Меню сайту

Категорії розділу
Публіцистика [341]Демонологія, містицизм [81]
Молитви-екзорцизми [15]Рідкісні молитви [18]
Екзорцизм [24]Книги [21]
Молитви [191]Секти, культи, окультизм [183]
Підпілля, історія УГКЦ [65]Християнський софт [5]
Часопис "Пізнай Правду" [22]Життя Святих [117]
Творчість [16]Масонерія і антихрист [242]
Відео Online [36]о. Піо "Щоденник Любові" [5]
Християнський націоналізм [104]Безбожники [36]
Папа Бенедикт ХVI [49]Московська психіатрія (МП) [105]
Культура [17]Життя у чистоті [40]
Роздуми про віру [106]Суспільні проблеми [449]
Пророцтва, об'явлення [55]Повчання, настанови [389]
Образки, ікони [5]Пресвята Богородиця [128]
Християнська містика [27]Українознавство [76]
Наука Церкви [424]Профанації [18]
Екологія [7]Цікаво... [68]
Традиціоналізм [62]Криза Церкви. Модернізм [66]
Повчальні історії, притчі [173]Паломництво [10]
о. Габріель Аморт "Нове визнання екзорциста" [26]Подружжя [132]
Християнська етика [39]Апокрифи [2]

Друзі сайту
Унійна Традиція УГКЦ
УГКЦ (Скала-Подільська)
В обороні католицької віри
Джублик в Закарпатті
Персональний сайт Павлюк
Молитва
Братство Св. Пія Х (BY)
Братство Св. Пія Х (RU-Mos)
Братство Св. Пія Х (RU-Pet)
Una Voce Russia
Промінь Любові
Голодомор-геноцид 1932-33
Аве Марія
Бушкрафт
Українська благодійницька мережа
Благодійний Фонд «ТИ – АНГЕЛ»
Допомога онкохворим дітям

Форма входу
E-mail/Login:
Пароль:

Головна » 2015 » Червень » 28 » Повчальні історії, притчі » ПАСТИР МАЄ БУТИ ЗІ СВОЇМ НАРОДОМ
18:51
ПАСТИР МАЄ БУТИ ЗІ СВОЇМ НАРОДОМ

Військовий капелан УГКЦ о. Тарас Коцюба регулярно несе служіння у зоні бойових дій на Донбасі вже більше року. Він пізнав безодню жахіть війни, бо нераз опинявся в епіцентрі пекла, і відночас споглядав висоти духа людей, які зберегли честь і гідність, хоча навколо вирують ненависть і смерть. Отець Тарас вчергове готується на передову: ладнає старенького джипа, готує бійцям молитовники, хрестики, вервиці, а найголовніше – хоче привезти їм упевненість та переконання, що вони нині найпотрібніші Україні, бо захищають рідну землю. Власне, про свій минулий буремний рік о. Тарас погодився розповісти нашим читачам.

 

Польовий капелан має пахнути порохом війни

Дуже часто ми чуємо з уст наших владик повчання, що пастир має бути зі своїм народом. А Святіший Отець Франциск сказав глибше - що пастир має пахнути своїми вівцями. Тому я не бачу нічого ганебного, прикрого  і помилкового, коли священик іде разом зі своїми мирянами, в найскладніші моменти випробування крокує з ними поруч і через це польовий капелан пахне справжнім порохом. Дуже багато прикладів з історії творення нашої держави, які підтверджують те, що священик під час оборони своєї землі має бути серед військовослужбовців.

Яскравий приклад цьому – блаженний священномученик о. Омелян Ковч. У 1919 р., коли зорганізовувалася Українська Галицька Армія, він добровільно зголосився і став польовим капеланом. На фронті не було жодного місця, де б польовий капелан Омелян Ковч був відсутній. Він був у шпиталі, в штабі, в шанцях серед вояків, він залагоджував дуже багато складних питань, які на той час виникали.

До певної міри це робимо й ми, польові капелани, серед військових у зоні АТО. Ми спів­працюємо з волонтерами, допомагаємо військовослужбовцям одягнутися, харчуватися, задовольняємо їхні духовні потреби. Пройшло дуже багато часу, а ситуація майже та сама.

 

Митрополит Андрей заохочував творити українське військо

Маємо ще інший красномовний приклад – це наш Митрополит Андрей Шептицький, який сказав, що немає такої ціни, якої б ми не мали заплатити за створення нашої армії. Він розумів, що лише самостійна незалежна держава може творити свою самостійну політику. А для того, щоб вона була незалежною і самостійною, вона повинна мати армію, щоб охороняти свою незалежність. І тому хоч ми дуже часто бачимо осіб, які осуджують благословення митрополитом капеланів для військовослужбовців дивізії «Галичина», але чомусь ніхто не зауважує те, що митрополит не тільки поблагословив капеланів, але він чітко й виразно картав націоналістів за їх диверсійну діяльність, коли ті вбивали невинних людей. Він був патріотом, але вважав, що все повинне мати свою міру. Ми маємо боротися за свою незалежність, але маємо поважати і людське життя.

Саме завдячуючи тому, що капелани були в «Галичині», наші хлопці до певної міри були ізольовані від того нацистського духу, який домінував у тому часі. Бо ні в третього рейху, ні в Москві не було капеланів. Проповідувався атеїзм, треба було служити вождю, а не Богові.

 

На війні люди тягнуться до Бога

Сьогодні є новий виклик. Неможливо залишатися осторонь всього того, що відбувається, тому що сьогодні на війні – наші батьки, наші діти, наші рідні, наші друзі. Як священик може залишатися осторонь? Але тут також треба звернути увагу, що одна є річ молитися за них, друга річ – організовувати людей, щоб підтримувати їх, а зовсім інша – залишити все і бути серед них вночі, вдень, на полі битви, ділити з ними ті самі харчі, те саме місце розташування і тоді проповідувати їм Христа, говорити про любов. Тоді все це набирає зовсім іншого змісту.

Я був призначений капеланом у сектор С, місцем розташування якого було Дебальцеве і його околиці. Практично з початком лютого я перебував тут безпосередньо з підрозділами Збройних Сил України, зокрема з Першим батальйоном 30-ї Новоград-Волинської бригади.

На війні збираються різні люди. Є військовослужбовці, які щиро вірять в Бога, моляться і які виховані в релігійних сім’ях. Є ті, які вірують в «щось», і це «щось» вони готові назвати навіть Богом, але це такий своєрідний бог, який упирається на приватну уяву про того бога. А є ті, які не вірять, насміхаються з цього, які кажуть: «Нащо благословляти цю бойову машину, коли в цивільному житті батюшка поблагословив машину, а я був два рази в аварії». Тобто, все є. Але люди тягнуться до Бога, тому що є страх перед тим, що в будь-який момент можеш померти. І люди чіпляються за щось, що дарувало б їм якийсь оберіг, надію на продовження їхнього життя.

 

Неповторна радість – зустрічати схід сонця

Якщо віра є щира – це добре, якщо віра є в приватного «бога», то це не до кінця добре, тому що людина завжди знаходить виправдання своїм вчинкам. На війні дуже часто люди деградують, тому що є особливі умови. Ця деградація спричинює те, що люди часто починають керуватися тваринними інстинктами: є елементи мародерства, грабежу, ґвалтування, крадіжок, бійок, пияцтва. Все це є і в цивільному житті. І в тієї людини, яка була схильна тут до цього, звичайно, що там воно швидше проявляється. Деякі взагалі не знають, чому вони туди прийшли, що вони там роблять – такі не мають цілі. Ті люди, які прийшли на війну з метою захистити мир, відстояти нашу незалежність  і подарувати нашим людям надію на майбутнє, мають ідею, розуміння суті своєї місії там. Такі люди є морально стійкіші і відповідальніші. Для них чесність дуже важлива, відсутність пафосу, фальші – це є дуже важливо. Такі люди вміють цінувати миті світанку: коли сходить сонце і ти дякуєш Богові за те, що бачиш це сонце. А ввечері, коли є нагода десь вмоститися, дякуєш Богові за те, що подарував тобі цей день і ти можеш відпочити. Принаймні я так не радів цьому ранішньому сонцю і розумінню, що я лягаю спати, тут, як я радів там. Я справді оцінив ці миті, даровані Богом.

 

Прояви віри вражають щирістю

Ті, хто вірують в Бога, там їхня віра викристалізовується. Вона стає чистою. І це нам має бути прикладом для наслідування. Не було потреби говорити проповіді про патріотизм, тому що воїни творили його в щоденному житті. Хотілося просто пишатися тим, що я перебуваю поруч з цими людьми, що можу бути навіть корисним. Це для мене приносило велике задоволення. Я нікого не виділяю в особливий спосіб. В кожного є своя дорога до Бога, кожен шукає Бога в свій спосіб і для когось така незначна річ як зайти в храм поставити свічку – це навіть щось набагато більше, ніж комусь з нас прийти до церкви і помолитися. 

В мене були такі випадки, коли офіцери вищого особового складу Збройних Сил України підходили і крадькома тихенько казали: «Отче Тарасе, дайте мені якусь книжечку, щоб я прочитав і хоча б зорієнтувався як мені поводитися в храмі. Я не приходжу, бо мені соромно, я боюсь, що зроблю щось таке, що з мене будуть сміятися». Я вірю, що це щире навернення до Бога і воно є таке, яке є.

Якось я служив Літургію і чув гул техніки, яка виїжджає з табору. Несподівано цей гул зупинився, відчутно було, що за декілька секунд десантник у повній екіпіровці прибігає в палатку і, незважаючи на те, що я служу Літургію, каже: «Отче Тарасе, дайте мені той білий хрестик, бо я за стільки раз вперше в своєму житті зрозумів, що увірував у Вашого Бога. Дайте мені той білий хрестик». Він не звертає увагу на те, що я служу Літургію, для нього це нічого не означає, але він хоче хрестик. Навіть не знаючи, що це є вервиця, на якій можна молитися. Але він хоче той хрестик. Для нього це є оберіг, але не просто оберіг, а символ Божого оберегу. Він розуміє, що за тим оберегом є щось більше, є людська молитва, про яку я їм постійно говорив.

 

 «Господи, дякую Тобі за те, що я живий…»

Навіть у моєму маленькому містечку Дрогобичі солдатські матері зорганізувалися в такий спосіб, що триває безперервна молитва за воїнів. А щоб хтось не проспав, скажімо, вночі, то матері записуються по двоє-троє на один і той самий час і моляться. Вояки знали, що коли хтось бере у мене в каплиці чи образочок ангела-охоронця, чи той самий хрестик, то за тим оберегом, як він його сприймає, є чиясь щира молитва. Я їх вчив, що молитва не може бути тільки користолюбива, молитва має бути взаємна. Він каже, що не вміє молитись. Тоді говорю: «Скажи просто: Господи, дякую Тобі за те, що я живий. Так можеш молитися?» «Можу», – відповідає. Бувало так, що ми через декілька місяців зустрічалися і хлопці дякували за те, що там вони зробили перші кроки до Бога.

Особливим зворушенням для мене було те, коли у вересні минулого року відбувалася проща до Зарваниці. Там були військові капелани і нас запросили, щоб ми сповідали військових, а пізніше роздавали Євхаристію. У той момент, коли причащаєш вірян, то зазвичай не дивишся, як вони одягнуті, а дивишся в їх уста, щоб акуратно покласти частичку Євхаристії. Коли я уділяв Святі Тайни, то помітив, що людина не рухається, завмерла – і тоді я подивився у її очі. Очі були спалені слізьми. Той чоловік промовив: «Отче Тарасе, пізнаєте? Ми були разом там, Ви мене сповідали, причащали і сьогодні ми зустрілися тут». Який ще може бути більший доказ навернення?

 

Переможемо тоді, коли будемо єдині

Дякувати Богові, що ця війна заторкнула дуже мало людей. Ми є одна-єдина держава. Ми живемо на нашій єдиній, Богом даній землі. І те, що ворог наступив на якийсь клаптик, це не має бути проблемою тих людей, які живуть там, де прийшов ворог, це має бути проблемою для цілої країни. Мені дуже прикро, але, на жаль, така дійсність, що ми вважаємо, що те подвір’я, село чи місто, яке є далеко від мене, то я не маю ним перейматись. Є багато тих, які допомагають один одному будувати своє майбутнє – нову українську державу. Але є чимало таких (думаю, їх більшість), які дуже пасивні до того і нічого не роблять.

Я поділяю суспільство на активних і пасивних. Активні – це ті, які за щось борються, які здатні продукувати щось, залишити по собі добрий слід. І є значна частина своєрідних паразитів, які просто пристосовуються до реальності і здатні лише відсмоктувати з цього суспільства щось, нічого не даючи взамін.

Коли віддаляєшся від тієї зони уже на 100 км, то бачиш цілком іншу картину: прекрасне життя. Я згоден, що ми не повинні впадати в якийсь відчай, бо там є війна. Але війну ми виграємо тільки тоді, коли станемо один біля одного пліч-о-пліч, тобто за простим принципом, який існує в цивілізованій державі: на одного воюючого має бути п’ять, які забезпечують його служіння там.  У нашій ситуації, коли ми протистоїмо одній з найпотужніших держав світу, має бути десять, а навіть сто людей, які допомагають своєму бійцеві. Наразі так нема. За це мені дуже прикро.

Тому хочу сказати від себе і від тих, кого знаю (а я з березня 2014 року постійно є там, на передовій): ніхто з нас не поїхав туди заради президента, прем’єра чи якоїсь партії, ні заради євроінтеграції. Всі поїхали туди заради майбутнього своїх рідних. Я – батько трьох дітей і розумію, що коли я для своїх дітей зараз чогось не зроблю, мені буде соромно дивитися їм в очі.

Хочу звернутися до читачів: не будьте пасивні, бо ніхто нам нічого не дасть: ні президент, ні Європа. Якщо ми самі чогось не здобудемо, не збудуємо, ми нічого не будемо мати. Відомо ж бо: що посієш – те й пожнеш.

Записав о. Ігор Пелехатий / http://www.novazorya.if.ua



Схожі матеріали:

Категорія: Повчальні історії, притчі | Переглядів: 977 | Додав: Anatoliі☩UCT☩ | Теги: цікаві історії, притчі, свідчення, війна, капеланство | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Присвячений
семи мечам болю Божої Матері

Відправляємо:



Молитовні прохання
500

Підпишіться на оновлення:





Пошук на сайті




Даний сайт синхронізовано під браузери Mozilla Firefox та Opera
2008-2019©Ukrainian Catholic-Traditionalist
Усі права застережено. Повне або часткове використання матерiалiв www.traducionalist.info дозволяється за умови посилання (для iнтернет-видань — гiперпосилання) на www.traducionalist.info. Увесь матеріал, представлений на сайті www.traducionalist.info, взятий з відкритих джерел. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних імен та інших відомостей несуть автори публікацій.
Яндекс.Метрика