Меню сайту

Категорії розділу
Публіцистика [341]Демонологія, містицизм [81]
Молитви-екзорцизми [15]Рідкісні молитви [18]
Екзорцизм [24]Книги [21]
Молитви [191]Секти, культи, окультизм [183]
Підпілля, історія УГКЦ [65]Християнський софт [5]
Часопис "Пізнай Правду" [22]Життя Святих [117]
Творчість [16]Масонерія і антихрист [242]
Відео Online [36]о. Піо "Щоденник Любові" [5]
Християнський націоналізм [104]Безбожники [36]
Папа Бенедикт ХVI [49]Московська психіатрія (МП) [105]
Культура [17]Життя у чистоті [40]
Роздуми про віру [106]Суспільні проблеми [449]
Пророцтва, об'явлення [55]Повчання, настанови [389]
Образки, ікони [5]Пресвята Богородиця [128]
Християнська містика [27]Українознавство [76]
Наука Церкви [424]Профанації [18]
Екологія [7]Цікаво... [68]
Традиціоналізм [62]Криза Церкви. Модернізм [66]
Повчальні історії, притчі [173]Паломництво [10]
о. Габріель Аморт "Нове визнання екзорциста" [26]Подружжя [132]
Християнська етика [39]Апокрифи [2]

Друзі сайту
Унійна Традиція УГКЦ
УГКЦ (Скала-Подільська)
В обороні католицької віри
Джублик в Закарпатті
Персональний сайт Павлюк
Молитва
Братство Св. Пія Х (BY)
Братство Св. Пія Х (RU-Mos)
Братство Св. Пія Х (RU-Pet)
Una Voce Russia
Промінь Любові
Голодомор-геноцид 1932-33
Аве Марія
Бушкрафт
Українська благодійницька мережа
Благодійний Фонд «ТИ – АНГЕЛ»
Допомога онкохворим дітям

Форма входу
E-mail/Login:
Пароль:

Головна » 2011 » Вересень » 24 » Московська психіатрія (МП) » ДУХОВЕНСТВО МОСКОВСЬКОЇ ПАТРІАРХІЇ В УКРАЇНІ НА СЛУЖБІ У ГІТЛЕРА: 1941-1944 РОКИ (ЧАСТИНА 2)
21:28
ДУХОВЕНСТВО МОСКОВСЬКОЇ ПАТРІАРХІЇ В УКРАЇНІ НА СЛУЖБІ У ГІТЛЕРА: 1941-1944 РОКИ (ЧАСТИНА 2)

СПРОБА ПОЄДНАННЯ

Авторитет УАПЦ, який помітно зростав, автономісти повністю ігнорувати не могли. В середовищі духовенства все частіше почали лунати вимоги до єпископату розпочати діалог у напрямку порозуміння з вірними УАПЦ. Зазначимо також, що німецькі армії продовжували свій переможний шлях на східні терени СРСР і навіть у запеклих "єдінонєделімцов" не залишалося надій на позитивний для них перебіг війни. З свого боку ієрархія УАПЦ завжди була готовою до поєднання, оскільки головна мета кожної помісної православної Церкви мати на власній канонічній території єдину Церкву.

На початок жовтня 1942 року було намічено скликати у Луцьку Архиєрейський Собор УАПЦ для розв'язання багатьох проблемних питань церковного життя. Однак в останній момент окупаційна влада заборонила проведення Собору. Тому єпископи зустрічалися і вели розмови неофіційно. 6 жовтня було вирішено надіслати повноправну делегацію у складі єпископів Никанора та Мстислава (майбутній перший Патріарх Київський і всієї України) до митрополита Олексія для переговорів про поєднання.

8 жовтня 1942 року у Святій Почаївській лаврі митрополит Олексій та єпископи Никанор і Мстислав підписали Акт поєднання, у якому було вирішено "прикоротити церковне роз'єднання". Цим актом підтверджувалося фактичне існування в Україні автокефальної Церкви, яка має євхаристичне єднання з усіма помісними православними Церквами через митрополита Дионісія та визначався склад Священного Синоду і Собору єпископів. Безумовно, що цей, без перебільшення історичний Акт, був схвально зустрінутий віруючими і вперше за багато століть створював реальні умови для побудови в Україні еволюційним шляхом єдиної помісної православної Церкви.

Однак чорносотенна промосковська "опозиція" автономістів, яку очолював єпископ Пантелеймон ("параска" у визначенні єпископа Никанора), незабаром видала погромне послання проти Акту поєднання. Його підписали окрім єпископа Пантелеймона архиєпископ Чернігівський Симон та єпископ Полтавський Веніамін. Показово, що гітлерівці також рішуче відкинули цей Акт. Зокрема, у інструкції заступника рейхскомісара України Даргеля для генеральних комісарів говорилося: "відтепер треба дотримуватися рівноваги обох Церков. З цієї причини треба у відповідний спосіб протидіяти будь-якому об'єднанню…" (чи є різниця у політиці заступника рейхскомісара та сучасного держкомітету у справах релігій України? -- авт.)

Єпископа Мстислава, як головного натхненника поєднання, було арештовано і кинуто до в'язниці. Єпископа Никанора, після прибуття до Києва викликали в місцеве управління гестапо, де офіційно заявили про нечинність поєднання. Аналогічну "роботу" німці провели і серед інших єпископів УАПЦ.

Отож, знову надзвичайно тісно переплелися інтереси німецьких окупантів з чорносотенним московським єпископатом.

Під тиском німців та заколотників у власному церковному середовищі митрополит Олексій вимушений був анулювати свій підпис під Актом поєднання.

Окупанти і "єдинонєдєлімци" могли святкувати перемогу!

Пізніше митрополит Олексій трагічно загинув, тому далі переговори в середовищі автономістів з МП не було з ким вести і всі зусилля поєднання за цих обставин стали нереальними. Про те, що його вбивство було вигідне і німцям, і більшовикам зрозуміло. Проф. Володимир Пащенко подає з цього приводу інформацію з херсонської газети "Голос Дніпра": "Нещодавно Автономна Церква в Україні пережила болючий удар: більшовицькі бандити вбили головного достойника цієї Церкви митрополита Олексія. Це був типовий бандитський вчинок -- ніж межи плечі. Так воювати вміють тільки більшовики, яким притаманні всі більшовицькі витівки. Що це вбивство -- справа рук більшовиків, свідчить хоча би і той факт, що з трупа митрополита пограбовано усі церковні відзнаки, збезчещено панагію, посох, клобук."



ВСЕ ТАЄМНЕ КОЛИСЬ СТАНЕ ЯВНИМ

Для історії зберігся феноменальний документ, що повністю розкриває сутність і причинний характер єдності інтересів гітлерівців та автономістів з Московської Патріархії. Подаємо текст з несуттєвим скороченням.

ВИЩИЙ СС І ПОЛІЦІЙНИЙ ПРОВІДНИК
ГОЛОВНОКОМАНДУЮЧИЙ ПОЛІЦІЄЮ БЕЗПЕКИ І СД
ч.звід. -- 2205/41

До СС і поліційних команд в (містах):
Київ, Житомир, Миколаїв і Дніпропетровськ

Справа: Церква в Україні.

Належить дозволити різним групам (громадам) Православної Церкви на релігійну діяльність у чисто церковних справах. Треба, одначе, самим Церквам залишити довільний спосіб, як вони свої місцеві організації оформлять і фінансують. Заборонити втручатися в засяг церковної діяльности політичним угруповуванням, громадським і сільським властям та політичним особистостям.

Не допустити, щоб задалекойдучі політичні групи використовували Церкву, як заслону для своїх, ворожих державі стремлінь. Рівно ж, творенню загально-української автокефальної Церкви під проводом митрополита, як допоміжної організації, належить всіма способами перешкоджувати. З православним церковним розумінням, автокефалія є завжди в самій суті пов'язана з самостійним державництвом. Також належить звертати увагу, щоб духовні за жодних умов не входили в склад будьякого політичного проводу. З відкриванням нових духовних семінарій, високих шкіл теологічних і т.п. -- належить поки що стриматися.

Др. Томас,
СС бригадир і генерал-майор поліції


ПОДАЛІ ВІД БІЛЬШОВИЦЬКОЇ НАВАЛИ

Весною 1944 року ієрархія та численне духовенство відродженої УАПЦ були вимушені покинути Україну і переїхати спочатку до Варшави під захист та опіку митрополита Дионісія, а незабаром далі на захід.

Перед своїм відїздом Собор єпископів УАПЦ звернувся з Соборним архипастирським посланням до віруючих, пояснюючи стан справ у церковному житті України. У посланні зокрема мовилося: "Хресна доля, що знову прийшла до Тебе, наш Многострадальний Народе, наповнила наші серця сумом, бо знаємо, що віра в Бога знову буде причиною до знущань і переслідувань зі сторони безбожників-комуністів, що на протязі 23 років закривали Твої святі церкви, обертали їх на клюби, театри, кіна, або й зовсім руйнували; мощі святих, образи й інші християнські святощі прилюдно зневажали; усі християнські святині касували; закидали Тебе всякими безвірницькими-блюзнірськими часописами-книжками, а всякі видання релігійні забороняли; запровадили антирелігійне виховання молоді, переслідували жорстоко всіх, настроєних релігійно…

Знаємо, що храми Божі, які так рясно зацвіли по Україні, будуть знову пустіти й закриються. Жах перед НКВС не дасть віруючій людині визнавати навіть назовні дозволену релігію.

Бо хто ж повірив, що московська комедія з обранням безвольного патріярха Сергія є нібито поворотом комуністів до Бога та релігії? Безбожницька комедія з обранням патріярха потрібна більшовикам для того, щоб свою шкідливо-згубну антирелігійну діяльність вибілити перед світом…

Справдились слова нашої молитви -- пісні "Край у руїні, нарід в ярмі, навіть молитись ворог не дасть"...

Однак промосковських автономістів обходила доля власного народу та Церкви. Для них лише змінювалися прапори та вивіски і назви хазяїв. Завербована гестапівцями агентура переходила "із рук в руки". Тепер вона готувалася працювати на НКВС.

* * *

У своїх спогадах перший Український Патріарх Мстислав І так коментував прихильність гітлерівців до української філії Московської Патріархії: "Їм ходило про шлях із Заходу на Схід, про той битий шлях до Азії. І вони (тобто гітлерівці -- авт.) знали, що значить Церква в житті нації. Вони мали спеціальну групу, яка студіювала церковне питання. І не забувайте, що у німців більшість перекладачів були росіяни з першої російської еміграції, що у них і традиційно були симпатії до росіян, були і кровні зв'язки і тому подібне".


* * *

Клір Московської Патріархії в Україні не тільки активно співпрацював з гітлерівцями, знищуючи опонентів за допомогою гестапівських катів, але й не припиняв антиукраїнську людоненависницьку пропаганду. Про доносительство автономістів свідчить хоча б інформація однієї з німецьких польових комендатур на Чернігівщині від 20 квітня 1942 року, наведене у праці проф. Володимира Пащенка: "У колах грецько-ортодоксальної Церкви (мається на увазі автономісти з Московської Патріархії -- авт.) стверджують, що Українська Національна Церква більше переслідує політичні цілі, ніж релігійні (те ж саме російськомовна бульварна преса торочить сьогодні про УПЦ Київського Патріархату -- авт.). Мається на увазі бандерівський рух. Чи є це дійсним фактом, на данний час не з'ясовано. Просимо дати розпорядження, як мусить діяти комендатура стосовно національної Церкви…". Як бачимо німці ще намагалися розбиратися, а не ставити "к стєнкє".

Особливо заподатливим сексотом у гітлерівців був єпископ Володимир-Волинський Московського Патріархату Мануїл (Тарнавський), який у своєму донесенні у місцевий відділок поліції від 5 серпня 1943 року писав, що у його кафедральному місті існують дві ворожі для німецького уряду українські організації - "Просвіта" та Церковна Рада, які під виглядом освітньої та релігійної роботи ведуть агітацію з метою здобуття повної незалежності України. Члени цих організацій за інформацією московського владики хочуть встромити ніж у спину німецькій армії. Далі у своєму донесенні він наводить прізвища відомих йому семи мешканців Володимир-Волинського, які належать до таємної української організації (пізніше всіх було розстріляно гітлерівцями). "Вірність німецькому урядові вимагає від мене донести про вищезгаданий злочин. Хоча я є українцем, але мушу бути відданим і вірним до німецького уряду, який визволив нас від жидівсько-комуністичного ярма. На основі розпорядження пана рейхскомісара про те, що подавати звідомлення про протидержавні виступи, мушу виконати свій громадянський обов'язок" -- пише на закінчення владика Московського Патріархату. Зазначимо, що це звернення з середовища автономістів з Московського Патріархату не поодинокі. Власне, вони не дуже приховували своєї співпраці із фашистами, вважаючи це доблестю, як свідчить вищенаведений документ.

Арсенал засобів, що їх сьогодні пропонує Московська Патріархія мало чим відрізняється від протрухлого набору майже півстолітньої давності. Це наклеп, відверта брехня, використання канонічного права у політичних інтересах, паталогічний шовінізм та антисемітизм.


ЧОМУ?

Виникає природне запитання, чим керувалися гітлерівці та автономісти з Московської Патріархії, налагоджуючи плідну співпрацю між собою?

  1. Вище вже говорилося, що німецька окупаційна влада в Україні була зацікавлена в тих формах релігійного волевиявлення, яка б забезпечувала їм повне і безпечне панування. Тому український автокефальний рух розглядався, як небажаний. В той же час він був надзвичайно популярним, особливо в центральній Україні, де ще пам'ятали подвижницьку працю духовенства УАПЦ митрополита Василя Липківського.

В цьому контексті автономісти з Московської Патріархії розглядались як зручний інструмент для боротьби з відродженою УАПЦ. Маніпулюючи вродженим шовінізмом та викривленим розумінням канонічності, тобто характерними рисами Московської Патріархії, гітлерівці могли не турбуватись про можливість неконтрольованих та непрогнозованих кроків з їхнього боку.

2) Автономісти з Московської Патріархії не користувалися особливим авторитетом у віруючих України, після запобігливо-калабораціоністської діяльності церковного проводу на чолі з так званим місцеблюстителем митрополитом Сергієм Страгородським та його Декларації 1927 року про примирення з безбожною радвладою. Своїм впливовим статусом автономісти з Московського Патріархата були зобов'язані гітлерівцям і по іронії долі "горєсті" фашистів стали їх "горєстямі", а їх "радості" стали "радостямі" автономістів. Тому автономісти були всіляко зацікавлені у гітлерівському протекціонізмі.

Це розуміли і самі окупанти.

Показово, що коли фашистські окупанти почали організовувати вивіз молоді на примусові роботи в Німеччину, вони домагалися, щоб впливові Церкви України не перешкоджали і навіть виступили із закликами в підтримку згаданої акції. Особливо це домагалися від ієрархії УАПЦ. Про автономістів з Московської Патріархії ніхто навіть не згадував, враховуючи їхній "авторитет" серед віруючих.

3) "Розділяй і володарюй" -- древнє римське гасло, як ніколи підходило для діяльності німецької окупаційної влади в царині релігійної політики. Незважаючи на це, автономісти з Московської Патріархії відчайдушно намагалися "захопити більше місця під сонцем", не гребуючи жодними засобами. В той же час окупанти всіляко підкреслювали прихильне ставлення до автономістів, стимулюючи у них формування найвідвертіших почуттів прислужництва.

4) Завдяки гітлерівському протекціонізму автономісти з Московської Патріархії могли і надалі проводити політику русифікації українського народу, забезпечуючи верховенство "старших братів" навіть за умов німецької окупації.

5) Невтручання гітлерівської влади у справи канонічні (в розумінні автономістів з Московської Патріархії) дозволяло зберігати їх промосковський статус та виключність у власній "благодатності" і "канонічності" та монополії на церковну зверхність в Україні.

6) Саме існування автономістів з Московського Патріархату давало їм можливість в майбутньому (в їхньому розумінні) зберегти "канонічну територію" на українських землях в інтересах чорносотенного московського православ'я.



ПІСЛЯМОВА

Для читачів хотілося б проілюструвати вище подані матеріали конкретними фактами з власного досвіду знайомства з деякими документами, які мають значення і сьогодні.

Після об'єднання Української Автокефальної Православної Церкви та частини Української Православної Церкви (Московського Патріархату) розпочалася запекла боротьба за приналежність храмів чи то до УПЦ Київського Патріархату чи до УПЦ Московського Патріархату. Це стало можливим завдяки невизначеності релігійної політики тогочасного Президента України Леоніда Кравчука та діяльності промосковського лобі в Адміністрації Президента України, яскравими представниками якого був триумвірат Михальченко-Бондаренко(теперішній голова держкомрелігій)-Середа.

У Києві храмом, навколо якого точилися найбільші суперечки, була Свято-Покровська церква, по вул.Островського. Цей храм незважаючи на відносно молодий вік (побудований на початку століття), мав одну особливість. Його будівничим і багаторічним настоятелем був майбутній митрополит УАПЦ Василь Липківський. Зрозуміло, що московські попи будь що намагалися не допустити правдивого вибору релігійної громади -- навернутися в лоно Київського Патріархату. Заколот московського попівства очолював настоятель від УПЦ (МП) Микола Радецький. В архівах мені вдалося ознайомитися з його "послужним списком". Маючи медичну освіту 22 червня 1941 року майбутній священнослужитель не особливо рвався до лав героїчної Радянської Армії чи до надання медичної допомоги пораненим бійцям… Він залишився на окупованій території і незабаром став священником у промосковських автономістів. Перечитуючи далі його справу я очікував знайти свідчення, що після приходу радянських військ отець Микола як і сотні й сотні священиків поїде в "мєста отдальонниє". Однак нічого подібного не сталося. Він не тільки не бідував, перебуваючи настоятелем багатьох київських парафій, але і був "нєдосягаєм" для численних скарг щодо своєї діяльності, починаючи із звичайної "аморалки" і закінчуючи фінансовими махінаціями.

Мене дивувала його недоторканість. Однак знайомство з методами антирелігійної роботи радянських спецслужб проливають певне світло на поведінку о.Радецького і їм подібних і вповні підтверджують одну прописну істину. Той, хто зрадив один раз, зрадить і в друге і в третє… Як гестапо так і НКВС чудово розуміли, що самими запопадливими прислужниками можуть бути лише ті, хто має плями у власній біографії. Тому буйним цвітом поросли по нашій Україні єлецкіє, савіни, сабодани, радєцкіє…

Смикаючи за невидимі мотузочки можна маніпулювати не тільки цими маріонетками у власних інтересах, але й впливати на долю народів і країн.

То чи маємо дивуватись, як Московська Патріархія з патологічною впертістю чіпляється за свої колишні церковні колонії, галасуючи про власну "благодатність" і "канонічність".



ВІЧНЕ ТАВРО ГАНЬБИ

Правдива історія завжди залишає ніби на середновічних повіях в тій чи іншій формі тавро ганьби, яке неможливо змити. Для Московського Патріархату це тавро -- співпраця з самим жахливим режимом в історії людства -- самозванним "Третім рейхом" Адольфа Гітлера.

На тлі мільйонів і мільйонів жертв нацизму цьому злочину Московського Патріархату не може бути прощення … Бо навіть прощають і відпускають гріхи тому, хто приносить покаяння…



Використана література:

Борщевич В. Автономна Православна Церква на Волині. -- Луцьк: Ред.-вид. відділ Волинського державного університету імені Лесі Українки, 1998. -- 98 с., іл.

Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви -- Нью-Йорк; Київ; С.Баунд Брук: Українська Автокефальна Православна Церква, 1990. -- т.ІV. -- Книга друга.

Воронин О. Автокефалія Української Православної Церкви. -- Кенсінгтон, США: в-во "Воскресіння", 1990. -- 64 с.

Губар А. Патріарший і Синодально-канонічний Томос Вселенської Константинопольської Патріархії від 13 листопада 1924 року та його значення в історії Української Церкви. -- К.: Наукове товариство святого митрополита Петра Могили, 1999. --16 с.

Мартирологія Українських Церков. У 4 т. Т.І: Українська Православна Церква: Документи, матеріали, християнський самвидав України/Упор. і ред. О.Зінкевич і О.Воронин -- Торонто; Балтимор: Українське видавництво "Смолоскип" ім.В.Симоненка, 1989.

Лотоцький О. Автокефалія. Том ІІ: Нарис історії автокефальних церков. -- Варшава, 1938.

Пащенко В. Православ'я в новітній історії України. Частина перша. -- Полтава, 1997. -- 356 с.


Редактор: Василь ТУРКЕВИЧ, заслужений діяч мистецтв України,

Підписано до друку 19.10.99 р. Формат 84х120/32 Папір офсетний. Фіз.друк.арк. 0,94. Умовн.друк.арк. 0,875. Наклад 3000 прим. Зам.14

uniat.ucoz.com



Схожі матеріали:

Категорія: Московська психіатрія (МП) | Переглядів: 1690 | Додав: Anatoliі☩UCT☩ | Теги: 1941-1944, УПЦ МП, Гітлер, московська психіатрія, фашизм, СС, МП | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Присвячений
душам у чистилищі

Відправляємо:



Молитовні прохання
500

Підпишіться на оновлення:





Пошук на сайті




Даний сайт синхронізовано під браузери Mozilla Firefox та Opera
2008-2019©Ukrainian Catholic-Traditionalist
Усі права застережено. Повне або часткове використання матерiалiв www.traducionalist.info дозволяється за умови посилання (для iнтернет-видань — гiперпосилання) на www.traducionalist.info. Увесь матеріал, представлений на сайті www.traducionalist.info, взятий з відкритих джерел. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних імен та інших відомостей несуть автори публікацій.
Яндекс.Метрика