Меню сайту

Категорії розділу
Публіцистика [341]Демонологія, містицизм [81]
Молитви-екзорцизми [15]Рідкісні молитви [18]
Екзорцизм [24]Книги [21]
Молитви [191]Секти, культи, окультизм [183]
Підпілля, історія УГКЦ [65]Християнський софт [5]
Часопис "Пізнай Правду" [22]Життя Святих [117]
Творчість [16]Масонерія і антихрист [243]
Відео Online [36]о. Піо "Щоденник Любові" [5]
Християнський націоналізм [104]Безбожники [36]
Папа Бенедикт ХVI [49]Московська психіатрія (МП) [105]
Культура [17]Життя у чистоті [40]
Роздуми про віру [106]Суспільні проблеми [449]
Пророцтва, об'явлення [55]Повчання, настанови [389]
Образки, ікони [5]Пресвята Богородиця [128]
Християнська містика [27]Українознавство [76]
Наука Церкви [424]Профанації [18]
Екологія [7]Цікаво... [68]
Традиціоналізм [62]Криза Церкви. Модернізм [67]
Повчальні історії, притчі [173]Паломництво [10]
о. Габріель Аморт "Нове визнання екзорциста" [26]Подружжя [132]
Християнська етика [39]Апокрифи [2]

Друзі сайту
Унійна Традиція УГКЦ
УГКЦ (Скала-Подільська)
В обороні католицької віри
Джублик в Закарпатті
Персональний сайт Павлюк
Молитва
Братство Св. Пія Х (BY)
Братство Св. Пія Х (RU-Mos)
Братство Св. Пія Х (RU-Pet)
Una Voce Russia
Промінь Любові
Голодомор-геноцид 1932-33
Аве Марія
Бушкрафт
Українська благодійницька мережа
Благодійний Фонд «ТИ – АНГЕЛ»
Допомога онкохворим дітям

Форма входу
E-mail/Login:
Пароль:

Головна » 2012 » Лютий » 14 » Традиціоналізм » Криза Церкви, викликана II Ватиканським Собором
20:42
Криза Церкви, викликана II Ватиканським Собором
Христос заснував Свою Церк­ву і називає Її «Обручницею», а св. Павло - «Містичним Тілом Хрис­та». Теологи пояснюють, що «дії» Тіла не можуть бути іншими від дій Голови, «Життя» Обручниці подіб­не до життя Христа. Історія Церкви має своє «укрите життя», публічно­му життю Христа відповідає розквіт Церкви і його широка місійна діяль­ність, особливо «золотий вік» хрис­тиянства у цивілізованому світі. Потім настане також участь у Його терпіннях аж до Великої П'ятниці. А наприкінці їй обіцяний тріумф Воскресіння! Як Христові протисто­яв диявол і його слуги, так Церква на світі перебуватиме в неустанно­му стані війни. Історія світу до кін­ця віків є будуванням двох царств (Держав): правдивої Церкви «по цілому світі», а також поширення «антицеркви» з виразною метою знищення Церкви.

Головні аспекти атак проти Церкви можна проілюструвати та­ким описом:
• переслідування християн, особливо у перші три віки, пізніше боротьба з ісламом та ін.;
•  єресі - відпадання від дерева Церкви через нехтування догматів віри; схизма - через нехтування (заперечення) божественної струк­тури Церкви;
•  аморальності - коли гріх нечистоти толерується й заохочу­ється державними правами і зако­нами;
•  особлива зброя спроби зни­щення в останні часи - через «не­безпеку зсередини» Церкви.

Найгіршою пробою вогню для Церкви буде її «Велика П'ятниця». Ісус Христос та апостоли особливо говорять про ті часи, дають вказів­ки, яка це буде війна, але особливо обіцяють перемогу тим, які «витривають вірно до кінця». Це ес­хатологічна промова Ісуса Христа, на це вказують також фрагменти листів св. Павла, а особливо весь текст Одкровення. Це часи най­більшого терпіння: апостазія наро­дів, втрата стану ласки у багатьох, огида спустошення на святому міс­ці, антихрист, «дракон» (диявол) з допомогою «двох звірів» у певний момент заволодіє цілим світом (Книга Одкровення).
Історично після «золотого пе­ріоду» середньовіччя розпочина­ються «нові часи», коли поволі, як пояснюють деякі теологи слова Одкровення, постає Перший звір (Пор. Од. 13, 1-8) як влада полі­тична, світова. Той час «великого терпіння» можна підсумувати сим­волічними датами: 1517 - 1717 -1917.
1517 - початок Протестантизму, який є не тільки єрессю, а й впро­вадженням нових духовних засад: не заповіді Божі, а «сумління» лю­дини і її «я» вирішує остаточно про її життя. «Лише Св. Письмо» - це ідеологія, коли, приймаючи тільки його і користуючись ним, людина сама виробляє свій релігійний і моральний погляд, не запитуючи, що передали нам апостоли і учні Христові через Церкву і Традицію. Лютер, засновник протестантизму, сам того не бажаючи дав поштовх, і це було вирішальним кроком до убожества власного «розуму» і гидкої гордості особистої «вільно­сті» людини.
1717 - початок Масонства: тут людина, її права (уперше зневаж­ливо щодо прав Божих затверджені в «декларації прав людини» під час французької революції 1789 p.), її дочасне життя стануть найважли­вішими і нормою усього світового ладу. Або людський розум є нор­мою правдивості, а коли він чогось не розуміє (скажімо, найсвятіші та­ємниці християнських правд віри, Христові чуда і т. д.), то його запе­речує і не приймає (це так званий раціоналізм: чого розум не розу­міє, того не приймає), або людська воля, яка повинна бути вільною навіть від Божих заповідей і Бо­жих прав, має право чинити все, що їй заманеться, навіть до зне­ваги Бога і скоєння найогидніших гріхів (це так званий лібералізм), або приймається тільки природ­ний порядок, а Божий, церковний усувається з життя (це так званий натуралізм і секуляризація), а че­рез це пропагується, що релігія визнається лише як приватна і не обов'язкова справа. Це перший звір у чистій формі, як добре опра­цьована доктринальна система, яка діє як чітка структура. Пізніше ця ідеологія поширюється на весь світ і все більше публічних інститу­цій приймає її засади як «новий по­рядок світу».


1917 - утворення атеїстичної комуністичної держави: виклю­чення всякої релігійної діяльності з громадського і приватного жит­тя; залежно від системи, релігія як «опіум народу» буде неохоче толерована аж до крайнього пере­слідування і знищення (приклад Албанії). У такий спосіб Перший Звір діє з двох протилежних напрямків (Схід - Захід, Комунізм - Масон­ство), як тиски, що мають знищити Містичне Тіло Христа.

Реакція Церкви на всі ці ата­ки була негайною і однозначною. Як тільки з'являлася нова відміна цього руху, папський Magisterium (Навчання Церкви) урочисто за­суджував ті софізми, показуючи, звідки вони походять, чим є і до чого провадять (див. усі папські ен­цикліки і документи від засудження протестантизму аж до засудження масонства, комунізму і народного соціалізму).
Однак ліберальна ідеологія проникала в голови різних достой­ників Церкви «під виглядом ангела світла»: у першій половині XIX ст. виникає ліберальний католицизм, який нібито хоче «рятувати вплив Церкви в публічному житті»: його прихильники твердили, що Церк­ва перебуває в гетто і втрачає свій вплив. Тому, щоб не зникнути і не віддати усього публічного життя в інші руки, краще піти на компро­міс: приватно бути католиком, пуб­лічно лібералом - бо це не спра­ви «віри», отже, можна зберігати нейтральність. Папи зауважують ці пастки і рішуче засуджують такі наміри як «безумство» і «маячню», показуючи, що така позиція є дволикістю, шизофренією і зрадою Христа-Царя, викриваючи помил­ки софізмів і представляючи като­лицьку правду в правдивому світлі.  

Другий Звір(Пор. Од. 13, 11-17), як пояснюють теологи, озна­чає «релігійна влада» (фальшивий пророк: виглядає, як ягня, гово­рить, як звір). Крім численних сект і віровизнань, які символізують фальшивого пророка, прикрива­ючись Христом, а Його науку змі­нюють і зводять народи, всереди­ні Церкви формується новий рух «модернізму», що випливає з так званого ліберального католицизму як найгірша атака диявола. Спроба погодження масонського лібераліз­му з засадами Церкви провадить до нової візії Церкви: слід осучас­нити Церкву згідно з найновішими досягненнями людського генія.
• Ідеологія модернізму: авто­ритетним є тільки розум, який до­сліджує всі релігійні явища. Релі­гія виникає з релігійного інстинкту (переживання прекрасних і вража­ючих явищ, таких як буря, земле­трус.) і з зовнішніх обставин (мен­тальність, клімат, історичні події і т. д.), люди уявляють собі Найвищого і думають про Нього. Ці розважан­ня і думки, особливо визначних ре­лігійних геніїв, стануть підставою «доктрини» і релігії. Вони пере­казують це людям, які приймають це бачення, і так виникли релігії на світі. Однією з них є християнство. Всі елементи його в модерному тлумаченні - людські, суб'єктивні, змінні. Тому модерністи ставлять Католицьку Церкву на один рівень з іншими віровизнаннями і секта­ми та світовими релігіями, бо вони, мовляв, є різними виявами дії од­ного Бога. І через такий екуменізм сьогодні провадиться багато спіль­них релігійних зібрань, без огляду на те, де правдива релігія, а де фальшива.
• Тактика модернізму: Досі єре­тики відверто залишали Церкву і боролися ззовні, модерністи ста­раються діяти зсередини через та­ємні кола і дволику поведінку. Тому так тяжко їх викрити.
• Святий Пій X засудив мо­дернізм в енцикліці «Pascendi» (1907), де представив його як ор­ганізовану систему. Він робить класифікацію сучасних помилок Lamentabili (1907), складає Анти-модерністичну присягу, в якій окреслює основні правди като­лицької віри, проти яких пішли в наступ модерністи і ліберали і які не були виразно підтверджені у Святому Письмі або були важко­зрозумілі, але виразно підтвердже­ні в документах Церкви. Бачачи, як швидко поширюються сучасні блу­ди, Пій X прагнув не допустити їх поширення в середовищі духовен­ства, тому постановив, що кожен священик перед висвяченням має покласти свою руку на Євангеліє і скласти Антимодерністичну при­сягу, таким чином під страхом тяж­кого гріха обіцяючи, що у своєму житті не буде навчати нічого іншо­го, як тільки правдивої католицької науки, що міститься в цій присязі. Більше того, він створив спеціаль­ну наглядову комісію, яка переві­ряла вчителів, професорів і навіть єпископів, чи вони не вчать, особ­ливо в університетах, семінаріях, модерної науки, їх виявляла, і вони усувалися з уряду цих навчальних закладів. Таким чином він піклував­ся про нові покоління і спасіння їх­ніх душ.
Його наступники Пій XI і Пій XII також засудили цю єресь. Лише за­вдяки воєнній завірюсі модерністи таємно і спритно впровадили своїх прихильників особливо у вищі учбо­ві заклади (зокрема, єзуїта Teilhard de Chardin в 1930-1940 pp.). Поволі прихильники модернізму знову за­ймають ключові позиції в Церкві. Пій XII, як останній антимодерністичний Папа, робить все, що може: пише проти неомодернізму енци­кліку Humani Generis (1950). Він та­кож засудив модерністів та усунув їх від обов'язків (наприклад, Карла Раннера, Генрі де Любака та ін.). Взявши в свої руки справу ви­ховання молодого духовенства, модерністи виховали своїх  послі­довників, які ставали згодом не лише священиками, а й вищими духовними особами. Тому нема чого дивуватися, бо наприклад, якою виховаєш дитину, такою вона і буде в дорослому віці. Отож і в духовній сфері сталося щось поді­бне. Духовні особи, просякнуті ідеями модернізму, лібералізму, про­пагували і вводили їх у Церкві.

Приготування II Ватиканського Собору

Після смерті Пія XII на папський трон вступив Йоан XXIII (1958-1963). Завдяки йому оголошено про скликання Собору та почала працю підготовча комісія Собору. Що стосується підготовки цього Собору, то жоден попередній Со­бор ще так ретельно не готувався, як цей. Підготовка Собору і готування схем (доку­ментів, що мали розгля­датися на Соборі) комісі­ями тривали 3 роки (з 17 травня 1959 р. аж до са­мого початку Собору 12 жовтня 1962 р.). В пер­ший рік майже всім єпис­копам, настоятелям чер­нечих чинів, ректорам католицьких теологічних університетів було розі­слано понад 2590 лис­тів. Через рік відповіді і пропозиції було зібрано в XII томах, додано XIII том висловів Папи Йоана XXIII, а XIV і XV місти­ли висновки, в XVI були індекси, близько 10 000 сторінок. В підготовчих передсоборових комісіях працювало 871 осіб, залучених особисто до підготовчих дій. Серед них було 67 кардиналів, 5 патріар­хів, 116 архієпископів, 135 єписко­пів, 220 дієцезальних священиків, 282 священики з монаших чинів і 8 осіб з лаїкату1 (цивільних).
До Собору було підготовлено 20 схем, тобто зібрані попередні документи для обговорення на Со­борі.
Як говорив від імені Генераль­ного Секретаріату монсеньйор Карбоне, ще ніколи приготування не здійснювалося «так широко і всебічно, ніколи не проводилися такі клопіткі вступні дослідження і не розбиралися теми так глибоко».
За три місяці до початку учас­никам Собору було розіслано 7 перших схем.
Голландський єпископат зі­брався і розкритикував перші 4 схеми, рецензію доручили написа­ти о. Схіллебексу, який сказав, що схеми слід переписати наново. Цей коментар зроблено французькою, англійською і латинською мовами в 1500 екземплярах у Римі і роз­дано всім єпископам, які з'їхалися на Собор. Тому значна їх частина була вже загітована і мала хибну попередню думку про ці схеми.
Тексти відзначалися чітким ви­значенням термінів, питань і їх вирі­шенням. Всі пропоновані рішення, схеми (документи) були обґрунто­вані Святим Письмом, Традицією, наукою Церкви, підкріплені різними вже затвердженими документами чи то попередніх Соборів, чи то рішень Пап, чи їх енцикліками, їх потрібно було розвинути і застосу­вати до сучасного стану. Вони були подані в чіткій традиційній формі попередніх Соборів, що давало чітке розуміння науки Церкви і мож­ливість легкого сформулювання і проголошення догм, а тим самим забезпечення беззаперечної асистенції (присутності) Св. Духа і Його охорони від помильних рішень.
Одне слово, була проведена сумлінна титанічна робота з під­готовки матеріалів для успішної, ефективної праці Собору.

Початок Собору

На початку Собору було про­голошено, що він буде тільки душпастирським, тобто таким, що не бажає встановлювати нових догм. І це стало однією з причин май­бутньої «катастрофи» Собору. Консервативні Отці Собору, які відстоювали незмінне навчання Церк­ви, її Традицію і боролися проти намагань прогресивних Отців, які бажали ввести ідеї нової теології в навчання Церкви, наполягали на тому, аби на Соборі були вжиті чіт­кі формули визначень і були про­голошені догми. Вони домагалися цього тому, що тоді були б немож­ливими нововведення модерністів і лібералів, а найголовніше - була б стовідсоткова співпраця Святого Духа, була б запорука непомиль­ності навчання, яку обіцяв Ісус Христос Своїй Церкві. На жаль, догматичних формул не було вжи­то жодної, хоч дещо й названо до­гматичною конституцією, але ані вона, ані всі документи не мають ваги догми і беззаперечної прав­ди віри. А, як коротко представи­мо далі, ті тексти II Ватиканського Собору цілком суперечать і проти­ставляються навчанню Церкви і на­вчанню попередніх Пап, які безпо­середньо в недалекому минулому засудили лібералізм, модернізм, релігійну свободу, породжену так званим екуменізмом. Тому не мож­на їх прийняти як безпомилкові і разом з тим не можна казати, що це продиктовано Свя­тим Духом, а тим біль­ше ними маніпулювати, змушуючи їх приймати як першочергові і втілю­вати їх у життя, казати, що через це хтось має гріх, наприклад непо­слуху, бо їх не приймає. Слід нагадати, що наука Церкви є незмінною, це скарб віри науки Хрис­тової, згідно з якою ми повинні жити. Коли ж на­вчають того, що не згідне з давнім затвердженим навчанням, наприклад, Пап, або, як побачимо, є цілком протилежним до цього навчання, то вірні жодним чином не мають цього приймати. Послух потрібно виявляти до цілості навчання Церкви протягом всіх віків, яке не може мати незгіднос­ті або суперечити саме собі.
Для багатьох Отців Собору було вражаючим і неприйнятним, що було реабілітовано засудже­них модерністів, які стали експер­тами прогресивних єпископів на II Ватиканському Соборі. Ті, які ще недавно за Папи Пій XII, 5 років тому, були засуджені за своє на­вчання Апостольським Престолом, і їм заборонялося будь-де виклада­ти свої модерні ідеї нової теології, видавати книжки чи друкуватися в часописах, стали головними дійо­вими особами у поданні матеріалів для обговорення на Соборі і, як ви­явилося в кінцевому підсумку, віді­грали суттєву роль у перебігу Со­бору і його документах.
На початку Собору вибирали кандидатів на членство в комісі­ях. Запропонованих кандидатів не обирали, а відклали голосування, щоб краще ознайомитися з ними і внести свої поправки. Але це був підступний хід модерних Отців. Вони тим часом (так звана група з-над Рейну - єпископи з Франції, Голландії, Німеччини, Бельгії та ін.) зробили інший спільний список лі­беральних кандидатів, отримавши підтримку інших єпископатів, які робили окремі пропозиції. Папа пе­ред голосуванням змінив правило вибору, яке до того було 50%+1 го­лос, а встановив, що досить тіль­ки більшості. Після голосування виявилося, що до комісій вибрано 49% лібералів. Після того, як Папа додав своїх номінантів, до їх спис­ку додалося ще 8 2. Тому в деяких комісіях вони представляли біль­шість: наприклад, літургічна комі­сія мала усього 25 членів, з них 14 з ліберального списку, запропоно­ваного групою з-над Рейну. Отже, була закладена добра основа для сильного впливу лібералів на Со­борі.  

Традиція проти модернізму

Коли розпочався II Ватиканський Собор, виявилося, що на ньому вирізнилися дві групи: одна група Отців з Німеччини, Голландії, Франції, Англії та ін. країн, які про­пагували ліберальні й модерні ідеї, і друга група Отців, вірних католиць­кій Традиції, з'єднаних у так званій групі Coetus Internationalis Patrum з Іспанії, Італії і Південної Америки, а також з Римської Курії, яка найбіль­ше готувала тексти на Собор, цих Отців було 250. Назвемо декого з тих, які боролися проти модерної і ліберальної науки, засудженої по­передніми Римськими Архієреями упродовж XVIII-XX ст., аби ні в кого не склалася думка,що це якийсь один чи два єпископи протистоя­ли новій теології, що брала гору на Соборі. Ось ці традиційні в сво­єму навчанні Отці: Його Еміненція де Проенса-Сігауд, архієпископ Діамантики (Бразилія), Й. Е. Луіджі Карлі, єпископ Сегні (Італія), Й. Е. Марсель Лефевр, давній архієпис­коп Дакара в Сенегалі; кардинали Руфіно Сантос з Маніли, Гвісеппе Сірі з Генуї, Ернест Руффіні з Па­лермо, Аркадій Ларраоне і Міхаель Браун з Римської Курії, з неї був також кардинал Оттавіані, який за­ймав найвище місце в найголов­нішій Конгрегації Святого Офіціуму, що мала обов'язок стерегти чистоту католицької віри і її обо­роняти (саме він з Римської Курії був одним з найголовніших проти­вників ліберальної групи Отців на Соборі і, часто бравши голос, від­стоював традиційне трактування науки Церкви). Називаємо далі: Антоній де Кастро Майєр, єпископ Кампос (Бразилія), Дон Джон Проу, єпископ-бенедиктинець опатства Солесмес (Франція), Георгій Ка­бана, архієпископ Шербруке (Ка­нада), Хав'єр Морільо, єпископ Ла Рочелле (Франція), Альфредо Сільва Сантьяго, ректор універси­тету в Сантьяго де Чілле (Чилі), Секондіно Лаччіо, францискан­ський єпископ Чангша (Китай), Джованні Проні, єпископ Термоні (Італія), Йосиф Кордеіро, архієпис­коп Карчі (Пакистан), Пієре де Ла Чаноне, єпископ Клермонт-Феранд (Франція), Джулі Ле Косдін, єпископ Тріра (Франція), Луїс Гонзага да Кунха Марелін, єпископ Каксіас де Маранхо (Бразилія), Йосе Непоте Фус, прелат Ріо Бранко (Бразилія), Августин Грімаульд, апостольський вікарій в Дакарі (Сенегал), Джіоконде Гротті, францисканський прелат Ауре Пурус (Бразилія), Рені Графін, архієпископ Яунде (Ка­мерун), Альфред Марія, єпископ Каєне Гуяна Французька, Лаурано Каста Лакома, єпископ Сігензе-Гуадалаяре (Іспанія), Джін Рупп, єпископ Монако, Абіліо дел Кампо, єпископ Гвадалахари (Іспанія), Мануель дос Сантос Роха, єпископ Бея (Португалія), Рудольф Грабер, єпископ Ратісбонне (Німеччина), Маріо Ді Ліетто, єпископ Асколі Сарціано (Італія), Феліце Леонар­до, єпископ Пелессе (Італія), Джо­ванні Леонетті, архієпископ Капуї (Італія), Артеміо Фратті, єпископ Карпі (Італія), Ардольфо Тортолло, архієпископ Парани (Аргентина), Едгард Моранта, капуцин, архіє­пископ Дор Ес Солаам (Танзанія), Альфонсо Еспіно е Сільва, архіє­пископ Монтереї (Мексика), Енріке Барбоса Чавес, архієпископ Кваба (Бразилія) та багато інших. Це ті, які бажали передати ту науку Церк­ви, якої їх навчали ще в семінаріях, які не похитнулися перед буревієм модернізму незважаючи ні на що.
Упродовж усього Собору ве­лася запекла боротьба між цими двома таборами. Перші проштов­хували тексти, переповнені лібе­ральними засадами, а другі відсто­ювали традиційну науку Церкви, якої Вона завжди навчала (звідси пізніше пішла назва «традиціона­лісти», тобто ті, які не приймали нововведень модерністів, а відсто­ювали традиційну науку Церкви, що була упродовж віків аж до II Ватиканського Собору).
Коли почався Собор, прогресивісти зуміли привернути на свій бік більшість Отців, говорячи, що Церква не може керуватися тими самими засадами, як досі, потріб­но відкритися на світ і йти в ногу зі світом. І на Соборі сталося те, чого не було майже на жодному попе­редньому: всі підготовчі документи (схеми) підготовчої комісії Собору, які так довго збирали і опрацьову­вали, були відкинуті як непридатні. Нічого з них не взявши, їх просто викинули в «смітник», за винятком одного. Самі ліберальні теологи зізнавалися, що вони настільки ві­дображали традиційне навчання Церкви і то в такій чіткій формі, що неможливо було щось змінити чи щось додати з їхньої нової теології, тому вони домоглися того, щоб ці схеми було цілком відкинуто і ство­рено нові. Собор опинився на гра­ні зриву, бо не було над чим пра­цювати: вся попередня праця, три роки старань і зусиль, викинули як непотріб. Взамін ліберали мали нашвидкоруч підготовлені нові тексти, просяклі отрутою нових ідей. Тож скоро Отцям Собору були пред­ставлені інші документи, таємно підготовлені модерністами. Завдя­ки натиску Павла VI (1963 - 1978), який був прихильний до лібералів, Собор прийняв основну неоднора­зово засуджену науку масонів про екуменізм та про релігійну свободу. З метою революційних змін в усій Церкві, була впроваджена демо­кратія (Колегіальність): конферен­ція єпископату вирішує про долю Церкви в даній країні, раніше все це належало до компетенції Папи. Ставлення до сучасного світу про­низане практичним ігноруванням первородного гріха і його наслідків.
До такого непередбаченого перебігу Собору спричинилося й те, що він був відкритим для засо­бів масової інформації, які могли ефективно чинити тиск на Отців че­рез телебачення і пресу, бо одних (лібералів) вихваляли, а других, що відстоювали незмінність науки Церкви, висміювали. Не можна не згадати і про присутність на Соборі представників інших некатолицьких віросповідань, які були тут не з бажання приєднатися до Католиць­кої Церкви і не як прості глядачі, а входили в дорадчу групу, модерніс­ти часто зверталися до них за по­радою, цікавилися їхньою точкою зору і їхніми заувагами (наприклад, у комісії для єдності християн), які включали до текстів Собору. Досі було нечуваним питати ради і думки представників інших некатолицьких віровизнань у справах суто Католицької Церкви і її науки. Це нонсенс, але так, на жаль, чини­ли модерністи на Соборі, прикри­ваючись фальшивим екуменізмом.

Антитези традиційної науки Католицької Церкви і II Ватикан­ського Собору

Після Собору настала «рефор­ма» у всіх релігійних ділянках в дусі «aggiornamento - достосування до сучасного світу», що за торкнула Службу Божу, монаші правила, дисципліну виховання, семінарії, духовне життя, моральне життя родини, виховання дітей, школи, ставлення до інших ре­лігій, відносини з держа­вами та ін. Доходило до руйнування ознак Церк­ви, до «зміни Церкви майже до невпізнання».
Порівняймо деякі тексти II Ватиканського Собору з традиційним навчанням Католицької Церкви, щоб хоч трохи побачити різницю науки Церкви до і після II Ва­тиканського Собору та мати підтвердження не­прийнятності науки неомодерністів.

1. У документі Lumen Gentium стверджується: «Христова Церква (...), заснована і організована на цьому світі як сус­пільство, перебуває в Католицькій Церкві»3.
Йдеться тільки про одне сло­во: «перебуває», але воно лежить в корені найважливішого питання віри.
Модерністи сьогодні вчать, що Христова Церква є одна, а до Неї входять і належать, немов її діти, разом Католицька, Православна, Лютеранська, Євангельська та всі інші сьогодні визнані християнські Церкви. Тому між Церквами слід дбати лише про мир, єдність, не потрібно старатися навертати ко­гось, бо їхня Церква також є від Ісуса Христа.
Це одна з найбільших неправд! Бо голос Традиції і Отців Церкви був зовсім відмінний і до того ж од­ностайний. «Людина може осягну­ти спасіння тільки в Католицькій Церкві», - так, наприклад, нагаду­вав св. Августин. Вона «поза Ка­толицькою Церквою може робити все, але не може спастися. Можна отримувати уряди, можна при­ступати до Святих Тайн, можна співати «Аллилуя», можна відпові­дати «Амінь», можна мати Єван­геліє, можна вірити і визнавати імена Отця, Сина і Святого Духа, але ніде більше не можна бути спасенним, як тільки в Католиць­кій Церкві»4.
Проект підготовчої Комісії Со­бору виразно підтверджував вічну науку, наново стверджуючи, що «Христова Церква є Католицькою Церквою»5. Неомодерністи, нав­паки, змогли впровадити в новий текст Собору слово «перебуває», через що Католицьку Церкву за­вдяки сьогоднішньому «екуменіз­му» представляють тільки як час­тину Христової Церкви, бо іншими складовими є всі інші християнські некатолицькі єретичні і схизматицькі Церкви. А з цього випливає, що не слід закликати і навертати до Католицької Церкви тих, які пе­ребувають в інших віровизнаннях, бо вони також є у Христовій Церкві. Таким чином, з екуменічних причин затрачається місіонерська ціль.

2. У декреті про екуменізм чи­таємо: «Дух Христа не забороняє послуговуватися ними (іншими Церквами і відлученими Спільно­тами) як середниками спасіння. (...) Спосіб формулювання като­лицької віри жодною мірою не пови­нен стати перешкодою в діалозі з братами» («Unitatis redintegracio» № 3, 11).
А в Баламандських угодах (1993) зазначається: «Метою душпастирської діяльності Ка­толицької Церкви (...) не є прозе­літизм між православними. Вона має за мету відповісти на духовні потреби своїх вірних, а не бажан­ня поширюватися коштом Пра­вославної Церкви» (№22), - що означає цілковите відкидання місії навернення, а обмеження тільки діалогом.
Традиційна наука є цілком про­тилежною. Всі середники спасіння Христос залишив у Католицькій Церкві, і тільки через Неї Він хоче діяти і її використовувати. Пій XI в енцикліці «Mortalium Animos» (1928) навчає: «Працю над єдністю християн не можна підтримувати по-іншому, як тільки діяльністю в тому дусі, аби відступники повер­нулися в лоно Єдиної Правдивої Церкви Христової, від якої колись, на жаль, відійшли».
Пій IX в енцикліці «Quanto conficiamur mоеrоrе» (1863) закли­кає: «Мусимо ще раз нагадати і відкинути дуже велику помилку, до якої повернулися в жалюгідний спосіб деякі католики: з думкою, ніби людські істоти, що живуть в облуді і зовсім близько правди­вої віри, могли б осягнути вічне життя. За всіма мірками це су­перечить католицькій доктрині (навчанню)».
Пій IX у своєму зібранні по­милок «Syllabus» (1864) засудив усіх, хто б намагався твердити, що «Кожна людина має свободу вибо­ру і визнання релігії, яку за допомо­гою світла розуму визнає за прав­диву (№15)», а також те, що «Люди можуть знайти дорогу до вічного спасіння і осягнути це спасіння че­рез практикування будь-якої релі­гії (№16)». Христос заснував Свою Церкву, якою є тільки Католицька Церква, щоб іти і навчати, вказува­ти і навертати людей тільки до Неї, до цього єдиного корабля спасіння, а не залишати людей у незнанні і на роздирання хижих вовків (різних вигаданих людиною «Церков»).

3. У декларації Nostra Aetate (№2) на тему нехристиянських релігій модерні Отці Собору спо­віщали світові, що врешті відкри­ли (після якогось летаргічного сну Церкви, що тривав дві тисячі літ) основну доброту інших релігій. Так, наприклад, модерністи гово­рять, що в буддизмі можна «осяг­нути стан досконалого визво­лення, або дійти... до найвищого просвітлення». Це абсурд, щоб так говорило католицьке духовенство. До ніякої досконалості не можна дійти без Христа і без Святих Тайн, які він за­лишив тільки Католицькій Церкві. Дособорова Церква навчала ціл­ком протилежного, постійно визна­вала і засуджувала їх як фальшиві релігії. «У місіонерській традиції, - зі­знавався відомий «соборовий» місіонер о. Петро Геддо, - великі нехристиянські релігії розглядали­ся як «поганство», як перешкода в поширенні християнського по­слання. Навіть великі святі, як Франциск Ксаверій і Маттео Річчі, виголошували палкі промови про­ти індуїзму і буддизму, конфуціан­ства і таоїзму»6.  

4. У декларації Dignitatis Humanae всупереч постійним за­судженням Апостольської Столиці пропагується цілковита релігійна свобода. Коротко кажучи, якщо якась секта пропагує явно, напри­клад, проституцію, або це є сата­нинська секта - вони мають право на існування і пропаганду, право робити зло і заохочувати до зла. Це найразючіші приклади. Папа Пій XII майже дев'ять літ перед Со­бором вкотре підтвердив вічне ка­толицьке навчання: «Те, що не від­повідає правді і моральному праву, не має об'єктивно жодного права на існування, ані на пропаганду, ані на діяння»7. А до таких належать всі секти і некатолицькі віроспові­дання, бо вони перекручують науку Христа, подаючи людям неправду, якої ніколи не можна підтримувати жодним чином і взагалі допускати, щоб її проповідувано.
Пізніше з цієї декларації модер­ністи зробили висновок, що держа­ва має бути відділена від Церкви. Тому після II Ватиканського Собору саме модерне католицьке духо­венство постаралося, щоб уряди держав, які були католицькими і визнавали католицизм держав­ною релігією, змінили конституції і більше не визнавали і не боронили католицької релігії, а разом з цим було дозволено розвиток різних сект у цих країнах, які почали лови­ти багатьох у свої облудні тенета. З того часу мільйони людей через це втратили католицьку віру і пішли в секти. Колись постійно вчили, що держава не має бути відділена від Церкви (як душа і тіло мають бути разом), лише кожен виконує свої обов'язки. Так говорили Папи про­тягом останніх трьох століть. На­приклад, Пій IX у своєму зібранні помилок «Syllabus» (1864) засудив усіх хто б намагався твердити, що «Церква має бути відокремлена від держави, а держава від Церк­ви» (№ 55).

5. У Душпастирській Конститу­ції Gaudim et spes II Ватиканський Собор хоче показати світові «цін­ності, які сьогодні найбільше в пошані». А це ніщо інше, як віль­ність, рівність і братерство - трі­ада масонської французької рево­люції 1789 р. Саме ці цінності нині пропагує масонство. Наведемо вислів тодішнього ще кардинала Йосифа Ратцінгера про цей доку­мент, який суперечить попередній науці Церкви: «У загальному про цей текст можна сказати, що він є (коли порівняти тексти про ре­лігійну свободу і релігії світу) реві­зією Syllabusa Пія IX, певного роду анти-Syllabus. (...)Задовольнімо­ся тим, що цей текст відіграє роль анти-Syllabusa тією мірою, якою він є спробою офіційного по­годження Церкви зі світом, та­ким, яким він став 1789 р.»8.
Можна наводити ще більше прикладів радикальних розбіж­ностей з Навчанням Католицької Церкви упродовж віків до II Вати­канського Собору і після нього, які випливають із текстів цього Собо­ру, але тут на це не місце і не є на­шою ціллю.
Наслідки пособорової реформи були просто вражаючі. Мусимо ди­витися правді в очі. Як сказав сам Папа Павло VI 26 червня 1972 року: «Сморід диявола проник через якусь шпарку до Божої Святині» («Der Fels» 1972/10, с. 313). Наста­ла безприкладна криза: апостазія багатьох, криза священства, зане­пад монашого життя. Брак турботи про спасіння душ, дуже поверхове, рутинне католицьке життя. Зане­пад релігії у багатьох країнах.

Свідчення про II Ватиканський Собор

Щоб остаточно зрозуміти вели­ку шкоду, яку спричинив цей Собор своїми нововведеннями, наведемо вислови не прихильників традицій­ного світогляду, а свідчення самих пропагандистів модерних ідей у Церкві. Двома великими промоторами модернізму на II Ватиканському Соборі були Іво Конгар і Едвард Схіллебекс. Перший, не приховую­чи своєї радості з наслідків Собо­ру, сказав, що «Церква пережила свою мирну листопадову револю­цію»9, тобто прирівняв Собор до більшовицької революції 1917 р. А Едвард Схіллебекс, відомий мо­дерніст, висловився ще виразніше, вказуючи, що Собор був лібераль­ним і прийняв революційні ідеї, які цілком неприпустимі в Церкві, а що найбільш вражаюче, як він сам визнає, що все це осуджували і поборювали Римські Намісники протягом усіх поколінь. Він так під­тверджує новизну і неприйнятність модерної науки цього Собору і її не­згідність із правдивою традиційною наукою Католицької Церкви: «II Ватиканський Собор був своєрідним підтвердженням того, що робили теологи (неомодерністи - прим. ред.) перед Собором: Раннер, Чену Конгар та інші; (...) був Со­бором ліберальним, який освятив нові, сучасні цінності демократії, толеранцїї, свободи. Всі великі ідеї американської і французьких революцій, які протягом усіх поколінь Пап були поборювані. всі демократичні цінності Собор прийняв». Більше того, далі він наводить чіткий приклад Папи Пія XII, який заборонив пропагувати і навчати таку нову теологію, засу­дивши її своєю енциклікою Нитапі Generis: «Дух Humani Generis (1950), тієї енцикліки Пія XII, яка засудила Le Saulchoir і Fourviere, тяжів над нами: ці школи доміні­канців і єзуїтів. Перед Собором всі ми були підозрювані, а Собор нас звільнив»10. Виходить, тепер можна сказати, що всі попередні Римські Намісники вчили неправ­ди, обманювали чи залякували ві­рний люд? Тоді де знайти правду і кому вірити в Церкві? Отже, це не­можливо, щоб постійне навчання Католицької Церкви і її найвищих пастирів було помильним, скоріше помильним є навчання самих цих уславлених модерністів-теологів Собору, і так воно насправді є.

Найсумнішим, але водночас і підтверджуючим фактом є те, що з такої «революції» в Церкві, яка відбулася на II Ватиканському Со­борі, найбільше раділи найзатятіші і безпосередні вороги Католицької Церкви - масони (їхня найбільша прихована мета - це знищення Католицької Церкви, про що неод­норазово нагадували Папи в XIX і на поч. XX ст.), адже саме їхні ідеї були введені через Собор всереди­ну Церкви, які її зараз розкладають. Так, Іво Марсадон, масон високого ступеня Великої Ложі Франції, го­ворить: «Християни не повинні забувати, що всі дороги (всі релі­гії - прим, рец.) ведуть до Бога, і повинні триматися цієї відважної концепції вільності поглядів, яка - тут можна воістину говорити про революцію, що взяла початок з наших масонських лож - пре­красно розпростерлася над купо­лом Базиліки Св. Петра». Далі він продовжує, «Кожний масон, гідний цього імені, (...) не може чинити інакше, як тільки беззастережно радіти невідворотними наслідка­ми Собору»11. Що можна сказати, коли за сім років з 1969-1976 70 тис. священиків і 43 тис. монаших осіб покинуло духовний стан? Та це були тільки квіточки...

Недаремно сам Папа Павло VI, який, будучи ліберальних погля­дів, можливо не бачив причини цієї кризи, проте все ж говорив досить відкрито: «Гадалося, що після Собору в історії Церкви засвітить сонце, але замість сонця маємо хмари, бурю, темноту, шукання і непев­ність. Проповідуємо екуменізм, але все більше віддаляємося від себе»12. «Церква переживає неспокій­ний час самокритики або, точ­ніше кажучи, самознищення. Це нагадує несподіваний поворот, чого ніхто після цього Собору не очікував. Виглядає так, наче Церк­ва терпить від ран, яких сама собі завдала»13.
Папа духовно відчував, звідки Церква терпить рани, хоч доглибинно цього не міг побачити. Але правда полягає в тому, що саме II Ватиканський Собор, який про­тистоїть усій дотеперішній науці Церкви і Традиції, завдав найглиб­ших ран правдивій Христовій Церк­ві за всю історію християнства.

Обов'язок вірності до кінця

Наша реакція, як тих, що три­маються традиційної науки Церкви, «малої решти вірних під хрестом Христа», переслідуваних тими, хто керує нині в модерній Церкві, не є двозначною. Ми прагнемо зберегти віру Отців Церкви, наших предків, ту віру, якої завжди упродовж віків навчала Католицька Церква. Збе­реження незаплямованої і незмін­ної ЄДИНОЇ ПРАВДИВОЇ ВІРИ, вір­ність Христу, Пречистій Діві Марії, всім Святим і 260 Папам є нашим священним обов'язком.
Турбота про спасіння душі - спаси свою душу, живи в стані ласки і ревності, користаючи з незмінних середників спасіння, сповідуй тра­диційний ідеал святості - індивіду­альний, родинний, монаший та ін. Саме це означає рух Католицької Традиції: передати незмінні скарби науки і святості Католицької Церк­ви, рішуче відкидаючи всі облудні думки (католиків, які не хочуть бо­ротися проти зла і помилок). Тому модерністи ненавидять Священиче Братство Святого Священномученика Йосафата (а на Заході - Священиче Братство Св. Пія X), що відстоює традиційну науку Церкви, і це є доказом того, що ми і далі є переслідуваними. На нас вішають ярлики схизматиків або лефевристів. Ця назва пішла від імені Архіє­пископа Марселя Лефевра, нібито він став схизматиком, що є вели­кою неправдою, бо ним не був. Він навпаки разом із сотнями традицій­них Отців, як ми згадували вище, відстоював на II Ватиканському Соборі вікову науку Церкви, науку Римських Архієреїв, які ще перед Собором засудили модерні і лібе­ральні ідеї, що їх нині запровадили в Церкві. Лише завдяки йому в тра­диційних семінаріях збереглася від нищівного модерного впливу в усій Церкві і світі правдива католицька формація майбутніх священиків, які навчають тієї науки, що вчила Церква і Римські Намісники тому буквально 70 літ. Якби цей прелат не передав того, чого його самого навчали в семінарії, то ніхто певно не знав і не зорієнтувався б, що теперішня модерна наука в Церкві цілком протилежна до науки Като­лицької Церкви і Римських Архієре­їв протягом двадцяти століть. Бага­то хто судить традиціоналістів, бо так йому говорять, що вони погані. Та Бог кожній людині дав розум, щоб вона могла розпізнавати, де правда, а де брехня. А це можливо тільки тоді, коли вона не має одно­бічного судження чи упередження, коли вона вислухає другу сторону, дізнається, що вона говорить, по­рівняє і аж тоді зробить висновки.
А ми будьмо певні: наука Ка­толицької Церкви ніколи не змі­нюється - ні за яких обставин і ні будь-якого часу. Бо саме так нині відповідає модерне духовенство, коли йому нагадати про науку Церкви і Пап, яка була до II Ватиканського Собору: зараз такий час, змінилися обставини, і ми маємо навчати так, як подає цей Собор. Це велика пастка в мисленні модерністів, в яких немає нічого постійно­го, а все можна змінити і пристосу­вати. Тому наведемо їм у відповідь ось цей факт: у травні 1953 р. на шпальтах «Аmеrісаn Ecclesiastical Review» кардинал Оттавіані, що очолював Святий Офіціум (найви­щий орган в Церкві у справах віри), засудив тих, які ігнорували незмін­не навчання, вміщене в папських енцикліках, аргументуючи тим, що мало воно характер проминаючий і могло стосуватися тільки до особливих обставин, які їх викликали: «Основна помилка цих людей по­лягає власне у відмові прийняти повністю зброю правди і навчання Пап, поданого в минулому сто­літті..., що є елементом спадкоємництва католицької доктрини (навчання)». А наголосивши на присутності цієї доктрини в навчан­ні наступних понтифіків аж до Пія XII, кард. Оттавіані закінчує: «Ці за­сади постійні і незмінні. Були вони актуальними і чинними в часах Інокентія III і Боніфатія VIII, чин­ними в дні понтифікату Лева XIII і Пія XII, який підтвердив їх в не од­ному документі». Тому час і обста­вини не можуть змінити інтерпре­тації текстів Намісників Христових, які засуджували ті чи інші блуди та подавали потрібні науки, як маємо поступати. Наука Церкви була свя­тою колись, такою ж святою вона є і сьогодні, і ніхто не може сказати, що вона неправильна, грішна і її слід змінити під претекстом «посту­пу» чи «aggiornamento» (пристосу­вання до світу), бо І Ватиканський Собор (1870-1871) чітко наказує: «Значення святих догматів, які завжди належить зберігати, є таке саме, що його наша свята Мати-Церква визначила раз і на­завжди, і не можна ніколи віддаля­тися від нього під претекстом і в ім'я глибшого розуміння»14.
Тому кожен свідомий католик має відстоювати традиційну на­уку, відвідувати традиційну Службу Божу, користати якнайчастіше зі Святих Тайн, поглиблювати знання своєї віри і орієнтуватися в тепе­рішньому стані Церкви, щоб уміти пояснити правду іншим, боротися за спасіння не тільки своє і своєї родини, але й ревно дбати про спа­сіння душ своїх ближніх.

Підготував о. Андрій Коваль, СБССЙ      
Часопис "Греко-Католицька Традиція", №1 (173)

Примітки:
1 – Ralph M. Wilgen, Ren wpada do Tybru. Historia Soboru Watykanskiego II, Краків 2010, с. 19 та ін.
2 – Там же, с. 23
3 - Lumen Gentium, п. 8/б
4 - Проповідь до вірних Церкви в Кесарії
5 - Пор. також, наприклад Лева ХІІІ, енцикліка Satis cognitum на тему єдності Церкви, Denz. 3300-3310
6 - Il Segno, Місячник Міланської дієцезії, червень 1986
7 - Промова Ci riesce, 6 грудня 1953 р.
8 - J. Ratzinger, Les Principes de la theologie catholique, ed. Tequi, 1982, c. 426
9 - Andrea Mancinella, Rok 1962. rewolucja w Kosciele, 2011, c. 121
10 - Там же
11 - Там же, с. 122
12 - Павло VI під час гомілії 29 червня 1972 р.
13 - Павло
VІ, Ломбардський Колегіумб 7 грудня 1968 р.
14 - І Ватиканський собор, Denz. 3020


Схожі матеріали:

Категорія: Традиціоналізм | Переглядів: 9020 | Додав: Anatoliі☩UCT☩ | Теги: Пій ІХ, Пій Х, Антимодернистська Присяга, масонерія, 2 Ватиканський Собор, лібералізм, екуменізм, модернізм, Католицька Церква, традиціоналізм | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Присвячений
Дитятку Ісусу

Відправляємо:



Молитовні прохання
500

Підпишіться на оновлення:





Пошук на сайті




Даний сайт синхронізовано під браузери Mozilla Firefox та Opera
2008-2020©Ukrainian Catholic-Traditionalist
Усі права застережено. Повне або часткове використання матерiалiв www.traducionalist.info дозволяється за умови посилання (для iнтернет-видань — гiперпосилання) на www.traducionalist.info. Увесь матеріал, представлений на сайті www.traducionalist.info, взятий з відкритих джерел. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних імен та інших відомостей несуть автори публікацій.
Яндекс.Метрика