Меню сайту

Категорії розділу
Публіцистика [340]Демонологія, містицизм [81]
Молитви-екзорцизми [15]Рідкісні молитви [18]
Екзорцизм [24]Книги [21]
Молитви [191]Секти, культи, окультизм [181]
Підпілля, історія УГКЦ [63]Християнський софт [5]
Часопис "Пізнай Правду" [22]Життя Святих [116]
Творчість [16]Масонерія і антихрист [237]
Відео Online [36]о. Піо "Щоденник Любові" [5]
Християнський націоналізм [104]Безбожники [35]
Папа Бенедикт ХVI [47]Московська психіатрія (МП) [105]
Культура [17]Життя у чистоті [40]
Роздуми про віру [101]Суспільні проблеми [435]
Пророцтва, об'явлення [55]Повчання, настанови [386]
Образки, ікони [5]Пресвята Богородиця [128]
Християнська містика [27]Українознавство [76]
Наука Церкви [413]Профанації [16]
Екологія [7]Цікаво... [68]
Традиціоналізм [61]Криза Церкви. Модернізм [63]
Повчальні історії, притчі [173]Паломництво [10]
о. Габріель Аморт "Нове визнання екзорциста" [26]Подружжя [123]
Християнська етика [39]Апокрифи [2]

Друзі сайту
Унійна Традиція УГКЦ
УГКЦ (Скала-Подільська)
В обороні католицької віри
Джублик в Закарпатті
Персональний сайт Павлюк
Молитва
Братство Св. Пія Х (BY)
Братство Св. Пія Х (RU-Mos)
Братство Св. Пія Х (RU-Pet)
Una Voce Russia
Промінь Любові
Голодомор-геноцид 1932-33
Аве Марія
Бушкрафт
Українська благодійницька мережа
Благодійний Фонд «ТИ – АНГЕЛ»
Допомога онкохворим дітям

Форма входу
E-mail/Login:
Пароль:

Головна » 2016 » Жовтень » 13 » Підпілля, історія УГКЦ » Блаженний Священномученик Григорій ХОМИШИН, Єпископ Станиславівський. ДВА ЦАРСТВА
09:05
Блаженний Священномученик Григорій ХОМИШИН, Єпископ Станиславівський. ДВА ЦАРСТВА
Уривки досить цікавої та повчальної праці Блаженного Священномученика Григорія ХОМИШИНА, який, якби жив і служив у наш час, був би закатованим ієрархами сучасної УГК Церкви. Уривки з праці публікуються в Івано-Франківській газеті "Нова Зоря", яка на фоні тотального переслідування та репресій збоку московської модерної секти Гузара-Шевчука, залишається бастіоном останньої боротьби Московії з невеликим залишком вірних катакомбної УГКЦ. Попівська російська мафія модерних ієрархів "офіційної" УГКЦ прагне відсторонити редактора газети "Нова Зоря", за те, що редакція газети намагається зберегти автентичність УГКЦ та бореться із рейдерською проросійською ідеологічною окупацією московською сектою гузарівців, яка намагається знищити УГКЦ шляхом асиміляції обрядовості та в подальшому воз"єднанні УГКЦ в лоні "руської православної церкви" на чолі з російським патріархом задля відновлення "історичної справедливості" у вигляді "Третього Риму" чи "Руського міру". Секта гузарівців видумала собі титул "патріархату" на чолі із самозванно-проголошеним "патріархом", що викликало у свій час занепокоєння у Ватикані, проте під тиском Росії, Ватикан промовчав на цей схизматичний акт самопроголошених "патріархів", не визнав і не одобрив, але й промовчав, що дало змозу сектантам захопити усі греко-католицькі церкви в Україні, самовільно без погодження із Ватиканом, сформувати нелегітимні "митрополії" та вести духовну боротьбу із українськими християнськими патріотами, виконуючи роль лівої руки антиукраїнської влади, спершу проросійської в часи регіоналів, а тепер у часи окупації України жидівством. Власне, засновники модерної секти псевдоУГКЦ - Гузар та Шевчук - являються жидами, які прагнуть знищити залишки української автентичності та історичної традиційності української духовності. Вони мовчать на гріх, вони мовчать на гомодиктатуру, вони підтримують джерело пропаганди гомосексуалізму в Україні - Український "католицький" університет, вони намагають захопити інші схизматичні секти, такі як УПЦ КП та УПЦ МП, щоб заволодіти парафіями задля ще більшого збагачення та впливу, вони лицемірно називають себе духовними провідниками народу, проте в часи духовної кризи ховаються від народу і мовчать тоді, коли народ прагне їхньої духовної оцінки тих чи інших викликів в суспільстві. У свій час вони повністю відмежувалися від питання духовності і зосередилися на екології. Проте в наш час, коли екологія стала джерелом збагачення теперішньої жидівської олігархічної влади, гузарівці і тепер замовкли, бо їх якби підкупили і закрили рота, власне жид жида розуміє. Нещодавно один із сучасних фарисеїв - самозваний "патріарх" УГКЦ закликав журналістів "не боятися говорити правду", в той же час лицемірно даючи свободу своїм "злодіям в Церкві та зрадникам" переслідувати журналістів християнської газети.
Немає нічого дивного, традиційна УГКЦ завжди була переслідуваною, чи в часи Австрії та Польщі, чи в Радянському союзі, чи в часи регіоналів чи в часи теперішнього жидівства, тому справжня УГКЦ до цього часу перебуває у катакомбах.
Ті жидівські "попи", які у свій час боялися переслідувань та переписувались на "православіє" чи тікали закордон, з приходом незалежності України, повернулися та захопили владу в УГКЦ. Старих вірних священиків усунули та відлучили від Церкви чи служіння, а почали виховувати нових зомбованих семінаристів, толерастів та ліберастів, які не просто виховуються на "заморській" псевдохристиянській критичній "вірі", яку як вірус, завезли "заробітчани-гузарівці", але й вчаться ненавидіти священомучеників підпільної та репресованої УГКЦ, які віддали свої життя в обороні віри, обряду, традицій та духовності. Їх мучили, катували, вбивали, примушуючи перейти у "православіє", але вони помирали за віру, не зрікаючись Христа та Церкви, а теперішнє жидівське та хохляче єпископство та священство по-зрадницьки самовільно переходять у православні московські обрядовості. Жиди та хохли-запроданці нищать українську Церкву, нищать українських священиків та мирян, нищать духовність та ідентичність, нищать все, що було здобуте та збережене ціною пролитої кров"ї священомучеників.
Для сучасної російської секти гузарівців священомученики УГКЦ - це найбільші вороги, це просто кістка в горлі, тому вони намагаються про їхні твори, діяльність та науку мовчати. Просто згадувати як особистостей, проте коли мова йде про їхні вчення, проповіді, листи, науки, книги - це під забороною.
Адепти цієї секти верещать у конвульсіях як біснуваті, коли вони чують про Найсвятіші Серця Ісуса і Марії, про Непорочне Зачаття Пресвятої Богородиці, про Вервицю та адорації.
Будемо молитись до Бога та наших славних святих та священомучеників, щоб Господь очистив нашу українську землю та Церкву від жидівського та московського поневолення, від масонів у рясах та від усіх ворогів Церкви та держави./ Адмін. сайту.

Святитель Григорій Хомишин: Приклад і наука для сучасників
 

Життя Єпископа-Мученика Української Греко-Католицької Церкви Григорія Хомишина – яскравий приклад вірності Христові та Його Вселенській Церкві, а також подиву гідної мужності супроти насилля тих прислужників безбожного комуністичного режиму, що ґвалтово знищили нашу Греко-Католицьку Церкву, намагаючись загнати слабкодухих у фанатичне й прислужницьке щодо Кремля московське православ’я.

Жоден єпископ на це не пішов – не зі страху, а з любові. Вони ступили на свою Via Dolorosa (Дорогу Страждань), свідомо прямуючи на приготовлену для кожного власну Голгофу. І Владика Григорій був одним із них.

Єпископ Хомишин був тоді прикладом для багатьох: краще померти чи терпіти страждання, аніж зрадити! Несправедливо його називали нібито «латинником» на теренах УГКЦ. Навпаки, Владика Григорій Хомишин був взірцем відданості українському народу й постійним нагадувачем, що ми, українці, є носіями справжнього християнського благочестя, яке увібрало в себе зразки високої духовності Східної Церкви та цивілізованої місії, краси, обрядово-мистецької довершеності Церкви Західної.

Саме в такому розумінні має сприймати його блаженне життя і благородну душпастирську діяльність сучасне покоління українських християн. Від часів Володимирового Хрещення кінця Х-го століття й пізніших епох українці не були «буквалістами» в тому розумінні, щоб наслідувати тільки візантійське християнство (відомо, скільки в ньому було єресей!), чи тільки латинсько-католицьке християнство. Для нас найближчою була, і є донині, Кирило-Методіївська традиція, в якій гармонійно з’єдналося цілісне християнство, а не частинне чи часткове.

Не можна забувати, що Владика Григорій Хомишин був великим почитателем культу Найсвятішого Серця Христового, яке базується на догматі про Воплочення Богочоловіка. В цьому набожестві зовсім немає нічого «латинського». Станиславівський єпископ дуже добре розумів, що через розважання Христової любові ми найкраще розважаємо всі таїнства з життя Христового. Він завжди хотів, щоб усі українські католики так, які він, любили цілим серцем Найсолодше Серце Ісуса і були готові віддати життя за Нього.

Колишній Станиславівський єпи­скоп Григорій Хомишин показав своїм сучасникам, а тепер своїм геройським життям – показує нам, як це треба робити, тікаючи від зла зі сходу на церковному терені. За це він і постраждав, але його страждання теж може бути для нас наукою, бо Христова правда дається великими зусиллями; а страждання – тимчасові й передують великій і нескінченній радості й славі, про яку нагадує святий апостол Павло: «Гадаю бо, що страждання нинішнього часу негідні майбутньої слави, яка має нам з’явитися… Так само й Дух допомагає нам у немочі нашій; про що б нам молитися, як слід, ми не знаємо; але сам Дух заступається за нас стогонами невимовними. А Той, хто досліджує серця, знає, яке бажання Духа і що Він заступається за святих згідно з Божою волею» (Рим. 8: 18, 26-27).

Це майже дослівно сказано про таких, як Блаженний Мученик Святитель Григорій Хомишин. Але також є нагадуванням, прикладом, наукою для всіх сучасників. / Віталій КОЗІНЧУК/

 

ГОЛОС ПРОРОКА УКРАЇНИ

Побачила світ дивом збережена унікальна 500-сторінкова книга-заповіт «Два Царства», власноручно написана Блаженним Священномучеником Григорієм Хомишиним, Єпископом Станиславівським у 1942-1943 роках

Я мав намір мою працю про «Два царства», написану ще перед другою світовою війною, закінчити на Четвертій Части. Коли однак в часі другої світової війни накинено нам обрядову реформу, для нас шкідливу і небезпечну, я був спонуканий написати П’яту Часть про Митрополита Андрея Шептицького, котрого діяльність уважав як діяльність під впливом міра (світу – Ред.) навіть без його свідомости, рівнож як доказ, що можна бути під впливом міра, а при тім вірити, що приноситься службу Господеві. Рівнож я набрав переконання, що діяльність Митрополита спричинить остаточно як не руїну нашої Церкви, то в кождім разі викличе хаос, замішання і дез­орієнтацію, тому я не міг мовчати і відважився піддати аналізі діяльність Митрополита, щоби вказати на джерело і обставини, серед яких та обрядова реформа зродилася, щоби люди доброї волі могли зорієнтуватися, щоби не ходили на потемки і щоби могли зайняти свідоме і ясне відповідне становище. При тім зазначую, що я не є непомильний. Я міг в тім моїм письмі помилитися в представленню деяких осіб, Чинів, обставин і поодиноких фактів і тому наперед вже відкликую, оскільки я помилився. Рівнож не хочу нікому накидувати свого суду: нехай кождий, хто буде читати, сам виробить собі свій власний осуд.

†Григорій Хомишин,

Єпископ Станиславівський

 

Зацитовані вище слова – це голос правди з уст Великого Апостола Унійної Греко-Католицької Церкви, Єпископа Страстотерпця за Єдність св. Католицької Церкви і віри, справжнього Учителя Церкви і народу, котра крізь десятиліття забуття і безпам’ятства приходить до нас, сучасних греко-католиків та всіх людей доброї волі. Наведені слова взяті із заключного 8-го розділу «Моє оправдання» щойно опублікованої 400-сторінкової книги «Два Царства» яку Блаженний Григорій Хомишин підготував у рукописному варіянті до друку на межі 1942-1943 рр., яку намагалися спалити червоні «визволителі», але яка не згоріла і збереглася до наших днів, щоб ми, його духовні нащадки, могли пізнати ПРАВДУ.

 Блаженний Священномученик Григорій Хомишин, Єпископ Станиславівський. Книга «ДВА ЦАРСТВА». – Люблін: UKRAINICUM, 2016. – 400 с.

Днями зусиллями Інституту UKRAINICUM (директор – проф.наздв., габ. д-р історії Володимир Осадчий) при Люблінському Католицькому Університеті (Польща) та Клубу католицької інтелігенції Любліна побачила світ унікальна книга – нікому досі не відомий, недощавно віднайдений та науково опрацьований 500-сторінковий манускрипт Блаж. Свмч. Григорія Хомишина «ДВА ЦАРСТВА», присвячене 150-річному ювілею цього великого Апостола Унійної Греко-Католицької Церкви.

Рукописи не горять…

Здавалося, що бурхливі події історії УГКЦ 20-30-х років ХХ ст. досліджені істориками більш ніж достатньо. Більше того, останніми роками з’явилися друком поважні монографії, підготовлені на основі архівних джерел Служби Безпеки України, життєписи визначних постатей УГКЦ митрополитів А. Шептицького і Й. Сліпого, які пролили додаткове світло на той драматичний період нашої церковної історії.

Але, як виявилося, до встановлення істини все ще досить далеко. І свідченням тому – нещодавно віднайдений і дивом збережений, обгорілий у вогні більш як 500-сторінковий манускрипт під назвою «Два Царства», власноручно написаний Григорієм Хомишиним, Єпископом Станиславівським.

Рукопис містить ґрунтовний аналіз діяльності Греко-Католицької Церкви в Галичині  в розрізі єпархій, монаших чинів і згромаджень, суспільно-політичного життя краю, але передовсім – Митрополита Андрея Шептицького у період з 1918 по 1943 роки, пасеїстичну східну візантійсько-московську зорієнтованість якого Блаж. Григорій вважав небезпечною для УГКЦ як на момент написання рукопису, так і в майбутньому.

Нарешті, книга є немовби лебединою піснею Єпископа Хомишина і його духовним тестаментом для майбутніх поколінь - зберегти багатющу 420-річну унійну спадщину Греко-Католицької Церкви, освячену мученичою кров’ю Св. Свмч. Йосафата та сотень і тисяч визнавців св. католицької віри, замордованих впродовж століть опричниками Москви – «третьєго Ріма» і «руского міра».

Цей манускрипт – дуже цінний документ до історії УГКЦ ХХ ст., адже написаний Єпископом, який понад 40 років очолював Станиславівську єпархію і мав свою сформовану позицію та погляди на непрості процеси, які відбувалися як на рівні ієрархії та духовенства, так і в багатовимірному середовищі УГКЦ.

Знайдений і дивом чудово збережений текст рукопису - це підсумковий твір життя і діяльности Блаж. Григорія. Він є синтезою пастирського богослов’я, аналізом релігійно-церковного і суспільно-політичного життя Галичини у першій половині ХХ ст. і прогнозом розвитку Церкви у майбутньому. Особливо цінними є погляди Єпископа Хомишина на  реформу освіти духовенства, зокрема - запровадження целібату в УГКЦ, на розвиток і стан Церкви в Галичині загалом, і монаших чинів та згромаджень зокрема, на колізії відносин між УГКЦ і РКЦ тощо. Рукопис містить дуже багато фактів і подій, які були відомі тільки Блаж. Григорію або дуже вузькому колу осіб, і тому становлять особливо велику цінність для переосмислення і доповнення історії Церкви зазначеного періоду.

Як виглядає манускрипт?

Це об’ємний за розміром фоліант, обгорнутий двома цупкими палітурками темнокоричневого кольору і стягнутий двома чорними полотняними шнурами. Краї палітурки і самого рукопису пошкоджені вогнем.

Текст написаний авторучкою, чорнилом синього кольору на аркушах цупкого, злегка пожовклого від часу і термічного впливу паперу. Розмір аркуша – 340х210 мм, текст займає 2/3 площі аркуша. Третина площі ліворуч чиста від записів і призначена для авторських уточнень або виправлень в основному тексті.

Рукопис починається з 55-ї і закінчується на 508 сторінці. Сторінки від 1-ї до 54-ї не збереглися, згорівши, очевидно, у вогні.

Цей рукопис бл. п. Владиці Софрону Дмитерку ЧСВВ (1917-2008), Єпископу-Ординарію Івано-Франківському, передали Сестри Служебниці, які в 1930-40-х роках прислуговували у єпископській резиденції в Станиславові, були свідками як ув’язнення Владики Хомишина, так і конфіскації органами держбезпеки майна та архіву Єпископа, частину якого, очевидно, як непотріб (зокрема - рукописи) палили у дворі резиденції. Власне, предмет публікації - обпалений рукопис - монахині вихопили з вогню, заховали, а при кінці 1980-х років він потрапив до рук Владики Софрона Дмитерка ЧСВВ. Під кінець життя Єпископ Дмитерко довірив цей документ для дослідження і впорядкування своєму вірному приятелеві о. Доротею-Дмитру Шимчію ЧСВВ.

Впродовж кількох років манускрипт було ретельно розшифровано, зроблено відповідний науковий апарат і, згідно із заповітом Блаж. Григорія Хомишина, підготовлено до друку та випущено у світ, зі збереженням мови й стилістики оригіналу.

На розсуд історії

Після ознайомлення з передмовами до видання рукопису, а особливо після прочитання книги «Два Царства» Блаженного Григорія, вдумливий читач і сумлінний дослідник зможе самостійно дійти висновку щодо оцінки непростих явищ у міжцерковних та внутріцерковних стосунках в Галичині у першій половині ХХ ст., безпосереднім учасником яких Єпископ Хомишин був, маючи усталені погляди на ці катастрофічно небезпечні для Унійної Греко-Католицької Церкви синодальні літургійно-обрядові реформи і процеси, які, зрештою, привели до сумнозвісного псевдособору у Львові 8-10 березня 1946 року.

Ось, як сам Блаженний Григорій пише про це в прикінцевих рядках свого манускрипту:

«Нехай кождий, хто буде читати, сам виробить собі свій власний осуд».

Видавці сподіваються, що публікація рукописної книги Блаж. Свмч. Григорія Хомишина стане першим кроком на шляху видання повного зібрання пастирських листів, послань, брошур і книг цього Великого Єпископа Унійної Греко-Католицької Церкви ХХ ст. на основі неупередженого й об’єктивного наукового підходу до вивчення його життя й діяльности та фахової публікації його багатющої спадщини.

Водночас немає сумніву, що видання цієї праці, чого так бажав Станиславівський Єпископ Григорій Хомишин, значно доповнить і розширить нашу, доволі часто тенденційно трактовану (як світськими, так і релігійними дослідниками) церковну історію згаданого періоду і, можливо, застереже від стереотипних висновків та помилкових або передчасних оцінок у майбутньому.

*             *            *  
 

(фрагменти з книги-заповіту) Неспожита сила, правдива сила, невмируща і непобідима великість так одиниць, як і народу, лежить у духовій силі і великости. Тіло без душі є мертве і підлягає гнилому розкладови, так само нарід чи  держава без правдивої духової сили мусить улягти розкладови. Всякі дочасні справи, здобутки матеріальні, всяка мілітарна сила без моральної сили не мають правдивої вартости і тривалости і спричинюють упадок і загибель народу і держави. Тому Христос приказав шукати перше Божого царства і праведности і то у нутрі душі, а всьо проче додасться, бо де є сила духова життя, там мусить бути праця, хосенний і тривалий дорібок тої праці і на зовні у всяких справах, так дочасних як і вічних.

Те Боже царство вислужив нам Христос своїм життям на землі і крівавою смертію на хресті. Він те Боже царство, ту силу і вартість духову уділяє через свою Церкву, а саме через священиків, в ній Ним поставлених, почавши від видимої Голови тої Церкви т.є. Папи, відтак Епископів і священиків. Христос отже продовжає своє священство і уділяє свою духову силу через священиків, котрі мають священство Христове, дане їм від Христа. Кождий священик не має свого особистого священства, але священство Христове, після того, на якім степени він поставлений, і через него Христос продовжає і виконує своє священство. Священик отже після того, на якім степени поставлений (Папа, Епископ, священик, діякон) є продовженням священства Христового.

Зі сказаного виходить, як високий, важкий і далекосяглий, а заразом і відповідальний є священичий стан. Священик має бути передовсім слугою Христовим і завідателем Божих таїнств (І Кор.ІV.1.2), він має ублагороднювати, усвячувати людські серця, підносити у духову вишину з земних низин і матеріялізму, до ідеалізму. Має вщіплювати в людські душі непорожність обичаїв, благородність, почуття і розуміння правди і справедливости і прочих чеснот, а головно любови Бога і ближнього. І коли він те сповняє, тоді він причиняється до всякого загального добра вічного і дочасного так цілого людства як і поодиноких людей.

Священик поставлений в тім так високім і важнім становиску має присвічувати всему свому окруженню і вказувати на правдиву дорогу життєву, як також на способи хосенної праці, згідної з засадами віри і етики під кождим оглядом, навіть громадянської, політичної, національної і освітньої, не мішаючись однак безпосередно і особисто до тих справ. Він має заразом остерігати і упоминати перед всякими звихненням і поблудженням проти віри і етики, а навіть в данім разі спротивитися, хотяй мав би наразитися на прикрости і всякого рода терпіння.

Мір* лежить в злім, каже св. Йоан (І.Йоан.V.19) і пережертий зіпсуттям. Однак серед того зіпсуття має Христос свої душі, котрі моляться, покутують і жертвуються за людство та стримують Божий гнів і виєднують благодати і благословення для людства. Такими душами мають бути також, і то передовсім, священики. А коли Христос покликує котрихсь з них до висшого завдання, тоді вони виступають з жаром і ревністю і вірно сповняють своє післанництво подібно як св. Йоан Хреститель, котрий перед тим весь час жив на пустині в молитві, умертвленню та запереченню себе. А коли до него прийшов поклик Божий, він вийшов з укриття і сповнив прилюдно своє післанництво як Предтеча Христовий. Се видимо також в св. Католицькій Церкві, в котрій по всі часи виринали і виринають великі і святі мужі, котрі розяснювали тьму міра сего, високо підносили прапор правди і голосили опамятання і навернення до покути.

Не кождий вправді священик є покликаний від Божого Провидіння до висшого післанництва, але кождий священик є обовязаний зрозуміти свій священичий стан, його вагу і достоїнство, ним дорожити і памятати на те, що священство, котре він посідає, є священством Христовим, а відтак має виконувати обовязки, злучені з священичим станом.

Коли однак священик не зрозуміє свого священичого стану, коли не зрозуміє свого священичого післанництва, коли не сповняє як слід своїх обовязків, тоді стаєсь чистим духовним ремісником, уважає своє звання як ремесло, з котрого має тягнути матеріяльні зиски. Він тоді є гелапасом* (*наростом) на церковнім орґанізмі, він сам духово мертвий і душі, віддані під його провід, так само мертві. А ще більше споневірюєсь такий священик, коли занедбавши свої священичі обовязки віддається світським справам дочасним, працює з захопленням в світських організаціях і установах, а священство уважає як щось низшого, нереального, добавочного. Він тоді є сліпим провідником сліпих і провадить до руїни моральної і матеріяльної, бо, як каже Христос, що коли сліпець провадить сліпця, оба в яму впадуть (Лук.VI.39).

* * *

У нас з часом зачав брати верх дух зісвітчення духовенства. Олтар зачав повседніти, служба страшному престолу, як кажеться в архієрейських молитвах перед Службою Божою, зійшли по більшій части на духовне ремесло. Священики зачали забувати на свою священичу гідність і на важність і святість своєї священичої діяльности, а натомість зачала їм імпонувати діяльність на чисто світськім полі.

Тій діяльности зачали многі священики віддаватися з захопленням і невсипущим трудом, бо те знаходило признання в очах світа. Священики зачали минатися з своїм званням і духовенство зачало брати свою назву від недуховности, подібно як кажеться в латинській мові lucus a non lucendі. (Lucus (гай) від «non lucet» (не світить). Приклад нісенітної етимології «за протиставленням»; термін вживається для означення безглуздої назви, висновку, що суперечать здоровому глузду. – Ред.). Світські діячі, видячи також священиків у своїх рядах, не тільки не утверджувалися в засадах віри, але навпаки зачали тратити в собі релігійне почування і усипляти свою совість в справі сповнення своїх христіянських обовязків, бо виділи між собою таких священиків, як вони сами. Світські діячі, щоби ще більше успокоїти свою забагнену* совість, зачали виносити похвалами таких священиків як ідейних.  І до того зачало доходити, що у нас цінення, пошана і почесть зачала віддаватися не як священикам, як слугам Христовим і завідателям Божих таїнств, як сего домагається св. Ап. Павло, але як діячам національним, політичним, як директорам кооператив, касієрам, бухгальтерам, крамарам, купцям у світських установах. Бракує ще, щоби священики були згінниками** і свинарам=и. З такими «ідейними» священиками Церква мусить занепасти, а з Церквою й нарід, бо Церква є найважнішим і найконечнішим  чинником в справі духовного відродження і культурального двигнення і всякого хосенного поступу під кождим оглядом.

Духовий ідеалізм і надприродний чинник не має у нас правдивого розуміння і примінення. Сотворити нове сонце, се чудо Божої всемогучости в природнім світі, однак одну душу усвятити, се ще більше діло в світі надприроднім. Сонце є матеріяльне, дочасне, колись його не стане, але свята душа є важніша, бо духова і вічно ясніє.

* занечищену

** погоничами худоби

Один акт розрішення в св. Тайні Покаяння вимагає більше, ніж всемогучости Божої в світі природнім, бо вимагає всемогучої сили Духа Св., вислуженої кровавою жертвою воплоченого Божого Сина. Нерозумне, бо за слабе є порівнання між виграною битвою під Ватерльо (Битва при Ватерлоо (18.06.1815), містечку в Бельгії, внаслідок якої союзницькими військами була повністю знищена французька армія імператора Наполеона І Бонапарта. – Ред.), або винаходом парової машини, а визволенням одної душі з чистилища. Так отже треба розуміти і важити ті справи, так і всі прочі в світі надприроднім, в порівнанню з справами природними, земними і дочасними.

В світі природнім не всім знані є тайні, укриті ділання природних сил. Тільки учений дослідник може їх відкривати і на них розумітися, він навіть в каплі води відкриє животини* нам невідомі. Ще більше в надприроднім світі, в невидимім світі нам є закрите ділання сили Божого Провидіння, нам є закрите ділання Божої Благодати. І тому справи Божі, в світі надприроднім нам невидимі, треба брати в світлі віри. В тім світлі віри, між іншими, треба брати силу і ділання молитви.

* мікроорганізми

Ніколи аж до кінця світа не пізна(є)мо впливу молитви на долю Церкви і народу на цілі століття. Возьмім прим. молитву св. Стефана в часі його каміновання. Він вимолив навернення св. Павла, котрий тоді як Савло пильнував одіж убійників св. Стефана. Розважмо, що зділав св. Павло за свого життя, що ділає щоденно і буде ділати аж до кінця світа. А все те є ділом св. Стефана, бо є овочем його молитви. Треба тільки молитися о відповідні справи, часто і витривало просити і вірити, що ми їх отримаємо не після убожества наших глупих бажань, але після богацтва мудрости і щедрот Бога. Се є непомильна правда, що ми їх отримаємо. Бог сам ставиться до нашої розпорядимости, дозволяє не тільки нині, колись, але завсігди Його просити і маємо Його обітницю, що нас вислухає і що отримаємо те, о що просимо (W. Faber. Alles fuеr Jesus. стор. 60 і 75-76).

(Фабер Фредерік Вільгельм (1814-1863) – англійський духовний письменник і теолог. 1845 р. навернувся до Католицької Церкви, став священиком. Його найвідоміший твір «Все для Ісуса або Легка дорога до милосердного Бога» (1865) досі популярна серед представників різних християнських конфесій. – Ред.)

Так отже треба трактувати і розважувати справи в надприроднім світі, котрі є так великі і значні, що не можна їх рівняти з справами дочасними, земними. Тимчасом у нас те ціниться, що в очи впадає, чого дотикаємось руками. І тому не диво, що дійшло до того, що праця священика в світських організаціях і установах більше і висше ціниться, як діяльність духовна, душпастирська. З того також можна зрозуміти, чому у нас культ свяченої води є більший як культ евхаристійний, чому ті Богослуження більше практиковані, котрі приносять більше матеріяльного зиску. Після того розуміння Церква у нас має служити головно до цілей економічних, національних, політичних, а поза тим можна без неї обійтися. Словом, треба сказати, що ми застрягли в землю, а Царство Боже є формою, а не змістом, є в словах і в теорії, а не в практиці. Нерозуміння як слід і не примінення як належить надприродного чинника в діяльности духовенства сумно відбилося і відбивається на нашій Церкві і долі нашого народу.

* * *

В 1938 р. був Епископ др. Йоан Лятишевський, Станиславівський Суфраґан, в Римі. Мав кілька конференцій з Кардиналом Тіссераном (Тіссеран Ежен-Габріель-Жерве-Лоран (1884-1972) – французький та італійський кардинал, секретар Конгрегації у справах східних Церков (1936-1959). Один з промоторів уніфікації греко-католицького обряду з московським синодальним та архітекторів т. зв. східної політики Ватикану.- Ред.), Секретарем св. Конґреґації Східної Церкви, як фактичним настоятелем Конґреґації, бо вправді Папа є Префектом тої Конґреґації, але Секретар провадить всі справи, а Папа тільки апробує справи, Секретарем предложені. Головним товчком конференцій Епископа з Кардиналом була бесіда про набоженства, прийняті у нас з Західної Церкви як: культ Пресв. Серця Христового, евхаристійний культ, Марійські стоваришення і інші. Епископ доказував, що ті набоженства є тільки ідеово взяті з Західної Церкви, але зміст і форма є східні і покликався на молитвенник, виданий в Станиславові під титулом: «Да прийдет царствіє Твоє» (Да прійдет царствіє Твоє. Збір молитов, богослужень і релігійних практик.- Накладом Епископського Ординаріяту: Станиславів, 1934. – 336 с. – Ред.)

. На те відповів Кардинал: «Я знаю, я маю у себе примірник», значить, хтось післав до Риму і то з всякою правдоподібністю зі «Львова», щоби представити мене як латинізатора. В одній конференції, коли Епископ запитав, чи можна ті набоженства впроваджувати, Кардинал не дав ніякої відповіди, значить, се не було по його нутру. На послідній авдієнції, прощаючись з Кардиналом, запитав Епископ: що маю отже сказати мойому Ординарієви, чи може, чи ні, ті набоженства впроваджувати? Кардинал відповів: «може, тільки ніякої України».

Кажуть, що часом через дірку від замку в дверях можна більше зобачити, як через відчинені двері. Ті слова Кардинала свідчать, що в Конґреґації Східної Церкви є русофільський курс, а заразом чужий, а може навіть ворожий для українського народу. Відтак ті слова свідчать, що Станиславівський Епископ тут, в Галичині, осуджений як шкідник і ворог українського народу, а в Римі уважаний як будівничий України, а вкінци з тих слів можна виносити, що Митрополит тут, в Галичині, уважаний за батька і вожда українського народу, а в Римі уважаний за русофіла. Хто втяв таку штуку і хто доконав такої метаморфози, лишаю осудови читачів.

Висші слова Кардинала можна брати або в тім значінню, що я взагалі будую Україну, або в тім значінню, що є правдоподібніше, що я будую Україну через те, що впроваджую набоженства, взяті ідеово з Західної Церкви. Якщо в тім другім значінню, то те є доказом, що ті набоженства як з одного боку причиняються до духового відродження народу, так з другого боку причиняються до відродження і скріплення під оглядом національним. Тут справджуються слова Христові, що перше треба шукати Божого царства (Мат.VI, 33), бо хто дбає перше про справи Божого царства між українським народом, той дбає також про справи України.

Коли так мається справа, то з того можна зрозуміти і собі пояснити, чому русофільство вже з своєї природи є сильним противником всяких набоженств, взятих з Західної Церкви, називаючи їх латинізмом, а з другого боку – так завзято боронить «віри отцов» і «чистоти» східного обряду. Для тим більшого зрозуміння треба мати завсігди на тямці, що орієнтальний пуританізм обрядовий* пропаґує русофільство і перепиняє всякий хосенний розвій українського народу.

«Росія в забраних нею краях, т. є. на Волині, Холмщині і Підляшу, в котрих мешкали католики східного обряду, уніяти, старалася знищити Унію крім переслідування і кровавого насильства також підступом і хитрістю. Сей послідний плян піддав Епископ Йосиф Сімашко, прислужник царського двора в Петербурзі. Після його пляну належало зближувати уніятську Церкву до православ’я через можливо найбільше уподібнення обрядів і церковних Богослужень, усуваючи з уніятських Богослужень і літурґійних книг всякі «латинізми». І тому з уніятських церков усувано всякого рода «латинізми» як: заборона принимання св. Причастя вірними клячучи, знесено бічні олтарі, заборонено читані Служби Божі, усунено амвони, сповідальниці.

Впроваджено літурґікони, печатані в Москві, подібні формою до російських, словом, запроваджено цілковите уподібнення уніятського обряду до православного російського обряду. Сам Епископ Сімашко й його спільники не виреклися відразу явно католицької віри, овшім* дальше оставали, щоби тим лекше нищити Унію. Запевнювано і вмовлювано так священиків, як і нарід, що тут не ходить про зраду віри, але тільки про літурґійні реформи, про чистоту обряду. Многі священики зведені, а декотрі перед загрозою кар депортації на Сибір, або позбавлення всякого удержання, підписали деклярацію з’єднання з православ’ям. Нарід, не входячи в доґматичні ріжниці, дався легко звести, призвичаївся з часом до нового обряду, очищеного з «латинізмів». А щоби ще більше звести нарід, Сімашко заборонив голити бороди і носити ряси православних батюшків тим священикам, котрі підписали деклярацію. Навіть сам Сімашко, коли вже остав явним апостатом від католицької Церкви, голив бороду ще три роки».

«В той спосіб знищено унію, і в році 1839, дня 24 лютого в Полоцьку остав підписаний «соборний» акт злуки уніятської Церкви з російською, підписаний кромі трох Епископів, котрі вже перед тим підписали, через 21 консисторських достойників і професорів, а відтак виданий остав пам’ятковий медаль «возсоєдінєнія» під днем 25 березня 1839 року».

«Сього (1939 – Ред.) року припадає сумна пам’ятка – століття погребання Унії через насильство Росії, як також через хитрі і підступні методи апостатів, котрі були орудями православної Росії. Ті хитрі і підступні методи аґітаторів православ’я нап’ятнував Папа Григорій XVI в своїй алльокуції* (*слові) на зібранні 72 кардиналів дня 2 липня 1842 року.

«Царська Росія уживала хитрих і підступних метод і зглядом нашої Церкви, яка знайшлася під Австрією. Бо як Росія большевицька уживає в сусідних державах розкладової пропаґанди комунізму, так і царська Росія старалася розкладати сусідні держави ріжними способами після даних обставин в дотичних державах. У нас в Галицькій церковній провінції за часів бувшої Австрії поширювала Росія через своїх платних аґентів чищення обряду від всяких «латинізмів». Під тою формою чистоти обряду вона впоювала православ’я, а тим самим і цареслав’я т. є. російський націоналізм і російську державність, бо в Росії православ’я, цареслав’я і російський націоналізм – це синоніми. Ті аґітації мали певний успіх, як се показалося в часі світової війни, бо численні обрядові пуритани сталися не тільки зрадниками своєї держави, але також апостатами католицької Церкви».

«По упадку царської держави російської устали в нас вправді агітації на тлі релігійно-церковнім під впливом Росії, одначе зачалася серез нас самих акція обрядового пуританізму, т.є. чищення східного нашого обряду від всяких «латинізмів» під притокою повернення східних православних. І тоді входять у нас в уживання літурґікони, формою подібні до російських, приказується вірним принимати св. Причастя стоячи, усуваються бічні олтарі, замість кивотів до переховання Найсв. Євхаристії ставляться звичайні малі скринки, католицькі набоженства понехуються, бо вони «латинські», і прочі инші католицькі практики. Рівнож входять в уживання російські ряси, запускання довгого волосся і ношення борід. Дехто з тих обрядових пуританів за границею убирається в камилавку з вельоном або, убраний в орієнтальний рантух* (* біла тонка хустка-покривало), ходить по Римі з довгою палицею, щоби ввести в блуд Апостольську Столицю, немов то у нас така ноша є загальна».

«Ціла та акція обрядового пуританізму впроваджується у нас спровола, незначно, але пляново. Та акція є для нас шкідлива, небезпечна, бо наш тутейший східний обряд вже много розвинувся, бо ми остаємо вже майже 400 літ в єдности з Апостольською Столицею. За весь час, будучи в злуці з католицькою Церквою, приняли ми многі католицькі набоженства, примінюючи до них форму східного обряду. Вони оказалися дуже хосенними і спасенними, бо не тільки причиняються до розбудження релігійного життя, але також скріпляють лучність і єдність з катол. Церквою. Найлучшим доказом хай буде те, що коли в часі світової війни Росія окупувала тутейшу церковну провінцію, не було апостазії від катол. віри там, де процвитали катол. набоженства» (В Станиславівській єпархії – Ред.).

«Тому з тяжким болем відчуваємо ту акцію ритуального пуританізму, котра є небезпечна для нас так під оглядом реліґійним, як також політичним і національним. Не знаємо, як уложаться в будучности народні й політичні відносини. Можемо однак здогадуватися і передбачувати, що по упадку большевизму настане національна Росія. І тоді вона буде мати для себе готове підложа для впливу й аґітації у нас під кождим оглядом, а то тим більше, що теперішня акція у нас чищення східного обряду від «латинізмів» стелить дорогу до орієнтації російської. А нам вже досить впливів Росії! Ціла наша нещасна доля нашої Церкви й нашого народу має своє джерело й причину в пануванні і впливі Росії над нами».

«Розваживши ті всі обставини й небезпеки, що нам грозять під кождим оглядом, ми звертаємося до Апостольської Столиці з горячим прошенням, щоби зволила ласкаво ту справу всесторонно розважити й предприняти міри в ціли відвернення у нас небезпек і шкоди для Церкви й віри. А саме просимо:

«Усунути з наших Богослужень слова «православіє», «православний», котрі є термінус технікус, є кличем схизматиків. Вони якраз агітують тими словами, говорячи до наших вірних: віра наша й ваша та сама, бо ми й ви називаєте себе православними. Рівнож слова «православіє», «православний» уживаються так у бесіді звичайній, як і в літературі усіх народів на означення схизми і схизматиків.

 «Щоби літурґікон уживаний був у тій формі, як ухвалено на Львівськім Синоді 1891 р. т.є., щоби разом з літурґіями були уміщені також Євангелія, Апостол і Місяцеслов, щоби була уміщена також служба Пресвятого Серця Христового й Царя Христа».

«Щоби всі практики культу Найсв. Евхаристії, так як у нас увійшли в уживання, дальше були задержані».

«Рівнож культ. Пресв. Серця Христового у всіх своїх об’явах, як напримір Інтронізація, котрий сильно у нас розвинувся і від вірних дуже полюблений, дальше був практикований».

«Так само культ Преч. Діви Марії зі всіми практиками як: Розар, Марійські Конґреґації, майські Богослуження й прочі були в нас в уживанню».

Повищі набоженства й практики, як і всі инші, взяті з католицької Церкви, з яких згадаємо ще поширену у нас Хрестну Дорогу, не вважаємо як латинські, але як католицькі. Вони, вбрані в форму східного обряду, зовсім не латинізують східного обряду, але навпаки – його оживляють і причиняються до розбудження духового життя, бо на запровадження їх у нас вплинула сама життєва потреба. Тут не можемо брати обряд як ціль, а лиш як середник до ціли, т.є. до скріплення віри й розбудження реліґійного життя, що стояв би на перепоні скріплення віри й духового життя, не був би обрядом, але концепцією  темного духа, ворога спасення людських душ».

«Для піднесення й поширення культу св. Йосифа, Покровителя катол. Церкви, просимо, щоби його ім’я було поміщене в Проскомидії. Там споминаються святі ріжних родів, але бракує імени св. Йосифа Обручника. Так само в каноні св. Літурґії, де споминається Преч. Діва Марія, св. Йоан Хреститель, як також святі дня, щоби споминати також ім’я св. Йосифа Обручника. Рівнож щоби місяць березень був посвячений св. Йосифови і його свято як Обручника обходжено 19 березня з його службою вкінці в отпусті св. Літурґії як і прочих Богослужень, де споминаються ріжні святі, щоби споминати також ім’я св. Йосифа Обручника».

«Для зазначення й возвеличення стану св. дійства належить в Проскомидії та в инших місцях Богослуження по споминанню святих: «мучеників і мучениць» додати ще: «і дів святих».

«Просимо, щоби затримати дотеперішне внутрішне устроєння церкви як: бічні олтарі, амвон, сповідальниці, кивоти для переховування Пресв. Евхаристії, уживання дзвінків при читаних Службах Божих і все проче як дотепер».

«Хочемо і бажаємо затримати дальше ту клєрикальну одіж, яке вже від століть у нас в звичаю. Ношення ряс, подібних до російських батюшків, запускання довгого волосся й загальне правило ношення борід, уживання камилавок чи иншого покриття голови, як сього уживають в далеких країнах Азії, се в очах наших вірних збуджувало би здивування, а навіть насмішки й згіршення».

«Як попередно сказано, ми остаємо вже чотириста майже літ в з’єднанню з катол. Церквою, і за весь той час ми не тільки зжилися з духом катол. Церкви, але також обряд розвинули після потреб нашого душевного життя. Вертати отже знову до первісних форм обрядових, се було би неприродне і дуже шкідливе. Було би так неприродне, як було би неприродне казати дорослому чоловікови вбиратися в одіж малого хлопця, а небезпечне тому, бо се не тільки придушує релігійне розбудження й скріплення життя з віри, але навпаки – спричинило би ослаблення віри, а навіть апостазію від катол. віри, як про це свідчить історія. Схизма завсігди брала свій початок від затирання ріжниць обрядових між унією і православ’ям. Ми становимо католицьку масу, що числить понад 5 міліонів вірних тут, в Европі, й на еміґрації. Чому отже ми мали би примінюватися до малих гуртків чи ґруп східних уніятів, як нпр. до Халдеїв, Коптів, Сирійців чи инших? Нехай вони радше приміняться до нас, коли хотять скріпитися й утривалитися в католицизмі. Примінення нас до Східних на далекім Сході значило би те саме, що краяти одіж одної міри для людей ріжного росту. Крім сього з’єднатися з катол. Церквою й станути на мертвій точці обрядовій, це не є розріст і скріплення віри й духового життя, але заскорузлість в мертвій формі, подібна до забальсамованої мумії».

(Продовження буде)


 

ТО ЧИ ПРАВДА ПЕРЕМОЖЕ?

В часи загальної брехні казати правду – це екстремізм.

Дж. Орвел

Наведена вище цитата належить видатному англійському письменнику-футурологу, журналісту і публіцисту Джорджу Орвелу (1903-1950) і вона проходить червоною ниткою через весь його роман-антиутопію „1984“,
у якому він зобразив тоталітарне суспільство...

Власне, ця цитата повністю ілюструє ситуацію, яка днями склалася навколо «Нової Зорі» та її редактора, тобто мене, о. Ігоря Пелехатого. 13 вересня в присутності Преосв. Митрополита Володимира Війтишина зачитали в канцелярії його декрет про відкликання мене від обов’язків директора і головного редактора видавництва і газети «Нова Зоря» та започаткування «судового процесу» у зв’язку з виходом у світ книги Блаж. Свмч. Григорія Хомишина «Два Царства».

На мої аргументи про те, що цей автентичний історичний документ належить перу Великого Єпископа Греко-Католицької Церкви, проголошеного св. Папою Іваном Павлом ІІ Блаженним Вселенської Христової Церкви і тому це справжній скарб для Церкви й України, що книга видана заходами Центру «Українікум» при Католицькому Університеті в Любліні, який спеціалізується на виданнях кращих зразків призабутої богословської спадщини, що видання має офіційне благословення католицького Єпископа Маріяна Бучека, що, врешті, книга рецензована кількома визначними науковцями України і Польщі, відповідь була категорична: ВІДСТОРОНЕНИЙ і ЗАПІДОЗРЕНИЙ «у злочині».

Трохи розуміючись у юриспруденції, я відмовився прийняти цей документ, тому що він носить, висловлюючись фаховою термінологією, всі ознаки «нікчемності», а з морально-етичної точки зору є ще й арогантним, тобто таким, що містить риси закону сили, а не сили закону, і тому далі продовжую редагувати «Нову Зорю». Не тримаюся за крісло, хоч не почуваюся у жодній провині ні перед ким, бо нічого не порушив і нікого не образив.

Але мушу далі творити разом з Вами, дорогі Читачі, цей часопис, який залишився нині одиноким голосом волаючого в пустелі в обороні правди і спадщини нашої Унійної Церкви, наших героїв католицької віри, нашої гідності - людської і національної. Врешті, зобов’язаний віддати Вам усі числа «Нової Зорі» бодай до кінця 2016 року, адже Ви за них заплатили, оформивши передплату. Водночас дякую Пресв. Серцю Ісуса, Непорочному Серцю Преч. Діви Марії та їх ревному Апостолу Блаженному Григорію, що сподобили мене бути серед тих, які отримали привілей працювати над цим зворушливим духовним заповітом, що його залишив нам наш добрий Татуньо – Єпископ Хомишин.

Тривожить інше, що в нашій Церкві щораз більше відчутний натиск тоталітаризму, жага помсти і покарання за Правду. Водночас, з гіркотою, але змушений визнати, що слова Глави Нашої Церкви із закликом до журналістів НЕ БОЯТИСЯ ГОВОРИТИ ПРАВДУ, залишилися тільки словами. Відповіді на наш заклик захистити свободу слова також у церковних ЗМІ редакція «Нової Зорі»  від Блаж. Святослава так і не отримала. Сподівались, як мовить латинська приповідка, qui tacet consentire videtur – мовчання це знак згоди, але виявилось зовсім навпаки…

Але ми не впадаємо у відчай та зневіру, бо віримо у Божу Справедливість і Ваше, наші дорогі Читачі, розуміння та підтримку.

З нами – Бог!


о. Ігор Пелехатий / http://www.novazorya.if.ua/
 



Схожі матеріали:

Категорія: Підпілля, історія УГКЦ | Переглядів: 1411 | Додав: Anatoliі☩UCT☩ | Теги: переслідування УГКЦ, ПІДПІЛЛЯ УГКЦ, історія УГКЦ, традиціоналізм, переслідувана церква | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Присвячений
Непорочному Зачаттю
Пречистої Діви Марії

Відправляємо:



Молитовні прохання
500

Підпишіться на оновлення:





Пошук на сайті




Даний сайт синхронізовано під браузери Mozilla Firefox та Opera
2008-2017©Ukrainian Catholic-Traditionalist
Усі права застережено. Повне або часткове використання матерiалiв www.traducionalist.info дозволяється за умови посилання (для iнтернет-видань — гiперпосилання) на www.traducionalist.info. Увесь матеріал, представлений на сайті www.traducionalist.info, взятий з відкритих джерел. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних імен та інших відомостей несуть автори публікацій.
Яндекс.Метрика