Меню сайту

Категорії розділу
Публіцистика [341]Демонологія, містицизм [81]
Молитви-екзорцизми [15]Рідкісні молитви [18]
Екзорцизм [24]Книги [21]
Молитви [191]Секти, культи, окультизм [183]
Підпілля, історія УГКЦ [65]Християнський софт [5]
Часопис "Пізнай Правду" [22]Життя Святих [117]
Творчість [16]Масонерія і антихрист [242]
Відео Online [36]о. Піо "Щоденник Любові" [5]
Християнський націоналізм [104]Безбожники [36]
Папа Бенедикт ХVI [49]Московська психіатрія (МП) [105]
Культура [17]Життя у чистоті [40]
Роздуми про віру [106]Суспільні проблеми [449]
Пророцтва, об'явлення [55]Повчання, настанови [389]
Образки, ікони [5]Пресвята Богородиця [128]
Християнська містика [27]Українознавство [76]
Наука Церкви [424]Профанації [18]
Екологія [7]Цікаво... [68]
Традиціоналізм [62]Криза Церкви. Модернізм [66]
Повчальні історії, притчі [173]Паломництво [10]
о. Габріель Аморт "Нове визнання екзорциста" [26]Подружжя [132]
Християнська етика [39]Апокрифи [2]

Друзі сайту
Унійна Традиція УГКЦ
УГКЦ (Скала-Подільська)
В обороні католицької віри
Джублик в Закарпатті
Персональний сайт Павлюк
Молитва
Братство Св. Пія Х (BY)
Братство Св. Пія Х (RU-Mos)
Братство Св. Пія Х (RU-Pet)
Una Voce Russia
Промінь Любові
Голодомор-геноцид 1932-33
Аве Марія
Бушкрафт
Українська благодійницька мережа
Благодійний Фонд «ТИ – АНГЕЛ»
Допомога онкохворим дітям

Форма входу
E-mail/Login:
Пароль:

Головна » 2012 » Вересень » 29 » Християнський націоналізм » Митрополит Андрей Шептицький та український національний рух (1941 – 1944).
00:31
Митрополит Андрей Шептицький та український національний рух (1941 – 1944).
Особлива позиція А. Шептицького та його оточення, т. зв. «кола Св. Юра», в роки німецької окупації стала підставою для сприйняття керівництва Греко-католицької церкви на тогочасній політичній арені як окремої політичної сили, на рівні з УЦК та ОУН. 

 

Не дивлячись на щорічні міжнародні конференції, розмаїття сучасної літератури різних жанрів, радіо- і теле- передач, оцінка постаті глави Греко-католицької церкви (ГКЦ) Андрея Шептицького, а особливо його релігійної та суспільно-політичної діяльності в роки Другої світової війни, залишаються серед найбільш дискусійних тем не лише в середовищі українських та польських істориків, а й громадськості обох країн.Навіть побіжний перегляд загального масиву доступної інформації про митрополита як в Україні, так і в Польщі вказує на наявність широкого плюралізму загально-особистісних характеристик Андрея Шептицького, що коливаються від «нацистського колаборанта» до «справжнього праведника», та завидної одностайності у питанні його взаємовідносин із українським національним рухом в 1941 – 1944 рр.

Загальною є певність у спільності позицій Андрея Шептицького та українського національного руху у воєнні роки, із деякими відмінностями у виборі політичних сил («мельниківці» чи «бандерівці»), але в колах лише найбільш історично обізнаних осіб вона супроводжується діаметрально протилежними оцінками цього «незаперечного факту». Втім, така одностайність зовсім не зближує диспутантів, а навпаки розводить їх по різні боки барикади. Опонентів не поділяють державні кордони та навіть національна приналежність. Найчастіше винятково негативні чи позитивні моделі ставлення до діяльності Андрея Шептицького в роки Другої світової війни відображають політичні погляди їхніх прихильників.

Перегляд популярної літератури, низки українських та польських інтернет-форумів і блогів, присвячених ОУН, УПА, АК, українсько-польському протистоянню в роки Другої світової війни, дозволив виділити найпоширеніші аргументи щодо взаємовідносин митрополита Андрея Шептицького та українського національного руху в 1941 – 1944 рр., а аналіз документів і матеріалів з архівів України і Польщі – з’ясувати, якою мірою вони відповідають історичним джерелам.

***
Дискусія 1: Пастирське послання на підтримку Акту відновлення Української держави від 30 червня 1941 р. як свідчення політичної зорієнтованості Андрея Шептицького.

Послання глави ГКЦ Андрея Шептицького «До Українського народу», датоване 1 липня 1941 р., з’явилося на шпальтах галицьких газет у першій половині місяця. У посланні митрополит схвалює проголошення у Львові Акту відновлення Української держави та визнає «головою Крайового правління західних областей України п. Ярослава Стецька»1. За свідченнями очевидців та інформацією з листівок, розповсюджених у Львові, ця подія відбулася 30 червня 1941 р. о 20 год. на першому засіданні Національних зборів західноукраїнських земель під егідою ОУН(б)2.

Керівництво ГКЦ ще до війни завжди засуджувало методи боротьби українських націоналістів радикального спрямування. Андрей Шептицький, шукаючи причини такого явища, вважав, що Польща сама підштовхує молодих людей до націоналізму, але українські націоналісти «в жертві йдуть часом так далеко, що готові покласти на її олтар не лише себе, але й чуже добро і загальнонаціональні цінності»3. Відомі численні приклади офіційної негативної оцінки діяльності ОУН та заклики до молоді з пересторогами проти «непослуху владі»: пасторські послання «Слово до української молоді» (1932), «До духовенства про обов’язок перестерігати народ перед намовами провокаторів і агітаторів» (вересень, 1939); «До української молоді» (грудень, 1939), відозва до народу з приводу вбивства директора гімназії Івана Бабія (1934) тощо. Митрополит рекомендував: «Не давайтеся наклонювати до яких-небудь актів насильства або непослуху, заховуйте рівновагу і спокій, єдність і згоду, керуйтеся в усім розумом, просвіченим вірою»4. Враховуючи ці обставини, виникає питання: чи поява пастирського листа на підтримку Акту 1941 р. свідчить про зміну політичної зорієнтованості Андрея Шептицького на користь політичної фракції бандерівців?

Згідно з мемуарами Тараса Бульби-Боровця, о 4 год. ранку 30 червня 1941 р. у митрополичих палатах відбулася розмова Андрея Шептицького з о. д-ром Іваном Гриньохом та Ярославом Стецьком. Обговорювалося питання створення української незалежної держави за нових геополітичних обставин. На зустрічі гості заявили, що на підставі угоди з усіма українськими політичними партіями проголошення незалежності відбудеться увечері цього ж дня. На підтвердження митрополиту було пред’явлено «Акт консолідації українських політичних сил» за підписом видатних особистостей Галичини та запропоновано підтримати волевиявлення «всього українського народу». Крім того, за свідченнями Тараса Бульби-Боровця, Андрей Шептицький зустрівся з делегацією німецьких офіцерів, які запевнили, що місцеве командування німецької армії не має жодних застережень проти проголошення української незалежної держави. Автор мемуарів висуває версію фальшивості такої консолідаційної угоди, зазначаючи, що завдяки умілій політиці бандерівської фракції ОУН відбувся найбільший обман перших місяців війни і що за інших обставин уряд Ярослава Стецька ніколи б не отримав підтримки митрополита5.

Враховуючи політичні погляди Тараса Бульби-Боровця, важко прийняти його мемуари як незаперечне джерело. Однак, архівні документи підтверджують, що «Акт консолідації українських політичних сил» дійсно існував і був розповсюджений у вигляді інформаційних листівок серед населення Львова та округи у перші дні липня 1941 р. Що цікаво, на летючках стояли підписи Василя Мудрого, д-ра Володимира Горбового, Віктора Андріївського із зазначенням «президія Українського національного комітету»6. На основі датування листівок (не 30 червня, а 1 липня 1941 р.) можна припустити, що зустріч у митрополичих палатах відбулась не 30 червня, як зазначає Тарас Бульба-Боровець, а 1 липня, як постфактум подій, що відбулися. Ці здогади підтверджують у своїх спогадах Кость Паньківський, Лев Ребет, зазначаючи, що саме 1 липня 1941 р. делегація від Національних зборів зустрілась із Андреєм Шептицьким, щоб він ухвалив його рішення7. Внаслідок обмеженості достовірних джерел, на сьогодні неможливо відкинути припущення про можливість як першої, так і другої зустрічі.

Однак події наступних днів лише підтверджують впевненість Андрея Шептицького в тому, що новостворений уряд буде представляти інтереси всього українського суспільства. 5 липня 1941 р. на сторінках «Українських щоденних вістей» опубліковано послання митрополита «До Духовенства і вірних Архієпархії», в якому Андрей Шептицький висловив свою радість з приводу поєднання усіх українських сил. «Нехай тепер забудуть про які-небудь партійні роздори, нехай працюють в єдності і згоді над відбудовою так дуже знищеного большевиками нашого економічного, просвітнього і культурного життя. Тоді, в Бозі надія, що на підвалах солідарності… усіх українців повстане Соборна Україна…» – зазначає глава ГКЦ8.

За свідченнями Йосипа Сліпого, 6 липня 1941 р. за ініціативи Українського державного правління на чолі з Ярославом Стецьком були скликані збори представників української інтелігенції, яка репрезентувала різні політичні партії та громадські організації краю. Наслідком переговорного процесу стала організація т. зв. Ради сеньйорів. З греко-католицького духовенства до новоствореного органу ввійшли Йосип Сліпий, Юліан Дзерович та Гавріїл Костельник. Членство в Раді було запропоновано Осипові Бойдунику із мельниківського проводу ОУН, однак у липні 1941 р. він не був присутній на жодному її засіданні9. На підставі подій 6 липня українська громадськість офіційно дізнається про позицію ОУН(м) щодо проголошення української незалежності 30 червня 1941 р. 7 липня митрополит А. Шептицький у своєму листі до Андрія Мельника намагався переконати лідера ОУН(м) у необхідності порозуміння з Степаном Бандерою, вимагав «припининення цієї суперечки, такої страшної та шкідливої для української справи»10. Міфічність єдності всіх політичних сил стала очевидною для глави ГКЦ не лише після категоричної відмови лідера ОУН(м), а й через усвідомлення, що Раді сеньйорів, яка, на глибоке переконання митрополита, повинна була відіграти провідну роль у керівництві майбутньої держави, відводилось місце дорадчого органу, постанови якого не були обов’язкові для виконання.

Перші липневі дні внесли ще більшу напругу в середовище і так роз’єднаних українських політичних сил. 10 липня 1941 р. у пастирському листі «Про організацію парохії і громади» митрополит Андрей Шептицький звернувся до духовенства з закликом взяти в свої руки ініціативу в організації місцевих органів влади: призначати війтів та керівників поліції, організовувати школи тощо. Основною причиною цього рішення, як випливає зі змісту листа, є спроба подолати протистояння українських політичних сил і уникнути «отаманщини, котра вже так дуже много причинилася до руїни і упадку усіх наших надій… Хто приносить нам домашню війну, той шкодить народній справі»11. Провід ОУН (б) був різко незадоволений такою постановкою питання, оскільки, як зазначалося у звіті від 22 липня 1941 р., на час, коли з’явилося послання Андрея Шептицького, «в західних областях не було вже села, в якому сільська управа нашою організацією не була би зорганізована»12. Попри найкращі сподівання глави ГКЦ, звернення від 10 липня 1941 р. стало причиною суперечок між членами ОУН та українським духовенством. У Центральному державному архіві вищих органів влади зберігається лист невідомого священика до митрополита, в якому греко-католицький парох яскраво описує такі конфлікти в своєму регіоні, висловлює припущення необізнаності глави Церкви з ситуацією на місцях та пропонує дотримуватися тактики невтручання в політичні справи13. За аналізом листа важко сказати, чи згаданий документ відображає власну думку автора, чи написаний під тиском інших сил. На користь останнього припущення говорить той факт, що лист віднайдений серед матеріалів політичної референтури ОУН.

Крім того, на противагу до несанкціонованих владою українських сільських і містечкових управ під егідою ОУН, німецьке командування дозволило представникам польського населення «організувати місцеву державну адміністрацію до міліції включно»14, до якої переважно входили представники польської інтелігенції, зокрема священики. Масовості це явище, згідно із звітом ОУН(б) від 22 липня 1941 р., набуло на території Тернопільської області. Діяльність обох управ була паралізована перебуванням німецьких та угорських військ у регіоні, однак їх наявність сприяла загостренню відносин як між духовенством, так і вірними.

Німецька влада швидко оцінила несанкціоновані дії ОУН(б) у справі проголошення Акту відновлення Української держави з позиції користі для своїх політичних і економічних планів. Український уряд було розпущено, а його організаторів арештовано. Андрей Шептицький спочатку намагався урядові дії пояснити радикалізмом самої політичної партії, яка не користувалася популярністю і в попередньої влади. Так, у листі до Йоахима Ріббентропа від 22 липня 1941 р. Андрей Шептицький відокремив радикальне крило українського націоналістичного руху, стверджуючи, що українська громадськість завжди оскаржувала такі «вчинки однієї фракції Організації Українських Націоналістів»15. Він навіть погодився стати почесним президентом Української національної ради (УНР), яка утворилась на основі Ради сеньйорів і намагалася представляти інтереси українців перед німецькою владою. Із входженням території Галичини до Генерал-губернаторства (ГГ) ілюзії української громадськості щодо створення української держави розвіялись остаточно. Діяльність УНР було заборонено на початку 1942 р. після відкритого протесту митрополита А. Шептицького проти заходів окупаційної політики, а саме вбивств євреїв.

В історичній літературі можна часто зустріти тезу, що греко-католицьке духовенство виховало українських національний рух. І це важко заперечити. Вже в 20-х рр. ХХ ст. існує новий тип українського духівника з яскравим відчуттям солідарності зі своїм людом, бо він один з них, свідомий своєї українськості. Він, часто єдиний представник української інтелігенції на селі, активно бере участь у формуванні національної свідомості українців регіону – через школу, недільні проповіді тощо. Упродовж усього часу перебування на митрополичому престолі Андрей Шептицький доклав максимум зусиль для виховання такого духовенства. Їхня діяльність, на думку глави ГКЦ, повинна сприяти консолідації народу на шляху до власного національного ідеалу «мудро і по-християнськи». А різні методи досягнення національної мети та нетерпимість до інших політичних поглядів не лише роз’єднують українців, а й вносить напруження у міжнаціональні стосунки в краї. На глибоке переконання митрополита, для досягнення порозуміння кожна сторона має бути готовою здійснити «совісні уступки», відкинути ті моменти політичних програм, які шкодять загальному добру, понижують моральність суспільства16.

Упродовж 1941 – 1944 рр. Андрей Шептицький здійснив низку спроб примирити політичні сили регіону. У серпні 1941 р. в митрополичих палатах вперше було організовано зібрання представників мельниківського і бандерівського проводів, який підготували о. Йосип Сліпий та о. Лев Глинка17. Відомий перебіг переговорного процесу наступних років. Так, у 1942 р. о. Йосип Сліпий за дорученням Андрея Шептицького відвідав Берлін для зустрічі з папським нунцієм Чезаре Орсеніго, єпископом Гайнріхом Вінкеном і колишнім гетьманом Павлом Скоропадським. Крім того, Андрей Шептицький просив налагодити контакт із Андрієм Мельником і від свого імені переконати припинити боротьбу з бандерівцями. Керівник ОУН(м), у свою чергу, заявив Йосипу Сліпому, що не давав вказівок проводу вести боротьбу з бандерівцями і пообіцяв вжити відповідних заходів. Андрій Мельник також надіслав листа до Андрея Шептицького, повідомляючи про свій намір працювати зі Степаном Бандерою в одному таборі, але за умови, що той визнає його керівництво18. За словами Йосипа Сліпого, найбільшим бажанням глави ГКЦ стало зупинення «терористичних актів, які здійснювалися бандерівцями над мельниківцями і навпаки»19.

Крім того, Андрей Шептицький виступив ініціатором українсько-польських переговорів. Кожна зустріч українського і польського підпілля упродовж 1941 – 1944 рр., звичайно на офіційних рівнях, відбувалась якщо і не за посередництвом митрополита, то за його відома. Зв’язковими були д-р Маркіян Дзерович, представники греко-католицького духовенства, зокрема о. Іван Гриньох, о. Лев Глинка та ін.20 За свідченням римо-католицького священика Станіслава Чєнського, він разом із о. Владиславом Матусем ще в 1939 р. неодноразово зустрічалися з митрополитом ГКЦ Андреєм Шептицьким не лише у церковних, а й політичних справах. Після свого арешту Станіслав Чєнський був переконаний, що переговори тривали й надалі21. Численні спроби не дали бажаного результату. На перешкоді стояло різне бачення т. зв. «українського питання», власні амбіції провідників українського та польського національного руху, недовіра не лише до опонентів, а й до посередників у переговорах.

Згідно зі звітами українського підпілля, діяльність Андрея Шептицького в роки німецької окупації часто оцінюється провідниками ОУН(б) як протидія своїй організації22. Зокрема, різко критикувалися послання глави ГКЦ, в яких Андрей Шептицький оголосив проявом безбожництва заміну «акту релігійного прославлення Христа» словами «Слава Україні» (11 вересня 1941 р.)23, радив молоді не брати участі в партійних сварках, застерігав перед можливими провокаціями до «незаконних поступків», бажанням помститися ворогам. Найбільше незадоволення ОУН(б) викликала діяльність на території Галичини монахів-місіонерів, які виголошували проповіді проти «людей, які ведуть до братовбивчих акцій, відкидають Бога та ставлять поняття нації понад усе». При цьому вони стверджували, за звітами ОУН(б), що на цю роботу їх благословив сам митрополит Андрей Шептицький24. Такі свідчення датовані переважно початком 1943 р. та стосуються сіл Вербівці, Побуків, Підгородь, Липиця Горішня та ін. Ідея місіонерів-проповідників як виразників безпосередньої позиції керівництва Церкви була запропонована греко-католицьким митрополитом ще за радянських часів. Оскільки інформація, яка надходила до вірних в умовах тоталітарного режиму, часто не відповідала дійсності, пастирські листи конфісковувалися владою або рецензувалися різними політичними силами, що намагалися використати авторитет Церкви для досягнення своїх цілей. Ідея була підтримана римо-католицьким митрополитом Болеславом Твардовським25. Проте невідомо, чи діяла така система поширення інформації в роки німецької окупації, чи, можливо, згадані монахи-проповідники намагалися таким чином надати своїх поглядам більшої значущості.

У низці названих регіонів подібну роботу проводили місцеві священики. Так, в організаційному звіті ОУН за грудень 1943 р. (надрайон «СКОБ» і підлеглі йому території) зазначалося: «Попи у Вербівцях, Підгороддю при нагоді обходу з кропилом по хатах сідають і заводять політику, вихваляючи комітет (Український центральний комітет –авт.), а обмовляючи нас що бандерівці це комуністи що через них німці розстрілюють… Декотрі з них більш дипломатично говорять тому що більш бояться… каже є націоналісти що кажуть перше нація а потім бог (себто ми) їх треба так само поборювати як комуністів… Це справляє великі труднощі в роботі нашій над охопленням мас»26. Інформацію про проведення антиоунівської пропаганди греко-католицькими священиками підтверджують звіти польського підпілля27.

У рапортах українського і польського підпілля постійно підкреслюється високий авторитет Андрея Шептицького серед духовенства та вірних28. У 1943 р. при оцінці свого впливу в середовищі українського священства ОУН (б) відмічає, що греко-католицьке духовенство «саме до політики не мішається, слухають, що скаже… митрополит Шептицький», а деякі в церквах навіть «виступають проти нашого руху»29. Огляд звітів ОУН і УПА з пропагандистської роботи (1942 – 1946) дає можливість простежити зміну поглядів місцевих греко-католицьких парохів щодо діяльності українських націоналістів: від поодинокої підтримки серед молодих священиків у воєнний період до оцінок УПА як єдиної політичної сили, що може врятувати ГКЦ, у перші повоєнні роки.

Негативне ставлення глави ГКЦ до членства українського кліру та чернецтва в ОУН також підтверджує листування Андрея Шептицького та ігумені Львівського монастиря студиток с. Йосифи (Олени Вітер30). «Будучи вчора у Вашої Екселенції на аудієнції почула, що я належу до організації ОУН та ще і є коменданткою. Признаюся, що це для мене було дуже боляче. Кажу під совістю як на святій сповіді, що ніколи до такої організації не належала і не належу… Оскільки я б знала, що Господь Бог від мене цього хоче і свята Церква не є противна такім річам, тим більше як я є монахиня, то я зробила б це. Поза плечі своїх Настоятелів не роблю нічого…» – переконує ігуменя митрополита в листі, хоча й не заперечує, що є націоналісткою. «…Так мене виховали від малої. Люблю свій український народ і бажаю для нього свобідного-вільного самостійного життя і що є в моїй можливості працюю для нього»31. Аналіз листування засвідчує ототожнення поняття «націоналіст» і «український патріот» серед молодих греко-католицьких священиків та монахів.

У 1944 р. українським підпіллям не раз піднімалося питання польового духівництва в структурі УПА. Посередником у справі виступив о. Роман Яценковий. На сторінках свого листа він намагається переконати главу ГКЦ в необхідності такого кроку, зазначає: «Духовну поміч у виді польових духівників для УПА уважаю за конечне організувати. Покірно прохаю відібрати готових на смерть, невигоди, воші і коросту духівників світських і монаших, і передати до диспозиції Штабу Воєнного Округу УПА-Захід»32. Відповідь митрополита на цей лист невідома. Однак оцінка загальної позиції Андрея Шептицького щодо української партизанки, обмеженість даних про польових духовників УПА та відсутність будь-якого документу в митрополичій ординатурі про офіційне призначення хоча б одного із них, дає підстави припустити, що глава ГКЦ відмовив. Це підтверджує і о. Іван Гриньох у своїх спогадах: «було вирішено обійти акти (тобто офіційну заборону керівництва УГКЦ направляти греко-католицьких священиків до УПА в ролі капеланів – авт.) і приймати священиків до лав УПА в характері «виховника»33.

Українське підпілля, відкидаючи можливість відкритої критики Андрея Шептицького, шукало інших шляхів протистояння митрополитові. Вони намагалися на сторінках листівок та підпільної преси довести відповідність «законів моралі нації законам Божим» та негріховність убивства ворога. Так, після відомого пастирського послання глави ГКЦ «Не убий!», де містилась окрема частина з осудом саме політичного вбивства, українське підпілля спробувало вступити в дискусію з митрополитом. У київському архіві серед трофейних документів радянських спецслужб віднайдено листівки, в яких без прямого посилання на лист Андрея Шептицького наголошувалося: «Усім дано право на життя, право на землю. Дане Богом усім народам – це право на життя дане народові й Українському. Коли ж чужинець, який би він не був, іде на нашу землю і хоче це право на життя, дане Богом, вирвати, забрати, який нам це право забирає, бо занимає нашу землю, нас гнобить і використовує, чи ми маємо бути ягнятами і позволити добровільно і безкарно ворогові нам це право забирати… Вбиваємо, бо ворог глумиться не лише над нашим життєвим правом, але й законом Божим – тому не суперечить Божому «Не убий!»…»34

Провід ОУН (б) часто використовував авторитет архієрея: поширювали фальшовані листівки з благословенням підпільної боротьби за підписом митрополита, редагували окремі його послання для місцевого використання35. Українське підпілля намагалося контролювати кожен крок Андрея Шептицького, про що свідчить зокрема існування звітів розмов із митрополитом, а також запобігти витоку даних про діяльність організації, адже були встановлені факти використання главою ГКЦ таємної інформації для пониження авторитету бандерівців серед українського населення36.

Відкрито образ Андрея Шептицького як свого ідейного лідера українське підпілля стало використовувати після смерті митрополита з переважним акцентом на його ставлення до радянської влади37.

 

Дискусія 3: Підтримка митрополитом Андреєм Шептицьким Українського центрального комітету та його участь в організації дивізії «Галичина»

Після ліквідації Української Національної Ради на території Галичини легально діяла лише одна українська громадська організація – Український центральний комітет (УЦК). До кінця 1942 р. вона була представлена в краї широкою сіткою місцевих установ. Для поширення свого впливу представники УЦК прагнули залучити до діяльності в місцевих і повітових делегатурах греко-католицьке духовенство. Основними аргументами такої співпраці були її культурний та освітній характер, оскільки УЦК не мала статусу політичної організації. «Українська інтелігенція збірної громади Бруховичі38 робить натиск на підписаного, щоби обняв провід у місцевім українськім комітеті і тим самим вплинув на зооколичних мешканців (як священик) щоби вони стали членами Українського Комітету і в той спосіб зібрати фонди на харитативні цілі», – повідомляє о. Микола Ліщинський у листі до митрополичого ординаріату у Львові39. Оскільки це був не єдиний випадок, 25 березня 1942 р. ординаріати греко-католицьких єпархій Львівської митрополії видали спільне послання, в якому дозволяли священикам співпрацювати з УЦК, особливо у справах благодійності40. За підтримки церковної влади греко-католицьке духовенство очолило 29 із 68 районних та повітових делегатур УЦК41.

Серед архівних документів збереглися декілька пастирських послань Андрея Шептицького, в яких він підтримував благодійні акції УЦК, зокрема спільне пастирське послання митрополита та інших єпископів до духовенства «Про організацію допомоги голодуючим гірських районів» (Львів, 25 березня 1942) тощо. Він вважав систему комітетів єдиним можливим способом допомоги українському населенню за умов окупації. Водночас митрополит переймався звістками з парафій про намагання німецької влади використати комітети і духовенство для втілення в життя своєї політики42. Він неодноразово у приватних бесідах та листах звинувачував представників УЦК в їхній пронімецькій позиції. Крім того, як випливає з листування митрополита з Володимиром Кубійовичем, глава ГКЦ різко засуджував невмілу політику українізації на території Холмщини і Підляшшя. За словами Андрея Шептицького, такі дії УЦК є нічим іншим, як «божевільним викликуванням релігійної ворожнечі між українцями-католиками і православними»43.

Питання участі Андрея Шептицького в організації дивізії «Галичина» цікавила багатьох дослідників. Звичайно, представники УЦК, які стояли біля витоків організації військового формування, у своїх спогадах завжди підкреслюють факт підтримки митрополитом їхньої праці у цьому руслі. Вони наголошують, що позиція митрополита була дуже важливою і навіть вирішувала хід справи. Прихильники цієї тези наводять два аргументи: свідчення Володимира Кубійовича в його мемуарах та повідомлення в газеті «Львівські вісті» від 9 липня 1943 р. про зустріч членів Військової Управи із митрополитом та його прихильне ставлення до створення дивізії44. За твердженнями Петра Яроцького, які ґрунтуються на аналізі спогадів інших учасників тогочасних подій, Володимир Кубійович та капітан дивізії Євген Побігущий подали цю інформацію до газети без відома митрополита з метою використання його авторитету45. Водночас Володимир Кубійович був неодноразово звинувачений науковцями у недостовірності низки інформацій, поданих у його спогадах.

Після арешту, під час слідства, о. Йосип Сліпий заперечував причетність керівництва ГКЦ до створення дивізії. Він наголошував, що Андрей Шептицький був категорично проти спрямування української молоді на фронт і жодного благословення на утворення дивізії не давав, а після утворення такого формування був поставлений до відома про доконаний факт. Служба Божа для новобранців проводилась, за словами о. Йосипа Сліпого, «щоб Господь поміг їм спасти душі від нещасних випадків»46. Слід, звичайно враховувати обставини, в яких було отримано ці свідчення. Водночас, у документах митрополичого ординаріату та особистому архіві Андрея Шептицького відсутні не лише послання із закликами поповнити лави дивізії, а взагалі будь-які документи, які б підтвердили прихильність митрополита до справи її формування.

Архівні документи підтверджують, що кандидатури духівників до дивізії підбирав о. Василь Лаба і загальними списками подавав на підпис Андрея Шептицького47. Глава ГКЦ насамперед надавав дозволи на духовну опіку священикам-добровільцям, відтак особам, відомим у краї своїми яскраво націоналістичними поглядами. Окремі прізвища викреслені зі списку, як наприклад прізвище о. Романа Хомина, людини з оточення митрополита, зв’язкового між керівництвом Греко-католицької та Римо-католицької церков у роки німецької окупації. А замість о. Юрія Ванчинського вписано прізвище о. Йосипа Кладочного – таким чином Андрей Шептицький намагався захистити священика від переслідування польського та українського підпілля48.

На сьогодні можна стверджувати – митрополит був поінформований про формування дивізії «Галичина», він дозволив українським єпископам проводити урочисті служби для новобранців та намагався контролювати питання польового духівництва в дивізії. Своєю чергою, дивізійники були переконані, що йдуть у бій з благословення глави ГКЦ.

***
Особлива позиція А. Шептицького та його оточення, т. зв. «кола Св. Юра», в роки німецької окупації стала підставою для сприйняття керівництва Греко-католицької церкви на тогочасній політичній арені як окремої політичної сили, на рівні з УЦК та ОУН. Ставлення митрополита до ідеї української держави як наступного кроку в справі поєднання українського суспільства було очевидним. Втрата українцями власної національної ідентичності загрожувала існуванню Греко-католицької церкви в регіоні. Однак, жодний народ, на глибоке переконання Андрея Шептицького, не може досягти свого національного ідеалу без цінування життя кожної людини та дотримання Божих заповідей у справі творення своєї нації.

Поїздник Інна – кандидат історичних наук, науковий співробітник Інституту історії України НАН України, стипендіат уряду Республіки Польща (2005 – 2006, м. Варшава), Ягеллонського університету (2007, м. Краків) та Фонду КААD (2011, м. Регенсбург, ФРН). Дослідницькі інтереси: міжетнічні та міжконфесійні відносини на українсько-польському порубіжжі в ХХ ст.; Церква і національний рух у період Другої світової війни; історія Греко-католицької та Римо-католицької церков у Польщі й Україні; релігія, нація та держава у свідомості поляків та українців на етнічному прикордонні.

Цей текст був надрукований у збірнику матеріалів міжнародної конференції: Kościół, naród, państwo. Działaność i dziedzictwo Metropolity Andrzejа Szeptyckiego (1865 – 1944). – Wrocław – Warszawa: Fundacja Rodu Szeptyckich, 2011. – S. 149 – 164.


  1. Центральний державний історичний архів України в м. Львові (далі – ЦДІАУЛ). – Ф. 358, оп. 1, спр. 11, арк. 17а; Самостійна Україна. – 1941. – Рік. 1. – ч. 3. – 10 липня.
  2. Центральний державний архів громадських об’єднань України (далі – ЦДАГО України). – Ф. 1, оп. 23, ч. 1, спр. 931, арк. 148; Паньківський К. Роки німецької окупації (1941 – 1944). – Нью-Йорк – Торонто, 1965. – С. 13; Бульба-Боровець Т. Армія без держави. Слава і трагедія українського повстанського руху. – К., 2008. – 318 с. та ін.
  3. Шептицький А. Слово до Української Молоді. Львів, 1932 р. // Мета. – 1932. – 22 травня.
  4. Шептицький А. До духовенства про обов’язок перестерігати народ перед народ перед намовами провокаторів та агітаторів. Львів, 1 вересня 1939 р. / ЦДІАУЛ. – Ф. 358, оп. 1, спр. 165, арк. 21 – 24 або Львівські Архиєпархіяльні вісті. – 1939. – Т. 52. – Ч. 8. – вересень.
  5. Бульба-Боровець Т. Армія без держави. Слава і трагедія українського повстанського руху. – К., 2008. – 318 с.
  6. ЦДАГО України. – Ф. 1, оп. 23, ч. 1, спр. 931, арк. 147 – 148.
  7. Паньківський К. Роки німецької окупації (1941 – 1944). – Нью-Йорк – Торонто, 1965. – 479 с.; Ребет Л. Світла і тіні ОУН. – Мюнхен, 1964. – 131 с. та ін.
  8. ЦДІАУЛ. – Ф. 358, оп. 1, спр. 11, арк. 17а; А. Шептицький. До духовенства і вірних Архієпархії // Українські щоденні вісті. – 1941. – 5 липня; Краківські вісті. – 1941. – 20 липня; Самостійна Україна (м. Станіслав). – 1941. – 10 липня; Українська дійсність (м. Берлін). – 1941. – 1 серпня; Наш клич (м. Лондон). – 1941. – 30 серпня та ін. Послання на сторінках періодичної преси в деяких абзацах різняться, окремі з них не опубліковані. Однак цитований момент був розміщений на сторінках газет без змін.
  9. Архів УСБУ у Львівській області. – Кримінальна справа П-32693. Сліпий Йосиф Іванович; Вежель Л. Страсна дорога митрополита й обітниця патріарха // journlib.univ.kiev.ua
  10. Косик В. Україна в Другій світовій війні у документах: У 4-х т. – К., 1998. – Т. 2. – С. 245.
  11. Шептицький А. Посланіє до духовенства про організацію парохії і громади // Митрополит Андрей Шептицький. Документи і матеріали 1941 – 1944 / упоряд. Ж. Ковба. – К., 2003. – С. 12 – 13; фрагменти опубліковані: Краківські вісті. – 1941. – 7 серпня.
  12. ОУН в 1941 році. Документи: В 2 ч. / упоряд. О. Веселова, О. Лисенко і ін. – К., 2006. – Ч. 1. – С. 362.
  13. Центральний державний архів вищих органів влади України (далі – ЦДАВО України). – Ф. 3833, оп. 1, спр. 66, арк. 8 – 11.
  14. ОУН в 1941 році. Документи: В 2 ч. / Упоряд. О. Веселова, О. Лисенко і ін. – К., 2006. – Ч. 1. – С. 359.
  15. Литвин М. Прем’єр Кость Левицький // Львівська газета. – 2008. – 31 жовтня. Лист підписав також Кость Левицький.
  16. Шептицький А. Декрет до духовенства «Ідеалом нашого національного життя». Львів, грудень 1941 // Митрополит Андрей Шептицький: Життя і діяльність. Документи і матеріали 1899 – 1944. – Т. 2: Церква і суспільне питання / за ред. А. Кравчука. – Л., 1998. – С. 521.
  17. Архів УСБУ у Львівській області. – Кримінальна справа П-32693. Сліпий Йосиф Іванович, арк. 346; ЦДІАУЛ. – Ф. 201, оп. 1т, спр. 123, арк. 59.
  18. Архів УСБУ у Львівській області. – Кримінальна справа П-32693. Сліпий Йосиф Іванович, арк. 346.
  19. Там само. – Арк. 349.
  20. Archiwum Akt Nowych (далі – AAN), Delegatura Rządu RP na Kraj, sygn. 202/III-134, k. 9. Крім того, див.: Torzecki R. Polacy i Ukraińcy: sprawa ukraińska w czasie II wojny światowej na terenie II Rzeczypospolitej. – Warszawa, 1993. – S. 151, 107; Rozmowa z ks. Metropolitą Szeptyckim / Siwicki M. Dzieje konfliktów polsko-ukraińskich. – Warszawa, 1992. – T. 2. – S. 104.
  21. Archiwum Wschodni. – sygn. AW II / 555. Cieński S., ks. Wspomnienia. – k. 10.
  22. ЦДАВО України. – Ф. 3833, оп. 1, спр. 15, арк. 11; спр. 23, арк. 54.
  23. А. Шептицький. Тризуб без хреста. Львів, 11 вересня 1941 // Митрополит Андрей Шептицький. Документи і матеріали 1941 – 1944 / упоряд. Ж. Ковба. – К., 2003. –С. 38.
  24. Там само. – Ф. 3836, оп. 1, спр. 64, арк. 90 – 91; Ф. 3833, оп. 1, спр. 92, арк. 10.
  25. Archiwum Wschodni. – sygn. AW II / 555. Cieński S., ks. Wspomnienia. – k. 10.
  26. ЦДАВО України. – Ф. 3836, оп. 1, спр. 1, арк. 112.
  27. AAN, Delegatura Rządu RP na Kraj, sygn. 202/II-73, k. 12.
  28. ЦДАВО України. – Ф. 3833, оп. 1, спр. 91, арк. 80; спр. 134, арк. 70 – 75; AAN, Delegatura Rządu RP na Kraj, sygn. 202/II-8, k. 71.
  29. ЦДАВО України. – Ф. 3833, оп. 1, спр. 134, арк. 71.
  30. с. Йосифа (Олена Вітер) (1904 – 1988) – народилася в с. Миклашів на Львівщині в сім’ї вчителя. Закінчила Львівську жіночу гімназію, деякий час навчалася в медичному інституті. У 1922 р. прийняла постриг у монастирі сс. василіянок. 1926 – 1939 рр. – ігуменя монастиря студиток в с. Якторів, а з 1939 р. – Свято-Покровського жіночого монастиря студиток у м. Львові. 11 червня 1940 р. була заарештована органами НКВС за звинуваченням в антирадянській діяльності. Врятувалася з ув’язнення втечею. 12 жовтня 1945 р. знову арештована та засуджена до 20 років каторги і 5 років позбавлення прав. Перебувала в таборах Східного Сибіру та Мордовії. Звільнилась 29 березня 1956 р. без можливості повертатися до Львова. Понад 30 років служила в підпільному монастирі в м. Скалат Тернопільської області. За врятування єврейських дітей під час нацистської окупації удостоєна титулу «Праведник народів миру». Реабілітована лише в 1995 р. За даними окремих українських енциклопедій, член ОУН з 1932 р.
  31. ЦДІАУЛ. – Ф. 408, спр. 222, арк. 65.
  32. Церква і суспільне питання. Листування. – Львів, 1999. – Т. 2. – С. 1015.
  33. Гриньох І. Ще у справі українського військового духівництва // Патріарх. – 1992. – травень. – С. 23 – 25.
  34. ЦДАГО України. – Ф. 1, оп. 23, ч. 1, спр. 931, арк. 122 – 123.
  35. AAN, Armia Krajowa, sygn. 203/XV-41, k. 147; Звернення / Зінченко А. Румунський окупаційний режим у Подністров’ї в роки Другої світової війни // Київська старовина. – 2000. – № 2. – С. 124.
  36. ЦДАВО України. – Ф. 3833, оп. 1, спр. 66, арк. 6; Ф. 3836, оп. 1, спр. 64, арк. 91.
  37. ЦДАГО України. – Ф. 1, оп. 23, ч. 1, спр. 1717, арк. 31 – 32.
  38. с. Брюховичі
  39. ЦДІАУЛ. – Ф. 201, оп. 1т, спр. 213, арк. 12.
  40. Iwaneczko D. Biskup Jozafat Kocyłowski (1876 – 1947). Życie i działalność // Polska – Ukraina 1000 lat sąsiedztwa /Pod red. S. Stępnia. – Przemyśl, 1996. – T. 3: Studia z dziejów greckokatolickiej diecezji przemyskiej. – S. 258.
  41. Митрополит Андрей Шептицький у документах радянських органів державної безпеки (1939 – 1944 рр.) / упоряд. С. Кокін, Н. Сердюк, С. Сердюк. – К., 2005. – С. 311 – 314.
  42. ЦДАВО України. – Ф. 3959, оп. 2, спр. 132.
  43. ЦДІАУЛ. – Ф. 201, оп. 1т, спр. 104, арк. 23.
  44. Кубійович В. Мені 70. – Париж – Мюнхен, 1970. – С. 59; Львівські вісті. – 1943. – № 9. – 14 липня.
  45. Історія релігії в Україні: У 10 т. / за ред. П. Яроцького. – К., 2001. – Т. 4: Католицизм. – С. 418.
  46. Архів УСБУ у Львівській області. – Кримінальна справа П-32693. Сліпий Йосиф Іванович; Мишанич О. Митрополит Й. Сліпий (за матеріалами судових справ 1945, 1946, 1958 – 1959 рр.) // Пам’яті Патріарха: матеріали наукової конференції. – Львів, 1994. – С. 68 – 110.
  47. ЦДІАУЛ. – Ф. 201, оп. 1с, спр. 163, арк. 52 – 60.
  48. Там само. – арк. 51

Інна Поїздник, www.misionar.info


Схожі матеріали:

Категорія: Християнський націоналізм | Переглядів: 3396 | Додав: Anatoliі☩UCT☩ | Теги: ПІДПІЛЛЯ УГКЦ, митрополит Андрей Шептицький, християнський націоналізм | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Присвячений
Найдорожчій Крові
Господа нашого
Ісуса Христа

Відправляємо:



Молитовні прохання
500

Підпишіться на оновлення:





Пошук на сайті




Даний сайт синхронізовано під браузери Mozilla Firefox та Opera
2008-2019©Ukrainian Catholic-Traditionalist
Усі права застережено. Повне або часткове використання матерiалiв www.traducionalist.info дозволяється за умови посилання (для iнтернет-видань — гiперпосилання) на www.traducionalist.info. Увесь матеріал, представлений на сайті www.traducionalist.info, взятий з відкритих джерел. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних імен та інших відомостей несуть автори публікацій.
Яндекс.Метрика