Меню сайту

Категорії розділу
Публіцистика [341]Демонологія, містицизм [81]
Молитви-екзорцизми [15]Рідкісні молитви [18]
Екзорцизм [24]Книги [21]
Молитви [191]Секти, культи, окультизм [183]
Підпілля, історія УГКЦ [65]Християнський софт [5]
Часопис "Пізнай Правду" [22]Життя Святих [117]
Творчість [16]Масонерія і антихрист [242]
Відео Online [36]о. Піо "Щоденник Любові" [5]
Християнський націоналізм [104]Безбожники [36]
Папа Бенедикт ХVI [49]Московська психіатрія (МП) [105]
Культура [17]Життя у чистоті [40]
Роздуми про віру [106]Суспільні проблеми [449]
Пророцтва, об'явлення [55]Повчання, настанови [389]
Образки, ікони [5]Пресвята Богородиця [128]
Християнська містика [27]Українознавство [76]
Наука Церкви [424]Профанації [18]
Екологія [7]Цікаво... [68]
Традиціоналізм [62]Криза Церкви. Модернізм [66]
Повчальні історії, притчі [173]Паломництво [10]
о. Габріель Аморт "Нове визнання екзорциста" [26]Подружжя [132]
Християнська етика [39]Апокрифи [2]

Друзі сайту
Унійна Традиція УГКЦ
УГКЦ (Скала-Подільська)
В обороні католицької віри
Джублик в Закарпатті
Персональний сайт Павлюк
Молитва
Братство Св. Пія Х (BY)
Братство Св. Пія Х (RU-Mos)
Братство Св. Пія Х (RU-Pet)
Una Voce Russia
Промінь Любові
Голодомор-геноцид 1932-33
Аве Марія
Бушкрафт
Українська благодійницька мережа
Благодійний Фонд «ТИ – АНГЕЛ»
Допомога онкохворим дітям

Форма входу
E-mail/Login:
Пароль:

Головна » 2011 » Листопад » 24 » Українознавство » Доля українського етносу в роки голодомору (1932–1933)
11:08
Доля українського етносу в роки голодомору (1932–1933)
Вивчення Голодомору 1932–1933 років в Україні  є складною темою і потребує осмислення його причин, перебігу та, особливо, наслідків, які полягають не лише у фізичному нищенні мільйонів людей, але й у руйнуванні засад людського буття, традицій, ментальності, духовності етносу. В умовах тоталітарного режиму тема  голодомору фальсифікувалася і була забороненою. З цих причин ще більше поглиблювалися асимілятивні процеси в середовищі українського суспільства, яке мало викривлене уявлення про  трагедію свого народу, аналогів якій не знає світова історія. Натомість посилено пропагувалися щасливі зміни у добробуті українців за роки радянської влади.  Лише наприкінці 80-х років ХХ ст. почала поступово руйнуватися стіна замовчування теми  штучного голоду в Україні у 1932–1933 роках. Розкриття  проблеми мало найбільше значення для зростання національної свідомості, відродження етнічної культури.
 У законі України «Про Голодомор 1932–1933 років в Україні» від 30 листопада 2006 р. зазначено, що, «усвідомлюючи моральний обов’язок перед минулими та наступними поколіннями українців і визнаючи необхідність відновлення історичної справедливості, утвердження в суспільстві нетерпимості до будь-яких проявів насильства; засуджуючи злочинні дії тоталітарного режиму СРСР, спрямовані на організацію Голодомору, наслідком яких стало знищення мільйонів людей, руйнування соціальних основ Українського народу, його вікових традицій, духовної культури і етнічної самобутності; співчуваючи іншим народам колишнього СРСР, які зазнали жертв внаслідок Голодомору…», Україна високо цінує підтримку міжнародної спільноти у засудженні Голодомору 1932–1933 років в Україні.
 Український народ із вдячністю  завжди пам’ятатиме, що  вже багато країн визнали: сталінський тоталітарний режим вчинив зумисно спланований геноцид українського народу у 1932–1933 роках. Одними з перших його визнали уряди Австралії, Аргентини, Грузії, Естонії, Італії,  Канади, Литви, Польщі, Угорщини, згодом це зробили уряди Перу, Іспанії, Латвії, Еквадору, Колумбії,  Мексики, Парагваю, Словаччини, Чеської Республіки.
Науковий та об’єктивний аналіз різноманітних джерел допоможе світовій спільноті зрозуміти нечуваний в історії людства злочин  зумисного виморювання голодом мільйонів українських селян  у 1932–1933 роках, що був спланованою акцією  більшовицького Кремля.
 Заборонена у радянській історіографії тема голодомору в Україні почала розроблятися дослідниками у 80-х роках ХХ ст. переважно за кордоном. Одним із перших, хто розпочав цю важку місію, був українець, родом із Полтавщини, безпосередній свідок голоду, Дмитро Соловей, який ще раніше, в 1953 р., у Канаді видав книгу «Голгота України.  Московсько-большевицький окупаційний терор в УРСР між Першою і Другою світовою війною». Він  ще тоді почав збирати усні свідчення людей, які пережили голод, та вказав не лише на соціально-економічні, а й політичні причини цього явища [1, 22]. 
 
 У 1984 р. американець Джеймс Мейс розпочав роботу над проектом «Усна історія очевидців про Голодомор в Україні». Він написав понад 70 статей. Тепер його дослідження перевидані в Україні.
 Відомий історик Роберт Конквест вперше зробив висновки про навмисно організований голод в Україні, що пізніше підтвердили й інші дослідники. Його праця «Жнива скорботи: Радянська колективізація і голодомор» вийшла у 1986 р. англійською мовою  (Conquest Robert. The Harvest of Sorrow: Soviet Collectivization and the Terror-Famine. – New  York, Oxford: Oxford University Press, 1986).
 Продемонструвавши наукову об’єктивність, професор з Італії Андреа Граціозі в 1989 р. вперше опублікував документи італійських дипломатів, які у 1932–1933 роках писали з Харкова до Риму  про злодіяння більшовицької влади в Україні, про страшний голод, який щоденно забирав тисячі українських селян. «Шляхом безжальних конфіскацій (про які я неодноразово повідомляв) московський уряд влаштував не те що голод, бо це мало сказати, а повний брак будь-яких засобів до існування...», – зазначав у своєму службовому донесенні від 31 травня 1933 р. у Харкові приголомшений італійський консул Серджо Граденіго [2, 11].
  В Україні одними з перших порушили тему голодомору письменники Лідія Коваленко та Володимир Маняк, які зібрали тисячу свідчень очевидців і присвятили пам’яті мільйонів українських селян, що загинули мученицькою смертю від голоду, заподіяного сталінським тоталітаризмом, пам’яті  тисяч українських сіл і хуторів, які щезли з лику землі після найбільшої з трагедій ХХ ст., опублікували книгу «Голод – 33. Народна книга-меморіал» (К., 1991. – 584 с.).
 Починаючи з 90-х років ХХ ст., зі здобуттям Україною незалежності, вчені опрацювали численні архівні матеріали, документи ДГПУ – НКВС, щоденники свідків, записали тисячі усних свідчень майже з усіх районів України і опублікували близько десяти тисяч статей, матеріалів, нововіднайдених документів [3]. Серед них друге перевидання українською мовою книги Роберта Конквеста, важливі збірники архівних документів, що зберігалися в Галузевому архіві Служби безпеки України. Колектив науковців через призму нових документів висвітлив проблемні питання для глибшого розуміння голоду 1932–1933 років, показав величезну руйнацію традиційної культури українців у роки геноциду, зміни у ментальності сільського населення [4, 601].
 Праця дослідниці Олесі Стасюк «Геноцид українців: деформація народної культури» присвячена питанням руйнації традиційної народної культури, процесам деформації способу життя українського селянства, деморалізації традиційної поведінки внаслідок репресивної політики влади, руйнуванню звичаїв, обрядів, моральних цінностей. Автор слушно зауважує, що під час голодомору влада культивувала доноси на родичів, сусідів обіцянками надати їжу. Причому в умовах повального голодування  донос пропагувався владою як акт громадянської зрілості. До цього активно залучали вчителів, які випитували у дітей, де батьки заховали зерно чи інші продукти харчування. Учителям, які також голодували, влада обіцяла 10% від знайденого у селян, якщо вони довідаються про це в учнів [5, 73].
 Відбувалася руйнація народних традицій відзначання Великодня, Різдва, обрядів одруження, хрещення дітей. Навіть поховання не відбувалося за традиційними звичаями.  «Місцями захоронення покійників без жодного обряду стали садки, двори, кагати, колодязі, яри, спільні ями на цвинтарі, льохи, комори, сіни тощо. У деяких хатах трупи так і залишалися лежати непохованими…» [5, 119].
 Світова спільнота ще й  досі недостатньо поінформована про трагедію  величезного масштабу – нищення владою Кремля мирних людей, переважно старих і дітей, українських хліборобів, нещадним голодом, від якого мученицькою смертю загинули мільйони.
 За сукупністю різноманітних джерел, вчені прийшли до висновку, що голодомор-геноцид був зумовлений політичною причиною, а не економічною необхідністю, як це трактувалося в радянській історіографії. Зумисна політика Кремля була спрямована на винищення українського етнічного ядра – селянства, бо, за переписом 1926 р., лише 10,4 % українців проживали у містах, решта ж – у селі [6, 53].
 Здійснення масштабної жорстокої акції знищення людей планувалося у Москві за чіткою схемою. По-перше, активізація в Україні у 1930 р. так званого «розкуркулення», що означало руйнування заможних селянських господарств. У них забирали все: житло, одяг, знаряддя праці, худобу, а самих – з родиною, дітьми – вивозили до Сибіру або ж просто у поле посеред зими. Вже у середині 1930 р. було розкуркулено понад 90 тис. господарств найкращих українських хліборобів. Як  акцентують вчені, «у доповідній записці заступника голови ДПУ УСРР К.Карлсона від 19 березня 1930 р. зазначалося, що з 1 лютого по 15 березня 1930 р. (лише за півтора місяця. –Б.В.) на селі було ліквідовано 36 «контрреволюційних організацій», 256  «контрреволюційних і терористичних груп», заарештовано 25 тис. осіб,  з них 655 – розстріляно, 3673 – відправлено до концтаборів, 5580 – адміністративно заслано; за даними на 17 березня всього вислано 17 602 куркульські родини, або 88 656 осіб» [7, 72].
У 1931 р. продовжувалося знищення українців шляхом репресій, розстрілів усіх, хто гіпотетично міг би чинити супротив геноциду. Москва  добре пам’ятала прагнення українців створити Соборну незалежну Україну в 1920-х роках. Тому ще з 1929 р. арештовували партійних діячів, письменників, вчених, учителів, господарників. Органи ДПУ ретельно  вишукували у містечках і селах «контрреволюціонерів», людей «чужих поглядів», колишніх петлюрівців, махновців або співчуваючих їм та й просто «неблагонадійних українців», часто зовсім не причетних до політики. У відповідь на  нарікання партійних організацій про непомірні плани хлібозаготівель у 1931–1932 роках знову посилилися покарання багатьох, хто висловлював незгоду з політикою Москви. «На 1 січня 1932 року у 146 районах УСРР (всього на той час існувало 484 райони) за обвинуваченням у зриві хлібозаготівель було розпущено 250, відсторонено від роботи 355 і віддано до суду 345 складів правлінь колгоспів. У 1931 році і в першій половині 1932 року в Україні було замінено 80% секретарів райкомів партії» [8, 160]. На заміну їм прибували «керувати»  в Україну  помічники партії з Росії. Варто було комусь сказати, що  плани хлібозаготівель непосильні (колгоспники вже у 1931 р. ходили на роботу пухлі від голоду) і обрікають на голодну смерть, відразу ж заарештовували. Як правило, ніхто не повертався додому.
 Напередодні головного удару – знищення мирних селян, уже переважно колгоспників, – було здійснено контрольне вишукування супротивників грабіжницької політики Москви. Так, від 22 листопада 1932 р. була надіслана доповідна записка від голови ДПУ УСРР  С.Реденса генеральному секретарю ЦК КП(б)У  С.Косіору про заходи з проведення операції проти «куркульсько-петлюрівських та контрреволюційних елементів», що проводилася в 243 районах України. В результаті під арешт потрапили тисячі невинних селян. Жертвами терору стали колгоспні завгоспи, комірники, бригадири, бухгалтери, ваговики, селяни з «антирадянським» минулим [4, 320–341]. Тобто у селах залишалися  переважно діти, жінки, літні люди та комнезами. Останні бачили і розуміли, що сталося з їхніми односельцями, і тому їхня поведінка диктувалася вже правилами  тваринного страху. Цікаво, що С.Реденс наприкінці свого донесення про необхідність арештів «неблагонадійників» серед селян загадково зазначив, що утвердження цього плану необхідне, бо без нього  «проводимые нами мероприятия не будут иметь должного и нужного нам результата» [4, 341]. Ось і  проговорився  пан Реденс про сплановані заходи і очікуваний ними результат – винищення селян голодом. Які це «мероприятия», стало відомо у тому ж таки листопаді 1932 р. Тоді були створені «буксирні бригади» під керівництвом уповноважених із району, переважно присланих із міст чужинців. За офіційними даними, їх з Росії приїхало понад 20 тис. Вони почали щоденні обходи  дворів колгоспників та «індусів» (тих, хто не вступили до колгоспів). Ходили зі зброєю, залізними палицями-щупачами, за допомогою яких шукали заховане зерно і забирали  у людей всі їстівні запаси, а не лише зернові.  Тих, у кого  знаходили  хоч мізерну кількість зерна, били і заарештовували.
 Людям не давали жодних шансів вижити. У них відбирали навіть знайдені залишки відходів, які селяни визбирували по лісах, полях. Влада  свавільно карала селян, вчиняла самосуди над тими, хто підібрав жменю колосків чи приховав жорна, щоб перемолоти насіння бур’яну.  Брутальна  поведінка влади  ставала нормою, що призводило до загальної деморалізації одвічних традицій взаємодопомоги, любові, милосердя.  Попри такі нелюдські умови, український народ хоч і зазнав мільйонних втрат  населення, але вижив і відродився завдяки  підтримці одне одного у лихолітті. Серед тисяч свідчень тих, хто пережили голодомор, знаходимо численні приклади того, як люди ділилися останніми харчами  з родичами, сусідами, подорожніми прохачами. Зокрема, Марія Татарчук (1927 р. н.) згадує, що коли її батьків розкуркулили і ті померли у 1933 р., вона ходила попід хатами до 1935 р., бо до патронату її не брали  через класовий стан батьків. Людям також забороняли допомагати куркульським дітям. «Ходила попід хатами, просила, давали, щоб ніхто не бачив» [9, 262].
 Влада суворо стежила, чи  здійснюється план виморювання голодом українських селян. Представники активістів, комнезами, вже самі були налякані  страшною картиною вимирання людей, але були  не в силі щось змінити, бо у села щоденно наїжджали уповноважені, які контролювали дії місцевої влади. Ще по-справжньому не розкрита роль саме цієї групи виконавців – уповноважених, переважно присланих із Росії. Мабуть, саме вони знали про усну інструкцію виконання вироку українському селянству.
 Отже, механізм підготовки до здійснення геноциду українців був відпрацьований ретельно, і почерк  втілення плану був ідентичний в усіх голодуючих областях. Це дає підстави думати, що такий план зберігається в засекречених досі архівах Москви або ж його було знищено із зрозумілих причин. Але навіть якщо  його знищили, то всі відшукані документи чітко  відтворюють структуру цього жахливого  плану – змінити етнічний склад населення на території України. Про це писав безпосередній очевидець – італійський консул у м. Харкові С. Граденіго, коли у травні 1933 р. занотував про «Голод і українське питання». Зокрема, ним було зазначено, що «цей голодомор, безсумнівно, зумовлений насамперед організованими і свідомими заходами. «Етнографічний матеріал» слід замінити, – цинічно сказав один єврей, великий начальник у місцевому ДПУ. Нині можна передбачити остаточну долю цього «етнографічного матеріалу», що його хочуть змінити... З цього я роблю висновок: теперішня катастрофа спричинить колонізацію України переважно російським населенням. Це змінить її етнографічну природу. Можливо, в дуже близькому майбутньому не доведеться більше говорити ні про Україну, ні про український народ, а отже, не буде й української проблеми, оскільки Україна фактично стане частиною Росії» [2, 158–163].
 Про  наміри змінити  «етнографічний матеріал» в Україні  італійський консул  не помилився, бо з документів відомо,  що у вимерлі  українські села завозили  родини з Росії та Білорусі. На 28 грудня 1933 р. план переселень на Україну було виконано на 104,8%. Всього переселили 21856 господарств колгоспників, а це 117,1 тис. людей. У Дніпропетровську, Донецьку, Одеську і Харківську області прибуло 268 ешелонів переселенців з Росії і 61 ешелон переселенців із Білорусі [10, 53].
 Якщо порівняти переписи населення 1926 р. і 1939 р., то відразу помітний приріст росіян в Україні на 56%, їх кількість збільшилася на півтора мільйона. А приріст білорусів за цей проміжок часу становив 109%.  Це було не так давно, ще живі свідки тих подій.  Вони мають поступитися не лише територією, а й культурою, мовою. Натомість проросійські політики вимагають тепер  панування російської мови в Україні.
 Про зумисність організованого вбивства українських хліборобів свідчать незаперечні факти: хліб був, його вивозили на експорт, інколи він пропадав у кагатах під дощем, але його не давали голодним селянам. Тисячі свідків геноциду українців з різних областей тодішньої УСРР не змовляючись стверджують одне: влада забирала все, і не лише зерно, а й усі інші наявні запаси харчування (квасолю, горох, городину). Забирали й речі домашнього вжитку, одяг, щоб позбавити людей можливості обміняти їх на харчі. Представники влади розбивали та конфісковували жорна, ступи для подрібнювання кори, полови, облущених качанів кукурудзи, насіння бур’янів тощо. Нищили, випалювали стебла очерету, щоб люди не могли вживати в їжу прикореневий стовбурець, обливали карболкою  худобу, яка гинула в колгоспах, відстрілювали собак і котів – знищували все, що могло стати потенційним харчем. Лише кілька фактів зі статистики жаху: «28 грудня 1933 року заступник наркома зовнішньої торгівлі СРСР М.Фрумкін вимагав від наркомвнутрторгу УСРР М.Кампеля неухильного виконання плану  заготівель собак та котів. У 1931 році виловили 731 254 собаки та 670 450 котів, у 1932 році – 726 157 і 696 603, а за одинадцять місяців 1933 року – 647 260 собак та 938 027 котів» [11, 198].
 Під час Голодомору 1932–1933 років найбільше постраждали українські діти. Не лише усна історія, а й документи підтверджують, що діти до 12 років масово вимирали, просячи  хліба. Нещодавно передані архіви з загсу свідчать, що у квітні 1933 р. вимер весь дитячий будинок у м. Старобільську (тепер Луганська обл.). У книзі реєстрації смертей мужня завідувач  загсу писала  всім причину смерті – «голодная болезнь». Переважно це дітки віком до 10-ти років. Серед багатьох українських імен та прізвищ, очевидно, три братики: Сердешний Олександр – 9 років, Сердешний Володимир – 7 років, Сердешний Віктор –  4 роки [12, 1–58]. Скільки ж їх, цих сердешних дітей,  загинуло від голоду? Мільйони, але точну  цифру вже ніхто не назве.  Для порятунку своїх дітей селяни підкидали їх під дитячі будинки з надією, що виживуть. Очевидці згадують, що у містах, зокрема і у Києві, на вулицях  ходили голодні діти і просили їсти, падали і вмирали прямо біля хлібних магазинів. Ці спогади очевидців підтверджені також архівними документами. У доповідній записці  керівника групи соціального побуту м. Києва за 1932 р. зазначається: «За останній час по м. Києву збільшилась кількість безпритульних дітей (підкидків), особливо віку від одного до 4-х років.  Починаючи з січня місяця 1932 року, ця цифра весь час щомісячно збільшується… В системі Охматдиту Київського виявлені під час нашого обстеження неприпустимі факти недбайливого ставлення до дітей (бруд, скупчення вмерлих дітей в великій кількості)… Крім дітей Охматдитівського віку (дошкільнят. – В.Б.), спостерігаються також безпритульні віку Наросвітянського,  які в переважній  кількості майже всі з районів та області. Приток таких дітей все збільшується: травень – 502, червень – 1454, липень – 862. Утримання таких дітей також не передбачено бюджетом Наросвіти та стан забезпечення цих дітей не кращий, ніж дітей Охматдитського віку» [13, 76–77].
 Шостий пункт постанови від 3 вересня 1932 р. констатує: «Стан приміщень карантинів дитячих так на Кирилівській вул., як і в Інституті Охматдит, спостерігається неприпустиме явище як те, що адміністрація цього Інституту видала розпорядження не ховати  вмерлих дітей по одному, а скупчувати їх у великій кількості, щоб ховати разом. Це утворює жахливе вражіння й дає грунт для всіляких антирадянських висловів» [13, 4]. Далі у цій же постанові йдеться про необхідність збільшення кількості приміщень для безпритульних дітей у приміській зоні Києва, очевидно, щоб не зашкодили «іміджу» радянської влади.
 Втрата молодого покоління, дітей, яких від голоду померло найбільше, безперечно, відбилася на  долі українського етносу. Навіть  та незначна частина дітей, яким дивом вдавалося вижити, через систему виховання у притулках  зазнали потужної денаціоналізації. Їх не виховувала родина  у пошані до рідної мови, старших родичів, традицій. Їхнім батьком став Сталін, якого вони знали з численних портретів. З ними спілкувалися вихователі та учителі чужою і не завжди зрозумілою мовою. Руйнувалася  їхня   психіка, стиралися з пам’яті етнічні  елементи культури.
 Отже, у відповідь на боротьбу за волю і незалежність України  влада Москви спланувала нечувано жорстокий терор – Голодомор мільйонів українських селян. Спочатку (1930–1931 роки) вона насильно відібрала («усуспільнила») у селян знаряддя обробітку ґрунту, тяглову силу, реманент, транспортні засоби, худобу, стягнувши величезні податки, конфіскувала всі запаси зерна, навіть насіння.
 У 1932–1933 роках на виснажених людей очікував головний удар –  масове знищення голодом. Суворо заборонили виїзд із сіл у пошуках їжі. Голодомор, ізоляція  селянства від можливих пошуків хоч би сурогатної їжі, насильство, обшуки, деморалізація  через наклепи спричинили загибель мільйонів українців.
 Соціально-психологічними наслідками голодомору стали деформація народних традицій господарювання, звичаїв, обрядів, девальвація родинних цінностей, культури, що негативно позначилося на морально-етичних засадах поведінки, призвело до збайдужіння, конформізму, посіяло страх, який і досі не подоланий.
 На підставі вивчення джерел не може бути  сумніву, що це був геноцид українського народу. Італійський професор Андреа Граціозі, аналізуючи перебіг і наслідки трагедії, вважає: «...якщо врахуємо те, що внаслідок цього (голодомору. – Б.В.) українське етнічне населення втратило 20–25%; якщо згадаємо, що ця втрата була зумовлена рішенням – яке, безсумнівно, було актом суб’єктивної волі –  використати голод з антиукраїнською метою на основі «національної інтерпретації», обміркованої Сталіним в другій половині 1932 року; якщо не забуватимемо, що якби не це рішення, жертв було б щонайбільше порядку сотень тисяч, тобто менше, ніж під час голоду 1921–1922 років; і якщо, врешті, візьмемо до уваги знищення великої частини політичної та інтелектуальної еліти республіки, від сільських вчителів до національних лідерів, тоді відповідь на запитання про український геноцид не може не бути ствердною» [2, 41– 42].
Український етнос за часи тоталітарного радянського режиму зазнав насильницького фізичного винищення і руйнації національної свідомості, асиміляції.

Література

1. Соловей Д. Сказати правду. Три праці про голодомор 1932–1933 років / За ред. Ю.Шаповала, О.Юренка. – Київ–Полтава, 2005.
2. Листи з Харкова. Голод в Україні та на Північному Кавказі в повідомленнях італійських дипломатів. 1932–1933 роки / Упоряд.        А.Граціозі. – Харків, 2007.
3. Голод 1932–1933 років в Україні: причини та наслідки / За ред. В.Литвина. – К., 2003. – 887с.;  Сергійчук В. Як нас морили голодом. – К., 2003. – 252с.;  Український хліб на експорт: 1932–1933 / Упоряд. В.Сергійчук. – К., 2006. – 432с.;  Столиця відчаю. Голодомор 1932–1933 рр. на Харківщині вустами очевидців / Упоряд. Т. Поліщук. – Харків – Нью-Йорк – Львів, 2006. – 415с.;   Голодомор 1932–1933 років в Україні. Документи і матеріали / Упор. Р.Пиріг. – К., 2007. – 1128 с.;  Голод та голодомор на Поділлі 1920–1940 рр. Збірник документів та матеріалів. – Вінниця, 2007. – 704 с.; Врятована пам’ять. Голодомор 1932–1933 рр. на Луганщині: свідчення очевидців / Упоряд. І. Магрицька. – Луганськ, 2008. – 463 с. та ін.
4. Розсекречена пам’ять. Голодомор 1932–1933 років в Україні в документах ГПУ – НКВД. – К., 2007. – 601 с.
5. Стасюк О. Геноцид українців: деформація народної культури. – К., 2008.
6. Наулко В. Хто і відколи живе в Україні. – К., 1998.
7. Кокін С. Голодомор в Україні і ДПУ // Розсекречена пам’ять. – 2008.
8. Командири великого голоду. Поїздки В.Молотова і Л.Кагановича в Україну та на Північний Кавказ 1932–1933 рр. / За ред. В.Васильєва, Ю.Шаповала. – К., 2001.
9. Борисенко В. Свіча пам’яті. Усна історія про геноцид українців у 1932–1933 роках. – К., 2008.
10.  Ми звинувачуємо! Голодомор 1932–1933 років – геноцид українського народу. – К., 2007.
11.  Історія українського селянства. – Т.2. – К., 2006.
12.  Державний архів Луганської області. – Ф.Р. 3778. – Оп. 33. – Спр. 186.
13.  Державний архів м. Києва. – Ф.Р. 323. – Оп. 1. – Спр. 548.



Схожі матеріали:

Категорія: Українознавство | Переглядів: 3595 | Додав: Anatoliі☩UCT☩ | Теги: Україна, геноцид українського народу, голодомор 33, голодомор, геноцид, 32-33 роки | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Присвячений
душам у чистилищі

Відправляємо:



Молитовні прохання
500

Підпишіться на оновлення:





Пошук на сайті




Даний сайт синхронізовано під браузери Mozilla Firefox та Opera
2008-2019©Ukrainian Catholic-Traditionalist
Усі права застережено. Повне або часткове використання матерiалiв www.traducionalist.info дозволяється за умови посилання (для iнтернет-видань — гiперпосилання) на www.traducionalist.info. Увесь матеріал, представлений на сайті www.traducionalist.info, взятий з відкритих джерел. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних імен та інших відомостей несуть автори публікацій.
Яндекс.Метрика