Меню сайту

Категорії розділу
Публіцистика [340]Демонологія, містицизм [81]
Молитви-екзорцизми [15]Рідкісні молитви [18]
Екзорцизм [24]Книги [21]
Молитви [191]Секти, культи, окультизм [182]
Підпілля, історія УГКЦ [64]Християнський софт [5]
Часопис "Пізнай Правду" [22]Життя Святих [116]
Творчість [16]Масонерія і антихрист [242]
Відео Online [36]о. Піо "Щоденник Любові" [5]
Християнський націоналізм [104]Безбожники [36]
Папа Бенедикт ХVI [49]Московська психіатрія (МП) [107]
Культура [17]Життя у чистоті [40]
Роздуми про віру [104]Суспільні проблеми [447]
Пророцтва, об'явлення [55]Повчання, настанови [388]
Образки, ікони [5]Пресвята Богородиця [128]
Християнська містика [27]Українознавство [76]
Наука Церкви [423]Профанації [18]
Екологія [7]Цікаво... [68]
Традиціоналізм [62]Криза Церкви. Модернізм [65]
Повчальні історії, притчі [173]Паломництво [10]
о. Габріель Аморт "Нове визнання екзорциста" [26]Подружжя [128]
Християнська етика [39]Апокрифи [2]

Друзі сайту
Унійна Традиція УГКЦ
УГКЦ (Скала-Подільська)
В обороні католицької віри
Джублик в Закарпатті
Персональний сайт Павлюк
Молитва
Братство Св. Пія Х (BY)
Братство Св. Пія Х (RU-Mos)
Братство Св. Пія Х (RU-Pet)
Una Voce Russia
Промінь Любові
Голодомор-геноцид 1932-33
Аве Марія
Бушкрафт
Українська благодійницька мережа
Благодійний Фонд «ТИ – АНГЕЛ»
Допомога онкохворим дітям

Форма входу
E-mail/Login:
Пароль:

Головна » 2018 » Вересень » 14 » Наука Церкви » Про вічність пекельного покарання
11:42
Про вічність пекельного покарання

Вічність пекельних тортур - це відкрита в об’явленні правда віри

Сам Господь відкрив людям істину про вічність покарання, котре чекає на них у пеклі, якщо вони не позбудуться безрозсудності, підлості, невдячності й ворожнечі, нехтуючи таким чином Його святими запові­дями, даними нам Самою любов’ю.

Приглянься пильніше, любий читачу, до всіх уривків Святого Письма, які наводилися у цій книзі, і переконаєшся, що всюди, де Господь згадує про існування пекла, Він завжди наголошує на вічній тривалості пекельного покарання. Через патріарха Іова і через Мойсея Господь засвідчує, що у пеклі “вічний страх перебуває” (Іо. 10, 22).

Через пророка Ісаю звертається до всіх грішників: “Хто з нас буде спроможний жити коло вогню, що пожирає? Хто з нас буде спроможний жити біля полум’я вічного?(Іс. 33, 14) - знову використовуючи найдоречніше слово”вічний”.

У Новому Завіті нагадування про вічність вогню і пекельного покарання надибуємо, як у словах Спасителя, так і в листах апостолів. Пригадаймо хоча б таке висловлювання Божого Сина: “Прийдіть, благословенні Отця Мого, візьміть у спадщину Царство, що було приготоване вам від сотворення світу!.. Ідіть від Мене геть, прокляті, в вогонь вічний, приготований дияволу й ангелами його... І підуть ті на вічну кару, а праведники - на життя вічне(Мт. 25, 34, 41, 46).

Ці слова Ісуса не потребують пояснення. Вони чіткі й зрозумілі. Саме на них вже двадцять століть посилається Свята Церква у своїй непомильній науці про вічну тривалість щастя вибраних на Небі та про муки проклятих у пеклі.

Отже, вічність пекла і його страшних покарань - це правда, що дана Богом, правда католицької віри, незаперечна, як існування Самого Бога.

 

Перша причина вічності пекла: сама природа вічності

З давніх-давен природжена слабкість людського духа неохоче погоджується з тією страшною таємницею вічного прокляття і вічного покарання проклятих. Вже у часи Іова і Мойсея, тобто сімнадцять або вісімнадцять століть до Різдва Христового, слабі душі й нечисте сумління говорили про пом’якшення, навіть про кінець пекельного покарання. Читаємо у книзі Іова: “Глибинь стає, мов голова сива” (Іов 17, 24), тобто пекельна безодня видається вичерпаною, близькою до кінця.

Нічого не змінилося й сьогодні. Таке прагнення пом’якшення й зменшення пекельних мук має своїх проповідників й захисників. Проте вони глибоко помиляються, бо, по-перше, це припущення існує лише у марній уяві й прямо суперечить словам Ісуса Христа й Церкви, а,  по-друге, опирається на абсолютно викривленому понятті природи вічності. Муки проклятих ніколи не матимуть кінця, позаяк це просто неможливо, щоб вони колись закінчилися чи обернулися на користь. Цьому суперечить сама природа вічності.

Що ж таке вічність? Вічність - це не час, який складається з окремих миттєвостей, які, почергово поєднуюючись, творять хвилини, години, дні, роки й сторіччя. З часом можна змінитися, бо існує час для змін. А якщо немає ані днів, ані хвилин, ані секунд, то, зрозуміло, неможливо переходити з одного стану в інший. Саме так у вічності. Вічність - це спосіб тривання й існування, що абсолютно відрізняється від того, з яким стикаємося на цьому світі. Знаючи це, ми все ж неспроможні осягнути. Це таємниця майбутнього життя, таємниця тривання Господа Бога, в якій і ми братимемо участь.

“Згідно із загальновизнаною думкою, - говорить св. Тома, - “вічність єдина й неподільна”. У ній немає століть, котрі б долучилися до попередніх. Адже століття - це абсолютно земна форма усвідомлення часу, яка немає жодного відповідника у вічності.

Отже, сама сутність вічності, котра немає нічого спільного з послідовністю окремих миттєвостей часу, унеможливлює будь-яку зміну чи то на краще, чи то на гірше.

Тому пекельні муки незмінні. А позаяк закінчення або пом’якшення передбачають видозміну, робимо висновок, що пекельні муки - вічні й незмінні і будь-яке припущення щодо їх пом’якшення - це лише свідчення людської слабкості й плід химерної уяви.

Усі ці розважання про пекло, любий читачу, можливо, занадто для сприйняття, але якщо ти глибше над цим задумаєшся, то неодмінно переконаєшся в їхній правдивості. У будь-якому разі, розуміємо ми чи ні, слід без вагань покладатися на твердження нашого Спасителя, Ісуса Христа, і сповненим віри сказати: “Вірую у потойбічне життя, безсмертне і вічне для всіх без винятку. Для достойних у небесному щасті, для проклятих у пекельних муках”.

Св. Августин, роздумуючи про вічність, в котрій Бог, нескінченний у Своєму милосерді й справедливості, очікує на кожне сотворіння, прагнув якомога глибше пізнати цю таємницю. То, здавалося йому, він близький до кінцевої мети, то знову заблукав у нетрях таємниці. Якось йому з’явився сивий старець у яскравому світлі слави.

Це був св. Єронім, який саме у цю мить у місті Вифлиємі відійшов у вічність. Св. Августин здивувався цій небесній з’яві, старець же промовив: “Людське око ніколи не бачило, людське вухо не чуло, ані людське серце не зрозуміє того, що ти прагнеш збагнути”.

Така вона, таємниця вічності, чи то для Неба, чи пекла. Ми повинні лише вірити зі смиренням й розважливо використовувати кожну хвилину на цьому світі, щоб коли надійде час, змогли потрапити у щасливу вічність і завдяки Божому милосердю уникнути вічності у пеклі.

 

Друга причина вічності пекельних мук: брак ласки

Навіть, якщо б проклятий грішник мав час на переміну, навернення й прощення, він все одно йому б не знадобився. Чому? Бо завжди існуватиме причина його страждань. Цією причиною є гріх, зло, якому він віддався за свого земного життя. Проклятий - це невиправний, непокутний грішник.

Адже самого часу замало, щоб навернутися. Не раз ми переконуємося у цьому. Часто можна зустріти людей, на навернення яких Господь чекає десять, двадцять, тридцять і більше років. Для навернення передусім необхідна Божа ласка. Без дару ласки Ісуса Христа, уділеної нам безкорисливо, ласки, що є найкращим ліком від гріха, а також початком воскресіння душ, відлучених від Бога через гріх; без цієї ласки - неможливе навернення. Ісус Христос сказав: “Я - воскресіння і життя”  (Йо. 11, 25). Лише Своєю ласкою Він воскрешає й повертає до життя мертву грішну душу. У Своїй всесильній мудрості Ісус Христос уділяє нам ласку ще за життя, що для нас є лише часом випробування, прагнучи таким чином застерегти від смерті через гріх й забезпечити життя дітей Божих. У потойбічному світі наступає час не для ласки і випробувань, але для вічної нагороди тих, хто відповів на ласку та жив по-християнськи, або для вічного прокляття тих, хто, погордивши ласкою, жив і помер у гріху. Цей порядок встановлений Божим Провидінням і ніщо його не змінить.

Отже, у вічності прокляті грішники будуть позбавлені ласки. А позаяк без ласки неможливе справжнє каяття у гріхах, а без каяття немає відпущення гріхів, причини покарання, то гріх, як і кара, триватимуть вічно.

Без ласки не існує жалю, без жалю навернення, без навернення відпущення гріхів, без відпущення неможливе скорочення чи повне скасування кари. Згадаймо, як євангельський багач не шкодує про свої гріхи у пекельному вогні, не скаже навіть: “Згрішив! “ Він лише волає: “Мучуся в полум’ї цім” (Лк. 16, 24). Це не голос розкаяння, але крик болю й розпачу. Багатій не думає просити прощення, бажає лишень отримати полегшення у стражданнях. Даремно просить краплину води. Та краплина - це дотик ласки, яка б врятувала, проте йому її не отримати. Адже він нарікає на страждання, але не осуджує гріх. Це типовий образ усіх проклятих.

Тут, на землі, Боже Царство й царство диявола немовби переплетені. З одного можна потрапити в інше, а відтак знову повернутися. Добрі можуть стати злими, злі - добрими. Але в годині смерті усе припиниться. Від цієї миті два царства раз і назавжди розмежуються для померлого. У Св. Євангелії читаємо: “Між нами й вами вирита велика пропасть, тож ті, що хотіли б перейти звідси до вас, не можуть; ані звідти до нас не переходять” (Лк. 16, 26). Опісля вже нема можливості потрапити з Божого Царства у царство диявола, з Неба у пекло, і навпаки з пекла у Небо. У земному житті все непостійне: як добро, так і зло. Тут немає нічого абсолютно довершеного, тому допоки Господь не відмовляє у Своїй ласці нікому, ще можна визволитися з-під влади гріха і диявола. Можна уникнути смерті душі, поки ще живемо, але пам’ятаймо усе це можливе лише у земному житті, від миті, коли бідний грішник помре у стані смертельного гріха, все для нього зміниться. Відтоді замість дочасності з’явиться вічність, період ласки і випробувань вичерпається, воскресіння душі стане неможливим. Дерево, що впаде ліворуч, навіки лежатиме ліворуч: “Якщо впаде дерево на південь або на північ, там і залишиться”.

Доля проклятого вирішена навіки. Жодна зміна, жодне полегшення, жодне тимчасове або повне навернення неможливе, бо немає вже ані часу, ані ласки.

 

Третя причина вічності пекельних мук: підступність волі проклятих

Воля проклятих закам’яніла в гріху, в злі і надприродній смерті. Що ж може спонукати грішника навернутися ще за життя на землі? Адже у нього доволі часу, а Господь кожної миті готовий дарувати йому ласку, грішник бо вільний і з власної волі може навернутися до Бога. Грішник добровільно відвернувся від свого Творця. Так само добровільно за допомогою благодаті Наймилосерднішого Бога він може навернутися до Нього, може покаятися, і, як блудний син, може знову потрапити у батьківський дім.

Проте в годині смерті свобода, як і благодать зникає навіки. Зникає право на вибір.

Людина залишається з тим, що вже вибрала. Надала перевагу добру і життю - навіки володітиме добром і життям. У своєму безумстві обрала зло і смерть - навіки залишиться в злі та смерті. Залишиться тому, що запрагнула її тоді, коли ще можна було бажати. Звідси вічність покарання.

Ще й досі у версальському палаці можна побачити кімнату, де 1 вересня 1715 року помер король Луї XIV. Там стоять все ті ж меблі. Поміж ними настінний годинник, маятник якого зупинили саме у той момент, коли король відійшов у вічність. Відтоді ще ніхто не осмілився завести годинника. Це промовистий образ незмінності, у яку потрапляє людська воля, коли покидає цей світ.

Воля проклятого грішника залишається саме такою, якою була у хвилину смерті. “Проклятий, - говорить св. Бернард, - завжди прагне зла, котре вчинив”. Зло і гріх злилися в ньому в єдине ціле.

Як благословенні, бачачи Бога лише у Його доброті й милосерді, беззастережно Його люблять, так і прокляті, бачачи Бога лише через терпіння, які отримують від Його справедливості, неодмінно Його ненавидять. Тож чи найсуворіша справедливість не повинна встановити незмінне покарання за незмінну підступність? Хіба не слід вічними і незмінними стражданнями покарати волю, що вічно і незмінно перебуває у злі, відвернулася від Бога й надалі готова грішити?

Звідси випливає, що прокляті у пеклі не мають ані часу, ані благодаті, ані волі для навернення. Отже, вони не можуть отримати відпущення гріхів і, в результаті, повинні терпіти вічну й незмінну кару. Крім того, ті пекельні муки повинні бути не лише безконечними, але й без найменшого полегшення, на котре багато хто розраховує.

 

Хіба це справедливо - за хвилинні провини каратися вічними муками?

Це давній метод: засліплені гріхами люди, боячись заслуженого покарання, звинувачують Бога у несправедливості, бо Той карає їхні гріхи вічним пеклом. У IV ст. після Різдва Христового св. Йоан Золотоустий сказав: “Нерідко чуємо: “Мені потрібно лише декілька хвилин, щоб вбити людину, згрішити прелюбодіянням, і за цей хвилинний гріх я терпітиму вічні муки?”

Так, безперечно, адже Бог зважає не на час, який потрібен тобі для гріха, а на волю, яка підштовхнула тебе до нього.

Гадаю, сказаного достатньо, щоб розвіяти будь-які сумніви. Адже відсутність часу, благодаті й свободи унеможливлюють навернення і виправлення у пеклі, відтак і причина вічної кари зрозуміла. Супроти цього покарання неможливо щось заперечити. Воно винесено в ім’я досконалої справедливості.

Вважаєте, що Бог несправедливо карає вічним пеклом за миттєві провини? Погляньте, що робиться у нашому суспільстві. Вбивцям, які здійснили злочин за декілька хвилин теж виносять смертний вирок. Невже несправедливо? А що таке кара смерті у суспільстві? Хіба це, у певному сенсі, не вічна кара, у якій також неможливо нічого виправити чи зменшити? Бо смертна кара назавжди викреслює жертву зі списку людей, як і пекло проклятого позбавляє присутності Бога. Чому ж тоді смертельний гріх або злочин супроти Божої Величі не повинен каратися так, як злочин супроти суспільства?

Час не береться до уваги у моральному визначенні тягаря гріха. Про це слушно зауважив св. Йоан Золотоустий: вічна мука у пеклі присуджується не за тривалість грішного вчинку, а за підступність волі, яка підштовхнула до його здійснення та у годині смерті закам’яніла й стала незмінною. Отже, позаяк ця підступність триває вічно, то і покарання, яке вічно її супроводжує, не лише справедливіше на світі, але вкрай необхідне. Хіба Бог, безконечна святість, не повинен навіки відсторонити від Себе створіння, що перебувають у вічному стані гріха, себто у стані проклятого у пеклі?

Замислившись як слід, можна у кожному смертельному гріху виокремити дві полярні сторони. Перша, обмежена і плинна, полягає у дії вільної волі, що переступає Божі Заповіді й чинить гріх. Друга, необмежена й безконечна, у зневазі до святості й безмежності Божої Величі. У ній гріх, сповнений злості, за словами св. Томи, у певному сенсі вміщає безмежність. Цьому знаменню гріха, плинному і водночас безконечному, відповідає пекельна кара, яка є як досконалою, так і безмежною. Доконаною щодо своєї сили та дієвості, безконечною, вічною щодо своєї тривалості. Тому гріх, завершений, якщо говорити про тривалість вчинку і злу волю грішника, отримує те чи інше покарання завжди обмежене щодо своєї сили. Проте безмежний гріх, зважаючи на зневагу святості ображеного Бога, отримує безконечну кару, тобто вічну.

Повторюю: немає нічого природнішого і доречнішого за вічне покарання, яке терплять у пеклі гріх і грішник. Та було б несправедливо, якщо б усі прокляті без винятку зазнавали однакового покарання, маючи різні провини. Ідентичність їхньої кари лише у її вічності, адже усі грішники перебувають у стані смертельного гріха. Та позаяк ступінь провини у всіх різний, то й міра вічної кари відповідатиме кількості й тягарю провини кожного зокрема. Ось вона, досконала і безмежна Божа справедливість!

На завершення ще одне суттєве зауваження. Якщо би покарання проклятого грішника у пеклі  все ж таки мало би свій кінець, то не Бог, а грішник переміг би у святотатській боротьбі з Господом. Тоді грішник звернувся б до Бога: “У мене свій час, у тебе - Свій. Та попри те, врешті-решт таки переможу, настоявши на своєму. Прийде час, коли я, хочеш Ти цього чи ні, увійду у Царство Твоєї слави, Твого щастя і навіки ділитиму його з Тобою на небесах”. Хіба таке можливе? Ось чому святість й справедливість Божа повинні домагатися вічного покарання для проклятих.

- А як же тут доброта Господа Бога? Як милосердя? - подумає, можливо, не один.

А до чого тут Божа доброта і милосердя? Пекло - царство Його справедливості, такої ж безконечної, як і доброта. Доброта Бога дієва на землі, де все раз і назавжди буде прощено грішнику, котрий кається. Натомість, у потойбічному світі доброта обмежується тим, що свою справу прощення і відпущення провин грішника під час його земної подорожі хоче увінчати на Небі вічним щастям. Невже ви бажаєте, щоб Господь у вічності керувався добротою і у ставленні до людей, які негідно зловживали нею на землі, не звернулися до неї у годину смерті, бо навіть тепер її не прагнуть?

Зовсім недоречно, адже Бог не може об’явити Свою доброту, шкодячи справедливості. Отже, караючи вічною карою плинні гріхи, Господь вершить акт найвищої справедливості.

 

Яке покарання чекає грішників за провини, які вони здійснили у своїй недосконалості

Не маючи ані найменшого наміру виправдовувати гріхи, здійснені через людську недосконалість й слабкість, гріхи, у які часто впадають і добрі християни, слід, однак, визнати, що між грішниками, які здійснюють ці провини і тими, кого Святе Письмо називає “грішниками” велика прірва існує. Останні - це підступні душі, закам’янілі, без каяття у серці, це люди, що звикли грішити, що чинять зло без докорів сумління, живуть без Бога і неустанно бунтують проти Небесного Спасителя. Це справжні грішники. “Вони грішать, - говорить св. Григорій, - упродовж усього життя, вони б грішили вічно, якщо б могли вічно жити. “Тож після їхньої смерті справедливість Божого Судді неодмінно вимагатиме вічної кари, адже вони ніколи не бажали зректися гріха”.

Інша доля чекає на перших. Чимало таких бідних душ, які впадають у смертельний гріх, однак, вони не настільки негідні чи зіпсуті, тим паче, безбожні. Вони грішать, бо до цього спонукає їх нагода. Причина їхнього гріхопадіння полягає лише в людській зіпсутості й недосконалості, а не в любові до злого. Вони подібні до дитини, яку підступом або силою відлучили від матері: наразі дитя спроможне тільки з жалем не зводити очей з матері й простягати до неї руки. Та лише спокусник втратить пильність і дитина чимдуж з радістю кидається в обійми коханої матері. Саме такими є випадкові грішники. Вони, хоч духовно недосконалі, не люблять гріха, котрий вчинили, бо воля їхня ще не зіпсута, принаймні не зовсім зіпсута. Вони радше потрапляють у тенета гріха, ніж чинять його добровільно й розкаюються вже у ту мить, коли його вершать. Невже такі гріхи не можна вважати на половину вже не відпущеними? Невже Спаситель у Своєму безконечному милосерді не повинен у годину смерті, від якої залежить ціла вічність, уділити великої ласки скрухи й відпущення гріхів тим безславним синам, які ображали Його, та все ж не відвернулися від Нього, не втратили Його з очей і зі свого серця?

Бог, який сказав: “... того, хто до Мене прийде, Я не відкину” (Йо. 6, 37), завжди знайде у Своєму Серці достатньо ласки й милосердя, щоби врятувати бідні душі від вічного прокляття. Однак, це все назавжди залишиться таємницею Божого Серця, незбагненною для сотворінь, на котру не варто занадто розраховувати. Для нас незаперечною є правда нашої віри, якщо хтось помре у смертельному гріху, той навіки буде проклятий і попрямує на муки у пекло, яке заслужив своїми гріхами.

Наприкінці ще одне зауваження для чуттєвих душ, які знають лише милосердного Бога, забуваючи про Його справедливість, а також для надмірно цікавих, яким до вподоби ставити безліч запитань, ніж просто повірити й працювати над своїм освяченням. Нехай вони не переймаються надто, коли їм на думку прийдуть прокляті. Справедливість, милосердя і святість Господа досконало влаштують все як у пеклі, так і у чистилищі. Важко й сумніватися у несправедливості. Той, хто піде у пекло, безперечно, заслужив його.

Там усе відбувається по-іншому, ніж у земних судах, де може трапитись помилка, можуть винести занадто суворе покарання. Предвічний Суддя, Ісус Христос, все знає, все бачить і все може. Він - найсправедливіший, бо є самою Справедливістю. У вічності, Він Сам нас запевняв, “віддасть кожному згідно з його ділами” (Мт. 16, 27), ані менше, ані більше.

І хоч пекельні муки за людськими мірками страшні й незбагненні, вони все ж тільки вияв найдосконалішої, відвічної Божої справедливості.

 

Які люди підуть у пекло?

У пекло, передусім підуть ті, хто, зловживаючи своєю владою, схиляють підвладних до зла силоміць чи спокусою, чи підступом. “Бо суд на вельмож суворий буде” (Муд. 6, 5), - говорить Святе Письмо. Це справжні дияволи на землі, до них відносяться слова, сказані праотцю у Святому Письмі: “Як же ж це ти впав із неба, ти, блискучий сину зірниці? “ (Іс. 14, 12).

У пекло підуть ті, хто зловживає своїми розумовими здібностями, щоб відвертати від Бога простаків й відібрати в них скарб святої віри. Ці люди - послідовники євангельських фарисеїв, котрим Ісус Христос говорить: “Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що людям замикаєте Царство Небесне! Самі не входите й не дозволяєте ввійти тим, які бажали б увійти. Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що проходите море й землю, щоб придбати одного новонаверненого, і коли знайдете, то робите його гідним пекла, подвійно від вас гіршим” (Мт. 23, 13-15). До цього грона належать письменники й видавці безбожних видань, а також цілий натовп позбавлених віри й сумління людей, що відповідають за формування публічної думки, які свідомо обманюють, зводять наклепи й поширюють богохульні ідеї. Саме вони, втрачаючи душу й ображаючи Христа, служать дияволу, батькові неправди.

У пекло підуть душі, надуті своєю величчю. Вони погорджують іншими, немилосердно кидаючи у них камінь прокляття. Це жорстокі й безсердечні, якщо не навернуться, не знатимуть  милосердя від справедливого Господа. “Бо суд немилосердний для того, хто не чинить милосердя” (Як. 2, 13).

У пекло підуть егоїсти, самолюбці, вельможі, які, занурюючись у достатки й розкоші, думають лише про себе, забуваючи про бідних. І нині їх чекає доля євангельського багатія, що “помер також багатий, і його поховали” (Лк. 16, 22).

У пекло підуть скупі, які, забуваючи про Бога й вічність, думають лише про нагромадження багатств. Будуть покарані й лихварі, які обманом та іншими можливими засобами, проклятими Богом, здобули своє майно. Про них написано: “Царства Божого не успадкують” (1 Кор. 6, 10).

У пекло підуть хтиві, що живуть, не знаючи докорів сумління, сорому, насолоджуючись розпустою. Вони не визнають іншого Бога, крім свого черева, не відають іншого щастя, окрім задоволення своїх грішних почуттів й тілесних пристрастей. “Їхній кінець - погибель, їхній бог - черево, їхня слава - у їхній ганьбі, вони думають про земні речі”(Фл. 3, 19).

У пекло підуть марнославні та легковажні, які думають лише про забави й розваги. Підуть й так звані “добросердні”. Вони забувають про молитву, занедбують Службу Божу, погорджують Святими Тайнами, не плекають християнського життя, не думають про свою душу, живуть у смертельному гріху. Світильник їхнього сумління давно згас. “Син Чоловічий прийде тієї години, що про неї ви не думаєте” (Мт. 24, 44). З Його уст вони почують слова, скеровані колись до нерозумних дів з притчі: “Я вас не знаю” (Мт. 25, 12). Горе людині, що стане перед Предвічним Суддею не одягнена у весільні шати! Бо Він звелить Своїм ангелам схопити такого негідного гостя і накаже: “Зв’яжіте йому ноги і руки та киньте геть у темряву кромішню! Там буде плач і скрегіт зубів” (Мт. 22, 13).

У пекло підуть душі з лукавим й підступним сумлінням, які через нечесну сповідь й святотатське Святе Причастя топчуть й зневажають Пресвяте Тіло і Кров Господа Ісуса Христа. “Тому, хто буде їсти хліб або пити чашу Господню недостойно, буде винний за Тіло і Кров Господню” (1 Кор. 11, 27).

Підуть у пекло душі, сповнені ненависті й жорстокості, які не бажають прощати іншим їхні провини.

І, нарешті, у пекло потраплять члени масонської секти, а також ті безумці, які вже за життя, будучи учасниками таємних товариств, віддаються дияволу через клятву жити й померти без Святої Церкви і без Святих Таїнств, у ненависті до Ісуса Христа.

Я не стверджую, що кожна з наведених груп людей неодмінно потрапить у пекло. Наголошую лише: всі вони йдуть дорогою, яка веде туди. Сподіваюся, до того, як вони наблизяться до небезпечної межі, навернуться зі смиренням і не потраплять у вічний вогонь. На жаль, дорога у пекло простора і зручна, крім того похила донизу. Достатньо лише ступити на неї, щоб неминуче зісковзнути усе нижче й нижче. Згадаймо слова Ісуса Христа: “Просторі ті двері й розлога та дорога, що веде на погибель, і багато нею ходять” (Мт. 7, 13).

Як слід поміркуй над цим, любий читачу! Якщо помітиш, що ти опинився на цій дорозі прокляття, заради Бога, не зволікай, мужньо зверни з неї, поки не пізно!

 

Чи кожен, хто жив у смертельних гріхах й не покаявшись помер, пішов у пекло?

Ні, цього ніхто не знає достеменно. Це таємниця Самого Бога. Одні усіх би впускали на Небо, інші - надмірно суворі, навпаки, усіх відправляли б у пекло. Та помиляються і ті й інші, насамперед тому, що зважуються судити про речі, які дано бачити людині на землі. Однак, безперечно, не можна не хвилюватися за спасіння того, хто помирає без каяття.

Багато років тому у Парижі нещасна мати, дізнавшись про наглу смерть сина за обставин, які не залишали якнайменшої надії на спасіння, два дні поспіль простояла навколішках у своїй кімнаті, безперервно повторюючи: “Моя дитино! Моя бідна дитино! У полум’ї горітиме вічно!” Важко було дивитися і чути цей розпачливий стогін. Проте нікому невідома таємниця, що відбувається в останню хвилину між душею і Богом. Ніколи не варто втрачати останню надію на спасіння, бо хто може знати, що діється у глибині душі навіть найбільшого злочинця у ту єдину мить, коли найдобріший Господь (який з любові сотворив усіх людей, Своєю Пресвятою Кров’ю їх відкупив й прагне спасіння усіх) зішле останній промінчик Своєї ласки і милосердя? Адже так мало часу потрібно людині, щоби з власної волі навернутися до Бога!

Саме тому Свята Церква не дозволяє виносити вирок для жодного з грішників. Це означало б вершити суд, право на який має лише Бог. Отже, крім Юди та декількох інших грішників, про прокляття яких сповістив нам Сам Господь у Святому Письмі, не можемо впевнено стверджувати.

Цю правду підтвердила Апостольська Столиця під час беатифікаційного процесу великого Божого слуги отця Палотті, який жив і помер у Римі у справжній святості за понтифікату Папи Григорія XVI. Якось священик супроводжував на місце страти вбивцю, який до останньої миті не хотів навіть і слухати про каяття, ще на помості глузував з Господа Бога, вигукуючи прокльони та богохульства.

Отець Палотті, здавалося, використав вже усі заходи, щоб навернути нещасного. Ще на риштуванні він зі сльозами впав йому до ніг, благаючи покаятися у своїх злочинах, розповідаючи про пекельну безодню, у яку той потрапить. На всі благання вбивця відповів глузуванням і блюзнірством. За мить його голова опинилася під сокирою ката. У пориві віри, болю й обурення, бажаючи, щоб цей жахливий випадок примусив замислитися над спасінням людей, які там зібралися, священик підвівся, схопив за волосся закривавлену голову вбивці й, показуючи її людям, сказав: “Добре придивіться! Ось обличчя проклятого!”

Неважко зрозуміти мотив цього вчинку і можна було б навіть визнати, що це доволі переконливо. Як же відреагувала Свята Церква на цей вчинок? Саме у цьому Церква знайшла достатній привід для припинення беатифікаційного процесу отця Палотті (згодом його таки винесли на вівтар). Свята Церква є Матір’ю Милосердя і тому до останньої миті, всупереч усьому, не перестає вірити у вічне спасіння безсмертної душі!

Саме у цьому полягає втіха і надія справжніх християн. Адже, якщо судити людськими мірками у випадку наглої, іноді й безбожної смерті, такі душі слід вважати проклятими, як-от: жив собі старий, що вже багато років не приступав до Святих Тайн, глузував з віри, вихвалявся своєю безбожністю; або юнак, що сповідував грішне життя, сповнене негідних звичок, так і не навернувшись помер наглою смертю; або якогось чоловіка чи жінку смерть застала у такому грісі, що здавалось би їхня участь у вічності очевидна. Все це так, але ми не в праві виносити їм вирок прокляття, бо виступаємо у захисті прав святості й справедливості Божої. Проте ніколи не забуваймо про права Його Милосердя.

На згадку приходить випадок, незвичайний, але втішний. Джерело, з якого я почерпнув цю інформацію, не викликає сумнівів щодо вірогідності та правдивості.

В одному з найбільш зразкових монастирів Парижа жила одна черниця, за походженням єврейка. Вона відзначалася великими чеснотами та освіченістю. Її батьки були євреями, а вона, невідомо як, у двадцять років навернулася й прийняла Святе Хрещення. Її мати була душею і тілом прив’язана до своєї віри, надзвичайно доброчесна жінка і добра мати. Вона дуже любила свою доньку, але коли довідалась про її навернення, страшенно розлютилася і почала робити усе, щоб заохотити дочку-відступницю до віри своїх батьків. Та дочка не припиняла ревно молитися, докладаючи усіх зусиль, щоб навернути свою матір до Христової віри.

Зважаючи на марність зусиль і сподіваючись, що радше самопожертвою, ніж молитвами, випросить у Господа благодать навернення своєї матері, вона вирішила присвятити себе Ісусу, прийнявши монаші обіти. Тоді їй виповнилось 25 років. Нещасна мати божеволіла від люті на свою дочку, на католицьку віру, проте це спонукало молоду черницю до ще більшої ревності, здобуваючи для Бога дорогу їй душу. Так пройшло майже п’ять років. Іноді вона бачилася з матір’ю, до якої знову почала повертатися материнська любов, але у душі якої, принаймні зовні, не було жодних змін.

Якось черниця отримала лист із сумною звісткою: її мати померла наглою смертю. Важко описати розпач черниці. Майже збожеволівши від болю й не тямлячи, що робить, що говорить, вона впала навколішки перед Найсвятішими Тайнами. Отямившись і зібравшись з думками, промовила до Ісуса Христа: “Ось, так, Боже, Ти вислухав мої благання і мої сльози, все, що я робила упродовж двадцяти років?!”- і, перераховуючи свої пожертви, з невимовним болем додала: “Усе марно, тепер, незважаючи на все, моя мати, моя бідна мати, проклята!”

Щойно вона промовила ці слова, як почула голос, що линув з вівтаря: “Що ти можеш знати про це?” Бідня черниця завмерла від страху. “Знай, - продовжував далі суворий голос Спасителя, - завдяки тобі Я дав твоїй матері в хвилину смерті таку велику ласку освячення й жалю, що останніми її словами було: “Каюся і помираю у вірі моєї дочки”. Твоя спасенна мати тепер у чистилищі. Не припиняй молитися за неї”.

Я знаю багато подібних прикладів, які засвідчують, як на тому світі Милосердя Бога не знає меж, як у годину смерті воно робить останнє зусилля, щоб врятувати душу грішника, і що потрапляють до рук вічної справедливості лише ті, хто до останку відштовхує від себе Боже Милосердя.

 

 

 

 

Практичні висновки

 

Передусім необхідно вийти зі стану смертельного гріха

Господь Бог об’явив нам великі правди про пекло передусім для того, щоб прищепити страх Божий, який разом зі святою вірою становить основу нашого спасіння, щоб прищепити страх перед справедливістю й Судом Божим, страх перед гріхом, що веде у пекло, страх перед прокляттям й страшним вироком, безконечним розпачем, страх перед вогнем, що проникає у тіло і душу, страх перед темрявою й жахливою присутністю дияволів, страх перед усіма вічними муками, заслуженою карою проклятих душ.

Воістину, добрим є безмежне сподівання на Боже Милосердя, але воно ніколи не повинне відділятися від страху Божого.

Щоправда, надія повинна домінувати над страхом, але він повинен завжди бути поряд. Знаємо, що кожна будівля, щоб не розвалитися, повинна мати фундамент. Таким фундаментом нашого спасіння є страх Божий. Без цього страху в нас запанувало би надужиття віри у Боже Милосердя, яке загрожуватиме нашому спасінню. Адже той Самий Бог, який сказав: “... того, хто до Мене прийде, Я не відкину” (Йо. 6, 37), - також промовив: “Працюйте над спасінням вашим в острасі та трепеті” (Фил. 2, 12). Мусимо мати святий страх, щоб володіти правом на святу надію.

Маючи перед очима страшну безодню пекла, вогняну і вічну, щиро запитай у свого сумління, що діється у твоїй душі? Чи перебуває вона у стані благодаті? Чи не маєш на своєму сумлінні якогось тяжкого гріха, який би, у разі раптової смерті, привів би твою душу у пекло? Якщо так, то негайно щирим серцем покайся за образу Господа і сьогодні або принаймні у першу вільну хвилину піди до сповіді. Невже, зважаючи на відкрите пекло, тобі треба ще нагадувати, що все інше повинно поступитися перед цією найважливішою справою вічного спасіння? Яка користь людині, як світ цілий здобуде, а занапастить власну душу? Що може людина дати взамін за свою душу?” (Мт. 16, 26).

Не відкладай на завтра того, що можеш зробити сьогодні. Ніхто не знає, чи доживе до завтра? Я знав чоловіка з Нормандії, який відтоді, як оженився, так занурився у справи, що зовсім забув про Бога і душу. Два чи три рази його трохи налякав приступ епілепсії, але це не опам’ятало його. Напередодні Пасхи парох, випадково зустрівшись з ним, нагадав йому про християнські обов’язки. “Отче, - відповів він, - дякую за нагадування. Я подумаю, і якщо це не завдасть вам клопотів, то через декілька днів прийду до вас і про все поговоримо”. Проте зранку наступного дня його знайшли мертвим.

У Парижі одного розбещеного студента, який переїхав у місто чотири роки тому, відвідав земляк, богобоязний і добросердний. Розмова їхня була недовгою, і гість пішов геть, але, помітивши, що залишив там свою книжечку, повернувся. Постукав у двері - ніхто не відзивався, подзвонив - ні шелесь. Повторив це кілька разів, відтак наважився і увійшов, знайшовши свого приятеля мертвим. Не пройшло і півгодини, як він з ним попрощався, а серцевий приступ в одну мить перервав нитку його життя і розпусти.

Такі приклади можна було б наводити ще і ще. Не кажучи вже про тисячі випадків, що трапляються кожного дня, кожної хвилини на вулицях, на морі, в повітрі, на роботі і т. п. Ці випадки якнайкраще доводять, що нам слід бути готовим щомиті до Суду Божого. А переконувати себе, що з нами нічого подібного не трапиться, - це небезпечна гра з вічністю. Людина, яка живе у смертельному гріху і не думає про те, щоби щирим каяттям і жалем поєднатися з Богом, подібна до безумця, що танцює на краю безодні. “Не розумію, - говорить св. Тома, - як людина у стані смертельного гріха може сміятися і жартувати, адже сміючись, може на собі пізнати правду, котру несуть з собою слова св. Павла: “Страшно впасти в руки Бога живого!”(Євр. 10, 31).

 

Як краще уникати нагоди до гріха і омани?

Мова йтиме не лише про те, щоб не перебувати у стані гріха, уже вчинивши його. Турбота про спасіння душі не обтяжується лише якнайшвидшим очищенням від гріха, що веде до пекла. Надійніше зовсім не впадати у гріх. Отже, здоровий глузд підказує уникати нагоди до гріхопадіння, надто того, про який ми вже знаємо з власного досвіду. Християнин, будь-яка людина тверезомисляча пожертвує всім, через все пройде і все стерпить, щоб тільки не потрапити у пекло. Адже Сам Бог сказав: “Коли твоя рука або нога стає тобі причиною падіння, відітни її і кинь геть від себе: ліпше тобі ввійти в життя одноруким чи кульгавим, ніж з обома руками чи з обома ногами бути вкиненим у вогонь вічний” (Мт. 18, 8).

Не дозволяймо ввести себе в оману! Св. апостол Петро застерігає нас: “Будьте тверезі і чувайте! Противник ваш, диявол, ходить навколо вас, як лев ревучий, шукаючи, кого б пожерти”(1 Пт. 5, 8). Цей противник, якщо йому не вдається відкрито напасти і спонукати нас до падіння, завжди досягне своєї мети обманом. Які численні, різноманітні, витончені й зухвалі бувають його омани! Немає на світі такої речі, у якій людину не можливо було б звести на манівці. Проте головне їхнє джерело - це егоїзм зі своїм холодним і витонченим розрахунком, далі - бунт проти віри, проти авторитету Апостольської Столиці і Святої Церкви. Це також надумані потреби, пов’язані із здоров’ям чи просто звички, що непомітно штовхають у калюжу нечистоти. Це так звані вимоги світського виховання, які так легко втягують нас у вир розваг, марноти, забуття Бога і занедбання християнського життя. Нарешті, засліплена жадоба, яка підштовхує людей до крадіжки, мотивуючи їхні вчинки ринковою необхідністю, суспільною нормою, турботою про майбутнє родини. Повторюю: проженіть оману. Скільки нещасних душ потрапило у пекло саме через хвіртку омани! Людина може обманути сама себе, але Бога ніхто не в змозі ввести в оману!

Від омани не завжди може вберегти чернече життя. Ченців теж не бракує в пеклі. Надіюся, їх там небагато, однак, безперечно, вони там є. Яким же чином вони туди потрапили? Не інакше, як згубним шляхом омани, нехтуючи пересторогами щодо послуху, щодо вправляння у побожності, щодо чистоти, убозтва, умертвлення, переоцінюючи вартість науки і своїх здібностей, і, одному Богу відомо, підкоряючись яким ще оманам. Бо шлях до омани - широкий!

Дозволю собі навести приклад з життя св. Франциска з Асижа: серед провінціалів нового Чину Братів Менших був брат Ян зі Стракії. Його пристрасне замилування наукою могло стати для ченців небезпечним прикладом відступу від простоти і святості їхнього покликання. Св. Франциск неодноразово застерігав брата, але марно. Нарешті, занепокоєний згубним впливом, який провінціал мав на братів, святий усунув з посади у присутності Капітули, засвідчуючи, що Сам Ісус Христос наказав йому так суворо вчинити, бо гордість цієї людини викликала на себе Боже прокляття. Незабаром виявилося, що св. Франциск мав рацію. Нещасний помер у страшному розпачі з криком на устах: “Я проклятий. Проклятий навіки!” А страшні з’яви, які відбувалися після його смерті, переконали присутніх у достовірності його слів.

 

Необхідність запевнення вічного спасіння через християнське життя

Якщо ти, дорогий читачу, прагнеш уникнути пекла, не зупиняйся на тому, щоб не лише не поповнювати смертельних гріхів, але також борися з поганими звичками й уникай небезпечних нагод. Ти повинен намагатися жити святим життям, справжнім християнським життям, згідно з наукою Ісуса Христа, який сказав: “Будьте досконалі, як Мій Отець досконалий”. Бо прагнення до святості - це обов’язок кожного католика. Люди, які цю істину зрозуміли і втілюють її у життя, наймудріші на цій землі.

Чини так, як чинять розважливі люди, коли доводиться їм йти важкою дорогою, що в’ється над безоднею. Щоб не впасти у глибоку прірву, вони намагаються не триматися самого краю, де один необережний крок може бути смертельним. Вони простують по протилежній стороні дороги, відсуваючись якнайдалі від провалля. Чини і ти так, прямуючи чудесною і шляхетною дорогою християнського і побожного життя.

Обери собі у духівники якогось побожного і досвідченого священика, дотримуйся постійності у житті. В залежності від потреб своєї душі та зовнішніх обставин, у яких ти опинишся, можна впроваджувати визначені, корисні й вже випробувані вправи побожності. З-поміж них я хочу порадити тобі ті, які кожен легко може практикувати.

Починай і закінчуй кожний день щирою і сердечною молитвою. Додай до цього зранку невелике розважання, а ввечері коротке, але уважне читання Святої Євангелії або книжки Томи Кемпійського “Наслідування Христа”, або іншої, що більш відповідає твоїм смакам. Після читання на хвилину заглибся у себе. Зранку вчини добру постанову на цілий день, а ввечері - на ніч з думкою про смерть і вічність.

Привчи себе до того, щоб хреститися щоразу, коли виходиш зі свого будинку або повертаєшся додому. Це дуже проста практика, вона неабияк дуже допомагає освяченню. Та остерігайся хреститися недбало, бездумно і машинально, як це робить багато людей. Це слід чинити з повагою і релігійним почуттям.

Намагайся, наскільки дозволяють тобі обов’язки твого стану, щоденно брати участь у Службі Божій. Якщо це можливо - у ранішній Службі, щоби щодня отримувати благословення Спасителя й віддячувати Йому з пошаною й поклонінням у Найсвятіших Тайнах. Коли ж не маєш змоги це вчинити, то не занедбуй принаймні щоденного адорування Найсвятіших Тайн, відвідуючи по дорозі якусь церкву, або хоч в серці поклонися Євхаристійному Ісусу, проходячи біля храму.

Не забувай також щоденно відправляти зі справжнім синівським почуттям якесь набоженство до Пресвятої Діви Марії, Божої Матері й Матері усіх вірних, виявляючи Їй пошану і любов. Палке набоженство до Пресвятої Богородиці поряд з набоженством до Найсвятіших Тайн є непомильною запорукою спасіння. Досвід багатьох століть доводить, що Ісус Христос щедро обдаровує надприродними благодатями як за життя, так і в годину смерті всіх тих, хто любить Пресвяту Діву Марію й прибігає під Її опіку. Носи на собі святий параман, медальйончик або вервицю.

Добрим і святим звичаєм є часта Свята Сповідь й Святе Причастя. Це найбільш дієвий засіб, даний Божим Милосердям усім тим, хто прагне спасти й освятити свої душі, уникнути тяжких падінь, зростати у любові й вправлятися в християнських чеснотах.

Тут неможливо встановити якесь правило. Але можна сміло сказати, що люди доброї волі, тобто ті, що щиро прагнуть уникати злого, служити Богові і любити усім серцем, стають кращими, чим частіше приступають до Таїнства Сповіді й Святого Причастя. Катехизм Тридентського Собору вчить, що кожен християнин повинен не менше, ніж раз на місяць приступати до Таїнства Сповіді.

І, нарешті, твердо постанови перемагати дві, три найбільші свої вади, які ти у собі зауважив, або на які вказав тобі духівник. Вони становлять найслабшу сторону твоєї душі, куди при кожній нагоді буде настирливо вдаряти її пекельний неприятель, щоб згубити її. Як вогню уникай поганого товариства, поганих книжок і преси (напр. поганих радіо-телевізійних програм - прим. ред. ).

Думаю, що ти розумієш, любий читачу, що усі мої поради не обов’язкові. Але ще раз повторюю, якщо ти ступиш на шлях шляхетного і ревного вправляння у чеснотах і будеш цього регулярно дотримуватись, то, напевно, забезпечиш своє спасіння і тим самим уникнеш вічної кари прокляття.

З наведених вище вказівок намагайся використовувати у своєму житті принаймні деякі, чини якомога досконаліше. Але заради любові твоєї душі, заради любові Спасителя, який пролив за неї усю Свою Кров, закликаю тебе: “Не соромся Святої Євангелії і будь добрим християнином”.

Часто пригадуй пекло, вічні муки, жахливий поглинаючий вогонь і вір, що потрапиш на Небо, бо найкращим місіонером Неба є пекло.

о. Л. Г. де Сегюр



Схожі матеріали:

Категорія: Наука Церкви | Переглядів: 47 | Додав: Anatoliі☩UCT☩ | Теги: роздуми про віру, наука Церкви, Пекло | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Присвячений
семи мечам болю Божої Матері

Відправляємо:


Молитовні прохання
500

Підпишіться на оновлення:





Пошук на сайті


Даний сайт синхронізовано під браузери Mozilla Firefox та Opera
2008-2018©Ukrainian Catholic-Traditionalist
Усі права застережено. Повне або часткове використання матерiалiв www.traducionalist.info дозволяється за умови посилання (для iнтернет-видань — гiперпосилання) на www.traducionalist.info. Увесь матеріал, представлений на сайті www.traducionalist.info, взятий з відкритих джерел. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних імен та інших відомостей несуть автори публікацій.
Яндекс.Метрика