Меню сайту

Категорії розділу
Публіцистика [341]Демонологія, містицизм [81]
Молитви-екзорцизми [15]Рідкісні молитви [18]
Екзорцизм [24]Книги [21]
Молитви [191]Секти, культи, окультизм [183]
Підпілля, історія УГКЦ [65]Християнський софт [5]
Часопис "Пізнай Правду" [22]Життя Святих [117]
Творчість [16]Масонерія і антихрист [243]
Відео Online [36]о. Піо "Щоденник Любові" [5]
Християнський націоналізм [104]Безбожники [36]
Папа Бенедикт ХVI [49]Московська психіатрія (МП) [105]
Культура [17]Життя у чистоті [40]
Роздуми про віру [106]Суспільні проблеми [449]
Пророцтва, об'явлення [55]Повчання, настанови [389]
Образки, ікони [5]Пресвята Богородиця [128]
Християнська містика [27]Українознавство [76]
Наука Церкви [424]Профанації [18]
Екологія [7]Цікаво... [68]
Традиціоналізм [62]Криза Церкви. Модернізм [67]
Повчальні історії, притчі [173]Паломництво [10]
о. Габріель Аморт "Нове визнання екзорциста" [26]Подружжя [132]
Християнська етика [39]Апокрифи [2]

Друзі сайту
Унійна Традиція УГКЦ
УГКЦ (Скала-Подільська)
В обороні католицької віри
Джублик в Закарпатті
Персональний сайт Павлюк
Молитва
Братство Св. Пія Х (BY)
Братство Св. Пія Х (RU-Mos)
Братство Св. Пія Х (RU-Pet)
Una Voce Russia
Промінь Любові
Голодомор-геноцид 1932-33
Аве Марія
Бушкрафт
Українська благодійницька мережа
Благодійний Фонд «ТИ – АНГЕЛ»
Допомога онкохворим дітям

Форма входу
E-mail/Login:
Пароль:

Головна » 2012 » Квітень » 7 » Наука Церкви » Гріх гетеродоксності, або Cкільки думок – стільки й істин
10:55
Гріх гетеродоксності, або Cкільки думок – стільки й істин
У наш плюралістичний вік говорити про ортодоксію вважається чи не верхом непристойності, виразом ригідності, ознакою відсталості й мракобісся. Слова «ортодокс», «ортодоксальний» стали мало не образливими. Ба, навіть більше, ортодокс – це ворог прогресу, глобалізації, екуменізму і поступального розвитку вперед. Так думає світ, що нас оточує.

Зараз усе ще модно підточувати основи всього, що віками вважалося непорушним. Модно висловлювати оригінальні думки і будувати оригінальні теорії, байдуже, що часто це повний ідіотизм – головне, щоби було оригінально. А ще модніше ті оригінальні думки та теорії знову ж таки оригінально критикувати, розбивати, головне, щоб було оригінально.

Люди щораз більше зачаровуються зовнішніми формами, не звертаючи жодної уваги на зміст, а доречно зауважити, що часто під гарною обгорткою змісту взагалі ніякого нема. Головне – гарно запакувати і вміло продати власну оригінальність. І в тому люди нашої епохи мало чим відрізняються від людей епохи пізньої антики, хоча наші сучасники свято переконані у оригінальності власної оригінальності.

Але що лежить в основі такого поверхневого світосприйняття? Що є першопричиною такої деградації?

Відповідей на це питання є стільки, скільки й переконань. Одні вбачають у цьому нормальний процес розвитку суспільства і культури, інші причину вбачають у лібералізмі, інші – у черговій спробі підмінити духовні цінності матеріальними, ще інші – у відході від християнства, ще дехто – у відході від природи.

І що найприкріше – більшість з цих міркувань правдиві. Бо усе це частини одного процесу. Єдиною можливою помилкою цих міркувань є те, що кожен старається наголосити якусь частину, якийсь сегмент і вперто недобачає цілості.

Спробуймо охопити цілість, поглянувши спершу на фундаменти сучасної цивілізації.

Наша сучасна європейська цивілізація свято переконана, що кожен має право на власну думку, на власний світогляд, на власні переконання. Це один з головних фундаментів сучасної цивілізації. Забравши його – руйнуємо усю складну систему сучасної культури і міжлюдських взаємовідносин. І це є постулат нормального суспільства. Але висновки, які з цього роблять, не зовсім відповідають реальності.

У сучасній цивілізації побутує переконання, оперте на понятті, перейнятому з фізики, – відносність. Але це не є відносність Ейнштейнівського типу, яка все ж таки оперта на певних твердих постулатах. Це відносність філософського типу, яка спирається на розчаруванні у здатності людського розуму спізнати реальність як таку. Для такого підходу немає об’єктивностей – існує лише наше відношення до реальності, а реальність як таку створює собі кожен сам. Тому немає істини одної єдиної, є багато істин, які між собою цілком рівноправні. А коли це застосувати до постулату «кожен має право на власну думку, на власний світогляд, на власні переконання», то отримуємо висновок, що власна думка кожного і є його об’єктивною істиною.

Так і виникає висновок у стилі: «Всі японці – крокодили», коли для логічної операції взяти одне правильне твердження: «Всі японці – люди», і одне помилкове: «Всі люди – крокодили». У нашому конкретному випадку: «кожен маж право на власне переконання і власний світогляд» + «об’єктивної істини не існує» = «кожен має право на власну істину».

Так історики, створюючи нові парадигми в історії, твердять, що об’єктивні знання в історії неможливі, те саме твердять лінгвісти, антропологи, літературознавці, культурологи, етнографи. Але таке твердять і математики, фізики, астрономи – здавалося б представники точних наук. Сократівський вираз покірливості перед істиною – «я знаю, що я нічого не знаю» – став парадигмою сучасної науки, яка ще й до нього додала «і знати не можу».

І що найтрагічніше: у цьому мало хто звертає увагу на абсурдність самого вислову «усе є релятивним». Адже якщо усе релятивне, то і сам вислів релятивності усього є релятивним, а тому і таким, який втрачає обов’язковість. Отож, помилковість цього твердження видно вже з нього самого.

Та, на жаль, заперечення існування об’єктивної істини, чи принаймні можливості її пізнання сьогодні стало пануючою парадигмою західної цивілізації, як це вже відбулось тисячі років тому в індуїзмі. А сумні наслідки такого підходу до реальності на індійському континенті видно неозброєним оком.

Саме на цьому помилковому твердженні опертими є боротьба за «право» на аборт, за «право» вважати збочення нормальним явищем, за «право» не визнавати жодних авторитетів, за «право» бути неприроднім чи навіть протиприроднім. На цьому ж таки твердженні ґрунтується й заперечення права народом бути самим собою, реального права на власні релігійні переконання, права ненароджених на життя, права виховувати дітей згідно з власним релігійним переконанням. Звісно, що це можливе лише тоді, коли можливим є заперечення самого існування об’єктивної істини. Адже немає істини – нема і об’єктивних критеріїв поведінки. Усе стає предметом суспільного договору. Але і такий суспільний договір залишається лише чисто функціональною фікцією, адже він не має свого обґрунтування.

Думаю, що нікого не потрібно переконувати, що поведінка людини ґрунтується на її переконаннях. І більшість нормальних людей, хоча і входять час від часу в конфлікт з власними переконаннями, усе ж таки свою діяльність свідомо чи підсвідомо обґрунтовують власними переконаннями. Тому якщо заперечити існування об’єктивної істини, тим самим заперечуються і об’єктивні норми поведінки. Заперечивши ортодоксію, тим самим заперечуємо й ортопраксію. Тож наскільки абсурдними виглядають вимоги дотримання якихось прав і свобод, якщо заперечується їхнє об’єктивне обґрунтування!

Помилковість переконань в історії приводили до величезних трагедій. Влаштовуючи Голодомор, Йосип Віссаріонович Сталін, очевидно, виходив з переконань марксизму про необхідність пролетарської революції в цілому світі, і не лише про її необхідність, але й про її невідворотність. Молодій марксистській державі необхідно було очолити цей процес, а для цього потрібна буда сильна індустрія, а для індустрії – кошти. Отримати кошти можна було збільшуючи продаж зерна на Захід. От і знайшовся вихід – відібрати зерно, навіть необхідне для прожиття, в селян і продати його. Щобільше, знищуючи українське село, Сталін вирішував й проблему українського національного відродження, яке для інтернаціональної імперії було нічим іншим, як виразом реакційної контрреволюції.  Помилка в переконаннях і як невідворотній наслідок замість загального щастя гори трупів і ріки крові. На помилкових переконаннях ґрунтувався також і нацизм, і фашизм, і китайський маоїзм, і багато інших «-ізмів».

Помилковість переконань практично обов’язково призводить до помилкових дій. А заперечення існування об’єктивної істини чи можливості її пізнання, обов’язково веде до морального хаосу і деградації суспільства, позбавляючи його об’єктивних норм та критеріїв функціонування.

Але в кожну людину засаджено відчуття, що об’єктивна істина таки існує, бо існують більш-менш об’єктивні критерії її власної совісті. І щоб там не говорили прихильники різних релятивізмів, кожна людина в глибині свого єства відчуває істинність чи помилковість того чи іншого морального твердження. Цим і зумовлена ненависть релятивістів до християнства. Адже християнство претендує на посідання об’єктивної істини, і то істини у останній інстанції.

А парадигма релятивізму заперечує саму суть християнства, яке твердить, що воно ґрунтується на об’єктивній реальній істині – воскресінні історичної Особи – Ісус з Назарету. Це чітко підмітили відданій цій парадигмі уми. Так Людвіґ Вітґенштайн заявив, що оскільки поняття «Бог» неможливо точно верифікувати, то будь-яка мова про Бога не має жодного смислу. А протестантський теолог Рудольф Бультман взагалі заявив: «Мене не цікавить чи Христос існував реально – мені важливо що він значить для мене особисто». Сам пан Бультман навіть не помітив, як підірвав основу віри, яку він начебто сповідував.

Ідеологічне підґрунтя постмодерної цивілізації у своїй суті є запереченням християнства як такого, і прийняття цього ідеологічного підґрунтя підточує не християнство як таке, воно підточує прийняття християнства як цілості. Ідеологія пост-модерни не може не впливати на релігійні переконання. Саме ідеологій пост-модерни зводить Христа до рівня індуїстського аватара чи одного з моральних авторитетів людства, позбавляючи Його унікальності, як єдиного Спасителя людини, підриваючи сам фундамент християнської віри.

Християнин, приймаючи ідеологічний релятивізм постмодерни, перестає бути християнином.

Християнин, приймаючи ідеологічний релятивізм постмодерни, перестає бути християнином. Він приймає у такому випадку відносність усіх релігійних і моральних понять. Христос стає тільки одним з, а не Єдиним Спасителем.

Звісно, що мало християн здатні довершити цей логічний процес так само, як мало тих, хто його здатен повністю відкинути. Велика більшість тих, хто називає себе християнами, зупиняється десь на півдороги. Для них Христос усе ще є Богом, але уже традиційна цілісність релігійної доктрини не приймається, фільтрується згідно з власними уподобаннями. Так люди не бачать протиріччя у тому, щоб бути християнином і водночас допускати можливість реінкарнації, відвідувати щонеділі богослужіння, а на тижні відвідувати біоенергетика, читати щодня Біблію і кожного ранку, гортаючи газету чи інтернет сторінки, читати гороскоп на цей день. Цей перелік можна продовжувати дуже і дуже довго.

Не те, щоб ці люди хотіли бути власне такими. Ні. Далеко від того. Вони прагнуть помирити у собі реальність цивілізації, в якій вони живуть, і реальність віри, у якій вони виросли. ЗМІ бомбардують нас різними «відкриттями таємниць» і «розкриттям істини». Люди не закорінені в Христі, але свідомі Його існування, у пошуках незвіданого, таємничого, у пошуках того, що їх сповнює, хапаються за «нову парадигму духовності», яку їм пропонує світ. Що більше, яку їм часом пропонують люди, які ще тілесно перебувають у Церкві, хоча у своїй вірі уже давно не належать до Неї.

Нас з усіх боків атакують звабливими пропозиціями бути сучасними, йти в крок з прогресом. Бути модними, бути кул, бути в темі. Так, модні богослови у пошуках «академічної істини», некритично примінюючи на фундаментальні тексти християнської віри методи світських наук, щоразу «відкривають» нові горизонти, не спізнаючи, що фактично повертаються до старих єресей. Модні вчителі духовності не лише поспішають звести духовність до психології, але й примінити на християнську духовність «здобутки» інших релігій. У гонитві за привабленням людей, за популярністю, оригінальністю стираються огорожі, які Церква віками будувала, щоб захистити від хижих вовків стадо Христове.

Саме поняття «єресь», яке віками було, як дорожній знак «STOP», усім зрозумілим попередженням про небезпеку, усе більше перетворюється на щось архаїчне, щось, що у свідомості сучасних християн належить до лексики «темних» середніх віків.

То, можливо, дійсно єресь є вигадкою середньовічних монахів-мракобісів? Що ж таке єресь? Що приховується під цим словом?

У наш час інфляція слів досягла не баченого раніше обсягу, спричинивши одночасно девальвацію значень і понять. Так, наприклад, слово «любов» для сучасної людини означає усе, тільки не акт волі, яким вирішуємо чинити добро іншому заради нього самого. Це і сексуальна похіть, і жалісливість, і емоції, і багато чого іншого. Щось подібного сталося і з єрессю – гетеродоксією, і з ортодоксією.

Коли людина сучасності говорить «ортодоксія», то уявляє собі щось ветхе, щось вузькогруде і заскарлузле,  щось порохняве і зловісно обмежуюче, щось вузьколобе і недалеке. Коли ж  говорить «єресь», то має на увазі якусь дурницю, бздур, щось несерйозне, не варте уваги. Ранньохристиянські, середньовічні, нововічні битви за ортодоксію виглядають людині сучасності, як бійки вар’ятів у Кульпарківській божевільні.  Так є, бо втратилось розуміння того, що ж таки насправді єресь, а що – ортодоксія. Людина сучасності подібно до Пилата питає: «Що таке істина?» і, маючи саму Істину перед очима, не бачить її. Бо істин може бути багато – кожен хоче мати ексклюзивне право на власну істину.

Сучасний релятивістичний плюралізм проповідує, що Бог Єдиний, а всі релігії є лише різними дорогами до Нього. І християни, немов недолугі риби, ковтаючи цю приманку, попадаються на гачок релятивізму. Але ж якщо приймаємо Христа, як Бога, то мусимо прийняти і Його слово: «Я - путь, істина і життя! Ніхто не приходить до Отця, як тільки через мене» (Ів. 14,6). І то прийняти таким, яким воно є. Ісус є Єдиною Дорогою. І крім Нього немає іншої дороги до Бога. Усі інші шляхи, якими б звабливими вони не були, не ведуть нас до Бога. Вони не приводять до мети, вони йдуть повз неї , а це вже біблійною гебрайською мовою – гріх. Адже гебрейське hatta’, одне зі слів цієї древньої мови, які ми перекладаємо, як «гріх» означає саме це – не втрапити на ціль, збитися з потрібної дороги. Ісус – єдина дорога до Бога, а всі решта «дороги» до Бога – це  hatta’ – це шлях, який нас не веде до нашої вічної Цілі, але веде повз неї, від неї – у вічну прірву пекла.

Власне те, що нас не доводить до Бога, а обіцяє це зробити – це і є гетеродоксія, це і є єресь.

Єресь – це слово, яке прийшло до нас з грецької.  І в грецькій часів написання новозавітних текстів воно означало серед іншого секту, групу людей відділених від загальної спільноти, філософський напрямок, групи тих, хто думає інакше від загалу. В Новому Завіті, в контексті, в якому вона нас цікавить, це слово з’являється тричі, і кожного разу у негативному контексті – 1 Кор. 11,19; Гал. 5,20; 2 Пт. 2,1. І кожного разу означає відмінність, яка виникла в результаті відмінності у думанні, в результаті гетеродоксії, інакодумства.

«Бо мусять бути у вас єресі, щоб виявилися випробувані між вами» (1 Кор. 11, 19);

«Учинки ж тіла явні: розпуста, нечистота, розгнузданість, ідолослужба, чари, ворогування, свари, заздрість, гнів, суперечки, незгоди, єресі, зависті, пияцтво, гульня і таке інше, про що я вас попереджаю, - як я вже й раніше казав, що ті, що таке чинять, царства Божого не успадкують.» (Гал. 5, 19 – 21);

«Були в народі й пророки неправдиві, як і між вами будуть учителі ложні, які введуть погубні єресі й, відрікшися Владики, що відкупив їх, наведуть на себе скору погибель.  Сила людей піде слідом за їхньою розбещеністю, і через них дорога правди буде зневажатися. У зажерливості, оманними словами торгуватимуть вони вами; засуд на них уже здавна не бариться, і погибель не дрімає.» (2 Пт. 2, 1 – 3).

Як бачимо, Святе Письмо не хвалить доктринальне інакодумство, а ставить його в один ряд з магією, розпустою, ідолослужінням. Біблія говорить про єресі, як про спокусу для випробування і погрожує вчителям єресі судом. А тим, хто пристає до єретичних наук, суворий суд – Царства Божого вони не успадкують.

Чому настільки суворий вирок слова Божого на єретиків? Невже Богу не все одно, як ми віримо? Невже не досить визнати Христа своїм Богом, щоб спастися?

Бог є Істина. І тому послушність Богу передбачає послушність істині. Упокорення нашого власного ума перед Таїнством Бога. А щоб уможливити людям прийняття Істини, необхідне просвітлення Духом: «Тож коли зійде той, Дух істини, він і наведе вас на всю істину, - він бо не промовлятиме від себе, лише буде повідати, що вчує, і звістить те, що настане.» (Ів. 16,13). А щоб Дух міг прийти Ісус мусів відійти (Ів. 16,7), перейти через Свою Пасху – Муку, Смерть і Воскресіння. Знаючи, отже, яку ціну Бог заплатив за те, щоб ми могли прийняти істину, не маємо чому дивуватися, що відхід від істини Богом так гостро засуджується.

Бог незмінний. Він не може нині буди таким, а завтра інакшим.  Як каже Псалмоспівець, небо і земля змінюються, але Бог залишається завжди тим самим (Пс. 102, 28). Бог – незмінний, і як такий Він є джерелом Істини, що більше, Він є сама Істина і тим самим Він є джерелом правдивої віри, правдивого бачення світу. Він є джерелом ортодоксії – православності. Бо тільки той, хто має правдиве знання про Бога, про Його Церкву, про світ і себе самого, може правильно поводитися і тим самим правильно славити Бога.

А що людська природа, зранена первородним гріхом, схильна до викривлення істини, то Бог подбав про сторожа істини. Що то за страж істини?

Багато тих, хто називає себе християнами вірять, що це і є сама Біблія. Але вже те, що між ними існує така какофонія у тлумаченні Біблії вказує на те, що не може Біблія сама по собі бути стражем істини. Інші радо кажуть – Церква сторож істини, але й між ними нема згоди навіть в основних питаннях. Тільки Церква, у якій вершиться Петрове служіння, завжди навчала по цілому світі одну і ту саму доктрину. А це – Католицька Церква. Істиною є те, що виникали різні групи, які навчали не те, чого вчить Католицька Церква. Але вони відпали від Неї.

Сам Христос дав Апостолу Петру владу ключів у Царстві Божому, Сам Істина надав Апостолу Петру привілей виносити суд і вчити вселенну.

«У відповідь Ісус сказав до нього: "Блаженний ти, Симоне, сину Йонин, бо не тіло і кров це тобі відкрили, а Отець мій небесний. Тож і я тобі заявляю, що ти – скеля, і що я на цій скелі збудую мою Церкву й що пекельні ворота її не подолають. Я дам тобі ключі Небесного Царства, і що ти на землі зв'яжеш, те буде зв'язане на небі; і те, що ти на землі розв'яжеш, те буде розв'язане й на небі.”» (Мт. 16, 17 -19).

Отож, що це все означає? Ісус називає Симона Скелею, змінює йому ім’я, як колись Бог поміняв ім’я Аврама на Авраам, Сараї на Сара, і Якова на Ізраїль. Ісус ставить Петра фундаментом Своєї Спільноти – Церкви, і тільки цій Спільноті (Церкві) обіцяє, що ворота, тобто правителі пекла, ніколи Її не подолають. Проходять віки, щезли колись квітучі церкви Сходу, що відділилися від Католицької Церкви, великі колись церкви Малої Азії, Близького Сходу, Єгипту зведені на ледь животіючі громади, що заледве існують серед мусульманського моря. Протестантські громади дробляться з величезною швидкістю – сотні їх щезають, з’являються нові. І тільки Католицька Церква стоїть непорушно, бо збудована на твердій Петровій скелі, у послусі Христу слухає того, Кому Він дав владу ключів у Своєму Царстві. Для гебреїв мати ключі від чогось означало мати владу над тим, від чого є ті ключі (Іс. 22, 22). Та й більшість старих народів так розуміли символ ключів. Ще не так давно передати комусь ключі від міста означало передати йому і владу над містом. Але для гебреїв це означало щось трохи більшого. Бо для них «входити і виходити» означало усю людську діяльність. Отож, хто має ключі – має владу не лише над домом, але і над його мешканцями, над їхньою діяльністю. Зв’язувати й розв’язувати для Ісусових співгромадян означало владу встановлювати тлумачення Святого Письма, встановлювати відповідно до цього чи скасовувати звичаї і правила поведінки. Отож Сам Христос Апостолу Петру, а тим самим і його наслідникам – єпископам Старого Риму, дав владу не лише управляти Спільнотою народу Божого – Церквою, але й бути кінцевим авторитетом в питаннях ортодоксії – владу навчати Божий народ, але й зберігати усю істину.

І напередодні своєї Муки Христос потвердив це Петрове завдання: «О Симоне, Симоне! Ось Сатана наставав, щоб просіяти вас, як пшеницю, та я молився за тебе, щоб віра твоя не послабла, а ти колись, навернувшись, утверджуй своїх братів.» (Лк. 22, 31 – 32). І втретє, вже після Свого Воскресіння, Христос потвердив особливе Петрове служіння в Церкві: «Коли ж поснідали, каже Ісус до Симона Петра: «Симоне Йонин! Чи любиш ти мене більш, ніж оці?» - «Так, Господи, - відрікає той йому, - ти знаєш, що люблю тебе.» Тож мовить йому: «Паси мої ягнята!» І знову, вдруге каже до нього: «Симоне Йонин! Чи любиш мене?» «Так, Господи, - відвічає йому, - ти знаєш, що люблю тебе.» І мовить йому: «Паси мої вівці!» І втретє йому каже: «Симоне Йонин! Чи любиш ти мене?» І засмутився Петро, що аж утретє його питає: «Чи любиш мене», - то й каже йому: «Господи, ти все знаєш, ти знаєш, що тебе люблю!» І каже йому Ісус: «Паси мої вівці!...»» (Ів. 21, 15 – 17).

Тож не мусимо боятися відійти від ортодоксії і впасти в згубну єресь, якщо зберігаємо послух Святішому Отцеві Папі Римському. Не мусимо жахатися вчителів єресі, якщо слухаємо голосу Петрового наслідника.

А щоб уберегти себе від єресі, від гетеродоксії, то мусимо свою віру, свої переконання завжди звіряти з тим, чого нас вчить Церква, в якій вершиться Петрове служіння. Для цього маємо усе потрібне: маємо Святе Письмо, маємо Катехизм Католицької Церкви, маємо документи Церкви. Ми мусимо тільки докласти зусиль, щоб ознайомитися з доктриною власної Церкви. І дотримуватись того, що Вона навчає. Слухати Її голос, як вівці слухаються голосу пастиря.

Спасіння не в свавільному мисленні й уяві, а у прийнятті правди й істини віри, яку нам дарував Христос, а Його Свята Католицька Церква береже і своїх дітей вірити навчає.

о. Орест-Дмитро Вільчинський

КАТОЛИЦЬКИЙ ОГЛЯДАЧ



Схожі матеріали:

Категорія: Наука Церкви | Переглядів: 1693 | Додав: Anatoliі☩UCT☩ | Теги: секти, Папа Римський, модернізм, Апостол Петро, Католицька Церква, єресь, наука Церкви | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Присвячений
Дитятку Ісусу

Відправляємо:



Молитовні прохання
500

Підпишіться на оновлення:





Пошук на сайті




Даний сайт синхронізовано під браузери Mozilla Firefox та Opera
2008-2020©Ukrainian Catholic-Traditionalist
Усі права застережено. Повне або часткове використання матерiалiв www.traducionalist.info дозволяється за умови посилання (для iнтернет-видань — гiперпосилання) на www.traducionalist.info. Увесь матеріал, представлений на сайті www.traducionalist.info, взятий з відкритих джерел. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних імен та інших відомостей несуть автори публікацій.
Яндекс.Метрика