Меню сайту

Категорії розділу
Публіцистика [341]Демонологія, містицизм [81]
Молитви-екзорцизми [15]Рідкісні молитви [18]
Екзорцизм [24]Книги [21]
Молитви [191]Секти, культи, окультизм [183]
Підпілля, історія УГКЦ [65]Християнський софт [5]
Часопис "Пізнай Правду" [22]Життя Святих [117]
Творчість [16]Масонерія і антихрист [242]
Відео Online [36]о. Піо "Щоденник Любові" [5]
Християнський націоналізм [104]Безбожники [36]
Папа Бенедикт ХVI [49]Московська психіатрія (МП) [105]
Культура [17]Життя у чистоті [40]
Роздуми про віру [106]Суспільні проблеми [449]
Пророцтва, об'явлення [55]Повчання, настанови [389]
Образки, ікони [5]Пресвята Богородиця [128]
Християнська містика [27]Українознавство [76]
Наука Церкви [424]Профанації [18]
Екологія [7]Цікаво... [68]
Традиціоналізм [62]Криза Церкви. Модернізм [66]
Повчальні історії, притчі [173]Паломництво [10]
о. Габріель Аморт "Нове визнання екзорциста" [26]Подружжя [132]
Християнська етика [39]Апокрифи [2]

Друзі сайту
Унійна Традиція УГКЦ
УГКЦ (Скала-Подільська)
В обороні католицької віри
Джублик в Закарпатті
Персональний сайт Павлюк
Молитва
Братство Св. Пія Х (BY)
Братство Св. Пія Х (RU-Mos)
Братство Св. Пія Х (RU-Pet)
Una Voce Russia
Промінь Любові
Голодомор-геноцид 1932-33
Аве Марія
Бушкрафт
Українська благодійницька мережа
Благодійний Фонд «ТИ – АНГЕЛ»
Допомога онкохворим дітям

Форма входу
E-mail/Login:
Пароль:

Головна » 2013 » Січень » 16 » Християнський націоналізм » БОГ, НАЦІЯ, ДЕРЖАВА
19:52
БОГ, НАЦІЯ, ДЕРЖАВА
Християнський характер українського націоналізму.

У вузькому значенні націоналізм – це ідеологія та політична практика, в основі яких лежить ідея нації як найбільшої суспільно-політичної цінності. З ідеї нації виводяться тези про необхідність національної свободи, незалежності, державності. Такий комплекс ідей є стержнем ідеології націоналізму. Однак варто пам’ятати, що цим стержнем націоналізм не вичерпується і містить у собі сукупність ідей, котрі суттєво розширюють і поглиблюють його характер, перетворюють його із суто політичної ідеології на цілісний світогляд.

Світоглядним підґрунтям ідеології українського націоналізму є християнська віра. Саме із християнства випливає цінність нації як створеного Божою волею суб’єкта Історії, як спільноти «ближніх», котрих потрібно любити, «як самого себе». Християнство є джерелом націоналістичної етики з її культом жертовності та героїзму.

Сьогодні, коли український націоналістичний рух не є монолітним, коли відсутній авторитетний ідейний провід, коли суспільство залишається секуляризованим, з’являється чимало тих, хто заперечує християнський характер ідеології українського націоналізму. Звісно, зрозуміти цих людей частково можна. Проте не можна допускати явного спотворення націоналістичної ідеології, і будь-яку спробу заперечення християнського характеру українського націоналізму необхідно поборювати. Український націоналізм був, є і буде християнським – це аксіома.

Уся історія організованого націоналістичного руху в Україні – це історія християн, котрі жертовно служили власному народу і цим демонстрували власну вірність Богові. Коновалець і Бандера, Мельник і Шухевич були практикуючими християнами. Той рівень героїзму, котрий демонстрували підпільники УВО, члени ОУН та вояки УПА, важко уявити поза контекстом християнської етики – етики, для якої «немає більшої любові, ніж віддати життя за друзів своїх».

Якщо людина називає себе українським націоналістом, вона має бути спадкоємцем справи УВО-ОУН-УПА. Відтак, для неї не можуть бути чужими релігійні цінності її попередників у справі боротьби «за славу Володимирового Тризуба». Звісно, подібним чином важко виховати християнина, одначе так можна вберегти чистоту ідеології. Важко заглянути людині у душу, ще важче навернути цю душу до Бога, проте християнський характер українського націоналізму має бути аксіомою, а будь-які висловлювання, що ставлять цю аксіому під сумнів, повинні перетворитися на табу.

Звісно, християнські наголоси в межах ідеології українського націоналізму у різні періоди історії теж були різними. Приміром, у 20-30 роки минулого століття ці наголоси не були такими актуальними, як у період 40-50 років. У той час центр націоналістичної боротьби знаходився на теренах Західної України, що була окупована Польщею. Тогочасна польська держава здійснювала тиск на українські католицьку та православну Церкви, але це було проявом асиміляційної політики, а не боротьби з християнством (варто пам’ятати, що Польща була відносно консервативною державою і до того ж мала конкордат із Ватиканом). Відповідно, український націоналізм у той час ніс, передусім, прапор визвольної боротьби; християнські акценти не були актуальними.

Ситуація почала змінюватися у 1939 році, коли організований націоналістичний рух безпосередньо зіткнувся з московським більшовизмом. Відтоді націоналізм став на захист не лише нації, але і Церкви. Достатньо згадати, яку допомогу націоналістичне підпілля надавало Церкві в період повторної московсько-більшовицької окупації (при цьому підтримка була взаємною).

Такий стан речей знайшов теоретичне обґрунтування, котре відобразилося у формі наповнення націоналістичної ідеології традиціоналістичними та консервативно-революційними ідеями. У 1944 році Дмитро Донцов публікує працю «Дух нашої давнини». Ця праця знаменувала його остаточний поворот у бік християнського традиціоналізму. У післявоєнний час традиціоналістичний аспект ідеології українського націоналізму посилюється. Близьке знайомство з духовною дійсністю західних демократій змушує і Донцова, й інших ідеологів, котрі опинилися в еміграції, виступити з виразною критикою лібералізму, якому протиставлялися традиційні християнські цінності. Водночас, розуміючи, що головним ворогом України є більшовицька Москва, націоналісти сприймали християнство як єдину духовну силу, здатну реально протистояти Імперії Зла. Недаремно С. Бандера зазначав: «Справа релігії, її оборони… справжнє ісповідування і підтримування живої християнської віри – це найважливіша справа не тільки самої Церкви, але й всього народу, всіх національних сил, зокрема національно-визвольного руху».

Сьогодні, коли лібералізм став головним ворогом націоналістичної ідеології, християнські акценти є не менш актуальними, ніж у період протистояння безбожному більшовизму.

Хочемо ми того чи ні, націоналізм без віри в Бога не має сенсу так само, як не має сенсу будь-що у нашому житті. Людині притаманна віра в Бога. Так само їй притаманна віра в загробне життя. Окрім цього, людині властиво керуватися у своєму житті певними етичними правилами. По суті, людина – це істота релігійна. Вона може намагатися стримувати релігійні пориви, може їх реалізовувати у збоченій формі, однак позбутися їх не може. Яскравою ілюстрацією цього факту є історія комунізму.

Комунізм є виразним прикладом ідеології, побудованої на засадах атеїзму і гуманізму. Тобто для комунізму є характерним заперечення ідеї Бога і одночасне піднесення ідеї людини (К. Маркс називав комунізм «науковим гуманізмом»). Таким чином ідея Бога замінялася ідеєю людини. Людина, фактично, обожнювалася, перетворювалася на божество. При цьому ідея людини реалізувалася у формі пролетарського класу. Відкидаючи Бога, марксисти закономірно відкидали поняття душі і життя після смерті. Як компенсація за відсутність потойбічного життя висувалася ідея прогресу, котрий закономірно має привести до побудови земного раю – «світлого майбутнього комунізму». Таким чином, віра в загробне життя не була цілковито усунута – вона просто втілилася в ідеї прогресу. Наскільки послідовною є така позиція?

Насамперед, непослідовним є гуманізм, тобто атеїстичне обожнення людини. З точки зору марксизму, споконвічною є матерія. Ця матерія розвивається, і в результаті її діалектичного розвитку врешті-решт виникає жива природа і сама людина. Свідомість, якою наділена людина, також є результатом розвитку матерії. Відтак, у людини немає безсмертної душі. Також немає Бога-творця. Є лише людина як, грубо кажучи, шматок матерії, нехай і органічної. У чому, у такому випадку, полягає цінність людини? Ні в чому – це цілком логічно.

Отож, з атеїзму випливає відсутність цінності людини, відсутність сенсу її існування. Не дивно, що коли у ХІХ столітті атеїзм набув масового поширення серед освічених верств населення, різко зросла кількість самогубств. Із життя ішли люди, котрі не мали проблем ні з фінансами, ні з особистим життям. Вони просто втрачали віру в Бога, а відтак розуміли, що їхнє існування позбавлене сенсу.

З атеїзмом пов’язана така світоглядна установка як гедонізм. Суть гедонізму полягає у тому, що ціллю людського існування є задоволення. По суті, це світогляд бидла, для якого найважливішим є тепле стійло, можливість добре їсти, перебувати в матеріальному комфорті, отримувати сексуальне задоволення і т.д. Така установка також є непослідовною, адже в реальному житті задоволення зазвичай чергується із певними терпіннями. Чи варто жити, якщо після радісних хвилин приходять хвилини смутку? Комуністи та інші атеїсти намагалися відповісти на це питання раніше згаданою ідеєю «прогресу». На їхню думку, людство зрештою побудує ідеальне суспільство, у якому терпінь не буде. Однак чи можна серйозно вірити у можливість такого суспільства, де не буде ні фізичних, ні душевних страждань? Очевидно, що ні. Крім того, з цієї точки зору випливає, що існування тих поколінь, які жили до побудови «земного едему», було позбавлене сенсу.

Також потрібно пам’ятати: якщо немає ні Бога, ні душі, ні життя після смерті, якщо єдиною метою життя є отримання задоволень, то не має сенсу будь-яка етика. Не має сенсу любов, вірність, правда, жертовне служіння іншим людям. Людина за таких умов може вдаватися до будь-яких аморальних дій задля отримання задоволення (недаремно Ф. Достоєвський писав, що «якщо Бога немає, значить все дозволено»). Таким чином, коли комуністи говорили про класову солідарність, радянський патріотизм чи мораль будівників комунізму, то вони діяли непослідовно. З атеїзму не можна вивести ні цінності людини, ні етики, ні будь-чого, заради чого можна жити.

Безперечно, комуністам впродовж певного часу вдавалося тримати людські уми в полоні власних ідей. Проте вся їхня ідеологія базувалася на спотворенні ідей та почуттів, котрі заклав у людську свідомість Бог. Фактично комунізм, як і будь-яка інша форма атеїзму, базувався на брехні. А оскільки брехня має властивість рано чи пізно руйнуватися, то зруйнувався і комунізм. Як писав С. Бандера, більшовицька інженерія у сфері духу програла тому, що наткнулася «на такі первні в душі людини й народу, яких не можна ні змінити, ні знищити, а яких походження, сила і вплив сягають далі, ніж межа життя і смерти. (…) Бо людська душа походить від Того, Хто споконвіку був перед життям і буде після життя».

Якщо українські націоналісти хочуть бачити свій рух сильним, вони мають іти тим шляхом, яким ішли їхні попередники. В їхній системі цінностей Бог має бути на першому місці, а націоналізм закономірно випливати із християнства. Лише визнання Бога і безсмертної душі надає справжнього сенсу і людському існуванню загалом, і етиці зокрема. Якщо ми віримо у Господа, наша боротьба є священною, адже вона є проявом любові до Бога, котрий створив нас українцями, і до своїх ближніх (тобто до власної нації). Якщо в Бога не вірити, то ні націоналізм, ні нація, ні будь-що на цьому світі не матиме сенсу. В такому випадку буде логічно або закінчити життя самогубством, або жити життям худоби, «релігією шлунку і сексу» (Д. Донцов).

Окремо слід згадати про два моменти, котрі дехто згадує, щоб продемонструвати непоєднуваність християнства і націоналізму. По-перше, це християнський універсалізм, для якого немає «ні юдея, ні грека». По-друге, це нібито пацифістський характер християнства (а націоналістичний рух, зрозуміла річ, нерідко змушений вдаватися до силових методів боротьби).

Отож, чи не суперечить одне одному націоналізм і універсальний характер християнства? Християнство – це дійсно універсальна релігія. Христос своєю Кров’ю відкупив усе людство. Церква, до котрої має належати правдивий християнин, має бути єдиною, святою, соборною (тобто вселенською) і апостольською. Однак це не означає, що християнство заперечує поділ людства на нації.

Апостол Павло писав, що немає «ні юдея, ні грека», проте це означає лиш те, що і юдей, і грек, і представник будь-якої іншої нації має право на Спасіння. Так само апостол писав, що немає «ні чоловіка, ні жінки». Цими словами він аж ніяк не проповідував гендерну рівність, а лиш наголошував, що обидві статі є рівними перед Богом у справі Спасіння власної душі (апостол Павло кілька разів писав, що має існувати гендерна ієрархія – жінки мають коритися чоловікам, а чоловіки – любити своїх жінок). Людство існує як спільнота створених Божою волею націй, саме тому Господь посилав Своїх учнів проповідувати «усім народам».

Розглянемо наступне питання: чи не суперечить християнству використання сили? Питання «чи можна християнину поборювати зло силою?» аж ніяк не є новим. Поверхневе бачення природи християнства нерідко призводить до того, що створюється хибне розуміння християнської любові як якогось пацифізму. Прихильники такого підходу часто звертаються до окремих цитат Святого Письма, приміром, до заповіді «Не убий» або слів про підставляння іншої щоки. Чи справедливим є такий підхід?

Ті, хто перетворюють християнство на пацифізм, зазвичай виривають окремі рядки із контексту усієї Біблії. Наприклад, вони чомусь не помічають, що окрім заповіді «Не убий» Старий Завіт містить перелік гріхів, за які передбачається смертна кара. До цього переліку, між іншим, входить і вбивство. Тобто гріхом вважається вбивство з певних егоїстичних мотивів (особиста неприязнь, корисливі мотиви), натомість смертна кара не вважається гріхом, оскільки вона є вимушеним актом, спрямованим на нейтралізацію зла.

Подібна ситуація із підставлянням іншої щоки. Ці слова Ісуса Христа зазвичай виривають із контексту усієї Нагірної проповіді. В тій же проповіді Господь говорить про видалення (сучасною мовою – «ампутацію») тих членів тіла, котрі призводять до спокуси. Однак тяжко знайти хоч одного святого, котрий дійсно відрізав би собі руку чи виколов око. Цілком очевидно, що Христос говорив образно, і підставляти щоку не варто так само, як видаляти руку чи око. Слова про підставляння щоки – це заклик до прощення особистих образ, але аж ніяк не безпосереднє правило поведінки, не «заповідь» бути пацифістом.

Християнин дійсно має любити ворогів, він повинен вміти їм пробачати. Проте вороги бувають різними. Світоч середньовічної України – св. Феодосій Печерський закликав: «Живіть мирно не лише з друзями, але й з ворогами, однак зі своїми ворогами, а не ворогами Бога». Вміння полюбити і пробачити особистого ворога нерідко дає позитивні плоди не лише на Небі, але й на землі, коли ворог змінюється і стає кращим. Однак не можна «жити мирно» з «ворогами Божими». При цьому під «ворогами Божими» слід розуміти не лише ворогів християнства, але й усіх, хто чинить зло. У певному сенсі варто любити і самого «ворога Божого», але така любов повинна розмежовувати зло і носія зла. Зло потрібно нейтралізувати – це програма-мінімум, а програмою-максимум є перевиховання носія зла (саме це є правдивим виявом любові до нього).

Приклад фізичного поборювання зла демонструє сам Христос, коли із бичем у руках виганяє торговців із Храму (зараз за цей нетолерантний вчинок могли б порушити кримінальну справу). Тому маючи приклад самого Спасителя, християнам не варто боятися поборювати зло фізично у тих випадках, у котрих це дійсно потрібно. В багатьох випадках непокаране зло збільшується, розростається, як ракова пухлина. Боротьба з таким злом фізичною силою може бути не лише правом, але й обов’язком християнина. При цьому варто пам’ятати, що причиною боротьби має бути любов, а не ненависть: любов до Бога і Його Церкви, любов до Божого Закону, любов до ближніх (власної нації, рідних, друзів, беззахисних людей, котрі несправедливо зазнають утисків від «сильних світу цього»). Захист власної честі також може випливати із любові (любові до Бога, на образ і подобу якого ми створені). Врешті-решт, фізичні методи впливу щодо носія зла можуть бути виявом любові до нього самого, намаганням виправити його.
Побудувати рай на землі неможливо. Тому християнство не ставить собі за мету пропаганду утопічного пацифізму. Завдання християнства у цій сфері – перетворити шакала на благородного вовка, виховати шляхетного лицаря, що використовує свій меч лише при реальній потребі і лише для творення блага.

Зупинимося на тій байці, що християнство – це «принесена жидами релігія».

Жиди дійсно відіграли величезну роль в історії Спасіння. Можливо, це був один із найгірших народів на планеті. Однак, обравши жидів, Господь показав, що може із найгіршого зробити найкраще (і справді, у ті часи, коли жиди були вірними Богові, вони переживали періоди національного піднесення).

Однак з приходом на землю Спасителя – Господа нашого Ісуса Христа – більшість жидів не прийняли Божого Сина. Народом обраним від того часу стала Церква, для якої немає «ні юдея, ні грека».

Звісно, впродовж християнської історії чимало жидів приймало істинну віру і навіть ставали визначними святими (приміром, з жидівського роду походив св. Домінік; в новітній історії символом навернення жидів до християнства можна вважати св. Едіту Штейн). Але більшість представників цього народу не була християнською, а жиди-ортодокси вирізнялися особливою ненавистю до християнства. Отож, твердження про те, що європейським народам християнство нав’язали жиди, – це абсурд, адже не можна нав’язувати те, що ненавидиш і поборюєш.

Навпаки, можна припустити, що сьогодні поборювання християнства під маркою «принесеної жидами релігії» є вигідною багатьом жидівським ортодоксам. По-перше, таким чином знищується християнство. По-друге, ослаблюються самі християнські нації, адже вони позбавляються духовної сили і роздрібнюються за релігійною ознакою (приміром, українці, які й так поділені на православних та католиків, діляться на цілу низку неоязичницьких сект).

Нація

Що ж таке нація? Дати вичерпну відповідь на це питання неможливо. Націю відчувають, нею і з нею живуть, за неї борються. Незважаючи на те, що чимало науковців розглядають націю як «винахід» Нового часу, тисячоліття історії людства – це історія націй, їх зародження, зростання, розвитку, занепаду, смерті.

Людство не може втекти від феномену національності. Людина – істота соціальна, їй властиво об’єднуватися з іншими, бути частиною колективу. Нація – це найдосконаліша, найвища форма такого об’єднання.

На жаль, дуже часто можна зустріти хибне змішування понять «народ» і «нація». В Україні цим вдало користуються ті, хто вперто не хоче, щоб на нашій землі запанували наші «правда, і сила, і воля» (Т. Шевченко), фарисейськи жонглюючи фразами на кшталт «український народ» або ж «народ України». За цими визначеннями зазвичай ховаються намагання оминути тему українців як нації. Український народ – це українці, котрі живуть зараз, народ України – це сучасне українське суспільство, котре складається з українців та людей інших національностей. Українська ж нація – спільнота і мертвих, і живих, і ненароджених українців, котрі жили, живуть та будуть жити в Україні та поза нею.

Можна називати різні чинники, що об’єднують людей у націю: мову, спільність проживання, кровну спорідненість, наявність колективної національної свідомості, наявність власної держави або ж бажання здобути її. Однак всього цього недостатньо, щоб зрозуміти феномен нації. Нації творяться особливим Божим Провидінням і повністю осягнути їх таємницю ми не можемо. Зате бачимо численні позитиви національного буття людини і людства та негативи національної маргіналізації.

Як член нації людина почуває себе захищеною, має чітку культурну ідентифікацію. Водночас усвідомлення власних обов’язків перед національною спільнотою допомагає людині обмежити власний егоїзм; любов до нації, намагання жити для неї розширює межі людського буття. Поділ людства на окремі нації сприяє урізноманітненню його існування, надає сенсу історії.

Національна маргіналізація особистості призводить до її деградації, перетворює її на перекотиполе. Людина покликана до любові. Брак любові – це обмеженість життя. Тож коли рвуться ті делікатні інтимні ниточки, котрі пов’язують особистість із власною національною спільнотою, життя стає неповноцінним. Людство складається з націй, тому смерть будь-якої нації – це збіднення всього людства.

Інструментом у руках антиукраїнських сил сьогодні є поняття політичної нації. Звісно, це поняття має право на життя, адже нація цілком природно прагне власної політичної самореалізації, основною формою котрої є національна держава. На Заході, звідки до нас прийшло поняття політичної нації, дуже часто можна спостерігати, що слова «нація» і «держава» вживаються як синоніми. Це пов’язано з тим, що в Європі держави формувались переважно на національній основі. Однак зараз, на жаль, політична нація є евфемізмом, за котрим ховається страшна річ – намагання знищити етнічну націю. Нація є природною спільнотою, побудованою на етнічній основі. Етнічна нація – це і є власне нація у її традиційному розумінні.

На нинішній день існуванню української нації, як, між іншим, і багатьох інших націй світу, загрожує нав’язлива концепція політичної нації – крону древнього дерева, котре своїм корінням сягає сивини тисячоліть, але залишається по-молодому зеленим, намагаються зрубати примітивною демоліберальною ідеологемою. Політична нація – це сукупність усіх громадян держави (див. вище – «народ України»). Дійсно, нема нічого поганого в ідеї гармонійного співжиття корінної етнічної нації та національних меншин. Однак розрекламована демолібералами концепція політичної нації має на меті далеко не гармонізацію міжнаціональних стосунків, а нищення української етнічної нації. Інструментами такого нищення виступають консервація значного рівня маргіналізації населення, а також заперечення розуміння нації як спільноти і мертвих, і живих, і ненароджених – таким чином українців хочуть відірвати від минулого і позбавити майбутнього.

Іншою крайністю в розумінні природи нації є її зоологізація. Такий підхід характерний для тих, хто замість українського націоналізму вибрав збанкрутілий, розгромлений історією німецький національний соціалізм із притаманним йому расизмом. Дякувати Богу, таке розуміння нації не дуже поширене і перебуває на марґінесі. Розуміння нації виключно як расової (в біологічному розумінні) спільноти є чужим українському націоналізмові. Через свій матеріалізм такий підхід нівелює містику нації, не залишає місця національному духу, зрештою – примітивізує саму сутність нації.

На завершення варто згадати про ще один вимір нації – про націю як вольову спільноту. Щоб нація була дійсно нацією, а не натовпом, звичайною етнографічною масою, потрібно, щоб її члени об’єднувались спільною волею. Чудове визначення нації дав Ернест Ренан: «Нація – це щоденний плебісцит». І це дійсно так. Щоб існувала нація, потрібно, щоб за неї «голосували» працею, творчістю, молитвою, кров’ю. Потрібно, щоб її бажали, і тоді бажання мільйонів, їхня воля зливається в єдину волю нації до життя і влади. Від того, які вольові зусилля офіруються нації, залежить її свобода, могутність, слава, багатство.

Національна ідея

Національна ідея – це своєрідна формула, що обгрунтовує існування нації. Щоб жити, а не животіти, людина повинна мати мету. Так само і нації: щоб прямувати в майбутнє, їй необхідно мати власну національну ідею-мету.

Кожну національну ідею можна розглядати як дух нації, як Божу думку, в котрій існує кожна конкретна нація. І хоч нація не може повністю зрозуміти цю думку, вона все ж може інтерпретувати її, розуміти її по-своєму. Люди нерідко задають собі питання про сенс власного існування. Ті відповіді, котрі вони знаходять, є лише частковим відображенням Божої волі і Його провидіння, та все ж можуть надавати життєву мету, наповнювати життя глибоким змістом. Аналогічно і з нацією та її національною ідеєю.

На нинішній день українську національну ідею можна інтерпретувати як ідею побудови власної національної держави – реалізацію тієї мрії, за котру клали свої життя кращі представники української нації, а саме здобуття Української Самостійної Соборної Держави (УССД).

Те, наскільки важливою є вірність народу власній національній державі, показує історія України за останні десятиліття. Незважаючи на те, що в середині 80-х років минулого століття національно-демократична еліта виступала, насамперед, за «гласність і перебудову», народ інстинктивно прагнув незалежності та власної державності. Встояти супроти цієї стихії не змогли навіть комуністи, котрі, щоб вберегти не лише власну шкуру, але і владне становище, погодились із проголошенням незалежності. Утворення незалежної держави України було частковою реалізацією нашої національної ідеї – ідеї, котра жила в серцях широкого загалу українства, проте була спрофанована його елітою.

Після 1991 року вся та еліта почала переконувати українців, що вони вже мають власну державу й вести подальшу боротьбу їм не потрібно. Навіть ті, що називали себе націоналістами, стверджували, що перша точка Декалогу («Здобудеш Українську Державу або згинеш у боротьбі за Неї!») вже виконана, і що неоколоніальна за своєю природою держава Україна і є тим, за що віддавали свої життя націоналісти-революціонери, підпільники, повстанці. Відповідно українців позбавили власної національної ідеї-мети, їх ввели в оману. Сама національна ідея була дискредитована: всі біди можна було списувати на незалежність і, як це зробив Л. Кучма, стверджувати, що національна ідея «не спрацювала».

Тому у боротьбі, котру націоналісти повинні вести за серце, розум і душу кожного українця, сьогодні надзвичайно важливо воскресити національну ідею передовсім як ідею власної державності. Тим паче, нинішня ситуація цьому надзвичайно сприяє. Сьогодні як ніколи раніше українським націоналістам легко доводити своїм співвітчизникам, що держава Україна є не лише неукраїнською, але й антиукраїнською, що варто не опускати рук, але й надалі вести боротьбу за справжню національну державність. Враховуючи ту нахабність, з якою поводять себе нинішні «власть імущі», ідея боротьби за українську національну державу постає як особливо приваблива альтернатива антинародній політичній системі, котра не просто нищить все українське, але й починає просто знущатись над населенням, доводити його до зубожіння (адже голодний натовп легше тримати в покорі, час від часу кидаючи йому чергові крихти). Нижче ми докладніше зупинимось на сутності національної держави, а зараз поговоримо про ще один аспект української національної ідеї – про її зовнішню сторону.

Як людина має жити не лише для себе, але й для інших, так і кожна нація є покликаною до певної історичної місії. Ця місія власне і є зовнішнім аспектом національної ідеї. Її усвідомлення допомагає нації згуртуватись, мобілізувати власні сили, ще раз переконатися у важливості власного існування. До якої ж місії покликана українська нація, які завдання перед нею стоять?

На сьогоднішній день українцям доводиться протистояти величезному зовнішньому тискові. Насамперед, нам доводиться чинити опір московському імперіалізму. З іншої сторони, загрозою для України є імперіалізм західний, насамперед – американський. Нарешті, українці, як і більшість націй світу, стоять перед небезпекою глобалізму, що має на меті знищити національну окремішність і перетворити людство у безлику уніфіковану біомасу. Всі ці сили – імперіалістичні та глобалізаційні – є згубними для людства, тож протистояти цим силам – значить боротися за його майбутнє. Українцям просто не втекти від потреби боротися зі згаданими різновидами імперіалізму. І мова йде далеко не про лицарський поєдинок, не про те, що ми повинні зробити ворогові виклик за всіма правилами етикету. Війна вже давно триває, і нашим обов’язком є перейти від захисту до нападу. Боротьба за національну державність для українців безумовно є боротьбою проти імперської Москви, проти західного імперіалізму-бандитизму та проти космополітизму-глобалізму. Така боротьба українського народу за право на життя водночас є змаганням за кращий міжнародний устрій, за благо всього людства.

Антиросійський вектор української визвольної боротьби, кінцева мета якого – остаточний розпад Росії як імперії передбачає зміцнення стабільності в Центрально-Східній Європі та на Кавказі шляхом повної нейтралізації московської загрози. Це, водночас, призведе до унезалежнення даних регіонів від Заходу, який сьогодні хибно розуміється як єдина панацея від кремлівського імперіалізму. Крім того, посилення національних держав зазначених регіонів, а також виникнення нових державних утворень передбачає збереження неповторної мозаїчності «великої шахівниці» (З. Бжезінскі), утвердження поліцентричного характеру геополітичної системи рівноваг, а отже – поборювання інших (немосковських) імперських центрів та глобалізаційних тенденцій.

Відродження України як сильної держави має за собою ще один наслідок. Україна не встане з колін, допоки самі українці не стануть на коліна перед Богом, українське національне відродження є невід’ємним від відродження релігійного. Тому майбутня українська держава має бути бастіоном християнства в Європі та оплотом традиційних цінностей. Це свідчить про те, що нашій Вітчизні належить особливе місце в справі Нової Реконкісти – процесу відродження Європи на традиційних християнських та національних засадах. Україна має всі шанси перетворитись із оточеного з усіх сторін бастіону на плацдарм для потужного наступу.

Майбутнє України залежить від того, наскільки самі українці будуть вірними власній національній ідеї, власній місії. За її невиконання, за втечу від обов’язку, за самообман та обман світу неодмінно приходить справедлива кара. Таке вже було неодноразово. Звикнувши до національного мазохізму, чимало українців продовжує оплакувати Голодомор та репресії, звинувачуючи при цьому то «лихую долю», то «клятих воріженьків» і чомусь абсолютно не думаючи про власну відповідальність. Чи ж не є страшні 1932-33 роки та й взагалі всі страхіття більшовицької окупації розплатою за зраду національній ідеї у 1917 році? На той час українці, очевидно, мали не лише можливість побудувати власну національну державу, але й обов’язок знищити в зародку комуністичну заразу та поставити хрест на московській тюрмі народів. Наш народ не впорався з цією місію, бо його тодішня інтелектуальна еліта зрадила національну ідею, увірувавши натомість у гуманізм, прогрес, демократію, соціалізм – у все завгодно, лишень не у те, що відповідає закону Божому та інтересам української нації. Як наслідок – постраждали не лише українці, але й інші народи.

Сьогодні українська нація знаходиться у подібній ситуації. Українці мусять виконати свою місію. Наша місія – дбати не лише про своє майбутнє, але й про майбутнє всього людства. Проте неодмінною передумовою реалізації власної історичної місії є здобуття української національної держави. Саме візія такої держави, палке бажання здобути її на нинішній день є серцевиною української національної ідеї.

Національна держава

Націоналізм як політична ідеологія, а не лише світогляд, має власні політичні цілі. Метою №1 для українського націоналістичного руху є побудова української національної держави – УССД.

Палке бажання здобути свободу та державність впродовж століть різноманітних окупацій завжди надавало українським націоналістам неймовірної сили, спонукало їх до невтомної праці та здійснення чудес героїзму. Якою ж є та омріяна Українська Держава, візія котрої творила нашу історію і продовжує надавати сенс нашому сьогоденню?

Сутність національної держави у поетичній формі геніально відобразив основоположник модерного українського націоналізму Т. Шевченко: «В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля». Як бачимо, національна держава у Кобзаря постає як власна «хата», «дім», в якому можна бути господарем на всі сто відсотків, в якому можна мати все своє, запроваджувати власні закони, чинити так, як хочеш, відчувати себе захищеним (не даремно ж англійці говорять: «Мій дім – моя фортеця»). Саме Шевченкове бачення національної держави як власної «хати» ми можемо вважати чи не найбільш досконалим формулюванням української національної ідеї.

Національна держава – це така політична система, котра робить можливою реалізацію гасла М. Міхновського «Україна для українців!» Незалежно від щойно згаданого ідеолога українського націоналізму із Наддніпрянщини, по суті, це ж гасло проголосив галичанин І. Франко, чітко ствердивши: «Русь для русинів!» Власне, Франко дав загальноприйняте розуміння націоналістичної доктрини як концепції власновладства кожної нації у власній національній державі: «Польща для поляків, але Русь для русинів» – будь-яка нація має право на власну національну державу, не претендуючи при цьому на права іншої нації.

Україна для українців – це і є українська національна держава – держава, створена на українській землі для реалізації інтересів української нації. Український націоналізм визнає за кожною нацією право на власну національну державу; саме в цьому він бачить шлях гармонізації міжнародних відносин. Водночас головну свою мету він вбачає у побудові саме української національної держави.

«Україна для українців!» – гасло не шовіністичне і не ксенофобське; воно не має на меті, щоб в Україні жили одні лиш українці (в такому разі воно звучало б «Україна ЛИШЕ для українців!»). Насправді, Україна для українців, українська національна держава передбачає забезпечення відповідними благами всіх своїх громадян, в тому числі й неукраїнців – звісно, за умови, коли останні є лояльними щодо титульної нації. Різниця між космополітично-ліберальною державою і державою національною в тому, що перша сприймає власне населення як біомасу (максимум – як платників податків, робочу силу, електорат і т.д.), забезпечуючи лише його поверхневі інтереси, а друга має на меті збереження та розвиток саме конкретної нації, така держава діє в інтересах усіх – і мертвих, і живих, і не народжених представників цієї нації.

Політичний устрій української національної держави, характер її політичного режиму залежить, насамперед, від конкретної ситуації, в котрій знаходиться народ і його держава. Українські націоналісти ніколи не обожнювали певної форми політичного устрою, для них не було і нема дилеми «авторитаризм чи демократія?» Доброю є та форма здійснення влади, котра відповідає вимогам часу. Здобуття української національної держави передбачає утвердження режиму національного народовладдя – такого режиму, котрий забезпечить українцям право на владу у власній державі.

Українським націоналістам часто закидають, що у своїх концепціях вони приділяють замало уваги суспільно-економічним питанням. Частково такі закиди мають певні підстави, адже націоналізм – це не економічна теорія, а теорія і практика національної свободи, ідеологія націоналізму охоплює весь комплекс питань національного буття, а не лише проблему суспільно-економічного ладу. Та все ж націоналізм має власні рецепти вирішення проблем соціального та економічного характеру. Негаразди господарського життя української нації пов’язані, насамперед, з проблемою її бездержавності – відсутності української національної держави. Саме в побудові такої держави українські націоналісти вбачають, між іншим, і вирішення суспільно-економічних проблем.

Говорячи про побудову української національної держави як про спосіб вирішення суспільно-економічних проблем, варто відзначити декілька аспектів. По-перше, здобуття національної держави означає усунення режиму внутрішньої окупації, котрий, зрозуміла річ, має не лише політичні, але й економічні прояви. На нинішній день економічну ситуацію в Україні контролюють олігархи неукраїнського походження. В умовах національної держави такий стан речей зміниться: ці олігархи мають або позбутися свого майна та статусу, або, щоб врятуватися, навіть проти власного бажання підтримати процеси національного відродження та державотворення і таким чином підключити маховик власного бізнесу до забезпечення українських національних інтересів, а отже – інтересів усіх громадян української держави.

По-друге, в умовах продовження існування різних імперських центрів, а також засилля транснаціональних корпорацій та інших глобалізаційних утворень тільки наявність національної держави забезпечить українському бізнесу надійний захист на міжнародній арені.

По-третє, українська держава буде дбати про забезпечення інтересів ВСІХ своїх громадян, ВСІХ суспільних прошарків населення. Український націоналізм наполягає на необхідності солідаризації різних соціальних груп в ім’я суспільного добра та спокою. Керуючись цим принципом, українська держава буде дбати про нормалізацію суспільних відносин, не допускатиме, щоб збагачення окремих громадян відбувалося за рахунок зубожіння основної маси населення.

Українські націоналісти не є утопістами. Їхнє бажання здобути УССД – це не мрії про «свєтлоє будущеє», а усвідомлення життєвої необхідності нації. Пафос боротьби за УССД є так само природним, як природним є бажання людини, що у завірюху голодною блукає у сповненому небезпек темному лісі, знайти надійний захисток, повернутись до власної хати, де світло, тепло, затишно та є що їсти. Здобуття українцями такої «хати» не буде автоматичним вирішенням усіх їхніх проблем. Намір нарешті здобути українську національну державу – це не мрія побудувати рай на землі. В «хаті» потрібно працювати, готувати їсти, стежити за чистотою, робити періодичні ремонти, розбудовувати її – в ній потрібно жити. Тільки у власній національній «хаті» українці можуть жити як нормальний народ, як нормальна нація, жити своєю правдою.

Побудова власної національної «хати» є дійсно життєвою потребою української нації. При цьому варто бажати не примітивної халупи, а по-справжньому витонченого палацу, котрий, однак, матиме надійні фортечні мури. Збудувати таку твердиню національного буття неможливо, не знищивши увесь той мотлох, котрий існує на українській землі внаслідок праці наших ворогів та пасивності нас самих. Єдиний шлях до УССД – українська національна революція.

www.banderivets.org.ua



Схожі матеріали:

Категорія: Християнський націоналізм | Переглядів: 1863 | Додав: Anatoliі☩UCT☩ | Теги: держава, бог, Україна, нація, християнський націоналізм | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Присвячений
душам у чистилищі

Відправляємо:



Молитовні прохання
500

Підпишіться на оновлення:





Пошук на сайті




Даний сайт синхронізовано під браузери Mozilla Firefox та Opera
2008-2019©Ukrainian Catholic-Traditionalist
Усі права застережено. Повне або часткове використання матерiалiв www.traducionalist.info дозволяється за умови посилання (для iнтернет-видань — гiперпосилання) на www.traducionalist.info. Увесь матеріал, представлений на сайті www.traducionalist.info, взятий з відкритих джерел. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних імен та інших відомостей несуть автори публікацій.
Яндекс.Метрика