Меню сайту

Категорії розділу
Публіцистика [340]Демонологія, містицизм [81]
Молитви-екзорцизми [15]Рідкісні молитви [18]
Екзорцизм [24]Книги [21]
Молитви [191]Секти, культи, окультизм [181]
Підпілля, історія УГКЦ [63]Християнський софт [5]
Часопис "Пізнай Правду" [22]Життя Святих [116]
Творчість [16]Масонерія і антихрист [237]
Відео Online [36]о. Піо "Щоденник Любові" [5]
Християнський націоналізм [104]Безбожники [35]
Папа Бенедикт ХVI [47]Московська психіатрія (МП) [105]
Культура [17]Життя у чистоті [40]
Роздуми про віру [101]Суспільні проблеми [435]
Пророцтва, об'явлення [55]Повчання, настанови [386]
Образки, ікони [5]Пресвята Богородиця [128]
Християнська містика [27]Українознавство [76]
Наука Церкви [413]Профанації [16]
Екологія [7]Цікаво... [68]
Традиціоналізм [61]Криза Церкви. Модернізм [63]
Повчальні історії, притчі [173]Паломництво [10]
о. Габріель Аморт "Нове визнання екзорциста" [26]Подружжя [123]
Християнська етика [39]Апокрифи [2]

Друзі сайту
Унійна Традиція УГКЦ
УГКЦ (Скала-Подільська)
В обороні католицької віри
Джублик в Закарпатті
Персональний сайт Павлюк
Молитва
Братство Св. Пія Х (BY)
Братство Св. Пія Х (RU-Mos)
Братство Св. Пія Х (RU-Pet)
Una Voce Russia
Промінь Любові
Голодомор-геноцид 1932-33
Аве Марія
Бушкрафт
Українська благодійницька мережа
Благодійний Фонд «ТИ – АНГЕЛ»
Допомога онкохворим дітям

Форма входу
E-mail/Login:
Пароль:

Головна » 2016 » Квітень » 4 » Наука Церкви » МОРАЛЬНІ ПІДСТАВИ ЗАСУДЖЕННЯ ЕВТАНАЗІЇ КАТОЛИЦЬКОЮ ЦЕРКВОЮ
11:33
МОРАЛЬНІ ПІДСТАВИ ЗАСУДЖЕННЯ ЕВТАНАЗІЇ КАТОЛИЦЬКОЮ ЦЕРКВОЮ
Для сторонньої людини, яка не належить до Католицької Церкви (ані до жодного з інших справді християнських віровизнань) може видаватися дивним, чому Церква посилено звертає увагу на згадане в заголовку “соціальне явище” та ще й до того безумовно його засуджує. Чому Церква вмішується в “приватні” справи вірних? Чи не може безнадійно хвора людина припинити своє нестерпне життя? Або чи не може лікар “виявити милосердя” і припинити шляхом смертельної ін’єкції її страждання? А оскільки Церква, засуджуючи таку практику, спирається на Боже Об’явлення та Божі Заповіді, то чи не представляє вона нам Бога-“тирана”, який за посередництвом Церкви позбавляє віруючих у Нього “свободи” та “щастя”? І чому змісти Божого Об’явлення та Заповідей саме такі, а не протилежні? А з іншого боку – чому взагалі повинна бути якась різниця між припиненям життя “віджилих своє”, “непродуктивних” хворих, старих, упосліджених, непритомних та припиненням життя тварин? Адже здорові тварини “більш зактуалізовані” від вищезгаданих катеґорій людей, вони інстинктивно відчувають свою смерть, захищаються та зазнають далеко більших страждань, коли їх умертвляють, аніж непритомні хворі, і тим не менше ми цілком законно та в межах моральних норм їх умертвляємо для наших потреб?

Такі і подібні питання можуть виникнути не тільки в сторонніх, а й у вірних і навіть в духовенства. Чому Церква притримується стосовно цієї проблеми саме такої позиції та ще й проголошує, що її позиція – незмінна?

Щоби могти відповісти на ці питання і при цьому не провалитися в повний моральний релятивізм, слід спочатку звернутися до самої людини, до її природи, бо лише там можна знайти на них обґрунтовані відповіді, дійсні для всіх людей, незалежно від віровизнання, обряду, традиції, помісності... Адже і віруючі, і атеїсти мають однакову людську природу. Лише тоді ми можемо порівняти наші власні висновки з позицією Церкви та зрозуміти, чому її позиція саме така.
Отже: людина, на відміну від інших біолоґічних істот, є особою, тобто істотою, яка наділена розумом, почуттями та свобідною волею, істотою, що здатна свідомо здійснювати своє буття, “володіти собою” та визначати своє свобідне ставленя до себе та до всього іншого, здатна трансцендувати себе, тобто, вийти за межі своєї суб’єктивності в напрямку до цінностей і до всього, що існує, та дати на це все належну відповідь. Через те вона посідає незрівнянну гідність та недоторканні, непорушні права (які, окрім усього іншого, забороняють також трактувати її як засіб для чого-будь). (Остаточно цю гідність та права можна обґрунтувати лише визнавши, що людина є духовною істотою, створеною на образ Божий. Матеріалістичні теорії, що трактують людину як згусток “високоорґанізованої матерії”, ніколи не обґрунтують цієї гідності, і завжди є теоретичною підставою для тоталітарних, фашистських експериментів).

Людина є особою вже тому, що є людиною, що належить до виду homo sapiens sapiens, бо не існує індивідуумів цього виду, які не були би особами. Людські індивідууми можуть не виявляти специфічно особових здатностей та актів (мислення, свідомість, свобідна воля, любов і т.д.), але у такому випадку вони або ще нерозвинені, або хворі (“неповносправні”). Однак через те вони не перестали бути особами, бо ці здатності та акти хоча і є свідченням “зактуалізованості” особи, але не є необхідними критеріями особовості. Інакше ми прийдемо до абсурдних висновків, що людина, котра спить, пребуває в комі чи непритомна, перестала бути особою і втратила свою гідність та недоторкані права. “Незактуалізовані“ людські індивідууми є особами на підставі вже того факту, що вони люди. Якщо би вони осягнули певний етап свого розвитку, чи якщо би було можливо усунути штучну перешкоду (хворобу), то особові якості би проявилися. “Особа” настільки радикально відрізняється від всього неособового буття, що неможливо, щоби щось стало особою, що не було нею від початку. Щось або є особою, або нею не є. Отже, якщо доросла зактуалізована людина є особою, то вона є нею від початку, тобто – від зачаття і не перестає нею бути протягом цілого свого життя, тобто – до природної (біологічної) смерті. Це значить, що протягом усього її життя ій притаманна специфічно особова гідність та недоторканні основні права, першим серед яких є безумовне право на життя – від початку її існування і до його природного (біолоґічного) закінчення. Якщо ми цього не визнаємо, то неминуче прийдемо до поділу людей на “вартих життя” та його “невартих”. А це – специфічно фашистський спосіб думання, який привів, наприклад, до винищення 6-ти мільйонів євреїв.

Візьмімо тепер до уваги богословський аспект. Як Католицька, так і нез’єдинені “Православні” Церкви навчають, що людині притаманна безсмертна душа, духовне начало в людині, якє є єдиним життєвим принципом усіх життєвих проявів (включно з ростом, розвитком, трофікою тканин, відчуттями), а отже вона мусить бути наявною від самого початку – і відповідно, до завершення її тілесного життя.

Специфічно людська поведінка виявляється не лише у самосвідомості чи в актах логічного мислення. Радше, кожний прояв життєдіяльності людини (в т.ч. і тілесний) є зумовлений розумною душею, яка визначає суть людини. Було б фатально зредукувати людськість тільки до функціонування мозкових звивин! Розумна душа є чимось засадничо цілим, сповненим, вона не перебуває в становленні та не заникає (не завмирає). Тому особовість не виникає поступово у відповідності зі зростанням активності мозку та не зникає з її занепадом. Навпаки, це особовість є підставою всього людського життя та його розвитку. Отже, не зважаючи на те, що деякі люди внаслідок хвороби, непритомності чи старості не виявляють тих специфічно особових здатностей, вони втішаються всіма правами та гідністю здорових – свідомих та “зактуалізованих” людей. Хвороба чи непритомність не є ознакою відсутності особовості, а лише перешкодою для її прояву.

І тільки на підставі таких або подібних роздумів можна зрозуміти, чому Церква так однозначно і незмінно засуджує евтаназію (а отже – чому Боже Об’явлення та Заповіді мають саме такий зміст, а не інакший). Вона засуджує її як один із злочинів проти створеної, бажаної та шанованої Богом особової природи та особової гідності людини, таких поширених, нажаль, в сучасному світі (евтаназія дотепер леґалізована тільки в Голандії та Бельґії, однак доволі широко практикована і за їхніми межами). За словами провідного католицького фахівця з морального богослов’я австрійського єпископа Андреаса Ляуна:
«Сьогодні в Ценральній Європі багато говорять про голокост, виявляють рішучість “надолужити” минуле і карають найменшу спробу [його] “поновити”. Але одночасно вбивства тривають далі, тільки іншими засобами, вони стосуються інших груп [людей] та узаконені відповідним законодавством. ... Сучасна держава попадає на “шлях субстанційного тоталітаризму”, тому що вона таким чином усуває “принципи суттєвої рівності” всіх та під личиною законності перетворюється в “тиранічну державу”».

На відміну від і в різкому контрасті до нині панівного та “леґального” духу часу Католицька Церква захищає гідність та життя людини, незалежно від того, на якій стадії розвитку чи у якому стані здоров’я та свідомості вона перебуває. В Енцикліці “Evangelium vitae” евтаназія визначається як “дія чи бездіяльність, яка сама по собі та з наміром спричиняє смерть з метою усунути всі страждання”. “Дух часу” вважає прогресом здатність контролювати смерть та могти “лагідно” закінчити своє чи чуже життя. Однак Церква притримується іншої позиції. Цитую Папу Івана Павла ІІ:

«Те, що може видаватися логічним і гуманним, коли до нього уважніше придивитися, є в дійсності беззмістовним та негуманним. Тут ми маємо справу з одним із найтривожніших симптомів “культури смерті”, яка процвітає особливо в заможних суспільствах, позначених настановою посиленого зацікавлення ефективністю. Вони розглядають зростаючу кількість старих та упосліджених людей як нестерпний тягар. Сім’ї та суспільство, орґанізовані майже виключно на основі критеріїв продуктивної ефективності, дуже часто ізолюють цих людей, тому що з погляду цієї ефективності безнадійно ушкоджене життя не має більше жодної цінності».

Тільки на початках застосування евтаназії її виправдовують та обґрунтовують “милосердям”, “гуманністю”, “усуненням страждання”. Пізніше коло людей, до яких може бути застосована чи практично застосовується евтаназія, розширюється за рахунок інших груп, по відношенню до яких вже не йде мова навіть про таке “квазі-милосердя”, як у першому випадку. Це тому, що в основі будь-якого виправдання чи обґрунтування евтаназії лежить твердження, що “існує життя, неварте жити”. Спочатку така “невартість жити” стосується страждаючих, невиліковно хворих, перестарілих... Але ж її можна визначати й за іншими критеріями: соціальна “непродуктивність”, ідеолоґічна небажаність, расова приналежність і т.д. Саме таким був розвиток законодавства щодо евтаназії в нацистській Німеччині. Зі “співчуття” до хворих та страждаючих розвинулася сумнозвісна програма евтаназії “Т4”. Як пише австрійський лікар Лео Александер, який за дорученням країн-переможців очолював Комісію по розслідуванню медичних експериментів 3-го Райху, “постава супроти невиліковно хворих стала надзвичайно малим каталізатором, який викликав тотальну зміну свідомості”.

В Енцикліці “Evangelium vitae” знаходимо офіційне (ex cathedra) засудження евтаназії:

«...у згоді з Учительським Урядом моїх Попередників та в єдності з Єпископами Католицької Церкви я підтверджую, що евтаназія є важким порушенням Божого Закону, тому що вона є наміреним та морально неприйнятним вбивством людської особи. Це вчення ґрунтується на природному праві та на писаному Божому Слові, передане в Церковній Традиції і його навчає законний та універсальний Учительський Уряд Церкви. [9] (82) В залежності від обставин ця практика включає в себе моральне зло, притаманне самогубству або вбивству».

(Цю заяву зроблено у вигляді офіційної постанови в питаннях моралі ex cathedra, і вона як така, що спирається на природу людини (тобто, на т. зв. “природне право”), дійсна для всієї Вселенської Церкви, незалежно від помісності та відмінностей між, наприклад, латинським чи східним богослов’ям).

Оскільки безумовне засудження евтаназії ґрунтується на природному праві, в конкретному випадку – на недоторканній гідності людської особи та людського життя, то жодна держава, жоден законодавчий авторитет, незалежно від його прихильності до того чи іншого віровизнання або ж повної ареліґійності, не має права ним нехтувати, трактувати це засудження як дійсне тільки в межах певного реліґійного вчення і необов’язкове для інших, та, посилаючись на секулярність держави, узаконювати евтаназію, як це недавно зробили поки-що тільки Голандія та Бельґія. Позитивне право не є єдиним існуючим правом, і відповідно, держава не може бути джерелом всього права. Я зацитую витяг з вироку німецьких суддів у т.зв. “Евтаназійних процесах” 1947 року, що його наводить Андреас Ляун у своєму “Коментарі до голандського закону про евтаназію”:

«Існує право, яке стоїть понад законами та повинно служити для них останнім критерієм. Це – природне право, яке встановлює людському законодавству безумовні та останні межі. Є остаточні правові положення, які так глибоко закорінені в природі, що все, що повинно бути дійсним як право і закон, як мораль і звичай, мусить остаточно відповідати цьому природному праву, цьому праву, яке стоїть понад законами. Ці найвищі положення природного права є обов’язковими, тому що вони протривали тисячоліття, незалежно від часових перемін і мінливості людських поглядів, та посідають понад усі часи однакову тривалість і однакову дійсність. Через те вони мусять бути необхідною та постійною складовою того, що людський порядок та людський смисл означає як право і закон. Засадничо існує положення, що закон повинен бути одночасно тотожним праву, але це положення дійсне тільки з цим єдиним і винятковим обмеженням. Якщо ж закон цьому суперечить і порушує вічні норми природного права, то такий закон через свій зміст не можна більше прирівнювати до права. Він не тільки не має зобов’язуючої сили для громадян, а й є недійсним, і його можна не дотримуватися. Його несправедливий зміст настільки вагомий, що він ніколи не може осягнути гідності права, хоча законодавець і “зодягнув” цей зміст у зовнішньо дійсну форму закону. Одним із цих глибоко та невіддільно закорінених в природі положень є положення про святість людського життя та про право людини на це життя, претендувати на яке держава як культурна нація може тільки на підставі судового вироку, або ж для війни».

Не буде евтаназією відмова від медичної опіки, якщо вона вже не відповідає станові пацієнта, безрезультатна або ж є неспівмірним тягарем для пацієнта та його сім’ї. Коли смерть є близькою та неминучою, пацієнт у добрій совісті може “відмовитися від лікування, яке лише забезпечуватиме необґрунтоване та обтяжливе продовження життя, якщо тільки не переривають нормальне лікування, належне хворій особі у подібних випадках”. Занехаяння надзвичайних або непропорційних засобів лікування не є рівнозначне із самогубством чи евтаназією; воно радше виражає прийняття людської ситуації перед лицем смерті.
+++

Після навіть такого побіжного розгляду доходимо до висновку, що Католицька Церква, безумовно та незмінно засуджуючи евтаназію, не є “тираном”, вона не зазіхає на свободу та щастя людей та не намагається над ними панувати, використовуючи для цього свій божественний авторитет. Якраз навпаки: Церква стоїть на сторожі гідності та життя кожної людини, незалежно від її віку, стадії розвитку, раси, стану здоров’я чи переконань. Церква прагне справжнього, об’єктивного добра для людей, навіть якщо вони цього ще не розуміють. І тільки в світлі цього прагнення добра можна зрозуміти засудження Церквою евтаназії.

http://dc.lviv.ua


Схожі матеріали:

Категорія: Наука Церкви | Переглядів: 422 | Додав: Anatoliі☩UCT☩ | Теги: евтаназія, наука Церкви | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Присвячений
Непорочному Зачаттю
Пречистої Діви Марії

Відправляємо:



Молитовні прохання
500

Підпишіться на оновлення:





Пошук на сайті




Даний сайт синхронізовано під браузери Mozilla Firefox та Opera
2008-2017©Ukrainian Catholic-Traditionalist
Усі права застережено. Повне або часткове використання матерiалiв www.traducionalist.info дозволяється за умови посилання (для iнтернет-видань — гiперпосилання) на www.traducionalist.info. Увесь матеріал, представлений на сайті www.traducionalist.info, взятий з відкритих джерел. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних імен та інших відомостей несуть автори публікацій.
Яндекс.Метрика