Меню сайту

Категорії розділу
Публіцистика [340]Демонологія, містицизм [81]
Молитви-екзорцизми [15]Рідкісні молитви [18]
Екзорцизм [24]Книги [21]
Молитви [190]Секти, культи, окультизм [180]
Підпілля, історія УГКЦ [63]Християнський софт [5]
Часопис "Пізнай Правду" [22]Життя Святих [116]
Творчість [16]Масонерія і антихрист [236]
Відео Online [36]о. Піо "Щоденник Любові" [5]
Християнський націоналізм [104]Безбожники [35]
Папа Бенедикт ХVI [47]Московська психіатрія (МП) [105]
Культура [17]Життя у чистоті [40]
Роздуми про віру [100]Суспільні проблеми [428]
Пророцтва, об'явлення [51]Повчання, настанови [384]
Образки, ікони [5]Пресвята Богородиця [128]
Християнська містика [27]Українознавство [76]
Наука Церкви [412]Профанації [16]
Екологія [7]Цікаво... [67]
Традиціоналізм [61]Криза Церкви. Модернізм [62]
Повчальні історії, притчі [173]Паломництво [10]
о. Габріель Аморт "Нове визнання екзорциста" [26]Подружжя [121]
Християнська етика [39]Апокрифи [2]

Друзі сайту
Унійна Традиція УГКЦ
УГКЦ (Скала-Подільська)
В обороні католицької віри
Джублик в Закарпатті
Персональний сайт Павлюк
Молитва
Братство Св. Пія Х (BY)
Братство Св. Пія Х (RU-Mos)
Братство Св. Пія Х (RU-Pet)
Una Voce Russia
Промінь Любові
Голодомор-геноцид 1932-33
Аве Марія
Бушкрафт
Українська благодійницька мережа
Благодійний Фонд «ТИ – АНГЕЛ»
Допомога онкохворим дітям

Форма входу
E-mail/Login:
Пароль:

Головна » 2016 » Лютий » 13 » Повчальні історії, притчі » Невтішні плоди
10:46
Невтішні плоди

Недалеко від районного міста простяглося вздовж дороги село Шпиринці. Якщо ділити села на заможні і бідні, то це село можна було б віднести до багатших сіл ще з давніх часів.

Кажуть, що ще за панщини селом володів багатий пан, котрий трохи дбав про селян,  тому  селяни тут були більш заможні від тих, що проживали по інших селах, де пани не дбали, а тільки визискували їх. Але у тридцятих роках тут, як і по всьому Поділлі, люди пережили також страшний тяжкий голод, і багато людей розпрощалися з цим білим світом.

Після голодного лихоліття почалися репресії проти так званих «ворогів народу». Комсомольські активісти відновили боротьбу з релігією.

Молодь зганяли до сільських клубів, де виступали безбожники, висміюючи все, що Боже: церковні традиції, обряди, віруючих і священиків. Знову віруючі тяжко переживали, молилися тайком, просили Господа витримати і це лихоліття.

На одній такій безбожній молодіжній вечірці дівчина Надія довго розмовляла з Леонідом. Він був високий на зріст. Нахилившись до неї, сказав:

– Сьогодні разом йдемо додому.

– Якщо так, то вже ходімо, тут нема що робити.

– Ні, я повинен про це сказати секретарю…

Взявши дозвіл начальника, обидвоє пішли до дому. По дорозі він став розказувати, як мусить виконувати всі вказівки свого начальника.

– Мені це все не подобається, але їхня влада, і я не можу відмовитися, – пояснював Леонід дівчині, – ось, післязавтра ми будемо ходити по хатах і забирати ікони й усе, що належить до церкви, тож і до вас зайдемо.

Надія зупинилася і тут же спитала:

– Куди ці ікони повезете?

– Не знаю, мабуть, будемо палити – така вказівка. Але ти не бійся нічого, скажи мамі, щоб подальше заховала їх, а на стіну нехай причепить якісь старі ікони, якщо маєте. Так усі роблять.

Трохи помовчавши, Леонід змінив свою розмову і запропонував одружитись.

– Надіє, ти мені дуже подобаєшся, хочеш – повінчаємося. Тільки не в церкві…

Надія мовчала, відтак запитала:

– А де саме?

– У клубі, тільки у клубі. Буде комсомольське весілля, це так привабливо. Нащо нам ці молитви, коли збереться вся сільська молодь, і, як нам заспівають, привітають, піднімемо тости, що може бути краще?

– А що скажуть нам наші батьки? – запитувала насторожено Надія.

– Батьки своє віджили, тепер ми будуємо своє щасливе життя без Бога. Так нам говорять тепер партія і влада. А там подивимося, можливо, ще й у церкву підемо тайкома, щоб зробити задоволення батькам.

Надія заспокоїлася і погодилася з тим, що пропонував їй Леонід. Невдовзі вони побралися, і Леонід перебрався до Надії. Життя проходило бурхливо.

Вранці після сніданку Леонід виходив з хати, а приходив увечері, п’яний. Вечорами не вщухали сварки. Ще до війни Надія народила двох доньок і сина.

Почалася війна. Активісти, а з ними й Леонід, першими пішли на фронт. Скоро поприходили повідомлення, що загинули героїчною смертю в боях.

Від Леоніда не було жодної звістки, і говорили, що він пропав безвісті. Надія залишилась вдовою з трьома дітьми. Фронт переходив через село два рази. Всього зазнала Надія під час війни, та й опісля нелегко доводилось їй. Потрібно було не тільки годувати, але й виховувати дітей.

Особливо важко було, коли почався знову голод. Кожна кришечка хліба була дорога. Як могла, так дбала. Найперше за діточок. Сама голодувала, а їх підкріпляла, чим могла. Та, на жаль, дітям Надія не дала майже ніякого духовного виховання. Навчила їх тільки хреститися, як це її колись навчили, і молитися «Отче наш».

– А що я їх могла більше навчити, коли я сама нічого не знала? – говорила священикові на схилі життя, жаліючись на свою долю.

Незважаючи на всі труднощі, Надія виховала двох дочок і сина. Так вже склалося її життя, що вона жила зі старшою дочкою Наталкою і зятем Віктором.

Праця від ранку до вечора у колгоспі і вдома на городі виснажувала Надію. Наталка працювала бухгалтером в колгоспі, тож не хотіла дуже працювати на городі. Віктор працював шофером, то і в нього часу ніколи не вистачало, щоб щось зробити вдома. А тут ще прибудова до хати, та літньої кухні, а крім цього, не давали спокою Наталчині діти. І тільки вечорами потішала себе:

– Ось тільки внуки підростуть та й трохи відбудуємо господарку, тоді можна буде відпочити.

Не було часу ні на молитву, ні на богослужіння у церкві, не знала навіть, що таке неділя, що таке свято. Праця, праця…. Тільки сон вночі був перепочинком.

Одного літнього вечора Надія, прийшовши з поля, відчула різкі болі у шлунку. Викликали швидку допомогу, а через декілька днів зробили операцію на підшлункову залозу. Лікарі застерігали її від важкої праці і приписали постільний режим на деякий час.

Не подобалося це Наталії, бо не було тепер кому зробити порядки надворі і в хаті. А тут ще матір хвору потрібно обходити. Стала собі міркувати: «А що, як маму відвезти до сестри Олени? У неї ж трикімнатна квартира в місті. Вона ж така дочка, як і я, то нехай піклується мамою».

Про це все розказала своєму чоловікові, коли став дорікати, що немає порядку в хаті, на що він відповів:

– Вирішуй, як з матір’ю поступити, а до хати можна прийняти нашу тітку, вона мешкає самотньо, та й хату можна її продати, тоді знову все налагодиться.

Про це нічого вони не говорили матері. А вже на другий день після обіду він підігнав вантажівку і запропонував тещі збиратися:

– Поїдете, мамо, до дочки Олени. У неї тепла квартира, там буде Вам затишніше, а у нас –  самі бачите…

Надія тут же стала збирати свої речі, клала їх на рядно. Щось закололо їй у серці, бо це було так несподівано, що сльози навернулися на очі. Трохи заспокоїлася, запитала:

– А де Наталка?

– Вона ще на роботі, але з Оленою все полагоджено. Не хвилюйтесь, ми будемо частенько Вас навідувати. А як не звикнете там, то ми Вас привеземо назад додому.

Надія заспокоїлась, вдягнувшись, вийшла на двір і сіла у кабіну вантажівки, а Віктор за нею ніс клунок. Закинувши його в кузов, завів ручкою мотор, поїхав до міста з тещею.

Олена жила на четвертому поверсі, і для Надії важко було підійматися сходами. Олена наздогнала їх знизу. Не розуміючи, що до чого, на повний голос заголосила, не привітавшись з мамою:

– Господи, а це що таке?!

– Наталка мене направляє до тебе. Хіба вона тобі про це нічого не говорила? – відповідала і заодно запитувала свою молодшу дочку. Тут Віктор також став оправдовуватися і пояснював причину їх приїзду.

Олена зрозуміла всю ситуацію, поселила маму в маленьку кімнату біля кухні. А Віктор подякував їй, попрощався з тещею, поїхав додому.

Надія довго не могла звикнути до нового помешкання. Ночами не могла спати, а тут ще болі у шлунку… Тож Олена через місяць викликала швидку допомогу, і Надію забрали знову до лікарні.

Між сестрами виникла суперечка, хто буде оплачувати лікування матері. Цього разу домовилися платити навпіл.

Була неділя, до лікарні навідався священик, щоб відправити Святу Літургію для хворих. По палатах хворі, які не могли бути на Службі Божій, зголошувались до святої сповіді. Надія з великим зусиллям піднялася зі свого ліжка, вийшла на коридор, щоб бути на Службі Божій. Священик тут же підійшов і запропонував їй сповідь. Вона відповіла, жаліючись:

– Та я ніколи не сповідалася. У нас церкву зруйнували ще перед війною, і я цього нічого не знаю. Ціле життя – праця, а тепер ще й захворіла.

– Я Вам допоможу у святій сповіді. Щоб Ви знали, що свята Тайна сповіді – це є зустріч з Христом, де Він, виявляючи своє милосердя, через священика відпускає нам гріхи, а ми каємося  перед Господом і обіцяємо поправити своє життя. Будьте спокійні.

Ісус милосердний Вас не залишить. Якби Ви знали, як Він хоче Вам допомогти і як Він Вас любить, то Ви б давно вже висповідались.

Надія відчула доброту священика і відповіла тихим голосом:

– Сповідайте.

Перехрестившись, приступила до сповіді – вперше в житті. За цей час дівчата готували стіл до Святої Літургії і співали церковних пісень.

Сповідь трохи затягнулася, бо Надія розказувала гіркі хвилини свого життя. Священик, як міг, допомагав їй, пригадуючи все, що недоброго могла вчинити у своєму житті. Обличчям її текли дрібні сльози. А коли священик давав розгрішення, відчула полегшення на душі. Після Служби Божої священик для хворих уділяв ще Тайну Оливопомазання, а потім Надія підійшла до нього і почала жалітися на свою долю та недбайливе ставлення до неї дочок.

– Але то ж Ви їх виховали, – говорив отець, додаючи:

– Мати скільки живе, стільки виховує своїх дітей. Так що моліться за своїх дочок і терпеливо сприймайте свою долю, тільки не проклинайте їх. Ваша вина в тому, що Ви їх з дитинства не навчили любити Бога і ближніх.

– Правду кажете. Їх виховували школа, вулиця, клуб, тільки не я. А мене хто виховував? Батько як у тридцятих роках пішов у світ, так і не повернувся додому, а мати з голоду померла, а від нас вже з дитинства вимагали, щоб ми працювали.

Бога комсомольці навіть згадувати забороняли, тож не дивуйтеся… – жалілася хвора бабуся, на що він відповів:

– Людина живе не тільки хлібом єдиним, але і словом Божим, і ось тепер пожинаєте свої плоди. Ваша віра, Ваші терпіння і любов до дітей направлять все, що було втрачено роками, тільки не втрачайте надії на Боже Милосердя.

Після лікарні Надія повернулася додому, до дочки Олени. Майже рік перебувала Надія з Оленою. Чоловік приходив завжди п’яний, щодня були сварки. Якось Надія попросила дочку:

– Відвези мене до Наталки, може, там трохи спокійніше буде.

– Про це я давно думала, тільки ніяк не рішалась Вам сказати, – відповіла Олена із задоволенням.

А на другий день відвезла маму до сестри. Та саме вийшла на поріг, коли Олена в’їхала на подвір’я.

– А це що таке, знову привезла мені клопіт? Ти знаєш, що мені ніколи сидіти біля неї.

– Та це ж мама захотіла, – відповіла Олена, – вона весь день мені морочить голову: вези додому та й тільки.

– То чому ти не хочеш піклуватися, тільки спихаєш на мої плечі?

Надворі почались перемовини, які перейшли у сварку.

– Вези її до Андрія, він побудував хату, тож нехай мати побуде трохи в нього, – запропонувала Наталія сестрі.

Мати це все слухала і з гіркотою погодилася їхати до сина.

Коли Олена привезла матір до брата Андрія, він дуже здивувався, навіть сказав:

– Як малими ми були, ніхто не відмовлявся від мами, а тепер немає для неї у нас місця. Нехай залишається мама у мене. І для неї знайдеться кусок хліба, та й до хліба щось дамо.

У Андрія хата була велика – на два поверхи. Всі кімнати обставлені сучасними меблями, відчувався достаток у сім’ї, але ці кімнати він не готував для старої баби, хоч би навіть і матері.

Дружина Андрія повелась зі свекрухою якось холодно, як із чужою. Мовчки наготувала їй місце для нічлігу і запропонувала щось на кухні поїсти. У Надії не було радості. Майже нічого не ївши, лягла спати на старий диван, та сон довго її не брав. Думала про прожите, а тепер їй здавалося, що нікому не потрібна, навіть рідним дітям.

Наступного дня Андрій з дружиною рішили поселити Надію у кімнаті між хлівом і літньою кухнею. Там були груба, кухонна плита, стареньке ліжко і збитий з дерев’яних дощечок столик.

– Я думаю, мамо, що Ви дасте собі тут раду. Дрова у нас є, і будете готувати собі, що Вам подобається, продукти також є, а заразом будете доглядати нашу скотину.

А ми до Вас час від часу будемо навідуватися. Якщо Вам чогось забракне, стукайте до нас. А зараз допоможемо ще Вам розтопити грубу, так що холодно не буде.

Надія знову мовчала. Вона не розуміла, що від неї вимагає невістка, погоджуючись, просила:

– Хоч іконочку до хати принесіть і, якщо маєте свічечку, також принесіть, щоб я могла помолитися вечором.

– Ікону Вам, мамо, подаруємо, але свічки не можна ставити. Не дай Боже, надійде на Вас сон, а свічечка горітиме, то й пожежа може здійнятись.

Мати погодилась, дякуючи невістці за добре слово, пішла до своєї хати. Хоч тут вона залишалася самотньою, та однак себе почувала вільною, ніхто її не турбував і не навідувався до неї.

Надходили Різдвяні свята. Надія постукала до дверей, вийшла невістка і запитала:

– Що Вам потрібно, мамо?

– Та хочу знати, як будемо святкувати Різдво, і що мені готувати на Святий Вечір.

– Нічого не готуйте, ми Вам принесемо все, що має бути на столі. Добре, що Ви нагадали нам за Святу Вечерю.

– Дякую! То нехай хоч діти зайдуть до мене і заколядують та привітають з Різдвом, – просила бабуся.

– Не хвилюйтесь, ми Вас не забуваємо, – відповіла невістка, взявши віник, щоб підмести сходи.

Бабуся постояла ще хвилинку і пішла до стайні, увійшла у свою кімнату з маленьким віконцем, біля якого сіла на стільчик і дивилася, як надворі пролітав білий, як пух, сніжок…

Через три дні настав Святий Вечір. Син прийшов до матері і став просити її до столу, але вона вирішила Святий Вечір зустріти і відсвяткувати тут, у стайні, і рішуче відмовилася йти до хати.

А як настав вечір, діти принесли кутю на Святу Вечерю, навіть підвели до її кімнатки світло і поставили біля неї електричний нагрівач. Бабуся зраділа, відчувши тепло, якого так бажала.

Біля нагрівача зняла бурки і гріла ноги. Діти заколядували, після чого бабуся стала на коліна і щиро молилася перед іконою, а відтак сіла за маленький саморобний столик, накритий старою клейонкою і почала жувати пшеничні зерна куті. Нагадала собі про зорю на небі.

Подивилася у віконечко, але зорі так і не було видно. Внуки дивилися на бабусю, як вона беззубим ротом жує кутю, встали з лавочки і запитали ще раз:

– Бабусю! Що Вам ще принести?

– Нічого більше не несіть, дякую вам за кутю і заодно подякуйте батькові, – відповіла холодно.

Діти вийшли, але не зачинили добре дверей, тому довелось добре притиснути двері і зав’язати шнурок до кілочка, що стирчав у стіні. Бабуся ще раз глянула у вікно, а зорі так і не було, стала витирати сльози і слухала через діряві двері, що відкривалися на стайню, як в одному кутку румигала корова, а в другому порохкувала безрога.

Хотіла молитися, але якась гіркота немовби затулила її уста і серце, стискаючи його. На думку прийшли ще передвоєнні роки, коли селом ходили розхристані комсомольці і заглядали під вікнами, хто справляє Святу Вечерю.

Тих, хто вечеряв, чогось заносили в список, а до декого навіть заходили, забороняючи колядувати, чи йти до когось з вітаннями. У цій компанії вона в уяві бачила свого чоловіка Леоніда, коли вони разом ходили селом агітбригадою на Святий Вечір, не даючи людям гідно святкувати Господнє Різдво. Стала розмовляти з собою:

– Можливо, через ці гріхи мої діти не благословенні Богом і моя злиденна доля є такою гіркою, що навіть не хочеться жити на цьому світі.

Та кому це все розкажеш, коли ми прийшли до заможних господарів, хоч у них нічого вже не було в хаті, а ми їх все ще звали куркулями, та порозсипали їхню кутю на столі на сам Святий Вечір, не дали їм по-людськи повечеряти? Вони дивились на нас, як на ідіотів, а ми виконували комсомольське доручення і кричали лайкою на них несамовито. Прийшов час, чоловіка не стало, і я в злиднях.

Та чи Бог простить нам цей гріх? Ось подав Господь кутю, яку невістка через внуків передала, а їсти не можу, не те що зубів не має, чогось не йде мені до рота. Думки, думки… Чому ви і зараз наводите смуток і навіть страх? Кажуть, що Бог – добрий. Може, і так, тільки не для мене, грішної, бо навіть дітям я стала непотрібною. Господи Боже, що я говорю? Прости мене, грішну!

Надія клякнула на підлогу і почала щиро молитися, а по молитві тяжко заридала, нахилилася до нагрівача, витираючи сльози, сушила їх у цей Святий Вечір.

Лише влітку обездолену бабусю забрали чужі люди і з добрим серцем прихистили її у своїй домівці. Сина тоді не було вдома. Відпочивав на морі. А коли приїхав додому, дізнавшись, що сталось з матір’ю, забрав її до себе, просив пробачення, запевняв, що не покине її, безталанної, і навіть попросив сусідку, щоб матір’ю заопікувалася. Та за два тижні бабуся Надія померла.

Минали роки. Старша дочка Наталія продала свою хату, виїхала в Херсонську область. Але там спіткала її також нещасна доля. Зять прогнав з власного дому, а вона ходила по людях, шукаючи якогось пристановища.

Та, на жаль, ніхто її не хотів прийняти, надати якийсь куточок, де б могла спокійно доживати свого віку. Про свою маму Наталія ніколи не згадувала і нікому про неї не розказувала, а чужі люди нічого не знали, лиш співчували її гіркій долі. Додому не хотіла повертатися, до свого брата у село Шпиринці, а може соромилася людей.

Ми часто говоримо про гірку долю людей, але деколи наша доля залежить від нас самих. Тож пам’ятаймо євангельські слова Ісуса Христа:

«Якою мірою міряєте, такою й вам відміряють» (Мр. 4,24).

З розповідей Станіслави Войцехівської, с. Барські Чемериси / о. Мелетій БАТІГ, ЧСВВ / http://www.misionar.info



Схожі матеріали:

Категорія: Повчальні історії, притчі | Переглядів: 475 | Додав: Anatoliі☩UCT☩ | Теги: цікаві історії, срср, притчі, атеїзм, ПІДПІЛЛЯ УГКЦ, Переслідування християн, комунізм | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Присвячений
семи мечам болю Божої Матері

Відправляємо:



Молитовні прохання
500

Підпишіться на оновлення:





Пошук на сайті




Даний сайт синхронізовано під браузери Mozilla Firefox та Opera
2008-2017©Ukrainian Catholic-Traditionalist
Усі права застережено. Повне або часткове використання матерiалiв www.traducionalist.info дозволяється за умови посилання (для iнтернет-видань — гiперпосилання) на www.traducionalist.info. Увесь матеріал, представлений на сайті www.traducionalist.info, взятий з відкритих джерел. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних імен та інших відомостей несуть автори публікацій.
Яндекс.Метрика