Меню сайту

Категорії розділу
Публіцистика [341]Демонологія, містицизм [81]
Молитви-екзорцизми [15]Рідкісні молитви [18]
Екзорцизм [24]Книги [21]
Молитви [191]Секти, культи, окультизм [183]
Підпілля, історія УГКЦ [65]Християнський софт [5]
Часопис "Пізнай Правду" [22]Життя Святих [117]
Творчість [16]Масонерія і антихрист [242]
Відео Online [36]о. Піо "Щоденник Любові" [5]
Християнський націоналізм [104]Безбожники [36]
Папа Бенедикт ХVI [49]Московська психіатрія (МП) [105]
Культура [17]Життя у чистоті [40]
Роздуми про віру [106]Суспільні проблеми [449]
Пророцтва, об'явлення [55]Повчання, настанови [389]
Образки, ікони [5]Пресвята Богородиця [128]
Християнська містика [27]Українознавство [76]
Наука Церкви [424]Профанації [18]
Екологія [7]Цікаво... [68]
Традиціоналізм [62]Криза Церкви. Модернізм [66]
Повчальні історії, притчі [173]Паломництво [10]
о. Габріель Аморт "Нове визнання екзорциста" [26]Подружжя [132]
Християнська етика [39]Апокрифи [2]

Друзі сайту
Унійна Традиція УГКЦ
УГКЦ (Скала-Подільська)
В обороні католицької віри
Джублик в Закарпатті
Персональний сайт Павлюк
Молитва
Братство Св. Пія Х (BY)
Братство Св. Пія Х (RU-Mos)
Братство Св. Пія Х (RU-Pet)
Una Voce Russia
Промінь Любові
Голодомор-геноцид 1932-33
Аве Марія
Бушкрафт
Українська благодійницька мережа
Благодійний Фонд «ТИ – АНГЕЛ»
Допомога онкохворим дітям

Форма входу
E-mail/Login:
Пароль:

Головна » 2015 » Жовтень » 22 » Повчальні історії, притчі » Життєва дорога не квітами встелена. Спогади о. Богдана Радюка. Частина 2
09:04
Життєва дорога не квітами встелена. Спогади о. Богдана Радюка. Частина 2

Прилбичі

Щодо Прилбич, то в той час приїжджали священики о. Іван Буфан, о. Ярослав, о. Андрій Манько, вже покійний о. Пе­тро, який відправляв Богослу­жіння у с. Лісі , о. Богдан Ядз­вінський, але затриматися там надовго ніхто не міг. Не знаю причини, може, через те, що не було вигідно. І на кінець ще і я спробував. Під час відпустової Святої Літургії у храмі Маковей­ських Братів у Ліску мене по­просили виголосити проповідь. На наступний день приїхали до мене люди із двадцятки парафії с. Прилбичі, аби я погодився відправляти в їхньому селі. Я дав згоду. Але хочу зауважи­ти, що я боявся того села ще в молодості, і насторожувало те, що там вже було багато свяще­ників. У 1991 р., у першу неді­лю після відпусту у Криничці, я вперше відправив у Прилби­чах, на могилі Січових Стріль­ців Службу Божу й Суплікацію, для благословення Святими Тайнами монстранцію взяв із Новосілок. Я побачив людські очі в сльозах, то був знак Бо­жої ласки. Заговорило моє сер­це: ні, таких людей залишати не можна, хоч було не вигідно, але побожно. Не раз із дамби дуло холодним вітром із дощем, не обійшлося і без снігу. Там, у селі був паламар Микола, Дида Василь та інші чоловіки. На кожну відпра­ву вони приносили малу розкладну палатку, щоб розпростерти над пре­столом і священиком, а люди стояли під відкритим небом і в дощ, і в сніг, і в мороз. Навіть коли були великі мо­рози, люди йшли на Богослужіння, приносячи своєрідну жертву за віру й парафію. Завжди вистоювали до кінця Служби Божої.

Крім "невигідних" відправ на могилі, мене зустріли інші випро­бування. Був мій перший похорон у селі. Відійшов у вічність комбайнер, який отримав перше місце на жни­вах і під час відзначення обжинків помер. Докладно не знаю причини його смерті, похорон відбувався в неділю, зібралося дуже багато лю­дей. Вони ще не мали уяви, як можна хоронити без церкви, а православні до церкви не впускали, зачинивши двері. Родичі кажуть: "Ми ті двері ставили і ми маємо право їх відкри­ти". Люди насильно відкрили двері й занесли померлого до церкви. Поча­лася штовханина, а потім бій­ка, одні домовину випихають, інші заносять, православні б'ють у дзвони, збігається ба­гато людей, б'ються до крові. На мене почали кидати ка­мінцями, кричати і називати поляком, такий штурм тривав три години, я попросив ро­дину занести тіло на цвин­тар, бо вже вечоріло, нарешті мене послухали. Коли вихо­дили із церковного подвір'я на мені порвали фелон. Один чоловік із мого села, католик, звернувся до них і каже: "То священик зі Львова, не ру­хайте його, бо завтра студен­ти можуть знищити все ваше село, і мене залишили в спо­кою". Похорон закінчувався, на цвинтарі вже було темно, хоронили при свічках. Для мене це не було дивиною, в часи підпілля подібне зустрі­чав неодноразово. Право­славний священик думав, що мене залякає і я залишу село, але віра в Бога сильніша за людський страх.

Церква у Прилбичах ні­коли не була православною, а споконвіків католицькою. У ній часто відправляв Бого­служіння слуга Божий Митро­полит Андрей Шептицький. Від 1946 року церква - не діюча. У. Прилбичах була захорон­ка, де жили сестри-монахині, до них приходили люди на спільну молит­ву, відправляли молебні, вчили цер­ковних пісень. Тільки у 80-х роках влада дозволила відкрити церкву, щоб там служив православний свя­щеник о. Ігор. Саме за цю церкву ми і боролися, щоб нам її повернули. З цією метою ми їздили до керуючого у справах релігії Львівської області Ю. Решетила, але він завжди підтри­мував православну сторону. В очі говорив, що згідно закону, церква ваша, але робив протилежне. Одно­го разу, коли я був там, то побачив о. Ігоря з п. Решетилом, вони роз­мовляли між собою як близькі при­ятелі, а з мене насміхалися і давали порожні обіцянки. Намарно я обби­вав там пороги.

Виникла ідея будувати церкву, проте не всі погоджувалися. Члени церковного комітету наполягали (і їхні аргументи були слушні) на тому, щоб православні повернули като­ликам їхню з діда-прадіда греко-католицьку церкву. Було багато обі­цянок, багато поїздок у Яворівську адміністрацію, обласну... Справа тяг­нулася десять років. Приїжджали з міліцією і робили вигляд ніби хочуть передавати католикам храм, але все це було тільки для людського ока, а ворожнеча між людьми ставала де­далі більшою.

На початку служіння я запрова­див Апостольство молитви в Ново­сілках і Прилбичах. Зразу не могли звикнути до частої Сповіді і Св. При­частя, але з часом люди самі зрозу­міли, наскільки доброю і корисною є така практика.

Багато отримали ласк від Пречи­стої Діви Марії тоді, коли в 1991 році переносили від хати до хати фігуру Пречистої Діви Марії Містичної Тро­янди. У Новосілках було простіше, бо там люди однієї конфесії й одні­єї думки. У Прилбичах було важче. Хтось насміхався, але були й ті, що розуміли, що це свята справа. Деякі родини, завдяки відвідинам фігури Матері Божої, отримали надзвичайні ласки й навернулися до Католицької Церкви.

Перед Великодніми святами між парафіянами католицької громади постало питання, де маємо вистав­ляти Плащаницю, вирішили - на церковному подвір'ї в капличці пра­вославної церкви. Із тим питанням звернулися до Яворівської адміні­страції, на що вони і погодилися.

Наступного дня православні цю капличку спалили. А другу, недобу­довану із цегли капличку, бульдо­зером завалили. Тільки задля того, щоби ми там не виложили Плаща­ниці. Ми стояли на роздоріжжі й не знали, що робити. Я пропонував ви­кладати в одній із хат, для людей то було приниженням. Клопоталися як Йосиф з Ариматеї і Никодим або як жінки-мироносиці. І не було іншого вибору, як виложити на могилі, де й відправляли. При дорозі вірні па­лили свічки й молилися цілу ніч із сльозами на очах. Мені на душі було дуже важко і сумно, що Христос не має місця. Вірні йшли і при до­розі, під відкритим небом цілували Плащаницю. З того я зробив висно­вок, що треба поставити хоч якесь "шатро-капличку". Так і зробили. Нам у тій капличці було затишно й весело і на душі, і на тілі, всі були однієї думки, задоволені й щасливі. На празник приїжджали священики, сповідали... Все було добре до часу.

У 1997 р. було посвячено камінь під будівництво "Церкви-Музею", посвятив владика Гбур. У тому була зацікавлена Яворівська адміністра­ція. Зібравши людей, сказали, що вони самі все побудують, а нам тіль­ки треба дати згоду. Тим часом бу­дівництво йшло дуже повільно, і з людей на будівництво храму йшла збірка майже кожен місяць.

Із посвяченням церкви почали­ся нові проблеми. До того часу не було жодних ювілейних святкувань пам'яті Митрополита Андрея Шеп­тицького: ні дня смерті, ні дня наро­дження. Із Митрополії, із районної чи обласної ради ніколи нікого не було. Ми з вірними вшановували головні дати Шептицьких, а також приїжджа­ли ті священики, яких я запрошував. Коли вже було посвячення каменя під церкву в Прилбичах у 1997 р, тоді почали приїжджати як церков­ні, так і державні керівники, це все знімалося на камеру, щоб показува­ти світу, українцям в еміграції, що їм потрібні кошти на будову святині. Відтоді я добре зрозумів, що держав­ні чиновники співпрацюють разом із церквою. Проте ця співпраця більше стосувалася коштів, які надходили із-за кордону, а не на утвердження католицької віри й побудову като­лицьких храмів. Постає питання: де вони були протягом семи років часу нашої незалежної держави? Таке ві­доме місце, пов'язане з такими ви­датними особами: митрополитом Андреєм Шептицьким, блаженним Климентієм Шептицьким та їхньою родиною, яка спочиває на цій зем­лі. Та крім того треба мати все-таки якийсь такт і культуру, повагу до католицької громади, без якої би тут взагалі нічого не було. А це не мало­важна річ! Ні на одному відзначенню ніхто не згадав прилбицької громади Католицької Церкви, яка вистояла у вірі (про себе навіть нічого не хочу казати). На святкуваннях почував себе чужим, немовби мене тут вза­галі й не було. Замість того, щоби подякувати мені, що я зібрав і зберіг з Божою допомогою католицьку гро­маду, малося на меті зруйнувати те, що було напрацьовано. Дехто із них шукав матеріального зиску, багато знімали на відео церкву, усипальни­цю Шептицьких, а реальної допомо­ги громада не бачила.

Оксана Гайова, працюючи в ар­хіві над документами для беатифі­кації слуги Божого Митрополита Ан­дрея Шептицького, співпрацювала із отцями-студитами. Привозила їх на мою парафію. Один із них каже: "Я би скоро об'єднав село, виголошую­чи "всіх православних". Я за ті роки скріпив людей так, що вони слова "православних" не сприймали.

Найбільшого удару моїй парафії завдав о. Віталій Дудкевич. Він се-бе представив отцем-василіанином, який відправляв Службу Божу у Ва­тикані, ту, що католики слухали по радіо. "Я не можу дивитися на вашу бідність, - говорив він при всіх ві­рних. - Я вам буду допомагати, чим тільки зможу. Скоро вам привезу автобусами гуманітарну допомогу. У церкві Андрія я вам зберу кошти, там є тисячі людей (тільки до Причастя приступає близько 2000). Я до вас привезу хор із церкви св. Онуфрія. У клубі поставимо концерт. На Різдво Христове - вертеп. Ви маєте зрозу­міти, що ви - люди з Прилбич, про вас знає весь світ, до вас мають по­вагу. Я вам залишу свій телефон, до мене дзвоніть в будь-який час". По­тім подивився на мене і каже: "Але якщо мене священик запросить, за­просите мене, отче?" Я нічого не міг сказати тільки: "Так". Я бачив реак­цію людей, мені залишилося тільки попрощатися з парафією. А що ро­бити далі?

Обіцянки почали збуватися. Отець Віталій автобусом привіз гу­манітарну допомогу, але Господь Бог мудріший від нього. Наприкін­ці Служби Божої підійшли до мене люди з однієї родини, попросили, щоб я висповідав хворого. Кажу: "Добре". Це мене і врятувало. О. Ві­талій мені дає доручення поділити й роздати людям гуманітарну допомо­гу: "Ви знаєте, скільки кому розда­ти". Я вже знаю, що таке поділ, бо перед тим о. Петро Зеленюх привіз до Яворова допомогу, люди посва­рилися, а хор навіть не хотів співа­ти. Я не погодився, бо була поваж­на причина - сповідати хворого. Не знаю, як там відбувався той поділ, знаю одне, що родини були поді­лені, не хотіли йти до церкви. Потім змушений був їх всіх наново збирати до єдності. Бог сам розсудить свого часу, для чого це все робилося, але я став дуже пильнувати, щоби в по­дальшому не було розколу або щоб я не був у чомусь такому винен. Я не хотів, щоб мене підставили і проти мене налаштували людей. Коштів із церкви Андрія, які обіцяв о. Віталій, не привіз. Проте привіз хор. У нас хор співав по-церковнослов'янськи, запрошений гарно відспівував на­родною мовою. Після відправи отець каже: "Я вам запрошу диригента, аби вас навчив співати". Я запев­нив, що маю диригента в Новояво­рівську - п. Олю і п. Катерину. На тому і зійшлися.

Концерт-вистава відбулася у клубі. Отець Віталій отримав великі подяки: коровай, вірші, цілування рук. Подумки пригадав свої труди: скільки я переніс невигод, морозів, підірвав здоров'я (втратив голос, який вже не зможу відновити) - а за подяки й думки не було.

Виступав вертеп зі Львова з церкви Св. Ап. Андрія. На завершен­ня я подякував, але не так, як цього хотіли люди. Мені дорікнули: "Як ви погано сказали". На серці мені стало гірко й образливо, по-іншому сказа­ти не можу.

Наступної неділі о. Віталій при­їхав із сестрами - монахинями. Бу-ли з ними й Анна Мороз із церкви Св. Анни, вона вчила мене, як я маю поводитися. Я їх спитав: "Не розу­мію одного, чому ви приїжджаєте кожну неділю до Прилбич? Я щось не так відправляю, чи мої люди не сповідані? Якщо ви хочете віднови­ти віру католицьку, тоді їдьте туди, де вона втрачена". Була відповідь: "Ми вам хочемо допомогти". "Ви мені вже допомогли розколоти пара­фію. Їдьте туди, де втрачена віра і де немає доброї католицької науки", - відповів я.

Потім я і ще декілька священиків звернулися до настоятеля Василіян­ського чину, аби не шкодив пара­фії. До мене підійшли його приятелі і з докором кажуть: "О. Віталій має для нас подарунок, а ти готового не хочеш взяти". Відповідь була така: "Поїдем разом, якщо має кошти на церкву, візьмемо, а за гуманітарну допомогу не хочу чути". Проте не зважаючи на моє прохання, отець знову підготував гуманітарну допо­могу. Мій терпець увірвався. Я звер­нувся до всіх людей: "До того часу я вас захищав щодо віри, тепер збли­зився час, що ви самі себе маєте за­хистити. Колись люди залишали свої родини, хати, багатство, яке мали і були вивезені за віру в Сибір, а ви за якусь недоношену ганчірку гото­ві продати душу. Невже досі ви не мали вбрання, не дайте дияволові себе звести!" Від того часу отець не приїжджав і не агітував вірних. Але все-таки парафія дала тріщину, вже не було взаємної любові, такої яка була на початках, люди поділилися на групи. По сьогоднішній день зга­дуємо слова о. Василя Ковпака, які він сказав у капличці під час храмо­вого празника: "Вам тут добре - між вами є любов, а в новозбудованій церкві тої любові не буде". Кажуть люди, звідки він міг знати, що так станеться.

Нелегко було мені пережити цей поділ і холод між людьми. Я над тим глибоко задумувався і молив­ся, шукав у Бога поради, як знову зібрати людей, підбирав слова і з Божою допомогою все внормувало­ся. А щодо мене, то церковна влада мені не давала спокою, шукала мені інші парафії в Завадові, Бунові, була розмова про Шкло-посьолок (коли дізналися, що і там є люди, які мене підтримують, то вже не пропонува­ли). Я на це не погодився, та й самі люди не хотіли, щоб я їх залишав. Вони вже розуміли, що йдеться про віру і що після мене прийде інший, який змінить те, чого навчає Свята Традиція, схилятиме до православ'я, занедбає ті католицькі практики, які передали нам наш блаженні і муче­ники. Я не міг з тим змиритися, це не йшло про мою особу, а про спра­ви віри, віри наших дідів і прадідів, віри і традиції, якої я навчився від Греко-Католицьких підпільних свя­щеників, віра яких була випробу­вана смертельними небезпеками. Церковна влада була готова розко­лоти парафію на малі групи, тільки щоби осягнути своє і вкоренитися в с. Прилбичі, ліквідувавши духо­вні скарби. Неодноразово я відпо­відав їм, що я служу і в Новосілках, і у Віжомлі. Чому про ці парафії не йде мова. Якщо я, на вашу думку, не добре виконую свої обов'язки, то не виконую їх і на інших парафіях. Які би аргументи я не наводив, у влади було одне бажання: усунути мене з парафії, бо село Прилбичі для них було чимось надзвичайним.

Так як я вже згадав про село Ві­жомля, то хочу розповісти про цю парафію. Прийшов я туди в 1992 році. Із Прилбич до Новосілок треба переїжджати через це село. Одного разу там мене зупинили двоє чоло­віків. Привіталися, розговорилися, розповіли про ситуацію на своїй парафії. У Віжомлі на той час пере­важала православна (Московського патріархату) грогромада, католиків було близько двадцяти родин. Чо­ловіки спитали, чи не погодився б я у них відправляти на церковно­му подвір'ї. Я погодився. Проте нас туди не допустили. Ми пішли під хрест біля польського Костелу (до того він був переобладнаний на по­штове відділення). Півроку я від­правляв під хрестом, протягом того часу кількість наших вірних збіль­шилася і нам дозволили упорядку­вати Костел. Було багато роботи. На відкриття Костелу прийшла процесія з фанами з Новосілок, люди плакали з радості, були щасливі, що вже ма­ють свою церкву.

Праця була дуже важкою, бо були духовно бідні. Адже у Свято­му Письмі записано, щоб не давати дитині твердої їжі, а треба почина­ти з молока. Згодом я започаткував Апостольство молитви. На початках не було у мене машини, добирався мотоциклом, іноді в дощ, їздив вночі на Святу Годину. Було по-різному: неодноразово застрягав у болоті, було страшно, було пережиття, але підтримку знаходив у молитві та в упованні на Бога.

За отця-протисинкела Михайла Стахніва мене вписали на ту пара­фію, видали антимінс. Все було офі­ційно. Йшов 1992 рік. Був одного разу в митрополії мій парафіянин. Не дуже розумів ситуації в церкві, думав, що прийшов до своїх, попро­сив, щоб дали дзвіночки, аби дзво­нити під час Служби Божої, щоби люди знали, коли клякати. О. Стах­нів з криком до нього: "Які дзвіноч­ки?! Яке клякання?! Отче, чого ви їх там вчите?!" Я викрутився: "Він про великі дзвони на дзвіницю". "А, то інша справа", - відповів той. Для мене це не було новиною, бо коли я приїжджав у митрополію в цер­ковних справах, не переступивши порогу почув питання: "Ви "право­славних" згадуєте?", відповідав без вагання: "А то що на православнім слові побудована Католицька Церк­ва?", знову він: "Але Шептицький згадував "всіх вас православних". Я у відповідь: "У Прилбичах ні", і тоді мене попросили: "Вийдіть з кабіне­ту". Я повернувся і вийшов. Вже тоді я розумів, хто вони такі і як вони по­водяться із людьми, які дійсно три­маються католицького духу. Корис­туючись нагодою, хочу розповісти ще одне.

Одного разу, десь у 1991 році, хотів потрапити на прийом до кар­динала Любачівського, але це не увінчалося успіхом. Сидів я в кори­дорчику, всередині й на дворі було багато людей з різних парафій, вони попросили, щоби їм надали свяще­ника. У маленькому приміщенні було двоє священиків, які робили записи. Я почув, що всі просили: "Дайте нам священика, але з Василіян". При­ходили й інші і ті просили скерува­ти до них отця-василіянина, і так усі говорили і просили те саме. Один священик, який служив у с. Стари­чі (напевно, перейшов з правосла­вія), каже до мене: "Отче, а хто такі Василіяни?" Кажу йому: "То дуже добрі священики, відправляють Су­плікацію, на колінах причащають". Далі мене питає: "А що таке Суплі­кація?" "Нічого, - кажу я, - люди вас навчать". Каже отець: "Добре, зрозумів".

Далі люди не перестають про­сити священика з Василіян. Ті, що записували, почервоніли, нервують­ся, бо розуміють, що люди їх не хо­чуть. Тут приходить ще один чоловік і каже голосно: "Я вам кажу прав­ду, найліпші священики з Василіян­ського чину". І тут нерви їхні зда­ли остаточно: вони почали людей виштовхувати за двері. Одна жінка з подивом скрикнула: "Дивіться, що робить католицький священик". Прогнали всіх із словами: "Я вам дам Василіян". Двері закрили на за­мок і більше нікого не приймали.

Повертаюся до своєї теми. У нас було багато священиків, які нале­жали до ІІІ-го чину отців-василіян: о. Василь Ковпак, о. Петро Зеленюх, о. Іван Буфан, о. Андрій Манько (вже покійний) о. Михайло Тістечко, о. Андрій Бурда, о. Василь Бесага, о. Любомир Кіт, о. Ярослав Гайдук (покійний), о. Михайло Шуварик,

о. Роман Озимко, о. Михайло Писко, о. Георгій Темчина, о. Богдан Ядзвін­ський, я та інші. Були й інші свяще­ники, які приєднувалися до нас, бо розуміли, що люди прагнуть того, що залишили нам наші Отці з підпілля: суплікації, Святі години, почитання Пресвятої Євхаристії в монстранції під час обходів, членство Апостоль­ства молитви, Параманне братство, Хресні Дороги, маївки, червівки, молитви на Св. Вервиці. Люди хоті­ли традиційної католицької науки й католицьких практик, які тримали в їхніх серцях дух правдивої віри, яким вони хотіли жити і передати своїм дітям і внукам. Співпрацю­вали отці з сестрами-монахинями Провінції Серця Христового, насто­ятелькою яких була в ті часи Мати Люба Ільницька. Коли відкривали монастир у Новояворівську, то під час обходу, здавалось, йшло "вій­сько", яке налічувало 90 сестер-монахинь. До монастиря сходилося на молитву багато людей. На по­чатках відправляли в народній мові, але згодом зрозуміли, що у такому варіанті є багато опущень та й пере­клад не відповідний, тоді ми повер­нулися до церковнослов'янського. Від того ча-су священики мали різ­ні погляди, хоча ми брали участь у зібраннях ІІІ чину Отців Василіян у церкві св. Онуфрія але поваги до о. Василя Ковпака, який тоді був на­стоятелем, не мали. Священики за­прошували отця Василя Ковпака на празники, але це вже було з волі людей, бо ті хотіли чути від нього добру науку, яка захоплювала їх, вказувала на правдиву дорогу. Його проповіді змушували глибоко заду­муватися, а ті науки давали великі зміни і плоди. Але священики посту­пово налаштовували людей проти церковнослов'янської мови і отців, які ту мову використовували.

Хочу згадати одну подію на гос­тинному празнику в с. Порубах Яво­рівського району. Отець Василь ви­голосив добру повчальну проповідь. Опісля ми були запрошені на свят­ковий обід, де були також і свяще­ники, які перейшли з православ'я. З ними, звичайно, були і їхні їмості. Під час обіду о. Василь звернув ува­гу священикам і їхнім дружинам, які були дуже пишно одягнуті й, напев­не, хотіли почути похвальні слова, але отець сказав щось інше: "Дорогі отці, ваші їмості дуже гарні, чудово одягнені, але я не побачив їхнього доброго прикладу. Вони б мали бути першими у черзі до Сповіді та до Св. Причастя, але я їх там не побачив". Їм було неприємно чути такі слова. Та це була правда, і факт є фактом. Запрошуючи о. Василя на храмові празники, ті ж священики таким спо­собом піднімали власний авторитет в очах своїх вірних. Ось такий пара­докс.

Ті священики, які дотримувалися традиційної науки і практик, стали ворогами як і в митрополичій курії, так і на деканальних зборах. Мож­ливо, що в когось із священиків про­явилась якась заздрість до отців, що трималися унійних традицій, проте самі вони не ризикували прилучати­ся до них, щоб не потрапити в не­милість церковної влади. З часом, спостерігаючи, як вірні тягнуться до традиції (інколи навіть залишаючи свої парафії), священики почали не долюблювати о. Василя і всіх отців, що були разом з ним.

У мене в серці не було гніву на священиків, які відправляли в на­родній мові. Одного разу запросив мене о. Михайло Писко в село Чол­гині на празник св. Евстахія. Я не сподівався, що отець запросить різ­них священиків. Я вперше побачив таку холодність біля престолу: і го­воріння, і сміх, священики відходили від престолу під час Служби Божої та фільмували людей, легковажно поводилися, ходили, не дотримую­чись богослужбових правил. Я сам до себе сказав: "Ой, бідна наша церква". У своєму серці закликав: "Дай, Господи, якогось праведника, щоби повів дорогою правди". Я мав на увазі о. Василя Ковпака. Проте я і сумнівався, чи захоче отець Василь з нами спілкуватися. Все-таки він відважився взяти на себе таку вели­ку відповідальність, за що ми йому дякуємо.

Почалася нове ходіння по муках. Здавалося, що на моїх парафіях у Новосілках і Віжомлі нема кому бун­туватися, але таки найшлася пара людей під керівництвом отця Воло­димира Шідловського (сам він родом із с. Віжомля), який обіцяв дати свя­щеника на ці дві парафії. Протисин­кел отець Ярослав Чухній викликав мене до Митрополії і каже: "На вас є скарга-заява". Мені одразу стало зрозуміло, хто постарався і такого понаписував, чого і близько не було. Я йому відповів: "За згоду там від­правляти я мав би від вас отрима­ти подяку, бо умови на парафіях не прості: магазину немає, школи не­має, сільської ради немає, газу не­має, жодної нової хати побудованої, а врешті, поїдьте і самі подивіться, послухайте людей, чи хто буде про­ти мене". І на закінчення я йому відповів: "Священик, якого ви ске­руєте туди, втече скоріше, ніж туди дістанеться". Протосинкел мене ви­слухав і, даючи мені ще одну грамо­ту, сказав: "Продовжуйте служити". Хоча я й сам вже не хотів, тим біль­ше я втратив голос і здоров'я. Але прослужив у с. Віжомлі ще 4 роки, після цього залишив цю парафію, бо фізично було не під силу. Залиши­лися мені дві парафії - Новосілки і Прилбичі.

Причина моєї хвороби (втра-та голосу) є зрозумілою: довгий час я відправляв на трьох парафіях, у с. Прилбичі й у с. Віжомлі під від­критим небом, надворі під хрестом. Зі всіх сил намагався донести свій голос до людей. Не було мікрофо­нів, і в ті часи я ще не розумів, що можна втратити голос. Коли втратив, то дуже жалів, лікувався, де тільки міг, але наслідків не було, а якщо й були, то дуже незначні.

Поставив собі питання, кому я тепер буду потрібний. І тут Господь Бог почув мій голос і сказав мені че­рез людей, що я таки Йому потріб­ний. Люди розуміли, що я через від­прави на могилі під відкритим небом втратив голос. Вони поважали мій труд і не бажали іншого священика. Духовна праця на парафіях не осла­бла. Великою підтримкою для мене був о. Василь Ковпак, який приїж­джав на реколекційні науки не тіль­ки в часи Великого посту, а також і перед Різдвом Христовим.

Перенесення Матері Божої Прочанки

Переносили Матір Божу Фатім­ську з помешкання о. Піо, яку при­везли із Канади. Голосилися науки, вчилися різних молитов, набоженств до Пречистої Діви Марії Фатімської. Від Неї спливали великі Божі ласки на всіх присутніх людей. Це було відчутно. Люди, які зі сльозами на очах заносили до Пречистої Діви Ма­рії свої молитви, мінялися на очах. Сумували парафіяни, коли прощали­ся з Нею, тобто переносили на іншу парафію. Я їх заспокоював: "Не су­муйте, Пречиста Діва Марія вас не покидає, Вона залишається з вами, тільки шануйте Її і віруйте в Її опі­ку".

Її близьку присутність я відчував, це був великий запал вірних до Свя­тої Традиції. Найбільше запам'ятався той день, коли вже прощалися з фі­гуркою Матері Божої з Фатіми. На площі, у Рясному, зібралося понад 3 тисячі людей з усіх традиційних па­рафій. Багато людей приступало до Св. Сповіді і Св. Причастя, Службу Божу відправляв отець Василій Ков­пак разом з іншими священиками. Під час Святого Причастя люди ря­дами повклякали, було багато при­служників, які із запаленими свіч­ками і дзвіночками прислуговували священикам, що йшли із Святими Тайнами та причащали. Люди були у великому духовному піднесенні.

На закінчення відправили моле­бень до Матері Божої, Суплікацію і Благословення Святими Тайнами. Отець Василь виголосив подячну проповідь. Подякував найперше Пречистій Діві Марії за обильні лас­ки, з яких скористалися вірні, подя­кував також і мирянами, що з вели­кою побожністю приймали на своїх парафіях Фатімську Богородицю, брали участь у набоженствах, чи­сельно зібралися на подячну Служ­бу Божу. Люди з великим душевним задоволенням поверталися додому.

У 2000 ювілейному році на тра­диційних парафіях було поставлено і освячено великі хрести, це було не звичайне ставлення хрестів. На парафії цілий тиждень відбувалися реколекційні науки, як завжди, від­правлялися Служби Божої, Хресні Дороги, люди сповідалися. На за­кінчення реколекцій збиралися тра­диційні священики, брали тяжкий хрест, який приготувала парафія із написом "2000", посвячували його і несли навколо села. Під час про­цесії відправляли Хресну Дорогу. Після цього цей хрест закопували при в'їзді в село. Цей хрест не тіль­ки пам'ятка, але й велика оборона села, відтоді всі, які в'їжджають чи виїжджають із села, побожно хрес­тяться біля хреста, і, якщо це з ві­рою, отримують Боже благословен­ня.

Чому нас так поборює церковна влада?

За утвердження та збагачен­ня віри в моїх парафіях завдячую отцю Василю Ковпаку. Хоч ця вла­да намагалася змінити моїх вірних, змодернізувати їх, все одно віра не ослабла, а, навпаки, ставала дедалі сильнішою.

Приклад. У 1997 р. приїхали отці-студити разом зі своїми вірними. Це була неділя Самарянки. Само­вільно, без дозволу почали відпра­ву. Їх було п'ятеро. Я приїжджаю, не розумію, що відбувається: мій анти­мінс, єлитони відсунені, позастеляли червоні єлитони, покрівці. У каплич­ці знаходимося всі разом. Встаю до Служби Божої. На великому вході почали взивати "всіх вас православ­них", а для моїх людей це була ве­лика рана, бо вони вийшли з право­славної церкви. Найбільшим ударом для них було приймання Св. При­частя, повклякали рядочками, як за­вжди. Отці-студити кажуть вставати, я їм киваю головою не робити цього. Таким чином непрошені гості хотіли зробити перелом у парафії. Їхні ві­рні створили штовханину, йдучи до Св. Причастя, топтали тих, які сто­яли на колінах. Звичайно, у такому стані мої парафіяни не могли при­ймати Св. Тайн. Після відправи дов­го не могли прийти до тями і заспо­коїтися через дивні практики у тих вірних. Я дав їм зрозуміти, чому вони мене тероризують і постійно викли­кають до канцелярії митрополії.

У таких випадках люди ще біль­ше утверджувалися у вірі, примно­жуючи любов до Святої Традиції, а також і більшу довіру до мене. Я нео­дноразово ставив собі питання, чому церковна влада погорджує нашими перевіреними століттями, окропле­ними кров'ю мучеників практиками, саме:

1. Прийняттям Святого Причастя навколішки.

2. Набоженством до Пресвято­го Серця Христового і Непорочного Серця Пречистої Діви Марії.

3. Відправленням Суплікації з Благословенням Святими Тайнами, особливо на празниках і під час об­ходів.

4. Спільною молитвою на Святій Вервиці, Хресними Дорогами.

5. Не свято Пресвятої Євхаристії обходами із Благословенням Святи­ми Тайнами.

6. Хованням Плащаниці і зно­ву ж таки Благословенням Святими Тайнами.

Адже все це є для збудування віри і освячення, все це нам зали­шили наші єпископи, отці й блажен­ні мученики за Св. Віру. Народ хо­тів того, бо був свідком УГКЦ часів підпілля. Чому саме церковна влада йшла проти волі в першу чергу Божої і волі людей, які розчаровувалися і поверталися до польських костелів, інші - до православної церкви (бо в той час православні священики від­правляли Суплікації і молебні тільки для того, щоби привернути до себе людей).

Було чути одне, зате тверде слово - "послух", хоч самі його не мали. У Римі по сьогоднішній день не було і немає проголошеного Па­тріарха, проте вже добігає 20 років, як його згадують. Виходить, що вони не слухають нікого, а їх всі мають слухати.

Якщо взяти до рук Святе Письмо, то прочитаємо: "Щоб перед іменем Ісуса всяке коліно приклонилося на небі, на землі й під землею" (Флп. 2, 10). І хто клянчав перед Христом, Ісус Христос нікого не піднімав, на­впаки хвалив таких людей словами: "Велика твоя віра". Не буду зупиня­тися на тому, бо у Св. Письмі таких слів багато. Дуже боляче на душі, коли священик у часі Св. Причастя піднімає із колін вірних, і тих людей, які не встають, або не причащають, або роблять це зі злістю.

Щодо почитання Пресвятого Серця Христового і Непорочного Серця Пречистої Діви Марії, не бо­юся цього сказати, бо чув на власні вуха, як владика Гузар образливо пояснив, що ми можемо почитати і нирки, і ще щось, і це є те саме. На­віть мала дитина скаже, що немож­ливо ниркою любити, а тільки сер­цем. Папа Лев ХІІІ 1899 р. посвятив Божественному Серцю Ісусовому ці­лий світ. Невже для України зробив виняток, звичайно, що ні! 

(Далі буде)
http://www.saintjosaphat.org

 


Схожі матеріали:

Категорія: Повчальні історії, притчі | Переглядів: 1024 | Додав: Anatoliі☩UCT☩ | Теги: цікаві історії, притчі, ПІДПІЛЛЯ УГКЦ | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Присвячений
семи мечам болю Божої Матері

Відправляємо:



Молитовні прохання
500

Підпишіться на оновлення:





Пошук на сайті




Даний сайт синхронізовано під браузери Mozilla Firefox та Opera
2008-2019©Ukrainian Catholic-Traditionalist
Усі права застережено. Повне або часткове використання матерiалiв www.traducionalist.info дозволяється за умови посилання (для iнтернет-видань — гiперпосилання) на www.traducionalist.info. Увесь матеріал, представлений на сайті www.traducionalist.info, взятий з відкритих джерел. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних імен та інших відомостей несуть автори публікацій.
Яндекс.Метрика