Меню сайту

Категорії розділу
Публіцистика [340]Демонологія, містицизм [81]
Молитви-екзорцизми [15]Рідкісні молитви [18]
Екзорцизм [24]Книги [21]
Молитви [191]Секти, культи, окультизм [181]
Підпілля, історія УГКЦ [63]Християнський софт [5]
Часопис "Пізнай Правду" [22]Життя Святих [116]
Творчість [16]Масонерія і антихрист [237]
Відео Online [36]о. Піо "Щоденник Любові" [5]
Християнський націоналізм [104]Безбожники [35]
Папа Бенедикт ХVI [47]Московська психіатрія (МП) [105]
Культура [17]Життя у чистоті [40]
Роздуми про віру [101]Суспільні проблеми [435]
Пророцтва, об'явлення [55]Повчання, настанови [386]
Образки, ікони [5]Пресвята Богородиця [128]
Християнська містика [27]Українознавство [76]
Наука Церкви [413]Профанації [16]
Екологія [7]Цікаво... [68]
Традиціоналізм [61]Криза Церкви. Модернізм [62]
Повчальні історії, притчі [173]Паломництво [10]
о. Габріель Аморт "Нове визнання екзорциста" [26]Подружжя [123]
Християнська етика [39]Апокрифи [2]

Друзі сайту
Унійна Традиція УГКЦ
УГКЦ (Скала-Подільська)
В обороні католицької віри
Джублик в Закарпатті
Персональний сайт Павлюк
Молитва
Братство Св. Пія Х (BY)
Братство Св. Пія Х (RU-Mos)
Братство Св. Пія Х (RU-Pet)
Una Voce Russia
Промінь Любові
Голодомор-геноцид 1932-33
Аве Марія
Бушкрафт
Українська благодійницька мережа
Благодійний Фонд «ТИ – АНГЕЛ»
Допомога онкохворим дітям

Форма входу
E-mail/Login:
Пароль:

Головна » 2016 » Квітень » 10 » Підпілля, історія УГКЦ » Як Москва нищила Українську Церкву. Як Москва нищила Унію. Московські замисли проти Греко-Католицької Церкви в Галичині в 1914 й 1915 рр.
11:25
Як Москва нищила Українську Церкву. Як Москва нищила Унію. Московські замисли проти Греко-Католицької Церкви в Галичині в 1914 й 1915 рр.

І. Знищенням Унії на Холмщині 1875 року ще фактично не закінчилася "місія" православної Москви. Залишалася ще ненависна москалям Греко-Католицька Церква в Галичині, яка після переходу Галичини під Австрію, від 1772 аж до 1914 року (з невеликою перервою в 1809-1815 р., коли т. зв. "Тернопільський Край" був під московською владою) розвивалася спокійно. За австрійських часів зріс авторитет нашого духовенства, що отримало вищу освіту; уніатське духовенство, що називалося тепер греко-католицьким, стало правно рівним латинському, чого не було аж до кінця старої Польщі. Із середовища греко-католицького духовенства, зокрема ж після відновлення Галицької Митрополії (1808), виходять визначні церковні й суспільні діячі: Михайло Гарасевич, Йоан Могильницький, Маркіян Шашкевич, Йоан Снігурський, Михайло Левицький (Митрополит і Кардинал), Юліан Пелеш і багато інших. Вони, добрі сини своєї Католицької Церкви й української нації, були сіллю в оці московських імперіалістів. Уважаючи за конечне приєднати Галичину до Росії, московський уряд не занедбував і справи Греко-Католицької Церкви. На жаль, знаходив він багато відступників, як сумнозвісний Маркел Попель та його галицькі "співробітники" на Холмщині, чи Йоан Наумович, що прийняв православ'я таки в Галичину. Цих апостатів московський уряд підтримував і фінансово, бо вони одночасно виконували роль агітаторів та інформаторів. Поважний відлам галицького москвофільства (хоч треба підкреслити, що не все) з політичних мотивів тяжів до православ'я, в той час як вірне своїй Католицькій Церкві духовенство було майже все щиро віддане національній українській справі.

Це природне явище дуже непокоїло московських імперіалістів, які не могли вже тут безперешкодно, безконтрольно й успішно агітувати за повернення до "батьківської" віри і тим самим до "русскої народности". Католицька релігія стала перепоною русифікації. Тому московський уряд визнав Греко-Католицьку Церкву й її духовенство гніздом і розсадником "мазепинства" і вирішив за найближчої нагоди розрахуватися з ними.

Така нагода трапилася під час І Світової війни, коли москалі опанували Галичину (вересень 1914 року). Тоді вони, "прісоєдінівши под'ярємную" до того часу Русь, як повідомлялося у відозві князя Ніколая Ніколаєвича до населення Галичини, звернули увагу й на Греко-Католицьку Церкву. В першу чергу зацікавився нею... шеф галицьких жандармів, який у своїй реляції (поданій, правда, аж 17 (30) січня 1915 року) про Галичину писав, між іншим, таке:

"Большую роль сыграло въ мазепинскомъ движеніи въ последнемъ десятилетіи уніатское младшое духовенство... Большими же ревнителями и распространителями мазепинства между Галицкимъ крестьянствомъ были уніатскіе монахи Базиліанцы. Мазепинство они распространяли и внущали не токмо живымъ словомъ на проповедяхъ, но и печатнымъ способомъ. Между прочимъ они издавали очень популярную газету "Миссіонарь".

Очевидно, згідно з цим Греко-Католицька Церква - це загроза для "єдинства Россії", "мазепинство", а з другого боку, православ'я - це скріплення єдинства. Отже було ясно, що Москві треба знищити Греко-Католицьку Церкву і галичан "воссоєдініть".

Здавалося, що це піде легко. Москалі вважали Галичину "корінно-русским" краєм, який лише чекав на їх "освободітєльний" прихід. У цьому запевняли москалів галицькі москвофіли. Зі свого боку, деяким москалям, що побували в Галичині, здавалося, що в греко-католиків обряд такий самий, як у православних, отже й з цього боку труднощів не буде. Запевняв їх у цьому навіть дехто з галицького схизмофільського духовенства. Один галицький священик прочитав у 1914 р. в Петербурзі реферат у "Галицко-русскому благотворительному Обществі". Він ствердив там, що ворожнечі між українцями й москалями в Галичині нема, різниці між Унією і православ'ям майже непомітно, а кожний галичанин вважає себе право­славним. Парохи, суміжні з почаївським районом Волині, давно вже нібито тяжіли до Почаївської Лаври. Галицькі уніати, говорив він, цінують лише обрядову форму, до самої ж Унії з її "папізмом" вони ставляться байдуже.

Ув'язнено Митрополита Андрія Шептицького, хоч генерал-губернатор граф Юрій Бобринський заявив делегації духовенства (римо-католицького й греко-католицького), яка прибула до нього 23 вересня, що його девіз - "повна повага до всіх релігій і повна толеранція". Але разом з тим він заявив, що не стерпить "жодних явних ані скритих виступів проти православ'я". В тому самому дусі інформував він у квітні 1915 р. в Петербурзі кореспондента "Русского Слова". Поминувши Римо-Католицьку Церкву в Галичині, ставлення якої до московської влади "вполнє коректне", граф Бобринський заявив, що дуже складним є питання Унії. Йдеться тут про перехід уніатів до православ'я й у цьому, запевняв генерал-губернатор, з боку уряду не чиниться ніякого насильства. Православного священика посилають до тих сіл, де дві третини парохіян заявить перехід до православ'я або де уніатські священики втекли з австрійськими військами. Висновок графа Бобринського дослівно такий: "Очевидно, в тому дратівли­вому питанні не обходиться без деякої різкості з того чи іншого боку, але поступово нам вдається зайняти відповідне становище. Особисто я чимраз більше схильний до думки, що уніатська Церква не має майбутнього (!). Невелика частина уніятів перейде на католицтво (тобто прийме латинський обряд. - Т. К.), а основна маса, на мою гадку, перейде на православ'я, - повторюю, без усякого примусу з нашого боку".

Очевидно, що це не відповідало дійсності. Вже сама згадка генерал-губернатора про "деяку різкість" вказує на насильницькі способи при перетяганні на православ'я. Багато інших місць, хоч би лише з писань самих москалів, указують на те, що переслідування таки були. Про нетолеранцію свідчить уже, зокрема, факт недопущення греко-католицьких катехитів навчати в міських школах. На переслідування вказують масові арешти й вивезення греко-католицького духовенства, починаючи від Митрополита Андрея.

Та навіть така ніби толеранція видавалася "рев­нителям православ'я" ні менш ні більш... утиском Православної Церкви! Вони мали вже свій план, виробле­ний здавна, по якому йшли й не думали сходити з раз обраної дороги. Лінію, якої мала триматися пропа­ганда православ'я в Галичині, подав галицький москвофіл С. Бендасюк на зборах петербурзького "Галицко-русского благотворительнаго общества" ще 27 вересня 1914 р. У своєму рефераті про православний рух у Галичині він запропонував такий план: Треба прилучати до православ'я уніатів лише тоді, коли вони самі про це просять; всяке втручання урядових чинників або приватних осіб завдасть Росії лише шкоди. Після приєднання треба лишити всі давніші обряди. Конечно треба ліквідувати Орден Єзуїтів-Василіан і конфіскувати їхнє майно на користь місцевих парафій. Потрібно звільнити від обов'язків Митрополита Шептицького, як провідника Єзуїтів (?) і т. д. Ці пропозиції принято й віддано на редагування раді Общества, з чого вийшли такі резолюції:

"1. Бажано, щоб у парохи, де був православний рух перед війною, вислати православних священиків і єромонахів, які знають малоруське наріччя й звичаї червонорусів. З огляду на арешти всіх т. зв. "русофільських" і втечу українофільствуючих священиків висилка російських священиків дуже потрібна. Православний рух охопив повіти сусідні з Волинню (скалатський, брідський, золочівський, тернопільський і сокальський) та сусідні з право­славною Буковиною (косівський, снятинський) і майже всі повіти Лемківщини (сяніцький, короснянський, ясельський, горлицький, грибівський, новосандецький), а на Угорщині майже всю Мукачівську єпархію, а в Пряшівській окремі парафії.

2. Уніатські храми в селах, де більшість мешканців об'єдналася з православ'ям, мають бути передані православним.

3. Необхідно ліквідувати Орден Єзуїтів і "реформованих" Василіан. Майно їх, забране два-три століття тому у православних, потрібно повернути православній Церкві, а набуте після Унії передати на справи добродійності й народної просвіти.

4. Митрополит Шептицький і Єпископ Хомишин, що належать до Василіан, мають бути усунені від катедр.

5. Відновити Манявський Скит; він має користу­ватися правами Ставропігії.

6. Осадити монахинь у православному манастирі с. Сороки коло Гусятина, що стоїть пусткою.

7. Галицька митрополія має стати обласною й мати під своєю владою всі з'єдинені карпато-руські єрархії, а також буковинську (її митрополит зберігатиме своє достоїнство до кінця життя).

8. Церковний фонд буковинської єпархії, що є в розпорядженні віденських властей, має бути повернений єпархії; землі мають віддати в оренду російським селянам, а не жидам, як дотепер.

9. Православний богословський факультет у Чер­нівцях перетворити на духовну академію й лишити на місці, або перенести за Карпати, куди б приходило багато студентів румунів, болгар і сербів. У деяких предметах лишити паралельні румунські курси.

10. Православне духовенство у приєднаних областях має бути забезпечене так само добре, як у всьому південно-західному краї".

ІІ. Вже 27. IX. 1914 року призначено опікуном над православними в Галичині Єпископа Євлогія (Георгієвського). Він зараз же видав листа до холмського духовенства; пригадував у ньому "заслуги" галичан для православ'я на Холмщині й закликав "віддячитися" тепер тим самим "галицьким братам". Після цього вирушив у Галичину. В середині листопада був у Бродах, де його вітали, між іншим, два греко-католицькі священики. На третій день вітали його у Львові місцеві москвофіли. Побувши в Жовтанцях, що приняли православ'я, і в Куликові, прибув 17 грудня до Львова. Тут видав пастирського листа "до галицько-російського духовенства", в якому виспівував про "освобождєніє" москалями Галичини, згадував православну минувшину краю й закликав до "відновлення православ'я". 20 грудня відправив у Преображенській церкві архієрейську Службу Божу й виголосив проповідь. Проповідь цю характеризує той факт, що її, видруковану в місцевій москвофільській "Прикарпатській Русі", ... російська цензура конфіскувала за гострі випади проти інших віроісповідань.

До речі буде сказати кілька слів про діячів галицького "воссоєдінєнія". На їх чолі стояв волинський Архієпископ Антоній (Храповицький), котрого проф. Дмитро Дорошенко характеризує такими словами: він "уже раніше вславився своєю боротьбою проти останків місцевих відмін в устрою церковного життя на Волині. Він, наприклад, наказував стягати до Житомира старі ікони ще уніятської доби й велів їх палити, не зважаючи на їх художню чи історичну вартість, казав нищити придорожні кам'яні хрести й "фігури" ... Людина надзвичайно цинічна, яка в товаристві не може провести й пів години, щоб не оповісти якогось непристойного анекдота або взагалі не звести розмову на двозначну тему, позбавлена принципів". Про Євлогія, котрий від травня 1915 р. осів на постійно у Львові (канцелярія його була при вул. Набєляка, 27-а) й проживав тут до відступу російських військ, знаємо, що, "виїзджаючи до Росії, він забрав з собою урядження приватного помешкання, в якім мешкав без дозволу властите­ля". Третім вищим єрархом був кременецький Єпископ (від 1913 р.) Діонисій (Валединський), москаль родом з Мурома, від 1922 р. варшавський Митрополит, доволі відомий в останні часи зі своїх уклонів до протестантизму, захоплений поль­ським раціоналістом Гене-Вронським і т. п. Це були вищі православні єрархи. Про вартість нижчого духовенства, присланого москалями в Галичину, висловлювався православний Єпископ Никон (Красноярський), що це "чорне гайвороння", яке обсіло Галичину. Чи додавати коментарі до цих характеристик? Очевидно, не треба.

Які ж були успіхи православ'я в Галичині?

Передусім слід зауважити, що, як пише проф. Дмитро Дорошенко, "з переходом на православ'я були зв'язані й деякі користі на землі, а не тільки на небі: слухняним видавали хліб на засів і т. п. пільги. Само собою, що для непокірних стелилася легка й широка - услід за своїми панотцями - дорога до Сибіру. Отже не диво, що православні парафії в Галичині виростали як гриби по дощі". Але незважаючи на такі "проповіді" й "аргументи" все одно не пішло так скоро з "воссоєдінєнієм", як уявляли собі москалі і як їм це малювали галицькі апостати. Пригляньмося до двох документів: до довірочного записника Єпископа Євлогія, писаного до Синоду, та до звіту проф. Платона Жуковича.

Єпископ Євлогій докладно описує у своїй записці свої враження й подвиги в Галичині. До Почаївської Лаври він прибув 7 (20) серпня 1914 р. Ще до його приїзду кременецький Єпископ Діонісій (Валединський) "прилучив до православ'я" три села Брідського повіту: Попівці, Наквашу й Борятин. Селяни приходили до Лаври з процесіями. Коли Євлогій вирушив до Галичини, у Бродах вітали його (між іншим, два уніатські священики), але з 50 запрошених до нього на розмову священиків явилося всього 9.

У Львові, пише далі Євлогій, не було православ'ю де "голови приклонити". Москалі зайняли всього одну малу православну церкву буковинську (при вул. Францишканській, буд. 1900 р. - Т. К.), настоятель якої втік. Її було перетворено на штабну церкву при генерал-губернаторі; для решти війська церкви не було - і вояки мусили ходити до уніатських церков і костелів та, як це зі згіршенням пише Євлогій, молилися й до св. Йосафата!..

Автор записок вважає, що вплив Унії на маси невеликий, і вони вважають себе православними. Духовенство також не має на маси великого впливу нібито через своє "політиканство" й недбальство в обрядах. "Від Царгорода відійшли, а до Рима не дійшли", цитує Євлогій слова одного селянина. Висновки ж із тих помічених фактів зробив Євлогій досить несподівані після всього вище наведеного:

1) Сподіватися переходу з Унії всього "русского" населення нема підстав; Унія залишиться; її підтримують частина духовенства, монаші Орде­ни й Рим; вона буде мати велику грошову підмогу (?), а перед православ'ям стоїть трудна й уперта боротьба; 2) Православний "воссоєдінітєльний" рух через військові події та з приводу холодного зимового часу (очевидно, не лише тому! - Т. К.) - слабкий; він збільшиться навесні, але все ж таки буде поступовий, а не стихійний і т. п.

Ще одним, хто студіював Галичину і її релігійні відносини, був проф. Жукович. Він багато займався історією боротьби Унії з православ'ям XVI-XVII ст., і тому йому, як знавцеві, доручив оберпрокурор Святєйшева Синода Саблер поїхати в Галичину й підготувати записку для Синоду. Проф. Жукович довго відмовлявся, не бажаючи займатися тією справою як чисто політичною, і поїхав до Галичини лише через сильні наполягання Саблера, але з глибокою неохотою. Прибув він до Галичини в лютому 1915 р. й до 24 березня підготував записку під назвою "Об общемь положеніи церковньїхь дель вь Галиціи", яку й видрукував Синод для своїх членів із приміткою: "Секретно".

У своїй записці проф. Жукович обстоює "воссоєдінєніє" - тобто стоїть на цілком казенній позиції. Привертає увагу в цій записці твердження, що акція приєднання до православ'я йде повільно, бо до березня на всіх 1874 галицьких уніатських парафіях апостазувало всього 81, тобто не більше 4%. Отже, цілком слушно робить висновок Жукович, що "зовнішній успіх воссоєдінєнія годі визнати великим".

Справді, годі його визнати великим, додаймо від себе, коли взяти до уваги, що багато священиків пішло за Австрією й у їхні парафії понасилали православних батюшок. Чому попри це успіху не було - можемо довідатися навіть із записки Жуковича. Він стверджує спочатку загально, що "в самому ставленні уніатського населення до своїх богослужбових відмін від нашої православно-церковної практики можна зауважити різні ступені прив'язання його до них". Надзвичайно цікавий у записці абзац, де говориться про апостазії за дієцезіями. Подаємо його дослівно в українському перекладі:

"У Станиславівській єпархії цілком немає з'єдинившихся парохій, і тому при недавньому (лютневому) наступі австрійського війська, що зайняло в першу чергу цю єпархію, мешканці не потерпіли за перехід на православ'я. Більшість з'єдинених парохій знаходиться у Львівській єпархії й при тому в її східній частині, що межує з Волинською губернією. У Перемиській єпархії з' єдинилися з православною Церквою головним чином парафії, що знаходяться в її північно-східній частині, що суміжна з Холмською губернією. Уніатські парафії, що знаходяться в Карпа­тах (належать до Станиславівської дієцезії. - Т. К.), незважаючи на особливу близькість до православної Церкви (мова про Буковину. - Т. К.) ще не при­єдналися.

Жукович зовсім не приховує того (всупереч Євлогієві), що до православ'я схиляється лише частина селянства. Щодо духовенства, то знову дослівно подамо те, що говорить Жукович - щоб, не змінюючи його слів, висловитися про справжній стан навіть у висвітленні людини, ворожої до Унії:

"При з'єдинюванні галицьких уніатів не можна розраховувати на співпрацю уніатської церковної єрархії і навіть духовенства загалом. Щодо цього, то теперішній стан церковних справ у Галичині нагадує часи цариці Катерини - після другого поділу Польщі, коли не лише вся вища уніатська єрархія, але й величезне число уніатських священиків відмовилося від прилучення і, залишившись жити в межах з'єдинених приходів, усякими засобами гальмувало розвиток і закріплення справи з'єдинення. Щоправда, в уніатського духовенства у його спротиву успіхам з'єдинення тепер немає його давнішого союзника - панщизняного права; зате це духовенство являє тепер більш серйозну силу через свою освіту й суспільне положення. Це духовенство отримало богословську вищу освіту в чисто римо-католицькому дусі. Для зміцнення його прихильних Унії церковних поглядів створено там спеціальну й цілком задовільну науково-історичну літературу з історією західно-руської церковної Унії (праці Ліковського, Пелеша й ін.). Завдяки всьому цьому серед уніатського духовенства чимало тепер переконаних папістів (тобто католиків. - Т. К.). У декого з них папістична будова догма­тичних поглядів лучиться з добрими русскими національно-політичними переконаннями. Дехто з тих уніатів-папістів навіть терпів від австрійського гніту за русскі переконання й залишився вірним їм до кінця. Підтримують Унію й Василіани".

Жукович радить субвенціонувати православний рух, посилати православні книжки й т. п., але підкреслює, що апостазія (воссоєдінєніє) не охопить усіх уніатів.

Назагал, як із цього випливає, успіх православ'я в нашій Галичині був незначний. Крім католицького виховання, яке вже зуміло дати наше духовенство своїм вірним, пропаганду православ'я гальмувало ще й непорозуміння між генерал-губернатором Бобринським і Єпископом Євлогієм. На тому тлі дійшло аж до димісії Саблера. Та москалі скоро відступили. Другий їхній прихід у 1916 році був уже значно відмінний. Православ'я не форсували й навіть дозволили на деякі прояви національного українського життя. Та це була лише тишина до часу - на що недвозначно вказують слова нового генерал-губернатора Трепова: "Поки що ми даємо їм школи, не чіпаємо мови, не втручаємося до церковних справ..."

Що мало бути опісля - цього вже, на наше щастя, не дочекалася православна Росія.

("Нова Зоря", Львів -1935, ч. 6 (804) і 10 (808).

Джерело: Українське видавництво "ДОБРА КНИЖКА". - Торонто, 1961.  / http://www.saintjosaphat.org



Схожі матеріали:

Категорія: Підпілля, історія УГКЦ | Переглядів: 463 | Додав: Anatoliі☩UCT☩ | Теги: срср, московська психіатрія, ПІДПІЛЛЯ УГКЦ, Переслідування християн, історія УГКЦ | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Присвячений
душам у чистилищі

Відправляємо:



Молитовні прохання
500

Підпишіться на оновлення:





Пошук на сайті




Даний сайт синхронізовано під браузери Mozilla Firefox та Opera
2008-2017©Ukrainian Catholic-Traditionalist
Усі права застережено. Повне або часткове використання матерiалiв www.traducionalist.info дозволяється за умови посилання (для iнтернет-видань — гiперпосилання) на www.traducionalist.info. Увесь матеріал, представлений на сайті www.traducionalist.info, взятий з відкритих джерел. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних імен та інших відомостей несуть автори публікацій.
Яндекс.Метрика