Меню сайту

Категорії розділу
Публіцистика [341]Демонологія, містицизм [81]
Молитви-екзорцизми [15]Рідкісні молитви [18]
Екзорцизм [24]Книги [21]
Молитви [191]Секти, культи, окультизм [183]
Підпілля, історія УГКЦ [65]Християнський софт [5]
Часопис "Пізнай Правду" [22]Життя Святих [117]
Творчість [16]Масонерія і антихрист [242]
Відео Online [36]о. Піо "Щоденник Любові" [5]
Християнський націоналізм [104]Безбожники [36]
Папа Бенедикт ХVI [49]Московська психіатрія (МП) [105]
Культура [17]Життя у чистоті [40]
Роздуми про віру [106]Суспільні проблеми [449]
Пророцтва, об'явлення [55]Повчання, настанови [389]
Образки, ікони [5]Пресвята Богородиця [128]
Християнська містика [27]Українознавство [76]
Наука Церкви [424]Профанації [18]
Екологія [7]Цікаво... [68]
Традиціоналізм [62]Криза Церкви. Модернізм [66]
Повчальні історії, притчі [173]Паломництво [10]
о. Габріель Аморт "Нове визнання екзорциста" [26]Подружжя [132]
Християнська етика [39]Апокрифи [2]

Друзі сайту
Унійна Традиція УГКЦ
УГКЦ (Скала-Подільська)
В обороні католицької віри
Джублик в Закарпатті
Персональний сайт Павлюк
Молитва
Братство Св. Пія Х (BY)
Братство Св. Пія Х (RU-Mos)
Братство Св. Пія Х (RU-Pet)
Una Voce Russia
Промінь Любові
Голодомор-геноцид 1932-33
Аве Марія
Бушкрафт
Українська благодійницька мережа
Благодійний Фонд «ТИ – АНГЕЛ»
Допомога онкохворим дітям

Форма входу
E-mail/Login:
Пароль:

Головна » 2012 » Лютий » 18 » Публіцистика » CONTRA SPEM SPERO: НАЦІОНАЛЬНО- ТА КОНСЕРВАТИВНО-РЕВОЛЮЦІЙНА ПЕРСПЕКТИВА
21:59
CONTRA SPEM SPERO: НАЦІОНАЛЬНО- ТА КОНСЕРВАТИВНО-РЕВОЛЮЦІЙНА ПЕРСПЕКТИВА
Все суще продовжує функціонувати, в той час як сенс існування вже давно втрачений.
Воно продовжує функціонувати при абсолютній байдужості до власного змісту.

Жан Бодріяр

Змішалося чорне та біле,
І сірість покрила планету.
Розумними стале дебіли,
Замовкли навіки поети.

Можливо, сіріша ще сірість
У сірім майбутнім гряде.
Щасливий, хто має ще віру –
Він в сірості сенс віднайде.

Автор

Віра і оптимізм – який між ними взаємозв’язок? Чи може існувати віра без оптимізму, і чи може без віри існувати оптимізм? Оптимізм без віри існувати може, і це доведено сьогоденням. Подивіться на нинішнє суспільство: хіба не бачите оптимізму? Віри щось не помітно, але оптимізм аж випромінює своєю безтурботністю. Так, це відносний оптимізм, але ж оптимізм! Хіба не оптимізм є сутністю блюзнірського «Ще не вмерла Україна, єслі ми гуляєм так» бутафорно-содомітської Вєрки Сердючки? Оптимізм, безтурботний оптимізм людей, котрі в гонитві за дочасними благами, в періодично-перманентному песимізмі відносно цих благ, знайшли метафізичний оптимізм відсутності сенсу життя.

Отже, оптимізм без віри існувати може. А віра без оптимізму? Якби парадоксально це не звучало б, але віра нерідко породжує не оптимізм, а песимізм. Віра продукує ідеали, а ідеали є далекими від нашої буденної «реальності». Звідси – зневіра і песимізм. Щасливий, хто не має віри – йому легше стати свинею, а свині не відомо, що таке зневіра – пізнати зневіру їй не дає корито, яке завжди є елементом свинської «ойкумени». Віра ж – це існування на межі зневіри, на грані, де стикається оптимізм та песимізм.

Читаючи «Вступ до християнства...» Йозефа Рацінгера, мене дуже вразив наведений майбутнім Папою факт із життя св. Терези з Лізьє. Виявляється, ця «наївно безпроблемна свята», як пише Рацінгер, перед смертю пережила неймовірні сумніви віри. «Мене переслідують думки найзаповзятіших матеріалістів» – написала свята незадовго до своєї смерті (Див.: Рацінгер Й. Вступ до християнства... – Львів: Місіонер, 2008. – С. 35-36). Чим далі людина є віддаленою від віри, – від істинної віри, що має трансцендентне походження, – тим більш впевнено вона себе відчуває. Людина ж, котра вірить, нерідко мусить боротися за власну віру – за віру, за оптимістичну надію, за здатність безкорисливо любити, тобто любити по-справжньому. Людина, котра істинно вірить, вірить у Царство Небесне, а Царство Небесне здобувається силою...

Звісно, чимало залежить від сили нашої віри. Мати віру «як зерно гірчичне» – значить не лише «гори пересувати», але й не мати зневіри, жити досконалим оптимізмом. Але хто має таку віру? Здавалось би, гірчичне зерно дуже маленьке, тож цей «еталон віри» є відносно досяжним. Але проблема, напевно, саме в отій «маленькості»: зерно дуже маленьке, а ми дуже великі – великі, бо дорослі. Можливо, проблема людини, котра вірить, полягає в її нездатності стати маленькою – применшитись, стати дитиною і в такому вигляді здобути достатню «концентрацію» віри. Проте тут ми наштовхуємось на проблему в квадраті: як стати дитиною у світі, котрий вимагає від тебе дорослості? І такий стан речей породжує боротьбу – святу боротьбу між вірою та зневірою, боротьбу, у котрій гартується сила для здобуття Небесного Царства.

Можна було б і далі продовжувати рефлексії щодо питання християнської «віри-взагалі». Однак дана стаття присвячена дещо вужчому питанню – питанню віри та оптимізму тих, хто по-особливому зрозумів слова апостола «віра без діл є мертвою». Це ті християни, котрі по-особливому заклопотані земним життям і в цій своїй заклопотаності бачать шлях до Неба. Можливо, з любові до Бога та ближнього, можливо, із власної гордості/гордині (бо хто ж досконалий?..), а найпевніше, із першого та другого разом взятого, ці християни за «вузький шлях» вибрали собі шлях активного християнського втручання в Історію. Ця стаття присвячена вірі та оптимізму тих, не хоче змиритися зі становищем власної нації і визнати хаос сьогодення за правильний стан речей. Коротко кажучи, стаття присвячена вірі та оптимізму тих, хто сьогодні продовжує сподіватись на дві революційні перспективи – на національну революцію та на те, що часто визначають як «консервативну революцію».

Ця категорія християн певною мірою складає особливу «групу ризику», бо так чи інакше в їхньому серці живе прагнення реалізувати мету «тут і зараз». Тактика «тут і зараз» не завжди спрацьовує, щирі інтенції та палкі аспірації розбиваються об тверду стіну «реальності», і так нерідко народжується розчарування, а від розчарування лише один крок до втрати віри. Прагнучи реалізувати свою радикальну мету «тут і зараз» і не отримуючи миттєвого результату, людина може подумати, що насправді вона намагається пробити власним чолом кам’яний мур. Вона усвідомлює, що зробити це (пробити чолом мур) нереально, і звідси в неї може виникнути фатальна думка про те, що мур взагалі не можна і не потрібно пробивати, що варто змиритися із існуючим станом справ. Це дійсно фатальна думка, бо вона позбавляє людину сенсу життя і, в решті решт, віри. Напевно, це один із найнещасніших людських типів: людина, котра не мислила себе інакше, ніж тараном супроти муру хибної «реальності», раптом втрачає віру, надію, оптимізм, і стає немічним прохачем, котрий попід цим же муром простягає руку, очікуючи милостині від несправедливості.

Не важливо, чим саме людина намагається пробити мур: молотом чи чимось більш чи менш серйозним. Ефект «биття головою» може прийти незалежно від того, чим людина пробиває мур насправді. Головний чинник досягнення такого сумного ефекту полягає не в інструменті, а у втомі та розчарованості. А не розчаруватися справді дуже тяжко.

Людині, котра не є ані клоуном, ані актором, ані плебеєм-глядачем, що прагне хліба й видовищ, дуже тяжко жити в суспільстві, котре французький мислитель Ґі Дебор називав «суспільством спектаклю». Душі такої людини дійсно дуже тяжко. Вона може прагнути чогось високого, героїчного, чогось піднесено трагічного, а натомість її нерідко примушують сидіти на канапі разом із тими зомбі, котрі вже звикли існувати (у найгіршому значенні цього слова) споглядаючи тотально-серіальну мелодраму. Ця людина може прагнути вибігти на сцену, позривати маски з лицедіїв, припинити спектакль-вакханалію, а саму сцену перетворити на трибуну для голошення власних ідей. Проте знову ж таки її палкі прагнення охолоджує ця до болю нудна «реальність»: виявляється, що від сцени її відділяє екран телевізора чи монітор комп’ютера...

Щоправда, існують ті, кому вдалося оминути скляні перегородки. І ось вони перед сценою – перед справжньою сценою, де слухняні Режисеру та Сценаристу актори досить переконливо виконують власні ролі і створюють ілюзію Життя (Політики, Культури, Історії і т.д.). Цим щасливцям, що оминули екран гіперсимуляції, варто зібратися з духом, зробити твердий, сміливий крок і... побігти, вибігти на сцену. Ось-ось зі сцени летітимуть маски, а майданчик ілюзії стане трибуною Правди, але... Але чи дійсно це буде кінець спектаклю і початок Життя? Чи Сценарист часом не передбачив такого ходу подій? Можливо, сценарій вакханалії інтерактивний, і для сміливців в ньому передбачена особлива роль?.. А що може бути гіршим: хотіти припинити вакханалію, а натомість стати її учасником, прагнути зірвати дурнуватий спектакль і при цьому виявитися його безвольним актором?.. Передбачаючи такий хід подій можна знову ж таки втратити віру, прийти до висновку про приреченість битися головою об мур...

Звісно, все це лише метафори (даруйте, але дуже дорожу кожною метафорою у світі, в котрому, за словами Бодріяра, «метафора зникає з усіх сфер»). Проте за цими метафорами лежить наша нудна «реальність». Як же пробити мур? Як, приміром, провести радикальні, революційні зміни в країні і при цьому: а) не стати актором спектаклю, ключевими словами сценарію якого є «опозиція», «політична боротьба», «зміни на краще» і т.д.; б) не стати чинником дестабілізації, що поставить під знак питання хоч і відносний, та все ж суверенітет держави Україна? Це стратегічне питання. Але окрім нього існує ще цілий ряд тактичних. Як «роззомбувати» хоч трішки тих, хто звик бути пасивним тупим глядачем? Як оминути скляний мур-екран і дістатися сцени? І т.д., і т.п.

Ще більше проблем із «консервативною революцією», із прагненням Реконкісти, намаганням відвоювати утрачений простір в ім’я Бога та Його святого Порядку. Особливо розчаровуєшся, коли розумієш неможливість «механічної» Реконкісти, коли розумієш, що формула «Рене Ґенон плюс танкові дивізії» (або, як мінімум, «Рене Ґенон плюс автомат Калашнікова») є мало ефективною. Світ потребує не просто «механічної реставрації» християнського Порядку – десекуляризація обов’язково передбачає ресакралізацію. Тому розчаровуєшся, коли розумієш, що повернути Тайну у світ, який, як вдало виразився М. Вебер, є «розчарованим», надзвичайно тяжко, адже ми не маги, котрі за допомогою «чарівної палички» можуть знову «зачарувати» цей світ... Коли це усвідомлюєш, то починаєш розуміти, що «історичні закономірності» є дещо сильнішими за наші прагнення, а так можна прийти до думки про неефективність будь-якого волюнтаризму.

Де ж вихід? Як не потонути в болоті розчарування та зневіри? Як залишитися вірним власним принципам і не втратити сенс життя? Відповідь на ці питання варто шукати у самому собі, точніше – у власній вірі, у власних принципах, у власному сенсі життя.

Прагнучи екстраполювати власну віру на навколишню «реальність», ми нерідко забуваємо про її (цієї віри) зміст – ми прагнемо зробити солоним світ і при цьому втрачаємо власну солоність, а від «звітрівшої солі», як відомо, користі мало. Ліком від такого стану речей є внутрішня обнова, поглиблення віри, поглиблення сенсу життя. Тобто перед тим, як зробити ще один крок на стезі нашого втручання в Історію, ми повинні повернутись до того, що змусило нас вийти на цю стезю, – до нашої віри.

Напевно, більшості читачів відомі слова Матері Терези: «Людина є нерозсудлива, нелогічна, егоцентрична. Це не має значення – люби її. Якщо ти робитимеш добро, ти будеш звинувачений в егоїстичних намірах. Це не має значення – роби добро. (...) Віддай світові все найкраще, і світ вдарить тебе. Це не має значення – віддай усе найкраще». Звідки така «впертість», такий оптимізм, звідки оце «не має значення»? Із віри. Із віри та тієї картини світу, що її дає віра. Віра дає нам усвідомлення того, що Вищою Реальністю є Бог, і все позитивне «має значення» передусім у контексті наших із Ним взаємин; все інше – і егоїзм людей, і невдячність світу, – увесь негатив на тлі цих взаємин є таким відносним, що «не має значення». Це має пам’ятати кожен християнин, в т.ч. і той, хто своєю суспільною пасіонарністю прагне зробити цей світ кращим.

Ідейний чин, акт нонконформізму, акт спротиву несправедливості, недосконалості, несвободі, акт творення чогось нового, більш досконалого – все це стосується виміру віри. Ідейний чин – це чин віри. Його соціальний аспект – це лише «верхівка айсберга», що відображає порівняно незначну частину його реальності. Глибинна сутність ідейного чину лежить не в системі «Я - суспільство» чи «Я - Історія», а в системі «Я - Бог». Ідейний чин, якщо сама ідея випливає із християнства, – це чин-молитва і чин-жертва-Богу.

Такий підхід не означає неґації соціального аспекту ідейного чину чи ідейної (і активної!) життєвої позиції загалом. Усвідомлення системи «Я - Бог» вищою реальністю нашої дії і нашого життя не заперечує реальності систем «Я - суспільство» та «Я - Історія». Усвідомлення вищої реальності не заперечує реальності нижчої. Навпаки: коли існує бачення чіткої ієрархії реальностей, є можливою своєрідна «еманація» реальності вищого характеру на реальність нижчого характеру. Коли ми розглядаємо ідейний чин як акт віри, акт нашого зв’язку з Богом, то цим не заперечуємо, а лише освячуємо соціальну площину цього чину. Коли ж ми бачимо лише «верхівку айсберга», лише соціальну площину, то, не здобувши «швидкого результату», легко можемо розчаруватися.

Саме по собі, прагнення змін «тут і зараз» не є чимось поганим. Навпаки, це прагнення може спонукати нас до більшої активності, більшої самопожертви. Але якщо прагнення «тут і зараз» існує поза контекстом Вічності, воно втрачає міцність і може стати легкою здобиччю розчарувань.

Впевнено робити свою справу, виконувати власну місію необхідно під кутом зору Вічності. Той, хто так чинить, – йде до перемоги. Він йде до перемоги навіть тоді, коли це буде перемога тих, «хто вистояв серед руїн» (Ю. Евола). Перемога «зовнішня», історична, соціальна передбачає відповідну «санкцію» Бога, Котрий краще за нас знає, куди повернути магістраль Історії. Ми ж, спираючись на Божу благодать, передусім маємо вірити у свою внутрішню перемогу. Ця віра – реальніша за будь-яку аналітику, за будь-яке раціоналістичне прогнозування, бо вона пов’язує нас із Вищою Реальністю, з Богом, в порівнянні з Яким все інше є суєтою суєт.

Ігор ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ

www.banderivets.org.ua



Схожі матеріали:

Категорія: Публіцистика | Переглядів: 1901 | Додав: Anatoliі☩UCT☩ | Теги: християнська віра, революція, християнство, публіцистика, християни, християнський націоналізм | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Присвячений
Непорочному Зачаттю
Пречистої Діви Марії

Відправляємо:



Молитовні прохання
500

Підпишіться на оновлення:





Пошук на сайті




Даний сайт синхронізовано під браузери Mozilla Firefox та Opera
2008-2019©Ukrainian Catholic-Traditionalist
Усі права застережено. Повне або часткове використання матерiалiв www.traducionalist.info дозволяється за умови посилання (для iнтернет-видань — гiперпосилання) на www.traducionalist.info. Увесь матеріал, представлений на сайті www.traducionalist.info, взятий з відкритих джерел. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних імен та інших відомостей несуть автори публікацій.
Яндекс.Метрика