Меню сайту

Категорії розділу
Публіцистика [340]Демонологія, містицизм [81]
Молитви-екзорцизми [15]Рідкісні молитви [18]
Екзорцизм [24]Книги [21]
Молитви [190]Секти, культи, окультизм [180]
Підпілля, історія УГКЦ [63]Християнський софт [5]
Часопис "Пізнай Правду" [22]Життя Святих [116]
Творчість [16]Масонерія і антихрист [236]
Відео Online [36]о. Піо "Щоденник Любові" [5]
Християнський націоналізм [104]Безбожники [35]
Папа Бенедикт ХVI [47]Московська психіатрія (МП) [105]
Культура [17]Життя у чистоті [40]
Роздуми про віру [100]Суспільні проблеми [431]
Пророцтва, об'явлення [52]Повчання, настанови [384]
Образки, ікони [5]Пресвята Богородиця [128]
Християнська містика [27]Українознавство [76]
Наука Церкви [412]Профанації [16]
Екологія [7]Цікаво... [68]
Традиціоналізм [61]Криза Церкви. Модернізм [62]
Повчальні історії, притчі [173]Паломництво [10]
о. Габріель Аморт "Нове визнання екзорциста" [26]Подружжя [121]
Християнська етика [39]Апокрифи [2]

Друзі сайту
Унійна Традиція УГКЦ
УГКЦ (Скала-Подільська)
В обороні католицької віри
Джублик в Закарпатті
Персональний сайт Павлюк
Молитва
Братство Св. Пія Х (BY)
Братство Св. Пія Х (RU-Mos)
Братство Св. Пія Х (RU-Pet)
Una Voce Russia
Промінь Любові
Голодомор-геноцид 1932-33
Аве Марія
Бушкрафт
Українська благодійницька мережа
Благодійний Фонд «ТИ – АНГЕЛ»
Допомога онкохворим дітям

Форма входу
E-mail/Login:
Пароль:

Головна » 2016 » Березень » 27 » Наука Церкви » Христос-Цар. Пояснення енцикліки Quas primas про царську гідність Христа-Царя (продовження)
13:05
Христос-Цар. Пояснення енцикліки Quas primas про царську гідність Христа-Царя (продовження)

11 грудня 1925 року Божого світлої пам'яті Папа Пій ХІ проголо­сив для цілого світу енцикліку Quas primas - про царську гідність Хрис­та, нагадуючи всім, що Він має упо­вні царювати вже в нашому земному житті. Цією енциклікою Папа уста­новив у Католицькій Церкві свято Христа-Царя, яке має святкуватися щорічно в останню неділю жовтня:

"Нашим апостольським автори­тетом установлюємо свято Господа нашого Ісуса Христа-Царя, яке має святкуватися в усьому світі щорічно в останню неділю місяця жовтня (...). Доручаємо також у цей день що­річно відновлювати посвяту всього людського роду Найсвятішому Сер­цю Господа Ісуса, яке Наш попередник, святої пам'яті Пій Х, наказав по­вторювати кожного року".

Папа призначив святкування того свята на неділю, "щоб не тільки духовенство через Службу Божу й у священичих молитвах зі свого боку віддало честь Божому Цареві, але також, щоб і люд, вільний від що­денних занять, дав Христові в дусі святої радості славне свідчення по­слуху і свого підданства". Остання неділя жовтня найбільше наближена до днів поминання наших померлих, щоб вказати на глибокий зв'язок во­юючої Церкви на землі, терплячої в чистилищі та тріумфуючої в Небі1. Установлення свята під кінець року вказує, що людство аж в останніх ча­сах по Воскресінню Христа зможе з допомогою ласки прийняти Господнє царювання. Проте статися це може на тому світі, не при кінці світу, коли Вселенна переміниться - як випли­ває зі Свято Письма й католицької Традиції, що переконана про най­вище право Христа до царювання. І саме те, власне, відвічне право під­твердив і чітко проголосив у 1925 р. папа Пій ХІ в даній енцикліці, яка є живим документом і програмою для католицьких поколінь, як маємо ді­яти в сьогоднішньому світі.

Причина зла і лік від нього

На початку своєї енцикліки Пій ХІ вказує, чому в сьогоднішньому світі існує стільки зла, війн, ненави­сті, незгоди не тільки в суспільстві, а й у самих родинах, між народами. Так мало в ньому любові й миру, якого всі так прагнуть, та не можуть віднайти. Яка цьому причина? І Папа дає чітку відповідь: "навала зла (...) тому навідала світ, що дуже багато людей усунуло Ісуса Христа і Його найсвятіший закон із власних звича­їв та приватного, родинного і публіч­ного життя". Більше того вказує, що й надалі "і в майбутньому не заяс­ніє певна надія постійного миру між народами, допоки як окремі особи, так і держави не будуть сторонити­ся і заперечувати панування Нашого Спасителя". Напевно, кожен зразу ж запитав би, як з цього вийти, як по­вернути той мир, спокій та інші сус­пільні добра? Сьогодні утворюють спільні міжрелігійні, міждержавні та інші комісії для врегулювання тих чи інших непорозумінь та відмінностей у поглядах, бажають через діалог ді­йти злагоди. Та, на жаль, цього ні­коли на вчинять, навіть коли б самі були святими мужами, то хіба через те на короткий час стримають хво­робу, але ніколи її не ліквідують і не вилікують. Існує тільки один єдиний лік, на який саме вказує Папа: "не можна (...) найкраще спричинити­ся до привернення й утвердження миру, як тільки повертаючи царю­вання Нашого Господа".

Тому кожен християнин в міру своїх можливостей має боротися мо­литвою та жертвою, словом та вчин­ками за царство Христа в людських душах, в родинах, в навчальних і державних закладах, у Парламенті, у своїй державі та в цілому світі. Не можна бути пасивним до цієї справи і говорити, що це мене не стосуєть­ся, бо на світі є тільки два табори, третього не може бути, якщо ти не в одному, то означає, що ти пере­буваєш в другому, можливо, навіть не усвідомлюючи того. Папа Лев ХІІІ у своїй енцикліці Humanum genus це описує так: "Людський рід... по­ділився на два різні табори; з яких один бореться неустанно в обороні правди і чесноти, другий боронить це, що противиться правді й чесно­ті. Перший з них - це Царство Боже на землі, це є правдива Церква Ісуса Христа... Другий табір - це царство диявола, під владою і пануванням якого залишаються всі ті, які не по­слухалися Божого й вічного права.

Cв. Августин влучно і коротко описав причину і джерело обох тими словами: "Двоє царств утворила двояка любов; земне царство утво­рила власна любов, яка дійшла аж до погорди Бога; небесне царство ж утворила любов Божа, яка дійшла аж до погорди себе" (Св. Августин, Decivitate Dei, I. XIV, c. 28, P.L.XLI, 436).

Інші причини проголошення свята Христа-Царя

Проголошення енцикліки від­булося в кінці Святого Року, через який уділялися вірним особливі від­ пусти, і Папа, згадавши про велику мозольну місійну працю, зрошену кров'ю мучеників, та здобуття для Церкви за ласкою Божою багатьох душ, говорить, що це найкраща по­дяка Христу-Цареві за Його щире благословенство. Одночасно згадує про численний люд, що відвідував їх прощами у вічному місті Римі, а та­кож канонізації, що відбулися цього часу.

Цей рік був 1600-річницею від того часу, коли відбувся І Нікей­ський Собор. "Цей Собор визначив і як догму католицької віри подав, що Єдинородний Син є єдиносущ­ний з Отцем - а заразом, долучаю­чи до Символу віри слова "єго же царствію не будет конца", ствердив царську гідність Христа". Тому це не проста річниця згадки про нього, бо саме він чітко визначив і проголосив у символі віри науку про всесвітнє царювання Христа, яку традиція за­вжди зберігала в Католицькій Церк­ві від апостольських часів. А те що вона дійсно була від апостолів, на­ведемо бодай один вислів апостола народів св. Павла: "Мусить, бо він царювати" (І Кр. 15, 25).

Опісля Святіший Отець вказує, що не тільки він один бажав цього, а численні з духовенства просили про установлення свята, де б особливо підтверджувалася царська гідність Христа. Поручає, щоб людям в той день духовенство роз'яснювало суть свята та отримати багатство небес­них і земних дарів. "Шановні Брати (...) вже буде Вашою справою - те, що Ми скажемо про честь Христа- Царя, викласти доступно людям в тому дусі, аби ця річна урочистість принесла їм якнайбільшу користь у майбутньому". Тому згідно наказу і побажання нашого Найвищого Ар­хиєрея і Пастиря хочемо предста­вити вірним у письмовому вигляді роз'яснення, суть і значення того свята.

На превеликий жаль, сьогодні треба запитати, хто ще з амвонів церков говорить про Христа-Царя, про належне Йому пошанування, не тільки приватне і в церкві, але публічне богопочитання в держа­ві, державних установах, у школах та університетах; у яких ще греко-католицьких церквах в останню не­ділю жовтня взагалі святкують це свято та співають окрему службу (антифони, тропарі, Апостола, Єван­геліє тощо) для прослави в честь Христа-Царя? Чому не святкують? Чому не говорять? Чому відзначають свято Святого Письма, а про Христа-Царя і не згадають? Чому не слу­хають голосу Папи? На традиціона­лістів модерністи говорять, що вони непослушні, але виглядає якраз на­впаки...

Христос є Царем над людськими умами, над людською волею і над серцями

"Я - дорога правда і життя". Центром всього є Христос. У Старо­му Завіті дуже багато говориться про Христа як Царя, Папа згадує тільки деякі вислови. У Новому Завіті про­голошується, що Він є "Цар царів і Володар володарів" (Од. 19, 16), та й сам Ісус Христос сказав до Пилата: "Я є Цар" (Йо. 18, 37). Той Цар буде останнього дня судити всіх людей за їхніми вчинкам2.

Він є нашим Царем, а ми слуга­ми, що виявляємо Йому свою пошану через послух. Хто приймає Христа-Царя, той приймає його волю, за­кон і науку. Показує нам свою волю, а ми мусимо її виконувати. Воля ж Христа - це дві заповіді любові, де­сять заповідей Божих, шість церков­них заповідей і закон Церкви, тобто те, що навчає Церква. Ісус Христос був Царем для апостолів і людей, які були разом з ним і прийняли Його науку. І по вознесінню Його Цар­ству не буде кінця як на небі, так і на землі, бо сам це сказав: "Дана мені всяка влада на небі й на землі" (Мт. 28, 18). Він є між нами через своїх послів, але Він залишається Царем. Його посли є тільки голосом Царя і не мають права змінити волі Христа й мусять завжди слідкувати чи чинять і говорять по Його волі. Тими послами є священики і єпис­копи, а тим єдиним правдивим Його царством є Католицька Церква, вона дає нам Христа в Службі Божій, в якій Ісус відновлює свою жертву.

Він мешкає у Церкві в кивоті й тому ми хочемо до Нього часто при­ходити, бути в Його присутності, з Ним розмовляти. Христос присутній у святих Тайнах, у яких Він діє за посередництвом священика, немов свого знаряддя, наприклад, коли священик дає розгрішення в тайні Св. Сповіді, то це Христос прощає і розгрішає нас. Він є не тільки у Свя­тих Тайнах, але й у Своїй правді, а крім Нього немає іншої правди, і хто її відкидає, той відкидає само­го Христа. Церква посідає і зберігає Христову правду, тобто Його науку. Вона її зберігає і буде зберігати чи­стою і непомильною аж до кінця сві­ту, бо ворота пекельні не здолають її отруїти й знищити. Церква отримала Його волю, якщо хочеш знати волю Божу, то треба прийти до неї і запи­тати, а священик скаже, що це є за­повіді Божі й та наука, яка постійно передається в Церкві від апостолів аж до сьогодні. Якщо будемо вірні Христу на землі й будемо боротися тут за тріумф Його царства, то буде­мо з Ним у Небесному царстві.

Але поряд з царством Христа на землі є інше царство - диявола. Якщо ми не бажаємо бути під солод­кою опікою заповідей царства Хрис­тового і Його волі, то ми автоматич­но попадаємо під тяжке ярмо дияво­ла й ворогів Христа. Є одна дорога до Неба, але багато доріг до пекла. Найбільшими дорогами до пекла є гординя, гріх самого диявола, і нечи­стота (неморальність), якими йдуть більшість людей на згубу, але також є й інші гріхи, й фальшиві науки, які навіть прикриваються Христом, але не несуть повноти цієї науки і зво­дять багатьох з правдивої дороги, то саме ними користується диявол, щоб найсильніше воювати проти царства Христа і Його стада. Це справа дия­вола, щоб у людях був інший світо­гляд, принаймні двоякий, що можна служити Богу й мамоні3, можна бути віруючим, ходити до церкви, моли­тися і жити за засадам того світу, далі свідомо грішити, забавлятися грішними утіхами, порушувати Божі заповіді. Не можна служити Христу на 60%, а 40% - для диявола, не можна служити Богу й дияволові: "Яка спільність праведности з без­законням? - говорить св. ап. Пав­ло. - Що спільного між світлом та темрявою? Яка згода між Христом і Веліялом? Яка участь вірного з не­вірним? Які взаємини між храмом Божим та ідолами? Ми бо храм Бо- га живого (...). Тож вийдіть з-поміж них і відлучіться, - каже Господь" (ІІ Кр. 6, 14-17). А для того, щоб у нас не було цієї половинчастості, потрібно, як говорить Папа Пій ХІ, визнати "Христа як Царя сердець", бо тільки та людина може цілкови­то належати до Ісуса, коли полю­бить Його всім серцем, і в якому не лишиться більше місця для любові цього світу з його диявольськими спокусами. А до цього нас спонукає ще й та причина, що Ісус Христос є Богом і одночасно людиною, та посі­дає як людина Божу любов Пресвя­тої Тройці, а та Божа любов знахо­диться в Його Найсвятішому Серці, яке дозволив пробити і віддати нам, щоб за посідання нами того найлю­бішого Серця взамін ми не вагалися віддати Йому любов наших сердець на цілу вічність. Ось так Він має бути нашим Царем у переносному зна­ченні: в наших умах і волі, а найго­ловніше, в нашому серці, бо каже: "Сину, дай мені своє серце". Як лю­дина, Він отримав від Отця "...владу, славу й царство..." (Дан. 7, 13-14); бо Христос як Слово Боже, будучи єдиносущним Отцю, все має спільне з Ним, а тим самим, отже, і найвище та необмежене панування над всіма створіннями".

Христос у Св. Літургії

Святіший Отець згадує також, що від найдавніших часів Церква у Св. Літургії і в різних молитвах зга­дувала про гідність Христа як Царя, тому нагадує одне з найбільших пра­вил, яке було від самих початків, що християни молитвою виражали свою віру: "молитва Церкви є правилом віри", чи як ще говорять: lex orandi, lex credend (закон молитви є зако­ном віри). Тому це є ще одним до­казом почитання віддавна Христа як Царя. Тут Папа згадує, що в цьому діють однозгідно як латинські, так і східні обряди. Дещо більше пред­ставмо, як у нашому обряді під час Св. Літургії прославляємо Христа-Царя в день цього свята.

На великій вечірні в стихирах на "Господи возвах" співаємо: "Прий­шовши з Неба, Христе Царю, ти - над усіма, вище всякого началь­ства й влади, і сили, і володарства, і всякого славного імені, не тільки на цьому світі, але й у майбутньому...4". Як зрозуміло в тих словах поясню­ється влада Христа, що прийшов з Неба, як Бог, Який на землі є вищий понад всяку владу й силу, не просто в самих душах, а дійсно й реально Він має панувати над кожною дер­жавою, а вони мають віддавати Йому честь і славу. А під час Литії визна­ємо: "Царство твоє, Христе Боже наш, хоч є у світі, однак не від світу цього (...), Цар великий усієї землі. Тобою царі царюють і сильні пишуть правду". Не тільки в серцях є цар­ство Твоє, а й у цьому світі, тому ба­жаємо публічно визнавати Тебе між усіма людьми. А та правда - це Твої Заповіді, саме згідно них правителі держав мають писати державні за­кони. У прокімені співаємо: "Цар­ство Твоє, царство всіх віков, і вла­дичество Твоє во всяцім роді і роді".

На Святій Літургії свята Христа-Царя в Антифонах співаємо стишки з псалмів Давида:

"Вознесу Тя, Боже мой, Царю мой, і благословлю ім'я Твоє в вік і в вік віка. - Ти єси сам Цар мой і Бог мой. - Кто єсть сей Цар слави; Гос­подь сил, той єсть Цар слави".

А після входу на "Премудрость": "Аз поставлен єсьм Цар от него над Сіоном, горою святого єго".

О які прекрасні ці вислови! І хіба душа може не стриматися від вели­чання Царя Христа, і хіба в душі не піднесеться дух гонору та ревність у службі такому Царю, хіба людина, яка співає це, не зрозуміє, що той "Цар слави" бажає публічної чес­ті від своїх сотворінь і своїх слуг? А певно, що так.

Та можливо найкраще оспівуємо царство і владу Христа в кондаку: "Царю віков безсмертному, єдиному Христу Богу поклонимся і припадем зовуще: Тебі дадеся власть і честь, і царство, і всі людіє Тебі поработа­ют: власть Твоя - власть вічная, і царство Твоє не разсиплется, нас бо ради воцарися предвічний Цар Хрис­тос".

І коли співаємо або слухаємо це все в день свята Христа-Царя, то людина набирає відваги до боротьби за царство Христа у своїй душі, в ро­дині, в державі й цілому світі. Коли ми з увагою беремо участь у бого­служіннях на честь Христа-Царя, то отримуємо небесну ласку від предві­чного Царя, через яку в нашій душі скріплюється чеснота мужності, яка особливішим чином була нам уді­лена на Святій Тайні Миропомазан­ня, що вчинила нас воїнами Христа. Тому, скріплені ласкою Божою, не маємо чого боятися, а навпаки, вою­вати за такого славного і найвищого Царя в цьому світі.

А під кінець Служби Божої у Причаснику співаємо, той останній і підсумовуючий гімн Христу-Царю: "Господь Судія наш, Господь Князь наш, Господь Цар наш, той нас спа­сет. Аллилуя".

Хай буде слава і честь Христу-Царю на віки вічні!

Залежність людини і суспільства від Бога з причини акту сотворення

Бог є нашим Сотворителем, а ми Його сотворіннями. Без нього ми б не існували, Йому завдячуємо за все, кожен дар від Нього похо­дить, навіть любов у наших серцях маємо від Нього. Тому сотворіння має обов'язок любити свого Творця і виявляти Йому послушність. Той обов'язок є безоглядний, жодна лю­дина не може сказати, що має якесь право, щоб від нього утриматися чи його не виконувати.

Катехизм навчає, що ціллю на­шого життя є пізнати й полюбити Бога, Йому служити на цьому світі, щоб бути щасливими разом з Ним у майбутньому житті. Не можемо твер­дити, що любимо Бога, якщо Йому не служимо. Не можемо говорити, що служимо Богу, якщо не підпо­рядковуємося праву Христа-Царя. "Якщо любите ви Мене, - нагадує Спаситель, - Мої заповіді берегтиме­те" (Йо. 14, 15).

Бути сотворінням Божим не зале­жить від людини, хоче вона того чи не хоче, вона є цілком залежна від Нього, і має життя від Нього. Подібно є також і з кожним суспільством. Бог сотворив і дав людям суспільну при­роду, тобто потребу в інших людях. Тому, як одиниці, так і спільнота лю­дей прямує до своєї цілі, щоб спасти свою душу, осягнувши щастя з Бо­гом. Тому суспільство має допома­гати в тій цілі кожній людині. Отже, людина й одночасно суспільство є сотворені й залежні від Бога, з цього випливає, що все, що спричиняєть­ся до творення суспільства, мусить бути просякнуте Богом. Людина чи спільнота людей (суспільство) не може говорити Богові, як говорив Люцифер: "Не хочу служити!" Інак­ше чекає їх дорога впалих духів.

Бог є Богом суспільства, держа­ви в такій самій мірі, як і одиниці. А те що істотою суспільства є їх со­ціальний характер, вони винні Богу абсолютний соціальний послух і пу­блічне визнання того послуху Бого­ві.

Св. ап. Павло говорить: "Гнів Божий відкривається з неба на всяку безбожність і несправедливість лю­дей, які правду спиняють несправед­ливістю; тому що те, що можна відати про Бога, їм явне, бо Бог їм об'явив; невидиме ж його, після створення світу, роздумуванням над творами, стає видиме: його вічна сила і бо­жество. Так що нема їм оправдання. Бо пізнавши Бога, не як Бога про­славляли або дякували" (Рм. 1, 18- 21). Святий Дух проголошує устами Учителя Народів, що поганам, які перебувають у темноті безбожності не можливе пробачення їхніх блудів з причини відкинення Божої особи і відмови Їй віддати честь. Оскаржує їх про фальшування і перекручення Божої правди. Ніщо, абсолютно ніщо не може їх оправдати. Отже, якщо поган не можна виправдати, так і не можуть бути оправдані теперішні держави, які не віддають віддання публічно слави Богові (бо в приро­ді людини закладено віддання честі Богу). Тому це занедбання є непро­стимим, бо є неможливим прощення відмови підпорядкування Божим на­казам.

Усі Божі й людські діла мають за кінцеву ціль славу Божу і спасіння душі. Тому всі суспільні інституції, вся політична діяльність мусить мати на думці факт, що людина не була сотворена для того світу, але для ві­чності. Права, якими керують наро­дами, повинні в першу чергу зверта­ти увагу на кінцеву ціль людського буття (існування). По-друге, кожна політична система мусить бути згід­на з відвічними Божими правами, з духом Декалогу.

Папи завжди навчали, що по­між Церквою і державою мусить іс­нувати досконала згода і цілковите порозуміння. Причина цього є про­ста: Церква і держава є інституція­ми, установленими через Бога. Місія Церкви - провадити людей до спа­сіння, завдання держави - запев­нення своїм підданим матеріального добробуту. Він є невід'ємним, аби підлеглі без великих перешкод осяг­нули свою останню ціль. Через те що остаточна ціль держави є одночасно найвищою ціллю людини, тому все, власне, повинно бути цій меті підпо­рядковане. Як у людині тіло допо­магає душі, так само мають спільно взаємодіяти Церква і держава для добра людей. Папа Пій ІХ у збірни­ку блудів Syllabus чітко засудив тих, хто б твердив, що "Церква має бути відокремлена від держави, а держа­ва від Церкви".

Отже, Церква і держава мають співдіяти разом, держава спомагає Церкву в її місії спасіння душ і цей зв'язок має визнаватися публічним культом Бога, законами, які були би відповідними наслідками заповідей Божих, християнським вихованням дітей і молоді тощо. І навпаки, всяка незалежність людей від свого Сотво­рителя, це не що інше, як бунт проти Бога, який становить винятково тяж­кий гріх.

Гіпостатична унія

В енцикліці Quas primas Пій ХІ пояснює другу причину, чому маємо підпорядковуватися царській вла­ді Христа: через гіпостатичну унію. Гіпостатична унія - це з'єднання в одній особі Христа одночасно Бо­жої і людської природи, тобто Ісус Христос є одночасно Богом і лю­диною, одним словом, як говори­мо, є Богочоловіком. Оскільки є Богом, то ні від кого не залежний, від нікого нічого не отримав, сам у собі існує, все посідає і все напо­вняє (всім все дає) - все залежить від Нього. Оскільки є людиною, все, що має, отримав від Бога, але під особливими умовами. Святіший Отець наводить слова св. Кирила Олександрійського: "Він держить, одне слово, царювання над всіма створіннями не вимушеною силою, ані від нікого ззовні, але силою своєї істоти і природи, а далі каже папа: "Це означає, що Його влада опира­ється на тій предивній єдності, яку називаємо гіпостатичною". Тому фундаментальною підставою суспільного царювання Ісуса Христа є виразна воля і бажання Пресвятої Тройці, щоб запевнити Ісусові Хрис­ту правдиву й абсолютну царську владу. Не йдеться тут про нескінчен­ні права Слова Божого, але права і владу, надані через Бога втіленому Слову. Тобто через злуку з Пред­вічним Словом (другою особою Бо­жою) людська природа Христа ціл­ковито отримала владу самого Бога. Через цю злуку Христові як людині, немов найвищому сотворінню з лю­дей і ангелів, необхідно віддавати честь як небесному і земному Цареві, одночасно почитати Його, як самого Бога. Отже, Христос є Цар від на­родженого права: з причини гіпос­татичної єдності, Христос-людина є Голова людського роду, тому також потрібно віддати почесть Його люд­ськості, так "щоб у всьому Він мав першенство" (Кл. 1, 18). А це пер­шенство буде неможливе, коли не визнаємо в Христі вищої влади як людини.

І сам Христос говорить, що ма­ють Йому віддавати шану і честь як Богу, Небесному Отцю: "Щоб усі по­читали Сина так, як Отця почитають. Хто Сина не почитає, той не почи­тає Отця, який послав його" (Йо. 5, 23). А в іншому місці каже: "Дана мені всяка влада на небі й на землі"

(Мт. 28, 18). Хіба ще можна сумні­ватися, що Ісусові Христу на землі належить публічно найвища честь як Царю над всякими царями і Воло­дарю над всякими володарями5.

Тому робить висновок: "Христо­ві належить почитання від людей і від ангелів не тільки як Богові, але разом з тим ангели й люди мають бути послушні й піддані Його владі, як людини, а саме, що силою самої гіпостатичної єдності Христос панує над усім створінням".

Ми викуплені великою ціною - Кров'ю Божою

Однак найважливішою причи­ною, що спонукає нас до безгранич­ної любові Ісуса Христа, є діло Від­куплення людського роду, завдяки якому Христос є нашим Царем з на­бутого права.

"Христос панує над нами (...) за правом, яке собі набув, а саме - через діло відкуплення, - говорить папа. - Аби всі люди, що забувають про це, розважили, як дорого кошту­вали ми Нашому Спасителеві: "не тлінним золотом чи сріблом ви були вибавлені... а дорогоцінною кров'ю Христа, непорочного і чистого ягня­ти" (І Пт. 1, 18-19). Ми не належимо вже до себе, бо Христос "високою ціною" (І Кр. 6, 20) нас відкупив; навіть самі тіла наші є "члени Хрис­тові" (І Кр. 6, 15)".

Яке ж це є величне? Не досить, що відкупив дорогоцінною Кров'ю, а зробив наші тіла членами Своїми! Тому кожна людина мусить визна­ти Христа за свого Царя, за Царя у своїй державі, якому бажає служи­ти і підпорядковувати все, не тільки своє життя, але навіть державні за­кони. І навпаки, хто не служить і не воює за Його царство на землі та не визнає Його за Христа-Царя, той хай не надіється, що буде з Ним в Небес­ному Царстві царювати.

"На це бо Христос умер і во­скрес, щоб і над мертвими, і над жи­вими панувати" (Рм. 14, 9).

Потрійна влада

Христос як Цар "обіймає потрій­ну владу, без якої не можна посісти царювання. Це переконливо дово­дять свідчення, почерпнуті і наве­дені зі Св. Письма, про вселенське царювання нашого Відкупителя, і слід вірити як у догму, що Ісус Хрис­тос даний людям як Відкупитель, щоб у Нього вірили, а водночас як законодавець, щоб Його слухали6". Найперше, має владу навчання, і Він нас вчить вічної правди, бо хто нею живе має життя вічне. Друга влада - законодавча, яка встановлює зако­ни (заповіді), які маємо виконувати, якщо хочемо довести свою любов до Нього і отримати вічне спасіння. І третя влада - це суддівська, яку отримав від Отця, якою при кінці світу буде за добро винагороджува­ти, а за зло - карати. "Христові тим більше слід признати владу, назва­ною виконавчою, бо всі повинні слу­хати Його наказів, і то під страхом кар, яких уперті не можуть уникну­ти".

Царство Христа, найперше, є духовне

Жидівський народ очікував Месію-Царя, який буде мати силу, владу, щоб визволивши його від римського ярма, підкорити собі всі народи, аби панувати над цілим світом, бо так собі розуміли обітни­ці Бога в Старому Завіті про Месію і визволення. Але Христос бажав показати і голосив найперше духо­вну ознаку Царства, без її розумін­ня неможливе усвідомлення земного царювання Христа. Ісус біля Пилата говорить: "Царство моє не від світу цього.... Було б моє царство від цього світу, то сторожа моя була б воюва­ла, щоби мене не видали юдеям. Але не звідсіля моє царство" (Йо. 18, 36). Тому найперше царство Христа є духовне, яке не виключає земного характеру царства.

Приготуванням для входження в Царство Христа є покаяння, бо Ісус говорив: "Покайтесь, бо Небес­не Царство близько" (Мт. 4, 17). А входять до цього царства через віру і хрещення: "Хто увірує й охрес­титься, той буде спасенний; а хто не увірує, той буде осуджений" (Мк. 16, 16). Ознаками цього Царства є покірність, убогість, чистота, само­відречення (зречення себе): "Бла­женні вбогі духом, бо їхнє Царство Небесне. Блаженні тихі (лагідні).... Блаженні засмучені.... Блаженні го­лодні та спраглі справедливости.... Блаженні милосердні.... Блаженні чисті серцем.... Блаженні миротвор­ці.... Блаженні переслідувані за прав­ду.... Радійте й веселітся, бо нагоро­да ваша велика на небі" (Мт. 5, 12). Найбільшою заповіддю Христового Царства є любов Бога і ближнього: "Люби Господа Бога твого, всім тво­їм серцем, усією твоєю душею (всією твоєю силою) і всією думкою тво­єю.... Люби ближнього твого, як себе самого". А св. ап. Йоан Богослов у своєму посланні пояснює: "Любі, любім один одного, бо любов від Бога, і кожен, хто любить, народився від Бога і знає Бога. Хто не любить, той не спізнав Бога, бо Бог - любов (...). Коли хтось каже: "Я люблю Бога", а ненавидить брата свого, той неправдомовець. Бо хто не лю­бить брата свого, якого бачить, той не може любити Бога, якого він не бачить. І таку ми заповідь одержали від нього: "Хто любить Бога, той не­хай любить і брата свого" (І Йо. 4, 7-8, 20-21). Царство Христове осно­вується, поширюється і зберігається силою Святого Духа, протилежним до нього є царство сатани, тому, хто не знаходиться, не прямує і не бо­реться за Царство Христа в цьому земному світі, той автоматично під­падає під царство диявола: "Ніхто не може двом панам служити: бо або одного зненавидить, а другого буде любити, або триматиметься одного, а того знехтує. Не можете Богові служити - і мамоні" (Мт. 6, 24).

Отже, Ісус Христос "від сво­їх прихильників, - говорить Папа, - вимагає не тільки, щоб вони віді­рвалися від багатств і земних речей і вище за них цінували скромність звичаїв і бажали та прагнули спра­ведливості, але також, щоб зреклися самих себе і несли свій хрест".

Необмежена влада Христа-Царя над всіма дочасними речами і справами

Дехто міг би із самого початку сказати, що Христос говорить: "Цар­ство моє не від світу цього". Тому тут, на землі, немає Його царства або є тільки духовне. Це фальшиве розуміння. Походить царство (Хрис­та) не від світу цього, але є в цьо­му світі. Коли говоримо, що Царство Христа є духовне, то це не означає, що немає Його влади над земними справами. Це був би блуд для того, хто б відмовляв Христу-Царю влади над земним царством. Масони жив­лять людей своєю ідеологією: Ісус Христос не має влади над справами нашого життя і не може нам вказу­вати, Він лише займається і керує духовними справами. Господь є в іншому світі, тому тут ми самі має­мо турбуватися про себе, встанов­люючи закони, які вважаються нам відповідними (навіть якщо вони ціл­ковито суперечать Божим). Тому не потрібно Його присутності на вули­цях, не треба ставити хрести, фігури чи каплиці для Бога, навіщо публічні процесії у містах і селах на свято Бо­жого Тіла, навіщо Христос у суді, в школі? І коли люди викидають Хрис­та звідусіль, не чують про Нього в розмовах, то думають, що Його там немає, тому вони й живуть без Бога.

Духовна царська влада Христа як людини є та, яка стосується ві­чного спасіння, як особистої цілі. Ця Його влада вимагає беззаперечно не пряму владу щодо дочасних речей. Тобто ця духовна царська влада сто­сується наказів у керівництві духо­вними справами, аби уникати того, що буде перешкодою остаточній меті людського життя: спасіння душ, осягнення вічного щастя в Небі. Уря­довці, політики, керівники, ті, які творять закони і вимоги для своїх громадян, мають завжди пам'ятати про ту ціль людини. Тому і не повинні встановлювати (під загрозою кари за тяжкий гріх) закону, правила чи ще чогось подібного, що б перешко­джало людині у досягненні її кінцевої мети: наприклад, не зобов'язувати підвладних працювати в неділю, бо через це вони не виконають свого обов'язку щодо Господа Бога, тобто святкування неділі і свята, не вислу­хають Святої Літургії. Духовна цар­ська влада вимагає, аби всі робили те, що є конче потрібне для збере­ження і розвитку духовного Царства, це означає, що визнавання Царства Христа вимагає публічного визнання і підпорядкування всіх сфер життя людини Христу, а одночасно вима­гає засудження лаїцизму, який гово­рить, що держава не повинна бути християнською, що земні суспільні установи мають бути цілковито від­ділені чи незалежні від духовних речей чи Церкви. На одній із наших парафій, коли на свято Богоявлення Господнього серед великого здвигу народу йшли святити воду в місто на площу, що належала школі, де­які люди говорили: "Навіщо туди йди, для цього є Церква, це треба робити біля неї". Та для того, щоб заманіфестувати, публічно визнати свою віру в Христа-Царя, щоб вико­нати свій християнський обов'язок публічного визнання Христа-Царя в суспільстві, державі, що саме Він має в ній керувати, щоб нашим дітям дати добрий приклад для вихован­ня та на ділі показати, яку вірність і ревність мають мати у службі цьому Царю, щоб іншим, тим які не вірують чи знаходяться в різних сектах, вка­зати на єдину правдиву Католиць­ку Церкву, яка дає спасіння через Христа. Це публічне визнання віри для того, щоб Христос-Цар благо­словив школу і наших дітей, щоб та свята Йорданська вода від них відга­няла всяку нечисту силу. Обов'язок правдиво віддавати Богові належну пошану стосується людини як інди­відуально, так і суспільно. Саме в цьому полягає традиційне католиць­ке вчення всіх віків про моральний обов'язок людей і суспільств віднос­но правдивої релігії та єдиної Хрис­тової Церкви. Таким чином, Церква показує царювання Христа над усіма створіннями і зокрема над людським суспільством8.

Дочасна царська влада Христа-Царя як людини не тільки посідає владу над дочасними речами, але має пряму, безпосередню і необме­жену владу та безмірне право над всіма сотвореними речами. Коренем царської влади Христа над людиною є нескінченна гідність, яка йому на­лежить з причини гіпостатичної єд­ності, що будучи людиною є Богом і Творцем всього, що існує. І від тако­го коріння походить безмежна влада від Самого Себе.

Пій ХІ говорить, що "дуже по­милявся б той, хто відмовляв би Христові як людині у владі над будь- якими дочасними справами, коли Він від Отця отримав необмежене право над сотворінням так, що все підкоря­ється Його волі".

Тому люди, родини, школи, уні­верситети, лікарні і всі інші державні інституції та всі народи землі мають визнавати Христа як Царя, навіть незалежно, чи вони християни, чи ні, бо мешкають у Його володінні.

(Далі буде)

о. Андрій Коваль, СБССЙ / http://www.saintjosaphat.org



Схожі матеріали:

Категорія: Наука Церкви | Переглядів: 443 | Додав: Anatoliі☩UCT☩ | Теги: енцикліка, Христос Цар, наука Церкви | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Присвячений
семи мечам болю Божої Матері

Відправляємо:



Молитовні прохання
500

Підпишіться на оновлення:





Пошук на сайті




Даний сайт синхронізовано під браузери Mozilla Firefox та Opera
2008-2017©Ukrainian Catholic-Traditionalist
Усі права застережено. Повне або часткове використання матерiалiв www.traducionalist.info дозволяється за умови посилання (для iнтернет-видань — гiперпосилання) на www.traducionalist.info. Увесь матеріал, представлений на сайті www.traducionalist.info, взятий з відкритих джерел. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних імен та інших відомостей несуть автори публікацій.
Яндекс.Метрика