Меню сайту

Категорії розділу
Публіцистика [340]Демонологія, містицизм [81]
Молитви-екзорцизми [15]Рідкісні молитви [18]
Екзорцизм [24]Книги [21]
Молитви [191]Секти, культи, окультизм [181]
Підпілля, історія УГКЦ [63]Християнський софт [5]
Часопис "Пізнай Правду" [22]Життя Святих [116]
Творчість [16]Масонерія і антихрист [237]
Відео Online [36]о. Піо "Щоденник Любові" [5]
Християнський націоналізм [104]Безбожники [35]
Папа Бенедикт ХVI [47]Московська психіатрія (МП) [105]
Культура [17]Життя у чистоті [40]
Роздуми про віру [101]Суспільні проблеми [435]
Пророцтва, об'явлення [55]Повчання, настанови [386]
Образки, ікони [5]Пресвята Богородиця [128]
Християнська містика [27]Українознавство [76]
Наука Церкви [413]Профанації [16]
Екологія [7]Цікаво... [68]
Традиціоналізм [61]Криза Церкви. Модернізм [62]
Повчальні історії, притчі [173]Паломництво [10]
о. Габріель Аморт "Нове визнання екзорциста" [26]Подружжя [123]
Християнська етика [39]Апокрифи [2]

Друзі сайту
Унійна Традиція УГКЦ
УГКЦ (Скала-Подільська)
В обороні католицької віри
Джублик в Закарпатті
Персональний сайт Павлюк
Молитва
Братство Св. Пія Х (BY)
Братство Св. Пія Х (RU-Mos)
Братство Св. Пія Х (RU-Pet)
Una Voce Russia
Промінь Любові
Голодомор-геноцид 1932-33
Аве Марія
Бушкрафт
Українська благодійницька мережа
Благодійний Фонд «ТИ – АНГЕЛ»
Допомога онкохворим дітям

Форма входу
E-mail/Login:
Пароль:

Головна » 2017 » Жовтень » 28 » Наука Церкви » Христос-Цар. Пояснення енцикліки Quas primas про царську гідність Христа-Царя
08:48
Христос-Цар. Пояснення енцикліки Quas primas про царську гідність Христа-Царя

Причина подання вірним енцикліки Quas primas та її пояснення

У 2015 році минає 90 років, як світлої пам'яті Папа Пій ХІ ви­дав енцикліку про суспільне царювання Христа-Царя Quas primas та урочисто проголосив про щорічне святкування для цілої Церкви свя­та Христа-Царя в останню неділю жовтня. З нагоди цієї дати подаємо в даному номері із продовженням у наступних пояснення цього такого важливого документу з Навчання Церкви.

Багато людей в сьогодні стосов­но релігії говорять, що релігія - це моя приватна справа, кожен може вірити в що забажає, віра це твоє особисте переконання, тому не тре­ба про неї говорити між людьми, на роботі, у товаристві, бо кожен може чинити згідно свого сумління. Дехто просто говорить, що вірить у Бога, і цього для нього достатньо, а вника­ти, хто із визнавців різноманітних ві­росповідань говорить правду, тобто у кого істина, він не хоче. Таке твер­дження є ніщо інше, як засуджена папами релігійна байдужість. Коли дітям сповняється 14-18 років, вони можуть говорити до батьків, що вже достатньо дорослі й самі знають, що їм робити: молитися чи ні, ходити до церкви чи ні... Батьки, можливо, по­годжуються з тим, а якщо ні, то не можуть нічого сказати всупереч сво­їй дитині. А на рівні держави твер­дять, що вона відділена від Церк­ви і не має з нею нічого спільного. Доходить до того, що християнську релігію взагалі хочуть викинути із публічного життя, немовби кажуть Христові: "Христе, ти тут не маєш місця, ми самі тут керманичі, твоє місце із твоїми Заповідями тільки в Церкві... А в деяких країнах, де навіть є свобода віросповідання, взага­лі доходить до абсурду. Наприклад, в Англії вже засуджують і штрафу­ють тих, хто публічно цитує Біблію чи говорить про Христа на робочому місці. У чому тут причина?

Людина думає, що вона керує тут на землі і може установлювати закони, які забажає для своєї неумі­реності й пожадливості. Вона забу­ла, що сотворена Богом, забула про свою мету перебування на землі, що власним життям має прославляти свого Творця і Йому служити, вона забула (або не хоче про це думати), що прийдеться вмерти й дати звіт за прожите життя перед Тим, Який є суддею живих і мертвих, Який від­купив весь людський рід дорогоцін­ною Своєю Кров'ю - Ісусом Христом, що має владу на небі, на землі й під землею.

Щоб ми добре орієнтувалися в цих питаннях, і як маємо чинити, нам слід запитати Христа і Його віко­вої науки (правдивої і непомильної), яку зберігає і пояснює своїм вірним Католицька Церкви. Є багато вида­них документів на цю тему. Зверні­мося до одного, який найкраще по­дасть науку Католицької Церкви, в якій ми не маємо мати жодного сум­ніву, і, віддавши їй свій розум, волю і серце, жити згідно з нею, а саме з навчанням енцикліки папи Пія ХІ Quas primas - Про царську гідність Господа Ісуса Христа.

Причиною пояснення цієї енци­кліки про Христа-Царя і подання її вірним є те, що сучасне (модерне) католицьке духовенство не слухає голосу папи, який повчав і закликав до боротьби за суспільне володіння Христа як Царя і святкування свята Христа-Царя.

Підґрунтя написання Папою енцикліки про Христа-Царя

Все на світі було створене для Господа Христа, як людина, що у вічному плані спасіння мала бути спасенна, так і включно світське суспільство, яке є також Божим со­творінням, повинно віддавати честь Господу Богу, який є його автором і ціллю, та служити і допомагати тому ж плану спасіння людського роду через Ісуса Христа.

У тих словах коротко пригадується наука Церкви про те, що держава підлягає владі Христа ("...нема бо влади, що не була б від Бога; і ті, існуючі влади, установлені Богом (Рм. 13, 1), а уряди держав зобов'язані Йому віддавати честь і послух. На превеликий жаль, те, що для ка­толиків упродовж віків було очевид­ним, почало заперечуватися. Церква завжди засуджувала фальшиві на­уки і боронила католицьку правду, що всяка влада є від Бога.

Першими, які прицілялися в цьому питанні в саме ядро Церкви, аби цілковито знищити її засади і вплив на людей, були таємні масонські організації. Перша їхня орга­нізація офіційно була заснована в 1717 р. Зараз вона розповсюдили­ся по всьому світу і займає найвищі уряди більшості держав. Їхня осно­вна і єдина прихована мета - це зни­щення Католицької Церкви, через зменшення, а надалі й ліквідацію її впливу не тільки на суспільство, а й на окремих людей. Воюючи проти Католицької Церкви, вони бажають зробити так, щоб про неї вже нічого не нагадувало. Засобами досягнен­ня цієї мети є впровадження блуд­них ідей лібералізму, тобто свободи у всьому: людина сама вибирає ре­лігію згідно своєї совісті, її не мож­на навертати на католицизм, мова йде про так звану релігійну свобо­ду, свобода слова і преси до тієї міри що навіть можна пропагувати гріх, неправду, аморальність - внаслідок чого деградує мораль молодих людей, які стають на злу дорогу; свобода виховання дітей без Запо­відей Божих, з так званими правами дитини і вседозволеністю, без жод­них обмежень, правил поведінки, культури і розуміння найперше своїх обов'язків, що дуже часто перехо­дить у свавілля... Особливо вражає те, що масони поставили на місце Бога людину, людський розум і люд­ську гідність. Все, що у світі досяга­ється і здобувається наукою стається завдяки розуму людини, вона є тво­рець усього, бо може своєю мудріс­тю все осягнути й зі всім собі дати раду. Але якщо хтось визнає якогось Бога як Творця, хай собі визнає, це його приватна справа: цей Бог тіль­ки в Небі і до нас не втручається, ми самі тут творимо суспільство й за­кони так, як нам подобається. Масо­нам вдалося здобути деяку силу та підтримку засліплених людей, і в 1789 р. у Франції здійснили першу свою революцію, з якої взяли по­штовх і всі інші. Вони викинули Бога з суспільства, знищували церкви і вбивали на гільйотині всіх католиць­ких священиків, які не зрікалися своїх релігійних переконань. Фран­цузькі революціонери проголосили своєю богинею людський розум.

Як тільки Церква, її пастирі за­уважили зловіщу отруту й небезпеку для спасіння, зараз же піднесли свій голос, та щораз то сильніше пере­стерігали, повчали, наказували, за­бороняли брати всяку участь і цьо­му, а вкінці засуджували і навіть ви­ключали з Церкви кожного, хто мав стосунки з цією згубною сектою та її лозунгами. Усіх же, хто зблудив, без сумніву, добрі пастирі заохочували до навернення на правдиву дорогу до Господа Бога. Масони створили нову науку, яка повністю заперечує вчення Христа. Масонерія та її блуд­ні науки один за одним засуджува­ли Папи Римські у своїх енцикліках: папа Клемент ХІІ перший в 1738 р. засудив їх, опісля в 1751 р. Бенеди­ки ХІV, у 1821 р. Пій VІ, у 1826 р. Лев ХІІ (в енцикліці Quo graviora1), в 1846 р. Пій ІХ (в енцикліці Qui pluri­bus), а найбільше описав про масо­нів, їх тактики і середники боротьби з ними папа Лев ХІІІ у 1884 р. в енцикліці Humanum genus.

Спочатку проти цього руху лі­бералізму свободи, рівності всіх ре­лігій, а одночасно і відокремлення Церкви від держави, заборона прак­тикування релігійного життя публіч­но були всі священики. Однак у 1830 р. зорганізувалася перша група свя­щеників навколо заснованого через о. Феліціте де Ламене часопису Ла­венір (L'Avenir). Вони почали гово­рити, що церкві необхідний діалог з провідниками революції (екуменізм), що світ йде вперед, а Церква зали­шається на місці, вона є старомодна і з'явилася потреба її оновити ("мо­дернізувати"). Такі ініціатори нази­валися лібералами (лібер - означає свобода). Гасло революції: в центрі людина і її свобода. Ліберальні ка­толицькі священики сказали, що в Церкві також має бути свобода, рів­ність і братерство між всіма, навіть з тими, що є поза Церквою.

Папи побачили, що вже в самій Церкві є зрада. Розпочинається ве­лика війна Папів проти ліберального духовенства, яке прагнуло проводи­ти діалог Церкви зі світом, що само в собі вело до знищення й упадку Церкви.

Папа Григорій ХVІ (1831 - 1846 р. р.) в енцикліці Mirari vos засуджує всі ті сучасні течії блуд­них думок і показує правдиву ка­толицьку науку щодо всіх питань, піднятих лібералами, в тому числі і ліберального католицького духо­венства. Папа не вказував на імена пропагандистів цих ідей, хоч знав їх, але давав їм можливість на повер­нення до правди католицької Церк­ви. Отець де Лямене (ревний при­хильник ліберальних ідей) зрозумів, що папа писав проти нього, але не покаявся, а опісля помер без поєд­нання з Церквою.

Папа Пій ІХ (1846 - 1878 р. р.) за час свого понтифікату вже поба­чив у самій Італії плоди лібераль­них ідей. Сам змушений був утікати до Сицилії, тому що ліберали хотіли його вбити. До 1870 р. Італією керу­вав Папа, залишковий дохід, що був із урядування, після забезпечення потреб громадян, йшов на потреби Церкви, на місії і їхнє поширення по всьому світу. Однак антикатолицькі ідеї, які наполегливо і нав'язливо пропагувалися закріпилися у свідо­мості великих мас людей. Саме че­рез хибну думку про те, що Церква не має володіти власністю, а папа не може керувати світською державою, а звідси доходить до того, що Церк­ва і держава мають бути відокрем­лені одне від одного й не мати жод­них відносин. Церква має займатися тільки духовними справами і не має мати ніяких стосунків до світських справ, законів та урядування держа­ви. Виникають заворушення проти Папи, які закінчуються революцією, що забрала в папи церковну влас­ність: всі італійські землі (територія цілої Італії), які були передані Папі, тобто Церкві, ще у VІІІ ст. цісарем Карлом Великим у довічне володін­ня. Після пізнання глибини небез­пеки і втілення цих ідей на практиці папа ще в 1864 р. пише найваж­ливіші енцикліки проти лібералів і модерністів: Quanta cura і Syllabus (Збірка всіх блудів) - в яких осуджує думки лібералів.

Показавши блуди в енцикліці в Quantacura, Пій ІХ закінчує, що про­мовляв силою свого апостольського уряду. Було дуже багато суперечок на тему, чи та енцикліка є непомильною. Заповідаючи Syllabus, папа спирався не тільки на свою апостольську владу, але послуговував­ся словами, які вживали папи, коли оголошували непомильну науку. Отже, всі умови для того, щоб енциклі­ка була непомильною, стали викона­ні. Перечитаймо, що пише Пій ІХ:

"Посеред, отже, такої збоченості перекручених думок, яка нага­дує Нам про Наш Апостольський обов'язок, в живій турботі задля пресвятої релігії, задля здорового вчення, задля спасіння душ, довіре­них Нам Богом, і задля добра самого людського суспільства, Ми визнали за благо знову піднести Наш Апос­тольський голос. Відповідно, все і кожне з аморальних думок і вчень, детально приведених у цьому По­сланні, Ми відкидаємо, забороняємо і засуджуємо Нашою Апостольською владою; і Ми бажаємо і наказуємо, аби всі діти Католицької Церкви вва­жали їх абсолютно відкинутими, за­бороненими і засудженими".

Папа Лев ХІІІ (1878 - 1903), на­писав більше як 100 енциклік (тіль­ки про Св. Вервицю 11 енциклік), серед яких у 1885 р. Immortale Dei (Про християнську державу), у 1888 р. Libertas (Про правдиву хрис­тиянську свободу). У них Святіший Отець писав, що держава повинна почитати Бога і підтримувати правдиву релігію, тобто Католицьку Церкву. Христос установив Церк­ву, яка є досконалим суспільством, окрема і незалежна від держави, але між ними мусить існувати гармоній­ний зв'язок. Папа відкинув засади "нового права", зароджені вже в ХVІ ст., які голосили, що люди є з приро­ди незалежні, а влада походить не від Бога, але від людей. Наслідком "нового права" є рівноправ'я різних віросповідань, свобода думки і пре­си, тобто свобода говорити правду і неправду, відділення Церкви від держави. Спроба підпорядкуван­ня Церкви під світську зверхність папа назвав безправ'ям і пригадав, що ті погляди були засуджені через Magisterium (Магістеріум), Навчання Церкви, починаючи від енцикліки папи Григорія ХVІ в 1832 р. Mirari vos. Доповненням тих слів було по­свячення цілого світу Найсвятішому Серцю Ісуса під час Святого Року 1900.

Погляди католицьких лібералів були також засуджені через папу Пія Х (1903 - 1914). Він побачив, що в самій Церкві дуже багато священи­ків, професорів, єпископів та деяких кардиналів є модерністами і голо­сять засуджені думки. Папа створив комісію, яка перевіряла в семінаріях і університетах зміст навчання, вона мала проконтролювати, чи хтось не вчить засуджених папами блудів. Святіший Отець уклав антимодер­ністичну присягу, де були перелічені всі новочасні блуди, і зобов'язав до неї увесь священичий клир: при­сягу складали перед висвяченням на диякона, священика і єпископа, особливо зобов'язувалися вчителі й професори, бо мали вчити здорової науки семінаристів, майбутніх леві­тів. Ті, що не хотіли скласти і під­писати її, були усунені від влади, це було близько 500 професорів, котрі повинні були залишити семінарії й університети. Серед них були навіть деякі єпископи.

У своїй енцикліці Pascendi Domi­nici gregis (Про модернізм) 1907 р. Папа пригадав, що тези про необхід­ність розділення Церкви і держави, а також розділення заповідей, що зобов'язують католика і громадяни­на, були засуджені папою Пієм VІ в апостольській конституції Auctorem fidei. Одночасно Пій Х застеріг, що модерністи не зупиняться на розді­ленні Церкви від держави, бо голо­сять, що Церква в дочасних речах повинна підлягати державі. Папа по­бачив велику небезпеку і тому міцно і безкомпромісно виступив проти цих блудів, а модернізм назвав "збором всіх блудів і єресей".

За час понтифікату Папи Бене­дикта ХV(1914 - 1920) почалася І світова війна і він висловив гасло: "Мир Христовий в державі Христо­вій". Цим Папа нагадував причину лихоліття між народами, що не ви­знавали Христа як голову суспіль­ства, що не ставили Його заповідей основою своїх законів, що якраз ця війна виникла через непослух до стількох закликів і нагадувань па­пів про підтримку, підпорядкуван­ня й оборону католицьких засад у державах і суспільних установах. У той же час Святіший Отець вказує на ліки для хворого суспільства, на­вчає, як можна осягнути мир між на­родами і в самих державах: тільки в державі, де панує Христос і нею ке­рує, а закони визнають одну прав­диву об'явлену і засновану Христом Католицьку Церкву, їй допомагають всіма земними середниками в освя­ченні своїх громадян і осягненні їх єдиної і кінцевої мети життя, а саме, осягнення вічного щастя в небі.

Гасло "Мир Христовий в держа­ві Христовій" підхопив і продовжив папа Пій ХІ (1920 - 1939). На тлі щораз зростаючих тверджень, що Церква має бути відділена від дер­жави і не мати нічого спільного з нею, Папа, щоб нагадати і відкину­ти ті блудні думки, а одночасно дати засіб проти лаїцизації (вилучення чого-небудь із церковного, духовно­го впливу та віддання і передання світському, цивільному урядуван­ню), проголошує 11 грудня 1925 р. енцикліку Quas primas (про суспільне панування Христа-Царя), яка говорить про те, що Папа слушно називає "головною причиною про­блем, з якими змагається людство". Як пояснював Пій ХІ, що різнорідні прояви зла у світі виникають з вна­слідок того, що більшість людей ви­кинула Ісуса Христа і Його святе право зі свого життя; що вже немає для них місця ані в приватному жит­ті, ані в політиці, і що так буде доти, доки кожна особа й держава будуть відмовлятися від підпорядкування праву нашого Спасителя, не буде надії на тривалий мир між народа­ми. Мусимо шукати "миру Христа в Царстві Христовім". Цією енциклі­кою Папа ще раз нагадав об'явлену Божу науку, яку Католицька Церква завжди зберігала, вона є і буде не­змінна на всі часи, вона є правдою, а крім неї іншої немає: Господь наш Ісус Христос є Цар держав і наро­дів, і вони мають підкорятися Божим правам у всіх ділянках суспільного життя, як приватного так і в публічного. Енцикліка нагадувала, що вся­ка влада походить від Бога і мусить сповнюватися на основі Його авто­ритету.

Ніхто, хто вважає себе христи­янином, не буде заперечувати того факту, що кожна особа мусить під­порядковуватися праву Христа-Царя, однак дуже небагато христи­ян, включаючи і католиків, розуміє, а тим більше похвалює, суспільне царювання Спасителя. Воно може бути зреалізоване в повноті тільки при співпраці держави і Церкви. Від­ділення Церкви і держави було без­оглядно засуджене через римських папів аж до ІІ Ватиканського Со­бору. Навчання (доктрина) Церкви говорить, що держава має обов'язок віддавати Богу публічну честь згідно з літургією правдивої Церкви, Като­лицької Церкви, має обов'язок збері­гати її навчання і спомагати її в спо­вненні місії. Держава немає права залишатися нейтрально релігійна, а тим більше використовувати світські засади в політиці. Світське станови­ще є само через себе становищем антихристиянським і антирелігійним.

Ті, які відкидають суспільне ца­рювання Христа-Царя і Його пра­во до керування суспільствами, так само як і одиницями, приймають, хоч цього до кінця не розуміють, огидну теорію демократії, виражену в революційній Декларації прав лю­дини, що є формальним і зухвалим відкиненням суспільного панування Спасителя і включає в себе найбіль­шу єресь сучасних часів, а можливо і всіх часів, яка голосить, що дже­релом влади є народ. Але навпаки, як навчали папи, "всяка влада по­ходить від Бога". "Це не так, - від­повідають революціоністи: "всяка влада походить від народу".

Як добре підходить до тих людей термін "революціоністи"! Революція визначається як насильне скинення пануючого уряду, і саме з тим ми мали справу. Ті люди скинули пану­вання Ісуса Христа на заклик єресі, що влада будується на волі більшос­ті - єресі, яка є джерелом всякого зла, що терзає сьогоднішнє суспіль­ство. Проголошення цієї Декларації прав людини було перше формальне відкинення суспільного панування Спасителя. Це був найбільший зна­чний факт в процесі Його всесвітньої детронізації в часі наступних двох століть. Папа Пій VІ не вагався засу­дити Декларацію як "ворожу релігії і суспільству". Якщо хтось приймає Декларацію прав людини, тим самим відкидає засади католицької держа­ви і суспільного панування Христа-Царя.

Держава складається з двох складових: уряду, тобто тих, які ви­конують владу, і керуючих; автори­тет приймає перший з них. Церква не підтримує жодної форми уряду. Помимо тенденції папів: звернен­ня у своїх енцикліках до "княжат", вони не противляться в жодний спо­сіб демократії, якщо через той тер­мін розуміється тільки вибір тих, що мають керувати через голосування (яке опирається на всезагальне чи обмежене право вибору). Лев ХІІІ пояснює: "Однак вищість як така (право до виконання влади) не має конечного зв'язку з жодною зокрема формою правління і може прибрати ту чи іншу, аби лише вона служила для народного добра. Однак у будь-якій формі правління урядовці, в чиїх руках перебуває влада, повинні мати перед очима найвищого прави­теля світу - Бога і в управлінні дер­жавами керуватися Його прикладом і законом".

Папа також пригадав з натиском, що джерело влади є таке саме як і в абсолютній монархії, наприклад, за Людовіка ХІV у Франції (ХVІІ-ХVІІІ ст.), так і в країні, де уряд ви­бираний на демократичних виборах, в яких кожний громадянин має пра­во голосувати, як сьогодні США й інші країни. "Всяка влада походить від Бога". Лев ХІІІ це пояснює в сво­їй енцикліці Immortale Dei:

"Справді, неважко уявити фор­му держави, яка керується засадами християнської мудрості. Для людини природно жити в суспільстві: адже у відокремленості вона не може задо­вольнити необхідних життєвих по­треб, ані відповідно виховати і сфор­мувати розум і серце; тому за Божим розпорядженням народжується вона для усуспільнення - і родинного, а також і державного, бо тільки в ньому всі вимоги людського життя знаходять цілковите задоволення. А з того, що суспільство не може іс­нувати без якогось зверхника, який би всіх успішно й однаково спрямо­вував до спільного завдання, випли­ває, що політична спільнота людей вимагає верховної влади, яка так само, як і саме суспільство, походить від природи, а отже і від Бога.

Звідси випливає, що публічна влада як така є лише від Бога. Адже єдиний Бог є правдивим і найвищим Господарем всіх речей, якому має підкорятися все, що існує; отже, ті, які мають будь-яку владу - мають її ні від кого іншого, як лише від Бога, найвищого Володаря. "Нема бо влади, що не була б від Бога" (Рм. 13, 1).

"Нема бо влади, що не була б від Бога". Цей вислів з листа до Римлян цілковито вміщає навчання відносно до джерела авторитету. Бо ті, які ви­конують урядування, черпають свій авторитет від Бога й керують як Його представники, а не беруть свого ав­торитету від людей. Жодний уряд не посідає права до затвердження по­станов, які суперечать правам Бо­жим, навіть якщо така легітимність є виразом волі більшості. Церква рішучо відкинула всі концепції де­мократії, згідно яких народ є джере­лом влади, яку він делегує обраним. Лев ХІІІ підкреслював у Immortale Dei: "Але згубна плачевна похітлива жадоба нового у ХХ ст., розпалив­шись, збурила спочатку християн­ську релігію і тут же природно перекинулася до філософії, а незабаром охопила всі суспільні верстви. Саме з цього джерела походять новітні гасла розгнузданої свободи, що за­родилися серед страшних завору­шень минулого століття і оголосили світові: ніби засади і підвалини но­вого права, досі невідомого, під ба­гатьма оглядами суперечать христи­янському і навіть природному праву.

З цих засад найголовнішою є та, що всі люди як від природи є поді­бними між собою, так і в житті є рів­ними, що кожен є до того ступеня незалежним, що взагалі не підлягає жодній владі, що можна йому думати про все, що хоче, і діяти так, як йому подобається, а наказувати іншим ніхто не має права. На підставі цих доктрин суспільство не знає іншої влади, крім волі народу; самовлад­ний же народ, вибираючи тих, кому довіряє, не передає їм прав, лише доручає посади, які ті від його іме­ні мають займати. Не згадується про панування Боже, нібито Бога зовсім немає або нібито Бог не турбується про людський рід, а люди чи одно­осібно, чи як суспільство не мають перед Богом жодних обов'язків, або врешті нібито можна мати владу, яка не брала б початок, силу і авторитет від Бога.

Таким чином, як бачимо, держа­ва є нічим іншим, як тільки юрмою, яка сама собі є вчителем і паном".

У червні 1950 р. на шпальтах "American Ecclesiastical Review" монсеньйор Єжи Шин писав про відносини, які повинні бути в като­лицьких країнах: "У католицькому суспільстві держава має обов'язок бути "католицькою державою", ви­знавати католицизм і трактувати його як "державну релігію". Фор­мальний обов'язок, офіційного й особливого визнання католицизму через державу в католицькому сус­пільстві як власної і єдиної релігії, тобто установлення його "держав­ною релігією", здається, виходить з його обов'язку утвердження і визна­ння правдивої релігії, тобто католи­цизму, з його "Вірую...", моральним кодексом і культом. В який інший спосіб держава могла би правдиво утверджувати і визнавати католи­цизм, згідно якого тільки він є прав­дивою релігією?"

Це є вірним викладом незмінно­го папського навчання. В Immortale Dei Лев ХІІІ навчає: "Таким чином упорядковане суспільство з багатьох і дуже важливих причин, будучи зобов'язаним Богові, має Йому, само собою зрозуміло, віддячуватися пу­блічним культом.

Природний закон, який кожного зобов'язує віддавати Богові релігій­ну шану, оскільки ми всі від Нього залежимо, Йому завдячуємо своїм іс­нуванням і до Нього маємо поверну­тися, такий самий обов'язок покла­дає і на суспільство. Оскільки люди, як окремо, так і в спільноті, так само залежать від Бога, то й суспільство не менше ніж особа зобов'язане пе­ред Богом, творчості якого завдячує своїм початком, волею Його утриму­ється при бутті і щедротами якого було обдароване численними дара­ми. Отже, так само, як жодній лю­дині не пасує занедбувати обов'язку щодо Бога, як найвищим обов'язком кожного є серцем і поведінкою до­тримуватися релігії - не такої, яка йому подобається, а тієї, яку Бог дав і якої безсумнівні знамена позначає як єдино правдивої серед інших ре­лігій: так і держави не можуть без великої провини поводитися, мовби Бога взагалі не було, відкидати пі­клування про релігію, мовби до них не належну чи не придатну, а виби­рати з різноманітних релігій якусь за своїми забаганками; але вони пови­нні прийняти обов'язково той спосіб почитання Бога, яким Він виявив, що хоче бути пошанований.

Тому святим має бути для пра­вителів ім'я Боже, а головним їхнім обов'язком є оточувати релігію сво­єю прихильністю, підтримувати по­вагою, захищати щитом законодав­ства".

У тій самій енцикліці папа за­суджує погляди, які голосять, що "оскільки народ вважається за дже­рело всіх прав і будь-якої влади, ви­пливає, що держава не має жодних обов'язків перед Богом і не визнає публічно жодної релігії; що не по­трібно шукати, яка з багатьох релігій є правдивою ані однієї з них стави­ти вище інших, ані одній найбільше сприяти, лише всі урівняти - з тією лише засторогою, аби вони не шко­дили державному ладові".

У своїй славній енцикліці Liber­tas (Про правдиву християнську сво­боду) папа Лев ХІІІ наводить причи­ни, чому держава публічно має по­читати Бога і зберігати Його закони: "Не підлягає сумніву, що з Божої волі люди об'єднались у суспільство, чи його частини, чи у таку його фор­му, за причиною якої утверджується його авторитет. Візьмімо до уваги і ті численні блага, які суспільство приносить людині. Бог сотворив лю­дину як особистість суспільну і по­містив її в оточенні їй подібних, щоб власне у співтоваристві знайшла те, що потребує її природа, і чого сама, відокремлена, осягнути не могла б. Тому громадянське суспільство, саме тому, що є суспільством, повинно ви­знавати Бога як свого Отця і Творця, а Його владу й панування шанувати і почитати".

Св. Пій Х в енцикліці Vehement­er nos з 11 лютого 1906 р. писав: "Твердження, що держава повинна бути відділена від Церкви, абсолют­но є фальшивою тезою і найбільш згубною. По-перше, опираючись на засаді, що справи релігії не повинні обходити державу, робить велику кривду Богу, який є засновником і добродієм людського роду в не мен­шій мірі, як для кожної особи, тому з цієї причини Йому необхідно від­давати честь не тільки приватно, але й публічно".

о. Андрій Коваль, СБССЙ / http://www.saintjosaphat.org



Схожі матеріали:

Категорія: Наука Церкви | Переглядів: 559 | Додав: Anatoliі☩UCT☩ | Теги: енцикліка, Христос Цар, наука Церкви | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Присвячений
душам у чистилищі

Відправляємо:



Молитовні прохання
500

Підпишіться на оновлення:





Пошук на сайті




Даний сайт синхронізовано під браузери Mozilla Firefox та Opera
2008-2017©Ukrainian Catholic-Traditionalist
Усі права застережено. Повне або часткове використання матерiалiв www.traducionalist.info дозволяється за умови посилання (для iнтернет-видань — гiперпосилання) на www.traducionalist.info. Увесь матеріал, представлений на сайті www.traducionalist.info, взятий з відкритих джерел. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних імен та інших відомостей несуть автори публікацій.
Яндекс.Метрика