Меню сайту

Категорії розділу
Публіцистика [341]Демонологія, містицизм [81]
Молитви-екзорцизми [15]Рідкісні молитви [18]
Екзорцизм [24]Книги [21]
Молитви [191]Секти, культи, окультизм [183]
Підпілля, історія УГКЦ [65]Християнський софт [5]
Часопис "Пізнай Правду" [22]Життя Святих [117]
Творчість [16]Масонерія і антихрист [243]
Відео Online [36]о. Піо "Щоденник Любові" [5]
Християнський націоналізм [104]Безбожники [36]
Папа Бенедикт ХVI [49]Московська психіатрія (МП) [105]
Культура [17]Життя у чистоті [40]
Роздуми про віру [106]Суспільні проблеми [449]
Пророцтва, об'явлення [55]Повчання, настанови [389]
Образки, ікони [5]Пресвята Богородиця [128]
Християнська містика [27]Українознавство [76]
Наука Церкви [424]Профанації [18]
Екологія [7]Цікаво... [68]
Традиціоналізм [62]Криза Церкви. Модернізм [67]
Повчальні історії, притчі [173]Паломництво [10]
о. Габріель Аморт "Нове визнання екзорциста" [26]Подружжя [132]
Християнська етика [39]Апокрифи [2]

Друзі сайту
Унійна Традиція УГКЦ
УГКЦ (Скала-Подільська)
В обороні католицької віри
Джублик в Закарпатті
Персональний сайт Павлюк
Молитва
Братство Св. Пія Х (BY)
Братство Св. Пія Х (RU-Mos)
Братство Св. Пія Х (RU-Pet)
Una Voce Russia
Промінь Любові
Голодомор-геноцид 1932-33
Аве Марія
Бушкрафт
Українська благодійницька мережа
Благодійний Фонд «ТИ – АНГЕЛ»
Допомога онкохворим дітям

Форма входу
E-mail/Login:
Пароль:

Головна » 2010 » Жовтень » 3 » Публіцистика » ЧИ РЕАЛЬНО ЦЕ – ПЕРЕМАГАТИ ЗЛО ДОБРОМ?
13:24
ЧИ РЕАЛЬНО ЦЕ – ПЕРЕМАГАТИ ЗЛО ДОБРОМ?

За дрібненькими місцевими подіями церковного життя на кшталт контроверсійного візиту московського патріярха в Україну майже без розголосу минула в некатолицьких середовищах нашої держави беатифікація однієї з найбільш знакових постатей у релігійному житті комуністичного світу др. пол. ХХ ст., що стала символом безкомпромісного духовного опору тоталітарній ідеології, - отця Єжи Попелюшка. Скромний юнак із підляського села за покликом священичого обов’язку став одним із найавторитетніших духівників „Солідарности”, здійснював свою пастирську місію за похмурих часів військового режиму й загинув трагічно, закатований працівниками спецслужб восени 1984 р.

В ті часи, коли о. Єжи Попелюшко правив для багатотисячної варшавської пастви в церкві Станіслава Костки Служби Божі за Вітчизну, проросійський режим генерала Ярузельського влаштував у країні терор, інтернувавши лідерів опозиції, розганяючи демонстрації та мітинґи, запровадивши сувору цензуру в пресі, на радіо, телебаченні. Коли слухаєш популярну в антикомуністичних колах поляків пісню тих часів, що починається словами „Poprzez kraj przeszedl okrzyk grobowy, Kiedy kat podniosl znow krwawa dlon” - „Країною пройшов гробовий оклик, Коли кат знову підніс криваву долоню”, виникає, на жаль, чимало сумних асоціяцій. І ось у ті суворі часи, під час жорсткого протистояння промосковського режиму й незламної „Солідарности”, о. Єжи Попелюшко знов і знов повторює слова, що стали його девізом: „Перемагати зло добром”. Напевне, і тоді в польській опозиції, в підпільних структурах „Солідарности” не всі згоджувалися з цим девізом. Людська логіка підказує інше: нахабне, аґресивне зло щоразу виявляється сильнішим за добро. Як часто в нашому буденному житті ми відступаємо перед злом, насильством, тікаємо від конфлікту! Однак приклад самої Польщі та інших центрально- й східноєвропейських країн, котрі, натхнені прикладом „Солідарности”, знайшли в собі сили повалити берлінський мур, а слідом за ним – і, здавалося б, нездоланну імперію зла, – засвідчив навіть для одного покоління відносність людської логіки. Подвиг проповідника добра о. Єжи Попелюшка став одним із потужних імпульсів у радикальній зміні суспільного клімату на нашому континенті.

Логіка Євангелія, логіка Христової Церкви є іншою, ніж наша повсякденна логіка. Польський священик-мученик не вигадав свій девіз: він узяв його із послання апостола Павла до римлян, де читаємо: „Нікому злом за зло не віддавайте; дбайте перед усіма людьми про добро. Коли можливо, оскільки це від вас залежить, будьте з усіма людьми в мирі… Не дозволь, щоб зло тебе перемогло, але перемагай зло добром” (Рим. 12:17-18; 21). Відтак же, перемагати зло добром – означає, за словами апостола, плекати мир у своєму середовищі, уникати мстивости, бути милосердним до ворога.

Добро – найважливіше етичне й метафізичне поняття, головна засада моральної діяльности людини. Це поняття передбачає наявність об’єктивного джерела добра – Бога. Саме Бог мірою причетности до Нього Його творіння наділяє творіння Своєю трансцендентною властивістю – добром.

Вже при створенні світу Бог поставив людину перед деревом пізнання добра і зла: „З усякого дерева в саду їстимеш; з дерева ж пізнання добра й зла не їстимеш, бо того самого дня, коли з нього скуштуєш, напевно вмреш” (Бут. 2:16). Творець ставить людину перед альтернативою – перебувати в єднанні з Ним, залишаючи Йому визначати, що є зло, а що – добро, або бунтом проти єдиної заповіді впасти в непослух і бути втягненою в пастку смерти.

Зло – не просто відсутність добра. Воно є реальною силою, котра поневолює людину й розбещує світ. Канали залучення людини до сфери панування зла найрізноманітніші: це і популярні російські кримінальні серіяли й романи, і всюдипроникний в’язничний жарґон, й імітації громадських акцій найманими масовками, і прихований або відкритий підкуп виборців, і насичені „чорнухою” інформаційні програми, і демонстративне хамство та корупція в стосунках чиновників із народом. Це масові акції на кшталт відроджених „ленінських суботників”, „Зарниці”, новітніх версій соцзмагання чи фантасмагоричних святкувань „великої перемоги” в день жалоби за жертвами другої світової війни, розпочатої спільно з нацистами вшановуваними як переможці совєтами. Інтеґрування до цих масових форм суспільної патології робить людину невільним актором у театрі абсурду, в якому великий капітал цинічно демонструє натовпові примарне відродження „країни реального соціялізму”. Здається, годі уникнути участи в цій жорстокій виставі й лишитися вільним від запобігливого підігравання їй. Підвладність злу породжує розпач і безвихідь, відтак же веде до духовної смерти. Саме перед цією загрозою варто чітко усвідомити: зло не створене Богом. Воно зародилося як наслідок хибного використання дару свободи, як вияв бунту проти Бога. Зло виникає внаслідок гріхопадіння – передісторичного бунту ангелів, порушення праотцями Божої заповіді. Тож і немає іншого шляху долання зла, аніж повернення автентичної чистоти думок і почуттів, послідовне протистояння гріху. Боротьба зі злом починається в душі кожного з нас, починається з пошуку його альтернативи, пошуку джерела добра – Бога. І без цього вирішального чинника годі сподіватися на зміну довколишнього світу. А вже наша особиста практика християнського вдосконалення зливається в спільну працю над зціленням стосунків із ближнім, над поверненням змарнованого дару любови й природної гармонії – того справжнього й непроминущого добра, джерелом якого є Творець. Адже „Ніхто не є Добрий, крім Бога Самого” (Мк. 10:18).

Вирішальне випробування свободи волі відбувається для кожної людини щодня. Пізнання зла – жорстокий етичний експеримент над собою, через який ми наражаємося на небезпеку підпорядкування князеві темряви. Вибір людини визначає її моральну цінність. Якщо вона відкидає зло і чинить добро, тобто діє згідно з Божою волею, співдіє Богові й закликає Його в співтворці нової реальности, вона здатна перемогти. Коли ж ні, вона стає заручником або й рабом зла. Старозавітній пророк, уболіваючи над долею свого зрадливого народу, закликає його „навчиться цуратися зла й вибирати добро” (Іс. 7:15).

Переживання зла залишає важкий слід у душі кожного з нас. Але той самий досвід може стати важким уроком і для всього людства, і для нації та кожної конкретної особистости. Втрати, поразки, кривди, геноцид, масові репресії – це не тільки кара за помилки минулого, це ще й наше спільне надбання, неоціненне застереження проти співучасти у творенні цивілізації зла. Пригадаймо геніяльні алегорії Тараса Шевченка з містерії „Великий льох” - три неприкаяні душі та трьох ворон, - коли читаємо проєкт закону про мови, внесений до Верховної Ради Олександром Єфремовим, Петром Симоненком та Сергієм Гриневецьким. Наруга над національною гідністю українців, мільйони загиблих на будові Петербурґу, в сибірському засланні, в концтаборах, від Голодомору значною мірою стали наслідком пристосовництва, капітуляції перед злом. І не раз траплялося, що розплата приходила до самих же легкодухів – „тушок” і мазепинських, і наших часів.

Сучасна українська дійсність, здається, демонструє нам нездоланність зла. Культ насильства стверджують на телебаченні різнорідні кримінальні авторитети та круті аґенти національної безпеки й пітерські або московські менти. Мас-медіа вміщують українця в середовище підступів і небезпек, плекаючи в ньому протягом останніх років нездоланне бажання сховатися від світового зла під чиєюсь сильною рукою. Культ сильної руки виростає з культу зла, і штовхає когось на спорудження пам’ятників Сталіну, когось на вибір кандидата, що набув слави „хазяїна”, а когось принаймні на фарбування білбордів і аґітаційних палаток у плямисті захисні кольори.

Бранцями цього культу можуть стати й церковні діячі. Адже й у них виникає спокуса використати прихильність адмінресурсу, аби заблокувати будівництво чужого храму, зажадати скасування реєстрації іншого релігійного об’єднання, продемонструвати натовпові свою силу й багатство, втілені в коштовному годинникові або престижному авто з ексклюзивними номерами. Не забуваймо, що й Спасителя світу прирік на страту не римський прокуратор, який навіть хотів був усунутися від делікатної судової справи, а юдейський синедріон, вищий духовний орган, очолюваний первосвящеником.

До речі, „синедріоном” назвав незабутній патріярх Димитрій одне священиче зібрання у Львівській єпархії, котре висловило йому недовіру під час конфлікту з місцевим архиєреєм. Мені прикро, що організатори фестивалю мусили стільки плутатися, виявляючи мій теперішній канонічний статус. Але справді, як далеким від церковної політики людям збагнути вчинки священнослужителів, котрі за волею кожного з попередніх президентів зраджували власного патріярха, переходили з однієї юрисдикції до іншої, бунтували проти зарубіжного центру УАПЦ, аби лише не зіпсувати стосунків із земною владою. А земна влада – і за Леоніда Кравчука, і за Леоніда Кучми, і за Віктора Ющенка – воліла мати автокефальну церкву за один із державотворчих інститутів, включений до адміністративно-командної системи, успадкованої від Совєтів. І те, що наша невеличка єпархія і 1992 р., і 1995 р., і 2003 р. лишилася вірною своєму Патріярхові та його наступникові – митрополитові УАПЦ Константину – я вважаю не лише за християнський, але й за громадянський подвиг клиру й мирян, котрі дали оточенню такий рідкісний нині приклад вірности.

Щоправда, за це нам усім доводилося й доводиться витримувати утиски, обмови, інформаційну блокаду. Ми були змушені шукати юридичного захисту через реєстрацію окремого єпархіяльного статуту й статуту консисторії, в яких декларується „особливий зв’язок зі Вселенською Константинопольською Церквою-Матір’ю… та з Українською Автокефальною Православною Церквою в діяспорі, єдність з якою була проголошена актом 27 липня 1942 р.”. Але, попри всі болі й терпіння своєї хресної дороги, відчуття дарованої Христом сили протистояти підступам, злу й облуді щедро компенсує несправедливі удари, що їх Харківсько-Полтавська єпархія Української Автокефальної Православної Церкви зазнала за цей час. Ми відмовлялися й відмовляємося зрікатися організатора нашої новочасної єпархії, блаженної пам’яти митрополита Феофіла Булдовського, померлого 66 років тому в совєтській в’язниці, хоча сучасна влада й не готова реабілітувати спочилого владику, а учасників підписання Акту 27 липня 1942 р. про об’єднання Харківсько-Полтавської єпархії з УАПЦ розглядає як своїх ворогів. І дуже шкода, що більша частина священства УАПЦ в Західній Україні проміняла єдність із нашою Церквою в діяспорі на лояльність посткомуністичній владі в Києві.

Страшно, коли моральний релятивізм виявляє себе в середовищі церковної ієрархії, духовенства. Але ж і серед найближчих Христових учнів не забракло особи, готової продати вчителя й прислужитися синедріонові. Напевне, Юда Іскаріот шукав для себе не менш переконливих виправдань, ніж люди в рясах, котрі балотуються на виборах від Компартії та її духовних наступників, творять сепаратистські організації на Закарпатті, поширюють ідеологію „триединого русского народа”, використовують Церкву як прикриття для бізнесової або й відверто кримінальної діяльности. Пам’ятаємо однак, як фатально закінчилися підлаштовування Юди під політичну кон’юнктуру…

Спокуса зла виявляє себе й у тому, що виправити хвороби світу здається неминучим лише аналогічними засобами: насильством, помстою, карою ворогам. Тільки як же часто кривава різанина у відповідь на національну або соціяльну кривду спричиняла наслідки, цілком протилежні задумові її ініціяторів! Слідом за гайдамаччиною настає руїна Речі Посполитої й перехід українського Правобережжя під незмірно жорстокішу за польську московську імперську владу. Трагедія Волині відгукується операцією „Вісла” й знелюдненням історично українських Надсяння й Лемківщини.

Нещодавно, виступаючи в Харкові, львівський філософ Роман Кісь згадав про 2010 рік як рік краху українських націонал-демократичних партій. Суворе й жорстоке визначення. Особливо для людей, причетних до створення цих партій, до котрих я хоч невеличкою мірою відношу й себе. Шкода переживати завершення епохи Руху, УРП, УНП, КУНу та інших знайомих і близьких моєму поколінню політичних сил. Шкода відчувати на правому крилі української політику пустку, яка й дозволяє обійняти владні посади особам, перейнятим зневагою та неприхованою ворожістю і до народу, що опинився під їхньою владою, і до місцевої тисячолітньої державної традиції, на противагу котрій вони обіцяють будувати „нову країну”.

Але чи ж українська національна демократія зуміла стати духовною альтернативою подоланій за їхньої участи імперії? Чи в її повсякденному житті цінності, що втілюють силу добра, християнські цінності, посідали пріоритетне місце?

Зрозуміла річ, що шкодили національній демократії і невгамовні амбіції лідерів, і непоступливість суперників у лідерстві, і вразливість до спокусливих пропозицій влади, і неминуча руйнівна праця чужих спецслужб, і неготовність партійного активу до самостійної відповідальної праці. Та все ж таки фундаментальною проблемою я б визнав брак таланту й сили до творення добра.

Пригадую, кілька років тому з ініціятиви нашої єпархії в Харкові було утворено спільний громадський комітет для вшанування 90-ї річниці початку національної революції та опору большевицькій аґресії. Та невдовзі з’ясувалося, що більшість репрезентованих у ньому політичних сил здатні лише ставити вимоги до влади й не спроможні самостійно реалізувати навіть таких скромних програм, як встановлення хреста пам’яти захисникам України на українсько-російському кордоні в Козачій Лопані або проведення наукової конференції. Суспільна апатія, безініціятивність, бідність форм самостійного впливу на довколишню ситуацію – це симптоми слабкости в служінні добру, браку відчуття власної тотожности.

Українці завжди з захопленням згадуватимуть події 1988-1991 рр. та осени 2004 р. Жертовна боротьба національно-демократичних сил проти імперії зла та намагань місцевих кланів долучитися до реставрації тоталітаризму створила унікальний шанс для загальнонаціональної консолідації. Але щойно минала романтика боротьби з політично окресленим ворогом, як досвід жертовности марнувався в апаратних змаганнях, а суспільний авторитет Руху чи Майдану танув в атмосфері кабінетних інтриґ чи під спекотними променями спокус.

Підміна суспільного служіння політичною торгівлею унеможливила те, що є основою протистояння злу: подвиг жертовности. Без жертви немає, не може бути перемоги над пануванням зла. Тим часом збайдужіння до співвітчизників, відмова від діяльної допомоги один одному стають прикметною рисою вдачі „нового українця”. Нещодавно мені потрапив на очі звіт однієї міжнародної харитативної організації, за яким зі 153 країн за рейтинґом жертовности в служінні ближньому Україна розташувалася на 150 місці… Ми виправдовуємо себе тим, що інтеґруємося в капіталістичний світ, де людина людині вовк. Однак кожен, кому доводилося опинитися в країнах Заходу, чудово знає, наскільки реальні стосунки між людьми там відрізняються від цього большевицького стереотипу. Виходить, стримуючи себе в творенні добра, ми тим самим стаємо співучасниками творення цивілізації зла й ненависти, в якій так дискомфортно самі себе й почуваємо.

Скорботний і таємничий досвід страждання відкривається часом і для праведників, які присвятили своє життя протистоянню злу. Прихід у світ Божого Сина дозволив цілком по-новому відкрити сенс страждань. Християнин відкриває гоніння, приниження, наругу як повторення земного шляху Спасителя. Він бере участь у муках Христових „щоб спізнати Його й силу Його воскресіння і участь в Його муках, уподібнюючись Йому у смерті, аби якось осягнути воскресіння з мертвих” (Филип. 3:10-11). Найпідступнішою облудою ліберальної цивілізації є концепція життя як ланцюга насолод і задоволень, зі втратою яких губиться й сенс існування.

Євангельська модель земного життя пропонує бачити в ньому пролог до Небесного Царства, що його браму відчинив перед людиною воскреслий Христос. І Церква пропонує кожному вибір між хресною дорогою до Неба й гладенькою стежкою в прірву небуття. Земні випробування в цій моделі виглядають гартом, що його має витримати християнин, аби відкрити для себе перспективу вічного життя. Бо ж поза Христом, а отже й поза дорогою з Ним, цієї перспективи не існує. Тому втеча від земних випробувань, від небезпек, конфліктів, переживань, може обернутися втечею від власного майбутнього.

Це дозволяє зрозуміти ще одну істину. Справжнє добро не буває кволим і безсилим. Воно вміє боронити правду, бо виростає з любови. Ані Православна, ні Католицька Церкви ніколи не проповідували пацифізму. Серед згадуваних цього року з нагоди 600-ліття Ґрюнвальдської битви її героїв – галицький латинський архиєпископ Миколай Тромба. Битву московського війська з Золотою Ордою на Куликовому полі почав двобоєм із татарським витязем Челубеєм монах Тройце-Сергієвої лаври Олександр Пересвєт, канонізований Російською Православною Церквою. Серед героїв Української Повстанської Армії – капелани, які виконували душпастирську працю безпосередньо в бойових з'єднаннях: о. д-р Адам Слюсарчик (псевдо „Книга” або „Роман”), легендарний о. Василь Шевчук (псевдо „Кадило”), ієромонах Студійського Уставу о. Рафаїл (Хомин).

Протистояння злу є боротьбою. Боротьбою, в якій часом доводиться вдаватися до сили. У ніжній, зворушливій похвалі Пречистій Діві Марії – акафісті до Пресвятої Богородиці – ми раптом зустрічаємо слова: „Радуйся, непохитна опоро держави; радуйся, бо через тебе звершуються перемоги; радуйся, бо через тебе вороги гинуть”. І пригадуємо, що від княжих часів культ Покрови Пресвятої Богородиці, один із найприкметніших елементів української народної релігійности, плекався головно у військовому середовищі. Наші дружинники, козаки, партизани з Української Повстанської Армії діставали наснагу до незламної, хоч часто з людського погляду безнадійної, боротьби в лагідній материнській присутності Вседіви Марії. Вони боролися до загину, бо очима віри бачили за обрієм свого життя цінності, гідні їхньої жертви.

Абстрактний гуманізм без віри неминуче вихолощується. Самовдоволений гуманізм французького Просвітительства приводить до жорстокого якобінського терору. Утопічні ідеї Маркса й Енґельса, сполучившись із російським месіянізмом, стають ідейним фундаментом найжорстокішої в історії тоталітарної диктатури. Сентиментальний захист тварин може спричинити утворення зграй, які наводять жах на мешканців промислових міст та їхніх околиць. Справжня цінність людського життя, усвідомлення унікальности й неповторности кожного з нас, хто несе в собі образ і подобу Божі, відкривається лише очима віри. Це ж відкриття дає наснагу й до захисту людини, нації, держави від жорстокости, насильства.

Шанс перемогти зло з’являється, коли ми обираємо життя з Христом, життя в Церкві, коли розчищаємо в своїй душі місце для діяння благодати Святого Духа, і тим звільняємося від влади гріха. Перемога починається з перемоги над моральним злом вірою. Через пророка Ісаю Бог застерігає: „Перестаньте чинити зло! Навчітеся добро чинити; шукайте правди, захищайте пригнобленого, обороняйте сироту, заступайтеся за вдову!” (Ісая 1:16-17).

Сила християнської боротьби зі злом має за свій виток ще одну деталь, яка для позацерковної людини може здатися дивною й незрозумілою, здатися ознакою слабкости. Це любов до ворогів. У Нагірній проповіді Спасителя, викладеній євангелистом Матеєм, вказується прямо й беззастережно: „Любіть ворогів ваших і моліться за тих, що гонять вас” (Мт. 5:44). Мистецтво любити ворогів і молитися за них випливає насамперед із розуміння зла як сили, незвідної до його вільних чи невільних носіїв. Ворог, гонитель для християнина – це людина, недужа на зло, найстрашнішу духовну хворобу, яка змушує Боже творіння йти проти свого Творця, ставати знаряддям сил темряви. Прозираючи в майбутнє, передчуваючи Останній Суд, християнин здригається від передчуття суворої й справедливої відплати за всі його вчинки. Тим-то зупинити злочинця, стримати його в примноженні майбутньої кари виглядає актом милосердя для самого злочинця.

Брак любови й пошани до людської гідности ворога, а тим більше однодумця чи суперника, є непомильною ознакою відходу від християнської моралі. Хай політик учащає до церкви, щедро обдаровує ієрархів і причащається перед телекамерами, коли він дозволяє собі виставляти в людних місцях брутальні карикатури на опонента чи поширювати плітки про нього, важко назвати цього політика християнином. Мені здається, що поляризація України була б істотно меншою, аби з патріотичних середовищ Центру й Галичини не лунало фраз, образливих для російськомовного населення Сходу й Півдня, або оцінок його суспільної позиції, суб’єктивно сприйманих з образою. Загалом, стиль поведінки й публічних виступів представників політичних середовищ, які декларували себе як патріотичні, надто часто демонстрував невміння шанувати людську гідність як опонентів, так і партнерів, відтак же й свою власну гідність.

У колі моїх університетських колеґ перший шок від нового президента, якого вони активно підтримували на Майдані, був викликаний ще на початку 2005 р. поведінкою їхнього обранця на нараді в міністерстві. Там новообраний високопосадовець по-панібратському поводився з рекомендованим ним же міністром, називаючи його перед підлеглими на ім’я. Пам’ятаю, з яким жахом згадувала про це моя колишня наукова керівниця, глибоко інтеліґентна й порядна жінка. А скільки було кількагодинних запізнень на відповідальні акції, що демонстрували зневагу до зібраних там людей!

З воплоченням Божого Сина, „архиєрея майбутніх благ” (Євр. 9:11), перед людиною відкрилася дорога сходження до Вищого Добра. Відтак і добро перетворються зі звичайної етичної катеґорії на реальну Божу присутність у житті людини, внутрішній сенс життя, дихання в християнині Святого Духа. Творення добра – це наслідок свідомого вибору й мужнього рішення протистояти злу, боротися з ним.

Фізичні й психологічні наслідки гріха, зло, залишаються доти, доки існує нинішній світ. Але християнин оволодіває силою іншого світу, відкритого через Ісуса Христа. „Бо де скарб ваш, там буде й ваше серце” (Лк. 12:34). Саме звідти й лише звідти через Спасителя світу приходить сила, здатна гідно протистояти злу й перемогти його. Засіб здобуття цієї сили дається нам у Євангелії. Звідки й його назва, що перекладається з грецької мови як „Добра новина”.

Євангеліє не лише вказує на більш або менш віддалену перспективу сходження до Вищого Добра. Воно накреслює дорогу до цієї мети, яка пролягає через осягнення присутности в земній реальности самого Христа, що являється нам в особах нашого оточення – тих, кого Євангеліє визначає як „ближнього”. Елементарний початок служіння добру – це вчитися любити ближнього, приймаючи його інакшість як Божий дар, а не виклик для твоєї власної ідентичности. Спокусливо тікати від реальности в світ міфів, приймаючи за об’єкт свого суспільного служіння, своєї любови ідеального персонажа історичних спекуляцій. Хтось волів би любити ідеального українця, що говорить виключно рідною мовою, любить носити вишивану сорочку й співати сентиментальні пісні, героїчно бореться за самостійну соборну державу, несе через ціле життя єдине чисте кохання. Хтось вимріяв собі націю, що починає свою історію в трипільській давнині, щедро ділиться своїми цивілізаційними надбаннями і зі стародавнім Вавилоном, і з литовськими завойовниками, і з молодшим московським братом, невпинно боронить свою самостійність, згуртовано протистоїть ворогам, дивує світ своїми талантами й працьовитістю.

Годі говорити, наскільки ці міфологеми далекі від реальности. Але далекі – не конче означає гірші. Насправді реальність завжди багатша й розмаїтіша за будь-який міф. Адже міф творимо ми самі, люди, реальність же зобов’язана своєю появою незмірно винахідливішому, ніж ми з вами, Творцеві й рухається через історію, сполучаючи з волею Провидіння мільярди чинників, пов’язаних зі здійсненням нами основи нашої свободи – права вибору.

Політик, який вимріює собі об’єкт для служіння йому, легко перетворюється на ідолопоклонника, а потім і на прагматика, невибагливого в своїх методах. Зрештою, випробуваний спосіб втечі від реальности – сховатися за міліцейськими постами біля дверей офісу, втекти від транспортної штовханини у власне авто або й літак, відгородитися від зовнішнього світу мурами елітних селищ і фальшивими образами приручених телеканалів. А ще простіше – закрити вуха навушниками від плеєра, обмежити коло спілкування, викреслити зі своїх контактів усе, що тебе не влаштовує. Але, стаючи деміургами свого кишенькового світу, ми виявляємося і його бранцями, для яких світ поза межами Верховної Ради, президентської адміністрації або власної тусовки стає все більш ефемерним, віртуальним. Вплив на цей неприємний зовнішній світ звужується до можливостей комп’ютерної гри, виключає особисту причетність до нього.

Протидія злу й утвердження суспільної справедливости, конкретний захист добра вимагає і реального бачення суспільства, нації, особистостей, що її складають, і реальної присутности в цьому світі. Лише так ми можемо помітити співприсутність із нами інших особистостей, кожна з яких має почуття власної гідности й заслуговує на його пошанування.

Практика братньої взаємодопомоги – головна засада суспільних стосунків у християнському світі. Культура старого українського села, до її знищення колгоспами й войовничим атеїзмом, змушувала кожного вітатися з іншими на вулиці, відвідати сусіда, якого не зустрічав кілька днів поспіль, піти на толоку, поділитися зібраним врожаєм або м’ясом із зарізаної свині з іншими. Коли ж це здасться нам архаїкою, втраченою разом із віджилими способами господарювання, пригадаймо враження від поїздок у не менш індустріяльно розвинені за Україну Німеччину, Францію, Сполучені Штати, Канаду. Чому там нам посміхалися на вулицях зустрічні незнайомці, а в Україні – ніколи? Чому там до нас, розгублених у чужому місті, могли підійти й запропонувати допомогу, а вдома це неможливе? Чому там ми могли побачити добре обличчя поліцейського, якого не уявляємо в українського міліціонера?

Подолання зла починається в нашому серці, й починається з опанування найелементарнішних речей. Скажімо, з уміння помічати й враховувати присутність поряд із тобою інших людей зі своїми потребами. А це вимагатиме зупинитися й не вмикати потужний аудіопідсилювач або перфоратор пізно ввечері, на свято чи у вихідні, озирнутися й притримати двері при вході в метро, не повертати з крайнього лівого ряду направо на перехресті, змушуючи гальмувати сусідів у правих рядах. Зброєю проти хамства завжди була і є власна чемність, з якої починається захист своєї гідности й гідности інших людей від чужої брутальности.

Наша ж гідність виростає зі стосунків із Богом, із реґулярности спілкування з ним – і приватного, на особистій молитві, і спільнотного, в церковному богослужінні. Без звернення до джерела Добра, без того, що Христос у розмові з самарянкою назвав питтям живої води (Ін. 4:10-14), криниця нашої душі швидко висохне й стане нездатною живити нас на дорозі змагання зі злом. Таїнства сповіді й причастя даруються нам за оази на виснажливому шляху боротьби, без яких життєва дорога залишиться пустелею, подолати яку нам буде не до снаги.

Це право належить не лише окремим особистостям, але й спільнотам, котрі стоять на християнських засадах. Правий фланг політики починається там, де нормою стає відкриття масової акції молитвою, де зберігається пошана до неділі й невід’ємне право кожного бути присутнім у цей день на Службі Божій. Перебування на цьому фланзі зобов’язує засвідчувати причетність до християнської традиції послідовним захистом євангельських цінностей і дотриманням їх у повсякденному житті.

Серед євангельських настанов деякі здаються особливо важкими. Це, зокрема, стосується прощення. В тій таки Нагірній проповіді читаємо: „Коли ви прощатимете людям їхні провини, то й Отець ваш небесний простить вам” (Мт. 6:14). Часом, коли образа й жадоба помсти засліплюють очі, важко навіть уявити, що можна вибачити кривдника. Однак кожен знає, що з засліпленими люттю очима дуже важко перемогти. Пригадаймо, скільки божевільних, самогубних учинків ми спостерігали від осіб, керованих заздрістю, образою за необачне слово і нездатних його вибачити. Натомість кожен, хто зумів перемогти гнів і здійнявся до прощення, пригадує, наскільки легше почуває себе при цьому людина, який приплив сил переживає, знявши бар’єр, що відділяв її доти від джерела духовної сили.

Боротьба зі злом вимагає бути готовим гідно долати випробування, переживати утиски й переслідування. Апостол Павло наводить у Другому посланні до коринтян цілу галерею пережитих молодою Церквою вже за його часів випробувань: скорботи, удари, темниці, безчестя, наклепи, і тут же додає, що долаються вони „у силі правди, в силі Божій, у зброї справедливости” (2 Кор. 6:7). Протистояння злу вимагає твердости й рішучости, послідовности в акціях громадянської непокори, солідарности намірів, скоординованости дій. Вимагає володіння силою правди, яка й дає те, що апостол називає зброєю справедливости.

За кілька днів Східна Церква відзначатиме одне з найбільших, дванадесятих свят – день Воздвиження Чесного Хреста. Агіографи й проповідники, які говорять про шанування хреста, люблять згадувати про важливий епізод в історії навернення римського імператора Константина Великого. Ще поганином, готуючись до відповідального й небезпечного походу на ворога, що переважав його силою, імператор раптом побачив уві сні образ хреста й почув слова: „Цим переможеш!” Він виготував подобу хреста, послав його з військом як хоругву – і всупереч військовій логіці Константин здобув вирішальну перемогу.

Слова з Константинового видіння адресовані до кожного, хто не бажає змиритися з зухвалим панування зла. Хрест – тобто сила віри, духовна міць, яка дається Христом Його супутникам на хресній дорозі служіння добру, – є справді непереможною зброєю, завдяки якій праведник здатен захистити свої ідеали й здолати могутнього супротивника. Здолати зло зброєю добра. 

Архиєпископ Ігор ІСІЧЕНКО

http://www.banderivets.org.ua/



Схожі матеріали:

Категорія: Публіцистика | Переглядів: 1922 | Додав: Anatoliі☩UCT☩ | Теги: Єжи Попелюшко, тоталітарний режим, політика, суспільство | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Присвячений
Дитятку Ісусу

Відправляємо:



Молитовні прохання
500

Підпишіться на оновлення:





Пошук на сайті




Даний сайт синхронізовано під браузери Mozilla Firefox та Opera
2008-2020©Ukrainian Catholic-Traditionalist
Усі права застережено. Повне або часткове використання матерiалiв www.traducionalist.info дозволяється за умови посилання (для iнтернет-видань — гiперпосилання) на www.traducionalist.info. Увесь матеріал, представлений на сайті www.traducionalist.info, взятий з відкритих джерел. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних імен та інших відомостей несуть автори публікацій.
Яндекс.Метрика