Меню сайту

Категорії розділу
Публіцистика [341]Демонологія, містицизм [81]
Молитви-екзорцизми [15]Рідкісні молитви [18]
Екзорцизм [24]Книги [21]
Молитви [191]Секти, культи, окультизм [183]
Підпілля, історія УГКЦ [65]Християнський софт [5]
Часопис "Пізнай Правду" [22]Життя Святих [117]
Творчість [16]Масонерія і антихрист [242]
Відео Online [36]о. Піо "Щоденник Любові" [5]
Християнський націоналізм [104]Безбожники [36]
Папа Бенедикт ХVI [49]Московська психіатрія (МП) [105]
Культура [17]Життя у чистоті [40]
Роздуми про віру [106]Суспільні проблеми [449]
Пророцтва, об'явлення [55]Повчання, настанови [389]
Образки, ікони [5]Пресвята Богородиця [128]
Християнська містика [27]Українознавство [76]
Наука Церкви [424]Профанації [18]
Екологія [7]Цікаво... [68]
Традиціоналізм [62]Криза Церкви. Модернізм [66]
Повчальні історії, притчі [173]Паломництво [10]
о. Габріель Аморт "Нове визнання екзорциста" [26]Подружжя [132]
Християнська етика [39]Апокрифи [2]

Друзі сайту
Унійна Традиція УГКЦ
УГКЦ (Скала-Подільська)
В обороні католицької віри
Джублик в Закарпатті
Персональний сайт Павлюк
Молитва
Братство Св. Пія Х (BY)
Братство Св. Пія Х (RU-Mos)
Братство Св. Пія Х (RU-Pet)
Una Voce Russia
Промінь Любові
Голодомор-геноцид 1932-33
Аве Марія
Бушкрафт
Українська благодійницька мережа
Благодійний Фонд «ТИ – АНГЕЛ»
Допомога онкохворим дітям

Форма входу
E-mail/Login:
Пароль:

Головна » 2012 » Травень » 26 » Криза Церкви. Модернізм » ЕКЗИСТЕНЦІАЛІЗМ — НАХАБНИЙ ЗАВОЙОВНИК
19:30
ЕКЗИСТЕНЦІАЛІЗМ — НАХАБНИЙ ЗАВОЙОВНИК
Філософії, актуальні у 1910 році, до яких, як вважали, Церква мусить пристосуватися, у 1940 були вже не такими актуальними. З'явилась низка нових течій, основною з яких став екзистенціалізм.
Важко перебільшити важливість цієї філософії, яка змінила релігійне мислення як у Церкві, так і поза нею. Якщо раніше обриси християнської релігії здавались вам чіткішими, а зараз розмитішими, якщо священик говорить з вами про християнську віру, життєві ситуації, відданість, випробування або значущий досвід, а ви не певні, чи вірить він у Воплочення, Воскресіння, потойбічне життя чи навіть в Бога, то відповідальний за все це, здебільшого, екзистенціалізм.
Цю філософію сформували у Німеччині в 1920-30 роках Мартін Гайдалер (1889-1978) та Карл Ясперс (1883-1969), запозичивши певні філософські прийоми в австрійця Едмунда Гуссерля (1859-1938). Вона представляє ті ж філософські течії, про які йшлося раніше у цій книжці, але з певними відмінностями. Її можна назвати двоюрідною сестрою віталізму Берґсона та прагматизму Джеймса — не прямий нащадок, однак член однієї родини. Вона прийшла до Франції з німецькою окупацією Парижа, а після 1945 року розвинулась завдяки Камю, Сартру, Семюелю Бекету та грону інших успішних письменників. У 1950 році мало не кожен католицький інтелектуал, який себе поважав (чи то консерватор, чи ні), мусив бодай на мить зануритися у ці темні води.
Хоча дехто з прихильників екзистенціалізму намагався поставити його на службу комунізмові, але насправді то був останній відчайдушний заклик до свободи, позаяк західний інтелектуалізм відчув, що його назавжди засмоктує у всемогутнє колективістське суспільство. Це також кульмінація романтичного бунту проти Декартового уявлення про людину як про комп'ютерний розум і проти об'єктивності в релігійній та філософській думці. Екзистенціалісти, як і їхні попередники, беззастережно приймають Кантове припущення, що дійсність поза нами по суті своїй непізнаванна. Лише через самосвідомість маємо прямий зв'язок з внутрішньою природою дійсності. Отже, її можна зрозуміти, аналізуючи наші внутрішні почуття та стани свідомості. Це, у певному сенсі, й складає реальність. В основі екзистенціалізму лежать твори двох мислителів, яких на 1920-ті роки вже давно не було серед живих: К'єркеґард (помер у 1855 році) — обдарований, але дуже ексцентричний данський лютеранин та Ніцше (помер у 1900 році) — також обдарований, але неврівноважений німецький атеїст, який, зрештою, збожеволів.
К'єркеґард - суб'єктивний мислитель, його погляди на дійсність, релігію та людську природу ґрунтуються на його досвіді навернення (він втратив віру під час навчання в університеті й знову віднайшов її у віці 25 років) та невротичних реакціях на певні події, пов'язані з його батьком та нареченою (батько одного разу прокляв Бога, і син вважав себе частково винним у цьому блюзнірстві).

Стан незнання

К'єркеґардове бачення його навернення та коріння його віри дуже протестантські. Віра — це сліпа, бездумна дія, стрибок у невідомість. Людина "віддає" себе Христові без жодних на те підстав — до цього стрибка її штовхають попередні емоційні переживання. Порожнеча життя без Бога, усвідомлення власної нікчемності ведуть її від страху через страждання до відчаю. Біль та жах перед відчаєм змушують її стрибнути поза себе, таким чином вона "знаходить" Бога.
(Бог справді іноді вдається до нещасть, щоб змусити нас думати про Нього. Однак це зовсім інша річ. Роздуми під покровом благодаті ведуть до знання та любові, а не до стрибків зі скелі.)
Втім, навіть після навернення К'єркеґардів християнин частково живе у страху та стражданнях, бо щоразу мусить щось вирішувати, не знаючи, чого вимагає від нього Бог. Він отримав повну свободу і несе повну відповідальність за свої вчинки, але не має жодної підказки, що було б правильним за певних обставин або якими будуть наслідки його дій.
Подібно до інших філософів, яких ми розглянули, К'єркеґард вороже ставився до метафізики й об'єктивності у філософії, критикуючи у своїх працях і одну, й другу. Так само не любив він доктрин та всезагальних моральних принципів у релігії. Яким світ видається особі, як вона його відчуває і переживає — ось єдині критерії правди, відмінні для кожного. Щодо морального вибору, то у кожному такому рішенні варто керуватися ситуацією. Треба зібрати відвагу в кулак, — каже К'єркеґард, — позаяк не знаємо, чи веде наша дія до спасіння, чи до прокляття.
К'єркеґардові сильні почуття та високий розум, той факт, що в його творах багато істинного та психологічно проникливого, що вони надають корисні аргументи супроти грубого раціоналізму та матеріалізму, так званого, "наукового світогляду", те, що він намагався переконати своїх сучасників, що віра в Христа має йти радше від глибокого переконання, ніж від соціального конформізму — усе це, на жаль, так засліпило очі сьогоденним впливовим релігійним мислителям, що вони не помічають його глибоких помилок. Ще однією принадою, гадаю, була мелодраматичність його релігійного підходу. Це стало причиною того болісно претензійного Стилю мови та письма, характерного для сучасної релігійної сфери; пихи, з якою люди говорять про себе як про турботливих християн, відданих християн, стражденних християн і т. д.
К'єркеґардові твори мали незначний вплив поза Данією до 1918 року, коли їх вперше переклали на німецьку. Натомість, відтоді його вплив на релігійну та світську інтелігенцію Європи був величезний — він досяг навіть Іспанії, де ці віяння перейняли Унамуно та Ортеґа-і-Ґассет. Твори його читали не просто як виклад нової філософії, а заради них самих% Таким чином, він докорінно змінив мало не всі форми європейського протестантизму.
Послання Ніцше було іншим. Західна людина. — каже він ,- знає, що "Бог помер", тобто не існує. Та вона ховається від цього факту, точніше від логічних його наслідків. Треба змусити її поглянути правді у вічі. Людина цілковито вільна. Жодні закони її не зв'язують. Вона може робити що завгодно. Отже, треба зважитись і досягти свого.
(З цього аспекту ніцшеанства Бонеффер  — німецький пастор, вбитий нацистами, — виснував ідею, що сучасні люди "подорослішали" і вже неспроможні розуміти надприродного або святого, вони перейняли на себе роль провидіння. Отже, християни повинні жити і діяти так, наче Бога не існує. Іншими словами, йдеться про,."секуляризоване християнство".)
Провідні ідеї К'єркеґарда та Ніцше створили фундамент, на якому Гайдаґґер та інші звели екзистенціалізм.

Помилялися всі, окрім Гайдаґґера

Гайдаґґер навчався у католицькій семінарії, проте не закінчив її. Викладав філософію спочатку у Марбурзі (1923), а потім у Фрайбурзі (1929 - 1945), звідки його змусили піти через зв'язки з нацистами. Він вважав і публічно стверджував, що починаючи від Платона, увесь підхід до філософії був хибним. Всі філософи, крім нього самого, неправильно розуміли природу проблем і шляхи їх розв'язання. Він же знайшов правильну методику і збирався вперше спрямувати філософію у належне русло. Як і у Карла Маркса, його амбіції перевищували його можливості. Він так і не закінчив своєї основної праці "Sein und Zeit", в якій мав обґрунтувати свої твердження.
Екзистенціалізм не просто розвінчує розум, він його фактично відкидає. Мало не гріхом вважається його звичне використання для розрізнення об'єктів (кота від миші чи мишачого хвоста від мишачого тіла) або об'єктів зовнішнього світу та власних думок (об'єктів від суб'єктів). Цей різновид нормального мислення, дарований Богом ще Адамові, на думку Гайдаґґера, зародився у шкідливому "грецькому інтелектуалізмі", він фальсифікує дійсність, адже та швидше схожа на рідину , як-от патока або суп, ніж на набір окремих істот з чіткими характеристиками. Слід заборонити будь-які твердження щодо природи Бога (на зразок тих, які висував наш Господь, стверджуючи, що Він — Отець або що Син існував одвіку), позаяк тоді Бог постає об'єктом, а Його не можна вважати об'єктом серед низки інших об'єктів (навіть якщо ми, безсумнівно, є об'єктами стосовно Бога).
Щоб зрозуміти дійсність, треба, щоб "самість" повністю віддала себе в руки досвідові, занурилась у патоку чи в суп ("самість" є частиною цього супу, хоча, можливо, суп або досвід перебування в ньому є продовженням "самості" — щодо цього погляди різняться, вони не завжди чіткі). Це одна з екзистенціалістських чеснот, яку називають "відкритістю" або "відкритістю до Буття". Втім, як нам відомо, у житті є багато видів досвіду, до яких не варто бути відкритими.
У пізнішій філософії Гайдаґґера ці спроби зрозуміти життя та реальність через занурення самості у досвід або в Буття нагадують східну містичну практику. Під впливом німецького поета Рільке він розвинув ідеї атеїстичної містики природи. Філософ не мислить, натомість він через пасивну "відкритість" шукає спільноти з Єдиним — або з Усім.
Основна хиба екзистенціалістської думки, як я вже згадував у одній зі своїх статей, полягала в ідеї, що "досвід" сам по собі може бути шляхом до знання, незалежно від розуму або навіть всупереч йому. Насправді Ж, досвід — це просто матеріал, на основі якого ми здобуваємо знання. Досвід слід проаналізувати й обміркувати (а це обов'язково передбачає використання абстрактних ідей та тверджень), інакше він нам нічого не дасть або й введе в оману. Наші уявлення не завжди збігаються з дійсним станом речей. Екзистенціалісти, зокрема К'єркеґард, також припускають, що кожен переживає дійсність по-іншому, у кожного власна версія "правди". А отже, кожному слід "займатися своєю справою", яка йому видається "значущою" або "доцільною"..„ Слово "значущий*1 в екзистенціалістському дискурсі означає не "істинний", "правильний" або "зрозумілий", а радше такий, що дає особисте задоволення.

Що таке життя?

Фактично, як і варто було очікувати, Гайдаґґер та екзистенціалісти, розвінчавши розум (хоч, як і їхні попередники, лише для філософії та релігії) і возвеличивши "досвід", таки використовують розум у звичний спосіб (послуговуючись абстрактними ідеями і термінами, як і решта людей) — для аналізу людських настроїв, станів свідомості, основних життєвих ситуацій людей та для унаочнення, що таке людина та що таке життя.
Насправді ми бачимо, як виглядає життя в очах нещасного, керованого виною атеїста, по тому, як він перечитався К'єркеґарда та Ніцше.
Людина виявляється "закинутою в світ", не знаючи, чому вона тут, не маючи способу дізнатися про це. Для неї характерні два основні стани: турбота (вона приречена перейматися безцільними мирськими завданнями) та страх (як і за К'єркеґардом, людина постійно мусить щось вирішувати, але щоразу в різних ситуаціях, не маючи чітких правил. Водночас вона несе відповідальність за наслідки найдрібніших своїх вчинків). Отож, людина йде життям, переслідувана летом часу, під тягарем провини, намагаючись "зрозуміти себе", прагнучи "усвідомити свої можливості" до смерті — останньої з "можливостей", яка покладе всьому край. Позаяк теперішня ситуація завжди різниться від вчорашньої, постійно треба змінювати своє розуміння речей і починати все знову. Не дивина, що для екзистенціаліста життя абсурдне, не має сенсу.
Екзистенціалістська література повна претензійних оповідей про смерть — так, наче про її існування щойно дізналися. Багато також скарг на трагізм ситуації, в яку ставить людину неминучість смерті, та на її страждання від усвідомлення цього. Екзистенціаліст розлючений, але йому за це не прикро, бо ж не можна бути й атеїстом й аморальною людиною водночас. Навіть католицькі теологи, які мали б вірити у Небо, говорять про смерть як про похмуре приниження.
У всіх цих ідеях бачимо коріння повсякденного одкровення. Наслідуючи екзистенціаліста, неомодерний християнин прагне осягнути свої можливості, зрозуміти своє мінливе існування, а також розглянути духовні та матеріальні потреби у світлі своєї мінливої "теперішньої ситуації". Через повсякденні одкровення Бог дає зрозуміти, як цього досягти. Божі послання приходять внутрішньо через "релігійний досвід" та зовнішньо — через наявні умови. Іншого одкровення не існує.
Цей бік екзистенціалізму наголошує на досвіді та настрої, описує людський стан. До нього найбільше доклався Гайдаґґер.

Проходження низкою досвідів

Інший бік екзистенціалізму пов'язаний з визначенням людини, її суті; наголошено на свобідній волі, а також на тому, що вона — ніщо. Тут провідна роль належить Сартрові.
Екзистенціалістська нікчемність зовсім не подібна до християнської метафоричної "нікчемності" людини перед Богом, їхня нікчемність буквальна. Цю ідею важко застосувати до себе. Як можна існувати і бути нічим водночас? Втім, це важливий аспект екзистенціалістських роздумів.
Люди не є істотами, які суттєво реально існують від народження, чи радше зачаття і до смерті. Це неістоти, які досягають, або напівдосягають минущого буття, проходячи низкою досвідів. Вони подібні до хмарки пари, здатної вбирати досвід, яка матеріалізувалась (незрозуміло як) у порожнечі. Людське існування, — стверджують екзистенціалісти, — передує (essence) сутності. Однак, фактично, екзистенціалістові й не йдеться про якусь сутність. Чим він, по суті, є можна підсумувати лише після його смерті, коли його поступово нагромаджувані одиниці існування або досвід додають після похорону друзі, але тоді він уже не є.
Втім, для затятих екзистенціалістів сартрівського, а пізніше християнського типу пасивне сприйняття досвіду не дорівнює справжньому існуванню. Людина насправді існує, лише постійно виявляючи вільну, свідому волю.
Це, мабуть, легше розтлумачити, знову вдавшись до образу патоки або супу. Людську волю можна описати як вир енергії, що створює діру у патоці Буття. Людина — це та порожнеча, яку в триванні реальності пробиває вихор волі. Якщо воля слабне, діра зникає і патока поглинає існування. Людина — це воля і нічого більше.
Ці розумування можуть видатися вам незрозумілими й смішними, але вони пояснюють, чому люди "стають" особистостями, а не є ними. Ви стаєте особистістю, якщо спроможні діяти свідомо, приймати рішення й розуміти свої можливості. Якщо через бідність, душевну або фізичну ваду вам бракує будь-якої з цих рис, то ви вже не особистість і з вами слід обходитися відповідно.
Незрозумілі    ідеї    часто    мають    важливі     наслідки    для громадськості.
Якщо такі ідеї перекласти на "християнську мову", то виходить, що люди не є християнами внаслідок своїх вірувань та хрещення, вони постійно перебувають у стані "ставання" (але ніколи, власне, буття) християнами через участь у християнській діяльності. Такий світогляд  не навмисно  сприяє новому фарисейству,  позаяк такі екзистенціалістські християни можуть довести своє християнство собі та іншим лише видимим добрими діяннями, до яких слід привертати увагу. Ось ще одна причина, чому в модерністському "християнстві" єдино важливими є дії, а знання та віра відступають на задній план.
На цій стадії філософії дрібне і важливе міняються місцями, темп наростає.
Здоровий глузд, вочевидь, підказав подальшим ревнителям екзистенціалізму, що мало хто довго схилятиметься до системи, згідно з якою життя не має сенсу. Отож на сцену почали виходити деякі позитивніші ідеї.

Справжнє життя та відданість

Зіткнувшись з абсурдним, без жодного сенсу існуванням, яке усуне смерть, людина має дві можливості. Вона може жити "не, по-справжньому", заплющуючи очі на правду, на те, що життя не має сенсу, приймаючи стандарти й цінності юрби. Так вона уникає почуття внутрішньої жалюгідності та нікчемності — наслідку чесної оцінки фактів.
Натомість можна героїчним зусиллям прийти до "справжнього" життя, як це роблять герої романів Камю. Жити по-справжньому — означає дивитися у вічі правді, марноті життя; бодай тимчасово віддаватися розпачу як необхідному наслідкові, який, якщо не призведе до самогубства, то, врешті, очистить людину. Розпач виведе людину з себе і з "дрібничок", він допоможе людині присвятити себе важливим рішенням або певній причині. Як ми бачили, лише використовуючи волю, людина може справді бути.
Саме тому пересічна людина, яка йде життям, нічим не переймаючись (окрім хіба підтримки сім'ї, виховання дітей на служіння Богові та виконання обов'язків перед державою), зазнала такого презирства в очах прибічника екзистенціалізму. Ці напів- або неістоти для екзистенціалістів - те ж, що й для Кальвіна негідники, приречені на прокляття, або для марксиста буржуазія, приречена на відстріл. Втім, перед смертю "хороші" та "погані" рівні, отже, пересічна людина, мабуть, обрала розумніший шлях.

Чому ж людина мала б себе присвятити?

Теоретично це не мало б важити. Позаяк життя - це низка безцільних, незрозумілих "трафунків", то садівництво або колекціонування марок за значущістю нічим не відрізняються від державного перевороту. Лише вибір та діяльність людини надають досвідові якогось ефемерного, штучне значення. Людина може зробити зло добром, а добро злом. Вона, а не Бог, є творцем значення, істини та цінності.
Втім, на практиці екзистенціалісти, здається, зійшлися на тому, що людина має себе присвятити якомусь із різновидів "перетворення світу" або побудові раю на землі. Тепер вона має підґрунтя для "усвідомлення своїх можливостей" і "творення свого майбутнього".
Історія людської думки засвідчує існування багатьох химерних союзів. Один з найдивовижніших — це поєднання, мабуть, найбільш індивідуалістської філософії зі служінням політичному колективізмові. Головними "свахами" виступили Сартр та інші французькі ліві екзистенціалісти (як-от Мерло-Понті).

Як екзистенціалісти прийшли до цього?

"Вони   (екзистенціалісти),   —   каже   Пій   XII   у   своїй   енцикліці "Humani Generis". Про фальшивих друзів серед модерних вчень", — приписують природі наших бажань певні інтуїтивні риси. Так, людина, яка не може знайти відповіді на якесь інтелектуальне питання, має вдатися до своєї волі. Воля (під проводом, здається, єдино бажань і аж ніяк не розуму - Ф. Т.) вільно обирає між інтелектуальними альтернативами. Дивна плутанина між царинами думки та волі".

Надія

Щоб   підбадьорити   людей,   коли   ті   вже   зважились   і   почали Перетворювати світ, а також, щоб запобігти рецидивам нігілізму, які для людства логічно заготував екзистенціалізм, філософ Ернст Блок створив свою "філософію надії", яку в християнські кола ввів Юрґен Мольтманн. Саме тому останнім часом проповідники так багато розводяться про надію. Однак це беззмістовне екзистенціалістське поняття не має нічого спільного з надією християнською — вірою у Боже провидіння та сподіванням на вічне щастя з Ним. Перелякана екзистенціалістська людина насвистує у темряві, щоб підбадьоритися, думаючи, що, мабуть, зі силами, які сучасне покоління випустило на волю, їй не впоратись, що вона радше підірве світ, аніж збудує тут єдино можливий рай.
Присвячуючи себе якійсь діяльності, а отже, переходячи від несправжнього існування до справжнього, людина "трансцендує" себе і таким чином віднаходить "іншого", з ким може зав'язати "значущі" взаємини або діалог. Вона "відкриває себе" для інших, віддає себе у їхнє розпорядження. Це - "людина для інших". Це дуже витіюватий спосіб сказати, яка хороша риса — альтруїзм. Як часто при вивченні екзистенціалізму кортить визначити його як фантазію, помережану банальностями.
У такий спосіб екзистенціаліст виривається зі самотнього світу свого особистого досвіду. "Інший" — це переважно людина, але, згідно з Ясперсом та його послідовниками, може бути й Бог (вони, втім, надають перевагу висловам "Трансцендентність" або "Трансцендентна Істота"). Діалог - це, головно, обмін досвідом. У ньому можуть зародитися дружні почуття, а також спільні рішення у практичних справах. Та аж ніяк він не може мати на меті досягнення згоди щодо серйозних істин, позаяк це неможливо. Як ми вже бачили, світи нашого особистого досвіду різняться. За своєю природою екзистенціалізм ворожий людській єдності, оскільки заперечує самі її передумови: спільну природу та спільне розуміння речей.
Дотепер переважно йшлося про атеїстичний екзистенціалізм Гайдаґґера та Сартра й агностичний екзистенціалізм Ясперса. Однак не можна обійти увагою дещо відмінної філософської течії з екзистенціалістських джерел — теїстичного екзистенціалізму, який розвинули єврейський мислитель Мартін Бубер (1878-1965) та католицькі квазі-екзистенціалісти французи Ґабріель Марсель (1889-1973) та Емануель Муньєр (1905-1950).

Погляд на теїстичний екзистенціалізм

На всіх представників цієї течії вплинули К'єркеґард та загальний екзистенціалізм, але вони відкидають атеїстичні, песимістичні та надмірно індивідуалістські формулювання. Людська особа й людська громада — ось центр, навколо якого обертаються їхні розумування.
Важливу роль тут відіграла книжка Мартіна Бубера "Я і Ти".
Ці персоналістсько-громадські роздуми (найвпливовіші у Франції, в той час як Гайдаґґерів вплив був найсильнішим у країнах германської культури), хоч і нешкідливі за своєю суттю на відміну від решти екзистенціалізму, через загалом сумнівне та суб'єктивне підґрунтя дуже легко повернути у небажане русло). (Усі філософії, які в центр ставлять людину та її внутрішнє життя, а не творіння загалом, приречені визначальним принципом висувати людські бажання, а не" задум Творця, виражений у речах через їхню природу).
Деякі вчення цього виду екзистенціалізму вельми прості. Слід пам'ятати, що інші особи — також люди, а не речі. Кожна людина єдина, безцінна. Не можна дозволити соціальним функціям людей затьмарити наші уявлення про людину: особистість автомеханіка чи банківського службовця не зводиться лише до їхніх посад. Треба подолати свою еґоцентричність, адже ми не ізольовані одиниці, а члени суспільства. Істота важливіша за власність.
Такою була, наприклад, суть роздумів Марселя. Він також цікаво розмірковує на окремі теми — скажімо, про вірність та дружбу.
Хто б не погодився з цими ідеями, навіть якщо вони не зовсім нові? На них можна навіть наголосити як на перевазі цієї течії. Адже саме завдяки їм екзистенціалізм став прийнятним, ба, навіть привабливим для певної кількості європейського духовенства, яке прагнуло пожвавити парафіяльне життя.
Втім, французький персоналізм висуває й більш екзистенціалістські твердження, і до того ж, як на мене, плекає русоїстські сентименти щодо людей та людських клопотів загалом.
Знову стикаємося з ідеєю, що люди не є цілковито людяними від початку, а стають такими лише з часом. З'являється нова умова справжнього існування. Навряд чи людина може належно існувати сама  по  собі,  позаяк  для  цього  потрібно  "трансцендувати  свій егоцентризм", "відкритися для інших", "присвятити себе життю для інших". Саме ця відданість робить людину людиною. Щоб існувало "Я", треба зустрітися з "Ти", спілкуватися з ним і віддати себе йому на службу. Робінзон Крузо на своєму острові став людиною, лише коли з'явився П'ятниця. Марсель так підсумував свої роздуми: "Особа — задіяність — громада - реальність".
Існує декілька причин, чому екзистенціалістський християнин є, передусім, "людиною для інших", а не людиною для Бога. Бога віднаходимо переважно зустрічаючись з іншими людьми й поділяючи їхні проекції.
Хоча теоретично у цьому різновиді екзистенціалізму центром уваги є людська особа, на практиці більшої ваги надають зв'язкам між людьми, саме їх вважають найреальнішими, метою в собі. У ситуації з Крузо та П'ятницею єдино цінною була зустріч, вони ж важили лише як полюси, між якими ця зустріч відбулася, які її уможливили. Громадам як мережам зв'язків приписують вищу цінність та більшу реальність. Вони легко стають об'єктом поклоніння, а сприяння зростанню громади вважають необхідною апостольською працею. Людиною можна бути, лише свідомо та постійно беручи участь у громадській діяльності. Громаду наділяють силою зцілення й освячення. Тут відбувається "примирення", стурбованих розраджують, незгідливих навчають жити разом, забуваючи суперечки. Різновид громади, її діяння, думки її членів — усе це стає другорядним або й зовсім несуттєвим.
Фактично, як усім нам відомо, в житті є зв'язки та зустрічі, котрих ліпше уникати, та громади, яких краще триматися осторонь (як Лотові від Содому та Елії від Ваала). Ба більше: живучи для інших (тобто бажаючи їм добра і працюючи для примноження цього добра), нам часто доводиться відмовляти їм, бути закритими, а не "відкритими до їхніх бажань і прагнень.

Загнивання коріння

Хоча й правда те, що для існування нам завжди потрібна присутність Когось Іншого або верховного "Ти", що ми завжди з Кимсь пов'язані, але Бог — це те "Я", котре для існування не потребує жодного "ти". Яким би приємним і необхідним не було людське товариство, воно не є джерелом нашого буття; без нього можна, а іноді й треба обійтися. Часом треба менше бути з іншими, щоб більше бути самим собою. Варто також додати, що егоїсти - також людські істоти, може, й погані, але ж не напівлюди.
Безсумнівно, Бубер і Марсель зважили б на все це, але не мільйони їхніх послідовників. Багато перекручень їхніх думок здаються просто логічними висновками або результатом зміщення акцентів. Наприклад, Муньєр приписував таку важливість громаді, що й соціалізм почав бачити в рожевих тонах і зрештою став одним з фундаторів "християнського" марксизму.
Насправді філософи можуть нашкодити не лише помилками. Кожна філософія несе зерно істини; і не меншої шкоди можна завдати, розпорядившись ним неправильно, видаючи частину за ціле або периферійне за центральне.
В екзистенціалізмі є багато інших цікавих аспектів, однак тут для них немає місця.
Мабуть, варто вибачитись за те, що приділив йому стільки уваги. Та якщо ви розумієте екзистенціалізм, то зрозумієте, у скількох серцях християнські вірування загнивали вже з коріння. На будь-яку розважливу думку, і на католицьку віру зокрема, він діє як сильний розчинник. Гадаю, не важко спостерегти, скільки з нього запозичив неомодернізм.

Ознайомлення з Карлом Ранером

Систему  ідей  або   світогляд,  головно,  у  гайдаґґерівській  формі, які намагалися впровадити німецький теолог о. Карл Ранер та його послідовники, можна використати як філософське підґрунтя навчання та проповідування католицької віри і підготовки католицьких   священиків.    Вони   мали    б    замінити   не   тільки філософію св. Томи, а й природні категорії філософської думки, зневажливо  названі   "есенціалізмом".   Щоб  цей  підхід  видавався презентабельнішим, о. Ранер назвав свою галузку екзистенціалізму "трансцендентальним   томізмом".   Віру   з   бетонного   фундаменту переставили на пісок та мул.
О.   Ранер  навчався  у  Гайдалера,  до  кінця  життя   був   його поціновувачем і послідовником. Він був одним з основних теологів, чиї ідеї Пій XII цензурував у "Humani Generis". Втім, після 1960 року в основному стараннями певних німецьких єпископів, римська влада зняла з нього обмеження. Прихильники вважали його новим Томою Аквінським, який у XX ст. повторив досягнення св. Томи. Той у XIII ст. примирив віру та філософію Аристотеля, а о. Ранер примирив її з філософією Гайдаґґера. Гайдаґґер у такий спосіб став новим Аристотелем. Коментарі зайві.
(Якщо вже проводити паралелі, то логічніше порівняти о. Ранера з Мальбраншем, який у XVII ст. намагався узгодити віру з раціоналізмом Декарта. Майже всі, зараз погоджуються, що намагання ті були руйнівними. Навіть "нові теологи", скаржачись, що перед Собором викладання філософії у семінаріях було надто абстрактним, але не заперечуючи факту, що воно було ортодоксальним, вони тим самим заперечують результати впливу Мальбранша.)

Через вишукану еліту

На відміну від Тейяра де Шардена, о. Ранер не вельми популярний і знаний. Одна з причин цього — те, що його важче читати, він поміркованіший у розвитку ідей. Втім,_його вплив на інтелектуальну еліту Церкви величезний  (цьому посприяла кампанія лестощів і популяризації, якій позаздрив би кожен поп-співак), а вже через неї він досяг сердець багатьох простих вірних. Досі його єдиного з-поміж неомодерністів можна порівняти за важливістю з Тейяром де Шарденом . Важко сказати, хто з них більше нашкодив. Саме впровадження    екзистенціалістської    термінології    та    розумових категорій дало змогу теологічним революціонерам розчинити всі католицькі доктрини у мареві сумнівів; переконати людей, що їхні нововведення — це "розвиток доктрини", а не єресь. Щоб зменшити опір   духовенства,   їм   втовкмачують,   що   екзистенціалізм   —   це філософія сучасної людини, одне від другого на від'єднати, а отже, щоб навернути людину до Церкви, слід дозволити їй привести з собою екзистенціалізм.
Більшої неправди й вигадати годі. Духовенству просто збрехали. Дуже небагато людей зараз свідомо знають щось про екзистенціалізм, ще менше про нього знали перед Собором. Більшість англо-американських філософів ставились до нього вороже, вважаючи романтичним європейським окозамилюванням (несуттєво, правда це чи ні). Він несумісний з науковим розумом: дуже мало вчених з точних наук про нього знають та цікавляться ним. Сучасні люди, якщо вони не прибічники якоїсь релігії, здебільшого схиляються до старомодного раціоналізму й матеріалізму і цікавляться філософією.

Питання сумніву

О. Ранер, втім, зайняв провідну позицію у цій сумнівній системі філософії. Використовуючи екзистенціалізм як підґрунтя, він відіграв активну роль у руйнуванні католицької віри. Як важка артилерія революції, він повільно просувається вперед, тримаючись за лінією вогню і ведучи обстріл понад головами аванґарду (о. Куенґ, Шилебікс, Герінґ, Шуненберг та ін.), щоб наперед послабити догматичні позиції, на які ведеться атака. Він рідко сам відкрито нападає на доктрини. Його метод інший: сіяти сумніви щодо них, ставлячи розмаїті запитання.
Наприклад: можливо, ми більше не розуміємо халкедонського визначення Божественності нашого Господа? А, може, таїнства походять радше від людини, ніж від Бога? Чи не може функції єпископа виконувати священничий комітет? А що, коли єресь зараз неможлива (можна залишатись в Церкві не вірячи в її учення)? Може, кожен, хто присвятив себе "розбудові майбутнього", з атеїстами включно, належить до Церкви? і т. д.
Поставивши такі запитання, він їх роздивляється, зважує, наче нерозв'язані труднощі, потому відходить, шкрябає потилицю і дивується. Зрештою, коли складається враження, що відповідь, вочевидь, "так" і Церкві доведеться прийняти усі ці новітні погляди, він раптом відступає за марево ортодоксальних тверджень, полишаючи питання висіти в повітрі і заронивши скалки сумніву у свідомість читача. Найбільше цих сумнівів посіяли 13 томів його "Theological Investigations" ("Теологічних розслідувань"). Однак, коли я це писав, він був відомим лише в обмежених колах. Слава своїм смертоносним подихом ще не торкнулася бідолахи.

Католицький аморалізм

Неважко помітити, що екзистенціалізм став осердям революції моралі та доктрини. Він не лише руйнує метафізичну структуру реальності, через яку розум здіймається до Бога, зводячи все до туманності й плинності, де Він губиться, а й надає виправдання ситуативної етики (кожен окремий випадок вимагає іншої реакції) та теорії фундаментального вибору (існує лише один смертний гріх — не бути відданим Христу або не бути "людиною для інших").
У цій сфері лідерство належить іншій важливій постаті — о. Бернардові Герінґу з його новим "католицьким" аморалізмом.
Стверджують, що о. Герінґ знову поставив "особу Христа" у центр моральної теології. Насправді він туди поставив екзистенціалістську людину, яка, "зустрівшись з Христом" і "присвятивши себе Христові і любові", може вільно вирішувати для себе, згідно з обставинами, що закон Христа дозволяє (навіть смертний гріх, якщо йому забагнеться), а що ні.
О. Герінґ, наче в кислоті, розчиняє католицьке моральне богослів'я, подібно як о. Ранер розчиняє догматичну теологію.
Саме так, наразі, екзистенціалізм вплинув на віру та католицький розум. Ця філософія, а також психологія, яка швидко розмивається, полегшили могутні руйнівні удари, націлені на розвінчання душі як основної цінності людини.

Душа та психологія

Під впливом "нової" психології, за підтримки екзистенціалізму, багато представників вищого духовенства почали піддавати сумніву або й відкидати католицьке вчення про душу як реальність, яка єднає та формує тіло і продовжує існувати навіть у випадку бездіяльності, фізичних пошкоджень та хвороб.
Найбільший вплив тут належить Фройдові, Павлову та, як це не прикро, часописові "Kinsey Report", який від початку 1950-их років багато священиків використовують як основу науки про душу.
Не можна сказати, що ідеї Павлова, Фройда та їхніх послідовників самі по собі зруйнували віру в душу — проти її існування висувають не лише інтелектуальні аргументи — однак нова психологія таки надала наукового блиску зневірі в душу, неіснування якої тепер можна вважати мало не екпериментально доведеним фактом.
Біхевіоризм Павлова — це просто давня вульгарна теорія, що людина зводиться лише до тіла, тіло — це механізм, а те, що вважали духовними можливостями, насправді є просто нервовими та м'язовими рефлексами. Захід зіткнувся з такими ідеями ще у 1747 році, коли Ля Метрі опублікував свою книжку "Механізм людини". Однак, біхевіористські ідеї зараз мають суттєвий вплив на "католицьку" теорію освіти, розглядаючи ту як рефлекторно зумовлену, подібну до комп'ютерного програмування, а не спрямовану на живлення розуму істиною, тренування волі у чесноті.
Фройдове трактування психічної діяльності складніше й тонше, хоч не менш матеріалістичне. Людина — це центр або водограй психічної енергії, яку тіло виділяє, подібно до поту. Що важливіше, енергія ця, як відомо, за походженням сексуальна. Хоч людська "особистість" витворюється спрямуванням більшої частини цієї енергії в інші русла через посередництво страху та несхвалення соціуму, внаслідок чого формується оболонка, "скоринка" особистості навколо ще не сформованих, вільних енергій лібідо, однак основа нашої природи не міняється.

Немає душі — немає й гріха

З усього цього люди логічно виснували, що якщо основна людська енергія сексуальна, то вони, по суті, сексуальні тварини. Отже, щастя полягає у вивільненні цієї енергії, а її контролювання та обмеження призводять до негараздів та порушень здоров'я. Цей висновок, як нам відомо, новітні моральні теологи й освітяни прийняли за принцип.
До цього доклалися й екзистенціалісти. Позаяк сексуальна діяльність — це одна з наших можливостей, то що більше до неї вдаватися, то "людянішими" стаємо. Саме тому знамениту "католицьку" програму статевого виховання в Америці назвали "Стати людиною". Зі свого боку психіатри підтримують ідею екзистенціалізму щодо "зв'язків", позаяк для багатьох психічно хворих характерна неспроможність спілкуватися з людьми. З тієї ж причини ми так багато чуємо про потребу бути "дорослими". Слабке місце
людей, зациклених на психології, полягає в тому, що вони кожного розглядають як потенційного клієнта психіатра.
Відкидання віри в душу через відкриття сучасної психіатрії (а також через екзистенціалістські принципи та біблійні дослідження, згідно з якими поняття душі було грецьким винаходом) та матеріалізм, який за всім цим стоїть, — ось, гадаю, найважливіші новітні здобутки модернізму.
Не варто й говорити, що психологія також допомогла послабити або й відкинути віру в реальність гріха. Головно тому, що немає теоретичного підґрунтя для розмежування характеру (набутих рис) і темпераменту (вроджених рис), а отже — відповідальних дій та рефлексів, тобто дій примусових. Усі дії можна представити як чимось зумовлені. З-поміж видатних сучасних психологів лише Адлер висунув підґрунтя такого розмежування, а він мав найменшу популярність. Фройд, незважаючи на всю його особисту дисциплінованість, цього не зробив.
Ще один наслідок цих розумувань — теза про шкідливість цноти. До цього можна додати сьогоднішнє переконання багатьох представників духовенства, що люди неспроможні жити у цноті.  "Kinsey Report" надав статистичні докази цього припущення, у такий спосіб довівши необхідність контрацепції, позашлюбного статевого життя та скасування целібату для духовенства.
Ранні модерністи здебільшого не заперечували існування душі, навпаки — вони пишалися своїми душами. І віддамо їм належне — вони не були апологетами хтивості. Чи можна буде щось подібне сказати в майбутньому про неомодерністів?

(буде далі...)
Філіп Тровер
"Модернізм у Церкві"



Схожі матеріали:

Категорія: Криза Церкви. Модернізм | Переглядів: 2660 | Додав: Anatoliі☩UCT☩ | Теги: просвітництво, історія модернізм, Постмодернізм, модернізм сучасної Церкви, 2 Ватиканський Собор, раціоналізм, модернізм, Католицька Церква, богослівя | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Присвячений
Непорочному Зачаттю
Пречистої Діви Марії

Відправляємо:



Молитовні прохання
500

Підпишіться на оновлення:





Пошук на сайті




Даний сайт синхронізовано під браузери Mozilla Firefox та Opera
2008-2019©Ukrainian Catholic-Traditionalist
Усі права застережено. Повне або часткове використання матерiалiв www.traducionalist.info дозволяється за умови посилання (для iнтернет-видань — гiперпосилання) на www.traducionalist.info. Увесь матеріал, представлений на сайті www.traducionalist.info, взятий з відкритих джерел. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних імен та інших відомостей несуть автори публікацій.
Яндекс.Метрика