На 1990 рік Львівська єпархія мала 1260 парафій, в той час як у деяких інших єпархіях було всього по кілька десятків. Коли я прийшов сюди восени 1992-го, офіційно залишалося 8 парафій, а фактично й того менше. Єпархію було розгромлено – частково уніатами, частково філаретівцями. Мій попередник єпископ Андрій (Горак) перейшов до Філарета разом з усім майном та документацією єпархії. Єпархію позбавили були навіть реєстрації – здається, це єдина єпархія в РПЦ, яку було поглинуто разом з майном»[11].

Протягом 1992 року на бік Філарета перейшли приблизно 7000 галицьких парафій та Львівське єпархіальне управління УПЦ у повному складі, що в результаті призвело до повного знищення інфраструктури УПЦ МП у цьому регіоні. На сьогодні УПЦ КП є другою за значимістю релігійною конфесією на Галичині після УГКЦ. Саме на Західній Україні знаходиться її фінансова і кадрова база[12]. Третє місце за кількістю парафій (з-поміж православних конфесій) належить УАПЦ, три чверті парафій якої також знаходяться в Галичині.

Всі ці бурхливі події – освіта і розкол парафій, передача будівель – не могли не супроводжуватися конфліктами. Розлючені віруючі різних конфесій билися у вівтарях і на папертях храмів, біля цвинтарних огорож, боролися за земельні ділянки. Нерідко конфесійні протиріччя були приводом для зведення особистих рахунків.

Значна частина таких конфліктів була врегульована до середини 1990-х років. Сторона, що програла, починала будувати свій власний храм або переобладнувати виділене владою приміщення. У 2000 році, за даними Комітету у справах релігій України, по всій території країни було менш ніж 300 конфліктних місць[13], у той час як на початку 1990-х їх кількість досягала тисячі. Чимала їх частка виникла через православно-греко-католицькі непорозуміння у селах і містечках Галичини.

Але до чого тут Московська патріархія? Маючи всього біля двохсот парафій в цьому регіоні, вона опинилася на периферії конфлікту. Підносячи голос на захист православних віруючих на Західній Україні, ієрархи РПЦ та церковні публіцисти мають на увазі, звичайно, своїх побратимів по Церкви, а не опортуністів-«філаретівців» чи «автокефалістів»[14]. Однак у своїх заявах і ієрархи, і публіцисти воліють утримуватися від згадки конкретних фактів порушення прав віруючих, хоча, здавалося б, повинні бути готові підкріпити свої слова поважною пакою документів.

Автор, який об'їхав в 1998-1999 роках усі єпархії РПЦ на Західній Україні, так і не зміг отримати від духовенства та єпископату Церкви ніяких даних про утиск своєї пастви. Не те, щоб таких порушень немає зовсім – на районному та сільському рівні інколи зустрічаються всілякі дикості (але аж ніяк виключно щодо православних УПЦ МП)[15]. Але духовенство РПЦ і православні активісти всерйоз навіть не намагаються подібні факти збирати і тим паче систематизувати. У Львівській єпархії найгучнішими історіями порушення прав віруючих були систематичні відмови міськради столиці регіону виділити одній із двох парафій УПЦ МП землю під будівництво храму та упереджене ставлення одного з райсудів до священика УПЦ МП (сільський батюшка тричі не зміг бути присутнім на засіданні суду, і справу було вирішено на користь протилежної сторони). Не виявив фактів порушення прав віруючих Московської патріархії на Галичині також православний московський журналіст О. Щипков, який відвідував ці місця через рік. На його пряме запитання про кількість конфліктів з греко-католиками прес-секретар Львівської єпархії УПЦ МП насилу перелічила п’ять випадків, найгучніший з-поміж яких – відмова греко-католиків повертати храм, захоплений ними у православних в 1995 році, який згодом вони відсудили. Про якість (тобто гостроту) цих конфліктів питання навіть не ставилося. Порівняно з майже півтори тисячами парафій УПЦ, які існували в області на 1990 рік, число конфліктів, на думку О. Щипкова, можна вважати мізерним. Така ж картина спостерігалась і в Тернопільській області, де секретар єпархіального управління УПЦ МП не зміг розповісти про жоден подібний інцидент[16].

При ближчому розгляді з’ясовуються і зовсім дивовижні речі. Виявляється, що відносини з УГКЦ у місцевих єпархій УПЦ МП швидше нейтрально-доброзичливі, ніж ворожі. У будь-якому випадку, вони значно менш гострі, ніж з «філаретівцями», яких духовенство УПЦ МП (і особливо єпископат) сприймає як своїх реальних ворогів і конкурентів. Архиєпископ Мукачівський: «з місцевим єпископом УГКЦ знайомі, розкланюємося, вітаємо один одного зі святами»[17]; як йшлося вище, для архиєпископа Івано-Франківського єпархія УГКЦ купила нову резиденцію замість тієї, яку зажадала повернути греко-католицька парафія[18]. Навіть архиєпископ Тернопільський Сергій (Генсицький), який має славу твердого «борця з розкольниками», визнає, що серед них «є окремі симпатичні йому люди»[19]. Звісно, виникають і взаємні претензії, але важко сказати, щоб вони були викликані релігійною нетерпимістю. Швидше виною цьому є чисто економічні протиріччя або особисті конфлікти. І вирішуються вони, як правило, переговорами, а не мордобоєм.

«У нас тут була така історія. Греко-католики, коли їх закривали (1946 рік), добровільно передали нам іконостас свого собору. Ми його поставили у себе, позолотили, і він майже п'ятдесят років у нас простояв. Після того, як греко-католики відродилися, вони у нас зажадали: віддавайте іконостас. Ми кажемо – беріть, але спочатку оплатіть нам позолоту – таж нам новий треба робити. Вони платити не захотіли і почали натискати зусібіч. Я навіть коли був у Канаді, змушений був вислуховувати від місцевих греко-католиків, мовляв, ви там наших не кривдьте, все поверніть»[20].

Архиєпископ Львівський Августин (Маркевич) – головний представник православних Галичини в кабінетах Московської патріархії – у своєму львівському офісі охоче відповідаючи на різноманітні запитання інтерв'юера, говорити про конфлікти з греко-католиками відмовився. Однак сторонні львівські спостерігачі стверджують, що, представляючи мізерну за галицькими мірками релігійну громаду, архиєпископ зайняв досить видне положення в регіональній еліті.

Завдяки чому тримається міф?

Проте Московський патріархат поки не збирається відмовлятися від міфу про утиски членів УПЦ МП на Західній Україні. Він популярний у плеяди російських політиків.

Для його довгого життя є кілька причин. Почнемо з того, що існують люди, які прямо зацікавлені в його існуванні. Це двоє-троє західноукраїнських священиків і один плідний московський публіцист, що вже десятиліття професійно виступають від імені гнаних уніатами. Їх «безвинні» перебільшення давно могли бути викриті. Синоду достатньо сформувати і послати туди звичайну інспекційну «трійку», але цього не робиться. Чому? Можливо тому, що церковні ієрархи зацікавлені в нагнітанні пристрастей?

По-перше, це дозволяє відкладати до далекої шухляди реальний діалог з Римо-Католицькою Церквою. По-друге, будь-які свої дії проти католиків і греко-католиків можна виправдовувати міфічними утисками православних на Галичині.

По-третє, міф компенсує психологічну травму, нанесену церковним ієрархам: виходить, парафіяни та клир навіть не думали відпадати від Московської патріархії, це злісні уніати відбили у неї православний люд.

По-четверте, посилатися на «жорстокі репресії» і «неможливість будь-якої діяльності» зручно, щоб виправдати церковну владу, яка нічого не роблять для підтримки громад УПЦ МП на Галичині. Галицькі священики скаржилися автору, що жоден з постійних членів Священного Синоду протягом минулого десятиліття не відвідав їхніх парафій. Навіть керівник УПЦ МП митрополит Київський Володимир (Сабодан) у своїх нечастих вилазках до цього регіону не заїжджає далі Почаївської лаври (тобто крайньої точки Галичини). Що вже й казати про прямі фінансові вливання до цих парафій з небідного центру Церкви – Московської патріархії, про відсутність програм для навчання священиків з-поміж місцевих жителів, для підготовки місіонерів і вчителів недільних шкіл, які могли б працювати у цьому регіоні, про видання газети, спрямованої на віруючих і потенційних парафіян УПЦ МП в Галичині.

Чи можна щось зробити для православних УПЦ МП в Галичині?

Московська патріархія у своїх вимогах до Ватикану вимагає якоїсь нормалізації ситуації на Західній Україні. Що під цим мається на увазі – не надто зрозуміло. У будь-якому разі, якщо й існує список конкретних вимог Московської патріархії, то в пресу він не потрапляв.

Тут варто згадати і про відносини УГКЦ з Ватиканом. Вплив Католицької Церкви на УГКЦ надто перебільшено. Так, греко-католики визнають Папу своїм главою. Так, саме він підтверджує єпископів цієї Церкви. Але в іншому УГКЦ є абсолютно самостійною структурою. Більш того, протягом століть українські греко-католики перебували в серйозній опозиції до католиків-поляків і навіть ворогували з ними. Відлуння колишніх протиріч виразно чутні й зараз – в УГКЦ є сильними позиції тих, хто вважає, що проватиканська (воднораз прозахідна) орієнтація верхівки нинішньої Церкви є зрадою інтересів самостійної України. Через це відносини між греко-католиками і католиками в самій Україні досить прохолодні (при тому, що в Галичині й досі є значна кількість католицьких парафій, які спеціалізуються в основному на обслуговуванні залишків польського населення цього регіону). Якщо Ватикан не може добитися від УГКЦ повного припинення антисемітської пропаганди (чим грішить деяка частина клиру та біляцерковних політиків), то годі говорити про відносини з православними, які, на відміну від євреїв, є зовсім не абстрактною проблемою.

Додатковою та суттєвою проблемою є стосунки українських релігійних громад з місцевою владою. Політичний вплив духовенства УГКЦ, який був дуже вагомим у передвоєнний період, канув у лету. Політики та інтелектуали вже давно виступають як виразники національних сподівань. Віддаючи належне значенню УГКЦ в минулому, вони не надто схильні рахуватися з нею в сьогоденні. Якщо на початку 1990-х років місцеве керівництво в Галичині робило публічні реверанси в бік УГКЦ (включаючи теж фінансову підтримку), то зараз ситуація принципово інша. Конфесійні вподобання співробітників апарату влади стали менш відкритими для широкої публіки і більш різноманітними. Тому надії Московської патріархії на те, що, натиснувши на своїх партнерів у релігійній сфері, їй вдасться вибити щось з обласної світської влади (повернути, дати, відсудити), виглядають дещо наївним перенесенням російських реалій до сфери міждержавних відносин.

Вимоги РПЦ до Ватикану про нормалізацію ситуації можна розцінити як бажання відновити «статус-кво» січня 1989 року. Зрозуміло, що це нереально. Ні греко-католицькі, ні православні громади УПЦ КП та УАПЦ не віддадуть УПЦ МП ані храмів, ані власності. Не можуть їх примусити зробити це ні світська влада, ні їх духовні керівники. І навіть якби раптом це сталося – то ким наповнити ці будівлі, хто там буде служити? В УПЦ МП немає в регіоні ні парафіян, ні священиків.

Чи є реальні проблеми, які досвідчує духовенство УПЦ МП і які могли б затьмарити діалог двох великих конфесій? Навряд чи можна вважати такими земельну ділянку у Львові чи кількох скривджених у сільських скандалах священиків. Католики теж можуть кинути на шальку терезів і храми, що належали їм колись у Росії, Україні та Білорусії, які не повертають[21], і священиків, яких кривдять місцеві православні та нацьковані ними представники влади[22]. Що ж тоді мається на увазі під «нормалізацією»? Єдине, що спадає на думку, це уявлюване але не промовлене слово «компенсація». Виплата Ватиканом великих, дуже великих грошей за «втрачене майно», ймовірно, цілком могла б пом’якшити Московську патріархію. Можливо, галицьким парафіям УПЦ МП теж щось дістанеться.

Отож, систематичних або «масових» порушень прав православних віруючих Української Православної Церкви Московського патріархату на Галичині немає – ні з боку греко-католицької ієрархії та віруючих, ні з боку місцевої влади. Кілька інцидентів, що трапилися протягом останніх шести-семи років, не виходять за межі статистичної похибки. Більше того, на Галичині практично немає й самих віруючих, що належать до УПЦ МП. Численні громади послідовників двох альтернативних Православних Церков УПЦ КП та УАПЦ особливих проблем з греко-католиками і місцевою владою не мають, до того ж їх доля Московську патріархію не цікавить. Римо-Католицька Церква не має ніякого реального впливу на ситуацію в Західній Україні, та й самої «ситуації», тобто інтересів Московської патріархії, на Галичині просто не існує.

Микола Мітрохін / Переклад Івана Дутки 

 


[1] Зокрема, патріарх Олексій II говорив про це в інтерв'ю НТВ 18.5.2002. Див: http://religion.russ.ru/news/20020518-n3.html.

[2] Кочан Н. Брестская уния и Украинская католическая церковь в экуменической перспективе // Логос. Диалог Восток — Запад. Брюссель; Мюнхен; Москва, 1995. С. 46.

[3] Еленський В. Релiгiя i «перебудова». Київ // Людина i свiт. 2000. № 11–12. С. 20.

[4] На Західній Україні зберігалося ставлення до священства як до звичайної професії. Орієнтовані на отримання духовної освіти молоді жителі Галичини, Волині та Закарпаття намагались вступати до духовних шкіл РПЦ і потім займали вакантні місця по всій території колишнього СРСР. Значні сімейні та земляцькі клани вихідців із Західної України й досі існують у багатьох єпархіях Сибіру і російської Півночі.

[5] Еленський В. Згад. тв. С. 20.

[6] Кочан Н. Греко-католическая церковь в сегодняшней Украине // Диа-логос. М.: Истина и жизнь, 1997. С. 26.

[7] Релiгiйнi органiзацii в Украiнi станом на 1 сiчня 2001 року. Київ // Людина i свiт. 2000. №11–12. С. 35.

[8] Інтерв'ю М. Мітрохіна з єпископом (нині архиєпископом) Івано-Франківським і Коломийським Миколаєм (Грохом) (Івано-Франківськ, 16.6.1998). [Архів автора.]

[9] Див. одну з останніх публікацій на цю тему на сайті «Релігія в Росії»: Фролов К. Православное измерение гражданского общества в контексте российско-украинских отношений. 14.05.2002 [http://religion.russ.ru/problems/20020514-frolov.html].

[10] Інтерв'ю М. Мітрохіна з патріархом УАПЦ Димитрієм (Яремою). Київ, 6.5.1999. [Архів автора.]

[11] Інтерв'ю М. Мітрохіна з архиєпископом Львівським і Галицьким Августином (Маркевичем). Львів, 17.5.1998. [Архів автора.]

[12] УПЦ КП домінує (відносно двох інших Православних Церков) у Львівській та Івано-Франківській областях, північно-західних районах Чернівецької області, західних районах Волині. В інших регіонах України їй не вдалося домогтися значних успіхів (крім Київської, Тернопільської та Дніпропетровської областей, де кількість її парафій досить значна, хоча й менша, ніж у конкурентів).

[13] Еленський В. Розлам. Київ // Людина i свiт. 2000. № 6. С. 4.

[14] Найбільш явно це відображає доля священика Андрія Горака, який перебував під захистом московських архиєреїв, коли був настоятелем першого в Україні храму, відібраного у православних греко-католиками, а нині, оскільки став єпископом УПЦ КП, є ворогом Церкви.

[15] Так, наприклад, у Львові один священик Київського патріархату розповів мені, що односельці-уніати отруїли йому колодязь, підкинувши у нього здохлу кішку.

[16] Щипков А., Фейган Д. Униаты в сумерках // Кестонская служба новостей. 20.11.2000.

[17] Джерело: інтерв'ю М. Мітрохіна з архиєпископом Євфимієм (Шутаком). Мукачеве, 4.8.1999. [Архів автора.]

[18] «Оренду цієї будівлі (єпархіального управління Івано-Франківської єпархії. – М. М.) ми за посередництвом папського нунція продовжили ще на рік – до 1 липня цього року, причому зі щомісячної оплати, яка складає 516 гривень 85 копійок (близько 260 доларів), ми перераховували 100 гривень, а решту – нунцій. 1 липня 1998 ми передаємо будівлю греко-католицькій громаді, але їхня єпархія (єпископ Софроній (Мудрий)) натомість з власної ініціативи купила нам новий рівноцінний будинок під єпархіальну канцелярію і для прожиття архиєреєві. Коли ми збудуємо собі канцелярію при соборі, там буде тільки жити архиєрей». Інтерв'ю з єпископом Івано-Франківським Миколаєм (Грохом).

[19] Інтерв'ю з єпископом Тернопільським Сергієм (Генсицьким).

[20] Інтерв'ю з архиєпископом Чернівецьким Онуфрієм (Березовським).

[21] А в Білгороді, наприклад, єпархія взагалі посіла з дозволу влади католицький собор, відкинувши претензії місцевих католиків.

[22] Досить згадати двох католицьких священиків, висланих у березні-квітні 2002 року з Росії без будь-яких пояснень, припинене після скарг місцевого православного єпископа будівництво католицького храму в Пскові, спробу закриття католицького приходу в Магадані і т. д. і т. п.



Схожі матеріали:

Категорія: Московська психіатрія (МП) | Переглядів: 1378 | Додав: Anatoliі☩UCT☩ | Теги: західна, МП, відносини, Україна, Протистояння, політика, УГКЦ, Вплив, московська психіатрія, Історія | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Присвячений
душам у чистилищі

Відправляємо:



Молитовні прохання
500

Підпишіться на оновлення:





Пошук на сайті




Даний сайт синхронізовано під браузери Mozilla Firefox та Opera
2008-2019©Ukrainian Catholic-Traditionalist
Усі права застережено. Повне або часткове використання матерiалiв www.traducionalist.info дозволяється за умови посилання (для iнтернет-видань — гiперпосилання) на www.traducionalist.info. Увесь матеріал, представлений на сайті www.traducionalist.info, взятий з відкритих джерел. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних імен та інших відомостей несуть автори публікацій.
Яндекс.Метрика