Меню сайту

Категорії розділу
Публіцистика [340]Демонологія, містицизм [81]
Молитви-екзорцизми [15]Рідкісні молитви [18]
Екзорцизм [24]Книги [21]
Молитви [190]Секти, культи, окультизм [180]
Підпілля, історія УГКЦ [63]Християнський софт [5]
Часопис "Пізнай Правду" [22]Життя Святих [116]
Творчість [16]Масонерія і антихрист [236]
Відео Online [36]о. Піо "Щоденник Любові" [5]
Християнський націоналізм [104]Безбожники [35]
Папа Бенедикт ХVI [47]Московська психіатрія (МП) [105]
Культура [17]Життя у чистоті [40]
Роздуми про віру [100]Суспільні проблеми [428]
Пророцтва, об'явлення [51]Повчання, настанови [384]
Образки, ікони [5]Пресвята Богородиця [128]
Християнська містика [27]Українознавство [76]
Наука Церкви [412]Профанації [16]
Екологія [7]Цікаво... [67]
Традиціоналізм [61]Криза Церкви. Модернізм [62]
Повчальні історії, притчі [173]Паломництво [10]
о. Габріель Аморт "Нове визнання екзорциста" [26]Подружжя [121]
Християнська етика [39]Апокрифи [2]

Друзі сайту
Унійна Традиція УГКЦ
УГКЦ (Скала-Подільська)
В обороні католицької віри
Джублик в Закарпатті
Персональний сайт Павлюк
Молитва
Братство Св. Пія Х (BY)
Братство Св. Пія Х (RU-Mos)
Братство Св. Пія Х (RU-Pet)
Una Voce Russia
Промінь Любові
Голодомор-геноцид 1932-33
Аве Марія
Бушкрафт
Українська благодійницька мережа
Благодійний Фонд «ТИ – АНГЕЛ»
Допомога онкохворим дітям

Форма входу
E-mail/Login:
Пароль:

Головна » 2016 » Травень » 30 » Підпілля, історія УГКЦ » «Христовий скиталець». Священномученик Олексій Зарицький
15:36
«Христовий скиталець». Священномученик Олексій Зарицький

"Христовий скиталець", який подолав тисячі кілометрів, аби бути Божим промінцем віри, надії та любові в "долині темряви", у табо­рах Сибіру й Казахстану. Щоб перев'язувати рани душі... І не тільки рідним українцям, а й росіянам, по­лякам, казахам, німцям. Усім, хто шукав Бога. Аби принести своїм служінням мир і всепрощення.

Олексій Зарицький народився 17 жовтня 1912 року в селі Більче Ме­диницького повіту на Львівщині (те­пер Миколаївський район Львівської області) в сім'ї дяка парафіяльної церкви Василя Зарицького та його дружини Марії, які виховували в любові шестеро дітей. Правдиве релігійне життя в родині мало вплив на юну душу Олексія, котрий ще змал­ку любив молитву та церковні богослуження. Щосуботи звечора чистив взуття, аби вранці прийти вчасно на Літургію, а після Служби Божої чи не останнім виходив із храму.

Від 1922 до 1931 року навчався у Стрийській гімназії, після закінчення якої вступив до Львівської Богословської Академії, відчуваючи безсумнівне священиче покликання. Тут Олексій опинився в унікальному академічному середовищі, яке, ймовірно, допомогло утвердитися його покликанню. Серед наставників, професорів Олексія були щирі, віддані служінню Церкві особистості: викладач біблістики і патрології отець Василь Лаба, автор книги "Патрологія: життя, письма і вчення Отців Церкви"; викладач філософії, етики і соціології отець Миколай Конрад, автор книги "Нарис історії старинної філософії", викладач дог­матики отець Андрій Іщак, викла­дач літургіки отець Степан Рудь та викладач схоластичної філософії, ректор Львівської Богословської Академії, ісповідник віри - патріарх Йосиф Сліпий. Отці Миколай Конрад та Андрій Іщак 1941 року загинули мученицькою смертю, а 2001 - були проголошені блаженними священно­мучениками.

Олексієві ще не було 24 років, коли він постановив бути неодру­женим священиком. 28-29 квітня 1935 року одержав піддияконські та дияконські свячення, а 7 червня 1936 року в соборі Cв. Юра Митрополит Андрей Шептицький рукопо­ложив його в сан священика.

"Він відзначився великими чес­нотами душі: глибокою побожністю, лагідністю і погідністю духа. Завж­ди веселий, бадьорий та готовий до праці. Не диво, що вже в часі своїх студій він звертав на себе увагу своїм духовним життям і належав до найкращих духовно вироблених питомців. Як священик, він мав ста­ти духівником Малої Семінарії, одна­че задля слабого здоров'я остався в сільській парохії" (митрополит Йо­сиф Сліпий).

Невдовзі після свячень отця Олексія було призначено сотрудни­ком на одну з найбільш занедбаних парафій - у села Стинова Нижня і Стинова Вижня на Стрийщині. Здиву­вало й засмутило молодого отця те, що дуже мало людей приходило на богослуження. З'ясувавши причину (селяни пристали до протестантської спільноти), він намагався виправити цю ситуацію: відвідував місця, де збиралися люди, зокрема місцеву "Просвіту", працював із дітьми, мо­лоддю, намагаючись оживити парафіяльне життя. Старенький па­рох щиро шкодував отця Олексія, співчував йому й сумно усміхався: мовляв, тут уже нічого не вдієш. Од­нак отець Зарицький не знеохочу­вався. Майже два роки він трудився на цій парафії. Часто свої незначні грошові надходження з парафії роз­давав нужденним. Його батько соро­мився, дивлячись на скромний одяг свого сина: "Та ти вже два роки на парафії, і собі нічого - ні чобіт, ні плаща, нічого не справив. Та мені стидно, що ти - священик і такий убогий приходиш до мене". То [тато] заказав у шевця чоботи, хутро - щоб якийсь вид мав..." (Зі спогадів Марії Іващишин).

Згодом молодого священика ске­рували в село Струтин на Золочівщині. Досвід праці, набутий під час душпастирювання на попередній парафії, отець широко застосовував та поглиблював. Парафіяни щораз активніше долучалися до життя церковної спільноти, пожвавлювалося і їхнє духовне життя: щомісяця люди приступали до таїнств Покаяння та Пресвятої Євхаристії.

Діти та молодь - особлива царина діяльності отця Олексія. Для най­менших він створив дитячий садочок, де вони вивчали пісні, вірші, танці, а також пізнавали основи катехизму. Готував діток до святих таїнств По­каяння та Пресвятої Євхаристії. Для найстаранніших отець організовував поїздки до Гошева. Діти, здібні до науки, завдяки клопотанню отця Зарицького мали змогу навчатися в "Рідній школі" в Золочеві. Якось отець прийшов відвідати сім'ю, де батько був інвалідом війни. З'ясувавши, що дитина не може відвідувати школу через матеріальні нестатки, доклав усіх зусиль, аби звільнити її від оплати.

"Для нас, дітей, я пам'ятаю, в церкві, в захристії, організував бібліотечку. Тому що хата-читальня була і там була, бібліотека, але для дорослих, для дітей не було [...]. Він усе записував собі: хто яку взяв книжку. Якщо не приніс, то він на­гадував. А якщо приніс вже, то він тоді обов'язково розпитав: "А про що ти там прочитав? А що тобі спо­добалось? А що не сподобалось?" (Зі спогадів Григорія Романишина).

Смиренність, лагідність, надмірна скромність, турбота про ближнього, батьківська мудрість... Ці риси отця Олексія полонили його парафіян. Він дбав не тільки про їхній релігійний, духовний, культурний поступ, а й про добробут. Отець За­рицький ініціював зведення Народного дому, а задля покращення рівня життя селян організував кооператив зі збору та переробки молока, на­лагодив мережу збуту (виготовлене масло постачали до Львова). Люди бачили в ньому і доброго пастиря, і дбайливого господаря, довіряли йому та горнулися до нього.

"На Йордан, коли отець За­рицький ходив зі свяченою водою по селу, коли заходив у хату, де бідно жили, або жінка вдова була, маленькі діти були, він незамітно для самої жінки, клав гроші під об­раз або в якесь таке місце, де потім можна було знайти" (Зі спогадів Григорія Романишина).

Перший прихід радянської вла­ди позначився знищенням того, що поставало роками, а саме: руйнуванням релігійного, просвітницького та господарського життя парафії. У будинок, де мешкав отець Олексій, поселили кілька сімей із Росії, які працювали на будівництві нової залізничної колії. Таке сусідство, зви­чайно ж, не сприяло душпастирській праці. Було заборонено проводити уроки релігії в школі. На свій страх і ризик отець поділив дітей на групи за місцем проживання, призначивши в кожній із груп найкращого учня, який мав навчати інших, а також збирав дітей у себе вдома.

Настали часи голоду... Люди приходили до будинку отця з надією на підтримку. Він зі співчуттям та милосердям ділився тим, що мав. Якось господиня, яка допомагала отцеві Олексію в побуті, намагала­ся прогнати з подвір'я людей, котрі просили їсти. Але надійшов отець і, відкривши запаси, сказав, аби люди взяли стільки, скільки потрібно. Го­сподиню попросив не робити так більше, бо "люди бідні, просять їсти. Треба дати..."

До жахіть воєнного лихоліття долучилося намагання радянської влади знищити Українську Греко- Католицьку Церкву. На настирливі "прохання" перейти в лоно Російської Православної Церкви отець Олексій відповідав одно­значно: "Я є в своїй вірі і Церкву не зраджу!", продовжуючи своє душпастирське служіння.

1946 року отець Зарицький переїхав у село Рясна-Руська біля Львова, де перебував під пиль­ним оком органів влади. Хоча знав, відчував, що заарештують, зрештою, як і багатьох греко-католицьких священиків після Львівського псевдособору, проте відступати й не думав вважаючи: "Якщо така воля Божа бути заа­рештованим, то я готовий". Лю­дей закликав бути витривалими у вірі.

Він, як завжди, відкритий до чужого горя, готовий підставити плече допомоги, допомогти "нести хрест", підтримати в будь-який спосіб. Жив не для себе, а для людей.

"Бідна вдова, четверо дітей, згорає хата і все, що в хаті. І вона лишається без домівки, без притулку. І отець дає їм притулок у себе на приборстві. Але там була ще особлива така біда в них, тому що найменша дівчинка Марійка мала з дитинства якусь таку ваду: ... хворо­бу хребта і грудної клітки. Вона про­лежала кілька років у гіпсі. На спині лежала отак, і отець її виходив" (Зі спогадів Костянтина Козинського).

У Рясній-Руській отець Олексій Зарицький, попри заборону уряду, продовжував катехизацію дітей.

"Чекали того дня, коли перед школою дорогою пройде з поглядом на вікна - то означало, що сьогодні [буде] релігія. Діти один одному пе­редавали про це і після уроків - бігом до отця на приборство. Він посадить нас - кого на ліжко, кого на лавку [...]. Отець якось так умів завжди побудувати, що то було з жартами, з цікавими розповідями, смішними. І це дітей дуже вабило" (Зі спогадів Костянтина Козинського).

Він глибоко переживав трагедії українських родин, вивезених на Сибір.

"На Різдво після Святої вечері люди збиралися до церкви. В село вривається тая зграя з тими штика­ми, з автоматами, і тоді забрали ба­гато родин в Сибір. Отець, безпереч­но, переносив це дуже болісно. Він був такий стривожений. Він любив радитися зі старшими людьми. Він висказував свої думки. По всьому видно було, що його чекає та Хресна дорога [...]. Якось мій батько каже йому: "Отче, так для самозбережен­ня, поставте підпис і оставайтеся тим, яким Ви є. Ви потрібні людям. І батько мій за те поплатився. Отець відповів йому різко: "Ну, пане Ко­зинський, від вас я того не чекав!" (Зі спогадів Костянтина Козинсько­го).

Отець Олексій жив у передчутті неминучого. Його останньою наста­новою, яку пам'ятають парафіяни, була: "Не зрадьте віри батьків!"

Якось дорогою додому отця перестріли агенти держбезпеки, сказа­ли, що його заарештовано, проте у відповідь почули: "Якщо потрібне моє тіло, то стріляйте тут мене, а якщо душа - то її я не віддам". Відтак арешт... Золочівський замок, переобладнаний на в'язницю, де він перебував до рішення суду. Отець повсякчас намагався розвіяти пе­чаль та страх, заохочував в'язнів до молитви.

"Люди мали вервички з хліба. Щодня відправляли вечірню, деколи молебен, рано, в обід і ввечері молилися. Отець Олексій завжди ділився їжею зі всіма. Розказував історію нашої церкви, про православіє і ка­толицизм. Підтримував всіх на дусі, бо люди думали, що це вже кінець. Отець Олексій був завжди спокійний, мав дар впливати на людей" (Зі спогадів Володимира Злунка).

Згодом отця перевели до львівської в'язниці, де він перетерпів нелюдські знущання та голод...

29 травня 1948 року за політичною статтею (як голову "Просвіти") отця Олексія засуджено до восьми років у виправно-трудових таборах.

Табори в Мордовській АРСР, Кемеровській та Омській області. Му­ляр, штукатур, вантажник цегли... На рівні з усіма терпеливо викону­вав усю каторжну роботу, а долоні його були стертими до крові. Проте отець усіх заохочував до молитви, аби Господь допоміг нести гідно цей тягар хреста.

"Отець був відданий вірі, спокійний, без спалахів і емоцій. Роз­мови з отцем Зарицьким були про майбутнє, як себе поводити, як бути добрим християнином" (Зі спогадів Івана Поповича).

31 грудня 1954 року термін ув'язнення отця Зарицького закінчився. Була субота, але отець не міг залишити вірних без недільної Служби Божої, тому залишився до понеділка...

11 січня 1955 року отець Олексій прибув на заслання в Караган­ду. Йому було заборонено повертатися до України. У квітні 1956 року цю заборону було знято, але отець вирішив залишитися, щоб продовжувати своє душпастирське служіння. Працюючи сторожем на будівельному майданчику, служив Божественні Літургії по приватних будинках, на шахтах. Згодом під церкву облаштували одну з кімнаток у бараку. На богослуження в неділю і свята приходило близько 60-70 осіб.

"Він радів, що він з людьми... Що люди вірять у нього. Що віру Христо­ву не забувають. А ми не могли за­бути, бо ми за то страждали. І там ми хотіли того, як нас батьки колись навчали, і ми тої віри хотілись-мо всюди. І ми ся не бояли" (Зі спогадів Ганни Лилик).

Отець Олексій служив не лише вірним східного обряду. Щодня на катехизацію до нього приходили діти різних національностей - поляки, німці, латвійці. Аби духовно послу­жити їм, Отець відправляв для них у латинському обряді.

Серед людей, засланих у ці сте­пи, були й римо-католицькі свяще­ники. Вони не раз зустрічалися для духовних бесід.

"Ми з отцем Олексієм познайо­мились в 1955 році в Караганді, де вже наступного року він відкрив церкву для українців. Отець знав і латинську месу, і служив для українців церковнослов'янською мовою, а для німців і поляків - латинською. Він був дуже старанним і трудолю­бивим священиком. Окрім дуже інтенсивної роботи в Караганді, він ще здійснював місійні поїздки у прилеглі місцевості" (Зі спогадів отця Владис­лава Буковінського).

Найчастіше богослуження в при­леглих місцевостях задля безпеки відбувалися вночі. Кожен приїзд отця Олексія був великим святом для вірних.

Навесні 1957 року отець Зарицький відвідав Україну. Зустрівся з єпископом Василем Величковським і одержав доручення розшукати ми­трополита Йосифа Сліпого.

Життя в його Україні - те­пер радянській - краяло серце: греко-католицькі храми, які побудували діди, прадіди, належать іншій Церкві, як і багато його колишніх парафіян... Був враже­ний і пригнічений після зустрічі з близьким другом-семінаристом Ан­тоном Поточняком, який став од­ним з ініціаторів сектанського руху "покутників", що активізувався в умовах підпілля Церкви.

Упродовж літа 1957 року отець Зарицький жив у батьків сестри Констанції (Оксани) Сенюк, ЧСВВ у Рясній-Польській. Його несподівана поява, богослуження, таїнства, які він звершував, були колосальною підтримкою та розрадою для бага­тьох священиків, монахинь, зокре­ма Згромаджень Св. Йосифа та Cв. Вінкентія. Вони додають радості та надії підпільній Церкві.

Відвідав отець Олексій і свого батька. Гроші, які той дав синові, щоб він купив собі новий одяг, роздав тим, хто в потребі, і повернув­ся до батькової оселі без обновок. Бідним гроші потрібні більше, а одяг...

Листи отця Олексія сповнені те­плотою віри та любові. Вони - живі. Вони - про найважливіше. Вони - від серця...

"Спеціальну радість відчуваю по одержанні Ваших листів, написаних до мене. З них я пізнав стан Вашої душі, і це мені справило радість, бо моральний стан людини треба цінити, як всі скарби світа. З ваших листів я довідався про те, що Ви живете в згоді і в супружій любові. Нема кращого життя, як в добрій родині, де одно другого розуміє, співчуває, помагає. Нема кращої приязні, як між добрим му­жем і женою. Та лиш ті знаходять щастя в супружестві, які розуміють це життя в світлі Євангелія. Життя - це обов'язок! Жити - значить про­славляти в молитвах Творця, жити, значить добре творити, для другого бути покірним, терпеливим, проща­ти, контролювати кожне своє слово і думку, чи вони виходять на добро. І якраз родина є місцем, де можна здобувати ці чесноти, ними прикра­сити свою душу і знайти щастя вже на цьому світі. Життя супруже - то життя безперервних уступок, жертв і помочі одне для другого в ім'я Бога і добра. Нехай у Вас все так буде! Шукайте Бога, а жива буде душа Ваша - вчить Ісус Спаситель. І Ви так творіть. Моліться много разом голосно, сповідайтеся кілька разів у році, цініть Службу Божу і буде­те мати Бога в душі, бо хто Його має, він всьо має. А хто немає Бога в душі, хоч би цілий світ мав, він нічого не має. Ця могутня думка, яка мені до тепер світила, і я щасливий, що її вважаю за найвзнеслішу думку життя" (Із листа отця Олексія).

Отець і надалі залишався під пильним наглядом міліції, а тому 21 вересня 1957 року він повернувся до Караганди. Його словами про­щання стали: "До зустрічі в небі!"

Місіонерська діяльність отця За­рицького поширюється на терени Самари, Уралу, Оренбурга, Казахстану. У Красноярському краї отець Олексій зустрівся з митрополитом Йосифом Сліпим. Відомо, що цих зустрічей було кілька. Митрополит призначив отця адміністратором Ка­захстану з осідком у Караганді.

Від того часу за отцем Олексієм стали стежити ще пильніше...

"Він добрався до митрополита Сліпого, якого вимушено помістили у старечий будинок у Красноярському краю в Сибірі. Отець Олексій бачився з ним [...] у лісі. На зворотній дорозі його схопили і впродовж декількох днів допитували в КГБ Красноярсь­ка. Правда, його випустили на сво­боду, і він повернувся в Караганду, та з цього часу земля під його но­гами почала горіти..." (Зі спогадів отця Владислава Буковінського).

Згущуються чорні хмари... Отець дізнався, що його богослуження відвідує особа, яка все детально переповідає органам. У 1960 році отця Олексія позбавили прописки, місця офіційної реєстрації за місцем проживання, що загрожувало ареш­том.

"В Радянському Союзі людина без прописки підпадала під кримінальну статтю. Від цього моменту о. Олексій мав три можливості: влаштуватися офіційно на роботу і припинити свої безперервні мандри, скористатися із дружніх пропозицій його друзів і влаштуватися на роботу фіктивно з тим, що за нього працюватимуть інші, або, незважаючи на небезпеку ще одного ув'язнення, продовжува­ти своє служіння, не зважаючи ні на що. Особа, яка мені розповідала про блаженного о. Олексія, з пев­ним жалем говорила про те, що він не скористав із того варіанту, який у моєму списку є другим. Адже, маю­чи фіктивну працю, він міг би про­довжувати своє служіння майже без обмежень. За нього би працювали інші, але йому слід було б лише час до часу відзначати себе у робочому табелі. Блаженний Олекса вибирає третій варіант.

Якби він поступив у перший чи другий спосіб, можливо жив би ще до сьогодні, ремствують деякі його парафіяни: зміг би ще служити для сотень і тисяч вірних у Росії, Казахстані і в Україні, навернув би сотки людей до Церкви...

Так або ні. Він просто не захотів перекласти свого хреста на плечі інших..." (Петро Дідула, автор доку­ментального фільму про о. Олексія Зарицького "Мандрівник задля Хри­ста").

Однак отець вирішив стати добровільним "Христовим скитальцем". Йому потрібно багато вільного часу, аби належно виконувати свою місійну працю, адже місце праці свя­щеника - Божий виноградник:

"Найдорожчий тату, Вашого ли­ста я одержав. Сердечно дякую. Ви, тату, пишете, що тепер треба чесно працювати. Це правда. Я на працю дивлюся як на обов'язок, який вло­жив Творець-Бог на совість кожного чоловіка. Моя праця - це служити в Божому винограднику..." (Із листа отця Олексія).

Отець Олексій мав бути дуже обережним. Якось у Челябінську просили зголоситися тих, хто може повідомити місцеперебування "зло­чинця", якого зображено на фотографії... Кілька разів отця затримувала міліція, однак, на щастя, обходилося лише попередженням. Сучасники отця згадували, що якось, коли отець був під вартою, йому в молитві з'явилася Пресвята Богоро­диця. Він просив її про звільнення - і наступного дня уже поспішав служи­ти своїм вірним.

Отець Зарицький здолав тисячі кілометрів Сибіру та Казахстану, опікуючись вірними. Служив віддано й безкорисливо. Він міг цілу добу не їсти і не спати, аби не втратити часу...

У квітні 1962 року приїхав до Караганди... Отець Олексій завжди був худий і досить високий, а тоді змарнів до решти. Тільки блистіли йому очі. Справді виглядав він на ісповідника віри і кандидата на мученика... В розмові зі мною отець Олексій признав, що ситуація в Караганді є для нього небезпечна, однак казав, що йому дуже жалко українців, залишених у Караганді, греко-католиків, котрі є дуже занедбані, а горнуться до нього. Ка­зав, що постарається якнайскорше закінчити свою душпастирську пра­цю серед українців, а потім впрост із Караганди поїде до Таджикиста­ну. Бог зарядив інакше" (Зі спогадів отця Владислава Буковінського).

9 травня 1962 року в Караганді отця заарештували - біля тієї шах­ти, де колись діяла українська церква, у якій він служив. Винесено вирок: два роки позбавлення волі - за "дармоїдство", а насправді за активну душпастирську діяльність. У таборі отець Олексій працював кравцем. І хоча робота не була важкою, здоров'я цього великого мандрівника-апостола все більше погіршувалося (гастрит, гіпертонія). Загостренню цих хвороб сприяло й харчування. На одну особу в таборі витрачали тільки 10 г борошна, 12 г круп, 1 г цибулі, 150-200 гхліба і в необмеженій кількості... сіль. Щодня в таборі помирало 40-50 осіб. Узим­ку тіла померлих скидали в рови, навіть не закопуючи.

Врешті, отець Олексій потрапив до в'язничної лікарні у поселенні Долінка.

"Він був дуже худий. Жінки пла­кали. Він каже: "Не плачте. Мати Божа приходила до мене і сказала, що невдовзі Вона мене забе­ре" (Зі спогадів сестри Серафими Шмідляйн).

Помер отець Олексій Зариць­кий 30 жовтня 1963 року. Очевидці згадували, що коли в сутінках тіло покійного отця Олексія на возі вез­ли на кладовище, "похоронну ходу" супроводжувала жінка в незвичному білому вбранні. Коли ж прибули до могили, жінка в білому зникла.."

З часом, коли кладовище в Долінці мали знести, українці перепо­ховали останки отця на кладовищі поселення Тіхоновка, де нині стоїть римо-католицький храм на просла­ву блаженного Олексія Зарицького. Коли Українська Греко-Католицька Церква вийшла з підпілля, тлінні останки отця Олексія перевезли в Україну, у Рясну-Руську, й поховали на подвір'ї храму, в якому він слу­жив до арешту.

"Життя - то велика задача. Воно буває часом химерне. Йде вгору, відтак вниз, відтак знову підноситься. Є одначе засада: ніколи не перениматися життєвими успіхами і не падати на дусі в невдачах. Сильна віра в Бога повинна бути світлом, що просвічує дорогу життя, а найвищою мудрістю - страх перед образою Бога. Хто живе в тих правдах, ніколи не схибить і в най­тяжчих хвилинах життя має мир на душі, якого не може дати світ. Нехай мир Божий панує у Ваших серцях, і ласка Божа нехай хоронить Вас перед всяким лихом" (З листа отця Олексія).

17 жовтня 1912 року - народив­ся в селі Більче Мединицького повіту на Львівщині.

1922-1931 роки - навчався у Стрийській гімназії.

1931-1934 роки - здобував освіту у Львівській Богословській Академії.

28-29 квітня 1935 року - під- дияконські та дияконські свячення.

7 червня 1936 року - одержав священичі свячення з рук Митропо­лита Андрея Шептицького

1936-1937 роки - душпастирсь­ке служіння у селах Стинова Нижня та Стинова Вижня на Стрийщині.

1937-1946 роки - парох села Струтин на Золочівщині.

1946-1947 роки - парох села Рясна-Руська на Львівщині.

1947-1948 роки - арешт та пе­ребування у в'язницях Золочева та Львова.

29 травня 1948 року - засудже­ний до восьми років ув'язнення у виправно-трудових таборах.

31 грудня 1954 року - звільнений з табору без права повернення в Україну.

11 січня 1955 року - прибув на заслання в Караганду.

10 квітня 1956 року - знято заборону повертатися в Україну, але отець вирішив залишитися у Караганді, щоб продовжувати своє душпастирське служіння.

26 жовтня 1957 року - реабілі- тований за відсутністю складу зло­чину.

Весна-літо 1957 року - відвідав Україну.

1958 року - зустрічі в Красно­ярському краї з митрополитом Йо­сифом Сліпим, який призначив отця Олексія адміністратором Казахстану.

9 травня 1962 року - заареш- тований та засуджений за "дармо- їдство".

30 жовтня 1963 року - помер у в'язничній лікарні поселення До- лінка Карагандинської області.

Свідчення

"Я, Бріль Галина Йосафата, 1932 р. н., повідомляю, що за посеред­ництвом молитов Блаженного священномученика Олексія Зарицького одержала ласку оздоровлення.

Внаслідок тяжкого перелому руки (хірургічної шийки плечової кістки) після зняття гіпсу утворилася велика гематома (крововилив), яка вже декілька днів почала видавати неприємний запах розкладу. Рука опухла, було відчуття сильного стис­нення руки в кисті. Пальці опухли, посиніли, не згинались. Ранком я мала їхати до лікаря.

Пробудившись, відчула раптове полегшення: пухлина зменшилась, сильне затиснення руки в кисті ми­нулося, я вільно могла рухати паль­цями й рукою, посиніння зникло. Я дуже була здивована таким раптовим полегшенням і до лікаря не поїхала. Що сталося? Пригадала собі сон, як якийсь мужчина зосередже­но з лагідним ясним поглядом довго дивився на мене. Я не розуміла, чого він від мене хоче. І так ми дивились один на одного, нічого не говоря­чи. Раптом він зник. Коли я ранком встала, на столі побачила образок із мощами Блаженного священномуче­ника о. Зарицького, якого вчора по­дарувала мені с. Онуфрія.

З подивом і вдячністю я впізнала, що це був о. Зарицький, який, ма­буть, мене оздоровив. Це таке моє переконання і відчуття" (Зі слів сестри Йосафати, ЧСВВ 19 лютого 2002 року).

http://www.saintjosaphat.org



Схожі матеріали:

Категорія: Підпілля, історія УГКЦ | Переглядів: 347 | Додав: Anatoliі☩UCT☩ | Теги: ліквідація УГКЦ, репресії, історія УГКЦ, ПІДПІЛЛЯ УГКЦ, переслідування УГКЦ, повчальні історії, цікаві історії, Життя святих | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Присвячений
Непорочному Серцю Діви Марії

Відправляємо:

Годину прославлення


Молитовні прохання
500

Підпишіться на оновлення:





Пошук на сайті




Даний сайт синхронізовано під браузери Mozilla Firefox та Opera
2008-2017©Ukrainian Catholic-Traditionalist
Усі права застережено. Повне або часткове використання матерiалiв www.traducionalist.info дозволяється за умови посилання (для iнтернет-видань — гiперпосилання) на www.traducionalist.info. Увесь матеріал, представлений на сайті www.traducionalist.info, взятий з відкритих джерел. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних імен та інших відомостей несуть автори публікацій.
Яндекс.Метрика