Меню сайту

Категорії розділу
Публіцистика [341]Демонологія, містицизм [81]
Молитви-екзорцизми [15]Рідкісні молитви [18]
Екзорцизм [24]Книги [21]
Молитви [191]Секти, культи, окультизм [183]
Підпілля, історія УГКЦ [65]Християнський софт [5]
Часопис "Пізнай Правду" [22]Життя Святих [117]
Творчість [16]Масонерія і антихрист [242]
Відео Online [36]о. Піо "Щоденник Любові" [5]
Християнський націоналізм [104]Безбожники [36]
Папа Бенедикт ХVI [49]Московська психіатрія (МП) [105]
Культура [17]Життя у чистоті [40]
Роздуми про віру [106]Суспільні проблеми [449]
Пророцтва, об'явлення [55]Повчання, настанови [389]
Образки, ікони [5]Пресвята Богородиця [128]
Християнська містика [27]Українознавство [76]
Наука Церкви [424]Профанації [18]
Екологія [7]Цікаво... [68]
Традиціоналізм [62]Криза Церкви. Модернізм [66]
Повчальні історії, притчі [173]Паломництво [10]
о. Габріель Аморт "Нове визнання екзорциста" [26]Подружжя [132]
Християнська етика [39]Апокрифи [2]

Друзі сайту
Унійна Традиція УГКЦ
УГКЦ (Скала-Подільська)
В обороні католицької віри
Джублик в Закарпатті
Персональний сайт Павлюк
Молитва
Братство Св. Пія Х (BY)
Братство Св. Пія Х (RU-Mos)
Братство Св. Пія Х (RU-Pet)
Una Voce Russia
Промінь Любові
Голодомор-геноцид 1932-33
Аве Марія
Бушкрафт
Українська благодійницька мережа
Благодійний Фонд «ТИ – АНГЕЛ»
Допомога онкохворим дітям

Форма входу
E-mail/Login:
Пароль:

Головна » 2012 » Січень » 30 » Демонологія, містицизм » ЛИСТ З ПОТОЙБІЧНОГО СВІТУ
14:35
ЛИСТ З ПОТОЙБІЧНОГО СВІТУ
Колись у мене була подруга, точніше, співробітниця, з якою я працювала на одній фірмі. Та з часом наші шляхи розійшлися: Агнета, моя подруга, вийшла заміж, і з того часу я її більше не бачила. У наших стосунках переважала радше ввічливість, аніж дружба. Однак це не завадило відчути її відсутність, коли після свого одруження Агнета перебралася жити у віддалений від мого помешкання квартал нашого міста. Якось восени 1937 року, коли відпочивала на березі озера Гарда, я отримала лист від мами, у якому та сповістила жахливу новину: „Померла Агнета! Загинула в автокатастрофі. Вчора поховали її на цвинтарі Вальдфрідгоф”. Це була страшна звістка. Я ніколи не вважала Агнету особливо побожною. Невже вона була настільки підготовленою, що Бог так раптово її покликав? Наступного ранку я вислухала Службу Божу за упокій її душі у капличці монастирського будинку для гостей, де було моє помешкання, щиро помолилась і пожертвувала у цьому намірі св. Причастя. Однак цілий день мене мучило якесь погане передчуття, а до вечора воно зростало дедалі більше. Сон був неспокійний. Раптом серед ночі я пробудилася від сильного стуку. Увімкнула світло. Годинник на тумбочці показував десять хвилин на першу ночі. У кімнаті нікого не було видно. У будинку – жодного шуму. Тільки хвилі озера Гард монотонно розбивались об берегові мури монастирського саду. Вітер повністю вщух. Пробудившись, окрім стуку, відчула дивний шум вітру, подібний до того, коли мій начальник у поганому настрої злісно кидав у мій бік лист. Подумала на мить – чи варто вставати? – Дурниці якісь! – сказала сама собі. – Це все твої розбурхані фантазії після смерті подруги. Тут я повернулася на інший бік, відмовила кілька «Отче наш» за душі в чистилищі та спробувала знову заснути… Уві сні відчула виразну присутність якогось марева, що ставало щораз чіткішим у той час, як темнота ночі навколо мене ставала невимовно прозорою, чим надавала мені і оточуючим речам контурів без простору і часу… Я підвелася у якомусь забутті, але зібралася швидше, ніж звичайно, щоб, як і кожного ранку, спуститися вниз у капличку нашого будину. Відчиняючи двері кімнати, наштовхнулася на купку розкиданих листків паперу. Позбирала їх і впізнала почерк Агнети. Від жаху я голосно закричала. Тремтячи, тримала в руках листки. Зрозуміло, що у такому душевному потрясінні мені навіть «Отче наш» не під силу було промовити і навіть вдихнути ковток повітря. У цей момент я не знайшла нічого кращого, як стрімко вибігти на вулицю. Поправила так-сяк волосся на голові, кинула лист до сумочки і подалася геть від будинку. Далі піднялася по стежці, яка веде від шосейної дороги (відомого Гардезанського шосе) просто на гору, що поросла оливковими деревами і лавровими кущами. Яскраво засвітив ранок. Пригадую, як завжди милувалася чудесним краєвидом, що відкривався на казково гарне озеро Гарда, коли прогулювалася тут. Насичений синій колір води завжди надавав мені свіжих сил. Захоплено споглядала сіру гору Бальдо, що з протилежного боку озера плавно піднімається з 64 метрів над рівнем моря до понад 2200 метрів угору. Зараз я не помічала всього цього. Після чверті години ходьби я, втомлена, упала на лавку, що трималася на двох кипарисах, тут ще вчора з великим задоволенням читала «Jungfer Therese» Федерера1. А тепер ці кипариси видавалися деревами мертвих2, чого раніше не зауважувала. Поглянувши на лист, помітила, що у ньому відсутній підпис. Однак це (без сумніву!) був почерк Агнети. Не бракувало навіть широкого орнаментального розпису великих букв, який вона використовувала на роботі, щоб роздратувати директора. Це не був її стиль. Принаймні не писала, як звичайно, бо у житті висловлювалася дуже мило, усміхаючись голубими очима і задираючи гарненького носика. Лише коли ми між собою сперечалися на релігійні теми, могла стати колючою, тоді її висловлювання нагадували манеру цього листа. (Ось чому відчула на собі гіркоту такого різкого стилю!). Лист Агнети з потойбічного світу пропоную читачам дослівно у тому вигляді, у якому його прочитала. Він виглядав ось так.
* * *
Кларо, не молися за мене! Я – проклята. Те, що тобі повідомляю і подаю доволі розлого, не означає, що чиню це з почуття дружби до тебе. Ми, що тут знаходимося, не любимо більше нікого. Це пишу немовби з примусу, як «частина тої сили, що завжди хоче Зла, та чинить Добро»3. Правду кажучи, мені б хотілося й тебе побачити у цьому місці, де я вже закинула якір назавжди4. Не дратуйся від цього бажання. Ми тут усі так думаємо. Наша воля закам’яніла у злі. Навіть коли чинимо що-небудь «доброго», як я тепер, відкриваючи очі на пекло, то не чинимо це з добрим наміром5. Пригадуєш, як чотири роки тому ми познайомилися у ***? Тобі виповнилося тоді 23 роки. А перед тим, як я прибула туди, ти прожила там півроку. Ти витягла мене з однієї складної ситуації. Немов початківцю, давала мені добрі поради. Та що з тих «добрих порад»? Я вихваляла тоді твою «любов до ближнього». Як це смішно! Твоя допомога походила з чистого кокетства, що, зрештою, я це підозрювала вже тоді. Ми тут не визнаємо ніякого добра. Ні в кому. Час моєї юності добре знаєш. Деякі прогалини заповню тут. Якщо брати до уваги плани моїх батьків, то мене не повинно було бути. Сталося їм таке нещастя. Коли я з’явилася на світ, моїм двом сестрам виповнилося 14 і 15 років. Краще б я ніколи не існувала! Якби ж я могла тепер самознищитися, утекти від цих мук! Ніяка насолода не прирівняється до тієї, з якою позбулася б свого існування, немов тлінної одежі, що пертворюється в ніщо6. Та я повинна існувати. Мушу існувати у тому стані, до якого сама себе довела, – у пропащому існуванні. Коли тато з мамою, будучи молодими, перебралися з села до міста, то втратили зв’язок із Церквою. Це навіть на краще. Вони симпатизували людям, далеким від Церкви. Познайомилися в нічному клубі, а через півроку «мусили» одружитися. На шлюбній церемонії їх так добре покропили свяченою водою, що мама опісля ходила до церкви кілька разів на рік. На жаль, вона не навчила мене молитися. Мама занурилася в повсякденні турботи життя, аби ми не були в нестатках. Такі слова, як молитва, Літургія, свячена вода, церква, пишу з особливою внутрішньою відразою. Ненавиджу все це, як і ненавиджу всіх тих, хто ходить до церкви, а зрештою, і всіх людей. Від усього отримую муки. Усяке знання, отримане у момент смерті, кожен спогад пережитого чи знаного є для нас пекучим полум’ям7. Усі спогади вказують на присутність благодаті, яку ми зневажали. Які це страшні муки! Ми не їмо, не спимо, не ходимо ногами. Душею прикуті, дивимось отупіло, «плачучи і скрегочучи зубами»8, на наше понівечене життя – у ненависті і в муках! Знай же! Ми п’ємо ненависть, як воду, навіть у відношенні один до одного!9 Особливо ненавидимо Бога, я хочу, щоб ти це зрозуміла. Блаженні в небі мусять любити Його, тому що споглядають Бога без завіси у своїй сяючій красі. Це їх робить блаженними такою мірою, що годі й описати. Нам це відомо, і це знання розлючує нас10. Люди на землі, які пізнають Бога через сотворіння і через об’явлення, можуть любити Його, але без примусу. Віруючий (це пишу зі скреготом зубів), що вдумливо споглядає розп’ятого Христа, неодмінно полюбить Його. Однак той, до кого Бог приходить у вигляді ураганного гніву, караючого меча, справедливого судді, бо він одного дня відкинув Бога, як це вчинили ми, не може не ненавидіти Його11. З усією пристрастю своєї злої волі. Вічно. У силу свобідного рішення відійти від Бога, коли, померши, віддали духа життя, – не хочемо зараз і не захочемо ніколи взяти його назад. Розумієш тепер, чому пекло триває вічно? Тому що наша впертість ніколи не припиниться. Змушена доповнити, що Бог милосердний навіть до нас. Кажу «змушена», бо хоч і пишу свідомо цього листа, однак мені не дозволено обдурювати, як би цього не хотілося. Багато речей викладаю на папері проти своєї волі. Навіть жагу прокльонів, що вириваються назовні, мушу придушувати. Бог був милосердним до нас, не дозволяючи повністю здійснити на землі нашу злу волю, яку ми готові були довести до кінця. Це помножило б наші провини і наші кари. Господь посилає скоріше смерть, як це сталося зі мною, або створює для людей такі обставини, що припиняють все. Тепер Бог виявляє своє милосердя до нас, не примушуючи наближатися до Нього ближче, ніж ми знаходимось у цьому далекому пекельному місці12. Кожен крок, який наближав би мене до Бога, завдавав би більших мук, аніж тих, яких би ти відчувала, наближаючись до палаючого вогнища. Пригадуєш, як ти перелякалася, коли одного разу я розповіла тобі про мого батька, який за кілька днів перед моїм першим Причастям сказав таке: «Агнеточко, спробуй заслужити гарне платтячко, а все решта – пусте». Від того, як ти це сприйняла, мені аж соромно стало. Тепер сміюся з цього. Єдиною розумною річчю серед цього «пустого» було те, що перше св. Причастя приймали лише у 12 років. Уже тоді мене захоплювали світські розваги, через які я, не вагаючись, легковажила вірою та не приділяла особливої уваги св. Тайні Євхаристії. Багато дітей сьогодні приступають до свого першого св. Причастя вже у 7 років, що викликає в мене лють. Ми все робимо для того, щоб переконати людей у протилежному: дітям такого віку бракує відповідного розуміння віри. Вони повинні спочатку сповнити якісь важкі гріхи. Таким чином, маленька Частичка не завдає їм стільки шкоди, коли в їхніх серцях живуть ще віра, надія і любов (Фе! Годі про це!), отримані у св. Тайні Хрещення. Пригадуєш, як я ще на землі підтримувала цю думку? Я вже згадувала свого батька. Він завжди сварився з мамою. Лише інколи я тобі натякала про це, бо соромилася. Смішно соромитися зла! Для нас тут все однакове. Мої батьки навіть не спали разом в одній кімнаті. Я спала з мамою, а тато – в сусідній кімнаті, куди міг приходити у будь-який час. Тато випивав і, таким чином, розтратив усе наше майно. Мої обидві сестри були простими трудівницями і самі потребували грошей. Мама знову вийшла на роботу, аби щось заробляти. В останній рік життя тато часто бив маму, коли вона не хотіла дати йому грошей. До мене батько був завжди люб’язним. Одного разу, я вже про це розповідала, і ти тоді була вражена моєю витівкою (а взагалі, чим ти не була вражена, слухаючи про мене?), тато мусив два рази повертати назад куплені мешти, оскільки їх форма і підбори не були для мене надто модними. У ту ніч, коли у батька стався смертельний інсульт, трапилась одна подія, про яку тобі не розповідала, щоб не виглядати дивною. Однак зараз ти повинна знати про неї. Це важливо тому, що того разу мною вперше заволодів теперішній мій дух-мучитель. Я спала у кімнаті зі своєю матір’ю. Спокійне і ритмічне дихання вказувало на її глибокий сон. Аж ось мене покликали на ім’я. Незнайомий голос сказав: «Що буде, якщо тато помре?» Я не любила батька через його грубе ставлення до мами, як і, зрештою, не мала любові відтоді абсолютно ні до кого, окрім певних симпатій до тих людей, що ставилися до мене доволі привітно. Безкорислива любов живе тільки в душах у стані благодаті. А я такою не була. Не розуміючи, звідки лунає запитання, відповіла: «Ніколи не помре!». Після короткої паузи виразно пролунало те саме запитання. «Ніколи не помре!» – різко зірвалося з моїх уст. І втретє мене запитали: «Що буде, якщо тато помре?». Тут мені пригадалися подїї, коли тато часто приходив до дому п’яний, на всіх кричав, грубо поводився з мамою, як усім цим принижував нас перед людьми. Тоді я роздратовано вигукнула: «Буде дуже добре!» Настала мертва тиша. Наступного ранку мама пішла прибрати батькову кімнату. Двері були зачинені на ключ. Десь опівдні їх виламали. Мій батько, напіводягнений, лежав мертвим на ліжку. Після того, як приніс із льоху пиво, у нього сталося загострення хвороби, на яку довший час хворів. [Чи не узалежнив Бог долю цього чоловіка від рішення дочки?]13. Марта К. і ти переконали мене записатися в церковну молодіжну організацію. Я ніколи не приховувала, що керівничі прикмети двох директрис Ф. і Г. відповідали парохіяльним традиціям. Ігри були веселими. Я у них завжди грала провідну роль, що мені подобалося. А ще мені припадали до душі прогулянки. Я навіть дозволила собі кілька разів приступити до сповіді і св. Причастя. Чесно кажучи, мені не було з чого сповідатися. Думки і слова не мали для мене значення. Для гірших вчинків я ще не була зовсім зіпсута. Одного разу ти попередила мене: «Агнето, якщо не молитимешся, – йтимеш до загибелі!» Я справді молилася мало і з неохотою. Тепер знаю, що ти, на жаль, мала рацію. Усі, хто горять у пеклі, не молилися або недостатньо молилися. Молитва є першим кроком до Бога. Однак – вирішальним кроком. Особливо молитва до тієї, хто була Матір’ю Христа, імені котрої не називаємо ніколи. Набожність до Неї вириває з рук диявола численні душі, котрих гріх непомильно провадив до нього. Розповідаю про це, палаючи люттю, тільки тому, що змушена це робити. Найлегше, що людина може вдіяти на землі, – це молитися. І, власне, з цією найпростішою річчю Бог пов’язав спасіння кожної людини. Того, хто наполегливо молиться, Бог потроху просвічує, підтримує у такий спосіб, що врешті-решт навіть найгірший грішник може остаточно навернутися. Навіть якщо опинився у болоті гріха по саму шию. В останні роки мого життя молилася лише з обов’язку, і тому позбавила себе багатьох Божих ласк, без яких ніхто не може спастися. Тут, у цьому місці, не отримуємо жодної ласки. Більше того, якщо б навіть і отримали, то цинічно відкинули б їх. Усякі зміни в земному існуванні припиняються в іншому житті. У вас, на землі, людина може піднятися зі стану гріха до стану благодаті. Від благодаті знову впасти у гріх. Часто через слабкість, а іноді – від лукавства. Зі смертю ці піднесення і падіння припиняються, тому що беруть початок з недосконалості свобідної волі людини. Тепер же ми досягли остаточного стану. Навіть з роками зміни в житті відбуваються рідше. Справді, аж до смерті можна навернутися до Бога або відвернутися від Нього. І все ж таки, немов пливучи за течією, перед відходом в інший світ людина, маючи останні слабкі залишки волі, поводиться так, як звикла в житті. Добра чи погана звичка стала другою природою. Вона тягне за собою. Подібне сталося зі мною. Роками жила без Бога. Тому під час останнього поклику благодаті я відвернулася від Бога. Для мене не був фатальним той факт, що я часто грішила, а те, що не хотіла більше каятися. Ти багато разів закликала мене слухати проповіді і читати духовну літературу. «Не маю часу», – була звичною моя відповідь. Бракувало ще того, щоб побільшувати мою внутрішню непевність! До речі, мушу сказати наступне: ще перед тим, як покинути церковну молодіжну організацію, я настільки була вже поглинута гріхом, невпевнена і нещасна, що стати на праведний шлях вже було справою майже неможливою. Між мною і наверненням виросла величезна стіна. Ти навіть не підозрювала цього. У своїй великодушності одного разу сказала мені: «Агнето, висповідайся, – і все буде добре». Можливо, що так би і сталося. Але світ, диявол і плоть тримали мене надто міцно у своїх кігтях. Я ніколи не вірила, що диявол тримає владу над людиною, впливає на неї. Однак тепер засвідчую, що він володіє такими, як я. Тільки численні мої молитви та молитви інших, доповнені жертвами і стражданнями, могли б вирвати мене з його рук. І навіть це відбувалося б дуже повільно і поступово. Якщо зовнішніх спокус буває мало, то внутрішніх – цілий мурашник. Диявол не може відібрати свобідну волю навіть у тих, хто піддається його впливу. Але, внаслідок відступництва від Бога, людина може бути одержима дияволом з допусту Божого. Та я ненавиджу й диявола. Хоча він мені подобається за те, що шукає погибелі вас усіх, – він і його супутники – упавші духи. Їх – мільйони. Мандрують по землі, як рій комах, а ви їх навіть не помічаєте14. Не наша, засуджених, справа спокушати вас – це є ділом упавших духів15. Кожна людська душа, захоплена ними до пекла, щоразу збільшує їхні муки16. Бог був поруч, не дивлячись на те, що я ходила далекими від Нього шляхами. Приготування дороги для благодаті природними ділами любові інколи виконувала через свій характер. Бувало, що Бог притягував мене до церкви. Тоді відчувала якусь ностальгію. Такі заохоти від Бога були дуже відчутні в моменти справжньої самопожертви, коли, наприклад, доглядала за хворою мамою, не дивлячись на зайнятість на роботі упродовж дня. Одного разу в лікарняній капличці, куди ти мене привела під час обідньої перерви, я відчула, що вистачило б одного кроку до мого навернення, і… заплакала! Але згодом спокуси світу прийшли знову і, як лавина, засипали благодать. Зерно придушувалось терням. Оскільки на роботі в нашому колективі вважали, що релігія – це справа сентиментів, то відкинула і цей бік благодаті, як і всі інші. Одного разу ти мені дорікнула: чому замість доземного коліноприклонення я роблю якийсь невиразний поклін, ледве згинаючи коліно. Ти вважала це лінивством і навіть не підозрювала, що від того часу я вже не вірила у присутність Христа в Євхаристії. Тепер вірую, але тільки природньо, як це буває, коли віримо у грозу, з якої вилітають блискавки. Отже, я підлаштувала релігію під себе. Як і всі у нас на роботі, дотримувалася думки, що душа після смерті переходить в інше буття і, таким чином, продовжує блукати без кінця. Зважаючи на ці думки, сприйняття потойбіччя знайшло своє місце і стало нешкідливим. Чому ти ніколи не пригадувала мені «Притчу про багача і бідного Лазаря», в якій оповідач, Христос, відразу після їх смерті посилає одного у пекло, а іншого – в рай?.. Зрештою, чого б ти цим досягла? Нічого більшого, ніж іншими своїми святенницькими повчаннями! З часом я сама собі створила бога, достатньо наділеного необхідними прикметами, аби називатися Богом: далекого від мене настільки, щоб не підтримувати з Ним жодних стосунків; невиразного, щоб, зважаючи на потребу, залишити свою віру без змін; уподібненого до пантеїстичного бога чи опоетизованого самотнього бога. Такий бог не мав ніякого раю, щоб нагородити ним мене, та не мав ніякого пекла, щоб покарати мене. Я залишила бога в спокої, а він залишив у спокої мене. У цьому полягало моє поклоніння йому. У те, що подобається, краще віриться. Упродовж років я була достатньо переконана у моїй вірі. Так можна було жити. Єдина річ, що розривала моє серце, – це тривалий і глибокий біль, який не минав! Розумієш тепер, що значить: «Бо Господь, кого любить, того Він карає»?17 Ця подія трапилася однієї неділі в червні, коли церковне молодіжне товариство організувало подорож до ***. Поїздка виявилася цікавою. Однак усі ці банальні розмови, ця святенницька поведінка! Ще одна статуя, зовсім відмінна від статуї Богородиці міста ***, постала недавно на вівтарі мого серця, – це Макс Н., симпатичний хлопець із сусіднього магазину, з яким ми частенько жартували. Однієї неділі він запросив мене погуляти. Усе пройшло, як звичайно, тільки потім довго лежала у лікарні. Макс добре розумів, що я кинула на нього оком. Однак виходити за нього заміж тоді ще не думала. Він був із заможної сім’ї, але поводився надто легковажно з усіма дівчатами. А хотілося мати чоловіка, що виключно належав би тільки мені. Важливо було не тільки бути дружиною, але єдиною дружиною. Деякі правила хорошого тону у мене були вроджені. [Правильно! Агнета, незважаючи на свою релігійну байдужість, мала в собі щось благородне. Жахливо, коли «гарно виховані» особи можуть потрапити до пекла, чим показують свою невихованість, утікаючи від Бога]18. Під час тієї прогулянки Макс був дуже люб’язним. Отож-бо! Це не були попівські балачки, як у вас. Наступного дня ти дорікнула мені на роботі, чому я не поїхала з вами до ***. Описавши розваги того недільного дня, відразу почула запитання від тебе: «Ти була на Службі Божій?» Дурненька! Це було неможливо, бо від’їжджали ми о 6-ій годині ранку! Розлючена, я тобі ще відповіла: «Добрий Бог не зважає на такі дрібнички, на які зважають ваші священики!» Тепер мушу визнати: Бог, не дивлячись на свою безмежну доброту, зважує речі з більшою точністю, ніж усі Його священики. Після першої прогулянки з Максом була ще одна, коли святкували Різдво. На той час я ще перебувала в молодіжній організації, але внутрішньо вже почувалася чужою до вас. Кіно, танці, прогулянки – щоразу щось інше. Ми з Максом іноді сварилися, однак мені знову вдавалося повертати його до себе. Або ось ще один випадок. До Макса почала зухвало загравати його давня коханка, яка щойно вийшла з лікарні. Вона поводилася, як навіжена. Це було мені на руку, адже Максові дуже імпонував мій аристократичний спокій, через який він зробив свій вибір на мою користь. Звертаючись холодно і зневажливо, я вміла викликати в Макса огиду до неї. Зовні виглядала ввічливою, а зсередини – випускала отруту. Такі почуття і така поведінка найкраще готують до пекла. Така поведінка – це звичайні диявольські засоби. Для чого про все це розповідаю? Щоб пояснити, як я остаточно відійшла від Бога. Я тобі не розповідала про наші близькі стосунки з Максом, бо добре розуміла, що упала б низько в твоїх очах. Це б завчасно призвело до розриву між нами. Однак у кожен потрібний момент була готова на все, щоб заволодіти Максом. Усі засоби виправдовували мету. Крім того, кожен із нас мав певні позитивні якості, які викликали взаємну повагу. Мене завжди добре сприймали у приємному товаристві, отож міцно утримувала Макса біля себе та була єдиною його коханою, принаймні в останні місяці перед нашим одруженням. У цьому полягало моє відступництво від Бога: створення свого ідола. Жодна річ не полонить так всеціло, як любов до особи протилежної статі, коли в ній присутнє тілесне задоволення. У цьому полягає її привабливість, її стимул та її отрута. Поклоніння особі Макса стало для мене справжньою релігією. Був час, коли я на роботі злісно критикувала віруючих, священиків, відпусти, молитви на вервиці тощо. Ти достойно ставала на їх захист. Але у глибині серця для мене ці речі не були важливими; я більше шукала підтримки проти своєї совісті – тоді мала потребу в такій підтримці, – щоб і розумом виправдати своє відступництво. Усе далі й далі я віддалялася від Бога. Тобі цього не збагнути, але я ще називала себе католичкою. Можливо, хотіла так говорити, бо навіть давала гроші на церкву, тобто вважала, що певне «антистрахування» не зашкодить. Твої відповіді, можливо, інколи і потрапляли в ціль. Однак на мене вони не справляли жодного враження, бо я не допускла твого впливу на себе. Коли вийшла заміж, то не відчула болю розлуки між нами, бо вважала наші стосунки фальшивими, особливо у світлі останніх подій. Перед шлюбом висповідалась і запричастилася з необхідності. Ми з чоловіком маємо спільні погляди щодо цього. Чому б не виконати даної формальності? Для нас – це звичайна формальність, як і всі інші. Ви вважаєте негідним таке Причастя. Усе ж таки після такого «негідного» Причастя моя совість трохи заспокоїлася. Зрештою, це було востаннє у моєму житті. Наше подружнє життя можна було вважати гармонійним. У нас були однакові погляди на всі речі. Навіть у тому, що не хотіли мати дітей. Раніше чоловік хотів мати хоча б одну дитину, але я зуміла переконати його, що це велика помилка. Одяг, вишукані меблі, тусовки, прогулянки, подорожі на авто та подібні розваги мене захоплювали найбільше. Це був один приємний рік на землі – рік від мого одруження і до моєї раптової смерті. Кожної неділі ми виїжджали на природу або в гості до родичів мого чоловіка (до моєї мами соромилася приїжджати). Вони були із тих людей, які плавали на поверхні людського існування так, як і ми. Хоч зовні я й була усміхненою, але внутрішньо ніколи не почувалася щасливою. У мені було щось невизначене, що завжди не давало спокою. Хотілося, аби після смерті, яка повинна була прийти далеко пізніше, усе це закінчилося. Але сталося так, як в одній проповіді, яку чула ще дитиною: «Бог винагороджує за кожне добре діло, але коли воно не заслуговує винагороди після смерті, тоді Бог дарує відплату тут, на землі». Доволі неочікувано я отримала спадок від тітки Лоти. А у мого чоловіка значно зросла зарплата. Це дозволило нам переїхати у нове помешкання. Релігія вже тільки здалеку посилала нам своє бліде, слабке і невиразне світло. Міські бари і готелі, в яких зупинялися під час подорожей, звісно, не провадили до Бога. Усі ті, хто відвідував ці місця, існували, як і ми, поверхнево, без глибокого внутрішнього життя. Якщо під час подорожей заходили у якийсь храм, то споглядали тільки зовнішній вигляд художніх творів. А от духовний бік, особливо середньовічних зображень, мені вдавалося спаплюжити критикою якихось другорядних моментів: монах-екскурсовод – незграбний чи неохайно одягнений; монахи – продавці вина, що не мали набожного вигляду; постійний заклик до участі в літургійних відправах, в якому бачила тільки заробляння грошей… Ось так вдавалося кожного разу проганяти від себе благодать. Не стримувала свого злого гумору в особливий спосіб щодо середньовічних зображень пекла на цвинтарях чи деінде, на яких диявол підсмажує душі на червоному розжареному вугіллі, а його приятелі з довгими хвостами у той час затягують туди нові жертви. Кларо! Можна помилятися в способі зображення пекла, але ніколи будь-яке зображення не перебільшить реального його стану! Пекельний вогонь завжди мене цікавив у особливий спосіб. Пригадуєш, коли одного разу під час нашої суперечки на цю тему я піднесла тобі під ніс запалений сірник і з сарказмом промовила: «Ну що? Такий самий запах?». Полум’я сірника ти швидко загасила. А тут його ніхто не загасить. Кажу ж тобі: вогонь, про який говориться у Святому Письмі, не означає мук сумління. Це – справжній вогонь! Те, що сказав Спаситель, слід розуміти дослівно: «Ідіть від мене геть, прокляті, у вогонь вічний!»19. Дослівно! «Чи можливо, щоб душа потерпала від матеріального вогню?» – запитаєш мене. А як може твоя душа страждати у цьому світі, коли тримаєш палець над полум’ям? Реально душа не горить, однак муки відчуває ціла особа! Отож ми тут духовно пов’язані з вогнем, зважаючи на нашу природу і на можливості. Душа позбавлена своїх природних функцій: не можемо думати про те, що хочемо, ані так, як хочемо20. Не дивись здивовано на ці рядки. Такий стан ні про що вам не говорить, а я палаю не згораючи. Наша найбільша мука – це знати напевно, що ніколи не побачимо Бога. Як може так сильно це мучити, якщо на землі ми такі байдужі до цього? До тих пір, поки ніж лежить на столі, ми спокійні. Добре видно, наскільки він гострий, але не відчуваємо цього. Встромивши ніж у тіло, закричимо від болю. Якщо раніше ми усвідомлювали, що втратили Бога, то тепер це відчуваємо21. Не всі душі страждають однаковою мірою. Якщо людина систематично скоювала злі вчинки, то їй загрожує втрата Бога, її все сильніше придушує сотворіння, яким людина зловживала у свій час. Прокляті, що належали до християнства, страждають більше, ніж вірні інших релігій, тому що отримали і потоптали більше благодаті і світла. Хто більше знав, важче страждає від того, хто знав менше22. Хто грішив з лукавства, терпить сильніше від того, хто падав зі слабкості. Але ніхто не терпить більше від того, що заслужив. О, якщо б це не було правдою, то я б мала більше причин ненавидіти! Одного дня ти мені сказала, що ніхто не йде до пекла без попередження, як було об’явлено одній святій. Це було смішно. Однак потім ці слова я використала на свою користь: «Отже, при необхідності матиму достатньо часу, аби повернутися до Бога», – потайки думала собі. Цей вислів правильний. Справді, перед своїм раптовим кінцем не знала про пекло, яким воно є. Жоден смертний цього не знає. Але я вповні усвідомлювала одне: «Коли помреш, – підеш на той світ як стріла, що летить проти Бога. І це матиме погані наслідки для тебе». Я не зробила цього остаточного навернення, тому що мене полонив вир звичок. Цей принцип, що покерував мною, так і діє: чим більше людина старіє, тим більше чинить щодо вибраного у житті напрямку. Моя смерть наступила так: Минулої неділі, згідно з вашим календарем,– хоч, зважаючи на біль, могла б сказати, що вже знаходжуся тут десять років, – ми з чоловіком виїхали на прогулянку, що стала останньою для мене. День виблискував променистим сонячним світлом. Я мала чудовий настрій і прекрасне самопочуття. Хоча якесь незрозуміле погане передчуття гнітило мене весь день. Аж ось зненацька, коли поверталися додому, мій чоловік, що сидів за кермом, був засліплений зустрічними фарами і не впорався з кермом. «Боже!» – вирвалося мені з тремтячих уст. Це була не молитва, а крик. Нестерпний біль охопив мене. У порівнянні з тим, що відчуваю зараз, – це майже нічого. А потім втратила свідомість. Дивно! Того ранку, не можу зрозуміти, у який спосіб, але мене пронизала думка: «Ти могла б піти ще раз на Службу Божу». Вона звучала як благання. Чітке і рішуче «ні» обрубало нитку думок: «З цими помислами слід завершити раз і назавжди. Набридло терпіти через них!» Тепер же несу на собі всі їх наслідки. Про те, що сталося після моєї смерті, ти вже знаєш. Доля мого чоловіка, моєї матері, того, що відбувалося з моїм тілом, церемонія похорону мені відомі у деталях, завдяки природному пізнанню, яке отримуємо тут. Про все те, що відбувається на землі, ми знаємо тільки дещо. Але те, що певною мірою стосується нас, знаємо добре. Отож бачу навіть те місце, де ти мешкаєш23. У момент переходу від життя до смерті я раптово пробудилася з темноти. Вельми яскраве світло повністю заполонило мене. Я була на тому ж місці, де лежало моє тіло. Усе відбувалося, як у театрі, коли в залі миттєво гасне світло, відкривається завіса – і перед очима глядачів з’являється неочікувана, неймовірно освітлена сцена – сцена мого життя. Немов у дзеркалі, моя душа показалася мені самій. Потоптана благодать від юності і аж до останнього «ні» перед Богом. Я почувалася як вбивця, перед яким упродовж судового процесу з’являється жертва власного вбивства. Каятися? Ніколи! Соромитися? Ніколи!24 Але не могла витримати зверненого на мене погляду Бога. Мені нічого не залишалося, окрім втечі. Як Каїн утікав від тіла вбитого Авеля, так моя душа втікала геть від жахливої картини. Це був індивідуальний суд. Невидимий Суддя сказав: «Геть від мене!». Отож моя душа, як сірчана жовта тінь, потрапила до місця вічних мук25.

* * *
Так завершився лист Агнети з пекла. Останні слова були майже нерозбірливі – так сильно здеформувалися. Потім сам лист зовсім перетворився на попіл у моїх руках. Аж раптом – що це було? – у різкому тоні рядків, які, здавалось, прочитала, почувся м’який звук дзвонів. Я раптово пробудилася. Усвідомила, що лежу ще у ліжку, у своїй кімнаті!26 Червоні промені ранішнього сонця пробивалися крізь вікно. З парохіяльної церкви долітав спів Богородичної молитви. Я не могла ніяк зрозуміти, що зі мною трапилося!? Ніколи не відчувала такої потіхи від «ангельського привіту», як після цього повернення до спокійної атмосфери ранку. Повільно відмовила три «Богородице Діво». Аж тепер мені зовсім прояснилося: завжди необхідно триматися Її, благословенної Матері Божої; слід по-синівськи величати Марію, якщо не хочемо наслідувати долі душі, яка ніколи не побачить Бога. Ще продовжуючи тремтіти через жахіття цієї ночі, поспіхом одягнулася і спустилася вниз по сходах у капличку нашого будинку. Серце калатало, ледь не вискочило. Кілька клякнувших парохіян звернули увагу на мене. Вони, напевно, подумали, що я така збуджена, бо швидко бігла вниз по сходах. Одна добродушна старша пані, випробувана терпіннями, худенька, як дитина, короткозора, але досвідчена в духовних речах і палка у служінні Господеві, в обідню пору, у саду, усміхаючись, сказала мені: «Дівчино, Ісус не вимагає, аби Йому служили так швидко!» Однак потім, помітивши іншу причину моєї стурбованості, заспокоїла мене і доповнила: «Нехай нічого тебе не турбує…» Невже вона знала слова святої Терези? Нехай нічого тебе не турбує, Нехай нічого тебе не лякає. Все минає, тільки Бог не міняється, З терпеливістю все досягається, І тільки з Богом в житті все складається. Коли вона тихенько промовляла мені ці рядки, ніжно і без повчального тону, то здавалося, що читала їх із моєї душі: «І тільки з Богом в житті все складається!» Так, тільки з Богом слід жити тут, на землі, і там, на небі. Одного дня я б хотіла опинитися з Ним назавжди там, на небі, яких зусиль це б не вартувало тут, на землі. Я не хочу йти до пекла.


ЛИСТ З ПОТОЙБІЧНОГО СВІТУ
Український Центр Молитовного братства "Жива Вервиця”


Схожі матеріали:

Категорія: Демонологія, містицизм | Переглядів: 7903 | Додав: Anatoliі☩UCT☩ | Теги: собор, смерть, Потойбіччя, Догма, наука Церкви, цікаві історії, настанови, ад, повчання, Пекло | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 2
1 Anatoliі☩UCT☩ (29.01.2012 14:17)
ПРИМІТКИ:


1 Г. Федерер (1866-1928), священик, популярний романіст, «Панна Тереза», 1913. У
Середземноморському амбієнті кипариси завжди висаджували на цвинтарях.
3 Слова Мефістофеля з «Фауста» Гете.
4 Тома Аквінський. «Сума Теології». Додаток, п. 98, а. 4: «Прокляті хотіли б, щоб усі
праведники були засуджені на муки пекла».
5 Там же, п. 98, а. 1: «Вони мають свобідну волю… така воля є тільки злою».
6 Там же, п. 98, а. 3: «Небуття…могло б визволити їх від покарання і нещастя…і було б краще
для проклятих не існувати, ніж бути нещасними…і, отже, вони віддали б перевагу небуттю».
7 Там же, п. 98, а. 7: «Нема нічого для проклятих, що б не спричиняло їм мук…Це стається,
наприклад, коли вони звертають свою увагу на знані їм у житті речі».
8 (Пор. Мт. 25:30): «А нікчемного слугу того викиньте в темряву кромішню. Там буде
плач і скрегіт зубів».
9 «Сума Теології», п. 98, а. 4: «У проклятих домінує досконала ненависть».
10 Там же, п. 98, а. 9: «Перед Страшним Судом прокляті не бачать блаженних у такий
спосіб, що дозволяв би пізнавати природу їхньої слави, але знають лише про існування такої
слави».
11 Там же, п. 98, а. 8. 5: «Прокляті ненавидять Бога за те, що карає їх і забороняє їм те,
що відповідало б їх злій волі; тому сприймають Його за такого, що карає і забороняє». Отже,
«пізнавши Бога в наслідках Його справедливості, тобто через своє покарання, ненавидять
Бога, як і ненавидять кари, що їх на собі переносять».
12 Там же, п. 21, а. 4: «У засудженні грішників присутнє милосердя Боже, оскільки Він
карає їх менше, ніж вони цього заслуговували б». В іншому уривку св. Тома додає, що це
стається з тими, хто у своєму житті виявляв милосердя до інших.
13 Дужки рукопису.
14 Вплив злих духів можна підсумувати одним терміном «диявол». Доказом його існування
можуть бути наступні уривки зі Святого Письма, над якими мало роздумуємо: «Будьте тверезі
і чувайте! Противник ваш, диявол, ходить навколо вас, як лев ревучий, шукаючи, кого б пожерти» (1 Пт. 5:8). Ревіння не означає, що диявол лише створює багато шуму спокусами,
а радше виражає жадібність, з якою намагається нас звести.
Святий Павло пише до Ефесян 6:11-12: «Одягніться в повну зброю Божу, щоб ви могли
дати відсіч хитрощам диявольським. Нам бо треба боротися не проти тіла і крови, а проти
начал, проти властей, проти правителів цього світу темряви, проти духів злоби в піднебесних
просторах».
Тут ясно вказується, що лукавий протиставляється нам незчисленними своїми
супутниками, що походять із різних ангельських хорів (Пор. «Сума Теології», п. 63, а. 9).
Диявол не називався б «правителем цього світу», якщо б його вплив на землі не був таким
могутнім.

2 Anatoliі☩UCT☩ (29.01.2012 14:17)
15«Сума Теології», п. 98, а. 6: «Зводити до погибелі інших не стосується проклятих, але
є справою диявола».
16 Там же, п. 98, а. 4: «Наскільки більшим стає число проклятих, настільки більше
побільшується мука кожного з них. Вони так переповнені ненавистю та заздрістю, що
віддають перевагу ще більшим стражданням разом з багатьма іншими, ніж меншому
стражданню, але самим».
17(Євр. 12:6).
18 Примітка рукопису.
19 (Мт. 25:41).
20«Сума Теології», п. 70, а. 3: «Пекельний вогонь мучить душу, перешкоджаючи їй
керуватися своєю волею: вона [душа] не може діяти, де хоче і як хоче».
21 Катехизм Католицької Церкви, №1035: «…..Головна пекельна мука полягає у вічному
відлученні від Бога…»
22 (Пор. Як. 4:17): «Хто, отже, знає добро чинити, а його не чинить, - гріх тому!»; (Лк.
12:47-48): «Той, що, знавши волю свого пана, не приготував, ані не зробив по його волі, буде
тяжко битий. А той, що її не знав і зробив каригідне, буде мало битий. Від усякого, кому дано
багато, багато від нього й вимагатимуть; а кому повірено багато, від того більше зажадають».
23 «Сума Теології», п. 89, а. 3: «Душі померлих не мають певного і ясного знання усіх
природних речей, а тільки загальне і неясне». (П. 89. а. 4): «За допомогою отриманих від Бога
знань, душі померлих здатні пізнавати лише окремі речі, до яких вони мають певне відношення
як через попереднє знання, так і через деяку прив’язаність чи природню схильність, чи через
Божий наказ».
24 Там же, п. 98, а. 2: «Прокляті не каються з гріхів, тому що прив’язані до гріха своєю
злою волею. Однак шкодують про гріх лише тому, що терплять муки через нього».
25 Вічність кар пекла є правдою віри, і, мабуть, найжахливішою з усіх. (Пор. Мт. 25:41.46):
«Тоді скаже й тим, що ліворуч: Ідіть від мене геть, прокляті, у вогонь вічний, приготований
дияволові й ангелам його…І підуть ті на вічну кару, а праведники на життя вічне». (2 Сол.
1:9): «Вони зазнають кари, - вічної погибелі, - віддалені від обличчя Господа і від Його слави
й могутності». (Одкр. 14:11): «Дим мучення їхнього на віки вічні здіймається, і не мають
спочинку вдень і вночі…». (20:10): «А диявола, що зводив їх, повержено в озеро вогню і
сірки, де і звір, і лжепророк; і мучитимуться день і ніч на віки вічні». Усі наведені уривки слід
розуміти однозначно, в яких слово «вічно» не допустимо замінити словом «довго». Якщо
б не було дозволено проілюструвати хоч раз цю правду віри окремим фактом, то навіть
Спаситель не розповів би «Притчу про багача та Лазаря». У ній Господь виявляє те саме,
що й розповідається тут: у загальних рисах описує пекло, як туди можна потрапити.
26 Там же, п.95, а. 6: «Від Бога може походити духовна причина сну. Він через служіння
Ангелів об’являє людям деякі речі через сни». Справді, навіть у життєписах святих сон часто
служить провіденціальним стимулом до добрих і великих діл.

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Присвячений
душам у чистилищі

Відправляємо:



Молитовні прохання
500

Підпишіться на оновлення:





Пошук на сайті




Даний сайт синхронізовано під браузери Mozilla Firefox та Opera
2008-2019©Ukrainian Catholic-Traditionalist
Усі права застережено. Повне або часткове використання матерiалiв www.traducionalist.info дозволяється за умови посилання (для iнтернет-видань — гiперпосилання) на www.traducionalist.info. Увесь матеріал, представлений на сайті www.traducionalist.info, взятий з відкритих джерел. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних імен та інших відомостей несуть автори публікацій.
Яндекс.Метрика