Меню сайту

Категорії розділу
Публіцистика [341]Демонологія, містицизм [81]
Молитви-екзорцизми [15]Рідкісні молитви [18]
Екзорцизм [24]Книги [21]
Молитви [191]Секти, культи, окультизм [183]
Підпілля, історія УГКЦ [65]Християнський софт [5]
Часопис "Пізнай Правду" [22]Життя Святих [117]
Творчість [16]Масонерія і антихрист [242]
Відео Online [36]о. Піо "Щоденник Любові" [5]
Християнський націоналізм [104]Безбожники [36]
Папа Бенедикт ХVI [49]Московська психіатрія (МП) [105]
Культура [17]Життя у чистоті [40]
Роздуми про віру [106]Суспільні проблеми [449]
Пророцтва, об'явлення [55]Повчання, настанови [389]
Образки, ікони [5]Пресвята Богородиця [128]
Християнська містика [27]Українознавство [76]
Наука Церкви [424]Профанації [18]
Екологія [7]Цікаво... [68]
Традиціоналізм [62]Криза Церкви. Модернізм [66]
Повчальні історії, притчі [173]Паломництво [10]
о. Габріель Аморт "Нове визнання екзорциста" [26]Подружжя [132]
Християнська етика [39]Апокрифи [2]

Друзі сайту
Унійна Традиція УГКЦ
УГКЦ (Скала-Подільська)
В обороні католицької віри
Джублик в Закарпатті
Персональний сайт Павлюк
Молитва
Братство Св. Пія Х (BY)
Братство Св. Пія Х (RU-Mos)
Братство Св. Пія Х (RU-Pet)
Una Voce Russia
Промінь Любові
Голодомор-геноцид 1932-33
Аве Марія
Бушкрафт
Українська благодійницька мережа
Благодійний Фонд «ТИ – АНГЕЛ»
Допомога онкохворим дітям

Форма входу
E-mail/Login:
Пароль:

Головна » 2013 » Лютий » 25 » Християнський націоналізм » РЕЦЕПЦІЯ БЛАГОВІСТЯ
20:59
РЕЦЕПЦІЯ БЛАГОВІСТЯ
Справа релігії, її оборони перед наступом безбожницького комунізму, справжнє ісповідування і підтримування живої християнської віри – це найважливіша справа не тільки самої Церкви, але й всього народу, всіх національних сил, зокрема національно-визвольного руху.

Степан Бандера

Зараз, коли релігійну свідомість українців отруюють численні секти (до сатанинських включно!), антихристиянські й антиукраїнські сили вдалися до найпідступнішого способу деморалізації та розколу українського суспільства. Маємо на увазі так звані „рунвіру” та „рідновіру”, у яких святе почуття патріотизму використовуєтья для подолання християнства. Дивно, але на цей „гачок” ловляться навіть інтелектуали. І жоден з них чомусь не задумується над долею, наприклад, народів Прибалтики, чехів чи поляків, яким християнство аж ніяк не стало на заваді у творенні власних держав.

Дмитро Ярош

Світ навколо нас і в нас, світ усвідомлюваний нами і закумульований у нашій підсвідомості, світ, що був, є і буде, – усе це ще античні філософи окреслили як дійсність, як щось, що може бути об’єктом сприйняття для людської свідомості.

Людська свідомість – поняття складне, структуроване, і в її повному вияві, тобто в суспільній свідомості, легко помітити і виокремити цілу низку взаємозв’язаних, але відносно самостійних форм: побутова, релігійна, пізнавальна, філософська, етична, національна, естетична свідомість... Кожна з цих форм суспільної свідомості – не випадкова: кожна закорінена в глибинах людської психіки, поява кожної умотивована життєвими потребами людини і людства, у кожної з них – свої функції в життєзабезпеченні людини як істоти, як виду, як частки ширших суспільних утворень (сім’ї, роду, племені, народу, нації, людства).

Винятково важливу роль у житті людей відіграє релігійна свідомість. Релігія (від гр. побожність) – це завжди віра і віровчення, скеровані на духовне вдосконалення людини.

Релігійна свідомість формується на основі рятівної для людини здатності вірити. І з цього погляду всі люди – глибоко віруючі: без здатності вірити людина не проживе й кількох днів. Парадоксальність такого твердження знімається глибшим усвідомленням того, яку роль здатність вірити відіграє в повсякденному житті людини. Спробуйте подумки проаналізувати, наприклад, скільки разів ви керувалися знаннями, а скільки – вірою, вирішуючи таку проблему, як пересування з дому до місця праці чи навчання. Вам треба було вийти на вулицю, де, погодьтеся, можуть трапитись різні люди, серед них – і дуже погані, небезпечні. Але ви вийшли. Що мотивувало ваш мужній вчинок: знання про нормальний моральний і психічний стан оточуючих чи віра в те, що нічого поганого з вами не трапиться? Кілька разів ви переходили вулицю з інтенсивним автомобільним рухом. Ви при цьому знали, що всі водії засвоїли правила вуличного руху, усі тверезі і психічно здорові, чи знову скористалися вірою в те, що якось воно буде? Ви відважно зайшли в кількаповерховий будинок. Ви навели перед цим довідку про його стан і гарантійний термін експлуатації? Ні, звичайно: знову спрацювала віра в те, що все буде гаразд... Здатність вірити допомагає жити; втрата віри веде до швидкоплинного знищення нервової системи, а далі – і самої людини.

Другою підвалиною релігійної свідомості є віровчення – систематизація і тлумачення явищ дійсності, мотивація і коригування мислення, поведінки та діяльності людей, окреслення мети і сенсу екзистенції з позицій певного культу.

Релігійні вірування та віровчення вкрай необхідні людям: вони пояснюють та озмістовлюють життя, надають людському існуванню сенсу, коригують поведінку, стимулюють до морального і духовного вдосконалення, роблять життєвий шлях людини осмисленим і цілеспрямованим тощо. І з релігійного погляду всі люди – віруючі. Тільки одні вірять у Бога, а інші втішають себе вірою в те, що Його немає...

Отже, в основі релігійної свідомості – віра і віровчення, її основна функція – озмістовлення життя: скерувати людину на життєву дорогу, вказану Богом, надати існуванню великого смислу життя, навчити залишатися людиною завжди і скрізь, за будь-яких обставин.

Однак шлях людства до релігії в окресленому вище розумінні був довгим і складним. Для нас необхідним є осмислення трьох його етапів і виявів: язичництва, Старого Завіту, Нового Завіту (християнства).

ЯЗИЧНИЦТВО

Язичництво – це передчуття Бога; це усвідомлення й обожнення Сили, яка стоїть за явищами природи, виражається через них, визначає життя в різних його проявах і впливає на нього. Це мислене подвоєння світу – на домінуючий світ богів із їхніми можливостями, правилами та вимогами і цілком узалежнений від нього світ людей із їхніми потребами та проблемами. Звідси – дві домінанти цієї релігії: Сила і Страх.

Деякі вчені вважають, що релігійна віра виникла у вигляді первісного монотеїзму (єдинобожжя) і тільки з часом трансформувалася в язичницький пантеїзм (обожнення природи, її феноменів) і політеїзм (персоніфікаця й обожнення явищ природи, багатобожжя), однак ця гіпотеза дискутивна.

Поліфеноменальність та поліфункціональність Божества – через конкретизацію та персоніфікацію (уособлення) відчутої, усвідомленої, але дискретно (роздільно) сприйманої, подрібненої в уяві на окремі вияви Сили – реалізується як багатобожжя. Саме такий механізм формування і функціонування язичництва як релігійної системи: кожен прояв Божої Сили персоніфікується через конкретне олюднене божество, яке "відає” чимось (виконує певну функцію) і яке живе аж надто людиноподібним, часто – розпутним життям (як у міфології античних греків і римлян). Пізнання Божественної Суті було замінено Її механічним діленням та множенням образів обожнених сил. Суть не розкривалася – вона суб’єктивно конструювалася і приписувалася обожнюваному.

Людина як мисляча суспільна істота не може існувати, не узгодивши себе зі світом. Це Бог створив світ для людей і людину для світу. Світ без людини не має сенсу, людина поза світом не має життя. Найбільш природним, животворчим і людинотворчим є зв’язок людини зі світом через Бога: пізнайте Бога – пізнаєте світ і себе в ньому. Язичництво – навіть у своїх найшляхетніших виявах – це інший, набагато складніший, сповнений спокуси лукавої мудрості, а тому фактично безперспективний шлях: через пізнання світу і вияви Божої Сили продиратися до розуміння Божественної Суті. І тільки кращі наукові уми людства мали силу і мужність пройти цей шлях до логічного завершення: від системного пізнання явищ дійсності – до усвідомлення Творця і Вседержителя розмаїтого і різноликого світу.

І неправда, що язичники жили в гармонії з природою – тривалість їхнього життя заперечує це. Вони сяк-так пристосовувалися до неї, повністю залежали від неї і небезпідставно боялися її екстрем. Адже людина – єдина істота без власної екологічної ніші: вона вигнана з раю (природи) і приречена "в поті чола добувати хліб свій”. Зате правда, що вони відчували постійну дисгармонію у своїх зв’язках зі світом і шукали тут гармонії. Язичництво створювало ілюзію такої гармонії, але не забезпечувало її.

З часом язичництво вироджується.

Там, де в язичницькій дихотомії пантеїзм/політеїзм домінував пантеїзм із його одухотворенням природи, намітилась тенденція до своєрідного язичницького монотеїзму. З усіх богів поступово виділявся один, від якого узалежнювалися інші божества, природа, люди. Він стає не тільки уособленням найбільшої Сили, але й охоронцем всенародних правд та гарантом певних морально-духовних засад суспільства. Така тенденція, зокрема, простежується в арієзованому язичництві Русі-України, і вона готує грунт для сприйняття християнського монотеїзму саме як релігійно-духовного феномена.

В інших випадках язичництво набирає в окремих народів форми абсолютного політеїзму, коли не тільки до безконечності дробиться уявлення про Бога, обожнюється все на світі, але й кардинальним чином змінюються ролі у взаєминах людини з Божеством: кожен міг мати власного божка, якого носив у своїх саквах, якому догоджав, вимагаючи за це успіху в справах, часто дуже сумнівних з морального боку, і якого навіть міг покарати у випадку невдачі. Крім того, треба було поклонятися тому божеству, яке було офіційно визнаним покровителем держави чи правителя, а то й обожненому правителю.

Внутрішня, духовна пустота вірування замінялася ритуалом. Ритуал мав, з одного боку, підняти значимість божества, з іншого – компенсувати відсутність внутрішніх регулятивних принципів вірування. Чим менше божественного у віруванні, тим строгіший ритуал.

Жертва Богові розуміється як щось зовнішнє щодо самого жертводавця – як данина, як передоплата чи післяплата. Характер, інтенція, добра чи зла спрямованість жертви не мають значення: божок зобов’язаний виконувати будь-яку волю жертводавця – усе залежить тільки від своєчасності та розміру жертви. У жертву приносили все – відповідно до своїх уявлень про цінності: від плодів земних до немовлят.

Віра в силу саме свого божка і в результативність щедрої жертви йому деформує морально-етичні норми співжиття, руйнує моральні зобов’язання, утверджує моральний релятивізм та абсолютний егоцентризм.

Відсутність Божественного Віровчення створювала безмежні можливості для жрецького шарлатанства, різночитання усіляких „віщих” знаків та надуманої „волі богів”, що ставало небезпечним для самого існування держави і народу.

Ідея багатобожжя сягла абсурду, релігійна віра перестала бути консолідуючим фактором, суспільство атомізувалося до рівня роду, сім’ї, а то й окремих індивідів, оскільки в кожного міг бути власний божок-покровитель.

Криза язичництва стала очевидною, абсолютною і загрозливою.

Тому наївними, шкідливими і глибинно безбожницькими є спроби створення неоязичницьких релігій (в Україні – „рунвіра” /творення нової, власної, „чисто української” релігії за зразком колишнього язичництва/ і „рідновіра” /мнима „реставрація” колишнього язичництва/). У цьому багато патріотизму, але ні грана релігійності: Бога не треба і не можна видумувати – Він завжди був, є і буде. Справді релігійна, віруюча людина не видумує Бога – вона відчуває Його, знає Його науку (віровчення), вірить у Нього і живе Ним.

Альтернатива язичництву – не в модернізації язичництва чи в неоязичництві (у цьому свого часу переконався князь Володимир Великий): порятунок був у пізнанні вічно сущого, єдиного й істинного Бога. Назрівала духовна монотеїстична революція.

МОНОТЕЇЗМ

Старий Завіт – це усвідомлення Бога як Творця, Вседержителя і Господаря. Замість подрібнення Божої Сили на багатьох божків приходить усвідомлення Всюдисущого і Всемогутнього Бога. Люди античної епохи відчували, що навіть якщо обожнити всі явища і сили природи, усе ж залишиться щось над і поза цим. У греків навіть з’явилося поняття "невідомого бога”. І цей Бог прийшов до людей. Це вже не просто інший – це єдиний Бог.

Створюються підстави для релігійної консолідації людей, суспільства. Старозавітний монотеїзм долає хибну множинність конкретно-історичного язичницького політеїзму окремого народу, відкриває людині і людству Бога і Його вимоги до людини, але в масовій свідомості ще не спостерігається духовна єдність людини з Богом. Навіть мораль ще має переважно обмежувально-заборонний характер ("Не вбий. Не вкради...”): вона не перероджує духовно і не вдосконалює людину, а лише обмежує форми вияву її біологічної та ще язичницької суті і вказує напрям духовного розвитку особистості.

Бог, прояви якого сприймали, відчували, але хибно тлумачили язичники, сам відкрився людям. І першим відчув Його, сприйняв Його і пішов за Ним Авраам. Коли ж достатньо людей увірували в єдиного Бога, Мойсей одержав від Бога скрижалі із Заповітом.

Старий Завіт дає свідчення Бога, але потребує тлумачення божественної феноменології. Мойсей став першим речником Божих заповідей і законів. Але – не їхнім інтерпретатором: він не тлумачив, а тільки передавав їх і вимагав неухильного виконання.

Тлумачі Божественного Вчення з’явилися потім, після Мойсея, і використали Тору (П’ятикнижжя) не для поширення Закону і для духовного вдосконалення своїх одноплемінників та інших народів, а для утвердження своєї влади.

І саме гранично корисливе та егоїстично-шовіністичне хибне тлумачення (його прийнято називати фальшивою інтерпретацією чи надінтерпретацією) стає нездоланним бар’єром на шляху Суті до свідомості людини, народів, людства.

Згідно з цим тлумаченням, Бог виступає як сильний, навіть найсильніший Володар і Законодавець, якому саме тому і треба підпорядкуватися: не тому, що Його вчення життєдайне і тим істинне, а тому, що за ним – сила. Віровчення, яке мало домінантами Віру і Справедливість, внаслідок надінтерпретації одержало подібні, але суттєво інші: Закон і Страх. Виявилося, що зі старозавітним Богом, як і з будь-яким світським правителем, можна укласти спілку, домовитись, поторгуватися і навіть поборотися, Його вимог і приписів треба суворо дотримуватися, інакше Він може жорстоко покарати – й окрему людину, і цілий народ.

Найвищим регулятивним принципом моралі та ідеалом стосунків між людьми стає Закон, скерований на досягнення Справедливості. Але, за цією ж інтерпретацією, – не для всіх, не до всіх і не завжди. Відбувається надінтерпретативне роз’єднання цих двох понять, і Справедливість зумовлюється не відповідністю Закону, а, за ще язичницькою традицією, розміром і цінністю пожертви.

Тодішній інтелектуально-духовний провід суспільства, не заперечуючи ідеї єдиного Бога, усе ж по-язичницьки вважає, що віра в Бога має приносити її носіям вигоду, а тому або при першій же нагоді явно поклоняється відповідному божеству – наприклад, Ваалу, символом якого був золотий бик ("золоте теля”), або, пізніше, трансформує поняття єдиного Бога в божество вигоди, яке простить своєму ревному вірному навіть усілякі шахрайства і злочини заради наживи – за умови строгого дотримання приписів (молитви і поклоніння, ритуали і пожертви).

Інші мають беззастережно підпорядковуватися вірним Єгови. І не тому, що ці чимось кращі, а тому, що в них, мовляв, є відповідна домовленість, спілка з Богом, контракт, основною засадою якого є принцип „я – тобі, ти – мені”: ми Тобі – вірність, поклоніння і жертви, Ти нам – землю обітовану, вигоду і владу над іншими, над світом. І це буде справедливо.

Так замість наближення до Бога відбувається пристосування віри в Нього до своїх потреб і цілковита „приватизація” Бога інтерпретаторами Його науки.

Така віра стає, по-перше, тільки знаком розрізнення своїх та чужих і засобом згуртування й підпорядкування своїх; по-друге, недоступною для критики ідеологією релігійного фундаменталізму в суспільному житті; по-третє, засобом морального виправдання своєї ницості, підлості, захланності, аморальності, жорстокості тощо; по-четверте, „сакралізованою”, нібито освяченою самим Богом ідеологією шовінізму і світового пануваня.

Сама надінтерпретативна ідея богообраності вже виключає доцільність, потребу і навіть саму можливість поширення Святого Письма поза межами своєї спільноти. Тобто богообраність усвідомлюється не як обов’язок просвітлення та вдосконалення інших подарованим Богом ученням, а трактується виключно як винагорода невідомо за що і нічим не обмежене право щодо цих інших. Абсолютний шовінізм стає релігійною доброчесністю й основою згуртування общини.

Сфера Справедливості звужується тільки для своїх, мораль стає догматично й узаконено подвійною, світ іновірців розглядається як "законний” об’єкт визиску, насильства, підкорення.

Щоб вважатися добрим, не обов’язково творити добро: досить не чинити зла своїм єдиновірцям. Але добро для своїх одновірців у певні дні таки треба чинити – згідно з приписами.

Жертовність усвідомлюється як чисто зовнішній акт вияву підпорядкованості Володареві і як засіб заручитися Його підтримкою в полагодженні власних інтересів.

Суть уступила місце нормі. Внутрішні регулятори деформовано: совість підмінена дисципліною, віра – ритуалом, внутрішній обов’язок – приписом (їх понад шістсот), гріх і покаяння – відкупом. Божий Закон прийшов у життя людей, але не змінив саму людину: ключем вигоди і шовінізму перед ним закрили серця і душі людей.

Покора Богові підмінена покорою лукавим коментаторам Його волі.

Разючі випадки високої духовності трапляються, але тільки – як винятки: не завдяки, а всупереч нав’язаній народові чисто язичницькій системі релігійно-суспільного мислення, тільки формально модернізованій на монотеїстичний лад.

Заклики, гнів і перестороги пророків не могли здолати ні фальшиву інтерпретацію віровчення, ні біологічне, стадне, звіряче в людині. Репресії проти речників іншого тлумачення суті Божественного Вчення стали традицією.

Таку меркантилізовану, шовінізовану та фундаменталізовану віру можна було прийняти з особистого розрахунку, її можна було нав’язати підкореним (наприклад, Галілеї) чи внутрішньо окупованим (наприклад, Хозарії), але нею не можна було ні захопитися, ні надихнути інші народи. Більше того, вона викликала аж дві реакції відторгнення – християнську в самій Палестині та цілій Римській імперії і мусульманську в арабському світі. Обидві стали світовими релігіями – і за суттю, і за консолідуючою спроможністю, і за сферою поширення.

Божественна, свята і рятівна для людства старозавітна віра Авраама, Ісаака і Якова в єдиного Бога й утворена на її основі релігія Мойсея через чисто язичницько-сектантську надінтерпретацію не стала релігією для інших народів, джерелом духовності та фактором консолідації для людства – не тому, що була хибною, а тому, що була хибно інтерпретована. Потенційно світова, ця релігія, однак, була перетворена в ідеологію світового панування і, як така, замкнута в етнічне гето. Вирвати її з цього замкнутого духовного простору і зробити надбанням людства було понад людські сили.

Потрібен був Месія.

ХРИСТИЯНСТВО

Новий Завіт, Євангеліє – це усвідомлення Бога не тільки як Творця і Вседержителя, а передусім – як Отця й Учителя людини і людства.

Бог приходить не тільки до спільноти, народу, але передусім – до кожної окремої людини – як можливість стати, бути і за будь-яких умов залишатися Людиною.

Поява Месії як Сина Божого є знаком, зразком, прикладом стосунків людини з Богом.

Визначальним стає не припис, ритуал, розмір храмової данини тощо, а наповнення душі Духом Святим, не відкуп через пожертву, а усвідомлення гріха, Покаяння і Прощення.

Бог приходить не тільки у свідомість і світ людини, але й у її душу. У цьому сенс віри, людяності, спасіння. Любов і Милосердя стають моральним ідеалом, імперативом і регулятором поведінки.

Абсолютна підпорядкованість Богові, божественній науці Любові дарує людині найвищу – внутрішню, духовну свободу. „Раб Божий” – формула свободи від злої волі земних владик. Поняття Свободи – права жити за законами Божими і власними, національними – стає ідеалом, нормою та обов’язком людей і народів

Визначальною засадою і нормою Христос проголошує не просто терпимість до іншого, не ритуальну жертву чи „календарне” добродійство, а Любов як активний вияв доброти до цього іншого. Бо тільки Любов до Бога і до ближнього відкриває душу для Духа Святого, створює передумови для об’єктивної самооцінки, для щирого Покаяння і зближення душі людської з Духом Святим, тобто з Богом.

Христос уточнює і розмежовує поняття „ближнього” та „ворогів ваших” – і поняття ворогів Бога та Божого в людині як Його творінні. Перших треба любити (аж до „підстав другу щоку”), іншим треба протиставлятися (аж до бича у храмі і смерті на хресті). Бо християнська Любов не абстрактна, не розмита, не розпорошена в байдужості: вона активна, вона випливає з наскрізь духовно-революційного Благовістя і спрямована на його утвердження – і в людині, й у суспільстві.

Старозавітна Справедливість унормовує стосунки між людьми ("око за око, зуб за зуб”), але не дає виходу із глухого кута перманентних конфліктів.

Не відміняючи її ("Я прийшов не відмінити Закон, а сповнити його”), Христос дарує людству як морально-регулятивний принцип поняття Милосердя, що піднімає міжлюдські стосунки на якісно інший, вищий рівень: "Ідіть, отже, і навчіться, що значить: „Я милосердя хочу, а не жертви”” (Матей, 9.13). Так християнська Любов органічно поєднує до того взаємовиключні речі – Закон і Милосердя.

Добро перестає мислитись як якість – доброта: воно активізується і мислиться як дія. Добрим вважається не той, що не чинить зла, а тільки той, що не за приписом, а спонтанно, з Любові, за велінням Совісті – Духа Святого в собі – чинить добро (П.Скунць: "Браття, браття, правда невблаганна: для добра не досить доброти”) і здатний піднятися над особистою кривдою до Прощення – в ім’я припинення зла й утвердження добра. Звідси, до речі, й чисто українська презумпція добродійства в людині, яка виражається через звертання: „Добродію!”

Божі заповіді стають абсолютними, бо не передбачають винятків чи вибіркового застосування.

Жертва перестає бути засобом відкупу-підкупу, вона сакралізується, символізується і стає знаком добровільного і щирого духовного зв’язку людини з Богом. Нормативним виходом із моральної кризи, із гріха стає не пожертва, а Покаяння.

Жертовність набирає високого духовного смислу, для християнина природною стає особиста жертва в ім’я вищих ідеалів ("І немає вищої любові понад ту, коли хтось життя віддає за друзів своїх”). Вигода і навіть саме життя перестають трактуватися як найвищі цінності: „Проби смерті не витримує те, що є витвором самого життя. А оце мільйони людей, цілі народи в обличчі смерті захищають правди і цінності, які їм дорожчі від самого життя! Бо людська душа походить від Того, Хто споконвіку був перед життям і буде після життя, вічно, а оборона великих правд більше наближає людську душу до Бога, ніж життя” (С.Бандера).

Людське життя набуває сенсу – наближення до Бога. Божа Наука стає не тільки категоричним імперативом поведінки, а сутністю душі людини.

Християнин не чинить зла не тому, що боїться кари, а тому, що остерігається гріха, який відвертає, віддаляє, відчужує його від Бога. Християнський „страх Божий” – це не паралізуючий язичницький чи старозавітний страх перед Силою: це органічна і шляхетна відраза до спокуси і зла, свідоме протиставлення їм і подолання їх у собі на шляху до життя вічного, до Бога.

Праведність не зводиться до виконання приписів, а усвідомлюється як процес постійного морально-духовного вдосконалення за Божою наукою (Христос: "Я – дорога”) і безкорисливого доброчинства за покликом душі.

Христос закликає своїх учнів до праведності, але головним завданням ставить перед ними і, отже, усіма християнами не особисту святість, а усвідомлення шляху, яким треба йти в житті, й апостольський Чин – поширення й утвердження Євангелія Любові ("Ідіть і навчайте всі народи...”). Апостоли стали святими зовсім не тому, що найбільш строго дотримувалися ритуалу та приписів чи приносили найщедріші пожертви...

Через Христа Сутність, Ідея, Істина розкриваються, конкретизуються в реаліях, нормах та ідеалах людського життя і тим сакралізують їх, а тому стають сенсом особистісного і національного буття – буття від Бога, з Богом, в ім’я Бога. Єднання в Бозі стає метою й обов’язком людей і народів, воно одержує найнадійнішу основу – духовну. Опір, усі протиставлення цьому не можуть бути абсолютно-кінцевими – вони долаються Христовою наукою, Його прикладом, Його жертвою.

Християнство стає світовою релігією, його поширення й утвердження неспинне, бо воно відкриває кожному ті животворчі правди, які здатні ушляхетнювати людину, одуховлювати суспільство і вести людство до Бога.

Сила християнства – саме в його безпосередньо-божественній інтерпретації. Христос не просто нагадує і проголошує божественні істини: Він пояснює, тлумачить, своєю поведінкою маніфестує їх, бо Він сам – найвища Істина. І Христова наука – це абсолютна інтерпретація абсолютного вчення абсолютним авторитетом.

Але є ще й релігійно-конфесіональна (церковна), теологічна, світська, наукова, філософська, особистісна інтерпретації. Здійснювані в добрих намірах, вони мають право на існування і можуть бути навіть дуже корисними людям. Але тільки за умови, якщо не забувати про визначальні критерії їхньої істинності: повна відповідність божественній – Христовій інтерпретації та християнська якість кінцевих результатів – „плодів” цих тлумачень.

Інакше – нове книжництво та фарисейство, нові секти і розколи, нові спроби перетворити релігію в ідеологію і все нові й нові "вовки в овечих шкурах”. І тоді запановує не вдосконалення себе за наукою Божою, а пристосування її для себе чи якогось владоможця; не чистота віри, а змішування праведного з грішним чи Божого – із "кесаревим”; не пастирство і духовна опіка віруючих, а заклопотаність євроремонтами і цінами на іномарки; не культивування в людях суті християнства, а нагороди і відзнаки тим, що "в дар Тобі приносять з пожару вкрадений покров” (Т.Шевченко); не праведний гнів проти сил Зла, а заклики до покори, співпраці та єднання з ними; не бич Божий для очищення духовного простору України, а біганина з кропилом по установах безбожної влади і злодійських офісах... А це – гріх і відхід від Істини. Це віддаляє людину і Церкву від Бога, отже – руйнує творіння Божі. Спасіння душі, велич Церкви і Свобода народу – у науці, прикладі і жертві Христа.

Християнство – основа, суть і мета людського буття, а отже – і нашої ідеології. Без християнства немає українського націоналізму. Без націоналізму не буде Свободи нації. Без Свободи не буде українців та України. А звідси – і наше головне і визначальне гасло: „Бог, Україна, Свобода!”

...Спаситель прийшов у наш світ як людське немовля – як можливість життя. І саме люди мали подбати, щоб немовля стало дорослим, а ця можливість – реальністю. Христове вчення приходить до кожної людини. І сама людина має подбати, щоб зерна істини закоренилися і проросли в її душі живою вірою. Дитя треба ростити й охороняти. Віру треба культивувати і захищати. Степан Бандера вчив: „Нам треба не відмежовувати оборону християнської віри і Церкви від національно-визвольних змагань, тільки зосередити головну увагу і головні зусилля довкола тих найважливіших тверджень, проти яких ворог спрямовує найсильніший наступ”.

Воїн Української Національної Революції повинен не тільки знати і пам’ятати про це – ми маємо жити цим і в ім’я цього.

НАЦІОНАЛІЗМ І РЕЛІГІЯ

Сутність нашої релігійної політики коротко окреслимо на конкретному прикладі – нашому ставленні до кримських татарів і їхньої віри. З цією метою процитуємо відповідне місце із нашої праці „Кримський вузол” (Київ, 2006, стор. 14–16):

„Ми виходимо з того, що юдеїв, християн і мусульман об’єднує спільна віра в єдиного Бога. Ось, для прикладу, як це виражено в Корані (цитую Суру 2, 59 (62) у перекладі акад. І.Ю.Крачковського): „Поистине, те, которые уверовали, и те, кто обратились в иудейство, и христиане, и сабии, которые уверовали в Аллаха и в последний день и творили благое, – им их награда у Господа их, нет над ними страха, и не будут они печальны” (Москва, „Раритет”, 1990). Аналогічні думки знаходимо і в Торі (Старому Завіті), і в Євангелії (Новому Завіті). Тому для справді віруючих людей різних віросповідань ніякого нездоланного провалля між цими релігіями насправді не існує. І саме це має бути головним і визначальним – наріжним каменем у наших і релігійних, і світських взаєминах. Інакше ми й надалі будемо заручниками різних надінтерпретацій і відвертих фальшувань Писання.

Кожна окрема традиційна релігія – це специфічна форма вираження цієї віри, у якій те ж саме Божественне Вчення про необхідність духовного і морального вдосконалення, людинотворення і людського співжиття за законами Бога виражається у різних, природних і доступних для людей окремих культур виявах. Кожна з цих релігій – це різні шляхи до однієї мети: до Бога. Шлях до Бога зближує і згуртовує людей – і в межах однієї релігії, і віруючих різних релігій. У позбавлених віри (безвірників), у противників віри в Бога (атеїстів) і в поверхово віруючих цей найпотужніший з усіх фактор єднання людей і народів відсутній.

Кожен обряд, культово-ритуальні та регулятивно-нормативні приписи кожної релігії – це не освячені Богом засоби розмежування людей, а допущені Богом специфічні особливості, які є неминучим результатом органічного поєднання єдиного віровчення з різними культурами. Використовувати ці відмінності для власного самозвеличення, для протиставлення релігій і для релігійного шовінізму – це гріх перед Богом і злочин перед людьми: не можна применшувати чи ігнорувати у віровченні божественне і абсолютизувати в ньому людське. У питаннях віри мудрість полягає не в тому, щоб помітити очевидне і вказати на відмінне, а в тому, щоб знаходити сутнісне і культивувати спільне.

Рух у протилежному напрямі – через нетерпимість до інших форм поклоніння тому ж єдиному Богу, через творення у своїй релігії різних течій, конфесій, сект тощо – це справа не Божа, а людська. За такого підходу запановують підозрілість, ненависть і розбрат, тоді стає ворогом кожен, хто вживає інше ім’я Бога, молиться рідною, а не чужою мовою, хреститься трьома, а не двома пальцями, має хрест не з трьома, а з одною поперечкою... І якою б палкою не була така віра, з яким би фанатизмом вона не утверджувалась, якою б щирою не була ненависть до іновірців і переконаність у своїй правоті, але правда одна: це шлях не до Бога, а від Бога.

У нас, християн, юдеїв та мусульман України, є і спільне, і відмінне. Якщо всі ми головним і визначальним у своїх взаєминах зробимо святе і спільне для нас божественне, якщо спільними зусиллями утвердимо в державі єдиного законного господаря – українську націю, якщо разом відстоїмо право кримських татарів на їхнє політичне самоутвердження в українській державі, якщо спільно дбатимемо про розбудову держави, влада в якій буде зацікавлена в єдності, а не, як досі, у розбраті своїх громадян, – то й житимемо у мирі і злагоді: нормальні люди в нормальній державі. „Нам усім тут вистачить місця”, – учив Степан Бандера. В іншому випадку ми приречені повторити, а можливо, і примножити помилки попередніх поколінь.

Хтось скаже: така релігійна гармонія – це утопія. Ні, це цілком досяжна річ, якщо не сплутувати Боже з людським, грішне – з праведним, а релігійне – з політичним.

Що найбільше насторожує українців у вирішенні проблеми кримських татарів – так це можливість утвердження в Україні мусульманського фундаменталізму. Наївні розраховують, що коли не допустити політичного самоутвердження кримських татарів, то вдасться уникнути загрози фундаменталізму. Вони не усвідомлюють, що саме невирішеність політичних, а за ними й усіх інших проблем цього народу якраз і породжує реальну загрозу того, що зовнішні сили постараються нав’язати кримським татарам ідеологію котроїсь із течій мусульманського фундаменталізму.

Кримсько-татарський народ, особливо його провід, зараз справді на розпутті: або й далі вижебрувати й вичікувати милості від космополітично-олігархічної влади і співчутливих, але політично неспроможних рухівців; або заручитися підтримкою міжнародних фундаменталістських центрів, що фактично означає стати безвольним пішаком у їхніх кривавих іграх і вирішувати вже не свої, а їхні проблеми; або прислухатися до заклику українських націоналістів і включитись у спільну боротьбу за українську національну державу і національно-державне самоутвердження кримсько-татарського народу у формі Кримської татаро-української автономії.

Ми твердо переконані: рятівною і перспективною для кримських татарів, як і для українців, є тільки ідеологія націоналізму. Якщо кримські татари ідейною основою своїх політичних зусиль зроблять не національно-державницький, а релігійно-конфесійний фактор, – вони приречені на політичну „дурну безконечність”: кожного разу буде з’являтися група набагато „правильніших” і „святіших” лідерів, які внутрішнім розбратом унеможливлять успіхи зовнішні. Приклади цього бачимо в Чечні та Афганістані, у багатьох інших мусульманських країнах, а особливо – в Іраку, де мусульмани-шиїти та мусульмани-суніти з великим ентузіазмом і завзяттям доводять за допомогою вибухівки свою релігійну перевагу одні над одними, що дає можливість США до безконечності затягувати окупацію – доки котрась із сторін не переконає іншу у своїй винятковій праведності...

Імунітет від усякого релігійного фундаменталізму – християнського, мусульманського, юдейського тощо – дає тільки ідеологія націоналізму. Бо тільки націоналізм учить реалізовувати в політичній практиці Христову науку: „Віддайте кесареві кесареве, а Богові – Боже”.

Звичайно, ми далекі від думки, що цей текст негайно переконає всіх і зробить нашими однодумцями. Його завдання інше: окреслити нашу позицію, усунути хоч деякі хибні стереотипи та упередження і вказати на шляхи нашого релігійного порозуміння, національного зближення і політичної консолідації.

Крім того, наша Програма розрахована не на створення якогось татаро-українського оазису в Криму, а на перетворення нинішньої неоколонії, якою фактично є зараз Україна, у нормальну, повноцінну, тобто національну державу. Ці перетворення будуть здійснюватися на всій території України, у томі числі й у Криму, а тому стосуються і кримсько-татарського народу, в особі якого ми, націоналісти, бачимо нашого природного соратника.

У нинішній умовно-„українській” державі українці і кримські татари – це „дві самотності”: бездержавні, а тому однаково безправні на рідній, але не своїй землі; законні господарі країни, але жертви внутрішньої окупації з її узаконеним неоколоніальним беззаконням; взаємно необхідні собі для власного самоутвердження, але відчужені одна від одної. Ми пропонуємо спільну мету, спільну ідеологію, спільну політичну програму, спільну боротьбу за реалізацію законних прав обох наших народів.

Разом – переможемо!

І хай допоможе нам Бог!”

Провідник ВО „Тризуб” ім. С.Бандери
полковник Василь ІВАНИШИН

www.banderivets.org.ua



Схожі матеріали:

Категорія: Християнський націоналізм | Переглядів: 1304 | Додав: Anatoliі☩UCT☩ | Теги: патріотизм, християнство, язичництво, християнський націоналізм, націоналізм | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Присвячений
душам у чистилищі

Відправляємо:



Молитовні прохання
500

Підпишіться на оновлення:





Пошук на сайті




Даний сайт синхронізовано під браузери Mozilla Firefox та Opera
2008-2019©Ukrainian Catholic-Traditionalist
Усі права застережено. Повне або часткове використання матерiалiв www.traducionalist.info дозволяється за умови посилання (для iнтернет-видань — гiперпосилання) на www.traducionalist.info. Увесь матеріал, представлений на сайті www.traducionalist.info, взятий з відкритих джерел. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних імен та інших відомостей несуть автори публікацій.
Яндекс.Метрика